444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 18)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)

Обличчя Аз’ї проясніло від задоволення, сягнистими кроками міряючи кімнату, він промовив:

– Будь благословенний під моїм дахом, Халіме! Сідай і поїж!

– Я вірний пес твій і слуга, – відповів старий татарин.

Тугай-беєвич плеснув у долоні, на його знак увійшов липек-ординарець і, діставши наказ, мерщій приніс попоїсти: горілку, вуджене м’ясо, хліб, солодощі й декілька пригорщів сушеного кавунячого насіння, улюблених, як і насіння соняшників, ласощів татар.

– Ти приятель мені, а не слуга, – сказав Аз’я, коли липек-ординарець вийшов, – будь благословенний, бо ти приносиш добрі вісті: сідай і поїж!

Халім бадьоро заходився їсти, і, аж доки закінчив, вони не промовили й слова. Підкріпившись, Халім почав стежити очима за Аз’єю, очікуючи, коли той заговорить.

– Тут уже знають, хто я, – промовив нарешті Тугай-беєвич.

– І що ж, ефенді?

– А нічого. Тільки більше поважати стали. Все одно я мав відкритися, коли б до діла дійшло. А відтягував тому, що на вісті від орди чекав, хотілося, щоб гетьманові раніше за інших про мене відомо стало, та приїхав Нововейський і впізнав мене.

– Молодий? – з тривогою спитав Халім.

– Та ні, старий. Аллах їх усіх пригнав сюди, і дівку теж. Шайтан би їх узяв. Ось тільки гетьманом стану, пограюся з ними. Дівку сватають мені, та дарма. У гаремі теж невольниці потрібні!

– Старий сватає?

– Ні!.. Вона!.. Вона гадає, що я ту кохаю!

– Ефенді! – уклонившись, промовив Халім. – Я раб оселі твоєї і не маю права говорити при твоїй особі. Але я поміж липеками тебе впізнав, під Брацлавом відкрив тобі, хто ти, і відтоді вірно тобі служу. Я й іншим сказав, щоб за пана тебе мали, та, хоч усі вони тобі віддані, ніхто не любить тебе так, як я. Тож чи дозволено мені буде слово мовити?

– Кажи.

– Ти маленького рицаря остерігайся. Страшний він, у Криму й у Добруджі славетний.

– А чи чув ти, Халіме, про Хмельницького?

– Чув, я у Тугай-бея служив, а він із Хмельницьким війною на ляхів ходив, замки руйнував, здобич брав...

– А чи знаєш ти, що Хмельницький у Чаплинського дружину викрав і собі її за дружину взяв і дітей із нею мав? І що ж? Була війна, і ніяке військо, ні гетьманське, ні королівське, ні Речі Посполитої не зуміло її у нього відібрати. Він і гетьманів здолав, і короля, і Річ Посполиту, бо мій батько йому допоміг, та й до того ж був він козацьким гетьманом. А я ким стану? Татарським гетьманом. Землі мені мають чимало дати і місто за столицю, а довкола того міста улуси виростуть на родючій землі, а в улусах ставні ординці з шаблями – багато луків і багато шабель! А як я її у місто моє викраду і дружиною її, красуню, гетьманською дружиною назву, на чиєму боці буде сила? На моєму! Хто її у мене відбере? Маленький рицар!.. Якщо виживе!.. І нехай би навіть він вижив і вовком вив і самому королю зі скаргою чолом бив, ти що гадаєш, вони війну супроти мене почнуть через одну русу косу? Була вже у них така війна, половина Речі Посполитої згоріла у вогні. Хто мене стримає? Гетьман? А я з козаками об’єднаюся, Дорошу побратимом стану, а землю султанові віддам. Я другий Хмельницький, я ліпший за Хмельницького, лютий лев я! Якщо дозволять мені взяти її, я їм служитиму, козаків битиму і хана битиму й султана, а ні – увесь Ляхистан кінськими копитами витопчу, гетьманів заберу в полон, військо порубаю, міста спалю вогнем, людей винищу, не будь я Тугай-беїв син, я лев!..

Тут очі в Аз’ї загорілися червоним вогнем, білі ікла блиснули, як колись у Тугай-бея. Він підніс руку і посварився нею у бік півночі, і великий він був, і страшний, і прекрасний, тож Халім узявся мерщій бити йому поклони, ледь чутно примовляючи:

– Аллах керим! Аллах керим!

Довго тривало мовчання. Тугай-беєвич поволі заспокоївся і нарешті сказав:

– Богуш сюди приїздив. Я йому відкрив свою могутність і запропонував, щоб в Україні, поруч із козаками, татари оселилися, а біля гетьмана козацького щоб гетьман татарський був.

– І що він, згодився?

– Він за голову схопився і майже бив мені чолом, а наступного ж дня до гетьмана поквапився з радісною звісткою.

– Ефенді, – боязко промовив Халім, – а що, як Великий Лев не піде на це?

– Собеський?

– Авжеж.

Очі Аз’ї спалахнули червоним полум’ям, але відразу й погасли. Обличчя його стало спокійним.

Він сів на лаву і, підперши голову руками, глибоко задумався.

– Я вже сяк і так розкидав розумом, – сказав він нарешті, – що великий гетьман може відповісти, коли йому пан Богуш повідомить цю радісну звістку. Гетьман розумний, він погодиться. Гетьману відомо, що навесні почнеться війна з султаном, на яку в Речі Посполитої нема ні коштів, ні людей, а Дорошенко з козаками на боці султана, і Ляхистану взагалі загрожує загибель, тим паче що ні король, ні шляхта у війну не вірять і не квапляться до неї готуватися. Я тут до всього дослухаюся, усе знаю, та й Богуш не приховує від мене, що говорять при дворі у гетьмана. Пан Собеський великий чоловік, він погодиться, бо знає: коли татари сюди прийдуть по землю й волю, то у Криму і в добрудзьких степах чвари можуть початися, а тоді могуть ординська ослабне і султану доведеться думати, як ці чвари залагодити... А тим часом гетьман матиме час, щоб краще до війни підготуватися, а козаки з Дорошем задумаються, чи так уже варто берегти вірність султанові. Тільки це може урятувати Річ Посполиту, котра так знесилилася, що й декілька тисяч липеків, які повернуться назад, для неї неабияка підмога. Гетьман знає про це, гетьман мудрий, він погодиться...

– Схиляюся перед розумом твоїм, ефенді, – відповів Халім, – та що, як Аллах затьмарить глузд Великого Лева або шайтан так осліпить його пихою, що він одкине твої задуми?

Аз’я притулив своє хиже обличчя до Халімового вуха й прошепотів:

– Ти залишся тут, аж поки прибуде відповідь од гетьмана, а я до того часу до Рашкова не рушу. Якщо відкине він мої задуми, я пошлю тебе до Кричинського й інших. Ти їм сповістиш мій наказ, щоб вони сюди, аж під Хрептів, підійшли тим берегом і були напоготові, а я тут із моїми татарами однієї чудової ночі вдарю на гарнізон і таке їм учворю, що ого-го!

Тут Аз’я провів пальцем по шиї і додав:

– Кесим! Кесим! Кесим!

Халім утягнув голову в плечі, і на його звіриному обличчі з’явилася зловісна усмішка.

– Алла. І Маленькому Соколові... так?

– Так! Йому першому!

– А потім у султанські землі?

– Так!.. Із нею!..

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХІ

Люта зима вкрила ліси товстим шаром снігу, по вінця засипала яри, тож увесь край здавався всуціль білою рівниною. Зненацька розгулялися сильні хуртовини, ховаючи під сніжним саваном людей і цілі стада, дороги стали непрохідними й небезпечними, і все-таки пан Богуш що є сили поспішав до Яворова, аби чимскоріше поділитися з гетьманом великими задумами Аз’ї.

Шляхтич родом із порубіжжя, вихований у постійному страсі перед козацькими й татарськими набігами, стурбований думкою про небезпеку, якою загрожують Вітчизні бунти, навали й незліченна сила турецька, пан Богуш убачав у цих задумах мало не шлях до порятунку Речі Посполитої, свято вірив, що боготворимий ним, так само як і всіма жителями околиць, гетьман, не вагаючись, схвалить їх, позаяк ідеться про посилення могуті Вітчизни, і, попри заметіль, бездоріжжя і снігові замети, він квапився, відчуваючи радість у своєму серці.

Тож у неділю як сніг на голову він нагрянув до Яворова і заставши там, на щастя, пана гетьмана, звелів негайно доповісти про себе, хоч його попереджали, що гетьман денно і нощно заклопотаний експедиціями й написанням листів, так що навіть попоїсти йому нема коли. Проте гетьман, хоч як це дивно, наказав негайно його покликати. І ось, зачекавши декілька хвилин серед двірських, старий жовнір схилився до ніг свого воєначальника.

Він побачив пана гетьмана змарнілим і стурбованим – то був, мабуть, найважчий період у житті пана Собеського. Ім’я його ще не гриміло у всіх куточках християнського світу, але в Речі Посполитій він уже вславився як великий полководець і грізний звитяжець бусурман.

Завдяки такій славі йому й довірили свого часу булаву великого гетьмана і захист східних кордонів, але до гетьманського звання не додали ні війська, ні коштів. І все ж звитяга досі йшла за ним, як тінь. Зі жменею війська він звитяжив під Підгайцями, зі жменею війська пройшов як пломінь уздовж і впоперек Україну, на порох стираючи багатотисячні чамбули, захоплюючи бунтівні міста, сіючи жах і страх перед польською зброєю.

Але тепер над нещасною Річчю Посполитою нависла загроза війни з найстрашнішим із тогочасних супротивників – із усім мусульманським світом. Не було вже таємницею для Собеського, що коли Дорошенко віддав султанові Україну і козаків, той пообіцяв йому сколихнути всю Туреччину, Малу Азію, Аравію, Єгипет, самісінькі глибини Африки, піти священною війною на Річ Посполиту по новий пашалик. Загибель хижим птахом нависла над цілою Руссю, а в Речі Посполитій тим часом панував нелад, шляхта бурхливо виступала на захист свого недолугого ставленика і, збираючись у збройні табори, була готова хіба що до війни міжусобної. Спустошена недавніми війнами і військовими конфедераціями, країна зубожіла. Підбурювала заздрість, взаємна недовіра ятрила серця. Ніхто не хотів вірити у війну з магометанськими полчищами, і великого полководця звинувачували у тому, що він зумисне поширює чутки про неї, щоб відвернути уми від справ внутрішньодержавних. Були й ще жорстокіші звинувачення: нібито він готовий навіть турків покликати, аби забезпечити перемогу своїй партії. Його просто звинувачували у зрадництві і, якби не військо, без вагань учинили б над ним суд і розправу.

Він же перед обличчям прийдешньої війни, знаючи, що з півночі ось-ось рушить сила-силенна дикого люду, стояв майже без війська, з такою малою дещицею, що султан самих слуг мав більше, – без коштів, без засобів для оснащення зруйнованих фортець, без надії на перемогу, без можливості оборонятися, навіть без віри в те, що смерть його, як колись смерть Жолкевського, пробудить закляклу країну і народить месника. І через те стурбованість лягла йому на чоло, а його прекрасне обличчя, схоже на обличчя римського тріумфатора, увінчаного лаврами, мало сліди таємних мук і безсонних ночей.

Одначе, побачивши пана Богуша, гетьман доброзичливо всміхнувся і прояснів на виду. Він поклав йому руки на плечі й сказав:

– Ласкаво прошу, жовніре! Не сподівався я на таку скору зустріч, але тим приємніше бачити тебе у Яворові. Звідкіля їдеш? Із Кам’янця?

– Ні, ясновельможний пане гетьмане. До Кам’янця я й не заїжджав, із Хрептова просто сюди.

– Що там мій маленький рицар поробляє? Чи здоровий і чи хоч трохи ушицькі пущі розчистив?

– У пущах тепер так спокійно, що й дитині малій туди безпечно ходити. Бандитів усіх перевішали, а останніми днями Азбу-бея з усією ватагою до ноги розбили, так що нікого живого не лишилося. Я приїхав саме тоді, коли його знищили.

– Упізнаю пана Володийовського. Тільки Рущиць із Рашкова може з ним зрівнятися. А що там у степах чувати? Чи є якісь свіжі вісті з Дунаю?

– Є, але лихі. В Адріанополі наприкінці зими великий congressus війська має відбутися.

– Це я вже знаю. Нема нині ніяких вісток, опріч лихих: що із Польщі, що із Криму, що із Стамбула.

– А от і ні, ясновельможний пане гетьмане, сам я з такою щасливою звісткою прибув, що, якби був турком чи татарином, неодмінно бакшишу зажадав би.

– Та ти наче з неба до мене впав! Ну ж бо, кажи мерщій, розбий тугу!

– Я так промерз, ваша ясновельможність, що аж мізки закостеніли.

Гетьман плеснув у долоні й звелів пахолкові принести меду. Невдовзі той приніс замшілий дзбанок і свічники із запаленими свічками, бо хоч і рано ще було, а день через снігові хмари стояв похмурий, і надворі, й у кімнатах немовби запанували сутінки.

Гетьман налив меду і почаркувався з гостем, а той доземно вклонився, вихилив чарку і так сказав:

– Ось вона, перша новина: Аз’я, якому велено було ротмістрів татарських назад сюди до нас на службу привести, зовсім не Мелехович, а син Тугай-бея!

– Тугай-бея? – з подивом перепитав пан Собеський.

– Так, ваша ясновельможність. Відкрилося, що пан Ненашинець іще дитиною його із Криму викрав, але дорогою загубив, і Аз’я опинився у Нововейських і ріс у них, не підозрюючи, хто його батько.

– Дивним здавалося мені, що він, зовсім ще молодий, таку повагу має у татар. А тепер воно й зрозуміло: і козаки, навіть ті з них, що залишилися Вітчизні вірними, Хмельницького мало не за святого мають і пишаються ним.

– От-от! Я те саме Аз’ї казав! – підтвердив пан Богуш.

– Незбагненні шляхи Господні, – помовчавши, сказав гетьман, – старий Тугай-бей річки крові пролив на нашій землі, а молодий служить їй, принаймні досі вірою і правдою служив. А тепер, не знаю, чи не захоче він у Криму скуштувати влади.

– Тепер? Та тепер він іще вірніше їй служитиме – це і є друга моя новина, яка, може статися, дасть надію проклятій Речі Посполитій на силі зібратися й вихід і шлях до порятунку. Нехай допоможе мені Бог, – як допоміг заради цієї новини знехтувати усіма труднощами й небезпеками дороги,– чимскоріше вам її викласти і тим утішити стурбоване серце вашої ясновельможності.

– Слухаю пильно, – відповів пан Собеський.

Пан Богуш заходився з таким запалом викладати задуми молодого Тугай-беєвича, що став воістину красномовним. Час від часу він тремтливою від хвилювання рукою наливав собі чарку меду, розхлюпуючи через вінця шляхетний напій, і все говорив, говорив...

Здивованому поглядові великого гетьмана ніби уявилися, змінюючи одна одну, світлі картини прийдешнього: ось тисячі, десятки тисяч татар ринулися вкупі з дружинами, дітьми, табунами й чередами до землі і волі, козаки ж, побачивши цю нову силу Речі Посполитої, перелякані, покірно б’ють чолом татарам, королю і гетьману. Немає більше бунтів в Україні, немає звичних спустошливих, як вогонь чи повінь, набігів на Русь, зате пліч-о-пліч із військом польським і козацьким нишпорять неозорими степами під звуки дудок і бій литавр чамбули української шляхти – татарські чамбули.

Через роки тягнуться одна за одною гарби, а на них, усупереч волі хана й султана, – незліченний народ, котрий віддав перевагу праву й свободі, аніж пригнобленню, українському чорнозему і хлібові, аніж колишній голодній долі... Давня ворожа сила пішла служити Речі Пополитій – Крим збезлюднів. Із рук хана й султана вислизає звикла сила, і страх пойняв їх, бо від степів, від України грізно дивиться їм у вічі новий гетьман нової татарської шляхти, вірний страж і захисник Речі Посполитої, славний син страшного батька – молодий Тугай-бей.

Рум’янець залив обличчя пана Богуша. Здавалося, він насолоджується власними речами, та нарешті, піднявши руки, він закричав:

– Ось що я привіз! Ось що цей нащадок драконів висидів у хрептівських лісах! А тепер йому потрібен тільки лист і дозвіл вашої ясновельможності, щоб кинути поклик у Криму і на Дунаї! Ваша ясновельможність! Якби син Тугай-бея нічого більше не вчинив, а лишень посіяв чвари у Криму й на Дунаї, усіх би там пересварив, розбудив гідру міжусобиці, одні улуси озброїв би супроти одних, то й цим він напередодні війни, повторюю, напередодні війни зробив би велику, неоціненну послугу Речі Посполитій!

Пан Собеський мовчав і сягнистими кроками міряв кімнату. Прекрасне обличчя його було понуре, навіть грізне. Він ходив і, либонь, вів у душі розмову – чи з собою, чи з Богом – невідомо.

Нарешті великий гетьман неначе розірвав у себе в душі якусь сторінку і звернувся до мовця зі словами:

– Богуше, я такого листа і такого дозволу, хоч би й мав на те право, доки живий, не дам!

Слова ці впали на Богуша і тягарем своїм так його придавили, немовби були вилиті з заліза чи залізного свинцю. Він на мить занімів, понурив голову і після довгого мовчання пробурмотів:

– Але чому, ваша ясновельможність, чому?..

– Спершу відповім тобі як політик: ім’я сина Тугай-бея і справді, certum guantum********, могло б привабити татар, якби при цьому їм були обіцяні земля, воля і шляхетські привілеї. Хоч прийшло б їх сюди все ж не так багато, як ти собі уявив. Але найголовніше – це був би шалений вчинок: татар в Україну кликати, новий народ там оселяти, коли ми з козаками поки що не можемо дати ради. Ти кажеш, між ними відразу почалися б суперечки і чвари, меч би приставили до шиї козацької, а хто поручиться, що меч той і польською кров’ю не обагрився б? Я цього Аз’ю до сеї миті не знав, а тепер бачу: живе у нього в грудях змій честолюбства і пихи, через те й питаю: хто поручиться, що не сидить у ньому другий Хмельницький? Він битиме козаків, одначе, не догоди йому якось Річ Посполита чи пригрози вона йому за який-небудь запальний вчинок законною карою, і він миттю з козаками спізнається, нові незліченні полчища зі сходу закличе, як Хмельницький закликав Тугай-бея, перейде на бік султана, як Дорошенко перейшов, і замість посилення нашої могутності почнеться нове кровопролиття і нові поразки нас спіткають.

– Ваша ясновельможність! Татари, ставши шляхтичами, міцно триматимуться Речі Посполитої.

– Чи липеків і черемисів мало було? Вони давно вже шляхтичами стали, чи не тому й перейшли на бік султана?

– Липекам не завжди надавалися привілеї.

– А що, коли шляхта, а так воно й буде, рішуче заперечить такому розширенню шляхетських прерогатив? Як честь і совість тобі дозволять цим диким і кровожерним юрбам, які до того без упину грабували нашу Вітчизну, дати силу і право вирішувати її долю, вибирати королів, на сейм посилати депутатів? За що їм така нагорода? Що за безглузда думка сяйнула тому татаринові в голову і який злий дух тебе, старий жовніре, попутав, що ти дав збити себе з пантелику й ошукати і повірив у таку безчесну й неможливу затію?

Богуш понурив очі й промовив невпевнено:

– Ваша ясновельможність! Що шляхта суперечитиме, це я наперед знав, але ось Аз’я каже, що коли татари з дозволу вашої ясновельможності сюди переселяться, то вже ніяка сила звідси їх не вижене.

– Чоловіче! Отже, він уже й погрожував, і мечем потрясав над Річчю Посполитою, а ти й не второпав?

– Ваша ясновельможність! – заперечив у відчаї Богуш, – можна б, зрештою, не всіх татар шляхтою зробити, хіба що найвидатніших, а решту проголосити вільними людьми. Вони й так на заклик Тугай-беєвича відгукнуться.

– А чи не краще тоді усіх козаків вільними людьми проголосити? Перехрестися, старий жовніре, бо, кажу тобі, злий дух у тебе вселився.

– Ваша ясновельможність...

– І ось що я ще тобі скажу, – тут пан Собеський наморщив чоло і блиснув очима, – якби навіть усе було по-твоєму, і могутність наша могла б вирости, і війні з турками вдалося б запобігти, і шляхта сама до цього закликала, доки я можу тримати цією ось рукою шаблю й перехреститися, – не бувати цьому! Бог свідок! Не допущу я цього!

– Але чому, ваша ясновельможність? – ламаючи руки, запитав Богуш.

– Бо я не лише польський гетьман, а й християнський, я на сторожі хреста стою! І хоч би козаки ще жорстокіше терзали утробу Речі Посполитої, я голів засліпленого, але християнського народу поганським мечем рубати не буду. Бо, вчинивши це, я б батькам і дідам нашим, власним пращурам, праху їхньому, крові, сльозам, усій давній Речі Посполитій сказав би: «Рака!»43 О Боже! Нехай загибель на нас чекає, нехай найменням нашим судилося стати найменнями спочилих, та нехай же поминають нас довіку у храмі Божому тією вірою, яку Бог нам призначив. І нехай нащадки наші, дивлячись на ці хрести й могили, скажуть: «Вони християнство і хрест від нечестивих мусульман до останнього подиху, до останньої краплі крові боронили й за інші народи душі свої поклали». Це наш обов’язок, Богуше! Адже ми фортеця, на мурах якої Христос прапор мук своїх підніс, а ти велиш мені, щоб я, жовнір Божий, фортеці тієї комендант, першим браму відчинив, поганців, як вовків у вівчарню, впустив і Ісусових овечок на забій видав?! Та ліпше вже від чамбулів страждати і бунти терпіти, на жорстоку січу ліпше піти й полягти там і мені, і тобі, та що там, навіть усій Речі Посполитій краще вже загинути, аніж наймення своє зганьбити, слави позбутися і Божу сторожову службу зрадити!

Промовивши це, випростався пан Собеський в усій своїй величі, й обличчя його сяяло, як сяяло, напевно, обличчя Готфрида де Бульйона44, коли він із криком: «Із нами Бог!» кинувся на штурм Єрусалима. І пан Богуш після цих слів сам собі видався мізерним, і Аз’я поруч із паном Собеським здавався мізерним, а полум’яні задуми молодого татарина зчорніли враз і постали в очах пана Богуша безчесними й узагалі принизливими.

Та й що він міг відповісти на слова гетьмана, що ліпше головою накласти, аніж зрадити віру християнську? Який іще навести доказ? Бідолашний шляхтич не знав, що й робити, чи припасти до ніг гетьмана, чи бити себе у груди, волаючи: «Mea culpa? Mea maxima culpa!»********

Цієї миті задзвонили у найближчому домініканському соборі.

Почувши дзвін, пан Собеський сказав:

– До вечірні дзвонять! Ходімо, Богуше, волі Божій ввіримося!

******** Без сумніву (лат.).

******** Моя провина, моя велика провина! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХІІ

Наскільки пан Богуш поспішав до гетьмана із Хрептова, настільки він не квапився поворітьма. У кожному великому місті зупинявся на тиждень або й на два, свята провів у Львові, там же його застав і Новий рік.

Він віз, щоправда, гетьманські настанови Тугай-беєвичу, але в них були тільки порада чимскоріше завершити перемови з татарськими ротмістрами і сухий, навіть грізний наказ відмовитися од великих задумів, тож у пана Богуша не було причин поспішати, бо Аз’я зі своїми татарами не міг нічого вчинити, не маючи на руках грамоти від гетьмана.

І пан Богуш ледве плівся, часто звертаючи дорогою до костьолів і приносячи там покуту за причетність до задумів Аз’ї.

А Хрептів тим часом відразу ж після Нового року наповнився гостями. Приїхав із Кам’янця нвірак, посланець ечміадзинського патріарха, з ним двоє анардратів – досвідчених теологів із Кафи, і безліч слуг. Жовніри чудувалися їхніми дивними уборами, фіолетовими і червоними клобуками, довгими покривалами з оксамиту й атласу, смаглявими обличчями і величавістю, з якою вони ходили, наче дрохви чи журавлі, хрептівською фортецею.

Прибув і Захарій Піотрович, відомий своїми подорожами до Криму і навіть до самого Царгорода, та ще більше ревністю, з якою відшукував і викуповував він полонених на східних базарах. Він супроводжував нвірака й анардратів. Пан Володийовський одразу відлічив йому суму, необхідну для викупу пана Боского, а позаяк дружина його таких коштів не мала, то доклав і свої, а Бася потайки поклала туди ще й свої діамантові кульчики, щоб якось допомогти нещасній вдові й гарненькій Зосі.

Приїхав і Сеферович, кам’янецький претор, багатий вірменин, у якого брат томився у татарському полоні, і дві пані, Нересовичова і Керемовичова, обидві молоді й уродливі, хоч і чорняві. Вони клопоталися про своїх полонених чоловіків.

Були це гості переважно журливі, проте й веселих не бракувало: ксьондз Камінський прислав до Хрептова на масну, під Басину опіку, свою небогу панну Камінську, доньку звинигродського ловчого, а одного чудового дня як із неба впав молодий Нововейський. Довідавшись про те, що батько його перебуває у Хрептові, він негайно ж попросив дозволу у пана Рущиця на зустріч із родаком.

Молодий Нововейський дуже змінився за останні декілька років: верхню губу його вже густо всіяли закручені догори вусики, що не приховували білих вовчих зубів. Він і колись був дужим хлопцем, а тепер став майже велетнем. Такий густий і буйний чуб тільки й міг рости на цій здоровенній голові, їй цілком пасували й широченні плечі. Засмагле, обпалене вітром обличчя з очима-вуглинками світилося молодецькістю. У широкій долоні він міг легко сховати чимале яблуко – вгадай, мовляв, у якій руці? І на порох чавив жменю горіхів, міцно притиснувши їх рукою до стегна.

Усе в ньому у силу пішло, бо, зрештою, сам він був стрункий, худорлявий, а груди – капличкою. Підкови гнув, не надто й натужачись. А прути залізні жовнірам на шиї зав’язував і на зріст вищим здавався, аніж був насправді. Під ногами в нього дошки тріщали, зачепить випадково лаву – тріски збирай.

Одне слово, славний був парубок. Життя, здоров’я, відвага й сила нуртували в ньому, наче окріп у казані, навіть не можучи вміститися у такому велетенському тілі. В голові й грудях у нього ніби вогонь бухав, тож мимоволі кортіло подивитися, чи не димить часом шевелюра. А й справді траплялося йому напиватися в дим – до чарки його тягло. На бій ішов зі сміхом – іржав як кінь, а вже рубака такий був управний, що жовніри на вбитих ним дивитися ходили – і чудувалися.

А втім, змалечку звиклий до степу і до польового сторожового життя, він, хоч і запальний, чуйний і обачний був, знав усі витівки татар, а після пана Володийовського і Рущиця славився як найліпший наїзник.

Старий пан Нововейський, всупереч своїм погрозам і обіцянкам, прийняв сина не надто суворо, боявся відштовхнути, – шукай потім вітра в полі, ще одинадцять років не з’явиться.

По суті, самолюбивий шляхтич був задоволений сином: справді, грошей із дому не бере, сам собі дає раду, серед рицарів прославився, у гетьмана ласку заслужив і чин офіцерський, чого не всякий і з протекцією міг би домогтися. Окрім того, батько врахував і те, що здичавілий у степах і на війні парубок може не скоритися батьківській волі, а тоді не варто й ризикувати.

Син же, хоч, як і годиться, припав до батькових ніг, сміливо глянув йому в очі й відверто відповів на перші докори.

– У вас, батьку, на язиці догани, а в серці радість за мене, бо й справді, я вас не осоромив, а що у хоругов утік, то на те й шляхтич.

– А може, бусурман, – заперечив старий, – одинадцять літ додому носа не потикав.

– Не потикав тому, що кари боявся, вона не відповідала б моєму чинові й честі офіцерській. Усе чекав листа із відпущенням гріхів. Листа не було, ну й мене не було.

– А тепер уже кари не боїшся?

Парубок показав в усмішці свої білі зуби.

– Тут у нас влада військова, їй навіть батьківська поступитися мусить. Ви, батьку, ліпше б обняли мене, адже душа ваша цього просить!

Сказавши це, він розгорнув обійми, а пан Нововейський розгубився, не знаючи, що робити йому з сином, котрий ще хлопчиськом пішов із дому, а тепер ось він – зрілий чоловік, прославлений офіцер. Це вельми лестило батьківському честолюбству, він і справді радий був би притиснути сина до грудей, але боявся все-таки втратити свою честь.

Але син перший обняв батька. У ведмежих обіймах затріщали у шляхтича кості, і це геть його розчулило.

– Що врадиш, – сопучи вигукнув він, – чує, бестія, що на своєму коні сидить, і ось вам! Дивіться! У себе вдома я б так не розм’як, а тут – куди дінешся? Ну ж бо, підійди ще до мене!

Вони знову обнялися, і син із нетерпінням почав розпитувати про сестру.

– Я наказав їй осторонь триматися, аж поки покличу, – відповів батько,– дівчина там, либонь, мало зі шкури не вискочить.

– Ой лелечко! Де ж вона? – крикнув син.

Він одчинив двері й заходився так гучно кликати сестру, що луна, відбившись од стін, йому відповіла:

– «Евко! Евко!»

Ева, яка чекала в сусідній кімнаті, тої ж миті влетіла до них, і, ледве встигла крикнути «Адаме!», як могутні руки підхопили її і підкинули вгору. Брат її завжди дуже любив. У дитинстві він часто-густо захищав її від батькового тиранства і не раз брав на себе її провини й належну їй хльосту.

Узагалі пан Нововейський був у домі деспотом і надто жорстоким, через те Ева у могутньому браті не лише брата вітала, а й прийдешню свою втечу і захисника. Він же цілував її в голову, очі, руки, на хвильку відсунув од себе, подивився їй в обличчя і радісно вигукнув:

– Ох, і гарна дівка! Бігме, гарна!

А згодом знову:

– Ну й виросла! Піч, не дівка!

А очі Еви сміялися. Потім вони заговорили навперебій про все на світі: про довгу розлуку, про дім, про війни. Старий пан Нововейський ходив довкола них і щось бурчав собі під ніс. Син вельми припав йому до душі, та все-таки старого непокоїло: хто з них надалі візьме гору? За тих часів батьківська влада міцнішала і невдовзі стала безмежною, але ж син як-не-як був наїзником, жовніром із Дикого поля і, як слушно зрозумів батько, міцно тримався у сідлі. Нововейський-старший ревно оберігав свою владу. Звісно, він мав певність, що син, шануючи його, віддасть йому належне, але чи буде він податливий як віск, чи все зноситиме, як зносив підлітком?

«А чи насмілюсь я сам ставитися до нього, як до підлітка? – розмірковував старий шляхтич. – Битий жак, поручик, бігме, не намилуюся я ним!»

На довершення всього старий усвідомлював, що батьківське почуття дедалі більше оволодіває ним і що він уже розчулений своїм богатирем сином.

Тим часом Ева щебетала як пташка, закидаючи брата запитаннями: коли він повернеться, чи не оселиться тут, чи не має наміру одружитися?

Вона, щоправда, достеменно не знає і зовсім не впевнена, але, бач, чула, що жовніри дуже влюбливі. Ба, навіть пригадує, їй пані Володийовська це казала. Яка вона гарненька і добра, ця пані Володийовська! Привітнішої і вродливішої у цілій Польщі зі свічкою не знайдеш! Хіба що тільки Зося Боска може з нею зрівнятися.

– А хто така Зося Боска? – запитав Адам.

– Та, що тут із матір’ю гостює, а батька її ординці полонили. Ось побачиш її, відразу закохаєшся!

– Кличте сюди Зосю Боску! – вигукнув молодий офіцер.

Батько з Евою заходилися сміятись із його гарячковості, а син сказав їм:

– Ну як же! Любов, як і смерть, нікого не обмине. Я ще безвусий був, а пані Володийовська дівчиною, коли я по вуха у неї закохався! Ой, Боже мій милий! Як же я кохав Баську! І що ж? Якось я став говорити їй про це, і тут немовби мені хто в пику затопив: «Не пхай носа до чужого проса!» Здогадався я, що вона вже тоді пана Володийовського кохала – і що там казати – сто разів мала слушність!

– Це ж чому? – запитав старий пан Нововейський.

– Чому? Та тому, що скажу не вихваляючись – я на шаблях будь-кого перефехтую, тільки не його. Він зі мною менш ніж за дві хвилини впорається. А до того ж наїзник incomparabilis********, перед ним сам пан Рущиць шапку скине. Та що там пан Рущиць! Навіть татари шанують його. Нема ліпшого жовніра у Речі Посполитій!

– А як же вони з дружиною кохають одне одного! Ох-ох! Аж дивитися боляче! – втрутилась Ева.

– А в тебе вже слинка тече! Ге! Та тече вона від того, що й тобі вже пора! – заволав Адам.

І, взявшись у боки, затряс головою як кінь і почав сестру дражнити. Вона ж відповіла скромно:

– У мене й на думці такого не було.

– А тут, до речі, й офіцерів, і ґречного товариства не бракує!

– Та от не знаю, чи казав тобі батько, що Аз’я тут.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю