Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)
– Ну, камрати, тепер співати доведеться, а то на підсмажених підошвах на той світ вирушите. Як давнім знайомим вуглин не пошкодую!
Сказавши це, він підкинув у багаття сухих гілок, вони відразу ж спалахнули високим полум’ям.
Але тут підійшов Нововейський і став допитувати полонених. Їхні свідчення підтвердили те, про що молодий поручик уже здогадувався.
Липеки і черемиси йшли попереду орди й усіх султанських військ. Вів їх Аз’я, син Тугай-бея, він командує всією раттю. Через спеку вони, як і все військо, йшли ночами, а вдень пускали стада на пашу. Не остерігалися, бо й думки не мали, що хтось може напасти на них навіть поблизу Дністра, не кажучи вже про Прут, біля самісінького ординського стану. Тому йшли, як їм було зручно, зі стадами й верблюдами, котрі несли на собі намети проводирів. Намет мурзи Аз’ї легко вирізнити, у нього увіткнуто бунчук, і під час постою кожний загін ставить біля нього стяги. Польські татари приблизно за милю звідси. У їхньому чамбулі близько двох тисяч осіб, але частина людей залишилася при білгородській орді, вона йде слідом, за милю від липеків.
Нововейський ще допитувався, як простіше до чамбула дістатися, як розташовані намети, і нарешті дійшов до того, що найбільше його цікавило.
– Жінки є у наметі? – запитав він.
Липеки, ті, що служили раніше у Хрептові, розуміли, як розшаленіє Нововейський, коли дізнається всю правду про долю своєї сестри і своєї нареченої, і тремтіли за власну шкуру.
Побоюючись, що його шаленство передусім упаде на них, вони завагалися були, але Лушня відразу запропонував:
– Пане коменданте, підігріймо песиголовцям підошви, тоді заговорять!
– Всунь їхні ноги у вугілля! – сказав Нововейський.
– Змилуйтесь! – заволав Ельяшевич, старий хрептівський татарин, – усе скажу, що очі мої бачили...
Лушня поглянув на коменданта, чи не звелить він усе-таки виконати погрозу, але той махнув рукою і сказав Ельяшевичу:
– Кажи, що бачив?
– Невинуваті ми, пане, – відповів той, – ми тільки наказ виконували. Мурза наш подарував сестру вашої милості панові Адуровичу в наложниці. Я її на Кучункаурах бачив, коли вона з відрами по воду йшла, я ще допоміг їй нести, бо вона при надії була...
– О горе! – прошепотів Нововейський.
– А другу панну мурза наш собі в намет узяв. Ми не так часто її бачили, зате чули не раз, як кричала вона, бо мурза, хоч і для втіхи її тримав, майже щодня батожив і ногами топтав.
Губи в Нововейського зблідли і затремтіли. Ельяшевич ледве розчув запитання:
– Де вони тепер?
– Продані до Стамбула.
– Кому?
– Мурза, напевно, й сам того не знає. Вийшло розпорядження від падишаха, щоб у стані не було жінок. Їх на базарі продавали, ну й мурза продав.
Допит закінчився, і біля багаття залягла тиша. Тільки деренове віття шуміло дедалі сильніше – його розгойдував свіжий гарячий південний вітер. Стало задушливо; на обрії з’явилося декілька хмар, вони були темні в середині й відливали міддю з країв.
Нововейський пішов геть від вогнища, як божевільний, відтак упав долілиць на землю і заходився дерти її нігтями, і кусати собі руки, і хрипіти, неначе він уже конав. Судома стрясала його велетенське тіло. Так лежав він кілька годин поспіль. Драгуни віддалік спостерігали за ним, навіть Лушня не смів до нього наблизитися.
Зате, зміркувавши, що комендант не розгнівається, якщо він безжально розправиться з липеками, грізний вахмістр, тільки від уродженої жорстокості, позатикав їм роти травою, щоб не чути було криків, і поприрізав, як валахів.
Пощадив він лишень одного Ельяшевича, подумавши, що той може знадобитися їм як провідник. Закінчивши свою роботу, він повідтягав од багаття трупи, котрі ще смикалися, поскладав уряд, а сам пішов поглянути на коменданта.
– Якщо й збожеволів він, – буркнув вахмістр собі, – ми того халамидника все одно мусимо дістати!
Минув полудень, післяполудневі години теж, день почав хилитися до заходу. Спершу невеликі хмаринки затягли майже все небо і дедалі густішали, темнішали, відливаючи так само міддю з країв. Їхні величезні скопища, як млинові жорна, важко поверталися довкола осі, напливали одне на одного, купчилися і, поштовхавшись угорі, скочувалися нижче й нижче.
Вітер бив часом як хижий птах крилом, пригинав до землі кущі дерену й жостеру, зриваючи листя й люто його розкидаючи, а потім раптово вщухав, немовби западаючи в землю. І в хвилини такої тиші у нуртівних хмарах чути було зловісне хрипіння, шипіння, шум, неначе у них зібралося сонмище громів і готувалося до битви. Глухо буркочучи, громи збуджували у собі лють і гнів, перш ніж вибухнути і в несамовитості вдарити на перелякану землю.
– Буря! Буря йде! – шепотіли один одному драгуни.
Буря наближалася. Ставало дедалі темніше.
Та ось на сході, від Дністра, вдарив грім і зі страшним гуркотом покотився небом кудись до Пруту; там на хвилю змовк, але відразу ж знову гримнув, пішов на буджацькі степи – і вдарив розкотом по усій лінії виднокола.
Перші великі краплі дощу впали на спечену траву.
Цієї миті перед драгунами з’явився Нововейський.
– На коней! – крикнув він громовим голосом.
І, не гаючи й хвилини, рвонув уперед на чолі півтораста вершників.
Виїхавши з гаю, він з’єднався з рештою своїх людей, які стежили, щоб ніхто із конюхів не вислизнув крадькома до табору. Драгуни на млі ока оточили табун і за прикладом татарських конюхів із диким виттям помчали щодуху, женучи поперед себе оглушених коней.
Вахмістр тримав на аркані Ельяшевича і кричав йому у вухо, намагаючись пересилити гуркіт грому:
– Веди, сучий сину, та прямо, бо інакше дістанеш ножем у горло!
Тим часом хмари опустилися так низько, що майже торкалися землі. Несподівано бухнуло ніби жаром із печі й схопився скажений ураган. Сліпуче світло розірвало темряву, вдарив грім, за ним ще і ще раз, у повітрі запахло сіркою, і знову запанувала тиша. Жах пойняв табун. Коні, гнані ззаду дикими окриками драгунів, мчали, роздувши ніздрі, розметавши гриви, мало не торкаючись землі. Грім не вщухав ні на хвилину, вітер вив, а драгуни гнали мов шалені у цьому вихорі, у цьому мороці, серед гуркоту, від якого земля, здавалося, ось-ось трісне, самі гнані бурею і помстою і в пустельному цьому степу схожі на страшний танок привидів чи злих духів.
Простір розступався перед ними. Проводир був їм не потрібен, бо табун мчав просто до татарського стану, який був ближче і ближче. Та перш ніж вони досягли його, гроза розбушувалася з такою силою, наче небо й земля ошаліли. Весь обрій запалав живим вогнем, при світлі його вони вже здалеку побачили намети, що стояли в степу; світ стрясали гуркоти грому; здавалося, клуби хмар ось-ось зірвуться з неба і впадуть на землю. І справді, безодні небесні розкрилися, і потоки дощу почали заливати степ. Стіна дощу заступила світло, на декілька кроків нічого не було видно довкола, з розпаленої сонячною спекою землі піднялася густа імла.
Ще хвилина, і табун, а з ним і драгуни, досягнуть стану.
Але перед самими наметами табун зненацька у дикому переполосі розбігся врізнобіч; цієї миті з трьохсот грудей вихопився страшний крик, триста шабель засяяло від вогню блискавиць, і драгуни ввірвалися у намети.
Липеки перед зливою бачили у світлі блискавиць, що наближається табун, проте нікому не спало на думку, які страшні женуть його конюхи. Здивувало й стривожило їх, що табун женуть просто на намети, і вони зчинили крик, аби злякати коней. Сам Аз’я, син Тугай-бея, трохи підняв полотняний полог і, попри дощ, вийшов із намету з гнівом на своєму грізному обличчі.
Та саме цієї миті табун розбігся, а в дощових потоках і в імлі зачорніли якісь страшні постаті. Їх було набагато більше, аніж конюхів, і загримів різкий крик:
– Бий, мордуй!..
Ні на що вже не було часу, навіть на те, аби подумати, що сталося, навіть на те, аби злякатися. Людський смерч, страшніший і лютіший за грозу, впав на табір.
Перш ніж Тугай-беєвич устиг позадкувати в намет, якась надлюдська сила підняла його від землі. Він одчув раптом, що його стискають у страшних обіймах і що від цих обійм гнуться його кістки, тріщать ребра. За мить він побачив ніби в тумані обличчя, далеко жахітніше за вид диявола, і знепритомнів.
А тим часом закипіла битва, радше, жорстока різанина. Гроза, морок, невідома кількість нападників, раптовість нападу і розігнані коні – усе це позбавило татар можливості чинити спротив. Їх охопило безумство страху. Ніхто не знав, куди втікати, де врятуватися, багато хто не мав при собі навіть зброї, багатьох напад заскочив уві сні, тому, одурілі, напівбожевільні від жаху, вони збивалися в купи, падали, топтали один одного. На них напирали грудьми коні. Їх сікли шаблі, чавили копита. Буря не так ламає, трощить і спустошує молодий ліс, вовки не так угризаються в отару осліплих овець, як це робили драгуни.
Шаленість одних і лють, жага помсти других розширювали розміри поразки. Потоки крові змішалися з дощем. Липекам здавалося, ніби небо падає на них і земля розступається у них під ногами. Гуркіт грому, грозові блискавиці, шум зливи, морок, страх бурі – усе це моторошною луною вторувало різанині. Драгунські коні, теж охоплені жахом, кидалися мов шалені у людську гущу, на порох розносячи її, ламаючи, устилаючи трупами землю.
Нарешті невеликі купки людей почали тікати, але, ошалівши до нестями, бігли не вперед, а по колу, оббігши бойовище, зіштовхувалися, як дві зустрічні хвилі, падали і йшли під меч.
Невдовзі рештки їх були повністю розсіяні, втікачів переслідували й сікли немилосердно, не беручи нікого в полон, аж доки ріжки в таборі просурмили відбій.
Важко уявити собі несподіваніший набіг, так само як і страшнішу поразку. Три сотні людей розігнали на всі чотири вітри рать майже у дві тисячі відбірних кіннотників, яка військовим умінням переважала звичайні чамбули. Більша частина їх лежала скошена у калюжах дощу і крові. Решта розсіялась, завдяки темряві врятувала собі життя і бігла без коней, наосліп, можливо, знову під ніж. Гроза і морок допомогли звитяжцям, немовби гнів Божий підтримував їх, повернувшись супроти зрадників.
Стояла вже глибока ніч, коли Нововейський на чолі драгунів рушив поворітьма до кордонів Речі Посполитої. Поміж молодим поручиком і вахмістром Лушнею йшов кінь із табуна. На спині у нього лежав зв’язаний мотузками проводир усіх липеків, син Тугай-бея Аз’я, що був непритомний, із переламаними ребрами, але живий.
Обидва вершники увесь час так уважно й турботливо поглядали на нього, немовби везли скарб і боялися його впустити.
Гроза почала вщухати. У небі ще потовпом мчали хмари, проте в розривах між ними засвітилися вже зорі, відбиваючись в озерцях, що утворилися в степу після зливи.
Віддалік, ближче до кордонів Речі Посполитої, час від часу ще гуркотів грім.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLІХ
Збіглі липеки сповістили про поразку білгородській орді, а звідти гінці понесли звістку в ордуїгамаюн, себто у султанський стан, де вона справила надзвичайне враження. Правду кажучи, панові Нововейському не варто було так поспішати зі своєю здобиччю у Річ Посполиту, бо не лише першої хвилини, а й два наступних дні ніхто його не переслідував. Спантеличений султан не знав, що вчинити. Поки що він послав білгородські й добрудзькі чамбули розвідати, що за військо з’явилося в околицях. Ті пішли неохоче, тремтячи за власну шкуру. Тим часом чутка, переходячи з вуст до вуст, набула розмірів вельми значної поразки. Жителів глибинної Азії й Африки, котрі досі не ходили війною на Ляхистан, але багато чули про грізну кінноту невірних, пойняв страх на думку, що вони ось-ось зіткнуться з супротивником, який не став чекати на них у своїх кордонах, а вирушив шукати з ними зустрічі у самісінькому царстві падишаха. Навіть великий візир і «прийдешнє сонце війни» каймакам Чорний Мустафа теж не знали, що й думати про цей набіг. У який спосіб Річ Посполита, про безсилля якої вони мали найдокладніші реляції, посміла діяти наступально, цього не могла відгадати жодна турецька голова. Та було зрозуміло: навряд чи варто сподіватися на швидку звитягу і легкий тріумф. Султан на військовій раді з грізним обличчям зустрів візира і каймакама.
– Ви брехали мені, – сказав він, – либонь, не такі вже слабкі ляхи, якщо самі нас аж тут шукають. Ви говорили, що Собеський від захисту Кам’янця відмовиться, а він, напевно, з усім військом сюди прийшов...
Візир і каймакам намагалися переконати володаря, що то могла бути якась розрізнена ватага розбійників, але, позаяк були знайдені мушкети й тороки з драгунськими колетами, самі у це не вірили. Недавній надзвичайно зухвалий і, проте, переможний похід Собеського в Україну давав змогу припустити, що грізний вождь і тепер волів захопити супротивника зненацька.
– Нема у нього війська, – доводив, виходячи з ради, великий візир каймакаму, – але у ньому живе безстрашний лев; якщо він і справді бодай декілька десятків тисяч зібрав і тут перебуває, тоді ми у крові до Хотина підемо.
– Хотів би я помірятися з ним силами, – промовив молодий Кара Мустафа.
– Якщо так, нехай тебе Бог береже від біди! – відповів великий візир.
Поволі, однак, білгородські й добрудзькі чамбули переконалися, що не лише великого, а й узагалі ніякого війська поблизу нема. Зате вони натрапили на слід загону приблизно у триста коней, який спішно тримав шлях до Дністра. Ординці, пам’ятаючи про долю польських татар, не стали його переслідувати, побоюючись засади. Напад на татар залишився чимось незбагненним і загадковим, проте спокій потроху повертався в ордуїгамаюн – військо падишаха лавиною покотилося вперед.
Тим часом Нововейський безпечно повертався до Рашкова зі своєю живою здобиччю. Драгуни йшли швидко, але, як досвідчені наїзники, вже наступного дня зрозуміли, що погоні за ними немає, і тому спішити спішили, та не надто втомлювали коней. Аз’я так само їхав між Нововейським і Лушнею, прикручений мотузками до хребта бахмата. Два ребра у нього були зламані, і він дуже заслаб, до того ж лицьові рани, завдані йому Басею, відкрилися під час сутички з Нововейським, та й голова його звішувалася вниз, через те грізний вахмістр був вельми стурбований тим, щоб він не дав дуба раніше, аніж вони прибудуть до Рашкова і тим самим не позбавив їх можливості помститися. А молодий татарин, розуміючи, що на нього чекає, хотів померти. Спершу він вирішив заморити себе голодом і відмовився приймати їжу, та Лушня розтискав йому ножем стиснуті зуби і силоміць уливав у рот горілку й молдавське вино з перетертими на порошок сухарями. На спочинках він плескав йому в обличчя водою, щоб рани на місці ока й носа, густо обліплені мухами і ґедзями, не загноїлися й не завдали бідоласі передчасної смерті.
Нововейський дорогою не розмовляв із ним. Тільки один раз, на самому початку, коли Аз’я ціною свого рятунку пообіцяв повернути йому Зосю й Еву, поручик сказав йому:
– Брешеш, собако! Ти ж обох купцеві у Стамбул продав, а той перепродасть їх там на базарі.
І відразу ж перед очима його поставили Ельяшевича, котрий повторив при всіх:
– Ефенді! Ти ж продав її сам не знаєш кому, а Адурович продав багадирову сестру, хоч вона була вже при надії...
Після цих слів Аз’ї на мить здалося, що Нововейський розірве його на місці своїми страшними ручищами. І потім, утративши вже всяку надію, він вирішив довести молодого велетня до того, щоб той убив його у нападі гніву й цим урятував від подальших мук. А позаяк Нововейський, аби не спускати з нього очей, увесь шлях тримався поруч, він заходився безсоромно вихвалятися тим, що скоїв. Розповів про те, як зарізав старого Нововейського, як заволодів Зосею Боскою у наметі, як наситився її невинністю, як, нарешті, батожив її тіло і бив ногами. Піт заливав градом бліде обличчя Нововейського, та він слухав – і не було сил, не хотілося від’їхати чимдалі. Він слухав жадібно, руки у нього тремтіли, тіло стрясали конвульсії, але він усе-таки опанував себе і не вбив татарина.
А втім, Аз’я, мучачи ворога свого, і сам при цьому мучився чимало; власні розповіді змушували його гостріше відчувати нинішню недолю. Ще зовсім недавно він наказував, розкошував, був мурзою, улюбленцем молодого каймакама, а нині, притороченого до кінського хребта, якого живцем з’їдали мухи, його везли на страшну смерть! Полегшення приходило тільки тоді, коли від болю, ран і втоми він непритомнів. Траплялося це дедалі частіше, тож Лушня став побоюватися, що не довезе полоненого живим. Але вони їхали вдень і вночі, тільки коням давали перепочити, і Рашків був дедалі ближче. Проте непокірна татарська душа не хотіла покидати тлінного тіла, хоч останніми днями Аз’ю мучила гарячка, а часом він провалювався у тяжкий сон. Не раз у лихоманці чи уві сні ввижалося йому, ніби він ще у Хрептові й укупі з Володийовським збирається на велику війну, а то раптом – що він супроводжує Басю до Рашкова або що вже викрав її і заволодів нею у своєму наметі. Іноді снилися йому битви й різанина, у яких він бере участь як гетьман польських татар і з бунчуком у руці віддає накази. Але наставало пробудження, а разом із ним поверталася й пам’ять. Розплющивши очі, він бачив обличчя Нововейського, Лушні, шоломи драгунів, які поскидали вже баранячі шапки конюхів, – й уся ця реальність була такою страшною, що саме вона й здавалася йому нічним жахіттям. Кожен рух коня пронизував його болем, рани пекли дедалі сильніше, і знову він непритомнів, а його приводили до тями, і знову він впадав у лихоманку, а потім у сон – і знову пробуджувався.
Були хвилини, коли йому здавалося немислимим, що він, нещасний полонений, насправді Аз’я, син Тугай-бея, і що життя його, сповнене надзвичайних подій і великих подарунків долі, має урватися так раптово і так жахливо.
Часом йому спадало на думку, що після мук і смерті він одразу ж опиниться у раю, та, позаяк сам він колись сповідував християнську віру і довго жив поміж християнами, його огортав страх на думку про Христа. Ні, не чекати йому милосердя від Христа, бо якби пророк був сильніший за Христа, він би не видав його у руки Нововейського. Може, все-таки пророк виявить до нього милосердя і візьме його душу, перш ніж його замучать до смерті.
А Рашків тим часом був уже поряд. Вони в’їхали у скелястий край, що означав близькість Дністра. Аз’я надвечір упав у напівзабуття, в якому видіння мішалися з реальністю.
Ось йому здалося, що вони приїхали, що встали, що він чує зовсім поруч: «Рашків, Рашків!» Далі йому почувся стукіт сокири по дереву.
Потім він відчув, що голову йому збризкують холодною водою і довго, довго ллють у рот горілку. Аж тут зовсім прокинувся. Зоряна ніч стояла над ним, а довкола нього палав понад десяток смолоскипів. До вух його долинули слова:
– Отямився?
– Отямився. Погляд ясний...
І цієї миті перед ним постало обличчя Лушні.
– Ну, братику, – мовив вахмістр спокійним голосом, – настав твій час.
Аз’я лежав горілиць і дихав вільніше, бо руки його були витягнуті догори з обох боків голови, через що груди звільнилися й набирали більше повітря, аніж коли він лежав приторочений до хребта бахмата. Проте руками він рухати не міг, вони були прив’язані над його головою до палиці, що йшла уздовж спини, й обмотані просмоленою соломою.
Тугай-беєвич відразу здогадався, для чого все це зроблено, але тої самої миті помітив інші приготування, які свідчили про те, що муки його будуть довгими й жахливими. Від пояса аж до ступнів він був роздягнений догола і, ледь піднявши голову, побачив між голими своїми коліньми свіжообстругане вістря палі. Товстий кінець її впирався у стовбур дерева. Від обох ніг Аз’ї тяглися вірьовки, і до них припряжені були коні. Аз’я при світлі смолоскипів розгледів тільки кінські крупи і двох людей, що стояли трохи віддалік, котрі, напевно, тримали коней за вуздечку.
Нещасний юнак кинув погляд на всі ці приготування, потім, глянувши навіщось у небо, побачив над собою зорі й блискучий місячний серп.
«На палю мене посадять», – подумав він.
І зціпив зуби так сильно, аж щелепи звело. Піт виступив у нього на лобі, але воднораз обличчя захололо – відійшла кров. Потім йому здалося, ніби земля втікає з-під його спини і тіло летить, летить кудись у бездонну безодню. На хвилю він утратив відчуття часу, місця й усього, що з ним відбувається. Вахмістр розтиснув йому зуби ножем і став лити у рот горілку.
Аз’я давився і випльовував пекучу рідину, та все одно ковтав. Його пойняв дивний стан: він не сп’янів, навпаки, ніколи досі у нього не було такої ясної пам’яті й розуму. Він бачив, що відбувається, усе розумів, але його огорнуло раптом незвичайне збудження, навіть нетерпіння – та що ж так довго все це триває, коли ж закінчиться?
Та ось почулися важкі кроки, і над ним постав Нововейський. Усі жили в татарина при цьому напружилися. Лушні він не боявся, занадто зневажав його, але Нововейського – ні, його він не зневажав, не було за що. Проте щоразу, коли Аз’я дивився в обличчя Нововейському, його душу наповнював марновірний страх, відраза, гидливість. Він подумав: «Я у нього в руках, і я боюся його!» І це було так страшно, що волосся ворушилося у нього на голові.
А Нововейський сказав:
– За те, що ти вчинив, у муках загинеш!
Татарин нічого не відповів, тільки гучно засопів.
Нововейський відійшов убік, настала тиша, яку порушив Лушня:
– І на пані руку підняв, – хрипло мовив він, – але пані ниньки вже з паном у спочивальні, а ти в нас у руках! Настав твій час!
Із цих слів почалися муки Аз’ї. Цей страшний чоловік у годину своєї смерті дізнався, що і зрада його, і жорстокості – усе було дарма! Помри Бася в дорозі, він би хоч мав утіху, що, йому не належачи, вона не належить нікому. І цю втіху відібрали у нього саме тепер, коли вістря палі – ось воно, за лікоть від його тіла. Усе марно! Стільки зрад, стільки крові, така покара – і все даремно! На вітер! Лушня й не знав, якою нестерпною стала смерть Аз’ї від цих його слів, якби він знав це – повторював би їх цілісіньку дорогу.
Але тепер уже не було часу на душевні згризоти, бо все мало відступити перед екзекуцією. Лушня нахилився і, обіруч узявшись за стегна Аз’ї, щоб направляти його тіло, крикнув людям, які тримали коней:
– Рушай! Поволеньки! І разом!
Коні смикнулися – вірьовки, натягшись, поволокли Аз’ю за ноги. Тіло його поповзло землею і на млі ока опинилося на занозистому вістрі. Тої ж миті вістря увійшло в нього, і почалося щось жахливе, щось суперечливе природі й почуттям людським. Кістки нещасного розсунулися, тіло розполовинювалося, біль невимовний, страшний, що межував із потворною насолодою, пойняв усе його єство. Паля заходила глибше і глибше.
Аз’я стиснув щелепи, та нарешті не витримав – зуби його вищирилися, з горла вирвався крик «а-а-а!», який нагадував каркання ворона.
– Повільніше! – скомандував вахмістр.
Аз’я повторював страшний свій крик щоразу сильніше.
– Каркаєш? – запитав вахмістр.
І крикнув людям:
– Рівно! Стій! От і все! – додав він, обернувшись до Аз’ї, який раптом замовк і тільки глухо хрипів.
Швидко випрягли коней, після чого палю підняли, товстий її кінець опустили у заздалегідь викопану яму і почали засипати її землею. Тугай-беєвич із висоти дивився на ці дії. Він був при пам’яті. Цей страшний вид страти був ще страшніший тим, що жертви, посаджені на палю, жили часом до трьох днів. Голова Аз’ї звісилася на груди, губи його ворушилися. Він нібито жував, смакуючи щось. Тепер він відчував неймовірну, непритомну млявість і бачив перед собою безмежну білясту імлу, яка невідомо чому здавалася йому жахливою, проте в цій імлі він розрізняв обличчя вахмістра і драгунів, знаючи, що він на палі, що під вагою тіла вістря дедалі глибше заходить у нього. А втім, тіло почало вже німіти від ніг і вище, і він ставав дедалі нечутливішим до болю.
Часом темрява затуляла цю жахливу білясту імлу, тоді він кліпав єдиним оком, бажаючи дивитися й бачити все аж до смерті. Погляд його з якоюсь урочистістю переходив зі смолоскипа на смолоскип, бо йому ввижалося, що довкола кожного полум’я утворюється ніби веселкове коло.
Але муки його на цьому не скінчилися. Трохи згодом вахмістр наблизався до палі зі свердлом у руках і крикнув драгунам, що стояли поруч:
– Підсадіть мене!
Двоє сильних хлопців підняли його вгору. Аз’я тепер дивився на нього зблизька, часто кліпаючи, немовби хотів збагнути, що за чоловік пнеться долізти на його висоту. Тим часом вахмістр пояснив:
– Пані вибила тобі одне око, а я присягнув собі й друге висвердлити.
І, сказавши це, він запустив вістря у зіницю, повернув раз-другий, а коли повіка й тонка шкірка накрутилися на спіраль, смикнув.
І тоді з обох очних впадин Аз’ї двома струмками хлюпнула кров, неначе сльози у два ручаї потекли його лицем.
Обличчя його зблідло і ставало дедалі білішим. Драгуни мовчки почали гасити смолоскипи, ніби соромлячись того, що світло осяває це дивовижне дійство. Тільки від місячного серпа струмувало сріблясте, не дуже яскраве сяйво на тіло Аз’ї.
Голова його зовсім опустилася на груди, лише прив’язані до палиці й обмотані просмоленою соломою руки його здіймалися догори, немовби це син Сходу закликав турецький напівмісяць помститися своїм мучителям.
– На коней! – пролунав голос Нововейського.
Перед тим як сісти на коня вахмістр підпалив останнім смолоскипом підняті догори руки татарина, і загін вирушив до Ямполя, а серед руїн Рашкова, серед ночі й пустки залишився на високому валу один тільки Аз’я, син Тугай-бея, і світив довго...
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ L
Через три тижні, опівдні, пан Нововейський прибув до Хрептова. З Рашкова він діставався так довго тому, що часто переправлявся на другий берег Дністра, нападаючи зненацька на чамбули й на пиркалабових людей, що стояли на заставах надріччя. Ті розповідали потім султанським загонам, які надходили, ніби всюди бачили польські коругви і чули про численне військо, котре, не дочекавшись, напевно, поки турки досягнуть Кам’янця, саме заступить їм дорогу і стане з ними на вирішальну битву.
Султан, котрого запевняли у безсиллі Речі Посполитої, був дуже вражений і, висилаючи вперед польських татар, валахів і придунайські орди, сам просувався надто повільно. Попри свою безмірну могутність, битви з регулярним військом Речі Посполитої він вельми боявся.
У Хрептові пан Нововейський Володийовського не застав, бо маленький рицар слідом за Мотовилом вирушив до пана підляського битися проти кримської орди і Дорошенка. Там, ще зміцнивши свою славу, вершив він ратні діла: розгромив грізного Корпана, залишивши його тіло у Дикому полі звірям на поживу, грізного Дрозда теж розгромив, а ще безстрашного Малишка і двох братів Синіх, славетних козацьких наїзників, а також чимало невеликих вагаг і чамбулів.
А пані Володийовська у день прибуття Нововейського зібралася саме до Кам’янця з рештою людей і з обозом, бо навала наближалася, і Хрептів час уже було покинути. З жалем у серці виїздила Бася з дерев’яної фортеці, де багато чого їй, щоправда, довелося пережити, але де минула щаслива пора її життя – при чоловікові, серед славних воїнів, поміж люблячих сердець. Нині зі своєї доброї волі вона їхала до Кам’янця назустріч невідомій долі й небезпекам, якими загрожувала облога.
Проте, маючи мужнє серце, вона не піддавалася печалі й пильно спостерігала за тим, як ладнаються в дорогу жовніри, за обозом. Допомагали їй у цьому пан Заглоба, котрий у будь-якій ситуації розумом усіх переважав, а також неперевершений лучник пан Мушальський, відважний і досвідчений войовник.
Усі вони зраділи прибуттю пана Нововейського, хоч відразу з обличчя молодого рицаря зрозуміли, що ні Евки, ні солодкої Зосі з поганської неволі визволити йому не вдалося. Ревними сльозами оплакала Бася долю обох жінок: їх було втрачено. Продані невідомо кому, вони могли бути потім перевезені зі стамбульського базару до Малої Азії, на острови у турецьких володіннях або до Єгипту і томилися в гаремах. І тому не те що викупити, а й довідатися щось про них було неможливо.
Плакала Бася, плакав розсудливий пан Заглоба, плакав і Мушальський, незрівнянний лучник, один тільки пан Нововейський очі мав сухі, бо в нього вже й сліз не було. Коли ж він почав розповідати, як підійшов до Дунаю, майже аж до Тікича, і там, під самісіньким носом у ординців і султана, польських татарів розгромив, а зловісного Аз’ю, сина Тугай-бея, у полон захопив, обидва старих рицарі задзвеніли шаблями й закричали:
– Давай його сюди! Тут, у Хрептові, він мусить загинути!
На це пан Нововейський відповів:
– Не в Хрептові, а в Рашкові загинув він, там, де йому й належало, а смерть йому тамтешній вахмістр придумав, і була вона не легкою.
І він розказав, якою смертю помер Аз’я, Тугай-беїв син, а вони слухали з жахом, хоч і без жалю.
– Що Господь Бог за злочин карає, це всім відомо, – промовив нарешті пан Заглоба, – дивно тільки, що диявол так кепсько слуг своїх захищає!
Бася побожно зітхнула, підвела очі до неба і, подумавши хвилину, відповіла:
– А йому сили бракує могутності Бога протистояти!
– О, ви, ваша милость, як в око вліпили! – заволав пан Мушальський. – Бо якби диявол,– борони Боже, звісно, – був сильніший від Бога нашого, тоді всяка тобі справедливість, а з нею і Річ Посполита зникли б із лиця землі!
– Я через це й турків не боюся, що, primo********, вони сучі сини, а secundo********, сини Веліала57, – відповів пан Заглоба.
На хвилю всі змовкли. Нововейський сидів на лаві, поклавши руки на коліна і втупившись скляними очима в землю.
– Тобі, напевно, має стати легше, – сказав йому пан Мушальський, – бо справедлива помста все-таки неабияка втіха.
– А скажи, милостивий пане, тобі й справді стало легше? – допитувалась Бася сповненим жалю голосом.
Велетень ще трохи помовчав, ніби намагаючись розібратися з власними думками, і нарешті відповів, немовби й сам дивуючись, дуже тихо, майже пошепки:
– Уявіть собі, панове, як перед Богом кажу, я теж гадав, що полегшає мені, коли я його вб’ю... І я бачив його на палі, бачив, як око йому буравом висвердлювали, я запевняв себе, що мені тепер легше, а тим часом неправда це! Неправда!..
Тут пан Нововейський обхопив руками нещасну голову й промовив крізь зціплені зуби:
– Легше було йому на палі, зі свердлом в оці, легше з пекучими долонями, аніж мені з тим, що сидить у мені, про що думаю, про що пам’ятаю повсякчас. Тільки смерть для мене втіха, смерть, смерть – ось що!..
Почувши це, Бася – а серце вона мала сміливе, жовнірське – підвелася раптом і, поклавши нещасному руку на голову, промовила:
– Пошли ж тобі, Боже, смерть під Кам’янцем, слушно ти кажеш, тільки смерть для тебе втіха!
Він же заплющив очі й став повторювати:
– О, так, так! Нехай винагородить вас Бог!..




























