Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)
– Аз’я Мелехович, липек? Знаю його, добрий жовнір!
– Але ти, напевно, не знаєш, – промовив старий пан Нововейський, – що він не Мелехович зовсім, а наш Аз’я, що з тобою вкупі ріс.
– Боже! Що я чую? Ви погляньте! Мені сяйнула була така гадка, але сказали, що Мелехович він, ну, думаю, тоді не той, а що Аз’я, то наймення це у них поширене. Я стільки років не бачив його, не дивно, що не впізнав. Наш був досить непоказний, присадкуватий, а цей просто хоч куди козак.
– Наш він, наш! – сказав старий пан Нововейський. – А радше, не наш уже – знаєш, чиїм сином він виявився?
– Звідкіля мені знати?
– Великого Тугай-бея!
Молодий Нововейський так плеснув себе по колінах, аж виляски пішли.
– Вухам своїм не вірю! Великого Тугай-бея? Виходить, він князь і ханам рідня? Та в Криму нема благороднішої крові!
– Ворожа це кров!
– Ворожа була у батьку, а син нам служить! Я сам його у ділі разів із двадцять бачив! Хе! Тепер зрозуміло, звідки у ньому береться така диявольська відвага! Пан Собеський перед усім військом відзначив його і в сотники підвищив. Від душі буду йому радий. Вправний жовнір! Сердечно його привітаю!
– І все-таки не варто тобі бути з ним запанібрата.
– Чому? Що він, слуга мені чи нам? Я жовнір, і він жовнір. Я офіцер, і він офіцер. Був би він ще піхотинець нещасний, що лозиною на війні орудує, тоді б не було про що говорити, але ж він Тугай-беєвич, у ньому ж тече шляхетна кров. Князь, і квит, а вже про шляхетське звання для нього сам гетьман подумає. Як же мені кирпу перед ним гнути, якщо я з Кулак-мурзою побратим, із Бакчи-агою побратим, із Сукиманом побратим, а всі вони не посоромилися б овець у Тугай-бея пасти!
Евці знов закортіло поцілувати брата. Сівши біля нього, вона взялася своєю красивою рукою пригладжувати його вихрясту чуприну.
Прихід пана Володийовського урвав ці ніжності.
Молодий Нововейський підскочив на рівні ноги, щоб привітати старшого офіцера, і відразу почав виправдовуватися, чому спершу не доповів про своє прибуття комендантові: тому, мовляв, що не у справах служби сюди прибув, а приватно.
Пан Володийовський лагідно обійняв його і відповів:
– Та хто ж, любий приятелю, дорікне тобі, що після стількох років розлуки ти спершу батькові припав до ніг! Якби йшлося про службу, інша річ, але, напевно, пан Рущиць нічого тобі не доручив?
– Тільки вклонитися. Пан Рущиць аж до Ягорлика подався, йому повідомили, що там багато кінських слідів на снігу виявили. Послання вашої милості мій комендант одержав і відразу ж в орду переказав своїм рідним і побратимам, щоб шукали там і розпитували, сам він, одначе, не став вам відписувати, бо, мовляв, рука у нього до цього не набита, у царині цій він великих успіхів не досяг.
– Не любить він писати, знаю! – усміхнувся пан Володийовський. – Шабля для нього найголовніше!
Маленький рицар поворушив вусиками і по хвилі не без самовдоволення промовив:
– А ви, бач, за Азба-беєм місяців зо два без успіху ганялися.
– Зате ви, ваша милость, проковтнули його, як щука головня, – запально вигукнув молодший Нововейський. – Треба ж такого! Бог йому, мабуть, мізки потьмарив, коли він, од пана Рущиця вирвавшись, до вас тицьнувся. Ну і вскочив горобчик, ха-ха!
Маленького рицаря улестили ці слова і, бажаючи відповісти приємністю на приємність, він звернувся до пана Нововейського-старшого:
– Мені Бог поки що не дав сина, але, якби послав, я хотів би, щоб він на оцього кавалера був схожий!
– І що у ньому такого! Анічогісінько! – заперечив старий шляхтич. – Neguam********, та й годі.
А сам аж засопів від задоволення.
– Чи й не раритет!.. – трохи подумавши, додав він.
Тим часом маленький рицар погладив по щоці Еву і сказав їй:
– Бачиш, милостива панно, я далеко вже не парубок, але Басьці моїй майже стільки років, як тобі, і я намагаюся, аби вона мала приємні розваги, що личили б молодій жінці... Правда, всі її тут обожнюють, сподіваюсь, і ти, милостива панно, погодишся, є за що?
– Боже милостивий! – заволала Евка. – Та другої такої нема на світі! Я допіру про це говорила!
Маленький рицар страшенно зрадів, обличчя його просяяло.
– Правда, милостива панно? Ти так і сказала?
– Так і сказала! – підтвердили разом батько й син.
– Ну то вдягнися, милостива панно, якнайошатніше, бо я, потай від Баськи, сьогодні оркестр із Кам’янця запросив. Музикам звелів інструменти сховати в солому, а їй сказав, що то цигани приїхали коней підкувати. Увечері такі танці влаштуємо! А вона охоча до них, ще й яка, хоч і вдає з себе поважну матрону.
І пан Міхал, вельми вдоволений, заходився потирати руки.
******** Неперевершений (лат.).
******** Непутящий (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХІІІ
Випав такий густий сніг, що по вінця заповнив фортечний рів і шапкою накрив частокіл. Надворі була ніч і завія, а головний дім хрептівської фортеці сяяв вогнями. Оркестр складався із двох скрипалів, контрабаса, двох флейт і валторни. Скрипалі пиляли, як то кажуть, від вуха, що їх аж заточувало, а у флейтистів і валторніста щоки мало не лопалися і очі наливалися кров’ю. Літні люди з офіцерів і товариства повсідалися рядком на ослонах під стіною, як сизі голуби на даху, і, попиваючи мед і вино, спостерігали за танцівниками.
Першим у парі з Басею виступав пан Мушальський – попри поважний вік, танцюрист, як і лучник, затятий. Бася в сукні зі сріблястої парчі, отороченій горностаєм, була як свіжа троянда на свіжому снігу. І старі, й молоді, милуючись її красою, мимоволі вигукували: «Боже мій!» Усіх затьмарила, навіть Нововейську і Боску, котрі були молодшими від неї і дуже гарними на вроду. В очах у неї горіли радість і веселість. Пропливаючи повз маленького рицаря, вона усмішкою дякувала йому, поміж трохи розтуленими рожевими губами блищали білі, як перли, зубки, й уся вона, сріблячись і мінячись, як промінь чи зірочка, підкоряла воднораз очі й серця первозданною красою дитини, квітки і жінки.
Розвівалися відкидні рукава кунтушика, немов крила великого метелика, а коли, підіймаючи трохи пальчиками поли спідниці, Бася присідала перед кавалером, то здавалося, зараз вона розтане, розчиниться, як чарівне видіння, зникне, як той коник літньої ясної ночі край яру.
Знадвору в кімнату заглядали жовніри, притиснувшись до освітлених шибок суворими, вусатими обличчями й розплющивши носи. Вельми лестило їм, що їхня улюблена пані Бася затьмарює усіх красою і, не скуплячись на шпигачки для Нововейської і Боскої, вони щоразу гучним криком вітали її, коли вона наближалася до вікна.
Пан Володийовський виростав як на дріжджах у власних очах і кивав головою у такт із Басиними рухами. Пан Заглоба стояв біля нього з кухлем і притупував, розливаючи мед на підлогу. Вони з маленьким рицарем час від часу дивилися один на одного, сопучи від почуттів, що переповнювали їх.
А Баська миготіла то тут, то там по кімнаті, дедалі веселіша й чарівніша. Оце-то для неї привілля! То битва, то полювання, то втіха і танці, і оркестр, і жовнірів сила, і найкращий із них – чоловік, люблячий і коханий. Бася знала, що її люблять усі, нею милуються, її обожнюють, що маленький рицар від цього дедалі щасливіший, і вона щаслива, як щасливі птахи, що навесні розкошують у травневому повітрі, кричачи гучно й радісно.
Другою за Басею йшла у парі з Аз’єю Ева Нововейська, у кармазинному каптанику. Молодий татарин мовчав, поглинутий сліпучим білосніжним видінням у першій парі. Ева ж гадала, що він мовчить, зворушений нею, і дедалі сильніше стискала його руку, щоб додати йому сміливості.
Аз’я теж часом відповідав їй таким міцним потиском, що вона ледве могла стримати крик болю, зрештою, робив він це мимоволі: ні про що не міг думати, тільки про Басю, нічого не бачив, крім Басі, а в душі повторював страшну обітницю, що доможеться її, хоч би й половину Русі довелося спалити.
Часом, коли він оговтувався, йому хотілося схопити Еву за горло й душити, мучити її за те, що руку тисне, за те, що стоїть у нього на дорозі до Басі. Тоді він пронизував бідолашну дівчину жорстоким поглядом, а у неї сильніше гупало серце, бо вона гадала, що він дивиться на неї так хижо з любові.
У третій же парі танцював молодий пан Нововейський із Зосею Боскою. Схожа не незабудку, вона дріботіла біля нього, понуривши очі, а він скакав, наче необ’їжджений кінь, що аж скіпки летіли у нього з-під окутих підборів. Чуприна підлетіла вгору, обличчя взялося рум’янцем, широкі ніздрі роздулися, як у турецького бахмата. Він кружляв Зосю, як вітер кружляє листок, і підкидав у повітря. Душа у ньому розпалилася без міри, а від того, що в Дикому полі він цілими місяцями не бачив жінок, Зоська так припала йому до серця, що він із першого погляду закохався у неї до нестями.
Він час від часу поглядав на опущені додолу її очі, на рум’яні щічки, на округлі груди, і так мило йому було бачити усе це, що він аж пирхав від задоволення і дедалі сильніше викрешував іскри підківками, дедалі міцніше на поворотах притискав її до своїх широких грудей, і сміявся розкотисто від надміру почуттів, і кипів, і закохувався дедалі сильніше.
Зосине ніжне серденько аж завмирало, але то був зовсім не прикрий страх, – їй до вподоби був вихор, що підхопив її і поніс. Ну чисто тобі змій! Різних кавалерів бачила вона у Яворові, але такого темпераментного не зустрічала, і жоден не танцював, як він, і жоден не пригортав, як він. Справжній змій!.. Що з таким удієш, йому й опиратися неможливо...
У наступній парі танцювала з ґречним кавалером панна Камінська, а за нею Керемовичова і Нересовичова. Їх, дарма що вони міщанського стану, запросили все-таки до компанії, бо обидві дами були з хорошими манерами і до того ж дуже заможні.
Поважний нвірак і двоє анардратів з дедалі більшим здивуванням дивилися на польські танці. Старі при меду гомоніли гучніше й гучніше, так сюрчать коники у полі на жнивах. Але оркестр глушив усі голоси, а посеред кімнати розгорявся у танцюристах молодечий запал.
Бася несподівано залишила свого кавалера, підбігла, задихавшись, до чоловіка і благально склала перед ним руки.
– Міхалеку! – сказала вона. – Жовніри мерзнуть за вікнами, звели їм бочку викотити!
Він, розвеселившись, заходився цілувати їй долоньки і вигукнув:
– Мені й життя не жаль, тільки б тебе потішити!
І вискочив у двір оголосити жовнірам, хто їхня доброзичливиця, бо так йому хотілося, щоб вони Басі були вдячні й аби ще більше любили її.
Коли ті у відповідь крикнули так оглушливо, що сніг посипався з даху, маленький рицар розпорядився:
– Ну ж бо, пальніть із мушкетів! На честь пані віват!
Повернувшись у кімнату, він застав Басю, яка танцювала з Аз’єю. Коли татарин обняв витончену її фігурку, коли відчув зблизька її дихання й тепло її тіла, він підвів догори очі й закружляв перед ним. У душі він зрікався раю, вічного блаженства, усіх насолод у світі й усіх гурій – заради неї одної.
Аж ось Бася завважила кармазинний кафтанчик Нововейської, що промайнув повз неї, і з цікавості, чи встиг Аз’я освідчитися дівчині в коханні, спитала його:
– Ну що, милостивий пане, сказав ти їй?
– Ні!
– Чому ж?
– Не час іще! – відповів татарин із дивним виразом обличчя.
– А ти дуже закоханий?
– На смерть! На смерть! – заволав Тугай-беєвич глухо і тихо, немовби ворон прокаркав.
І вони танцювали далі, слідом за Нововейським, який вирвався вперед. Інші поміняли вже партнерок, а він і досі не відпускав Зосі, часом лишень садив її на лаву – трохи перепочити й дух перевести, а потім знову пускався в танок.
Нарешті він став перед оркестром, обійняв Зосю, другою рукою взявся у бік і вигукнув музикам:
– Краков’як, хлопці! Ну ж бо!
Тої ж миті відгукнувшись, ті хвацько ушкварили краков’яка.
Тоді Нововейський став притупувати і гучним голосом заспівав:
Не струмок то лине
Й у Дністрі розтане,—
То в тобі, дівчино,
Моє серце тане.
Ой-ой!
І це «ой-ой!» він гаркнув по-козацькому так, що Зосенька, сердешна, аж присіла зі страху. Перелякався і поважний нвірак, який стояв поблизу, перелякалися двоє вчених анардратів, а Нововейський повів її далі, двічі обійшов кімнату і, ставши перед музиками, знову заспівав про серце:
Розтривожить хвиля
Річеньку привільну, —
Виловити б з неї
Персні два весільні!
Ой-ой!
– Гарні куплети! – вигукнув пан Заглоба! – Я вже розуміюся на цьому, сам склав чимало! Лови, кавалере, лови! А коли виловиш перстень, я тобі так заспіваю:
Спалахне дівчина,
Якщо ти кресало, —
Тож креши, щоб синя
Іскра їй запала!
Ой-ой!
– Віват! Віват пан Заглоба! – заволали офіцери і все добірне товариство, ще й так гучно, що перелякався поважний нвірак, перелякалися двоє вчених анардратів і в надзвичайному подиві втелющилися один в одного.
А пан Нововейський зробив іще два кола й посадив нарешті на лаву засапану й перелякану сміливістю кавалера Зосю. Любий він був їй, такий відважний і щирий, як вогонь, але саме тому, що вона такого досі не зустрічала, її пойняло збентеження, і дівчина, опустивши очі, сиділа тихо, як мишка.
– Чого ти мовчиш, милостива панно? Журишся чому? – запитав пан Нововейський.
– Бо тато в неволі, – тоненьким голосом відповіла Зося.
– Це нічого, – відповів юнак, – танцювати не гріх! Поглянь, милостива панно, тут у кімнаті нас десятка зо два кавалерів, і, мабуть, жоден із нас своєю смертю не помре – або від стріл поганських, або в полоні. Один сьогодні, другий завтра! У тутешніх краях кожен когось зі своїх утратив, а веселимося ми тому, щоб Господь не подумав, що ми на службу нарікаємо. От що! Танцювати не гріх! Усміхнися, милостива панно, покажи оченята свої, а то я подумаю, що не любий тобі!
Зося оченят своїх, правда, не підняла, зате куточки губ її трохи здригнулися, і дві ямочки з’явилися у неї на рум’яних щічках.
– Чи подобаюсь я тобі, милостива панно, хоч трішки? – знову запитав кавалер.
А Зося на це голосочком ще тоншим:
– Ну... звісно...
Почувши це, пан Нововейський підскочив на лаві і, схопивши Зосині руки, почав обсипати їх поцілунками, примовляючи:
– Пропав я! Чого критися! Закохався я у тебе, милостива панно, до смерті! Нікого мені, окрім тебе, не треба! Красуне ти моя! Лелечко! Як же ти люба мені! Завтра матері до ніг упаду! Та що там завтра! Сьогодні ж, аби лишень знати, що я тобі подобаюсь!
Грім пострілів за вікном заглушив Зосину відповідь. Це зраділі жовніри палили на честь Басі, аж вікна дрижали, стіни тряслися. Перелякався втретє поважний нвірак, перелякалися двоє вчених анардратів, а пан Заглоба, що стояв біля них, почав заспокоювати їх латиною:
– Apud Polonos, – сказав він їм, – nunguam sine clamore et strepitu gaudia fiunt********.
Здавалося, усі тільки й чекали цього залпу з мушкетів, щоб усією душею віддатися веселощам. Звична шляхетська добропристойність змінилася степовою дикістю. Загримів оркестр, танцюристи закружляли в ураганному вихорі, загорілися, заблищали очі, від голів ішла пара. Навіть старі пустилися в танок, гучні окрики лунали щохвилини, усі гуляли, пили з Басиного черевичка, палили з пістолетів по Евчиних підборах.
Так гуляв, шумів, гримів і співав Хрептів аж до ранку, що навіть звірі у поближніх пущах поховалися від страху чимглибше у лісові хащі. А позаяк це відбувалося мало не напередодні найстрашнішої війни із турецькими полчищами й над усіма нависла загроза і загибель, дивувався цим польським жовнірам поважний нвірак і двоє вчених анардратів дивувалися не менше.
******** У поляків радість завше супроводжується криками і гуркотом (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХІV
Наступного дня спали всі допізна, окрім караульних і маленького рицаря, котрий ніколи заради забави не занедбував служби.
Молодий пан Нововейський теж підхопився ледь сіріло, бо Зося Боска була йому миліша, аніж м’яке ліжко. Зранку гарно вбравшись, пішов він у кімнату, в якій учора танцювали, щоб послухати, чи не долинає шурхіт із прилеглих кімнат, де розташувалися жінки.
У кімнаті пані Боскої вже чувся якийсь рух, але нетерплячому юнакові так кортіло побачити Зосю, що, вихопивши кинджал, він заходився виколупувати ним мох і глину поміж колодами, аби бодай у шпарину одним оком на неї глянути.
За цим виколупуванням і заскочив його пан Заглоба. Зайшовши з чотками і відразу здогадавшись, у чім річ, він навшпиньки наблизився до рицаря і взявся дубасити його по спині сандаловими намистинами.
Той тікав, намагаючись вивернутися, хоч і почувався збентеженим, а старий ганявся за ним і стьобав, повторюючи:
– Ах ти турок, татарин сякий-такий, ось тобі, ось тобі! Exorcizo te********. А mores******** де? За жінками підглядати? А ось тобі, ось тобі!
– Добродію! – волав пан Нововейський, – не годиться, щоб священні чотки за батіг правили! Помилуйте, не мав я грішних помислів!
– Не годиться, кажеш, святими чотками тебе лупцювати? А от і неправда! Свячена верба у передвеликодню неділю теж за різку править! Чотки ці колись були поганськими, Субагазі належали, але я їх під Збаражем у нього відібрав, а потім їх нунцій апостольський посвятив. Поглянь-но, справжній сандал!
– Якщо справжній сандал, то пахнути має.
– Мені чотками пахне, а тобі дівицею. Ось огрію тебе як слід межи плечі, бо нема нічого ліпшого для вигнання біса, аніж святі чотки!
– Життям присягаю, не мав я грішних помислів!..
– Виходить, побожність тебе напоумила дірку колупати?
– Не побожність, а кохання, ще й таке, що не дивно, як розірве мене, мовби гранатою! Як на сповіді кажу, свята правда! Ґедзі коня так улітку не мучать, як почуття мене змучило!
– Гляди, чи не гріховна це похіть, ти ж на місці не міг устояти, коли я зайшов, із ноги на ногу переминався, наче на вуглинах стояв.
– Нічого я не бачив, Бог свідок, шпарину тільки колупав!
– Ох, молодість!.. Кров не водиця!.. Мені й то часом доводиться себе гамувати, бо ще у мені leo******** живе, gui guerit guem devore********. А якщо чисті маєш наміри, то про одруження думаєш?
– Про одруження? Боже милостивий! Та про що ж мені ще думати? Не просто думаю, а наче хто мене шилом до того підганяє! Ти, ваша милость, не знаєш, либонь, що я учора вже пані Боскій відкрився і у батька згоди спитав?
– З сірки й пороху хлопець, кат би тебе взяв! Якщо так, то це зовсім інша річ! Говори, одначе, як усе було?
– Пані Боска пішла вчора у кімнату Зосі хустку винести, а я за нею. Обернулася вона: «Хто там?» А я бух їй до ніг: «Бийте мене, мамо, але Зосю віддайте, щастя моє, кохання моє!» Пані Боска, схаменувшись трохи, так каже: «Усі тебе тут, милостивий пане, хвалять і за гідного кавалера мають, а в мене чоловік у неволі, Зоська без опіки залишилася. І все-таки зараз я відповіді не дам, і завтра не дам, тільки згодом, та й тобі, милостивий пане, теж батьківський дозвіл одержати треба». Сказала і пішла собі, може, подумала, що я усе це сп’яну. Та й правда, я був напідпитку...
– Пусте! Усі напідпитку були! А ти помітив, як у нвірака цього з анардратами клобуки набік з’їхали?
– Ні, не помітив, бо розмірковував, як би чимскоріше у батька згоду виманити.
– Важко довелося?
– Уранці пішли ми з ним обоє на квартиру. Коваль клепле, поки тепле, от я й подумав: добре б промацати обережно, як батько до моєї затії поставиться, і так йому кажу: «Послухайте, батьку, така припала мені охота на Зосьці оженитися, що край мені ваша згода потрібна, а як не дасте її, я до венеційців служити подамся, і тільки ви мене й бачили». Він як кинеться на мене! «Ти сякий-такий, – каже, – і без згоди чудово обходишся! Котися до венеційців своїх або дівку бери, та про одне попереджаю, що ні гроша не дам не лише з мого, а й із материного добра – усе це моє!»
Пан Заглоба випнув нижню губу.
– О, кепсько!
– Постривай, ваша милость! Я як почув це, то й кажу йому: «Та хіба ж я прошу чого чи вимагаю? Благословення мені потрібне, і нічого більше, бо того добра поганського, що його я шаблею добув, мені на пристойну оренду, а то й на своє сільце стане. А материне нехай Евці на посаг буде, та й я ще жменю-другу бірюзи їй усиплю, та атласу, та парчі сувій, а чорної години ще й вас, батьку, готівкою виручу».
Тут батька цікавість узяла.
– Ти такий багатий? – питає мене. – Боже праведний! Звідки? Зі здобичі? Ти ж поїхав голісінький, як турецький святий!
– Побійтеся Бога, батьку! – відповідаю йому. – Я ж одинадцять літ оцією рукою махав, і, кажуть, нівроку, як же було добру не призбиратися? Я міста бунтівні штурмував, у яких гультяї і татарва накопичили купи найвідбірнішої здобичі, я з мурзами бився і з розбійницькими ватагами, а здобич ішла й ішла. Брав я тільки те, що саме пливло в руки, нікого не грабував, а, проте, добро й далі прибувало, і, якби не пиятики, набралося б, мабуть, на два таких скарби, як ваш батьківський.
– А що старий на це? – допитувався розвеселілий пан Заглоба.
– Батько був спантеличений, не сподівався він такого, й відразу за марнотратство став мені дорікати: «Міг би, каже, кар’єру зробити, але такий вітрогон, такий пихатько, що тільки тринькати любить та магната з себе вдає, усе змарнує, нічого не втримає». Потім допитливість узяла гору, і батько взявся детально випитувати, що я маю, а я, побачивши, що коли цією коломаззю воза змащувати, то й доїхати можна, не лише не втаїв нічого, а ще й прибрехав трохи, хоч і не радий цьому, бо гадаю: хто бреше, той і краде. Батько за голову схопився і поринув у роздуми: те й те докупити б можна, те й те провернути, жили б ми з тобою у сусідстві, а я, поки тебе не буде, за всім би наглядав. І зарюмсав поважний мій батечко. «Адаме, – каже, – здається мені, вельми підходить для тебе ця дівка, до того ж сам пан гетьман її опікає, тут теж може користь бути. Адаме, – каже, – гляди ж, бережи другу мою дочку, не кривдь її, а то я і на смертному одрі тобі не прощу». А я, ваша милость, тільки увив собі, що Зосю кривдять, як зареву! Упали ми з батечком один одному в обійми і ридали accurate******** до перших півнів!
– Шельма старий! – буркнув пан Заглоба.
А помовчавши, згодом додав:
– Хе! То й справді скоро може весілля бути і нова потіха у Хрептові, до того ж масляна близько, треба поспішати!
– Завтра й було б весілля, якби від мене залежало! – запально вигукнув Нововейський. – Та бачте, ваша милость, відпустка у мене закінчується, а служба це служба, до Рашкова мені треба вертатися. Але я знаю, пан Рущиць мене ще відпустить! Тільки б у жінок затримки не було. Бо я до матері, вона: «чоловік у неволі», я до доньки, і вона туди ж: «батечко в неволі». Я, чи що, їхнього батечка у полоні тримаю? Страх отаких ось перепон боюся, якби не це, я ксьондза Камінського за сутану спіймав би і тримав, аж поки б він нас із Зосею повінчав. Та вже коли жінки собі в голову що візьмуть, обценьками не витягнеш. Я б останній гріш віддав, пішов би сам по тестя, та ніяк не можна! Та й ніхто не знає, де він там, може, вмер уже, і що тоді? Але як мені велять його чекати, я до Страшного суду чекатиму!
– Піотрович із нвіраком та анардратами вранці у дорогу вирушають, то невдовзі й вісті будуть.
– Боже милий! Це сиди біля моря і жди погоди! До весни нічого бути не може, а я тим часом усохну, як пити дати. Ваша милость! Усі вірять у розум ваш і досвідченість, вибийте у жінок із голови оте чекання! Навесні війна, милостивий пане! Тільки Бог знає, що з нами станеться. А я ж із Зосею хочу одружитися, а не з батечком, чого ж це мені за ним зітхати?
– Умов жінок поїхати до Рашкова і там оселитися. Туди й вісті скоріше дійдуть, і, якщо Піотрович знайде Боского, йому там до вас шапкою докинути. І ще: я що можу – зроблю, але ти і Басю попрохай, нехай за тебе заступиться.
– Буду прохати, буду, дідько б мене...
Цієї миті двері рипнули, й увійшла пані Боска. Пан Заглоба кліпнути не встиг, як молодий Нововейський бухнувся їй до ніг, на повен зріст розтягся на підлозі, зайнявши півкімнати могутнім своїм тілом, і заходився волати:
– Є дозвіл батьківський! Давай, мати, Зоську! Давай, мати, Зоську! Давай, мати, Зоську!
– Давай, мати, Зоську! – завторував басом пан Заглоба.
Крики ці виманили людей із сусідніх кімнат: увійшла Бася, вийшов із канцелярії пан Міхал, а невдовзі з’явилася й Зося. Дівчині, здається, не випадало здогадуватися, про що йдеться, проте вона враз спалахнула як маків цвіт і, добропристойно склавши руки, стуливши губки бантиком і понуривши очі, стала під стіною. Бася відразу підтримала юнака, пан Міхал побіг по старого Нововейського. Той, прийшовши, висловив невдоволення, що син обійшовся без його красномовства, одначе приєднався до прохання.
Пані Боска, котрій справді бракувало чоловікової турботи, розплакалася і зрештою пристала і на прохання Адама, і на те, щоб їхати з Піотровичем до Рашкова й там чекати чоловіка. І аж тоді, уся в сльозах, звернулася до дочки.
– Зосю, – мовила вона, – а чи до серця тобі наміри панів Нововейських?
Усі погляди звернулися до Зосі, а вона, стоячи під стіною, втупилася, як завжди, в підлогу, помовчала трохи, а потім, узявшись рум’янцем до кінчиків вух, вимовила ледь чутно:
– До Рашкова хочу...
– Красуне ти моя! – гаркнув пан Адам і, підскочивши до дівчини, схопив її в обійми.
А далі закричав так, що задрижали стіни:
– Моя вже Зоська, моя, моя!..
******** Бісів (із тебе) виганяю (лат.).
******** Скромність (лат.).
******** Лев (лат.).
******** Котрий шукає, кого з’їсти (лат.).
******** Якраз (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХV
Відразу після заручин молодий пан Нововейський виїхав до Рашкова, щоб знайти і привести до ладу житло для матері й дочки Боских. Через два тижні після його від’їзду вервечкою вирушили в дорогу і хрептівські гості: нвірак, двоє анардратів, Керемовичова, Нересовичова, Сеферович, мати й дочка Боскі, двоє Піотровичів, старий пан Нововейський і ще декілька кам’янецьких вірменів, численні слуги й озброєна челядь, що охороняла поклажу, а також тяглова і в’ючна худоба. Піотровичі й духовні посланці ечміадзинського патріарха мали намір перепочити в Рашкові, зібрати там відомості про дорогу й рушити далі до Криму. Решта ж вирішила поки що осісти у Рашкові й там чекати, хоч би й до весняного розливу, повернення полонених, а саме пана Боского, молодого Сеферовича і двох купців, за якими дуже знудьгувалися їхні дружини.
Дорога була важка, бо йшла через глухі пущі й круті яри. На щастя, випав щедрий і сухий сніг, лижня була розкішна, а військові загони у Могилеві, Ямполі й Рашкові організовували безпеку. Азба-бей був розбитий упень, розбійники повішені або розсіяні, а татари зимової пори через відсутність кормів не з’являлися на своїх звичних шляхах.
А ще пан Нововейський обіцяв, якщо дістане на це дозвіл пана Рущиця, вийти їм назустріч із десятком-другим вершників. Тож їхали всі охоче і в бадьорому настрої. Зося ладна була іти за паном Адамом хоч на край світу. Пані Боска і дві вірменки сподівалися незабаром побачити своїх чоловіків. Правда, Рашків містився десь у дрімотних лісах, на краю християнського світу, але ж не на все життя їхали вони туди, і навіть ненадовго. Навесні мала бути війна, про неї говорили всюди у прикордонні, тож треба було, зустрівши подружжя, задля безпеки повернутися назад із першим теплим вітерцем.
Ева, послухавшись пані Володийовської, залишилася у Хрептові.
Батько не дуже наполягав, щоб вона їхала з ним, тим паче, що зоставляв він її у такій шанованій родині.
– Я її безпечно відішлю або й сама привезу, – говорила йому Бася, – надто вже хочеться мені побачити раз у житті страшний цей кордон, про який я змалечку багато чула. Навесні, коли дороги зачорніють від чамбулів, чоловік мені не дозволить, а тепер, поки Евка у мене залишиться, добра буде нагода. Тижнів за два почну чоловіка упрохувати, а десь за три і дозвіл матиму.
– Чоловік, spero********, без надійного ескорту вас і взимку не відпустить.
– Якщо зможе, сам зі мною поїде, а ні, то Аз’я нас супроводжуватиме з двомастами, а то й більше вершників, я чула, що його й так до Рашкова посилають.
На цьому розмова закінчилася, і Ева залишилася. Бася ж, окрім справжніх причин, які вона відкрила старому Нововейському, мала й свій розрахунок.
Їй хотілося полегшити Аз’ї зближення з Евою, бо молодий татарин починав її непокоїти. На розпитування її він казав, правда, що любить Еву, що давнє кохання у ньому не згасло, але, стільки разів залишаючись із дівчиною на самоті, мовчав. А вона тим часом у цьому хрептівському безлюдді закохалася у хлопця до нестями. Його дика, але пишна врода, дитинство, проведене у жорстких руках пана Нововейського, його знатне походження, таїна, що довго тяжіла над ним, і, нарешті, воєнна слава її геть зачарували. І вона чекала тільки хвилини, щоб відкрити йому своє палке серце, щоб сказати: «Аз’я, я змалечку тебе кохаю!» – і впасти в його обійми, і присягнути в коханні до смерті. А він тим часом мовчав, зціпивши зуби.
Попервах Ева думала, що присутність батька і брата утримують Аз’ю від освідчення. Але згодом її пойняв неспокій. Батько і брат, без сумніву, чинили б їм перепони, та тільки доти, доки Аз’я одержить шляхетське звання, проте він міг хоч би перед нею відкритися, і тим швидше й щиріше, чим більше перепон ставало на шляху.
А він мовчав.
Сумніви закралися нарешті у душу дівчини, вона розповіла про них Басі, а та взялася втішати її, говорячи:
– Безперечно, хлопець він дивний і страшенно потайний, але я впевнена, він кохає тебе, – сам не раз казав мені, та й дивиться на тебе якось особливо, не так, як на інших.
Ева сумно похитала головою:
– Інакше, це достеменно, тільки от не знаю, кохання це у його погляді чи ненависть.
– Годі, Евко, не мели дурниць, за віщо йому ненавидіти тебе?
– А кохати за що?
Бася почала гладити її обличчя своєю маленькою ручкою.
– А за що мене Міхал кохає? За що брат твій, ледве побачивши Зосю, відразу ж у неї закохався?
– Адам завше був хуткий.
– Аз’я ж гордий і відмови боїться, особливо з боку твого батька, бо брат, сам покохавши, легше зрозуміє сердечні муки. Ось воно як! Не будь нерозумною, Евко, і не бійся. Я Аз’ю покартаю добре, побачиш, яким він стане сміливцем.
Того самого дня Бася побачилася з Аз’єю і потім притьмом кинулася до Евки.
– Все! – заволала вона з порога.
– Що? – спалахнувши, запитала Евка.
– Я так йому сказала: «Що ти собі, милостивий пане, думаєш? Невдячністю мене нагодувати хочеш, так? Я зумисне Евку тут залишила, щоб ти, милостивий пане, скористався нагодою, а якщо не скористаєшся, нарікай на себе. Через два, щонайбільше три тижні, я відішлю її до Рашкова, а може статися, і сама з нею поїду, і ти, милостивий пане, сядеш на мілину». Він аж на обличчі змінився, як почув про від’їзд до Рашкова, аж до ніг мені припав. «Ну що скажеш?» – запитую, а він: «У дорозі, – каже, – відкрию, що в мене на серці. Там радше нагода буде, там станеться те, чому судилось статися. У всьому признаюсь, усе відкрию, не можу більше терпіти цієї муки нестерпної!» Аж губи у нього затремтіли, він перед цим сильно був засмучений, бо листи якісь неприємні сьогодні вранці одержав із Кам’янця. До Рашкова, сказав він, йому все одно треба вирушати, у чоловіка мого давно вже є на це наказ гетьмана, тільки час у тому наказі не стоїть, бо залежить він од перемов, які він із татарськими ротмістрами веде. «А зараз, – каже, – саме цей час настав, пора вже мені туди, до них, за Рашків, їхати, тож заодно і вас, милостива пані, й панну Еву відвезу». Я відповіла йому, що не знаю ще, чи поїду, чи буде на це дозвіл Міхала. Почувши це, він дуже злякався. Ну й дурненька ж ти, Евко! Кажеш, що він тебе не кохає, а він мені до ніг упав і так уже вмовляв, щоб і я їхала, кажу тобі, ну просто скімлив, мені до сліз його жаль стало. А знаєш, чому він це зробив? Він одразу ж і сказав мені. «Я, – каже, – серце своє відкрию, та тільки без заступництва вашої милості нічого у панів Нововейських домогтися не зможу, хіба що ненависть і в них, і в собі розбуджу. У руках вашої милості доля моя, мука моя, мій порятунок, а якщо ви, милостива пані, не поїдете, то ліпше б земля мене поглинула, ліпше б у вогні мені згоріти!» Ось як він кохає тебе! Аж подумати страшно! Якби ти бачила, який він при цьому мав вигляд – злякалася б!




























