444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 16)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 35 страниц)

Пані Боска увесь час, поки пан Володийовський читав листа, плакала, а Зося вторувала їй, підносячи до неба свої блакитні вічка.

Тим часом, не встиг іще пан Міхал закінчити читання, прибігла Бася, вже переодягнена у жіночу сукню, і, побачивши сльози на очах матері й доньки, стривожено почала випитувати, у чім річ. Тоді пан Міхал прочитав їй листа, а вона, уважно все вислухавши, на задумуючись, гаряче підтримала прохання гетьмана і пані Боскої.

– Золоте у пана гетьмана серце! – вигукнула Бася, обіймаючи чоловіка, – але й ми йому не поступимося, правда, Міхалеку? Пані Боска погостює тут у нас до повернення чоловіка, а ти місяців за три визволиш його з Криму. А то й за два, еге ж?

– Завтра ж, ні, за годину! – жартома мовив пан Міхал.

Потім він звернувся до пані Боскої:

– Дружина моя, як бачите, милостива пані, на безрік нічого відкладати не любить.

– Нехай благословить її за це Бог! – мовила пані Боска. – Зосю, цілуй руки пані комендантші.

Але пані комендантша і не подумала простягти рук для поцілунку, а натомість вони з Зосею ще раз поцілувалися, бо якось відразу припали одна одній до серця.

Після цього Бася звернулася до чоловіка, до пана Заглоби й інших офіцерів:

– На раду, милостиві панове! На раду, на раду, хутчій!

– Хутчій, а то у неї земля горить під ногами, – пробурчав пан Заглоба.

На що Бася відповіла, труснувши білявими вихрами:

– Не в мене під ногами земля горить, а в оцих жінок у серцях від горя вогонь палає!

– Ніхто тобі у твоїх добрих намірах заважати не збирається, – сказав пан Володийовський, – тільки спершу треба вислухати історію пані Боскої з усіма подробицями.

– Зосю, розкажи все, як було, бо мені сльози говорити не дають, – промовила матрона.

Зося опустила очі в землю, затуливши їх повністю повіками, і зашарілася, як маківка, не знаючи, з чого почати, жахливо знічена тим, що треба тримати слово у такому багатолюдному товаристві.

Одначе пані Володийовська прийшла їй на допомогу:

– Зосю, тож коли пана Боского узято в ясир?

– П’ять років тому, у шістдесят сьомому, – тонким голосочком відповіла Зося, не підіймаючи довгих своїх повік.

А далі випалила одним духом:

– Тоді про набіги й чутки не було, а татусева хоругов стояла під Паньовцями. Татусь із паном Булайовським пильнували над челяддю, що в лугах табуни пасла, а тим часом прийшли татари з волоського шляху і схопили татуся з паном Булайовським, але пан Булайовський уже два роки як повернувся, а татусь не повертається.

Тут дві дрібні сльозини скотилися у Зосі з очей, а пан Заглоба, побачивши ці сльозини, так розчулився, що сказав:

– Бідолашна крихітко... Не сумуй, дитя моє, повернеться татусь, ще й на весіллі у тебе танцюватиме.

– А гетьман писав панові Злотницькому через Піотровича? – запитав пан Володийовський.

– Пан гетьман писав про татуся до пана познанського мечника через пана Піотровича, – говорила як заведена далі Зося, – і пан мечник із паном Піотровичем відшукали татуся у Мурзи-бея-аги.

– Дідько б його взяв! Я цього Мурзу-бея знаю! Ми з його братом побраталися, – заволав пан Володийовський. – Невже він одмовився пана Боского відпустити?

– Від хана був наказ татуся відпустити, але Мурза-бей, лихий такий, жорстокий, татуся сховав, а панові Піотровичу сказав, ніби давно уже його в Азію продав. Проте інші полонені казали панові Піотровичу, що це неправда і що Мурза зумисне так каже, щоб чимдовше з татуся знущатися, бо Мурза цей від усіх татар зліший. А може, татуся тоді у Криму й справді не було: Мурза має свої галери, і веслярі йому потрібні, і взагалі він татуся не продавав. Усі казали, що Мурза ліпше невільника уб’є, аніж продасть.

– Свята правда, – озвався пан Мушальський. – Мурзу-бея цього увесь Крим знає. Це страшенно багатий татарин, але народ наш ненавидить люто, бо четверо його братів полягли у набігах на польську землю.

– А чи нема у нього часом серед наших побратима? – запитав пан Володийовський.

– Навряд чи! – почулося зусібіч.

– Поясніть мені нарешті, що таке побратимство? – попрохала Бася.

– Бачиш, – відповів пан Заглоба, – коли після війни починаються перемови, жовніри ворожих армій один до одного навідуються і заводять дружбу. Трапляється, якомусь рицареві сподобається мурза, а мурзі – цей рицар, от вони й присягнуть у дружбі до скону, яка й називається побратимством. Чим воїн славніший, як, наприклад, Міхал, я чи пан Рущиць, що тепер командує рашківським гарнізоном, то більше охочих із ним побрататися. Такий чоловік, ясна річ, із ким попало брататися не стане, а також пошукає достойнішого серед найславетніших мурз. А звичай такий: двоє воду на шаблі ллють і присягають у дружбі. Зрозуміло?

– А якщо потім спалахне війна?

– У генеральних битвах побратимам можна битися, але якщо вони зійдуться віч-на-віч чи перед битвою зустрінуться у двобої, то один одному вклоняться і розійдуться з миром. А от якщо один опиниться в полоні, другий має йому життя у неволі скрасити, а то й викуп заплатити. Ха! Бували й такі, що багатством своїм із побратимом ділилися. А знадобиться розшукати кого з приятелів чи знайомих або допомогу подати, побратим іде до побратима, і, справедливо буде сказати, жоден народ краще від татар не зберігає вірності присязі. У них слово святе! Можеш сподіватися на такого приятеля, як на самого себе.

– А Міхал багато має таких приятелів?

– Маю трьох могутніх мурз, – відповів пан Володийовський. – Одного ще з лубенських часів. Я його якось у князя Ієремії випрохав. Ага-беєм звати. Тепер знадобиться, він за мене голову покладе. Та й інші двоє не підведуть.

– Ха! – вигукнула Бася. – От би мені побрататися із самим ханом і всіх полонених визволити!

– Він би не відмовився, – зауважив пан Заглоба, – невідомо тільки, який би praemium******** за це запросив!

– Милостиві пані й панове, – промовив пан Володийовський, – порадьмося, що нам треба робити. Отож послухайте: мені повідомили з Кам’янця, що не пізніше як за два тижні сюди прибуде Піотрович із численним почтом. Їде він до Криму викупляти кількох вірменських купців із Кам’янця, котрих, коли хан змінився, було побито і взято в ясир. Серед них, на жаль, і Сеферович, брат претора. Усе це люди вельми заможні, на гроші скупитися не стануть, і Піотрович вирушить не з порожніми руками. Небезпеки йому ніякі не загрожують, бо, по-перше, зима на носі, для чамбулів ненагідний час, а по-друге, з ним їде нвірак, повноважний посланець ечміадзинського патріарха37, і двоє анардратів із Кафи38, у яких є охоронні грамоти від молодого хана. Я дам Піотровичу листи і до посланців Речі Посполитої, і до моїх побратимів. Крім того, як вам відомо, милостиві панове, пан Рущиць, рашківський комендант, має кревних в орді, які, взяті ще малими дітьми, зовсім потатарилися і високі посади обіймають. І ті, й інші усіх зусиль докладуть. Спершу, гадаю, спробують миром домовитися, якщо ж Мурза упреться, самого хана супроти нього налаштують, а то й скрутять десь нишком в’язи. Ось тому сподіваюся, коли пан Боский живий, – допоможи йому, Боже, – через місяць-другий я його неодмінно визволю за наказом пана гетьмана і присутнього тут, – і пан Володийовський уклонився дружині, – мого головнокомандувача...

«Головнокомандувач» знову кинувся обіймати маленького рицаря. Мати й донька Боскі тільки руки складали, дякуючи Всевишньому, що звів їх із такими добрими людьми. Обидві помітно повеселішали.

– Якби живий був старий хан, – сказав пан Ненашинець, – ще легше б усе владналося: він до нас був вельми доброзичливий, а про молодого навпаки розповідають. Та й тих вірменських купців, по яких пан Захарій Піотрович їде, вже при молодому хані39 у самому Бахчисараї полонили, і, подейкують, ніби за його наказом.

– І молодий зміниться, як змінився старий. Він теж, аж поки переконався у нашій поштивості, був запеклим ворогом польського народу, – зауважив пан Заглоба. – Я це ліпше, аніж хто інший, знаю, бо сім років просидів у нього в неволі.

Сказавши це, він підсів до пані Боскої.

– Поглянь на мене, милостива пані, і нехай мій вигляд додасть тобі духу. Сім років – не жарт! А повернувся ж я і скільки ще цих песиголовців перебив: за кожен день полону принаймні двох у пекло відправляв, а в неділю і свята – хтозна, може, й по троє, а то й по четверо буде, ге!

– Сім років! – повторила із зітханням пані Боска.

– Сконати мені на цьому місці, якщо я хоч день додав. Сім років у палаці самого хана, – повторив пан Заглоба, таємниче підморгуючи. – І нехай буде тобі, милостива пані, відомо, що молодий хан – мій...

Тут він прошепотів щось пані Боскій на вухо, вибухнув зненацька гучним «ха-ха-ха» і заходився плескати руками по колінах. Нарешті, у запалі, старий шляхтич поплескав по колінах і свою співбесідницю й промовив:

– Добрі були часи! Замолоду що не крок – супротивник, що не день – нові фіглі! Хе!

Статечна матрона, неабияк збентежившись, трохи відсунулась од веселого рицаря, а молодші жінки опустили очі, легко здогадавшись, що пан Заглоба мав на увазі фіглі, про які їхня вроджена скромність і думати не дозволяє, тим паче, що жовніри голосно розреготілися.

– Треба негайно послати когось до пана Рущиця, – сказала Бася, – щоб пана Піотровича вже чекали у Рашкові листи.

Пан Богуш підтримав її:

– Авжеж, милостиві панове, квапитися треба, поки зима, бо, по-перше, чамбули не виходять і дороги безпечні, а по-друге... по-друге, навесні Бог знає що може статися.

– Невже пан гетьман відомості з Царгорода одержав? – запитав пан Володийовський.

– Одержав, про що ми з тобою окремо поговоримо. І з ротмістрами цими чимскоріше треба кінчати, як сам розумієш. Коли Мелехович повернеться? Адже від нього багато що залежить...

– Йому тільки треба решту розбійників добити і тіла поховати. Сьогодні ще повернеться або завтра вранці. Я наказав тільки наших поховати, Азбових необов’язково – зима на носі, зарази можна не боятися. Все одно вовки їм дадуть раду.

– Пан гетьман просить, – сказав пан Богуш, – Мелеховичу в його справі перешкод не чинити: скільки разів хоче до Рашкова поїхати, стільки нехай і їде. І ще просить пан гетьман татаринові цьому у всьому довіряти, бо в його приязні до нас анітрохи не має сумніву. Великий це воїн і чимало користі принести може.

– Нехай собі їздить хоч до Рашкова, хоч будь-куди, – відповів маленький рицар. – Після того як ми з Азбою впоралися, він мені не вельми й потрібен. Великих ватаг тепер раніше як до першої трави не жди.

– Невже Азбу розбито? – спитав пан Нововейський.

– До ноги! Не знаю, чи врятувалися хоч би двадцять п’ять осіб, та й тих по одному переловимо, якщо Мелехович уже не переловив.

– Оце так радість! – сказав пан Нововейський. – Тепер можна до Рашкова спокійно їхати.

А потім звернувся до Басі:

– Ми можемо взяти листи до пана Рущиця, про які ви, милостива пані добродійко, згадували.

– Дякуємо, – відповіла Бася, – з оказією затримки не буде, – ми туди увесь час нарочних посилаємо.

– Гарнізонам треба між собою постійний зв’язок підтримувати, – пояснив пан Міхал. – То ви, ваша милость, із цією гарненькою панянкою до Рашкова їдете?

– Гарненька панянка? Вона ще звичайнісінький собі підліток, пане добродію, – відповів пан Нововейський. – А до Рашкова ми їдемо, бо там мій нікчемний син у хоругві пана Рущиця служить. Невдовзі десять літ, як із дому втік, тільки листи писав і в них увесь час моєї батьківської поблажливості благав.

Пан Володийовський аж руками сплеснув.

– Я відразу здогадався, ваша милость – пана Нововейського родич, і вже був зібрався спитати, аж тут, почувши про біду люб’язної нашої гості, пані Боскої, про все на світі забув. Лелечко, ви й обличчям схожі! Отже, це вашої милості син!..

– У цьому мене його покійна мати запевняла, а позаяк особа вона була доброчесна, не бачу причини сумніватися.

– Я такому гостю подвійно радий! Тільки, заради Бога, не називайте, ваша милость, сина нікчемним, бо він чудовий жовнір і достойний рицар. Мати такого сина – велика честь. Після пана Рущиця він перший наїзник у хоругві. Ти, напевно, ваша милость, і не знаєш, що він улюбленець гетьмана! Йому вже не раз доручали роз’їздами командувати, і з кожного діла він виходив із честю.

– Пан Нововейський аж зашарівся від задоволення.

– Пане полковнику, – сказав він, – часто-густо батько своє чадо ганить для того, щоб хтось його слова заперечив, і я гадаю, ніщо не може сильніше втішити батьківське серце, ніж протилежні твердження. І до мене вже долинав поголос про успіхи Адася у службі, та лишень тепер я відчуваю справжню радість, чуючи засвідчення чутки із таких славних уст. Подейкують, що син мій не тільки відважний жовнір, а й тримається статечно, що мені аж дивно, бо досі вітрогоном був. На війну його, шельму, змалечку вабило, а найкращий доказ цього, що хлопчаком із дому втік. Зізнаюся, що якби я спіймав його тоді, доброго б дав прочухана pro memoria********, але тепер, бачу, треба забути про це, а то знову на десять літ згине, а старому, бач, тоскно.

– Невже за стільки років він ні разу додому не заглянув?

– Бо я йому заборонив. Проте й у мене серце не камінь: самі бачите, перший до нього їду, позаяк він служби не може залишити. Хотілося мені, пані добродійко і милостивий пане, просити вас дівку мою прихистити й самому податися до Рашкова, та якщо ви кажете, що на дорогах спокійно, візьму і її з собою. Вона у мене як сорока допитлива, нехай подивиться на світ.

– І люди на неї хай подивляться! – втрутився пан Заглоба.

– Нема на що дивитися! – відповіла панна, – хоч її сміливі чорні очі й складені немовби для поцілунку губи говорили зовсім інше.

– Підліток вона ще, звичайний підліток! – сказав пан Нововейський. – Та ледве побачить уродливого офіцера, то аж підстрибує. Тому я хотів би її більше взяти, ніж залишити, тим паче, що вдома їй самій буде небезпечно. Але якщо мені доведеться без неї до Рашкова їхати, будь ласкава, милостива пані, звели її на прив’язь посадити, щоб не викинула якогось коника.

– Я сама не була ліпша, – відповіла Бася.

– Саджали її за прялку, – підтвердив пан Заглоба, – вона з нею танцювала, якщо нікого кращого не було. Але ти, я бачу, ваша милость, жартівник. Басько! Кортить мені з паном Нововейським перехилити чарку – адже я теж люблю пожартувати...

Тим часом, іще до того, як подали вечерю, двері розчинилися і зайшов Мелехович. Пан Нововейський, захоплений розмовою із Заглобою, спочатку його не помітив, зате Евка відразу побачила, і щоки в неї яскраво спалахнули, а потім ураз стали блідими.

Пане коменданте!– звернувся Мелехович до пана Володийовського. – За вашим наказом утікачів виловлено.

– Добре! Де вони?

– Як було наказано, я їх повісив.

– Гаразд! А твої люди повернулися?

– Частина залишилася, щоб поховати тіла, решта зі мною.

Цієї миті пан Нововейський підвів голову, і обличчя його було надзвичайно здивоване.

– Царю небесний! Що я бачу! – вигукнув він.

Після цього він підвівся, підійшов упритул до Мелеховича і заволав:

– Аз’я! А ти що тут робиш, гультяю?!

І простяг руку, намагаючись ухопити татарина за барки, але той ураз обурився, наче у вогонь сипнули жменю пороху, зробився блідим як мрець і, схопивши руку Нововейського своїми залізними пальцями, промовив:

– Я тебе, милостивий пане, не знаю! Хто ти такий?!

І відіпхнув його так сильно, що пан Нововейський опинився посередині кімнати.

Якийсь час шляхтич від люті не міг вимовити й слова, але, відсапавшись, заходився кричати:

– Пане коменданте! Це мій чоловік, до того ж утікач! Змалечку у мене в домі!.. Відмагається, негідник! Холоп мій! Ево! Хто це? Кажи!

– Аз’я!– відповіла, тремтячи всім тілом, Ева.

Мелехович навіть на неї не глянув. Його погляд був прикутий до Нововейського. Роздуваючи ніздрі, він із непередаваною ненавистю пожирав очима старого шляхтича, стискаючи в кулаці рукоять ножа. Від руху ніздрів вуса його почали ворушитися, і з-під них забіліли зуби, точнісінько як у розлюченого звіра.

Офіцери оточили їх. Бася вискочила на середину і стала поміж Мелеховичем і Нововейським.

– Що це означає? – запитала вона, хмурячи брови.

Вигляд її трохи заспокоїв супротивників.

– Пане коменданте, – пояснив пан Нововейський, – це означає, що, як я й казав, це мій чоловік на ім’я Аз’я – і втікач. Змолоду я в Україні у війську служив, там у степу і підібрав його, напівживого, і пригорнув. Татарчук він. Двадцять років у мене в домі виховувався, учився вкупі з сином. Коли син утік, по господарству мені підсобляв, аж поки завів амури з Евкою, та я помітив і наказав його вихльостати, а невдовзі він утік. Як він тут у вас зоветься?

– Мелехович!

– Прибрав собі, виходить, прізвисько. Його Аз’я звати, просто Аз’я. Він каже, що мене не знає, зате я його знаю, і Евка теж.

– О Боже! – промовила Бася. – Але ж син вашої милості його сто разів бачив. Як же він його не впізнав?

– Син-то міг не впізнати: коли він із дому втік, їм обом шістнадцяти не було, а цей, ще шість років у мене проживши, звісно ж, змінився сильно – і сам витягся, і вуса відросли. Одначе ж Евка відразу його впізнала. Сподіваюся, ви радше шляхтичу повірите, аніж приблудному кримчакові.

– Пан Мелехович – гетьманів офіцер, – сказала Бася, – ми до нього стосунку не маємо!

– Дозволь, ваша милость, я його розпитаю. Audiatur et altera pars********, – промовив маленький рицар.

Але пана Нововейського це розізлило.

– Пан Мелехович! Який він пан! Він мій холоп, що назвався чужим іменем. Завтра я цього п а н а своїм хлопцем-псарем зроблю, післязавтра накажу цього п а н а відбатожити, і сам гетьман мені в цьому не зашкодить, бо я шляхтич і свої права знаю!

На що пан Міхал, ворухнувши вусиками, відповів уже різкіше:

– А я не лише шляхтич, а ще й полковник, і свої права теж знаю. На чоловіка свого можеш, ваша милость, судом уплинути, можеш у гетьмана справедливості шукати, але тут я розпоряджаюся, я і ніхто інший!

Пан Нововейський відразу схаменувся, згадавши, що має справу не просто з комендантом гарнізону, а й із начальником власного сина, і до того ж найславнішим у всій Речі Посполитій рицарем.

– Пане полковнику, – сказав він уже лагідніше, – супроти твоєї волі забирати його я не стану, але права свої, у яких можеш не мати сумніву, доведу.

– Ну, а що ти, Мелехович, на це скажеш? – запитав пан Володийовський.

Татарин утупив очі в землю і мовчав.

– Що звати тебе Аз’я, це ми всі знаємо! – додав маленький рицар.

– Та навіщо інших доказів шукати! – сказав пан Нововейський. – Якщо це мій чоловік, то у нього на грудях наколені сині рибини!

Почувши це, пан Ненашинець широко розкрив очі й розтулив рота, а потім, схопившись за голову, закричав:

– Аз’я Тугай-беєвич!

Усі погляди звернулися на нього, а він тільки повторював, здригаючись усім тілом, немовби давні його рани знову відкрилися:

– Це мій ясир! Це Тугай-беєвич! Боже праведний! Це він!

А молодий татарин гордо закинувши голову, обвів присутніх диким, звіриним поглядом і зненацька, розірвавши жупан на широких грудях, мовив:

– Ось вони, сині рибини!.. Я син Тугай-бея!..

******** Про справи громадські (лат.).

******** Гонорар (лат.).

******** На згадку (лат.).

******** Нехай буде вислухано й другу сторону (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХVІІІ

Усі замовкли – таке враження справило ім’я страшного войовника. Це він укупі з грізним Хмельницьким потрясав Річ Посполиту. Він пролив море польської крові. Він витоптав копитами своїх коней Україну, Волинь, Поділля і галицькі землі, перетворював на руїни замки і міста, спопеляв вогнем села, десятки тисяч людей взяв у ясир. І ось тепер син такого чоловіка стояв у домі коменданта хрептівського гарнізону й говорив присутнім просто у вічі: «У мене на грудях сині рибини, я Аз’я, кость від кості Тугай-беєвої». Проте такою великою була у ті часи шана до знатності роду, що, попри страх, який мимоволі спалахнув у серцях жовнірів при звуках наймення прославленого мурзи, Мелехович виріс у їхніх очах, неначе сприйнявши велич свого батька.

Усі дивилися на нього з подивом, особливо жінки, для котрих нема нічого привабливішого за таємничість. Мелехович же, ніби визнання вивищило його й у власних очах, стояв гордо, навіть голови не схиливши, і нарешті сказав:

– Шляхтич оцей, – тут він показав на Нововейського, – стверджує, буцімто я його пахолок, а я йому на це відповім, що батько мій із хребта ліпших за нього на коня сідав. А втім, він правду каже, що я йому служив, – так, служив, і під його пугою спина моя скривавилася, і я йому ще це, дасть Бог, пригадаю!.. А Мелеховичем я назвався, щоб його переслідувань уникнути. Але тепер, хоч давно міг до Криму втекти, другій своїй вітчизні служу, здоров’я не жаліючи, отож нічий я, а певніше, тільки гетьманів. Мій батько ханам родич, у Криму на мене чекали багатства і розкіш, та я, не боячись принижень, тут залишився, бо люблю цю вітчизну, і пана гетьмана люблю, і тих, хто мене ніколи зневагою не принизив.

На цих словах він уклонився панові Володийовському, вклонився Басі – так низько, що мало не торкнувся головою її колін, – а більше ні на кого не глянув і, взявши під пахви шаблю, вийшов.

Десь хвилину ще тривало мовчання. Першим його порушив пан Заглоба:

– Ха! Де пан Снітко? Казав я, що Аз’я цей вовком дивиться, а він і справді вовчий син.

– Він син лева! – заперечив йому пан Володийовський. – І хто знає, чи не вдався він у батька!

– Свят, свят, свят! А ви помітили, панове, як у нього зуби блищали – достеменно, як у старого Тугай-бея, коли той лютував! – зауважив пан Мушальський. – Я б його по одному цьому впізнав – батечка мені не раз траплялося бачити.

– Та вже не стільки, скільки мені! – озвався пан Заглоба.

– Тепер мені зрозуміло, – втрутився пан Богуш, – чому його липеки й черемиси так шанують. Для них Тугай-беєве ім’я святе. Господи! Та скажи цей чоловік словечко, вони геть усі до султана на службу перейдуть. Він іще на нас їх поведе!

– Цього він не зробить, – заперечив пан Володийовський, – бо те, що він казав про любов до гетьмана й вітчизни – не порожні слова, інакше навіщо б йому нам служити. Він міг би у Крим піти й там як сир у маслі плавати. У нас же він розкошів не зазнав.

– Авжеж, не зробить, – повторив пан Богуш. – Якби хотів, давно б уже зробив. Ніщо йому не заважало.

– Ще більше, – додав пан Ненашинець, – тепер я вірю, що він цих зрадників-ротмістрів назад на бік Речі Посполитої перетягне.

– Пане Нововейський, – запитав раптом пан Заглоба, – а якби твоїй милості відомо було, що це Тугай-беєвич, може б, ти, того... може б, ти теє... га?

– Я б тоді замість трьохсот тисячу триста канчуків наказав йому дати. Побий мене сила Божа, якби я вчинив інакше! Дивно мені, милостиві панове, чого він, будучи Тугай-беєвим виплодком, до Криму не втік. Хіба що сам недавно дізнався про це, а у мене ще ні сном ні духом не відав. Дивно, скажу я вам, та ви не вірте йому, боронь Боже! Я ж його давніше за вас знаю і з певністю можу сказати: сатана не такий підступний, скажений собака не такий злющий, вовк не такий жорстокий і страшний, як цей чоловік. Він іще тут нам усім покаже!

– Та що ти, ваша милость, говориш! – вигукнув пан Мушальський. – Ми його на ділі бачили: під Кальником, під Уманню, під Брацлавом і ще у сотні боїв...

– Він своїх кривд не пробачить! Помщатися буде!

– А сьогодні як Азбових головорізів відчухрав! Дурниці ти кажеш, милостивий пане!

У Басі обличчя аж палало – так схвилювала її історія з Мелеховичем. А позаяк їй хотілося, щоб і кінець був гідний початку, вона, штовхаючи під бік Еву Нововейську, шепотіла тій на вухо:

– Евко, а ти його кохала? Не затинайся, скажи чесно! Кохала, так? І досі кохаєш? Ну звісно, я впевнена! Будь зі мною щира. Кому ж іще зізнатися, як не мені, жінці? Бачиш, він мало не королівського роду! Пан гетьман йому не один, а десять паперів на шляхетство видасть. Пан Нововейський не стане заперечувати. Та й Аз’я, безперечно, тебе ще кохає. Я це знаю і бачу. Не бійся. Він мені довіряє. От я його зараз і розпитаю. Розкаже – ніде не дінеться. Сильно ти його кохала? І зараз кохаєш?

У Евки паморочилося в голові. Коли Аз’я уперше виказав до неї сердечну прихильність, вона була майже ще дитиною, а потім, багато років не бачачи його, перестала про нього думати. У пам’яті її залишився палкий підліток, чи то братів товариш, чи то простий пахолок. Але тепер, після довгої розлуки, перед нею постав бравий юнак, уродливий і грізний, як сокіл, славетний наїзник і офіцер, а до того ж син хоч і чужоземного, зате князівського роду. Тому й вона глянула на молодого Аз’ю геть іншими очима, а вигляд його не лишень приголомшив, а й засліпив і сп’янив її. У дівчині зринули спомини. Не можна сказати, що в її серці вмить спалахнуло кохання до цього юнака, проте воно враз сповнилося солодкого бажання кохати.

Бася, не домігшись від Еви толку, забрала її вкупі з Зосею Боскою до ванькира******** і знову заходилася розпитувати:

– Евко! Ну ж бо, кажи швидко! Швидесенько! Кохаєш ти його?

У панни Еви щоки палали вогнем. Це була чорноволоса й чорноока дівчина з гарячою кров’ю, на будь-яку згадку про кохання вона била їй в обличчя.

– Евко! – вдесяте повторила Бася, – ти кохаєш його?

– Не знаю, – після хвилинного вагання відповіла панна Нововейська.

– Але й «ні» не кажеш? Ого! Тоді все зрозуміло! Тільки не тремти! Я перша сказала Міхалові, що кохаю його, – і нічого! І добре! Ви, напевно, колись страшенно одне одного кохали! Ха! Тепер мені все ясно! Це він за тобою журився, через те й ходив завше понурий, як вовк. Мало не всох жовнірик! Розказуй, що між вами було!

– Він мені у коморі сказав, що кохає мене, – прошепотіла панна Нововейська.

– У коморі!.. Отакої!.. Ну, а потім?

– Потім схопив мене і став цілувати, – ще тихіше промовила дівчина.

– Оце так Мелехович! А ти що?

– А я боялася кричати!

– Боялася кричати! Зосько! Чуєш?.. Коли ж ваше кохання відкрилося?

– Батько прийшов і відразу його обушком, далі мене побив, а його наказав відшмагати – він два тижні не підводився з ліжка.

Тут панна Нововейська розплакалася – частково від жалю до себе, а частково від знічення. Блакитні вічка вразливої Зосі Боскої умить наповнилися слізьми, натомість Бася заходилася втішати Евку:

– Все буде добре, я сама про це потурбуюся. І Міхала у це діло втягну, і пана Заглобу. Я вже їх умовлю, не бійся! Пан Заглоба дуже розумний, перед ним ніхто не встоїть. Ти його не знаєш! Не плач, Евко, бо час вечеряти...

Мелеховича за вечерею не було. Він сидів у своїй кімнаті й підігрівав на вогні горілку з медом, а підігрівши, переливав у меншу посудину і попивав, загризаючи сухарями.

Уже пізно вночі до нього прийшов пан Богуш, щоб обговорити останні новини.

Татарин посадив його на стільця, оббитого овечиною, і, поставивши перед ним повну розмальовану чарку гарячого напою, запитав:

– А пан Нововейський і досі в мені холопа свого бачить?

– Про це вже й мови нема, – відповів пан підстолій новогрудський. – Скоріше б уже пан Ненашинець зміг на тебе свої права заявити, але й йому ти не потрібен: сестра його або померла, або давно зі своєю долею змирилась. Пан Нововейський не знав, хто ти такий, коли карав за амури з дочкою. А тепер і він наче очманілий ходить, бо хоч батько твій і чимало зла заподіяв нашій Вітчизні, проте войовник був неперевершений, та й кров – це завжди кров. Господи! Тебе тут ніхто пальцем не зачепить, доки ти Батьківщині вірно служиш, до того ж ти всюди маєш приятелів.

– А чом би мені не служити вірно? – сказав у відповідь Аз’я. – Батько мій громив вас, але він поганин був, а я сповідую Христову віру.

– Тим-то й ба! Саме так! Тобі вже не можна до Криму повертатися, хіба що од віри відмовишся, але тоді й вічного спасіння не матимеш, а цього ніякими земними благами, ніякими високими званнями не компенсувати. Правду кажучи, ти і панові Ненашинцю, і панові Нововейському мусиш бути вдячний: перший тебе з бусурманських лабет витяг, а другий виховав у істинній вірі.

На що Аз’я відповів:

– Я знаю, що в них у боргу, і спробую віддячити. І доброзичливців у мене сила-силенна, як ви, милостивий пане, зауважили!

– Ти так говориш, ніби я неправду кажу. А полічи-но сам, будь ласка.

– Його милость пан гетьман і ваша милость передусім, це я до смерті повторюватиму. Хто більше, не знаю...

– А тутешній комендант? Гадаєш, він би тебе комусь видав, навіть якби ти не був Тугай-беєвим сином? А вона? Пані Володийовська? Я чув, як вона про тебе за вечерею говорила... Ба! Та ще до того, як тебе пан Нововейський упізнав, вона, не роздумуючи, за тебе оступилася! Пан Володийовський задля дружини все ладен зробити, бо він у ній душі не чує, а вона тебе любить, як сестра. Всенький вечір твоє ім’я у неї з уст не сходило...

Молодий татарин зненацька схилив голову і заходився дути на осьмуху гарячого напою. Коли він при цьому випнув синюваті свої губи, обличчя в нього стало таким диким і татарським, що пан Богуш не втримався й сказав:

– Далебі, як же ти цієї миті схожий на старого Тугай-бея – бувають же дива на світі! Адже я твого батька чудово знав, і в хана при дворі бачив, і на бойовищі, та й у табір до нього принаймні разів зо двадцять їздив.

– Нехай благословить Господь усіх, хто в справедливості живе, а кривдників нехай мор передушить! – відповів Аз’я. – Здоров’я гетьмана!

Пан Богуш випив і сказав:

– Здоров’я йому і довголіття! Хоч і небагато нас, хто за нього стоїть, зате всі справжні жовніри. Дасть Бог, не поступимося цим дармоїдам, що тільки й уміють на сеймиках язиками молоти і звинувачувати пана гетьмана у зраді короля. Нероби! Ми у степах удень і вночі ворогові відсіч даємо, а вони діжки з бігосом та з пшоняною кашею за собою возять, барабанять ложками по дну. От і вся їхня робота! Пан гетьман посланця за посланцем шле, допомоги для Кам’янця просить, пророчить, як Кассандра, падіння Іліона і загибель народу Пріамового, а ці ні про що не думають, тільки докопуються, хто перед королем завинив.

– Ви про що, ваша милость?

– Та просто так! Comparationem******** провів між нашим Кам’янцем і Троєю, але ти, мабуть, про Трою і не чув. Ось нехай тільки вщухне трохи, і пан гетьман тобі папір на шляхетство виклопоче, головою присягаю! Часи наближаються такі, що, коли ти й справді щиро хочеш себе славою вкрити, нагода себе чекати не змусить.

– Або я себе славою вкрию, або мене земля вкриє. Ви ще про мене, ваша милость, почуєте, як Бог свят!

– А ті що ж? Що Кричинський? Чи повернуться до нас? Не повернуться? Що вони зараз роблять?

– У таборах своїх стоять: одні в уджийському степу, одні ще далі. Важко їм поміж собою змовлятися, бо далеко. Навесні всім наказано йти до Адріанополя і якнайбільше провіанту взяти.

– Лелечко! Це ж вельми важливо, бо якщо в Адріанополі великий військовий congressus******** збереться, війни не минути. Треба пана гетьмана негайно повідомити. Він і без того гадає, що війни не уникнути, але це, вважай, певний знак.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю