444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 7)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц)

Кетлінг утретє схилив голову і промовив з усмішкою:

– Цейхгаузом я цю оселю залишив, а знайшов Олімпом, бо, увійшовши, побачив богиню.

– То як ся маєш, Кетлінге? – вигукнув пан Заглоба, не вдовольнившись першим привітанням, і знову обійняв рицаря. – Це що! – провадив він далі. – Ти ще гайдучка не бачив. Кшися хоч куди, але й та мед, мед! Як поживаєш, Кетлінге? Дай тобі Боже здоров’я! Називатиму тебе на «ти»! Добре? Старому так зручніше... Радий гостям, еге ж?.. Пані Маковецька тут зупинилася, бо перед сеймом усі заїжджі двори й готелі були забиті, тепер, щоправда, трохи вільніше стало, і вона, напевно, найме будинок. Не годиться паннам в оселі неодруженого залишатися, люди криво дивитимуться та й пліток не обберешся...

– Що ви! Я ніколи на це не пристану! Пан Володийовський мені не просто приятель, він мені побратим, тому пані Маковецьку я як посестру у себе прийняти ладен. А вас, милостива панно, благаю за мене заступитися. Хочете, на коліна стану!

Сказавши це, Кетлінг опустився перед Кшисею навколішки і притиснув до губів її руку. При цьому він благально дивився їй у вічі, весело й журно водночас, а вона все заливалася рум’янцем, аж поки пан Заглоба сказав:

– Не встиг приїхати, а вже на колінах стоїть. Розкажу пані Маковецькій, що вас так і застав... Хвалю, Кетлінге!.. А ти, Кшисю, знай: отакі вони, світські звичаї!..

– Я світських звичаїв не знаю! – прошепотіла дівчина, ніяковіючи ще більше.

– Чи можу я сподіватися на вашу допомогу? – допитувався Кетлінг.

– Підведіться, милостивий пане...

– То чи можу я сподіватися на вашу допомогу? Я побратим пана Міхала. Якщо оселя спорожніє, йому буде кривдно...

– Воля моя тут нічого не означає! – відповіла, трохи отямившись, панна Кшися. – Але вам за добру волю вашу дякую.

– І я вам дякую! – сказав Кетлінг, підносячи до губів її руку.

– Ха! Надворі мороз, а Купідон голий, хоч, зрештою, у цій оселі йому не замерзнути! – заволав пан Заглоба.

– Та годі вам, милостивий пане, – мовила Кшися.

– Я вже бачу: від самих тільки зітхань скоро відлига буде! Від самих тільки зітхань!..

– Хвалити Бога, що ви, пане Заглоба, не втратили свого добродушного гумору, – сказав Кетлінг, – бо веселий гумор – ознака здоров’я.

– І чистого сумління, і чистого сумління, – підхопив пан Заглоба. – Як сказав один мудрець: «У кого свербить, той і чухається». А у мене ніде не свербить, от я і веселий! То як поживаєш, Кетлінге?! О, сто бусурменів! Що я бачу? Ти ж був справжнісінький поляк, у рисячій шапці й при шаблі, а тепер знову в англійця перевернувся, і ноги в тебе стали тонкі, як у журавля!

– Бо я у Курляндії довго був, там польський убір не модний, а останні два дні у Варшаві, в англійського посла.

– То ти повертаєшся з Курляндії?

– Атож. Названий батько мій помер, а перед смертю там же відписав мені ще один маєток.

– Вічна йому пам’ять! Він католиком був?

– Так.

– Ну нехай тобі це втіхою буде. А нас ти заради своїх курляндських володінь не покинеш?

– Тут мені хотілося б жити і вмерти! – відповів Кетлінг, глянувши на Кшисю.

А вона мовчала, опустивши додолу свої довгі вії.

Пані Маковецька повернулася додому, коли вже споночіло. Кетлінг зустрів її аж за ворітьми і провів до оселі так шанобливо, як удільну княгиню. Вона хотіла вже наступного дня знайти собі помешкання у самому місті, проте, хоч як намагалася, змушена була поступитися. Молодий рицар навколішки так довго її упрохував, посилаючись на своє братання з паном Володийовським, що вона не витримала. Вирішено було, що й пан Заглоба ще погостює: такий поважний чоловік у господі – найліпший захист від злих пересудів. Він залюбки згодився, бо всією душею прихилився до гайдучка і укладав собі в голові плани, які конче потребували його присутності. Обидві дівчини були дуже раді, а Бася відразу одверто стала на бік Кетлінга.

– Сьогодні й так вибиратися пізно, – сказала вона пані стольниковій, котру ще точили сумніви, – а де доба, там і тиждень.

Їй, як і Кшисі, Кетлінг сподобався. Він завше жінкам подобався, а Бася до того ж досі ніколи не бачила чужоземного рицаря, якщо не рахувати офіцерів найманої піхоти, людей нижчого рангу і менших статків. Вона ходила довкола нього, трясучи чуприною, роздуваючи ніздрі, приглядаючись до нього з дитячою цікавістю, такою відвертою, що пані Маковецька стиха зауважила їй. Але Бася все одно не зводила з нього очей, ніби намагалася оцінити його професійні якості, та зрештою, не втримавшись, почала розпитувати про нього в пана Заглоби.

– А чи добрий із нього жовнір? – тихо звернулася вона до старого шляхтича.

– Кращого бути не може. Він має велетенський досвід, бо з чотирнадцяти років служив королю, супроти англійців за праведну віру виступаючи. Знатний пан, що і з манер його легко побачити можна.

– А ви, милостивий пане, бачили його у бою?

– Тисячу разів! Стоїть – не здригнеться, коня по холці поплескує і про ніжні почуття говорити готовий.

– Це що, мода така говорити про почуття?

– Усе модно, що байдужість до куль підтверджує.

– Ну а врукопаш, у двобої він теж стійкий?

– Атож! Жалить як шершень, тут і казати нема чого!

– А супроти пана Міхала встоїть?

– Ні, супроти пана Міхала не встоїть!

– Он як! – радісно вигукнула Бася. – Я так і знала, що не встоїть! Я відразу про це здогадалася!

І вона заплескала в долоні.

– Так ти виступаєш на боці пана Міхала? – запитав пан Заглоба.

Бася труснула чуприною й замовкла. За мить вона тихо й глибоко зітхнула.

– Ех, та що там! Рада, бо наш!

– Але зауваж і закарбуй собі на носі, гайдучку, – промовив пан Заглоба, – якщо на бойовищі найліпшого жовніра важко знайти, то для жіночих сердець він ще periculosus********: жодна з них перед його вродою не встоїть! Купідон у нього на побігеньках.

– А ви, милостивий пане, про це Кшисі скажіть, бо у мене нема амурів у голові, – мовила Бася і, обернувшись до панни Дрогойовської, покликала:

– Кшисю! Кшисю! Йди-но сюди, я щось тобі скажу!

– Я тут! – відповіла панна Дрогойовська.

– Пан Заглоба каже, що жодна панна перед Кетлінгом не встоїть, щоб не закохатися у нього. Я вже його оглянула зусібіч і нібито нічого, а ти?

– Басько! Басько! – суворим тоном мовила Кшися.

– Зізнайся, сподобався він тобі?

– Дай спокій! Схаменися! І не мели казна-чого, бо ось пан Кетлінг сюди йде.

Кшися не встигла ще й сісти, як пан Кетлінг наблизився і запитав:

– Чи можна пристати до вашого товариства?

– Ласкаво просимо! – відповіла панна Єзьорковська.

– Тоді я спитаю сміливіше: про що була розмова?

– Про любов! – випалила, не задумуючись, Бася.

Кетлінг сів поруч Кшисі. З хвилину вони мовчали, бо Кшися, котра зазвичай була спокійна і вміла володіти собою, при цьому кавалерові якось дивно ніяковіла. Нарешті він запитав:

– Чи правда, що розмова точилася про такий милий предмет?..

– Правда! – тихим голосом відповіла панна Дрогойовська.

– Я вельми радий був би почути вашу думку про це, милостива панно.

– Даруйте, милостивий пане, але мені й сміливості, й розуму на таку відповідь забракне. Тут, гадаю, за вами перше слово.

– Кшися має рацію! – втрутився у розмову пан Заглоба. – Слухаємо тебе, юначе!..

– Тоді запитуй, милостива панно, – відповів Кетлінг.

Він підвів очі вгору й задумався, а відтак, не чекаючи запитань, заговорив тихо, ніби розмовляючи із самим собою:

– Любов – тяжка недоля, бо через неї вільна людина стає невольником. Як птах, прошитий стрілою, падає до ніг мисливця, так і людина, вражена любов’ю, припадає до ніг коханих...

– Любов – це каліцтво, бо людина, немов сліпець, нічого, крім неї, довкола не бачить.

– Любов – це журба, бо коли ще ми проливаємо стільки сліз і видаємо стільки зітхань? Хто покохав, тому вже не в голові ні наряди, ні танці, ні гра в кості, ні полювання. Він ладен сидіти годинами, обнявши коліна, і журитися так тяжко, ніби втратив когось найближчого...

– Любов – це хвороба, бо людина стає блідою, під очима в неї лягають тіні, руки тремтять, вона худне, думає про смерть або ходить як очманіла, з нерозчесаним волоссям, розмовляє з місяцем, любе ім’я на піску пише, а коли його здуває вітер, каже: «Нещастя!..» і заридати ладна...

Тут Кетлінг на хвилю замовк. Хтось сказав би, що він поринув у роздуми. Кшися слухала його слова як пісню, усією душею. Її відтінені темним пушком губи були напіврозтулені, а очі не сходили з вродливого обличчя рицаря. У Басі волосся лізло на очі, тож важко було здогадатися, про що вона думає. Але вона теж мовчала.

Зненацька пан Заглоба гучно позіхнув, засопів, простяг ноги і сказав:

– Із такої любові тільки собакам лапті шити!..

– І все-таки, – вів далі рицар, – хоч любити тяжка праця, без любові ще важче на світі, бо що тому розкіш, слава, багатства, пахощі й кошовності, хто кохання позбувся? Хто не скаже своїй коханій: «Ти мені дорожча за ціле королівство, дорожча за скіпетр, за здоров’я і довголіття дорожча...» А позаяк кожен віддав би життя за своє кохання, то, виходить, кохання дорожче за життя...

Кетлінг замовк.

Панни сиділи, притулившись одна до одної, дивуючись і його запальності, і вмілому красномовству, і логічним висновкам, що було не притаманне польським жовнірам. Навіть пан Заглоба, котрий під кінець задрімав, раптом здригнувся і, кліпаючи очима, почав дивитися то на панянок, то на Кетлінга і нарешті, остаточно прокинувшись, гучним голосом запитав:

– Про що ви говорили?

– Про те, що бажаємо вам на добраніч! – відповіла Бася.

– Ага! Згадав: говорили про амури. І до чого дійшли?

– До того, що підкладка виявилася дорожчою за плащ.

– Ще б пак! А мене сон зморив. А може, оце: кохання, плакання, зітхання. А я візьми й доточи ще одне слово для рими – дрімання. І саме моє найточніше, бо година вже пізня. На добраніч, теплій компанії, і не докучайте мені більше своїми амурами... Боже, Боже! Кіт нявчить, доки шпику не з’їсть, а потім тільки сидить та облизується... І я свого часу був викапаний Кетлінг, а закохувався так пристрасно, що себе не пам’ятав, баран міг би мене цілісіньку годину під зад буцати, я б і не помітив. Але на схилі літ мені наймиліший добрий сон, особливо якщо привітний господар не лише до ліжка доведе, а й напоїть так, щоб голова сама падала на подушку.

– Радий услугувати вашій милості! – сказав Кетлінг.

– Ходімо, ходімо. Погляньте, як он місяць високо. Завтра буде гарна погода: небо чистісіньке, а видно як удень! Кетлінг про амури всеньку ніч вам ладен розказувати, та не забувайте, кізоньки, що він здорожений.

– Ні, не здорожений я, бо у місті два дні відпочивав. Боюся тільки, що милостиві панни слухати мене втомились.

– Слухаючи вас, мосьпане, не помітиш, як і ніч мине, – мовила Кшися.

– Немає ночі там, де сонце світить, – відповів Кетлінг.

Тут вони розійшлися, бо й справді було вже пізно. Панянки спали в одній спочивальні й зазвичай довгенько гомоніли перед сном. Проте цього разу Басі не вдалося розговорити Кшисі, бо наскільки одній кортіло поговорити, настільки друга була мовчазна, на всі запитання відповідала коротко: так, ні. І щоразу, коли Бася заводила мову про Кетлінга, смішно копіюючи його, Кшися ніжно обіймала її за шию, благаючи облишити кепкування.

– Він тут господар, Басю, – говорила Кшися, – він прихистив нас... і я бачила, що він полюбив тебе відразу.

– Звідкіля ти знаєш? – запитувала Бася.

– Хіба можна тебе не полюбити? – відповідала Кшися. – Тебе всі люблять... і я теж дуже тебе люблю.

Із цими словами вона наближала чудове обличчя своє до Басиного обличчя, терлася щокою об її щоку, цілувала їй очі.

Нарешті вони розійшлися по ліжках, але Кшися довго не могла заснути. Якась тривога огортала її. Зненацька серце починало калатати так часто, що вона притискала руки до ніжних своїх персів, аби вгамувати його биття. Та тільки-но вона заплющувала очі, як у дивному сні над нею схилялося вродливе обличчя і тихий голос шепотів:

– Ти дорожча мені за ціле королівство, дорожча за скіпетр, здоров’я і довголіття, ти мені дорожча за життя!

******** Вимагає (лат.).

******** Небезпечніший (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІІ

Через декілька днів пан Заглоба писав Скшетуському листа, завершивши його такими словами:

«А якщо я до коронації до вас вибратися не зможу, не дивуйтеся. Не моє до вас ставлення цьому виною, а причина в тому, що диявол не спить, а я не хочу, щоб він пташку з моїх рук сполохав і казна-що підклав. Кепсько буде, коли Міхалові до його приїзду я не зможу сказати: «Оця засватана, а гайдучок vacat********». На все воля Божа, але гадаю, що, довідавшись про таку новину, Міхал не стане комизитися, і все без особливих praeparationes******** владнається, отож, приїдете на весілля. А поки що, згадавши Улісса, доведеться мені пуститися на хитрощі, вести інтригу, хоч і нелегко мені це, бо ціле життя правда була для мене хлібом насущним, і її я весь би вік споживав. Та заради Міхала і коханого мого гайдучка я ладен узяти на душу гріх, обоє вони – щире золото. Тож обіймаю вас укупі з карапузами і до серця притискаю, Всевишньому і його милості доручаючи».

Закінчивши з писаниною, пан Заглоба присипав листа піском, ударив по ньому долонею і, відвівши чимдалі від очей, прочитав ще раз, відтак склав, зняв із пальця каблучку з печаткою, послинив її і хотів був уже запечатати листа, але в цьому йому завадив своїм приходом Кетлінг.

– Добридень, ваша милость!

– Добридень, добридень! – відповів пан Заглоба. – Погода, дякувати Богові, чудова, і я гінця до Скшетуських послати зібрався.

– І від мене, ваша милость, уклоніться.

– Так я й зробив. Неодмінно, подумав я, і від Кетлінга вклонитися треба. Нехай доброю звісткою втішаться. Звісно, як же не вклонитися, коли я про тебе та про панночок ціле послання написав.

– Чого це раптом, ваша милость? – запитав Кетлінг.

Пан Заглоба, склавши руки на колінах, довго перебирав пальцями, а потім, похнюпивши голову, глянув на Кетлінга з-під насуплених брів і промовив:

– Приятелю мій Кетлінге, не треба бути пророком, аби передбачити, що там, де є кремінь і кресало, рано чи пізно посиплються іскри. Ти красень над красенями, але й панночкам, здається, у красі не відмовиш.

Кетлінг помітно зніяковів.

– Полуду треба на очах мати або взагалі диким варваром бути, щоб краси їхньої не завважити і не відзначити! – відповів Кетлінг.

– От бачиш! – сказав йому на це пан Заглоба, з усмішкою дивлячись на побагровілого від зніяковіння Кетлінга. – Та якщо ти не варвар, тоді негоже тобі відразу за двома впадати, так тільки турки чинять.

– Які ви, милостивий пане, маєте для таких міркувань підстави?

– А я без будь-яких підстав, так, сам собі розмірковую... Ха! Ну й хитрюга! Ти стільки їм наплів про амури, що Кшися вже третій день сама не своя ходить, наче її чимось обпоїли. Гм! Та й не дивно! Пам’ятаю, я замолоду теж годинами простоював на морозі під вікнами в однієї чорнявки (вона на Кшисю була схожа), на лютні бренькав і співав:

В ліжку солодко дрімаєш,

Гру мою ти зневажаєш.

Гоц! Гоц!

Хочеш, я тобі цю пісню позичу або нову складу, мені таланту не бракує! А чи помітив ти, що панна Дрогойовська трохи колишню Оленьку Білевич нагадує, тільки у тієї волосся як коноплі й пушка над губою немає, а втім, саме це багато для кого за милу приманку править. Надто вже томливо вона на тебе поглядає. І про це я написав Скшетуському. Скажи, хіба неправда, що вона на панну Білевич скидається?

– На перший погляд я цієї схожості не завважив. Хоча, як придивитися, можливо... Зріст, постава...

– А тепер слухай, що я тобі скажу: фамільні arcana******** відкрию. Але якщо ти мені приятель, то знай: як би так не сталося, щоб ти панові Володийовському злом за добро віддячив, бо ми з пані Маковецькою одну із цих панянок для нього готуємо.

Тут пан Заглоба глянув на Кетлінга пильно й настирливо, а той, збліднувши, запитав:

– Котру?

– Дро-го-йов-ську, – повільно, по складах вимовив пан Заглоба.

І, випнувши вперед нижню губу й насупивши брови, підморгнув здоровим оком.

Кетлінг мовчав, і мовчав так довго, що пан Заглоба нарешті, не витрмавши, спитав:

– Ну й що ти скажеш на це? Га?

А Кетлінг тремтливим голосом, але з притиском відповів:

– Можете бути впевнені, ваша милость, що задля Міхала я ладний на все і попуску собі не дам.

– Правду кажеш?

– У житті своєму я витерпів чимало, і честю присягаю, що попуску собі не дам.

Тут пан Заглоба відкрив йому свої обійми.

– Кетлінге! Дай собі попуск, дай, голубе, якщо хочеш, бо я тільки пересвідчитися хотів. Не Дрогойовську, а гайдучка ми для пана Міхала готуємо.

Обличчя Кетлінга проясніло від щирої і непідробної радості, він довго обіймав пана Заглобу й нарешті запитав:

– А вони й справді кохають одне одного?

– А хто б не покохав мого гайдучка, хто? – відповів пан Заглоба.

– І заручини вже були?

– Заручин не було, бо пан Міхал ще не оговтався від зажури, але неодмінно будуть. Залиш це мені! Панянка хоч і норовлива, як ласиця, але вельми прихильна до нього, шабля для неї все...

– Я це відразу помітив, бігме! – перебив його прояснілий Кетлінг.

– Отож-бо! Помітив. У Міхала ще сльози за небіжчицею не висохли, та вже якщо хтось і припаде йому до серця, то це буде наш гайдучок, бо вона і на наречену його схожа, тільки очима не так стріляє, через те що молодша. Усе складається чудово, правда? Я так гадаю: тут два весілля на коронацію будуть!

Кетлінг, не кажучи ні слова, знову обійняв пана Заглобу і, приклавшись щокою до його розчервонілих щік, так довго не випускав його з обіймів, що старий шляхтич аж засопів і спитав:

– Невже панна Дрогойовська так тобі в душу запала?

– Не знаю, не знаю, – відповів Кетлінг, – знаю тільки, що ледве я побачив її божественне личко, відразу сказав собі: ось вона, лиш її єдину моє змучене серце покохати може, і тієї самої ночі, зітханнями сон прогнавши, віддався я сластолюбним мріям. Відтоді вона постійно стоїть у мене на думці й так заволоділа моєю душею, як королева ввіреною і вірною їй державою. Кохання це чи щось інше – не знаю.

– Але знаєш достеменно, що це не шапка, не три лікті сукна на шаравари, не підпруга, не підхвістя, не яєчня з ковбасою, не манірка з горілкою. Якщо ти у цьому впевнений, то про решту спитай у Кшисі, а не хочеш, сам спитаю.

– Не робіть цього, ваша милость, – відповів з усмішкою Кетлінг. – Якщо судилося мені втонути, то нехай хоч два дні поживу я з думкою, що пливу.

– Бачу я, що шотландці – чудові вояки, проте в амурах анічогісінько не тямлять. Коли маєш діло з жінкою, тут теж, як на війні, натиск потрібен. Veni, vidi, vici!******** – такий був у мене девіз...

– Із часом, якщо мої найзаповітніші бажання збудуться,– сказав Кетлінг, – я попрошу вас, милостивий пане, про дружню auxiliu********. Хоч мені й шляхетський титул надано, і шляхетна кров тече у моїх жилах, та все-таки ім’я моє тут невідоме, і я не знаю, чи згодиться пані стольникова...

– Пані стольникова? – перебив його пан Заглоба. – Ти про це не думай. Пані стольникова як музична табакерка: як накрутять її, так і гратиме. Я зараз до неї піду. Треба її попередити, щоб на твої маневри з панною Кшисею криво не дивилася, бо ваші манери залицятися не такі, як у нас. Від твого імені говорити я не стану, натякну тільки, що дівчина тобі в око впала, і непогано було б із цього борошна хліба вчинити. Далебі, негайно ж піду, а ти не бійся, бо мені все говорити дозволено.

І хоч Кетлінг стримував його, пан Заглоба відразу ж підвівся і вийшов.

Дорогою йому зустрілася Бася, котра, як завше, притьмом кудись мчала, і він їй сказав:

– А знаєш, Кетлінг через Кшисю геть голову втратив.

– Не він перший! – відповіла Кшися.

– А тобі до цього байдуже?

– Кетлінг – лялька! Ґречний кавалер, але лялька. А я коліном об дишло вдарилася, ось!

Тут Бася нагнулась і заходилася розтирати коліно, водночас поглядаючи при цьому на пана Заглобу, а він сказав:

– О Боже, будь обережна! Куди ти зараз летиш?

– До Кшисі.

– А вона що поробляє?

– Вона? Від недавнього часу цілує мене безперестану і лащиться, наче кішка.

– Гляди не скажи їй, що Кетлінг від неї голову втратив.

– Ага! Спробую не сказати!

Пан Заглоба добре знав, що Бася не зможе дотримати слова, тому-то й вигадав таку заборону.

Він поквапився далі, неабияк тішачись зі своєї хитрості, а Бася як бомба влетіла до панни Дрогойовської.

– Я забила собі коліно, а Кетлінг через тебе голову втратив! – заволала вона ще з порога. – Не помітила у возовні дишла... і торох! У макітрі аж каганці засвітилися, та нічого, загоїться! Пан Заглоба просив про Кетлінга не розповідати. Чи не казала я тобі, що так і буде? Відразу сказала, а ти хотіла його у мене закохати. Не бійся, я ж тебе знаю. Трохи легше стало, але ще болить! Я пана Нововейського не пробувала у тебе закохати, він на тебе не дивився. А от Кетлінг – ого-го! Бродить тепер по всій оселі, за голову тримається і сам із собою розмовляє: «Добре, Кшисю, добре! Шкот********, шкот, от, от!»

Бася лукаво посварилася на неї пальчиком.

– Басю! – крикнула панна Дрогойовська.

– Шкот, шкот, от, от!

– Яка ж я нещасна! – вигукнула зненацька Кшися і залилася сльозами.

За мить Бася заходилася її втішати, але це нічого не допомогло, Кшися уперше в житті невтішно ридала.

Жодна жива душа в оселі не знала про те, що вона й справді нещасна. Декілька днів дівчина пролежала, як у лихоманці. Вона змарніла, груди її здіймалися від тяжких зітхань, із нею коїлося щось дивне. Здавалося, хвороба захопила її не спроквола, покрадьки, а відразу, налетіла як вихор або ураган, розпалила, як пломінь, її кров, засліпила, мов блискавка, її уяву. Вона ні хвилини не могла чинити опору цій силі, такій раптовій і нещадній. Спокій покинув її. Воля в неї була, як птах із підтятими крильми...

Дівчина й сама не знала, кохає вона Кетлінга чи ненавидить, і незмірний страх охоплював її, коли вона себе про це запитувала. Знала тільки, що через нього так шалено калатає серце і всі помисли лишень про нього, що він усюди в ній, із нею, над нею. І не знайти від цього захисту! Легше було б не кохати його, аніж змусити себе про нього не думати. Ось він стоїть перед очима, у вухах звучить його голос, ним наповнена уся душа... Навіть сон не звільняв її від цього настирника. Варто було їй заплющити очі, як миттю з’являвся він, шепочучи: «Ти мені дорожча за ціле королівство, дорожча за скіпетр, славу, багатство...» І обличчя його схилялося так низько, так близько, що аж у темряві щоки дівчини палали пекучим рум’янцем. Це була русинка з палкою душею, незнаний їй досі вогонь, про який вона й не підозрювала, розгорявся дедалі дужче у неї в грудях, страх, сором, безсилля і якась мимовільна, але водночас болюча і приємна млость долали її. Ніч не приносила спочинку. Вона почувалася розбитою, неначе після важкої праці.

– Кшисю! Кшисю! Що з тобою діється! – волала вона сама до себе.

І знову забувала про все, як одурманена.

Нічого ще не відбулося, вони з Кетлінгом не обмовилися наодинці й словом, проте, хоч вона тільки й думала про нього, незнайомий голос підказував їй: «Стережися його! Уникай його!..»

І вона уникала...

Про свій зговір із паном Володийовським Кшися, на щастя для себе, не згадувала. Не згадувала тільки тому, що все залишалося так само, і вона не думала ні про кого: ні про себе, ні про інших, крім Кетлінга!

Дівчина приховувала від усіх свої почуття, і думка, що ніхто про них не здогадується, ніхто не думає про них із Кетлінгом, приносила їй полегшення. Несподівано слова Басі переконали її, що це не так, що люди на них дивляться, поєднують їх у думках і таємне відгадати готові. Турбота, сором і біль, злившись докупи, здолали її волю, і вона розплакалася, як дитина.

Басині слова були тільки початком, після них почалися численні натяки, значущі погляди, підморгування, кивки і, нарешті, дошкульні слова, які вона мусила перетерпіти. Почалося все відразу ж за обідом. Пані стольникова переносила погляд із Кетлінга на неї, з неї на Кетлінга, чого досі не робила. Пан Заглоба значливо кашлянув. Інколи зненацька розмова уривалася невідомо чому, наставало мовчання, і під час однієї з таких пауз схвильована Бася крикнула через стіл:

– Я щось знаю, але нікому не скажу!

Кшися відразу зашарілася, а потім ураз зблідла, ніби відчувши грізну небезпеку. Кетлінг теж понурив голову. Обоє достеменно знали, що це стосується їх, і хоч поки що й словом не перемовилися, а Кшися намагалася на Кетлінга не дивитись, здавалося їм, що якась нова близькість установилася між ними, якась спільність ніяковіння, котра і притягала їх, і віддаляла, бо вони втратили свободу й простоту колишньої своєї приязні. На щастя, ніхто не звернув на Басині слова уваги, пан Заглоба збирався до міста, щоб привезти звідти дружину рицарів, і розмови точилися тільки про це.

Увечері подвір’я Кетлінга заясніло вогнями – приїхала добра дюжина військових і музики, котрих ґречний господар запросив розважати дам. Через великий піст і жалобу Кетлінга від танців довелося відмовитись, задовольнившись розмовами і музикою. Дами були у вишуканому вбранні. Пані стольникова одяглася у східні шовки, гайдучок у строкатому строї мимоволі приваблював погляди жовнірів своїм рум’яним личком і світлою чуприною, що увесь час спадала на лоб, викликала усмішку жвавістю речей і дивувала манерами, у яких козацька хвацькість поєднувалася з невловимим кокетством.

Кшися, у якої жалоба за покійним батьком наближалася до кінця, з’явилася у сукні зі срібної парчі. Рицарі порівнювали її хто з Юноною, хто з Діаною, але ніхто не підходив до неї надто близько, не підкручував вус, не човгав ногами й не кидав закоханих поглядів, не заводив розмови про почуття. Навпаки, вона помітила, що ті, хто із захопленням дивився на неї, відразу ж переводили погляд на Кетлінга, а деякі підходили до нього й тиснули руку, немовби вітаючи, а він лишень руками розводив, ніби відмовлявся.

Кшися, маючи чуле серце і будучи проникливою, була майже впевнена, що Кетлінгу говорять про неї, можливо, й нареченою називаючи. А позаяк вона й знати не знала, що пан Заглоба встиг кожному шепнути слівце, їй було невтямки, звідкіля беруться здогади.

«Невже у мене на лобі щось написане?» – думала вона у тривозі, знічена й стурбована.

Аж ось почали долинати до неї й слова, начебто й не до неї звернені, але вголос сказані: «Кетлінг – щасливчик!», «У сорочці народився...», «Та й сам красень, чого дивуватися...» – і ще в такому самому дусі.

Дехто з рицарів, намагаючись бути ввічливим, розвеселити і втішити її, розмовляв із нею про Кетлінга, підносячи його мужність, світське виховання, манери, старожитний рід. Кшисі хоч-не-хоч довелося вислуховувати усе це, й очі її мимоволі самі шукали того, про кого йшлося, а іноді й зустрічалися з його очима, і вона дивилася на нього мов зачарована, не в змозі відвести од нього погляду. Як же різнився Кетлінг від усіх цих грубуватих армійських простаків! «Королевич зі своїми придворними», – думала Кшися, дивлячись на його шляхетне, аристократичне чоло, відтінене світлою буйною чуприною, на янгольське обличчя й очі, постійно сповнені смутку. Серце у неї починало мліти й завмирати, і здавалося їй, що це найдорожче для неї у світі обличчя.

Кетлінг бачив це і, щоб не збільшувати її зніяковіння, підходив до дівчини тільки тоді, коли до неї підсідав хтось новий. Навіть королева не удостоїлася б більшої честі, ніж та, яку він їй виявляв. Звертаючись до неї, Кетлінг схилявся у поклоні й відступав однією ногою назад, щоб, коли знадобиться, упасти перед нею на коліна. Бесідував із нею поважно, хоча з Басею міг і пожартувати. У розмові його з Кшисею, вельми вишуканій, завжди був відтінок якогось солодкого смутку. Його шанобливість захищала її і від занадто відвертих слів, і від натяків, немовби всім передалося переконання, що ця панна знатністю і походженням перевершує усіх і що в спілкуванні з нею особливий підхід потрібен.

У глибині душі Кшися була йому за це надзвичайно вдячна. Вечір, попри усі хвилювання і тривоги, був для неї приємний. З наближенням півночі, коли музики втомилися грати, дами попрощалися з товариством і пішли, а поміж рицарів закружляли по колу келихи. У цій забаві гетьманував пан Заглоба.

Баська піднялася нагору весела як пташка, бо нагулялася досхочу, і перед вечірньою молитвою щебетала без угаву, передражнюючи гостей. Відтак, плеснувши в долоні, вигукнула:

– Як чудово, що твій Кетлінг приїхав! Принаймні тепер в оселі жовнірів не бракуватиме! Ось закінчиться піст, а там підуть бали та розваги. Танцюватимемо до цілковитого знесилля. І на заручинах ваших, і на весіллі! Я все тут догори дриґом перекину, ось побачиш! Нехай мене татари в ясир візьмуть, якщо не так буде. А раптом і справді візьмуть? Ой, що тоді було б? Славний Кетлінг! Він для тебе музик скличе, от і я повеселюся. А він вигадуватиме нові й нові дива, аж поки зробить так...

Сказавши це, Бася впала перед Кшисею на коліна і, взявши її у свої обійми, промовила басом, імітуючи голос Кетлінга:

– Милостива панно! Я тебе так кохаю, що жити без тебе не можу... Кохаю тебе і пішки й на коні, і натще й пообідавши, і навіки-віків й по-шотландському... Чи хочеш ти бути моєю?..

– Басько, облиш, а то я гніватимусь! – заволала Кшися.

Але замість того щоб розгніватися, вона вхопила Басю в обійми і, ніби намагаючись підняти, почала цілувати їй очі.

******** Вільний (лат.).

******** Приготувань (лат.).

******** Таємниці (лат.).

******** Прийшов, побачив, переміг! (лат.).

******** Допомогу (лат.).

******** Ш к о т – шотландець (польс.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІІІ

Пан Заглоба добре знав, що маленький рицар закохався у Кшисю, а не в Басю, і тому пустився на хитрощі. Знаючи пана Володийовського як облупленого, він був переконаний, що, коли не залишиться вибору, пан Міхал неодмінно згадає про Басю, яку старий шляхтич полюбив наче рідну доньку, і в нього у голові не вкладалося, як можна вибрати іншу. Він щиро вважав, що, заручивши пана Володийовського з гайдучком, зробить йому неабияку послугу. На саму лише думку про цю пару у нього обличчя розпливалося в усмішці. Він сердився на пана Міхала, злий був і на Кшисю, гадаючи, зрештою, що ліпше вже панові Міхалу одружитися з нею, аніж лишитися неоженьбою, проте поки що тільки й думав про те, як би посватати за нього гайдучка.

І саме тому, знаючи, що маленький рицар не байдужий до Дрогойовської, він поклав собі якнайшвидше зробити з неї пані Кетлінг.

Одначе лист, якого він дістав за два тижні від Скшетуського, похитнув його у цьому намірі.

Скшетуський радив йому ні в що не втручатися, аби не посварити приятелів. Звісна річ, пан Заглоба цієї сварки не хотів і, намагаючись заглушити докори сумління, заспокоював себе такими міркуваннями:

– Якби у Міхала із Кшисею була домовленість, а я б Кетлінга поміж ними як клин уганяв, тоді б інша річ. Пригадую, ще цар Соломон казав: «Не пхай носа до чужого проса», і він мав рацію. Але бажати кожен може. Хоч, зрештою, що я такого вчинив? Нехай мені хтось скаже, що?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю