444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 8)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц)

Поставивши таке запитання, пан Заглоба взявся у боки і, відкопиливши нижню губу, обвів стіни визивним поглядом, немовби очікуючи від них докору, та стіни мовчали, і він провадив далі:

– Кетлінгові я сказав, що гайдучка ми для Міхала приберігаємо. Хіба мені не можна було цього сказати? Чи це неправда? Нехай мене правець ухопить, якщо я Міхалу іншої нареченої побажаю!..

Стіни цілковитим мовчанням підтвердили слушність слів пана Заглоби.

І він говорив далі:

– Гайдучкові я сказав, що Кшися Кетлінга у полон захопила, хіба це неправда? Хіба він сам не зізнався у цьому, біля печі сидячи і зітхаючи годинами, ще й так, що аж попіл на всю кімнату розлітався? А я бачив це й іншим переказав. У Скшетуського розум тверезий, та й я не в тім’я битий. Знаю, де сказати, а де ліпше й промовчати. Гм!.. Ян пише, щоб я ні в що не втручався. Може, воно й так. Ось залишимося ми у вітальні утрьох: я та Кетлінг із Кшисею, а я візьму і вийду. Хай радяться вони між собою на здоров’я. Гадаю, що і врадяться. Не треба їм ні від кого помочі, бо їх і так тягне одне до одного. А тут і весна йде, коли не лишень сонце, а й усі бажання починають припікати... Добре, не втручатимусь я, побачимо, які з цього будуть наслідки...

І наслідки не забарилися. Перед страсним тижнем усе товариство перебралося з оселі Кетлінга до Варшави, до будинку на вулиці Длугій, щоб побувати на месі в усіх костьолах, а заодно насолодитися святковою міською атмосферою.

Кетлінг і тут був гостинним господарем, хоч і чужоземець, він найкраще знав столицю, всюди мав знайомих, через яких міг уладнати будь-яку справу. Він був надзвичайно ввічливим і, здавалося, вгадував чужі бажання, особливо Кшисині. Всі його щиро полюбили. Пані Маковецька, попереджена паном Заглобою, дивилася на них із Кшисею дедалі прихильніше, і якщо досі не сказала про нього дівчині й слова, так це тому, що й Кетлінг мовчав. А втім, люб’язна «тітонька» не вбачала нічого лихого в тому, що кавалер так догідливо услуговує її небозі, тим паче кавалер такий славний, котрий одержував знаки поваги і приязні не лише від слуг, а й від знаті, так умів він привабити усіх своєю незвичайною вродою, інтелігентністю, манерами, лагідністю у мирний час і мужністю на бойовищі.

«Покладуся на волю Божу, а там уже як чоловік мій вирішить, – розмірковувала подумки пані стольникова, – але я їм не заважатиму».

Так вона собі вирішила, і тепер Кетлінг частіше бачився з Кшисею, проводячи у її товаристві часу більше, аніж у власній оселі. Зрештою, у місто виходили усі гуртом. Пан Заглоба брав попідруч пані стольникову, Кетлінг —Кшисю, а Бася, як наймолодша, йшла собі самотою, то забігаючи вперед, то зупиняючись у торгових рядах – подивитися на крам і на всякі заморські дивовижі, яких досі ніколи не бачила. Кшися поволеньки звикла до Кетлінга, і тепер, коли вона йшла, спираючись на його руку, ловлячи кожне його слово і вглядаючись у його шляхетне обличчя, серце її билося рівно, не полохливість відчувала вона, не знічення, а ні з чим не порівняну втіху і блаженство. Вони майже не розлучалися: вкупі стояли навколішки у костьолі, їхні голоси зливалися у молитвах і побожних співах.

Кетлінг серцем відчував свою любов до дівчини; Кшися ж чи то від нерішучості, чи то від намагання себе ошукати ще не сказала собі: «Кохаю його», проте попри це вони кохали одне одного дедалі сильніше. Між ними зав’язалася ще й велика приязнь, що неабияк зближувала їх, але про кохання не було сказано ні слова, і тому дні минали немовби у солодкому сні, й ніщо не порушувало їхньої злагоди.

А втім, чорні хмари покути вже збиралися над Кшисею, та поки що затишшя не скінчилося. Тепер, коли, ближче пізнавши Кетлінга, вона перестала цуратися його, приязнь, що розквітла поміж ними разом із коханням, принесла заспокоєння і мир у її душу, голова у дівчини не паморочилася, хвилювання у крові вляглося. Вони були вкупі, їм було легко й радісно, але Кшися, усією душею віддавшись цій радості, не хотіла думати про те, що незабаром щастя її скінчиться і для цього достатньо, щоб Кетлінг сказав одне тільки слово – «кохаю».

Невдовзі слово це було сказане. Якось, коли пані стольникова з Басею гостювали у хворої родички, Кетлінг умовив Кшисю і пана Заглобу відвідати королівський замок, якого Кшися ніколи ще не бачила і про який люди в усій Речі Посполитій розповідали різні дива. Вирушили утрьох. Щедрість Кетлінга відчинила перед ними усі двері, й пілоруси зустрічали Кшисю такими низькими поклонами, наче вона була королевою, котра приїхала у власні володіння.

Кетлінг, який чудово знав замок, водив її розкішними залами й покоями. Вони оглянули театр, королівські лазні, постояли перед картинами, що увічнили битви і звитяги королів Сигизмунда і Владислава над дикими східними ордами, вийшли на кружґанки помилуватися неозорими краєвидами краю. Кшися не могла отямитися від побаченого. Кетлінг усе їй показував і пояснював, а час від часу замовкав, дивлячись у її темно-блакитні очі й ніби говорячи: «Що значать усі ці дива у порівнянні з тобою, моє диво! І всі ці скарби нічого не значать, коли ти поруч, мій скарбе!»

Дівчина розуміла цю німу мову. А він, увійшовши з нею в один із королівських покоїв, зупинився перед зачиненими дверима у стіні й промовив:

– Звідси аж до казальниці дійти можна. Довгий коридор закінчується ґаночком перед великим вівтарем. На цьому ґаночку король із королевою зазвичай слухають месу.

– Я дорогу туди добре знаю, – втрутився у розмову пан Заглоба, – бо з Яном Казимиром запанібрата був, траплялося, що й Марія Людвіка19 пристрасно мене кохала, тоді вони й мене запрошували послухати месу, аби в товаристві моєму побути і побожністю моєю укріпити дух свій.

– Чи не бажаєте піти глянути, милостива панно? – запитав Кетлінг, роблячи пілорусові знак, щоб відчинив двері.

– Ходімо, – відповіла Кшися.

– Ідіть самі, – сказав пан Заглоба, – ноги у вас молоді, не болять, а я на своєму віку вже доволі натоптався. Ідіть, ідіть, а я тут із пілорусом залишусь. Якщо ви ще й по дві молитви прочитаєте, я і тоді на вас не гніватимусь, відсапну трохи.

І вони пішли.

Кетлінг узяв Кшисю за руку і повів довгим коридором. Руки її він не притискав до серця, йшов спокійний і зосереджений. Їхні постаті раз по раз відсвічувалися у бічних віконцях, а потім знову поринали у морок. Серце у Кшисі калатало трохи частіше, ніж зазвичай, бо вони вперше опинилися наодинці, але спокій і порядність Кетлінга поволі передалися і їй. Нарешті вони піднялися на ґаночок, що був праворуч у стіні костьолу, відразу за сидіннями, неподалік великого вівтаря.

Вони стали навколішки й почали молитися. У костьолі було тихо і порожньо. Перед великим вівтарем горіли дві свічки, але у глибині нефа панував урочистий напівморок. Тільки крізь різноколірні шибки проникало світло, веселкові відблиски якого падали на два пречудових обличчя, спокійних, заглиблених у молитву, що скидалися на херувимів.

Кетлінг підвівся з колін першим і, щоб не порушувати тиші в костьолі, зашепотів:

– Погляньте, милостива панно, на оці оксамитові спинки, на них ум’ятини від голів – тут сиділи король із королевою. Королева сиділа з того боку, ближче до вівтаря. Відпочиньте трохи на її місці...

–Чи правда, що вона всеньке життя була нещаслива? – сідаючи, прошепотіла Кшися.

– Я чув цю історію ще дитиною, бо її розповідали у всіх рицарських замках. Можливо, вона й справді була нещаслива, адже не могла вийти заміж за того, кого покохало її серце20.

Кшися відкинулась, торкаючись головою заглиблення, що залишилося на згадку про королеву Марію Людвику, котра колись сиділа тут. Вона заплющила очі; якесь болісне відчуття стискало їй груди; зненацька холодом повіяло від порожнього нефа, спокій, який ще хвилину тому переповнював її, змінився крижаним заціпенінням. Кетлінг мовчки дивився на неї, залягла гробова тиша.

За мить Кетлінг поволі опустився перед Кшисею на коліна і заговорив зворушено, але спокійно:

– Не гріх це, що тут, у цьому святому місці, я стою перед тобою навколішки, бо де, як не сюди, у костьол, приходить по благословення щира любов. Ти мені дорожча за здоров’я, дорожча за всі земні блага, я кохаю тебе всією душею, усім серцем і тут, перед оцим вівтарем, у своєму коханні тобі освідчуюсь!..

Обличчя Кшисі пополотніло. Нещасна дівчина так і сиділа, відкинувшись головою на оксамитову спинку, анітрохи не поворухнувшись і нічого не відповівши, а Кетлінг провадив далі:

– Обіймаю ноги твої і на колінах чекаю на твій вирок, що з ним я звідси піду, – чи то в радості великій чи у великій журбі, якої серцю моєму стерпіти не до снаги.

Хвилину він очікував на відповідь і, не дочекавшись, схилився так низько, що мало не торкнувся головою ніг Кшисі, напевно, він уже не міг приховати свого хвилювання, бо голос у нього затремтів і здавалося, що він ось-ось задихнеться.

– У твої руки віддаю я своє щастя і своє життя. Милосердя благаю, бо страшенно тяжко мені...

– Помолімося про милосердя Боже! – заволала зненацька Кшися, опускаючись на коліна.

Кетлінг не зрозумів, але не смів перечити бажанню дівчини. Зі сподіванням і тривогою в серці він став навколішки поруч із Кшисею, і вони знову почали ревно молитися.

У порожньому костьолі голоси їхні, підхоплені відлунням, звучали скорботно й моторошно.

– Боже, будь милосердний! – вигукнула Кшися.

– Боже, будь милосердний! – повторив Кетлінг.

– Змилуйся над нами!

– Змилуйся над нами!

Далі Кшися молилася вже тихо, але Кетлінг бачив, що від плачу вся вона здригається. Вона ніяк не могла заспокоїтися, відтак, угамувавшись, ще довго непорушно стояла навколішки, нарешті підвелася і промовила:

– Ходімо...

І вони знову пішли довгим коридорчиком. Кетлінг сподівався, що дорогою почує від неї якусь відповідь і заглядав їй у вічі, але марно.

Кшися йшла квапливо, немовби прагнучи якнайшвидше опинитися у залі, де на них очікував пан Заглоба.

Та коли вони були вже за десять кроків від дверей, рицар ухопив її за край сукні.

– Панно Кристино! – вигукнув він. – Заради усього святого, благаю...

Зненацька Кшися обернулася і, схопивши його руку, так швидко притисла її до губів, що він не встиг учинити опору.

– Кохаю тебе всім серцем, але ніколи не буду твоєю! – одним духом випалила вона.

І перш ніж спантеличений Кетлінг здобувся на слово, додала:

– Забудь про все, що було!..

За мить вони опинилися у залі.

Пілорус куняв у одному кріслі, пан Заглоба – у другому. Одначе прихід молодят розбудив їх. Пан Заглоба, розплющивши здорове око, почав напівсонно кліпати ним. Проте поволі пригадав, де він і з ким.

– Ой, це ви! – промовив він, поправляючи пасок на животі. – Снилося мені, що ми обрали нового короля, але це був Пяст21. На ґаночку побували?

– Авжеж.

– А може, душа покійної Марії Людвики вам явилася?

– Звісно, – глухо відповіла Кшися.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІV

Вийшовши із замку, Кетлінг, щоб оговтатися від Кшисиних слів і побути на самоті, попрощався біля брами з нею й паном Заглобою, і ті вирушили до оселі. Бася з пані стольниковою уже встигли повернутися від хворої родички, і пані Маковецька привітала пана Заглобу такими словами:

– Від чоловіка лист прийшов, вони з паном Міхалом укупі служать. Хвалити Бога, обидва здорові й обіцяють невдовзі додому навідатися. Є і для тебе, милостивий пане, вісточка від Міхала, а для мене від нього тільки постскриптум у чоловіковому листі. Чоловік пише, що позов із Жубрами щодо Басиного маєтку виграв. Тепер і у них ось-ось відбудуться сеймики... Пише він, що ім’я пана Собеського там велику силу має, тому, на його думку, за нього проголосують. Правда, на виборах усяке буває, та в цьому краї народ за коронного маршала горою стоїть. Тепло вже у них і дощі йдуть... У Верхутці прибудови наші згоріли... Челядник не загасив вогню, аж тут вітер...

– Де лист від Міхала мені? – запитав пан Заглоба, перебиваючи потік новин, які пані стольникова випалила одним духом.

– Та ось же він! – відповіла пані стольникова, подаючи листа. – Вітер схопився, а народ на ярмарку гуляв...

– Як же тоді листи сюди потрапили? – знову запитав пан Заглоба.

– До пана Кетлінга у садибу відправлені були, а звідти їх челядник приніс... От я й кажу, що тут несподівано вітер схопився...

– Чи не хочете послухати, милостива пані добродійко, що Міхал пише?

– Аякже, дуже хочу!

Пан Заглоба зламав сургуч і заходився читати, спершу півголосом самому собі, а далі гучно для всіх:

– «Надсилаю вам першого листа, а другого, здається, й не буде, бо і нагода випадає тут рідко, і невдовзі я сам personaliter******** перед вами постану. Добре тут, у полі, хоч мене страх як до вас тягне, немає кінця роздумам і спогадам, для яких solitudo******** від щонайліпшого товариства миліша. Роботу ми свою зробили, і тепер орди сидять тихо, лишень невеличкі чамбули у травах поховалися, але після двох наших успішних вилазок у них навіть жодного свідка не зосталося».

– О, то ви їм дали прочухана! – радісно заволала Бася. – Як же добре бути жовніром!

– «Дорошенкові козаки, – читав далі пан Заглоба, – раді б із нами погаласувати, та тільки їм без орди ніяк. Полонений, якого вони взяли, каже, що жоден чамбул із місця не зрушить, а я гадаю, коли досі не було нічого, то вже й не буде, скоро тиждень, як трави зазеленіли, і коней пасти можна. У ярах, щоправда, сніг іще подекуди лежить, але степ вруніє, вітер теплий, від якого вже коні починають линяти, а це весни найперший signum********. Я послав по заміну, вона з дня на день прибуде, діждусь її і відразу вирушу... Пан Нововейський замість мене нестиме службу, та тільки її майже немає, тому ми з паном Маковецьким цілісінькими днями лисиць труїмо заради втіхи, бо ж хутро навесні нікчемне. Дроф тут сила-силенна, а челядник мій підстрелив із нарізної мисливської рушниці пелікана. Обіймаю вас, милостивий пане, від усього серця, цілую рученята своїй сестрі, а також панні Кшисі, на її прихильність fortissime******** сподіваючись, і благаю Бога про те, щоби прихильність її незмінною лишилася. Уклонися, мосьпане, від мене панні Басі. Пан Нововейський усю свою злість за відмову в Мокотові уже декілька разів на тутешніх гультяях зганяв, проте й досі не вгамувався. Либонь, добряче його це зачепило. Доручаю вас Богові та його милосердю.

Постскриптум: у проїжджих вірмен купив я дуже гарний горностаєвий палантин, це буде подарунок для Кшисі; а для гайдучка набрав солодощів турецьких».

– Нехай пан Міхал сам їх і їсть, а я не дитина! – озвалась Бася, і щоки у неї запалали, неначе її хтось скривдив.

– Ти не рада, що він скоро повернеться? Гніваєшся на нього?– запитав пан Заглоба.

Але у відповідь вона щось тихо буркнула, ніби й справді трохи сердячись на пана Міхала за те, що він не сприймає її всерйоз, і ще довго розмірковувала про дроф та пелікана, який вельми її зацікавив.

Поки пан Заглоба читав листа, Кшися сиділа із заплющеними очима, спиною до світла, і це було для неї порятунком, бо ніхто не бачив її обличчя, інакше всі відразу здогадалися б, що з нею коїться щось незвичайне. Розмова з Кетлінгом у костьолі, а тепер ще й лист від пана Володийовського були для неї як два удари обухом. Дивний сон розвіявся. Від цієї миті дівчина опинилася віч-на-віч із реальністю, тяжкою, як нещастя. Вона не мала сил, щоб швидко зібратися з думками, і лише невиразні, туманні відчуття тягарем лягали на серце. Пан Володийовський зі своїм листом, з обіцянкою скоро приїхати і з горностаєвим палантином видався їй тривіальним і навіть огидним. І навпаки, ніколи ще Кетлінг не був їй таким любим. Самі думки про нього були їй любими, його слова, його кохане обличчя і навіть журба його була любою. І ось треба відійти вбік від свого кохання, від цього обожування, від того, до кого рветься серце і тягнуться руки; покинути кохану людину в розпуці, у вічному смутку, вбиту горем і віддати душу й тіло іншому, котрий через це мало не ненависним стає.

«Не можу я зробити цього, ніяк не можу!» – волала подумки Кшися.

І відчувала себе бранкою, якій зв’язують руки, а вона ж сама їх собі зв’язала, адже могла свого часу сказати панові Володийовському, що буде йому сестрою, і не більше.

Пригадався їй і недавній поцілунок, на який вона відповіла. Сором і зневага до самої себе пойняли її. Чи кохала вона вже тоді пана Володийовського? Ні! У серці її не було кохання, було співчуття, співпереживання, цікавість і якесь баламутство, прикрите сестринським почуттям.

Аж тепер вона збагнула, що між поцілунком із великого кохання й поцілунком від гарячої крові різниця така сама, як між янголом і дияволом. Опріч зневаги до себе, Кшисю душив ще й гнів, але душа її повстала і супроти пана Володийовського. Він теж був винуватий, то чом же і покута, і розчарування, і докори сумління випали тільки на її долю? Чом же і йому не скуштувати цього гіркого хліба? І невже вона не має права сказати йому, коли він повернеться:

– Я помилилася... Співчуття до вас, милостивий пане, сприйняла як кохання. Помилилися і ви. Відмовтеся ж від мене, як я од вас відмовляюся!..

На думку про його грізний гнів волосся у неї стало сторч від страху, та боялася вона не за себе, а за коханого, на котрого очікувала помста. В уяві виникали різні картини: ось Кетлінг виходить на двобій із паном Володийовським, цим майстром над майстрами, і падає мертвий, як соняшник, підтятий косою; вона бачила його кров, його бліде обличчя, його заплющені навіки очі, й страждання її перейшли усяку міру.

Кшися хутко підвелася і пішла до себе, щоб сховатися від довколишніх, не чути більше розмов про пана Володийовського і про його швидке повернення. Злість на маленького рицаря розбирала її дедалі сильніше.

Але каяття і смуток ішли за нею по п’ятах, не покинувши під час моління, а коли вона, знесилена, лягла у ліжко, сіли скраєчку й повели з нею розмову.

– Де він? – запитав смуток. – От бачиш, він і досі не повернувся до господи; бродить десь поночі, руки у відчаї ламаючи. Ти б рада йому неба прихилити, життя за нього віддати, а натомість напоїла отрутою, ножа встромила у серце...

– Якби не твоя легковажність, не бажання заманити у свої сіті кожного, кого зустрінеш, – говорило каяття, – усе могло б бути інакше, а тепер тобі залишається тільки відчай. Ти винуватий! Ти страшенно винуватий! Нема тобі ради, нема порятунку, лише сором, біль і сльози...

– А пам’ятаєш, як він у костьолі стояв перед тобою навколішки, – знову заговорив смуток. – Дивно ще, як серце в тебе не розірвалося від жалю, коли він у очі тобі дивився і милосердя просив. Тут і над чужим важко було б не змилуватися, а як же не пожаліти його – коханого, наймилішого? Боже, благослови його, Боже, дай йому втіху!

– Якби не твоя легковажність, – знову повторювало каяття, – міг би обійняти тебе, назвати своєю обраницею, дружиною...

– І вічно бути з тобою!– додав смуток.

– Твоя провина! – вигукнуло каяття.

– Плач, Кшисю, плач! – вторував йому смуток.

– Сльозами провини не змиєш! – заперечило каяття.

– Роби, що хочеш, але допоможи йому! – наполягав смуток.

– Пан Володийовський уб’є його! – ураз відгукнулося каяття.

У холодному поту Кшися підвелася на ліжку й сіла. Яскраве місячне світло осявало кімнату, яка у цьому білому блиску здавалася дивною і навіть страшною.

«Що ж це? – думала Кшися. – Там спить Бася, я бачу її, бо місяць світить їй в обличчя, але я не знаю, коли вона прийшла, коли роздяглася і лягла. Адже я не спала ні хвилинки, та, мабуть, бідолашна голова моя мені більше не служить...»

Так розмірковуючи, вона лягла знову, але тої ж миті смуток і каяття сіли край її ліжка, немовби дві богині, і, як їм заманеться, то потопали у місячній купелі, то виринали зі срібної глибіні.

– Ні, не заснути мені сьогодні! – сказала собі Кшися.

І знову заходилася думати про Кетлінга, з кожною хвилиною страждаючи дедалі сильніше.

Аж раптом серед нічної тиші почувся жалібний Басин голос:

– Кшисю!

– Не спиш?

– Мені приснилося, що якийсь турок прошив пана Міхала стрілою. Господи Ісусе! Сон – мара! Але мене пройняв циганський піт. Помолімося, щоб Бог відвів од нього біду!

«Бодай би його хтось підстрелив!» – блискавицею сяйнула думка Кшисі. Але вона відразу ж жахнулася від власної злості, і, хоч їй знадобилося надлюдське зусилля, щоб саме зараз молитися за щасливе повернення пана Володийовського, відповіла:

– Добре, Басю!

І вони обидві підвелися з ліжок і, ставши голими коліньми на залиту місячним світлом підлогу, почали проказувати молитви. Голоси їхні зливалися, то підносячись, то стишуючись. Здавалося, що кімната перетворилася на монастирську келію, у якій дві маленькі білі черниці звершують нічну відправу.

******** Особисто (лат.).

******** Самотина (лат.).

******** Сигнал (лат.).

******** Особливо (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХV

Наступного дня Кшися була вже спокійніша, бо з-поміж безлічі заплутаних стежок і принад вибрала собі дорогу хоч і тернисту, зате не хибну. Ступивши на неї, вона принаймні знала, куди прийде. Передовсім Кшися вирішила побачитися з Кетлінгом і поговорити з ним востаннє, щоб урятувати його від сліпого випадку. Зробити це виявилося нелегко, Кетлінг уже декілька днів не показувався на очі й навіть не приходив ночувати.

Кшися тепер уставала на світанку і йшла до костьолу домініканців, сподіваючись зустріти його там і побалакати без свідків.

Якось уранці вона здибалася з ним біля самісінької брами. Побачивши її, Кетлінг скинув капелюха і стояв мовчки, схиливши голову. Обличчя його було стомлене роздумами і безсонними ночами, очі запали, на скронях виступили жовті плями, ніжна шкіра здавалася восковою. Тепер він нагадував Кшисі рідкісну, але зів’ялу квітку. У дівчини краялося серце, і, хоч через несміливість кожен крок був для неї важким, вона перша простягла йому руку і сказала:

– Нехай Господь вас утішить, милостивий пане, і допоможе забути всі печалі.

Кетлінг узяв її руку, приклав до свого розгарячілого чола, відтак міцно притиснув до губів і довго тримав, нарешті відповів голосом, сповненим смертельної муки й відчаю:

– Нема для мене ні втіхи, ні забуття!..

Неймовірними зусиллями Кшися ледве стрималася, щоб не кинутись йому на шию і не закричати:

– Кохаю тебе над усе! Я твоя!

Вона відчувала, що варто їй розплакатися, вона саме так і скаже, тому довго мовчала, стримуючи сльози. Та потроху пересилила себе і заговорила спокійно, хоч і швидко, ледь задихаючись:

– Може, й легше стане тобі, коли скажу, що нікому не дістануся... Я іду до кляштору... Не засуджуй мене, милостивий пане, бо я й так нещасна! Присягни мені, дай слово честі, що в ім’я нашого кохання жодній душі не обмовишся про те, що було між нами, ні приятелеві, ні братові. Це моє останнє прохання. Настане час, і ти, мосьпане, дізнаєшся, чому я так учинила... Але й тоді не суди мене. А сьогодні я більше нічого не скажу, бо й говорити мені вже несила. Присягни, милостивий пане, що мовчатимеш, інакше я умру!

– Присягаю і даю слово честі! – відповів Кетлінг.

– Бог винагородить тебе, милостивий пане, а я від щирого серця тобі дякую! Іншим теж не показуй виду, нехай ні про що не здогадуються. Мені треба йти. Ти, милостивий пане, такий добрий до мене, що мені слів бракує. Але відтепер нам доведеться бачитись тільки на людях. Скажи мені ще, ти не гніваєшся, не затаїв кривди?.. Мука – це одне, а кривда – геть інше... Пам’ятай, ти віддаєш мене Богові, йому одному... Не забувай про це!

Кетлінг хотів щось сказати, але страждання його були такі великі, що лише якісь невиразні звуки, схожі на тихий стогін, зірвалися у нього з вуст. Він обхопив долонями Кшисине обличчя, наблизив до свого і довго не відпускав на знак того, що вибачає їй і благословляє її.

Після цього вони розійшлися. Кшися пішла до костьолу, а Кетлінг – на вулицю, щоб не зустрітися ні з ким зі своїх знайомих.

Кшися повернулася додому аж над полудень і застала там славнозвісного гостя – ксьондза підканцлера Ольшовського22. Він приїхав несподівано провідати пана Заглобу, бажаючи, як сам сказав, «познайомитися з таким доблесним жовніром, розум якого подібний світочу, а військові подвиги – взірець для усього рицарства славної Речі Посполитої».

Пан Заглоба, правду кажучи, був вельми здивований, та ще більше улещений тим, що на очах у всіх жінок йому виявлено таку честь. Він неабияк пишався, червонів, витирав піт, а водночас хотів довести пані стольниковій, що така увага з боку найвпливовіших достойників краю для нього річ звична.

Кшися, яка встигла познайомитися з прелатом і побожно поцілувати йому руку, сіла поруч Басі, рада, що ніхто не приглядатиметься до неї і не помітить слідів недавньої бурі.

Тим часом ксьондз підканцлер обсипав похвалами пана Заглобу так щедро і легко, що здавалося, він жменями дістає їх зі своїх обшитих фіолетовим мереживом рукавів.

– Не думайте, ваша милость, – казав він, – що я приїхав сюди тільки заради цікавості, щоб поглянути на доблесного мужа, шанованого нашим рицарством, хоч пошана – завжди достойний вінець для героя, але туди, де, окрім мужності, досвідченість і бистрий розум живуть, люди й задля власної користі приїхати раді.

– Досвідченість, – скромно відповів пан Заглоба, – особливо у військовому ремеслі, з роками приходить, і, можливо, саме тому покійний пан Конецпольський, батько хорунжого нашого, часом ради у мене питав, а згодом і пан Миколай Потоцький, і князь Ієремія Вишневецький, і пан Сапега, і пан Чарнецький до неї вдавалися, хоч прізвисько Улісс мені занадто лестить, і я від нього категорично відмовляюся.

– І все ж, ваша милость, воно так до вас прилипло, що інколи якийсь промовець і справжнього наймення не назве, натякне тільки – «наш Улісс», і годі, усі знають, про кого йдеться. У наші сьогоднішні важкі й підступні часи, коли багато хто не може знайти опори і не знає, на кого спертися, до кого пристати, я сказав собі: «Піду! Послухаю, що кажуть люди, позбудуся сумнівів, спробую просвітити свій розум мудрою порадою». Ви здогадалися, ваша милость, що я про обрання короля кажу, коли всяка censura candidatorum******** чомусь доброму прислужитися може, а що вже й говорити про таку, яку із уст вашої милості почути можна. Чув я і серед рицарства думку, усіма під оплески підхоплену, ніби ви, ваша милость, не раді чужоземців бачити, що так прагнуть сісти на наш шляхетний трон. А ще чув, наче казали ви, що Вази не чужі для нас були, бо в їхніх жилах кров Ягеллонів текла23, а оці вискочні й прибульці, як ви, ваша милость, мовляв, висловилися, ні старопольських звичаїв наших не знають, ні вольнолюбства нашого пошанувати не зуміють, і від цього надто легко absolutum dominium вийти може. Я, милостивий пане, віддаю належне вашому розуму, це глибокі слова, але даруйте, якщо запитаю: чи справді вами це сказано було, чи ці мудрі сентенції opinio publico******** належать?

– Ці дами усього свідки, – відповів пан Заглоба, – нехай вони скажуть, якщо провидіння волею своєю їх нарівні з нами даром мови обдарувало.

Ксьондз підканцлер мимоволі глянув на пані Маковецьку, а слідом за нею і на обох панянок, що тісно притислися одна до одної.

На хвилю запала тиша.

Та ось зненацька пролунав сріблястий голосок Басі:

– А я нічого не чула!

Сказавши це, Бася страшенно збентежилася, зашарілася аж по вуха, отож панові Заглобі довелося її захистити.

– Вибачте їй, ваша достойносте! Молода вона й пустотлива! Але guod attinet кандидатів, я не раз казав, що через цих чужоземців ми наших польських вольностей можемо позбутися.

– І я цього боюся, – відповів ксьондз Ольшовський, – але якщо б ми й хотіли знайти й обрати Пяста, плоть від плоті, рідну кров, то скажіть, у який бік звернути наші серця? Думка про нового Пяста, ваша милость, така слушна, що як полум’я котиться краєм, я і на багатьох сеймиках, де народ іще підкупом не розбещений, один голос чув: «Пяст! Пяст!»

– Правда! Правда! – підтвердив пан Заглоба.

– І все-таки куди легше вигукнути «Пяст! Пяст!», – провадив далі ксьондз Ольшовський, – аніж на ділі знайти того, про кого ми думаємо повсякчас. Тому не дивуйтеся, ваша милость, що я спитаю прямо: кого ви маєте на прикметі?

– Кого я маю на прикметі? – повторив трохи спантеличений пан Заглоба.

Він відкопилив губу і насупив брови. Важко було йому так швидко відповісти, бо досі він не лише нікого не мав на прикметі, а й узагалі не думав про те, на що натякав святий отець. Зрештою, пан Заглоба й сам добре знав, що ксьондз підканцлер веде із ним гру, але залюбки піддавався, тому що йому це дуже лестило.

– Я тільки in principio******** говорив, що нам Пяст потрібен, – одповів він нарешті, – проте насправді імені не називав.

– Чував я про амбітні наміри князя Богуслава Радзивілла, – буркнув ніби ненароком ксьондз Ольшовський.

– Доки груди мої ще дихають, доки в жилах моїх не захолола кров, – заволав проникливо пан Заглоба, – не бути цьому! Ліпше вмерти, аніж бачити, що народ, честь і совість свою зганьбивши, зрадника і юду на віддяку за віроломство королем своїм обрав!

– Як на мене, це голос не лише розуму, а й громадянської добропорядності, – знову тихо пробурчав підканцлер.

«Еге ж, – подумав пан Заглоба, – ти зі мною задумав погратися, дай-но і я з тобою пограюся».

Ольшовський провадив далі, ніби відповідаючи на думки свого опонента:

– Куди попливеш ти, розбитий кораблю Вітчизни моєї? Які бурі, які скелі на тебе чекають? Не до добра це, якщо стерновим твоїм виявиться чужоземець, але, напевно, так і станеться, коли з-поміж синів твоїх достойнішого не знайдеться!

Тут він розвів своїми білими руками, на яких виблискували коштовні каблучки, і, понуривши голову, сумно промовив:

– Хто залишається? Конде, лотаринжець або князь Нейбурзький?.. І більше нікого!

– Не може бути! Є Пяст! – відповів пан Заглоба.

– Хто? – запитав ксьондз підканцлер.

Настало мовчання.

І знову заговорив підканцлер:

– Чи є той єдиний, кого підтримали б усі? Де знайти такого, який би відразу припав рицарству до серця, щоб ніхто не смів нарікати на обранця?.. Був один серед усіх справді найдостойніший, слава осявала його як сонце, і він був приятелем тобі, доблесний жовніре. Так, був...

– Князь Ієремія Вишневецький! – не дав договорити йому пан Заглоба.

– Авжеж! Але він у могилі...

– Живий син його! – відповів пан Заглоба.

Підканцлер заплющив очі й сидів якийсь час мовчки; відтак зненацька підвів голову і, глянувши на пана Заглобу, поволі промовив:

– Я дякую Богові, що він напоумив мене побалакати з вами, милостивий пане. Справді-бо! Живий син великого Ієремії, молодий і сповнений надій князь, перед яким Річ Посполита і до сьогодні в неоплатному боргу. Але від незліченних багатств нічого у нього тепер не лишилося, слава – його єдиний спадок. Тож у наш розбещений час, коли кожний тільки й дивиться, де б золото поцупити, хто зупинить на ньому свій вибір, у кого вистачить відваги висунути його кандидатуру? У вас, милостивий пане, – так. Та чи багато таких знайдеться? Хоч це й не дивно, що той, хто увесь вік бився як лев на бранному полі, не побоїться й на елекційному позмагатися, з усіх сил боронячи справедливість... Але чи підуть слідом за ним і інші?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю