444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 13)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)

Та Господь Бог розпорядився інакше.

Мав я за селом дуже добру пасіку і пішов якось її оглянути. Діло було надвечір. Пробув я там недовго, може, з годину, і раптом чую, clamor******** якийся. Оглядаюся: над селом дим хмарою висить. За хвилю бачу – люди мчать із криками: «Орда! Орда!», а за ними навздогін, милостиві панове, сила-силенна! Стріли градом сиплють, хоч куди глянь, скрізь баранячі кожухи і диявольські морди ординців. Я до коня! Ледь торкнувся ногою стремена, а на мені вже п’ять чи шість арканів. Якби по одному, я б їх розірвав – сильний тоді був... Nec Hercules!..******** Через три місяці опинився я вкупі з іншими ясирями за Бахчисараєм, у татарському селищі Сугайдзиг.

Господаря мого звали Сальма-беєм. Заможний був татарин, але за вдачею звір лютий і до невільників жалю не мав. Ми під батогами криниці рили і в полі працювали. Хотів я відкупитися, дякувати Богу, було за що. Через одного вірменина передавав я листи у свій маєток під Яслом. Не знаю, чи то листи не дійшли, чи то викуп дорогою пропав, але я нічого не одержав... Повезли мене до Царгорода і продали на галери.

Про місто це можна розповідати без кінця-краю. Не знаю, чи є на світі більше і красивіше за нього. Людей там, як трав у степу і як каміння у Дністрі... Фортечні мури потужні. Вежі одна до одної туляться. Всередині міста у людей під ногами собаки блукають, турки їх не чіпають, напевно, про спорідненість із ними пам’ятають, бо й самі собачі діти – песиголовці... Станів у них немає більше, як тільки пан або невільник, і немає неволі тяжчої, аніж бусурманська. Господь знає, чи правда це, але я на галерах чув, нібито води тамтешні, Босфор і Золотий Ріг, що врізається у глибину міста, – не води взагалі, а сльози невольничі. Чимало й моїх туди пролилося...

Страшна могуть турецька, у жодного державця немає під п’ятою стільки королів, як у султана. А самі турки кажуть, що якби не Ляхистан (так вони матір нашу, Річ Посполиту, називають), вони б уже давно були володарями orbis terrarum********. «За спиною у ляха, твердять, решта світу в неправді живе, бо лях, кажуть, немов пес перед розп’яттям лежить і за руки нас кусає...» І мають слушність, адже так воно було і є... Хіба ми тут, у Хрептові, й ті гарнізони, що стоять у Могилеві, Ямполі, Рашкові, іншій справі служимо? Чимало зла у нашій Речі Посполитій, проте нам за наші труди, гадаю, Бог колись віддячить, та й люди, може, спасибі скажуть.

Одначе повернуся до того, що зі мною сталося. Ті невільники, що на суходолі, у містах і селах живуть, менше потерпають від гніту, аніж ті, котрі веслярами на галери посаджені. Цих нещасних, раз прикувавши до борту біля весла, ніколи вже із залізних пут не звільняють: ні вночі, ні вдень, ні у свята – так вони й живуть у кайданах до останнього подиху, а затоне корабель in pugna navali********, разом із ним ідуть на дно. Голі-голісінькі, холод їх проймає, дощі поливають, голод мучить, а іншої ради немає, як лити сльози та надриватися з останніх сил, бо весла такі великі й важкі, що одному ледве двоє можуть дати раду...

На галеру мене привезли вночі й відразу закували, посадивши навпроти якогось сіромахи, котрого я in tenebris********розгледіти не зміг. Коли почув стукіт молота і дзвін кайданів, – Боже праведний! – мені здалося, що це мою труну забивають, хоч уже ліпше б такий кінець. Почав молитися, та надію з серця ніби вітром видуло... Стогін мій каваджі батогом стишив, тож просидів я сумирно всеньку ніч, аж доки засіріло... Поглянув я тоді на того, з ким мав одним веслом гребти, – о Царице Небесна! Вгадайте-но, милостиві панове, хто навпроти мене сидів? Дидюк!

Я його відразу впізнав, хоч і був він у чому мати народила, вихудлий і бородою заріс до пояса, бо його вже давно продали на галери... Став я на нього дивитися, а він на мене – упізнав теж... Але один одному нічого не кажемо... От що обох нас спіткало! І треба ж: такою жорстокістю були сповнені наші серця, що ми не лише не привіталися по-людському, а навпаки: колишні кривди в душі у кожного спалахнули, наче полум’я, і радість пойняла серця від того, що й ворогові випали такі самі страждання...

Того самого дня галера вирушила у плавання. Дивно мені було з найбільшим своїм недругом за одне весло триматися, з однієї миски недоїдки їсти, яких би у нас і собаки не стали нюхати, однакові знущання терпіти, одним повітрям дихати, вкупі страждати, вкупі плакати...

Пливли ми Гелеспонтом, а потім Архіпелагом... Островів там сила-силенна, і всі під турецькою владою... І обидва береги теж... цілий світ!.. Тяжко було. Удень спека неймовірна. Сонце так пряжить, що здається, вода ось-ось загориться, а як почнуть відблиски тремтіти і виблискувати на хвилях, таке враження, ніби дощ вогняний іде. Піт із нас лився, а язик присихав до піднебіння... Уночі холод кусав як пес... Утіхи не жди – тільки журба за втраченим щастям, журба та мука. Словами цього не виказати... На одній зі стоянок, уже на грецькій землі, бачили ми з палуби славнозвісні ruinas******** святинь, які змурували ще стародавні graeci********. Колони вервечкою стоять, і всі немовби з золота, а це мармур пожовк від часу. А видно так добре, бо вони на голому пагорбі вишикувалися і небо там ніби бірюза... Потім попливли ми довкола Пелопонесу.

День минав за днем, тиждень за тижнем, а ми з Дидюком і словом не перемовилися – не вийшла ще з наших сердець погорда і злість... І почали ми поволеньки хиріти, мабуть, так хотілося Богу. Від непосильної праці й перемінної погоди грішна плоть наша майже відпадала од кісток; рани від сирівцю гноїлися на сонці. Ночами ми молили Бога про смерть. Часом, бувало, ледь задрімаю і чую, як Дидюк просить: «Х р и с т е, п о м и л у й! С в я т а П р е ч и с т а, п о м и л у й! Д а й  п о м е р т и!» Він також чув і бачив, як я до Пресвятої Діви та її немовляти руки простягав... Аж тут ураз неначе вітер морський узявся виганяти кривду із серця... Її дедалі меншало й меншало... Дійшло до того, що, оплакуючи себе, я і над його долею плакав. Обидва ми вже геть інакше один на одного дивилися... Ще більше! Допомагати почали один одному. Пройме мене піт, смертельна втома охопить – він сам веслує, а йому стане невміч – я... Принесуть попоїсти, кожен стежить, щоб і другому вистачило. Але завважте, милостиві панове, яка дивна річ – натура людська! Ми вже, можна сказати, полюбили один одного, та жоден не хотів першим зізнатися... Непоступливий був, шельма, українська душа!..

Якось, коли нам було страшенно кепсько й тяжко, почули ми, що завтра відбудеться зустріч із венеційським флотом. Годували нас надголодь, жаліли зайву крихту дати, тільки на удари батогом не скупилися. Настала ніч. Ми стогнемо тихенько – він собі, я собі – і дедалі ревніше молимося. Раптом глянув я, саме місяць світив, – а в нього сльози по бороді аж біжать. Здригнулося у мене серце, от я й кажу: «Дидюк, ми ж із тобою з одного краю, жили у сусідстві, відпустімо один одному провини». Він як почув це – Боже праведний! Як зареве чоловік, як підскочить, аж ланцюги задзвеніли. Обнялися ми через весло, цілуємося і плачемо... Не можу сказати, скільки так тривало, про все на світі ми забули, тільки тряслися від ридань.

Тут пан Мушальський замовк і ніби ненароком пальцями змахнув щось з очей. На хвилю запала тиша, лишень студений північний вітер посвистував у щілинах поміж колодами, а в кімнаті сичав вогонь і співали цвіркуни. Нарешті пан Мушальський відсапнув і повів свою розповідь далі:

– Господь, як згодом виявилося, благословив нас і ласки своєї не позбавив, та спершу ми гірко поплатилися за цей спалах братніх почуттів. Поки обнімалися, ланцюги наші так переплелися, що ми не змогли їх розплутати. Прийшли наглядачі, але доки вони нас розчіпляли, канчук понад годину свистів над нами. Били нас не дивлячись, по чому попало. Пролилася кров із моїх ран, пролилася з Дидюкових, змішалася і потекла одним струмком у море. Оце й усе, що я хотів повідати, панове. Історія, хвалити Бога, давня!..

Відтоді я не згадував ні разу, що мій рід від самнітів походить, а він – селянин із-під Білої Церкви, недавно піднесений до шляхетського стану. Я і брата рідного не міг би любити міцніше. Навіть якби Дидюк не був шляхтичем, я б на це не зважив, хоч так, звісно, було приємніше. А він мені, як колись ненавистю, так тепер любов’ю з лишком платив. Таку вже він мав натуру...

Наступного дня була битва. Венеційці розігнали наш флот на всі чотири вітри. Наша галера, зрешечена ворожими кулевринами, зачаїлася біля якогось пустельного острівця, певніше, скелі, що стриміла з моря. Треба було судно лагодити, а позаяк вояків повбивало, рук для роботи бракувало, от і довелося туркам нас розкувати й кожному дати сокиру. Ледве зійшли на суходіл, бачу: у Дидюка на думці те саме, що й у мене. «Зараз?» – питає. «Зараз!» – відповідаю і, не довго думаючи, хрясь по макітрі одного наглядача, а Дидюк – самого капітана. За нами інші – наче полум’я спалахнуло! За годину розправилися з турками, потім сяк-так залатали галеру і посідали в неї уже без ланцюгів, а Господь милосердний звелів вітрам пригнати наше судно до Венеції.

Харчуючись милостинею, дісталися ми до Речі Посполитої. Поділився я з Дидюком своїми під’ясельськими землями, і вирушили ми обидва воювати, щоб помститися ворогові за наші сльози і кров. Під час підгаєцької кампанії Дидюк подався на Січ до Сірка34 і звідти вкупі з ним ходив у Крим. Що вони там виробляли і яких збитків завдали, про це ви, милостиві панове, не гірше від мене знаєте.

Поворітьма Дидюк, наситившись помстою, поліг, зітнутий стрілою. Я залишився живий і відтоді щоразу, натягуючи тятиву, його згадую, а що у такий спосіб душу не один раз потішив, це серед достойного товариства багато хто з вас підтвердить.

Тут пан Мушальський знову замовк, і знову тільки посвистування північного вітру стало чути та потріскування вогню. Старий жовнір утупився поглядом у палахкотливі поліна і після тривалого мовчання так закінчив свою оповідь:

– Були Наливайко і Лобода, був батько Хмельницький, а тепер Дорош їм на зміну прийшов. Земля від крові не просихає, ми ворогуємо і б’ємося, але ж Господь кинув у наші серця semina******** любові, проте вони наче у неродючому ґрунті лежать і тільки политі сльозами і кров’ю, тільки під гнітом і канчуком бусурманським, тільки у татарській неволі несподівано дають плоди.

–Хам із хамів! – промовив зненацька, прокидаючись, пан Заглоба.

******** Нагоди мене пізнати (лат.).

******** Ненависть (лат.).

******** Шум, гам (лат.).

******** Початок фрази «І Геркулесу на здолати багатьох» (лат.).

******** Всесвіту (лат.).

******** У морській битві (лат.).

******** У темряві (лат.).

******** Руїни (лат.).

******** Греки (лат.).

******** Зерна (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІV

Пелехович поволі одужував, але в набігах іще участі не брав і сидів, зачинившись у кімнатці, тому про нього й думати забули, аж поки сталася пригода, що прикувала до нього загальну увагу.

Якось козаки Мотовила схопили татарина, що видався їм підозріливим. Він крутився поблизу застави, щось винюхуючи, і привели його до Хрептова.

Полоненого було негайно допитано. Ним виявився один із липеків, які нещодавно, покинувши службу в Речі Посполитій і свої садиби, перебігли до султана. Він прибув із другого берега Дністра і мав при собі листа від Кричинського до Мелеховича.

Пан Володийовський вельми стурбувався і враз скликав старших офіцерів на раду.

– Милостиві панове, – почав він, – вам добре відомо, як багато татар, навіть із числа тих, що споконвіку жили у Литві й тут, на Русі, перейшло до орди, зрадою віддячивши Речі Посполитій за її добрі діла. Через те закликаю вас надалі нікому з них особливо не довіряти й пильно за вчинками кожного стежити. Тут ми теж маємо невелику татарську хоругов у сто п’ятдесят добрих коней під командою Мелеховича. Цього Мелеховича я сам віднедавна знаю, можу тільки сказати, що пан гетьман за виняткові заслуги зробив його сотником і з хоругвою прислав його сюди. Правда, мені здалося дивним, що ніхто з ваших милостей цього татарина досі, до його вступу на службу, не знав і навіть нічого про нього не чув... А що наші липеки над міру цього юнака люблять і сліпо слухаються, я собі пояснював його відвагою і славними подвигами, хоч і ті, схоже, не відають, хто він такий і звідки. Досі я його ні в чому лихому не підозрював і ні про що не розпитував, задовольнившись гетьманською рекомендацією, хоч якоюсь таємницею він себе оточує. А втім, усяк живе як хоче, я нікому в душу не заглядаю, як на мене, аби тільки жовнір службу ніс справно. Та ось люди пана Мотовила схопили татарина, який привіз Мелеховичу листа від Кричинського. Не знаю, чи відомо вашим милостям, хто такий Кричинський.

– Аякже! – відповів пан Ненашинець. – Кричинського я самого знав, а тепер і інші знають: лиха слава далеко сягає.

– Ми вкупі грамоти... – почав був пан Заглоба, але враз затнувся, зміркувавши, що в такому разі Кричинському має бути років дев’яносто, а в такому поважному віці люди вже зазвичай не воюють.

– Коротше кажучи, – вів далі маленький рицар, – Кричинський, польський татарин, був у нас полковником, командував хоругвою липеків, та згодом зрадив Вітчизну і перейшов у добрудзьку орду, де, як я чув, його слово має велику вагу, бо там сподіваються, що він і решту липеків на поганський бік перетягне. І з таким чоловіком Мелехович вступає у таємні стосунки! А найліпший цьому доказ – оцей лист.

Тут маленький полковник розгорнув списані аркуші, розправив їх ударом долоні й заходився читати:

– «Наймиліший моєму серцю брате! Посланець твій дістався до нас і листа передав...»

– Польською пише! – перебив його пан Заглоба.

– Кричинський, як і всі наші татари, тільки русинською і польською писати вмів, – відповів маленький рицар, – та й Мелехович теж, напевно, татарської грамоти не вгризе. Слухайте, милостиві панове, і не перебивайте. «...і листа передав, із Божою допомогою все буде гаразд, і ти жаданої мети досягнеш. Ми тут із Моравським, Александровичем, Тарасовським і Грохольським часто радимося і в інших братів у листах ради питаємо, як чимскоріше виконати те, що ти, любий, замислив. А позаяк до нас дійшла чутка, ніби ти занедужав, посилаю чоловіка, аби він тебе, любий, на власні очі побачив і приніс нам приємну звістку. Таємницю бережи пильно, щоби, боронь Боже, завчасно не відкрилася. Нехай примножить Господь твій рід, нехай зрівняє його з числом зірок на небі.

Кричинський».

Пан Володийовський дочитав і обвів поглядом присутніх, а позаяк усі мовчали, либонь, напружено обдумуючи зміст листа, він промовив:

– Тарасовський, Моравський, Грохольський і Александрович – усі колишні татарські ротмістри і зрадники.

– Так само як Потужинський, Творовський і Адурович, – додав пан Снітко.

– Що скажете про листа, панове?

– Чистісінька зрада, тут і думати нема чого,– відгукнувся пан Мушальський. – Просто ротмістри ці хочуть наших татар на свій бік переманити, от і злигалися з Мелеховичем, а він згодився їм допомогти.

– Лелечко! Та це ж periculum******** для цілого гарнізону, – заволало відразу кілька голосів. – Липеки душу за Мелеховича ладні продати, і якщо він накаже – сьогодні ж уночі нас переріжуть.

– Найчорніша зрада під сонцем! —закричав пан Дейма.

– І сам гетьман цього Мелеховича сотником призначив! – скрушно зітхнув пан Мушальський.

– Пане Снітко! – озвався пан Заглоба, – що я тобі говорив, коли Мелеховича побачив? Хіба не сказав, що це віровідступник і зрадник? З очей видно... Ха! Він усіх міг ошукати, тільки не мене. Годі було мені на нього глянути. Повтори, пане Снітко, мої слова, нічого не змінюючи. Сказав я, що він зрадник?

Пан Снітко сховав ноги під лаву й похнюпив голову.

– Проникливість вашої милості справді гідна подиву, хоч, правду кажучи, я не пригадаю, щоб ваша милость його зрадником назвав. Ви тільки, мостивий пане, сказали, що він вовком дивиться.

– Ха! Отже, ти, милостивий пане, стверджуєш, що пес зрадник, а вовк – ні, що вовк не укусить руки, яка його гладить і їсти йому дає? Пес, виходить, зрадник? Може, твоя милость іще й Мелеховича під захист візьме, а нас усіх оголосить зрадниками?..

Присоромлений пан Снітко широко розтулив рота, вирячив очі й від подиву довго не міг вимовити ні слова.

Тим часом пан Мушальський, що мав здатність швидко приймати рішення, не задумуючись промовив:

– Передовсім нам треба подякувати Всевишньому за те, що ганебну змову викрито, а потім відрядити шістьох драгунів – і кулю в лоб зрадникові!

– А далі іншого сотника призначити, – додав пан Ненашинець.

– Зрада така очевидна, що помилки бути не може.

На це пан Володийовський відповів:

– Спершу треба Мелеховича допитати, а потім повідомити про цю змову гетьманові, бо як мені казав пан Богуш із Зембіц, коронний маршал вельми прихильний до литовських татар.

– Але ж ваша милость, – сказав, звертаючись до пана Міхала, пан Мотовило, – має повне право сам над Мелеховичем суд звершити, бо він до рицарства ніколи не належав.

– Я свої права знаю, – відповів пан Володийовський, – і не треба мені, милостивий пане, про це нагадувати.

Тут інші закричали:

– Привести сюди сучого сина, нехай нам відповість, запроданець і зрадник!

Гучні вигуки розбудили пана Заглобу, котрий був задрімав, що з ним останнім часом постійно траплялося. Швидко пригадавши, про що йшлося, він сказав:

– Хоч блиску від щербатого місяця у твоєму гербі, пане Снітко, й небагато, але й розумом ти, милостивий пане, не блищиш. Сказати, що пес, canis fidelis********, зрадник, а вовк – ні! Ну ти що, голубе, геть із глузду з’їхав!

Пан Снітко підніс очі до неба, даючи зрозуміти, що потерпає ні за цапову душу, але промовчав, не бажаючи дратувати старого суперечкою, а тут іще й пан Володийовський звелів йому сходити по Мелеховича, і він поквапився виконати наказ, зрадівши з нагоди вислизнути.

За хвилину він повернувся, ведучи молодого татарина, котрий, напевно, ще нічого не знав про те, що зловили липека, бо зайшов сміливо. Вродливе смагляве його обличчя було надто бліде, та він зовсім одужав і навіть голови більше не обмотував хустками, а носив, не скидаючи, червону оксамитову тюбетейку.

Усі так і впилися у нього очима, він же, досить низько вклонившись маленькому рицареві, решті кивнув вельми недбало.

– Мелехович! – почав пан Володийовський, утупивши в нього свій пронизливий погляд. – Ти знаєш полковника Кричинського?

Обличчям Мелеховича швидко промайнула грізна тінь.

– Знаю! – відповів він.

– Читай! – сказав маленький рицар, подаючи йому знайденого при полоненому листа.

Мелехович почав читати, і перш ніж він закінчив, обличчя його знову стало спокійним.

– Чекаю наказу, – промовив він, повертаючи листа.

– Як давно ти замислив зраду і яких маєш у Хрептові спільників?

– Мене звинувачено у зраді?

– Відповідай, а не став запитання! – грізно сказав маленький рицар.

– Що ж, тоді мій respons******** буде такий: зради я не замишляв, спільників не маю, а якби й мав, то таких, яких вам, милостиві панове, не судити.

Почувши це, жовніри заскреготіли зубами, і тої ж миті декілька голосів промовило з погрозою:

– Ґречніше, сучий сину, ґречніше! Не забувай: ти не перед рівнею стоїш!

У відповідь Мелехович глянув на присутніх поглядом, у якому була холодна ненависть.

– Я знаю свій обов’язок перед паном комендантом, моїм начальником, – сказав він, знову вклонившись панові Володийовському, – знаю і те, що за всіх тут бідніший, і тому вашого не шукаю. Ваша милость (тут він знову звернувся до маленького рицаря) про спільників запитував, то у мене їх двоє: один – пан підстолій новогрудський, Богуш, а другий – пан великий коронний гетьман.

Почувши ці слова, всі вельми здивувалися, і на хвилю запанувало мовчання. Нарешті пан Володийовський ворухнув вусиками і спитав:

– Як це?

– А отак, – відповів Мелехович. – Кричинський, Моравський, Творовський, Александрович і решта справді на бік орди перейшли і чимало вже зла Вітчизні завдали, але щастя на новій службі не знайшли. А може, сумління у них пробудилося, одне слово, і служба ця, і слава зрадників їм не до шмиги. Пан гетьман добре про це знає, він і доручив панові Богушу з паном Мислишевським перетягти їх назад під стяги Речі Посполитої, а пан Богуш до мене звернувся й наказав домовитися з Кричинським. У мене на квартирі листи від пана Богуша лежать, можу хоч зараз принести, їм ваша милость скорше, аніж моїм словам, повірить.

– Іди з паном Снітком і негайно принеси мені ці листи.

Мелехович вийшов.

– Милостиві панове, – швидко заговорив маленький рицар, – здається, поспішним звинуваченням ми тяжко скривдили чесного вояка. Якщо він має усі ці листи і все, сказане ним, правда, – а я починаю думати, що це так, – тоді він не лише рицар, котрий уславився ратними подвигами, а й доблесний слуга Вітчизни, і не огуда йому належить, а нагорода. Хай йому дідько! Треба мерщій помилку виправити!

Решта сиділа мовчки, не знаючи, що сказати, а пан Заглоба цього разу заплющив очі й удавав, що дрімає.

Тим часом повернувся Мелехович і подав панові Володийовському листи від Богуша.

Маленький рицар почав читати. І ось що він прочитав:

– «Зусібіч чую я, що ніхто, опріч тебе, ліпше у цьому ділі прислужитися не може через незвичайну приязнь, яку вони до тебе мають. Пан гетьман ладен їм пробачити і домогтися прощення Речі Посполитої обіцяє. З Кричинським зв’язуйся якомога частіше через вірних людей і praemium йому пообіцяй. Таємницю зберігай якнайпильніше, бо інакше, не дай Боже, усіх їх занапастиш. Одному панові Володийовському можеш відкрити arcana, бо він твій начальник і багато в чому посприяти може. Трудів і старань не шкодуй, пам’ятаючи, що finis coronat opus********, і будь певен, що за добрі діла твої мати наша заслуженою нагородить тебе любов’ю».

– Ось яка мені нагорода! – понуро пробурчав молодий татарин.

– Боже праведний! Чом же ти нікому й слова не сказав? – закричав пан Володийовський.

– Я хотів вашій милості усе розповісти, але не встиг – занедужав після забиття. А іншим, тут Мелехович повернувся до офіцерів, мені заборонено було відкриватися. Ваша милость, я гадаю, тепер решті теж мовчати накаже, щоб на тих не накликати біди.

– Докази твоєї невинуватості незаперечні, це й сліпому ясно, – сказав маленький рицар. – Веди далі свої перемови з Кричинським. Жодної перепони тобі в цьому не буде, навпаки, матимеш допомогу – ось тобі моя рука, ти шляхетний рицар. Приходь сьогодні до мене вечеряти.

Мелехович потиснув простягнуту йому руку і втретє вклонився. Інші офіцери, вийшовши зі своїх кутків, обступили його і заговорили навперебій:

– Ми у тобі помилялися, зате тепер кожен радий тобі руку потиснути – ти цього заслужив.

Проте молодий липек ураз випростався і відкинув назад голову, немов хижий птах, що приготувався завдати удару дзьобом.

– Я не забув, що вам не рівня, – відповів він.

І вийшов із кімнати.

Після того як він пішов зчинився гомін. «Нічого дивного, – говорили між собою офіцери, – дістати таке звинувачення – не жарт! Ще довго він оговтуватиметься, але, зрештою, це минеться. А нам треба ставлення до нього змінити. Адже душа у нього справді рицарська! Гетьман знав, що робив! Дива та й годі, дива!..»

Пан Снітко нищечком собі тріумфував, та врешті-решт не витримав, підійшов до пана Заглоби, вклонився йому і сказав:

– Даруй, ваша милость, але вовк наш не зрадник...

– Не зрадник? – перепитав пан Заглоба. – Зрадник, тільки шляхетний, бо не нас зраджує, а ординців... Не втрачай надії, любий пане Снітко, я щодня молитимусь за тебе: а що як Святий Дух змилосердиться і дозволить твоїй милості блиснути розумом!

Бася, коли пан Заглоба детально їй про все розповів, вельми тішилася. Мелехович від самого початку припав їй до душі, і вона зичила йому добра.

– Треба, – сказала вона, – у першу ж небезпечну експедицію його з собою взяти, – оце й буде найліпший спосіб висловити йому довіру.

Але маленький рицар, погладивши рожеві Басині щічки, відповів:

– А надокучлива муха тільки про своє дзумає! Знаємо ми тебе! Не про Мелеховича ти дбаєш і не про спосіб виявити йому довіру – тобі б аби у степ полетіти та ще й у самісіньку січу! Не вийде...

І, сказавши це, почав виціловувати її в уста.

– Mulier insidiosa est!********– поважно мовив пан Заглоба.

У цей самий час Мелехович сидів із посланцем Кричинського у себе на квартирі й тихо розмовляв із ним. Сиділи вони так близько один до одного, що мало не стукалися лобами. На столі горів каганець із баранячим лоєм, відкидаючи жовті бліки на обличчя Мелеховича, яке, попри всю його красу, було просто страшне – така на ньому малювалася завзятість, злість і дика радість.

– Слухай, Халіме! – прошепотів Мелехович.

– Ефенді, – відповів посланець.

– Перекажи Кричинському, що він мудрак, бо не написав у листі нічого такого, що могло б мене занапастити. Розумака, скажи. Нехай і надалі нічого відверто не пише... Тепер вони мені ще більше довірятимуть усі... Сам гетьман, Богуш, Мислишевський, тутешні офіцери – геть усі! Чуєш? Щоб вони від мору вилягли!

– Чую, ефенді.

– Але спершу мені треба в Рашкові побувати, а потім я знову сюди повернуся.

– Ефенді, молодий Нововейський тебе впізнає.

– Не впізнає. Він мене вже під Кальником бачив, під Брацлавом – і не впізнав. Удивляється в мене, брови морщить, а згадати не може. Йому п’ятнадцятий минав, коли він із дому втік. Відтоді зима вісім разів укривала степи снігом. Змінився я. Старий би мене впізнав, а молодий не впізнає... Із Рашкова я тобі дам знати. Нехай Кричинський буде готовий і тримається поблизу. З пиркалабами35 неодмінно порозумійтеся. У Ямполі теж наша хоругов є. Богуша я вмовлю, щоб домігся у гетьмана для мене переводу до Рашкова, – звідтіля, скажу, простіше з Кричинським зв’язатися. Але сюди я мушу повернутися... мушу!.. Не знаю, що буде, як далі складеться... Вогнем мене палить, уночі очей не можу стулити... Якби не вона, я б уже вмер...

– Благословенні руки її.

Губи Мелеховича затремтіли, і, впритул наблизившись до гостя, він заходився шепотіти, немовби в лихоманці:

– Халіме! Благословенні її руки, благословенна голова, благословенна земля, якою вона ступає, чуєш, Халіме! Скажи їм там, що я вже здоровий – завдяки їй...

******** Небезпека (лат.).

******** Вірний пес (лат.).

******** Відповідь (лат.).

******** Кінець – ділу вінець (лат.).

******** Жінка – істота підступна! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХV

Ксьондз Камінський, у минулому жовнір, доволі хвацький і кмітливий, на старості літ осів в Ушиці, де дістав парафію. Та позаяк костьол в Ушиці згорів дотла, а парафіян було мало, цей пастир без пастви часто-густо навідувався до Хрептова і, просиджуючи там тижнями, напучував рицарство побожними науками.

Вислухавши уважно оповідь пана Мушальського, він через декілька вечорів звернувся до присутніх із такими словами:

– Мені завше до душі були розповіді, у яких сумні події мають щасливий кінець, із чого виходить, що кого Господь візьме під свою руку, того із будь-якої пастки визволить і звідусіль, хоч із Криму, приведе до спокійного прихистку.

Тому, милостиві панове, раз і назавжди кожен для себе запам’ятайте, що для Всевишнього нема нічого неможливого, і навіть у найважчих обставинах не втрачайте віри у його милосердя. Ось воно як!

Честь і хвала панові Мушальському, що простого чоловіка братньою любов’ю злюбив. Приклад цього нам показав сам Христос, котрий, вийшовши з царського роду, любив простолюдинів, багатьох із них зробив апостолами і подальшому сприяв просуванню, через що вони тепер і засідають у небесному сенаті.

Та одна річ любов приватна і геть інша – загальна, однієї нації до іншої. Так-от, цю, загальну любов, Усевишній так само суворо наказав плекати у серцях. А де вона? Озирнися довкола, чоловіче: всенькі серця сповнені злості, немовби люди не за Господніми заповітами живуть, а за сатанинськими.

– Ох, милостивий мій пане, – втрутився пан Заглоба, – нелегко тобі буде вмовити нас полюбити турка, татарина, чи якогось іншого варвара – ними сам Господь Бог, можна сказати, гидує.

– Я вас до цього й не закликаю, а лишень стверджую, що діти eiusdem matris******** зобов’язані одне одного любити. А ми що коїмо? Ось уже тридцять років, від часів Хмельницького, тутешня земля не просихає від крові.

– А з чиєї провини?

– Хто перший свою провину визнає, тому першому Господь і простить.

– Але ж ти сам, милостивий пане, хоч нині й сутану носиш, замолоду заколотників громив, і, як ми чули, досить успішно...

– Громив, бо слухняно виконував жовнірський обов’язок, і не в цьому мій гріх, а в тому, що я їх, як чуму, ненавидів. Мав я свої, особисті причини, про які не стану згадувати, бо давно це було, та й рани ті вже зарубцювалися. А каюсь я у тому, що над потрібне старався. Мав я під командою сто осіб із хоругви пана Неводовського, і частенько ми з ними, відокремившись од решти, палили, голови стинали, вішали... Самі, панове, пам’ятаєте, які були часи. Палили і стинали голови татари, яких Хмель покликав на підмогу, палили і стинали голови польські війська. Козаки теж за собою тільки воду й землю залишали, ще дужче лютуючи, аніж ми і татари. Нічого нема страшнішого за братовбивчу війну... Що то були за часи – словами не переказати. Одне скажу: і ми, і вони радше на скажених собак, аніж на людей, були схожі...

Якось наш загін дістав повідомлення, що бунтівна потолоч обложила у невеличкій фортеці пана Русецького. Мене з моїми людьми послали його виручати. Але ми прийшли надто пізно. Від невеличкої фортеці вже й сліду не зосталося. Проте я натрапив на п’яних селян і майже всіх поклав, лише дещиця у збіжжі сховалася. Цих я наказав узяти живцем, щоб повісити для перестраху. Але де? Легше було задумати, аніж виконати: у всьому селі не лишилося жодного деревця. Навіть дикі груші, що росли подекуди на межах, валялися зрубані. Шибениці ставити – нема часу, та й лісів поблизу не видно, край видався степовий. Що робити? Беру я своїх полонених і йду. Трапиться, думаю, дорогою якийсь розлогий дубок. Милю проходимо, другу – довкола рівнісінький степ, хоч кулі коти. Нарешті бачимо руїни якогось села, а вже надходив вечір. Роздивився я туди-сюди – скрізь головешки та сивий попіл. Знов нічого! Аж гульк: на маленькому пагорбі хрест стоїть, великий, дубовий, мабуть, недавно поставлений, бо дерево ще анітрохи не почорніло і при вечірньому світлі сяяло, ніби охоплене полум’ям. Христос на ньому був із бляхи вирізаний і майстерно розмальований. Лише зайшовши збоку, можна було побачити, що бляха тоненька, і на хресті не справжнє тіло висить. А якщо спереду дивитися – обличчя мов живе, трохи тільки зблідле від страждань, і терновий вінець, і очі, з великою журбою і печаллю звернені до неба.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю