444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 22)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)

Їм це було дуже пильно, бо вони не знали, що діяти. Правда, військо, яке вийшло з міста на чолі з молодим Нововейським, мало повернутися аж за два тижні, та що як воно раптом зробить це раніше? Звісно, Кричинський з Адуровичем лише вдавали, немовби хочуть повернутися на службу Речі Посполитій, усім верховодив тут Аз’я. Він один міг дати їм указівки, він один міг розтлумачити, що нині ліпше: мерщій іти назад, у султанські землі, чи вдавати й далі, і як довго вдавати, ніби вони служать Речі Посполитій? Обидва добре знали, що сам Аз’я врешті-решт зрадить Річ Посполиту, але можливо, одначе, що він звелить їм зачекати зі зрадою до початку війни, аби потім мати від цього якнайбільшу користь. Його вказівки були для них наказом: він накинув їм себе у вожді як голова усього діла, як найхитріший і найвпливовіший чоловік, нарешті, як син Тугай-бея – уславленого серед ординців войовника.

Вони сквапливо підійшли до його ліжка й заходилися ревно бити поклони, а він у відповідь привітав їх, дивлячись одним оком з-під перев’язок, слабий ще, але бадьорий. І почав так:

– Я нездужаю. Жінка, котру я хотів для себе викрасти, вирвалась у мене з рук, поранивши мене рукояттю пістолета. То була дружина коменданта Володийовського... Нехай його візьме мор і увесь його рід!..

– Нехай буде так, як ти сказав, пане! – відповіли обидва ротмістри.

– Нехай пошле вам Аллах, правовірні, щастя і благополуччя!..

– І тобі, пане!

І відразу ж заходилися обговорювати, як треба їм діяти.

– Зволікати не можна, слід іти до султана, не дожидаючись війни, – почав Аз’я, – бо після того, що сталося з тією жінкою, вони перестануть нам довіряти і шаблями на нас ударять. Та ми раніше завдамо їм удару і спалимо це місто в ім’я Аллаха! А ту жменю жовнірів, яка тут залишилася, у ясир візьмемо, вкупі з жителями, підданими Речі Посполитої, а добром волохів, вірмен і греків між собою поділимося і за Дністер подамося, у султанські землі.

У Кричинського й Адуровича, котрі геть здичавіли, віддавна кочуючи і грабуючи вкупі з дикою ордою, при цих словах загорілися очі.

– Завдяки тобі, пане, – промовив Кричинський, – нас пустили в це місто, яке Аллах віддає нам нині...

– Нововейський не чинив вам перепон? – запитав Аз’я.

– Нововейський думав, що ми на службу Речі Посполитої переходимо, він знав, що ти підходиш, аби з’єднатися з нами, і тому нас мав за своїх, як тебе за свого вважає.

– Ми стояли з молдавського боку, – втрутився Адурович, —але обидва з Кричинським у гостину до нього наїжджали, і він приймав нас як шляхтичів і так казав: нинішнім своїм учинком ви давні гріхи спокутуєте, а позаяк гетьман вам за порукою Аз’ї прощає, чого ж мені на вас вовком дивитися? Він хотів навіть, щоб ми у місто ввійшли, але ми так відповіли: «Не ввійдемо, аж поки Аз’я, син Тугай-бея, вручить нам дозвіл від гетьмана...» Наостанок він іще бенкет нам учистив і просив, щоб за містом наглядали...

– На бенкеті тому, – додав Кричинський, – бачили ми батька його і поважну жінку, котра чоловіка у полоні розшукує, і ту дівицю, з якою Нововейський одружитися надумав.

– А! – скрикнув Аз’я, – я й забув, що вони усі тут!.. А панну Нововейську я сам привіз!

І плеснув у долоні, а коли, за мить, з’явився Халім, сказав йому так:

– Нехай липеки мої, як вогонь у місті побачать, мерщій кинуться на жовнірів, що у фортеці залишилися, і переріжуть їм горлянки, а жінок і старого шляхтича нехай зв’яжуть і стережуть до мого наказу.

Відтак звернувся до Кричинського й Адуровича:

– Сам я допомагати вам не буду, слабий ще, проте на коня все-таки сяду, щоб глянути хоч би. Ну, приятелі любі, починайте, починайте!

Кричинський з Адуровичем стрімголов кинулися до дверей, а він вийшов слідом за ними і, звелівши подати собі коня, під’їхав до частоколу, щоб із брами високої фортеці спостерігати за тим, що відбувається у місті.

Чимало липеків почали перелазити через частокіл, щоб із валу насолодитися виглядом різанини. Ті з жовнірів Нововейського, хто не пішов у степ, побачивши юрбу татар, вирішили, що буде якесь видовище, і враз змішалися з ними без тіні тривоги чи підозри. А втім, було тієї піхтури не більш як зо два десятки, решта сиділа собі спокійно у шинках.

Тим часом загони Адуровича й Кричинського на млі ока розсипалися містечком. Були у тих загонах майже тільки липеки і черемиси, тобто колишні жителі Речі Посполитої, переважно шляхта, але вони вже давно покинули межі країни і за час своїх поневірянь стали цілком схожими на диких татар. Жупани їхні подерлися, майже на всіх були тепер овечі кожухи, надіті просто на голі тіла, задубілі від степового вітру й диму вогнищ. Проте зброю вони мали кращу, ніж дикі татари: у всіх шаблі, луки з гартованими стрілами, а в багатьох і самопали. Обличчя ж у них були жорстокі й кровожерні, як і обличчя їхніх добрудзьких, білгородських і кримських співбратів.

Вони розсипалися містечком, пронизливо волаючи, щоб криком збудити, підбурити один одного на вбивства і грабунки. Та хоч багато хто з них, за звичаєм, уже тримав ножі в зубах, тутешні жителі, як і в Ямполі, – волохи, вірмени, греки й татари-купці – дивилися на них без щонайменшої недовіри. Усі крамниці були відчинені, купці сиділи біля них на лавах, по-турецькому схрестивши ноги і перебираючи намистини чоток. Крики татар тільки розбудили цікавість, скидалося на те, що затівається якесь ігрисько.

Та ось зненацька на рогах базарного майдану піднялися вгору стовпи диму, і всі липеки гуртом так страшно зойкнули, що смертельний страх пойняв волохів, вірмен і греків, жінок і дітей.

Одразу ж заблищали шаблі, й злива стріл сипнула на мирних жителів. Крики жертв, гуркіт дверей і віконниць, що зачинялися, змішалися з тупотінням кінських копит і виттям грабіжників.

Майдан затягло димом. Почулися вигуки: «Горе нам! Горе!» Липеки вже ламали крамниці, вривалися у будинки, витягали за волосся переляканих жінок, викидали надвір меблі, сап’ян, усякий крам, постелі, з яких полетіла вгору хмара пір’я. Зусібіч почувся стогін заколюваних чоловіків, лемент, виття собак, ревіння худоби, яку пожежа застигла у задніх прибудовах. Червоні язики полум’я, що їх видно було навіть при світлі дня на тлі чорних клубів диму, вистрілювали дедалі вище у небо.

А у фортеці вершники Аз’ї ще на початку різанини накинулися на переважно беззбройних піхотинців.

Борні не було взагалі: кільканадцять ножів несподівано встромилися у груди полякам, потім нещасним повідтинали голови і позносили їх до копит коня Аз’ї.

Тугай-беєвич дозволив більшості своїх липеків узяти участь у кривавій роботі зі співбратами, сам же стояв і дивився.

Дим затуляв діяння рук Кричинського й Адуровича, запах гару долинув аж до фортеці. Містечко палало як гігантське вогнище, все затягло пеленою диму. Часом у диму лунав постріл із самопалу, як грім у хмарах, часом пробігав хтось, тікаючи, або група татар переслідувала когось.

Аз’я все стояв і дивився, відчуваючи радість у серці. Скажена посмішка – ще лютіша від того, що боліла підсохла рана, – розтягала його губи, білі зуби поблискували між ними. Не лише радістю, а й пихою повнилося серце молодого татарина. Нарешті-таки він скинув із себе тягар удавання, уперше дав волю ненависті, так багато років приховуваній, уперше був самим собою, істинним Аз’єю, сином Тугай-бея...

Але водночас страшний жаль огорнув його від того, що Бася не бачить цієї пожежі, цієї різанини, не бачить його, Аз’ї, у новій ролі. Пристрасть і до того ж дика жага помсти розпирали його.

«Отут би вона стояла біля коня, – думав він, – і я б за волосся її тримав, а вона чіплялася б за мої ноги, а потім я взяв би її і в губи став цілувати, і була б вона моя, моя, моя... рабиня!»

Од відчаю його утримувала одна лиш надія, що загони, послані навздогін Басі, або ті, які він залишив дорогою, повернуть її. Він чіплявся за цю надію як потопельник за соломину, і це давало йому сили. Він не міг змиритися із втратою Басі, навпаки, без упину мріяв про ту хвилину, коли знайде її і заволодіє нею.

Він стояв біля брами, аж доки різанина у містечку вщухла, а вщухла вона невдовзі, бо загони Адуровича й Кричинського налічували майже стільки ж людей, скільки їх було у всьому Рашкові. Тільки пожежа перенесла людські стогони й бушувала до самісінького вечора. Аз’я зліз із коня й повільним кроком попрямував до просторої кімнати, де настелені були баранячі шкури. Він усівся там і став чекати двох ротмістрів.

Ті надійшли незабаром, а з ними й сотники. Усі аж світилися радістю – ще б пак, здобич перевершила їхні сподівання. Містечко від часів селянського повстання вже зміцніло і стало заможним. До того ж було взято близько ста молодиць і чимало дітей віком від десяти років, яких можна було вигідно продати на східних базарах. Чоловіків же, старих жінок і маленьких дітей, котрі не могли витримати довгого шляху, прирізали. Руки липеків парували від крові, а від кожухів тхнуло гаром. Усі посідали навколо Аз’ї, і Кричинський сказав:

– Купа попелищ залишиться тут після нас... Перш ніж загони сюди повернуться, ми б іще й у Ямпіль устигли. Добра там усілякого не менше, а то й більше, ніж у Рашкові.

– Ні! – відповів син Тугай-бея, – у Ямполі є мої люди, вони самі з містом розправляться, а нам у ханські й султанські землі пора.

– Як накажеш! Повернемося зі славою і здобиччю! – озвалися ротмістри й десятники.

– Тут, у фортеці, є ще жінки і той шляхтич, котрий мене ростив, – промовив Аз’я, – справедлива належить йому за це нагорода.

Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів привести полонених...

Їх невдовзі привели: пані Боску, усю в сльозах Зосю, бліду як полотно Еву і старого пана Нововейського, руки й ноги якого були стягнуті ликом. Полонені були перелякані, та ще більше приголомшені всім тим, що сталося, і нічого не могли зрозуміти. Тільки Евка, хоч і не могла збагнути, що трапилося з пані Володийовською, чому досі не показувався Аз’я, чого в містечку вчинили різанину, а їх зв’язали, як невільників, здогадувалася, одначе, що причина цього вона. Аз’я, напевно, розлютився через кохання до неї і, не бажаючи з пихи своєї просити її руки у батька, вирішив викрасти її. Усе це само собою було жахливо, але Евка принаймні не тремтіла за власне життя.

Полонені не впізнали Аз’ї, бо обличчя його було майже повністю перев’язане. У жінок від страху тряслися коліна: спершу вони подумали, що дикі татари якимось незрозумілим чином винищили липеків і заволоділи Рашковом. Проте, побачивши Кричинського й Адуровича, переконалися все-таки, що перебувають у руках польських татар.

Певний час вони мовчки переглядалися, нарешті старий пан Нововейський озвався кволим, але рішучим голосом:

– У чиїх же ми руках?

Аз’я став розмотувати з голови пов’язку, і ось показалося його обличчя, колись вродливе, хоч і хиже, а тепер навіки спотворене, зі зламаним носом і чорно-синьою плямою на місці ока. Обличчя страшне, перекошене усмішкою, як конвульсією, – уособлення холодної помсти.

Якусь хвилину він іще помовчав, потім утупив палюче око своє у старого шляхтича і відповів:

– У моїх руках, у руках Тугай-беєвого сина.

Та старий Нововейський упізнав його до того, як він назвав себе, упізнала його й Ева, хоч серце її стислося від жаху й огиди від побаченої потворної голови.

Дівчина затулила очі руками – вони не були зв’язані, а шляхтич розтулив рота й закліпав від подиву.

– Аз’я! Аз’я! – повторював він.

– Котрого ви, ваша милость, ростили, були йому батьком і в якого від вашої батьківської руки спина кров’ю сходила...

Шляхтич скипів.

– Зрадник, – сказав він, – перед судом відповіси за свої безчинства!.. Змій!.. Я маю ще сина...

– І маєш доньку, – відповів Аз’я, – через яку ти звелів мене до смерті відбатожити, а я цю доньку твою найостаннішому ординцеві віддам, щоб служницею йому була і підложницею!

– Вожде! Подаруй її мені! – озвався раптом Адурович.

– Аз’я! Аз’я! Я тебе завше... – крикнула Ева, падаючи йому до ніг.

Але він копнув її ногою, а Адурович підхопив її попідруч і потяг підлогою. Пан Нововейський зробився із багрового синім. Лико скрипіло у нього на руках, так він напружив їх, а з губів злітали нерозбірливі слова.

Аз’я підвівся зі шкур і пішов до нього, спершу поволі, потім дедалі швидше, як дикий звір, що прагне кинутися на жертву. Наблизившись нарешті до старого впритул, схопив його за вуса кривими пальцями своєї худої руки, а другою заходився немилосердно бити по обличчю, по голові.

Хриплий рик виривався з горлянки татарина. Нарешті, коли шляхтич опинився на землі, Тугай-беєвич наступив коліном йому на груди, і лезо ножа блиснуло зненацька у темряві кімнати.

– Рятуйте! Пробі! – волала Ева.

Але Адурович ударив її по голові й затулив їй рота своєю широкою долонею. Аз’я тим часом добивав пана Нововейського.

Це було так страшно, що навіть у татар-десятників кров застигла в жилах. Аз’я з жорстокою байдужістю повільно водив лезом по горлу нещасного шляхтича, а той жахливо стогнав і харчав. Кров із надрізаних жил дедалі сильніше бризкала на руки вбивці й ручаєм стікала на підлогу. Нарешті согін і хрипіння вщухли, тільки повітря зі свистом виривалося з перерізаної горлянки, а ноги вмирущого, конвульсійно смикаючись, били об підлогу.

Аз’я підвівся.

Погляд його впав на бліде, гарненьке личко Зосі Боскої, котра здавалася неживою – у глибокому запамороченні вона повисла на плечі татарина, що підтримував її, – і сказав:

– Цю дівку я беру собі, аж доки подарую комусь або продам.

Після чого він звернувся до татар:

– А тепер, щойно погоня вернеться, подамося у султанські землі.

Погоня вернулася через два дні, але впорожні.

І пішов Тугай-беєвич у султанські землі з відчаєм і лютістю в серці, залишивши по собі силу-силенну небесно-сірих попелищ.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХL

Десять та ще двадцять українських миль відділяли Хрептів від Рашкова, якщо їхати містами, як проїхала Бася. А вся дорога дністровським шляхом становила близько тридцяти миль. У дорогу вони вирушали ще вдосвіта, зате на ночівлю зупинялися не надто пізно – одне слово, уся подорож укупі з постоями, попри важкі переправи і переїзди, відібрала три дні. За тих часів і люди, і військо зазвичай пересувалися повільно, проте, якщо хто хотів або мусив, то можна було й поквапитися.

Бася сподівалася чимскоріше дістатися до Хрептова, адже тепер її ніс кінь, а найголовніше, вона рятувалася втечею, і порятунок залежав від швидкості.

Одначе першого ж дня вона зрозуміла, що помиляється, бо дністровським трактом їй не можна було втікати, а тримаючи шлях степом, вона змушена робити величезний гак. А ще й заблукати недовго, адже можна зустріти дорогою скреслі ріки, непрохідні хащі, незамерзлі болота і на людей наткнутися чи на диких звірів, отож, хоч і вирішила Бася вночі не зупинятися, все-таки мимоволі переконувалася в тому, що й за найсприятливіших обставин бозна-коли добереться вона до Хрептова.

Їй пощастило вирватися з обіймів Аз’ї, але що далі? Без сумніву, нема нічого страшнішого за ці огидні обійми, та на думку про те, що очікує її попереду, кров холола у жилах.

Ясно одне: щадитиме вона коней, її, найпевніше, зловлять. Липеки знали ці степи як свої п’ять пальців, і сховатися тут від їхніх очей, від погоні здавалося просто неможливим. Адже це вони невтомно переслідували диких татар, навіть навесні, навіть улітку, коли нема снігу й грязюки і кінські копита не залишають слідів. Всі знаки степів вони знали й читали, як розгорнену книгу: висліджували, як зіркі орли, винюхували, як гончаки, всеньке життя минало в них, як у погоні. Марно дикі татари не раз намагалися йти водою – козаки, липеки й черемиси, так само як і польські наїзники, вміли виявити їх, перехитрити і виникали раптово, немов із-під землі. Як від них утекти? Хіба що залишити їх далеко позаду, аби сама відстань унеможливила погоню. Але в такому разі вона зажене коней.

«Звісна річ, зажену, якщо так-от гнатиму», – зі страхом розмірковувала Бася, позираючи на те, як парували їхні мокрі боки, й на піну, що клаптями спадала на землю.

Часом вона сповільнювала біг і прислухалася, але тоді у будь-якому подуві вітру, у шурхоті листя, що встилало яри, у сухому шелесті степових трав, у шумі крил пролетілих птахів, навіть у дзвінкій пустельній тиші вчувалися їй звуки погоні.

І, перелякавшись, Бася знову відпускала повід і шалено мчала вперед, аж поки коні, вибившись із сил, починали хропти.

Тягар самотності й немочі дедалі більше гнітив її. Ох! Як гостро відчувала вона себе сиротою, яка величезна і водночас несправедлива образа росла у неї в серці на всіх людей, найближчих і найдорожчих, немовби вони її покинули!

Потім Бася подумала, що це, мабуть, Бог її карає за жадобу пригод, за те, що рвалася у походи й на полювання, інколи й наперекір волі чоловіка, за її легковажність і несерйозність. Подумавши так, вона щиро розплакалася, піднесла голову до неба і, схлипуючи, заходилася повторювати:

– Покарай, але не покинь! Міхала не карай! Міхал не винен!

Тим часом наближалася ніч, а з нею холод, морок, невпевненість у дорозі й тривога. Предмети довкола почали розпливатися, мутніти, втрачати обриси і водночас ніби якось таємниче оживати, зачаївшись. Нерівності на зрубах високих скель здавалися головами, що тихо й злостиво видивляються, хто це там скаче внизу. Галузки дерев, розгойдувані вітром, махали наче руками. Одні немовби манили Басю, щоб повідати якусь страшну таємницю, другі застерігали: «Не наближайся!» Вивернуте коріння скидалося на потворні істоти, які приготувалися до стрибка. Бася була відважна, дуже відважна, але, як і всі тодішні жінки, марновірна. І тому, коли пітьма геть огорнула землю, волосся заворушилося у неї на голові й дрижаки хапали її тіло на думку про нечисту силу, що, можливо, живе у цих краях. Особливо боялася вона упирів. Віра в них була вельми поширена у цілому Наддністров’ї через сусідство з Молдавією, і саме ці місця – околиці Ямполя й Рашкова – мали лиху славу. Стільки людей помирало тут наглою смертю, без сповіді, без розгрішення. Басі пригадалися всі оповіді, які вечорами у Хрептові розказували біля вогнища рицарі: про крутояри, звідки пориви вітру доносили зненацька стогін «Ісусе, Ісусе!», про заблукані вогні, у яких щось хрипіло, про реготливі скелі, про блідих дітей-«смоктунів» із зеленими очима й потворною головою, котрі просили посадити їх на коня й відразу ж починали смоктати з тебе кров, і, нарешті, про голови без тулубів, що повзали на павучих ніжках, і про найстрашніших з усіх чудовиськ – про дорослих упирів, котрих волохи називали вовкулаками. Вони просто кидалися на людей.

Бася почала хреститися – довго, аж доки затерпла рука, але й тоді не переставала молитися, бо яка ще зброя віджене нечисту силу? Дух її підтримували коні, що різко іржали, форкали, не виказуючи ніякісінької тривоги. Часом Бася, ніби бажаючи переконатися, що вона ще на цьому світі, поплескувала по шиї свого джанета.

Ніч, спочатку дуже темна, поволі світлішала, нарешті крізь рідку імлу заблищали зірки. Для Басі це була надзвичайно сприятлива обставина, бо і страх її трохи зменшився, і, дивлячись на Велику Ведмедицю, вона могла рухатися на північ, тобто у бік Хрептова. Оглядаючи довкілля, Бася визначила, що вже далеко відійшла од Дністра – скель поменшало, місця пішли розлогіші, частіше траплялися порослі дубняком округлі узгір’я і просторі рівнини.

Одначе раз по раз їй доводилося долати яри. Спускалася вона в них зі страхом у серці, на дні панував морок і тягло суворим, дошкульним холодом. Деякі з них були такі круті, що їх треба було об’їздити, а це означало втрату часу і зайву дорогу.

Але найгірші були струмки й річки, ціла мережа їх, звільнившись від криги, пливла до Дністра. Коні боязко хропли, входячи вночі у невідомі, незрозумілої глибини води. Бася переправлялася бродом тільки у тих місцях, де пологий берег і широко розлита вода давали змогу припустити, що там мілководдя. Так найчастіше й бувало, проте іноді під час переходів вода сягала коням до черева, тоді Бася, як це роблять жовніри, ставала коліньми на сідло і, припавши до гриви, хапалася за передню луку, щоб не замочити ніг. Та вдавалося їй це не завжди, і невдовзі пронизливий холод пойняв її від ступнів до колін.

– Дай Боже дня, поїду хутчіш! – щохвилини повторювала вона собі.

Нарешті вона виїхала на простору рівнину, порослу рідколіссям, і, бачачи, що коні вже волочать ноги, зупинилася перепочити. Коні відразу ж потяглися до землі й, поволі переступаючи, почали жадібно скубти мох і пожухлу траву. В лісі стояла цілковита тиша, яку порушували тільки шумне дихання коней і хрумтіння трави у потужних щелепах.

Вгамувавши, а радше ошукавши перший голод, обидва коні захотіли лягти, але Бася не могла їм дозволити цієї втіхи. Вона не наважилася навіть ослабити підпруг і сама злізти на землю, бо треба було увесь час бути напоготові.

Вона пересіла на бахмата Аз’ї – джанет ніс її від самого попасу опівдні, та хоч він був витривалий і шляхетної крові, однак не такий сильний, як бахмат.

Спрагу Бася тамувала під час переправ, далі вона відчула голод і заходилася гризти конопляне сім’я з торбинки, яку знайшла при сідлі молодого Тугай-бея. Воно здалося їй дуже смачним, хоч і дещо згірклим, і вона подякувала Богові за цей несподіваний пожиток.

Їла вона потрошку, щоб вистачило аж до Хрептова. Відтак сон із нездоланною силою почав стуляти їй повіки, та ще й – адже кінський біг тепер не зігрівав її – холод пронизав Басю до кісток. Ноги в неї задубіли, вона відчувала страшенну втому в усьому тілі, особливо у крижах і в плечах, натруджених боротьбою з Аз’єю. Велика слабість огорнула її, повіки стулилися.

Проте вона силою змусила себе розплющити очі

«Ні! Спатиму вдень під час їзди, – подумала вона, – бо якщо зараз засну – замерзну...»

Однак думки її дедалі більше паморочилися і плуталися, у голові виникали безладні картини: пуща, втеча, погоня, Аз’я, маленький рицар, Евка й останні події змішувалися у напівсон, напівреальність. Усе це мчало кудись уперед, як хвиля, гнана вітром, і вона, Бася, теж мчала, без страху, без радості, ніби за домовленістю. Аз’я немовби мчав навздогін, але водночас розмовляв із нею й турбувався про коней. Пан Заглоба сердився, що вечеря вистигне, Міхал показував дорогу, а Евка їхала слідом у санях і жувала фініки.

Потім ці образи потьмяніли, їх затягло туманною завісою, напівмороком, і поступово зникли. Залишилася тільки якась дивна темрява – хоч погляд і не пробивав її, все-таки вона здавалася порожньою і безкінечно глибокою... Темрява проникала всюди, проникла і в Басину голову й загасила в ній усі видіння, всі думки, як порив вітру гасить смолоскипи вночі просто неба.

Бася заснула, але, на щастя, перш ніж кров устигла захолонути в жилах, її пробудив страшний галас. Коні рвонулися – у пущі коїлося щось неймовірне.

Бася, умить отямившись, вхопила мушкет Аз’ї і, припавши до кінської гриви, з напруженою увагою, роздувши ніздрі, почала прислухатися. Така це була натура, що будь-яка небезпека враз будила в ній чуйність, відвагу і готовність до оборони.

Цього разу, одначе, пильно прислухаючись, вона відразу й заспокоїлася: пуща повнилася рохканням вепрів. Чи то вовки підбиралися до поросят, чи то кабани-одинаки сіклися за самок, але вся метушня, яка відбувалася десь далеко серед нічної тиші у сонному лісі, здавалася такою близькою, що Бася розрізняла не лише рохкання і кувікання, а й шумливе дихання і посвист ніздрів. Зненацька пролунало тупотіння, гуркотіння, тріскотіння хмизу, і цілий табун, хоч і невидимий для Басі, промчавши поблизу, заглибився у хащі.

А в невиправній цій Басі озвалася мисливська жилка, і, попри увесь жах свого становища, вона пошкодувала на мить, що не побачила, як промчався табун.

«Одним вічком хоч би глянути, – сказала вона собі,– та не біда! Чого ще тільки не побачу, їдучи отак лісом...»

І враз, усвідомивши, що ліпше б нічого не бачити, а якнайшвидше втікати, пустилася далі в дорогу.

Стояти довше не можна було й тому, що холод огортав її дедалі більше, а в русі вона все-таки зігрівалася, не дуже й утомлюючись при цьому. Щоправда коні, які ледве встигли вхопити трохи моху та мерзлої трави, рушили неохоче, опустивши голови. Поки вони стояли, у них узялися інеєм боки. Вони ледве плелися, бо від самісінького обіднього привалу йшли майже без спочинку.

Переїхавши галявину і не зводячи очей із Великої Ведмедиці, Бася занурилася в пущу, не вельми густу, зате бугристу, перетнуту вузькими ярами. Потемнішало не лишень від тіней, що падали від розлогих дерев, а й від туману, який піднявся від землі й сховав зірки. Треба було їхати наосліп. Тільки яри ще якось показували Басі дорогу, вона знала, що всі вони тягнуться зі сходу до Дністра, і, отже, перетинаючи їх один за одним, вона рухатиметься на північ. Правда, було побоювання, як би занадто не заглибитися на північ і не відійти далеко від Дністра. І те й те було небезпечне: у першому випадку вона зробила б величезний гак, у другому – могла виїхати до Ямполя і там опинитися у ворожих руках.

Та де був Ямпіль, чи попереду, чи поряд, чи вона вже переїхала його, про це Бася не мала ані найменшого поняття.

«Знатиму про це, коли промину Могилів, – сказала вона собі, – бо він лежить у глибокому й довгому яру, який я, либонь, упізнаю».

Відтак, поглянувши в небо, подумала:

«Дав би мені Бог тільки за Могилів перебратися, а там уже володіння Міхала, там уже мені нічого не страшно...»

Тим часом ніч стала ще темнішою. На щастя, тут, у лісі, вже лежав сніг, на тлі його виднілися темні стовбури дерев, нижні гілки, тож можна було обминути їх, не зачепивши. Натомість Бася мусила їхати повільніше, через те в душу їй знову починав закрадатися страх перед нечистою силою, від якого на початку ночі кров холола у неї в жилах.

«Якщо внизу побачу, що очі світяться, – сказала вона наполоханій своїй душі, – це нічого, це вовк; а ось якщо вище від землі...»

І враз гучно скрикнула:

– В ім’я Отця, і Сина!..

Чи був це обман зору чи дика кішка на гіллі причаїлася, та тільки Бася явно побачила двоє блискучих очей на рівні людського зросту.

Від страху в неї потемніло в очах, але, придивившись знову, вона нічого більш не побачила, тільки якийсь шелест почувся у гілках та серце її гупало, ладне вискочити з грудей.

І вона рушила далі, мріючи, щоб чимскоріше настав день. Одначе ніч тривала без кінця. Незабаром шлях їй знову заступила річка. Бася була вже далеко за Ямполем, над берегом Росави, та про це не знала, тільки здогадувалася, що рухається на північ, бо зустріла нову річку. Здогадувалася вона і про те, що ніч має скоро скінчитися, бо стало холодно. Певно, бралося на мороз, туман спав і знову з’явилися зорі, але бліді, котрі світилися примарним світлом.

Нарешті морок почав розсіюватися. Висвітилися стовбури, гілки й гілочки. У лісі запанувала цілковита тиша – світало.

Трохи згодом Бася могла вже розрізнити масть коней. Потім на сході поміж гіллям протяглася світосяйна смуга – наставав день, та ще й погожий.

Аж раптом Бася відчула нестерпну втому. Позіхи напали її, очі злипалися. Невдовзі вона заснула сном – міцним, але коротким, – пробудилася, зачепивши головою гілку. На щастя, коні йшли дуже повільно, мимохідь поскубуючи мох, тож ударилася вона легко, не боляче. Сонце вже зійшло, і бліде чудове його проміння пробивалося крізь безлисте гілля. Побачивши це, Бася піднеслася серцем, адже від погоні її відділяли вже неозорі степові простори, безліч гір, ярів і ціла ніч.

«Тільки б ці мене не схопили, що в Ямполі й у Могилеві лишилися, ну а ті вже, мабуть, не наздоженуть», – сказала вона собі.

Сподівалася Бася й на те, що на кам’янистому ґрунті, яким вона мчала напочатку, не могло зостатися слідів від копит.

Але невдовзі повернулися сумніви.

«Липеки, вони й на скелях, і на камінні сліди знайдуть, не відступляться, наздоженуть, хіба що коні в них подохнуть».

Це останнє припущення здавалося найімовірнішим, досить було глянути Басі на своїх коней. І в джанета, і в бахмата боки запали, голови були опущені, очі погасли. На ходу вони раз у раз нахиляли голови до землі, щоб ухопити бодай трішки моху або мимохідь зривали сухе руде листя з дубчака. Ще й гарячка, напевно, їх мучила, бо вони жадібно пили воду на переправах.

І все-таки, опинившись на відкритому просторі поміж двома борами, Бася знову пустила чвалом стомлених коней і мчала, аж доки досягла лісу.

Проминувши і його, вона знову опинилася на відкритій рівнині, ще розлогішій і горбистішій. За узгір’ями, на відстані приблизно чверть милі, виднівся дим, що здіймався струнко, як сосна, просто в небо. За увесь пройдений шлях Бася вперше зустріла поселення, бо край цей, за винятком узбережжя, був, а радше став, зовсім безлюдним, не лише після татарських набігів, а й після нескінченних польсько-козацьких війн. По останньому поході пана Чарнецького, жертвою якого впала Буша49, містечка перетворилися на жалюгідні поселення, села позаростали молодим ліском. Та й після пана Чарнецького ще стільки було походів, стільки битв і різанини аж до останнього часу, коли великий Собеський вирвав цей край у супротивника. Життя поступово тут налагоджувалося, однак місцевість, якою їхала Бася, була на рідкість пустельна. Хіба що розбійники ховалися тут, та й тих майже всіх винищили вже гарнізони, що стояли у Рашкові, Ямполі, Могилеві й Хрептові.

Побачивши дим, Бася спершу вирішила негайно туди їхати, і, знайшовши там хутір або курінь, а можливо, й просто вогнище, відігрітися біля вогню, попоїсти. Але тут же вона подумала, що у цих краях ліпше було б зустрітися, либонь, із вовчою зграєю, аніж із людьми. Люди тут були дикіші й жорстокіші, аніж звірі. Ні, краще вже припустити коней і чимшвидше минути це лісове людське сховисько, де може очікувати тільки смерть.

На самісінькому краю протилежного бору Бася запримітила стіжок сіна і, не зважаючи ні на що, зупинилася погодувати коней. Вони жадібно накинулися на їжу, по вуха зануривши голови у стіжок і вириваючи звідти великі пучки. Звісно, коням дуже заважали вудила, але Бася не хотіла їх розгнуздувати, слушно розміркувавши: «Там, де видно дим, має бути і якийсь хутір, стіжок же означає, що в хуторі тому є коні, отже, за мною можуть погнатися».

Однак біля стіжка вона провела з годину, тож коні непогано підкріпилися, і сама вона підживилася конопляним сім’ям. Рушивши далі й проминувши декілька верст, вона раптом побачила перед собою двох чоловіків із в’язанками хмизу на спині.

Один був чоловік не старий і не молодий, з повіспленим обличчям, із розкосими очима, потворний, страшний, із жорстоким, звіриним виразом. Другий, підліток, був недоумкуватим. Це відразу було помітно з його дурнуватої посмішки й непритомного погляду.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю