Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)
Третім зітнув свого супротивника пан Шмлуд-Плоцький, ударивши келепом по мисюрці. Лопнуло від удару срібло й оксамит, яким було підшите залізо, а вістря келепа застряло у кістці так, що пан Шмлуд-Плоцький не відразу зміг його витягти. Інші билися з перемінним успіхом, проте гору переважно брала досвідчена у фехтуванні шляхта. Двоє драгунів полягло, одначе, від руки могутнього Хамді-бея, котрий потім полоснув по обличчю князя Овсяного кривим булатом і вибив із сідла. Князь зросив рідну землю своєю шляхетною кров’ю, а Хамді повернувся вже до пана Шелюти, у якого кінь копитом шурхнув у яму. Пан Шелюта розуміючи, що смерть неминуча, спішився, аби все-таки зітнутися зі страшним вершником. Але Хамді напер на нього кінськими грудьми, звалив і при падінні кінчиком булата садонув по руці. Рука у пана Шелюти відразу ж повисла, а бей поскакав далі в поле шукати супротивника.
А втім, багато в кого забракло відваги зітнутися з ним, так вочевидь переважав він усіх силою. Вітер здіймав білий бурнус у нього на спині, і він розвівався, як крила хижого птаха; золотавий панцир кидав зловісний відблиск на його обличчя, майже зовсім чорне, з дикими палючими очима, а кривий булат блищав над головою, як блищить серп місяця погожої ночі.
Прославлений лучник послав йому вже дві стріли, та вони лишень жалібно дзвякнули, вдарившись об панцир, і безсило упали в траву. І став роздумувати пан Мушальський: послати ще третю стрілу в шию скакуна чи піти на бій із шаблею? Та поки він роздумував, Хамді помітив його і перший погнав на нього свого чорного жеребця.
Зійшлися вони на середині поля. Прагнучи похизуватися незвичайною силою і захопити Хамді живим, пан Мушальський сильним ударом знизу вибив його булат і зчепився з турком. Однією рукою він схопив його за горло, другою за маківку мисюрки і щосили потяг до себе. Аж тут у нього лопнула попруга сідла, тому незрівнянний лучник перевернувся разом із сідлом і впав додолу. Хамді ударив його при падінні рукояттю булата по голові й оглушив. Закричали від радості спагі і мамелюки, що злякалися були за Хамді, і дуже засумували поляки. Герцівники миттю кинулись до лучника великими купами, одні щоб викрасти його, другі щоб хоч тіло його врятувати.
Маленький рицар досі не брав участі у єдиноборстві – не дозволяла полковницька його гідність, але, побачивши поразку пана Мушальського і звитягу Хамді-бея, він вирішив помститися за лучника і цим укріпити дух у своїх. Підбадьорений цією думкою, він торкнув коня острогами і навскіс помчав у поле, як летить яструб до табунця сивок, що кружляє над житнищем. Тут помітила його у підзорну трубу Баська із зубчастого муру старого замку і гукнула панові Заглобі, котрий стояв поруч:
– Міхал мчить! Міхал мчить!
– Він себе покаже! – заволав старий жовнір. – Дивись уважно, дивись, як він ударить! Не бійся!
Труба тремтіла в руках у Басі. У полі не стріляли вже ні з луків, ні з рушниць, тож вона не вельми боялася за життя Міхала, але її пойняли запал, цікавість і стурбованість. Душа і серце покинули її у цей момент і полетіли слідом за чоловіком. Груди її здіймалися, яскравий рум’янець залив обличчя. Хутко перегнувшись через зубці, так що пан Заглоба змушений був схопити її, щоб вона не впала у рів, – Бася крикнула:
– Двоє мчать на Міхала!
– Двома менше стане! – відповів пан Заглоба.
Справді, двоє рослявих спагі вилетіли назустріч маленькому рицареві. Судячи з його одягу, вони вирішили, що зуміють дістати дешеву славу. Дурники! Вони мчали назустріч своїй неминучій загибелі. Маленький рицар навіть коня не стримав, порівнявшись із ними чимдалі від решти вершників, лише мимохідь відважив їм два удари, щонайлегших, здавалося, як ляпаси, що їх мати відважує дітям, але ті повалились на землю і, впившись у неї нігтями, засмикалися, як дві рисі, яких водночас настигли смертельні стріли.
А маленький рицар помчав далі до вершників, котрі кружляли в полі, і став завдавати їм жорстоких ударів. Як після меси хлопчик насадженим на палицю ковпачком гасить перед вівтарем одну за одною свічки і вівтар поринає в пітьму, так і він гасив приворуч і ліворуч життя найліпших турецьких і єгипетських кіннотників, і вони поринали у морок смерті. Впізнали бусурмани славетного фехтувальника, і завмерли у них серця. Один і другий осаджували коней, щоб не зустрітися зі страшним войовником віч-на-віч, а маленький рицар кидався слідом за втікачами, як злісний шершень, і пронизував жалом нових і нових вершників.
Жовніри біля замкової гармати, побачивши це, видали радісний окрик. Дехто біг до Басі й у пориві захоплення цілував краєчок її сукні, інші проклинали турків.
– Басько, вгамуйся! – кричав щохвилини пан Заглоба, досі ще тримаючи пані Володийовську за сукню, а пані Володийовській сміятись і плакати хотілося, і волати, і дивитися невідривно, і мчати за чоловіком у поле.
А він собі валив спагі й єгипетських беїв, коли нарешті звідусіль пролунав оклик: «Хамді! Хамді!» Це прихильники пророка гучно закликали найкращого зі своїх воїнів, щоб він-таки помірявся силою зі страшним маленьким вершником, котрий, здавалося, уособлював смерть.
Хамді давно вже запримітив маленького рицаря, проте, побачивши, як він рубається, спочатку просто злякався. Боязко було піддати ризику і свою велику славу, і молоде життя, стаючи на герць із таким грізним супротивником, і тому він удав, ніби не бачить його, і почав кружляти на другому кінці бойовища. Там він саме зітнув пана Ялбжика і пана Коса, коли відчайдушні крики: «Хамді!, Хамді!»– досягли його вух. Тут Хамді зрозумів, що зволікати далі не можна і що йому треба або невмирущу славу здобути, або головою накласти. Цієї миті, крикнувши так пронизливо, що всі довколишні ліси відгукнулися луною, він пустив вихором до маленького рицаря свого коня.
Володийовський побачив його здалеку і теж пришпорив свого гнідка. Решта воїнів припинила бій. У замку Бася, що спостерігала досі за всіма звитягами грізного Хамді-бея, все-таки зблідла, попри сліпу віру в те, що маленькому рицареві нема рівні у фехтувальному мистецтві. Але пан Заглоба був зовсім спокійний.
– Я волів би бути спадкоємцем цього бусурмана, аніж ним самим, – сентенційно зауважив він.
А от Пєнтка, забарний жмудин, так був упевнений у своєму панові, що ані краплі тривоги не було у нього на обличчі. Побачивши, як мчить Хамді-бей, він навіть замугикав народну пісеньку:
Так, тебе, стару вівчарку,
Тягне із вовками в сварку.
Будеш марно лютувати:
Вовка тобі не здолати!
А ті двоє зітнулися на середині бойовища, поміж двома шеренгами, що спостерігали віддалік. На мить завмерли всі серця. Аж раптом зміїста блискавка промайнула у яскравому сонці над головами герцівників: це кривий булат вилетів із рук Хамді, як стріла, випущена з тятиви, сам же він почав хилитися в сідлі, ніби пронизаний уже клинком, і заплющив очі, але пан Володийовський схопив його лівою рукою за шию і, тицьнувши вістря рапіри йому під пахву, погнав до своїх. Хамді не чинив спротиву, навіть сам поганяв коня, відчуваючи вістря між рукою і панцирем, і був неначе оглушений, руки його безпомічно звисли, а з очей текли сльози. Володийовський передав його лютому Лушні, а сам повернувся на бойовище.
Але в турецьких дружинах звучали вже сурми і дудки; то був знак герцівникам покинути поле і повернутися у стрій, і вони поквапилися до своїх, несучи в серцях сором, гіркоту і спомин про страшного вершника.
– Шайтан це був! – казали один одному спагі й мамелюки. – Хто з ним зітнеться, тому судилася смерть. Шайтан, та й годі!
Польські герцівники постояли ще трохи на знак того, що бойовище за ними, а далі, прокричавши тричі переможний клич, відступили під прикриття своїх гармат, із яких пан Потоцький наказав знову відкрити вогонь. Але турки почали відступати. Якийсь час на сонці мелькали ще бурнуси, яскраві куф’ї і блискотливі мисюрки, потім усе заступила блакить. На бойовищі залишилися тільки порубані мечами турки й поляки. Із замку вийшли челядники, щоб забрати й поховати своїх. Далі прилетіли ворони, аби взятися до поховання бусурман, але бенкетування їхнє тривало недовго: того самого вечора їх прогнали нові раті пророка.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ LІІІ
Наступного дня під Кам’янець приїхав сам візир на чолі численного війська – спагі, яничар і ополченців з Азії. Спочатку, судячи з накопичення сили, гадали, що він має намір почати облогу, але метою його був тільки огляд мурів. Інженери, які прибули з ним, оглядали фортецю і вали. Супроти візира цього разу виступив Мислишевський із піхотою й загоном охочих кіннотників. Знову зійшлися вони в єдиноборстві, і знову у славі обложених, хоч і не такій гучній, як перед цим. Нарешті візир наказав яничарам для проби підступити до мурів. Ревище гармат струснуло місто і замки. Яничари, близько підійшовши до розташування військ пана Підчаського, відкрили оглушливу пальбу, та позаяк Підчаський теж відповів згори досить прицільним вогнем і до того ж було побоювання, що кіннота зайде яничарам у тил, ті негайно вирушили жванецьким шляхом і повернулися до головного війська.
Увечері в місто прокрався чех, який слугував яничар-азі й утік, діставши від нього удари палицею по п’ятах. Від чеха дізналися, що ворог отаборився у Жванці й захопив обширне поле біля села Длужек. Утікача допитали ревно: як турки думають – візьмуть вони Кам’янець чи ні? Той відповів, що у війську панує бойовий дух і що пророцтва сприятливі. Два дні тому перед султанським наметом звився раптом із землі ніби стовп диму, внизу тонкий, а догори розширений, як гігантська кисть. Муфтії пояснили, мовляв, явище це означає, що слава падишаха досягне небес і що він і є той самий володар, котрий знищить нездоланну досі кам’янецьку твердиню. Це неабияк підняло дух у війську. Турки, вів далі перебіжчик, побоюються гетьмана Cобеського і підкріплення, бо здавна пам’ятають, як небезпечно мірятися силами з військом Речі Посполитої у чистому полі, – ліпше вже з венеційцями воювати, з угорцями, з ким завгодно. Та позаяк їм відомо, що війська у Речі Посполитої як кіт наплакав, вони сподіваються захопити Кам’янець, хоч і не без труда. Каймакам Чорний Мустафа обіцяв відразу на мури вдарити, але візир, він розважливіший, хоче взяти в облогу місто і засипати його ядрами. Султан після суперечок схилився до думки візира, отож слід очікувати регулярної облоги.
Так сказав перебіжчик. Вісті ці вельми засмутили і пана Потоцького, і князя єпископа, і пана підкоморія подільського, і пана Володийовського, і взагалі усіх старших офіцерів. Вони розраховували на приступи і сподівалися, що місто відіб’є їх із великими для супротивника втратами. З досвіду їм відомо було, що, йдучи на приступ, обложники зазнають великих втрат, що кожна відбита атака ослаблює їхній дух і, навпаки, додає наснаги обложеним. Як збаразьким рицарям урешті-решт до вподоби припав спротив, сутички і вилазки, так і кам’янцям могли сподобатися бої, якби вони ще щоразу закінчувалися їхньою перемогою. Проте регулярна облога, де найголовніше – риття ровів, підкопів, накочування гармат на позиції, – може тільки виснажити обложених, ослабити їхній дух і схилити до перемов. На вилазки теж розраховувати важко, бо оголювати мури, знімаючи звідти жовнірів, не можна, а челядники й міщани навряд чи зуміють за мурами замку протистояти яничарам.
Розміркувавши так, старші офіцери надто засмутилися, і щасливий кінець оборони видався їм куди менш вірогідним. Та він і був малоймовірним, і причина крилася не лише в турецькій могутності, а й у них самих. Пан Володийовський як жовнір не мав собі рівних, та він не володів величчю вождя. Хто носить у собі сонце, той здатний запалити усіх довкола, той же, у кому палає вогнище, хоч би й яскраве, запалює лише тих, хто поруч. Такий був і маленький рицар. Не вмів він і не міг поділитися з приятелем від духу свого, як і передати свого мистецтва фехтування. Пан Потоцький, головнокомандувач, не був войовником, і до того ж йому бракувало віри в себе, в інших, у Річ Посполиту. Князь єпископ переважно розраховував на перемови; брат його більше руками працював, аніж головою. На підкріплення не було чого сподіватися; хоч і великий був гетьман Собеський, але зараз безсилий. Безсилий був і король, та й уся Річ Посполита.
Шістнадцятого серпня підоспів хан з ордою і Дорошенко зі своїми козаками. Обидва захопили неозорі поля довкола Оринина. Суфанказ-ага того самого дня викликав на перемови пана Мислишевського і порадив віддати місто. «Якщо зробите це негайно, – сказав він, – можете розраховувати на такі сприятливі умови, про які досі в історії облог і не чули». Князь єпископ поцікавився був, що це за умови такі, та на нього у раді цитькнули, і татарам відповіли відмовою.
Вісімнадцятого серпня почали підходити турки, а з ними і сам повелитель. Розлилися навколо морем безбережним. «Ляська» піхота, яничари, спагі. Кожен паша вів військо свого пашалика: йшли жителі Європи, Азії, Африки. За ними рухався нескінченний обоз із навантаженими возами, у які впряжені були мули і буйволи. Різноколірним цим полчищам в усій багатобарвності одягу і зброї не було кінця-краю. Від світанку до заходу нескінченно йшли і йшли, пересувалися з місця на місце, розставляли війська, кружляли полями, розбивали намети, які зайняли такий простір, що з веж і з найвищих точок Кам’янця не видно було ані клаптика землі поміж штуками полотна. Здавалося, що випав сніг і вкрив довколишню місцевість. Табір ставили під рушничну пальбу: загін яничар, який прикривав роботи, безперестану обстрілював мури, звідти відповідали безнастанним гарматним вогнем. Відлунювало у скелях, дим здіймався догори, заступаючи небесну блакить. До самісінького вечора Кам’янець наглухо був закритий, хіба що голуби могли з нього вилетіти. Обстріл припинився, аж коли у небі заблимали перші зорі.
Упродовж декількох наступних днів не вщухав вогонь, із мурів і на мури спрямований, завдаючи чималої шкоди обложникам. Щойно купка яничар опинялася на відстані пострілу, на мурах відразу ж розквітала біла хмарка диму, кулі сипались на яничар, і вони розліталися, як табунець горобців, коли пальнеш по них із дробовика пригорщею дрібного шроту. До того ж турки, не знаючи, як видно, що в обох замках і в місті є далекобійні гармати, дуже близько поставили свої намети. За порадою маленького рицаря їм дозволено було це зробити; лише коли настала пора відпочинку і воїни, ховаючись від спеки, позалазили у намети, фортечні мури відгукнулися безнастанним гуркотом. Зчинився переполох: кулі розсікали полотно і вражали залізяччям вояків, розкидали гострі уламки скель. Яничари в замішанні й безладі, гучно репетуючи, почали тікати, валяючи намети на своєму шляху, сіючи повсюди тривогу. Ось тут у їхні лави й увірвався пан Володийовський із кіннотою й заходився сікти ворогів, поки потужні військові загони не прийшли їм на допомогу. Цим обстрілом командував Кетлінг, а ляський війт Ципріан, що стояв біля нього, вчинив найбільші спустошення серед поганців. Він сам наводив гармату, сам прикладав ґніт, а потім, прикривши очі рукою, спостерігав за наслідками пострілу, від душі тішачись користю зі своєї праці.
Турки тим часом теж копали рови, насипали шанці й накочували туди важкі гармати. Однак перше, ніж вони почали стріляти, до валів під’їхав турецький парламентер, наколовши на спис послання султана. Обложені відрядили драгунів, котрі вмить схопили турка і провели у замок. Султан закликав місто здатися, підносячи до небес свою могутність і милість.
«Військо моє незліченне, – писав він, – його як листя на дереві, як піску в морі. Погляньте вночі у небо і, побачивши на ньому безліч зірок, відчуйте страх у серцях своїх, і скажіть одне одному: ось вона, могуть правовірних! Позаяк же я – наймилостивіший із володарів і онук істинного Бога, то й владу маю я від Бога. Знайте ж, що до непокірних я ненависть маю, і ліпше, не чинячи спротиву волі моїй, здайте місто. Якщо ж ви маєте намір супротивитись мені, то всі, як один, від меча загинете, бо мені перечити ніхто з людей не посміє».
Довго роздумували, яку відповідь дати на це послання, і відкинули як неполітичну пораду пана Заглоби: псу хвоста відтяти і цей хвіст султану відіслати замість відповіді. Нарешті вирішили відіслати з листом Юрицю: він чоловік справний і турецьку добре знає. А в листі тому було написано:
«Володаря гнівити ми не маємо наміру, але і слухати його не зобов’язані, бо не йому, а панові своєму присягали. Кам’янця не віддамо, бо присягою пов’язані, допоки живі, фортецю і костьоли захищати».
Давши таку відповідь, офіцери розійшлися на фортечні мури, чим скористалися князь єпископ Ланцкоронський і генерал подільський, надіславши султанові другого листа, у якому прохали його про перемир’я терміном на чотири тижні. Коли звістка про це дійшла до міських воріт, зчинився шум, забряжчали шаблі.
– Що ж це, – казали один і другий, – ми тут біля гармат пропадаємо, а там, за нашими спинами, листи шлють без нашого відома, а ми ж у раді перебуваємо!
І після вечірньої молитви офіцери усім скопом пішли до генерала на чолі з маленьким рицарем і паном Маковецьким, котрий був вельми стурбований тим, що відбулося.
– Як же так? – закричав стольник латичовський. – Невже ви здати місто надумали? Чому без нашого відома нового посланця відрядили?
– І справді, – додав маленький рицар, – якщо нас у раду покликали, листи без нас надсилати негоже. Про здачу ми говорити не дозволимо, а якщо хто цього бажає, нехай із ради геть іде!
При цих словах він грізно настовбурчив вусики; був це жовнір на диво справний і, змушений не послухатися старших, справді відчував муки. Але, присягнувши захищати замок аж до смерті, він вважав, що має право говорити таке.
Генерал подільський збентежився і так відповів:
– Я гадав, на це була спільна згода.
– Немає нашої згоди! Ми тут загинути хочемо! – закричали офіцери.
А генерал:
– Радий це чути, бо й для мене обов’язок понад життя, а боягузом я ніколи не був і не збираюся бути. Залиштесь, ваші милості, на вечерю, там легше домовимося...
Та вони залишатися не схотіли.
– Біля воріт наше місце, не за столом! – відповів маленький рицар.
Тим часом під’їхав князь єпископ і, довідавшись у чому річ, враз звернувся до пана Маковецького і маленького рицаря.
– Люди добрі! – мовив він. – У кожного на серці те саме, що й у вас, і про здачу ніхто не думає. Я попросив про перемир’я на чотири тижні й так їм написав: ми за цей час королю нашому прохання про допомогу надішлемо і дочекаємося від нього вказівок , а вже потім – що Бог дасть.
Почувши це, маленький рицар знову заворушив вусиками, від того що і злість його взяла і сміятися хотілось від такого розуміння воєнних справ. Він, жовнір до мозку кісток, у житті нічого подібного не чув: пропонувати ворогові перемир’я, щоб мати час по підмогу послати.
Перезирнулися маленький рицар із паном Маковецьким та іншими офіцерами.
– Це що таке, жарти чи всерйоз? – запитали декілька голосів.
І всі замовкли.
– Ваша превелебність! – промовив нарешті пан Володийовський. – Чимало війн я пройшов: і татарську, і козацьку, і московську, і шведську, а про такі аргументи не чув. Бо не для цього султан сюди прийшов, щоб нам догоджати, а щоб свою вигоду мати. З якої це речі він на перемир’я згодиться, коли йому пишуть, що нам у цей час треба по підмогу послати?
– А не згодиться, усе залишиться так, як є, – заперечив князь єпископ.
– Хто про перемир’я благає, – Володийовський йому на це, – той страх свій виказує і безсилля, а хто на підмогу розраховує, той, ясна річ, у власні сили не вірить. Дізнався про це з листа пес бусурманський, і це нам шкоди завдало непоправної.
Засмутився, почувши таке, князь єпископ.
– Я міг і не бути тут, – сказав він,– та не покинув я у біді своїх овець і тепер ось дорікання терплю.
Маленькому рицареві враз стало жаль достойного прелата, він упав йому до ніг, поцілував його руку і так промовив:
– Боронь мене Боже дорікати вам, та оскільки невдовзі у нас consilium, я кажу, що мені досвід підказує.
– Але що ж робити? Нехай це mea culpa, але що робити? Як зло виправити? – запитав єпископ.
– Як зло виправити? – повторив пан Володийовський.
І замислився на мить, а потім весело відкинув голову.
– А можна! Прошу, вельмишановні панове, усіх зі мною!
І вийшов, а за ним офіцери. Через чверть години Кам’янець надзвичайно струснув грім гармат. А Володийовський, зробивши вилазку з охочими людьми, напав на сонних у ровах яничар і заходився крушити їх, аж поки розсіяв усіх і відігнав до табору.
Після цього він повернувся до генерала, у якого застав іще ксьондза Ланцкоронського.
– Ваша превелебність! – сказав він весело. – А ось вам і порада моя.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ LІV
Після вилазки всенька ніч минула у стрільбі, хоч і уривчастій, а на світанку дали знати, що декілька турків стоять біля замку, ждуть, поки до них вийдуть для перемов. Будь-що треба було дізнатися, чого вони хочуть, і старійшини на раді доручили панові Маковецькому і панові Мислишевському з’ясувати це у бусурманів.
Трохи згодом до них долучився Казимеж Гумецький, і вони вирушили. Турків було троє: Мухтар-бей, Саломі – паша рущунський і третій – Козра, тлумач. Зустріч відбулася просто неба за ворітьми замку. Турки, побачивши парламентарів, почали кланятися, кінчиками пальців торкаючись грудей, вуст і чола, поляки ж люб’язно їх привітали і запитали, з чим ті прийшли.
На це Саломі відповів:
– О премилі люди! Великої кривди завдано владиці нашому, всі, хто шанує справедливість, не можуть не потерпати, і сам Предвічний покарає нас, якщо ви не виправитесь. Ви ж прислали Юрицю, він чолом бив візиреві нашому і просив про перемир’я, а після того, ледве ми, довірившись добропорядності вашій, висунули голови з укриттів і шанців, ви заходилися палити з гармат і, вискочивши за міські мури, трупами правовірних устелили дорогу аж до наметів падишаха. Дії ці не можуть залишитися непокараними, хіба що ви, мої премилі люди, негайно замки й місто нам віддасте, висловивши тим великий свій жаль і смуток.
На що пан Маковецький відповів:
– Юриця, пес сякий-такий, інструкції порушив, звелів своєму денщикові ще й білий прапор вивісити, за що й буде покараний. Князь єпископ приватно запитував, чи можливе перемир’я, але ж і ви, поки листи туди-сюди йшли, по наших шанцях стріляти не припиняли (а я сам тому свідок, мені уламки каміння у фізіономію зацідили), отже, і від нас перерви у пальбі не мали права вимагати. Якщо ви прийшли перемир’я запропонувати – ласкаво просимо, а якщо ні – перекажіть, люб’язні, владиці своєму, що ми, як і досі, маємо намір і мури, і місто захищати аж до своєї смерті або, точніше, аж доки ви у скелях цих смерть знайдете. Нічого більше, люб’язні, сказати вам не маємо і бажаємо, щоб Бог продовжив дні ваші й до глибокої старості жити вам дозволив.
Побесідувавши у такий спосіб, парламентери розійшлися.
Турки повернулися до візира, а панове Маковецький, Гумецький і Мислишевський – у замок, де їх закидали запитаннями, з чим вони відправили султанських посланників. Ті переказали вимоги турків.
– Ви їх не приймете, браття дорогії, – відповів Казимеж Гумецький. – Одне слово, ці пси хочуть, щоб ми до вечора їм ключі від міста віддали.
Учинився шум. Усі повторили улюблений вислів:
– У нас він не розживеться, пес бусурманський. Не дамося, з ганьбою його проженемо! Не бажаємо!
Ухваливши таке рішення, усі розійшлися, і відразу ж почалася стрілянина. Турки встигли вже втягти на позиції чимало важких гармат, і ядра, минаючи вали, падали на місто. Пушкарі у місті й замках трудилися у поті чола увесь залишок дня і всеньку ніч. Полеглих не було кому заступити, не було кому підносити ядра і порох. Аж на світанку трохи вщухла канонада.
Та ледве зайнявся день і на сході зарожевіла обтягнута золотом смужка вранішньої зорі, як у обох замках забили тривогу. У місті прокинулися всі, хто спав, купки сонних людей виходили на вулиці, уважно прислухалися.
– Готується штурм! – казали одне одному, показуючи у бік замків.
– А пан Володийовський там? – запитували неспокійні голоси.
– Там, там! – відповідали їм.
У дзвіницях замків калатали дзвони, звідусіль чувся барабанний бій. У досвітньому напівмороці, коли у місті було порівняно тихо, голоси ці звучали таємниче й урочисто. У цю хвилину турки почали вранішній намаз, шепіт молитви, як луна, оббігав увесь нескінченний табір. Безліч бусурман заворушилися біля наметів. Із вранішніх сутінків виступало накопичення великих і малих шанців, ровів, що тяглися довгою лінією уздовж замку. І раптом по всій довжині цих укріплень заревли важкі турецькі гармати, гучною луною відгукнулися скелі Смотрича, і зчинився гуркіт такий неймовірний і страшний, ніби загорілися усі громи-блискавки, що зберігалися на дні у небесних коморах, і вкупі з громаддям хмар упали на землю.
Почалася артилерійська битва. Місто і замки відповідали з не меншою могуттю. Невдовзі дим заступив сонце, весь Божий світ, не стало видно турецьких фортифікацій, не стало видно Кам’янця, все затулила гігантська сіра хмара, створена громом і гуркотом.
Але турецькі гармати дальнобійністю перевершували міські. Невдовзі смерть узялася косити городян. Розбито було декілька картаунів. Із гарматної обслуги гинули по двоє, по троє за раз. Отцю францисканцю, котрий ходив шанцями, благословляючи гармати, уламком лафета розвернуло обличчя; поруч нього упало двоє євреїв, відчайдушних сміливців, які допомагали під час наведення.
Та найбільше били гармати по міському шанцю. Казимеж Гумецький сидів там як саламандра, весь у вогні і в диму; половина його сотні полягла, ті, що залишилися, майже всі були поранені. Він сам онімів і оглух, проте за підтримки ляського війта змусив ворожу батарею замовкнути, доти, аж доки, принаймні, на місце колишніх розбитих гармат турки викотили нові.
Минув день, другий, третій, а страшний colloguium гармат не вщухав ні на хвилину. У турків пушкарі мінялися чотири рази на добу, у місті ж вистоювати доводилося одним і тим самим – без сну, майже що без їжі, задихатися від задушливого диму, а то й пораненим осколками каміння і уламками лафетів. Жовніри трималися, але у городян дух почав слабнути. Довелося навіть заганяти їх палицями до гармат, а втім, багато хто з них тієї ж миті падав мертвим. На щастя, ввечері й у ніч на третій день, із четверга на п’ятницю, сила удару перекинулася на замки.
Обидва замки, особливо старий, закидали гранатами з великих мортир, а втім, значної шкоди від них не було, бо гранату в пітьмі видно і від неї легко можна ухилитися. Аж над ранок, коли від смертельної втоми люди засинали на ходу і падали з ніг, загинуло їх усе-таки доволі багато.
Маленький рицар, Кетлінг, Мислишевський і Квасиброцький відповідали із замків на вогонь турків. Пан генерал подільський час від часу заглядав до них, він ходив під градом куль вельми стурбований, але нехтував небезпекою.
Недвечір, коли вогонь посилився ще дужче, пан Потоцький підійшов до Володийовського.
– Пане полковнику, – сказав він, – ми тут довго не протримаємось.
– Протримаємося, поки турки стрільбою насолоджуються, – відповів маленький рицар, – та вони нас мінами звідси викурять, камінь уже довбають.
– Справді довбають? – із тривогою спитав генерал.
На це Володийовський:
– Від сімдесяти гармат гуркіт стоїть безперервний, але трапляються все-таки хвилини тиші. Як настане така хвилина, ви, ваша милость, прислухайтесь і почуєте.
Хвилини цієї довелося ждати недовго, до того ж допоміг випадок. Лопнула одна облогова турецька гармата. Це викликало збентеження, з інших шанців посилали довідатися, що трапилось, і стрілянина на якийсь час припинилася.
У цей момент пан Потоцький із Володийовським підійшли до самісінького краю бастіону і стали прислухатися. Через певний час вуха їхні вловили дуже явний стукіт кирок, що дробили скелю.
– Довбають, – промовив пан Потоцький.
– Довбають, – підтвердив маленький рицар.
Обидва замовкли. Велику тривогу виказало обличчя генерала, піднявши руки, він міцно стиснув скроні долонями.
– Звичайна річ під час будь-якої облоги, – сказав на це Володийовський. – Біля Збаража під нами день і ніч рили.
Пан генерал підвів голову.
– І як чинив при цьому Вишневецький?
– Ми звужували кільце валів.
– А нам що треба робити?
– Нам треба гармати і все, що можна, з собою прихопити і в старий замок перейти, бо він стоїть на скелях, що мінам недоступні. Я так і розраховував: новий замок послужить нам для того тільки, щоб дати супротивникові першу відсіч, після ми самі підірвемо його з фасаду, а справжня оборона лишень у старому почнеться.
Настала хвилина мовчання, і знову генерал стурбовано схилив голову.
– А якщо нам і зі старого замку доведеться відступати? Куди відступати будемо? – запитав він пригнічено.
Маленький рицар випростався, ворухнув вусиками і показав пальцем у землю.
– Я тільки туди, – промовив він.
Тієї ж миті знову заревли гармати, і цілі табуни гранат полетіли на замок, та вже стемніло, і їх чітко було видно. Пан Володийовський, попрощавшись із генералом, пішов попід мурами і, переходячи від однієї батареї до іншої, усіх підбадьорював, давав поради. Нарешті йому зустрівся Кетлінг.
– Ну що?
Той м’яко усміхнувся й сказав, потискаючи руку маленькому рицареві:
– Видно від гранат, як удень. Вогню нам не шкодують!
– Важка гармата у них лопнула. Ти підірвав?
– Я.
– Спати страх як хочеться.
– І мені, та не час.
– Авжеж, – згодився Володийовський. – І дружини, мабуть, турбуються, а як подумаєш, сон тікає.
– Моляться за нас, – мовив Кетлінг, піднявши очі до гранат, що пролітали.
– Дай же, Боже, здоров’я моїй і твоїй!
– Поміж шляхтянками, – почав Кетлінг, – нема...
Але не закінчив – саме цієї хвилини маленький рицар, обернувшись, закричав раптом щосили:
– О Боже! Рятуйте! Що я бачу!
І кинувся вперед. Кетлінг глянув здивований: за кілька десятків кроків від них, на подвір’ї замку, він побачив Басю у супроводі пана Заглоби і жмудина Пентки.
– До муру! До муру! – кричав маленький рицар, поспішаючи відтягти їх під прикриття фортечних зубців. – Бога ради!..
– Ох! Та хіба ж із нею впораєшся! – уривчастим голосом, сопучи, промовив пан Заглоба. – Прошу, благаю, і себе ж, і мене занапастиш! На колінах повзаю, де там! Що було робити? Саму її пустити? Уф! Нічого не слухає! Нічого! «Піду та й піду!» Бери її!
На обличчі у Басі був переляк, брови смикалися – зараз заплаче. Не гранат вона боялася, не гуркоту ядер, не осколків каміння, а чоловікового гніву. Склавши руки, як дитина, яка страшиться кари, вона зойкнула голосом плачу:




























