444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 20)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)

– Ні, я його не боюся! – відповіла Евка.

І почала цілувати Басині руки.

– Їдь із нами! – промовила вона збуджено. – Їдь із нами! Ти одна можеш урятувати нас, ти одна не побоїшся сказати батькові, ти одна зможеш чогось домогтися. Їдь із нами! Я до ніг панові Володийовському кинуся, щоб він тобі їхати дозволив. Без тебе батько з Аз’єю за ножі схопляться! Їдь із нами! Їдь із нами!

Кажучи це, вона сповзла до Басиних колін і з плачем їх обняла.

– Дасть Бог, поїду! – відповіла Бася. – Міхалові все як є розкажу і надокучатиму йому проханнями. Ниньки й самій їхати безпечно, а вже тим паче з такою численною стражею. Може, й Міхал поїде, а ні, то він має серце добре, згодиться. Накричить спершу, але як побачить, що я засмутилася, відразу почне довкола мене ходити, в очі заглядати і згодиться. Я воліла б, щоб він сам міг поїхати, бо мені без нього так тоскно, та що врадиш! Я ж їду, аби вам якось допомогти... Тут не забаганка моя, ваша доля вирішується. Міхал тебе любить і Аз’ю любить – він погодиться.

Аз’я ж після побачення з Басею помчав до себе на квартиру мов на крилах, веселий і радісний, ніби одужав після тяжкої хвороби.

За хвилину до цього нестерпний розпач терзав його душу. Того ранку від одержав листа від пана Богуша. Ось що було в ньому:

«Любий мій Аз’я! Я затримався у Кам’янці й до Хрептова поки що не поїду і через те, що маю багато клопоту, і через те, що нема чого. У Яворові я був. Пан гетьман не лише не дає тобі письмового дозволу і не має наміру своїм авторитетом прикривати твоїх шалених задумів, а й велить тобі – під загрозою позбавити милості – негайно задумів цих зректися. Я теж збагнув, обміркувавши: все, про що ти мені говорив, – єресь, бо християнському політичному народові у такі оборудки з бусурманами вступати – гріх і соромно було б перед усім світом шляхетські привілеї злодіям, розбійникам і кровопивцям роздавати. Ти сам розкинь розумом, а про гетьманську булаву й думати забудь, не для тебе вона, хоч ти і син Тугай-бея. А якщо хочеш ласку гетьмана якнайшвидше повернути, то чином своїм задовольняйся, а особливо прискор перемови з Кричинським, Творовським, Адуровичем та іншими, цим найліпше вислужишся.

Наказ тобі від гетьмана, що маєш робити, надсилаю у цьому листі, а панові Володийовському – розпорядження від гетьмана, щоб тобі з твоїми людьми вільний виїзд і в’їзд давали і не чинили перепон. Напевно, час тобі вже з ротмістрами зустрітися, поквапся з цим і пильно повідомляй мені в Кам’янець, що там, на другому боці, чути.

Нехай буде з тобою милість Божа, завше твій доброзичливець Марцин Богуш із Зембліц, підстолій новогрудський».

Молодий татарин, одержавши цього листа, страшенно розлютився. Спершу він на клаптики порвав листа, потім сколов стола кинджалом, нарешті погрожував, що заріже себе і вірного Халіма, котрий навколішки благав не робити цього, аж поки він схолоне від гніву і відчаю. Лист цей для Аз’ї був прикрим ударом. Замки, які вибудували його пиха й марнославство, розсипалися на порох, задуми були знищені. Він міг стати третім гетьманом Речі Посполитої і навіть інколи вирішувати її долю, а тепер йому світило залишитися невідомим офіцером, для якого вершина амбіції – шляхетське звання. У своїй запальній уяві він щодня бачив юрби, які били йому чолом, тепер же він змушений був бити чолом перед іншими.

І ні на що виявилося, що він син Тугай-бея, що кров могутніх войовників тече в його жилах, що в душі у нього зародилися великі задуми, – ні до чого! Усе ні до чого! Життя він проживе невизнаний і в невідомості помре у якійсь забутій Богом фортеці. Однісіньке слово підрізало йому крила, одне «ні!» позбавило його можливості орлом ширяти у піднебессі, відтепер він мусить черв’яком повзати по землі.

Але все це ніщо у порівнянні з тим, яке щастя він утратив. Та, за володіння якою він оддав би своє життя, та, до кого він палав неймовірною пристрастю, кого покохав очима, серцем, душею, усім єством, ніколи вже не буде йому належати. Лист відібрав у нього Басю, як і гетьманську булаву. Хмельницький міг викрасти Чаплинську, могутній Аз’я, Аз’я-гетьман теж міг викрасти чужу дружину й відстояти її хоч би і в борні з усією Річчю Посполитою, але у який спосіб доможеться її Аз’я, татарський поручик, що служить під рукою її чоловіка?

Коли він думав про це, світ уявлявся йому в чорному світлі, здавався порожнім і похмурим. Чи не краще вмерти, аніж жити без усякого сенсу, без щастя, без надії, без коханої жінки? Гнітило його це тим страшніше, що він не сподівався цього удару, навпаки, беручи до уваги стан Речі Посполитої, загрозу прийдешньої війни, слабкість гетьманських військ і ту користь, яку задуми його могли б дати Речі Посполитій, він із кожним днем переконувався, що гетьман схвалить його плани. А тим часом надії його розвіялись як дим під вітром. Що залишалося йому? Зректися слави, величі, щастя. Але він не був на це здатний. Першої миті шалений гнів і розпач пойняли його. Жар проник до кісток і нестерпно пік його, він вив і скреготів зубами, а думки, такі ж пекучі й мстиві, одна за одною пролітали у нього в голові. Він хотів помститися Речі Посполитій, гетьманові, Володийовському, навіть Басі. Хотів підняти своїх липеків, перебити до ноги гарнізон, усіх офіцерів, увесь Хрептів, убити Володийовського, а Басю викрасти і піти з нею на молдавський берег, а потім і далі, у Добруджу, і ще далі, хоч би й до самого Царгорода, хоч би й у азіатські пустелі.

Але вірний Халім був невідступно при ньому, та й сам він, оговтавшись після нападу сказу й розпачу, збагнув марність своїх намірів.

Аз’я і тим ще був схожий на Хмельницького, що у ньому, як і в Хмельницькому, уживалися лев зі змієм. Ну, вдарить він із вірними липеками на Хрептів – і що? Та невже ж чуткий як журавель Володийовський дасть себе ошукати? А хоч би й так, хіба дасть себе здолати цей уславлений наїзник, у нього до того ж і більше жовнірів пір рукою, і кращі вони. А втім, якби навіть Аз’я його переміг, що далі? Піде він униз річкою до Ягорлика, доведеться дорогою гарнізони знищити у Могилеві, Ямполі й Рашкові. Перейде на молдавський берег, там пиркалаби, приятелі Володийовського, і сам Хабарескул, паша хотинський, друг його затятий. До Дороша подасться, там під Брацлавом гарнізони польські, а в степу навіть узимку кишить роз’їздами. Уявивши все це, відчув Тугай-беєвич своє безсилля, і зловісна душа його поринула у глухий відчай, як поранений дикий звір поринає у похмуру печеру в скелях.

Нестерпний біль часом сам себе вбиває, переходячи в заціпеніння, так і він нарешті впав у заціпеніння.

Аж тут йому повідомили, що пані комендантша хоче з ним поговорити.

Халім не впізнав Аз’ї після тієї розмови. Заціпеніння геть зникло з обличчя татарина, очі в нього горіли, як у рисі, він увесь сяяв, білі ікла поблискували у нього з-під вусів, – і в дикій своїй красі він був як дві краплі води схожий на страшного Тугай-бея.

– Пане мій, – спитав Халім, – як сталося, що Бог звеселив твою душу?

А Аз’я на це:

– Халіме! Після темної ночі Бог посилає на землю день і сонцю велить із моря піднятися. Халіме, – він схопив старого татарина за плечі, – через місяць вона стане моєю навіки!

І таке сяйво йшло від смаглявого його обличчя, таким він здавався прекрасним, що Халім заходився бити йому поклони.

– Сину Тугай-бея, ти великий і могутній, і підступність невірних не здолає тебе!

– Слухай, – сказав Аз’я!

– Слухаю, сину Тугай-бея!

– До синього моря поїдемо ми, де сніги тільки в горах лежать, а якщо коли й повернемося сюди, то на чолі чамбулів, – незліченних, як пісок приморський, як листя у тутешніх пущах, меч і вогонь несучи. Ти, Халіме, сину Курдулука, ще сьогодні вирушиш у дорогу. Знайдеш Кричинського і скажеш йому, щоб людей своїх привів до Рашкова. Адурович же, Моравський, Александрович, Грохольський, Творовський і всі, хто живий із липеків і черемисів, нехай зі своїми загонами теж наблизяться до війська. А чамбулам, що з Дорошем на зимовищі стоять, нехай дадуть знати, щоб від Умані зчинили зненацька велику тривогу, тоді гарнізони ляські покинуть Могилів, Ямпіль і Рашків і в глибину степів підуть. Якщо на шляху в мене війська не буде, я у Рашкові самі попелища та пожарища залишу!

– Допоможи тобі Боже, пане! – відповів Халім.

І став бити поклони, а Тугай-беєвич нагнувся до нього і декілька разів повторив:

– Гінців розсилай, гінців розсилай, лишень місяць зостався у нас.

Після цього він одправив Халіма і, залишившись наодинці, взявся молитись, бо груди його наповнилися щастям і вдячністю Богові.

Молячись, він мимоволі поглядав у вікно на своїх татар, які саме виводили коней на водопій до колодязів. Майдан зачорнів від юрби. Стиха наспівуючи свої монотонні пісні, липеки витягали скрипучі журавлі й виливали воду в корита. Із кінських ніздрів струменями валила пара і затуляла світло.

Раптом із головної будівлі вийшов пан Володийовський у кожусі та ялових чоботях і, наблизившись до татар, став про щось говорити їм. Вони слухали його, випроставшись, і, наперекір східному звичаю, поскидавши з голів хутряні шапки. Побачивши коменданта, Аз’я урвав молитву і пробурчав:

– Хоч ти й сокіл, але не долетіти тобі туди, куди я долечу, і зостанешся ти один у Хрептові, у журбі й печалі.

Пан Володийовський, поговоривши з жовнірами, повернувся в будівлю, і на майдані знову почувся спів липеків, форкання коней і жалібне, пронизливе скрипіння колодязних журавлів.

******** Гадаю (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

ХХХVІ

Маленький рицар, як і передбачала Бася, дізнавшись про її наміри, закричав, що ніколи на це не пристане, що сам він їхати не може, а саму її не пустить, та його здолали прохання й наполягання, і він завагався.

Правда, сама Бася наполягала менше, аніж він сподівався. Їй дуже хотілося їхати з чоловіком, без нього поїздка втрачала для неї всяку привабливість, та Ева впала перед ним на коліна і, цілуючи йому руки, заклинала відпустити Басю в ім’я його кохання до дружини.

– Ні в кого не стане відваги підступитися до мого батька і про все йому оголосити, – казала вона, – ні в мене, ні в Аз’ї, ні навіть у брата, тільки пані Бася зуміє, їй він ні в чому не відмовить!

А пан Володийовський на це:

– Нема чого Басьці у сваху бавитися! Зрештою, ви ж назад повернетеся, ось тоді нехай усе і владнає.

Евка у відповідь розплакалася. Сам Бог знає, що станеться до того часу, вона, мовляв, помре від горя, хоч для неї, сироти, котра ніколи не бачила милосердя, може, так і ліпше.

Маленький рицар мав чуле серце, тому, настовбурчивши вусики, заходив кімнатою. Надто вже не хотілося йому розлучатися з Баською навіть на день, не кажучи вже про декілька тижнів.

Але прохання, очевидно, пройняли його, бо десь за два дні якось увечері він промовив:

– Якби ж то і я міг поїхати, інша річ! Та ніяк не можу, служба тримає!

Бася метнулася до нього і, торкнувшись щік його своїми рожевими вустами, почала повторювати:

– Їдьмо, Міхалеку, їдьмо, їдьмо!

– Ні, ніяк неможливо! – рішуче відповів пан Володийовський.

Минуло ще декілька днів. Маленький рицар допитувався у пана Заглоби – що робити? Але той поради не дав.

– Якщо інших перепон нема, тільки сантимент, то що тут скажеш? – відповів старий шляхтич. – Тобі вирішувати. Звісно, пустка тут буде без гайдучка. Якби не мій вік і не важка дорога, то і я б поїхав, бо без неї ніяк.

– От бачиш! Перепон і справді нема, хіба що дні стоять морозні. А так спокійно, і гарнізони на шляху всюди, тільки без неї нудно.

– Кажу тобі ще раз: сам вирішуй!

Після цієї розмови пан Міхал знову почав вагатися і думати став двояко. Евки йому було жаль. «Та й чи пристойно відпускати дівчину з Аз’єю саму в таку далеку дорогу, – роздумував він, – а головне, як не допомогти приязним людям, якщо нагода така випадає? Про що, власне, йдеться? Про те, що Басі не буде два-три тижні? Та якби тільки для того, щоб вона побачила Могилів, Ямпіль і Рашків, чого б їй не догодити? Аз’ї все одно треба їхати з хоругвою до Рашкова, тож варти буде чимало, навіть занадто, бо розбійників винищено, а орда взимку не страшна».

Дедалі більше вагався маленький рицар, і, помітивши це, жінки знов почали налягати: одна подаючи це як добрий вчинок і свій обов’язок, друга – плачучи і лементуючи. Нарешті й Тугай-беєвич прийшов уклонитися комендантові. Сказав, що він, звісно, недостойний такої ласки, але все-таки сміє про неї просити, бо не раз доводив свою вірність і відданість родині Володийовських. Він у великому боргу перед ними обома, бо це вони не дозволили попихати ним ще тоді, коли ніхто не знав, що він син Тугай-бея. Він ніколи не забуде, що пані Бася бинтувала його рани і була йому не лише пані лагідною, а й ніби матір’ю. Вдячність свою він уже довів у битві з Азба-беєм, та й у майбутньому, не доведи Боже що страшне трапиться, він, не задумуючись, віддасть за неї останню краплю крові й накладе головою.

Далі він розповів про свою давню нещасну любов до Еви. Він не може жити без цієї дівчини! Він кохав її усі ці роки розлуки, хоч і без надії, і ніколи не перестане кохати. Але вони зі старим паном Нововейським здавна ненавидять один одного, колишні стосунки слуги і пана широкою прірвою лягли поміж ними. Тільки пані Бася могла б їх помирити, ну а якщо не вдасться, то він хоч би захистить любу його серцю дівчину від батьківського тиранства, щоб той не замкнув її і не вихльостав.

Пан Володийовський волів би, либонь, щоб Баська не втручалася в це діло, але як сам він любив робити людям добро, то й серцю дружини не дивувався. Проте поки що він не відповів Аз’ї згодою, навіть Евчині сльози його не розчулили, а, зачинившись у канцелярії, став думати.

Аж нарешті якось до вечері вийшов він із прояснілим обличчям, а після вечері спитав зненацька Тугай-беєвича:

– Аз’я, а коли тобі треба вирушати?

– За тиждень, ваша милость! – відповів стурбовано татарин. – Халім, гадаю, вже закінчив перемови з Кричинським.

– Накажи й великі сани вимостити, жінок до Рашкова повезеш.

Почувши це, Бася заплескала в долоні й кинулась до чоловіка. Відразу ж підскочила й Евка, за нею, спалахнувши шаленою радістю, Аз’я припав до його колін. Пан Володийовський аж замахав руками.

– Та заспокойтеся ви! – сказав він. – Ну що тут такого! Якщо можна допомогти людям, чом би й не допомогти, серце не камінь, та і я не тиран якийсь. Ти ж, Басько, повертайся, люба, чимскоріше, а ти, Аз’я, опікуйся нею щиро, це буде твоя мені вдячність. Ну, ну, вгамуйтеся!

Він заворушив вусиками, а потім для бадьорості додав уже веселіше:

– Найгірше це бабські сльози. Як сльози побачу – мені стає зле. А ти, Аз’я, не тільки нам із дружиною маєш дякувати, а й оцій панянці, котра за мною як тінь ходила, журбу свою перед очі мої виставляючи. За такі почуття платити треба!

– Відплачу, відплачу! – дивним голосом відповів Тугай-беєвич і, схопивши руку Евки, осипав її поцілунками з такою пристрастю, ніби хотів її покусати.

– Міхале! – заволав зненацька пан Заглоба, показуючи на Басю. – Що ми тут робитимемо без цього котика?

– Еге ж, тяжко буде! – відповів маленький рицар, – далебі, тяжко!

А за мить тихіше додав:

– А може, Господь Бог згодом благословить цей добрий учинок... Розумієш, ваша милость...

Тим часом «котик» просунув поміж ними свою світлу допитливу голівку.

– Це ви про що?..

– А... так, ні про що! – відповів пан Заглоба. – Говоримо, що лелеки навесні, напевно, прилетять...

Баська по-котячому потерлася мордочкою об чоловікове обличчя.

– Міхалеку, я недовго там сидітиму, – тихо промовила вона.

І після цієї розмови вони ще декілька днів радилися, але вже про подорож.

Пан Міхал сам усе перевіряв, сани наказав готувати і вимощувати їх шкурами затруєних восени лисиць. Пан Заглоба повиносив свої кожухи, щоб ноги в дорозі було чим прикрити. Споряджалися вози з постіллю і харчами, готували й Басиного джанета, аби вона могла пересісти на нього з саней там, де шлях буде крутий і небезпечний. Найдужче пан Міхал боявся спуску до Могилева, там і справді можна було в’язи скрутити.

Хоч ні про який напад не могло бути й мови, маленький рицар усе-таки наказав Аз’ї бути якомога обережнішим: десь із двадцятеро людей висилати на декілька верст уперед, на нічліги розташовуватися тільки там, де є гарнізони, виїздити вдосвіта, зупинятися завидна, а в дорозі не марудитися. Так усе продумав маленький рицар, що навіть пістолети для Басі власноруч засунув у кобури при сідлі.

Нарешті настала хвилина від’їзду. Ще було темно, коли двісті коней липеків стали напоготові на майдані. У головній кімнаті комендантського дому панувало вже пожвавлення. У грубах ясним полум’ям палали смоляні друзки. Всі офіцери зібралися прощатися: маленький рицар, пан Заглоба, пан Мушальський, пан Ненашинець, пан Громика, пан Мотовило, а з ними товариші з відбірних хоругов. Баська й Евка, ще теплі й рум’яні від сну, пили на дорогу гаряче вино з прянощами.

Пан Володийовський сидів поруч дружини, обійнявши її за талію, пан Заглоба підливав вина, щаразу примовляючи: «Ще, бо морозець!» І Бася, й Ева вдягнені були по-чоловічому – так зазвичай подорожували жінки у прикордонних краях. Бася була при маленькій шаблі, у рисячій шубці, отороченій хутром ласиці, у горностаєвому, з вухами, ковпачку, у просторих, схожих на спідницю, шароварах і в чобітках по коліна, м’яких, випоротком підшитих. Поверх одягалася ще тепла делія і шуба з каптуром – закутувати обличчя. А поки що Басине обличчя було відкрите, і жовніри, як завше, чарувалися її красою. Дехто, щоправда, жадливо поглядав на Еву, на її вологі, створені для поцілунків губи, а дехто не знав, на яку дивитися, бо такими жаданими для них були обидві, що їх аж пропасниця била і вони перешіптувалися по обох кутках кімнати:

– Тяжко чоловікові самому жити на такому відлюдді. Щасливий комендант! Аз’я щасливий!.. Ух!..

Вогонь весело потріскував у грубі, за плотами вже співали півні. Спроквола вставав день, доволі морозний і погожий. Зарожевіли вкриті товстим шаром снігу дахи сараїв і жовнірських квартир.

Із майдану долинало форкання коней і рипіння снігу під ногами жовнірів із драгунських хоругов і хоругов товаришів, котрі зібралися тут із казарм і корчем, щоб попрощатися з Басею і липеками.

Нарешті пан Володийовський сказав:

– Пора!

Почувши це, Баська підхопилася і впала в обійми чоловіка. Він припав губами до її губ, потім, притиснувши щосили дружину до грудей, став цілувати в очі, чоло і знову в губи. Довга була ця хвилина, бо дуже кохали вони одне одного.

Після маленького рицаря настала черга пана Заглоби, відтак інші офіцери прикладалися до Басиної ручки, а вона не переставала повторювати своїм дзвінким, як срібло, дитячим голосочком:

– Бувайте, милостиві панове, здорові! Бувайте здорові!..

І вони пішли з Евою одягти делії з отворами замість рукавів, а на них – шуби з каптурами, отож геть потонули у своїх уборах. Перед ними широко відчинили двері, клуби пари увірвалися в кімнату – і все товариство опинилося на майдані.

Дедалі світлішало надворі від зорі й снігу. Гриви татарських бахматів і кожухи жовнірів узялися інеєм, і здавалося, що вся хоругва одягнена у біле й сидить на білих конях.

Бася з Евою сіли у вимощені шкурами сани. Драгуни й рядові зі шляхетських хоругов гучно побажали мандрівцям щасливої дороги.

Від цих криків численні табуни ворон і круків, яких сувора зима пригнала чимближче до людських жител, позривалися з дахів і з гучним карканням заходилися кружляти у рожевому повітрі.

Маленький рицар нахилився до саней і уткнувся обличчям у Басин каптур.

Довгою була ця хвилина. Нарешті він одірвався від Басі й, перехрестивши її, промовив:

– Із Богом!

І тоді Аз’я підвівся у стременах. Дике обличчя його променіло від радості й зорі. Він махнув пірначем, аж бурка піднялася на ньому, як крила хижого птаха, і пронизливо крикнув:

– Руша-а-а-ай!

Зарипіли по снігу копита. Пара густо повалила із кінських ніздрів. Перші шереги липеків поволі рушили у путь, за ними другі, треті, четверті, за ними сани, потім знову шереги – загін похилим майданом віддалявся до воріт.

Маленький рицар перехрестив їх, нарешті, коли сани вже проминули ворота, стулив руки рурочкою і вигукнув:

– Будь здорова, Басько!

Але відповіли йому тільки звуки ріжків і гучне каркання чорного птаства.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХХVІІ

Загін черемисів майже у два десятки коней ішов на милю вперед, він перевіряв дорогу й попереджав комендантів про те, чи проїхала пані Володийовська, – щоб готували квартири. За цим загоном скакала основна сила липеків, потім сани з Басею й Евою, ще одні сани з обслуговуванням і менший загін, який завершував похід.

Через снігові замети шлях був важкий. Соснові бори, які й узимку не скидали хвої, трохи прикривали землю від снігу, але чорнолісся, що тяглося уздовж дністровського берега і складалося переважно з дубів та дерев інших листяних порід, не мало свого природного склепіння і майже до половини було занесене снігом. Сніг засипав також вузькі яри. Подекуди снігові кучугури здіймалися як морські хвилі, їхні підняті гребені звішувалися вниз, ось-ось ладні впасти і злитися із білою безмежною рівниною. Коли переїздили небезпечні яри, липеки на спусках притримували сани мотузками. Тільки на високих рівнинах, де вітри вигладили сніговий наст, удавалося швидко їхати слідами каравану, що разом із нвіраком та двома вченими анардратами невдовзі перед тим виїхав із Хрептова.

Хоч дорога була й важка, та все-таки не настільки, як часом траплялося у цьому лісистому, покраяному річками, струмками, розколинами і ярами краю, і вони тішилися, що до настання темряви встигнуть дістатися до глибокого яру, в якому лежав Могилів. До того ж днина обіцяла бути погожою. За рум’яною зорею встало сонце, і враз у його променях сліпучо засяяли яри, рівнини й ліси. Галуззя дерев ніби обліпили блискітки: вони сяяли так, що аж очам ставало боляче. З високих місцин крізь галявини, як крізь вікна у лісі, погляд летів ген у далину, до Молдавії, і потопав у білому з синявою, залитому сонцем просторі, що сягав аж до обрію.

Повітря було сухе, бадьористе. Такої пори люди, як і звірі, відчувають у собі силу й здоров’я. Тож коні гучно форкали, випускаючи з ніздрів клуби пари, а липеки, хоч як щипав їх мороз, примушуючи ховати ноги під поли халатів, весело співали пісні.

Сонце нарешті досягло зеніту небесного шатра і почало трохи пригрівати. Басі й Еві навіть спечно зробилось у санях під шкурами, тому розв’язавши зав’язки й відкинувши каптури, вони показали світові свої рум’яні лиця. Бася стала роздивлятися довкола, а Ева – шукати очима Аз’ю. Біля саней його не було, він їхав попереду з невеликим загоном черемисів, який видивлявся дорогу, а за потреби розчищав її від снігу. Ева навіть через це насупилася, але пані Володийовська, котра знала назубок військову службу, втішила її:

– Такі вони всі. Служба це служба. Міхалек мій теж на мене й не гляне, коли службою заклопотаний. А як же інакше? Якщо вже жовніра кохати, то найкращого.

– Але на постої він із нами буде? – запитала Ева.

– Гляди, щоб не набрид. Ти помітила, коли виїздили, як він радів? Аж сяяв увесь.

– Бачила! Дуже радів!

– А що буде, коли він дозвіл дістане від пана Нововейського?!

– Ой! Що на мене ще чекає! Нехай буде на те воля Божа! Хоча в мене серце аж завмирає, як подумаю про батечка. А що як кричати стане, а що як затнеться і не дасть дозволу? Ох і перепаде мені, коли ми додому повернемося.

– Знаєш, Евко, що я думаю?

– А що?

– Те, що з Аз’єю жарти кепські! Брат твій ще міг би йому протистояти, а батько ж не має гарнізону. От я й думаю, якщо він затнеться, Аз’я все одно тебе візьме.

– Як же це?

– А дуже просто – викраде тебе. Кажу ж тобі, з ним жарти кепські... Як-не-як, Тугай-беєва кров... Повінчається з тобою у першого-ліпшого ксьондза... Деінде потрібні й заручини, і метрики, і дозволи, але в нас дикий край, тут усе трохи по-татарському...

Обличчя в Евки проясніло.

– Оцього я й боюся! Аз’я ладен на все, оцього я й боюся! – відповіла вона.

Бася швидко до неї повернулася, глянула їй у вічі й розсміялася так дзвінко, мовби дитина.

– Авжеж, боїшся, як миша сала. Я так і знала!

Евка, рум’яна від морозу, ще дужче зашарілася і відповіла:

– Батькового прокляття я справді боюся, бо знаю – Аз’я ні перед чим не зупиниться.

– Ти на ліпше сподівайся, – сказала Бася. – Опріч мене, тобі й брат помічник. Правдива любов завше своє візьме. Мені це сказав пан Заглоба ще тоді, коли я Міхалові й уві сні ще не снилася.

І, розговорившись, вони наввипередки почали розповідати, одна про Аз’ю, друга про Міхала. Так спливло кілька годин, аж поки караван зупинився на перший короткий привал у Яришеві. Від містечка, за всіх часів досить бідного, після селянського вторгнення залишилася тільки одна корчма, яку відреставрували, бо часті переходи військ почали давати їй зиск.

Там Бася з Евою застали проїжджого вірменського купця родом із Могилева, котрий віз сап’ян до Кам’янця.

Аз’я хотів виставити його надвір укупі з волохами й татарами, що його супроводжували, але жінки дозволили йому залишитися, тільки варті довелося піти. Купець, дізнавшись, що мандрівна пані – пані Володийовська, заходився бити їй поклони і, на превелику радість Басі, до небес підносити її чоловіка.

Потім він пішов до своїх в’юків і, повернувшись, подарував їй коробку рідкісних цукерок і маленьку шкатулку, повну турецьких духмяних лікувальних трав від різних хвороб.

– Це я на знак подяки, – пояснив він. – Ще зовсім недавно ми з Могилева не сміли й носа виткнути, бо і Азба-бей тут лютував, і розбійники повсюди чаїлися – у всіх ярах і на тому боці, у схованках, а тепер шлях безпечний, от ми і їздимо. Нехай Господь примножить дні хрептівського коменданта, а кожен день таким довгим зробить, який довгий шлях від Могилева до Кам’янця, а кожну годину так подовжить, щоб вона днем здавалася. Бо наш комендант, пан писар польний45, воліє все більше у Варшаві відсиджуватися, а хрептівський комендант сам пильнував і розбійників вимів так, що ниньки їм Дністер за саму смерть страшніший.

– То пана Жевуського46 нема у Могилеві? – запитала Бася.

– Він тільки військо привів і не знаю, чи й три дні тут сам пробув. Даруйте, ваша милость, тут кишмиш, а оце – фрукт, якого і в Туреччині нема, його здалеку привозять, з Азії, він там на пальмах росте... Пана писаря ниньки нема, та й кінноти теж нема, вона вчора несподівано до Брацлава подалася... Ось, пані, фініки вам обом, їжте на здоров’я... Зостався сам пан Гоженський47 із піхотою, а кіннота вся пішла...

– Дивно мені, що кіннота вся пішла, – промовила Бася, запитливо поглянувши на Аз’ю.

– Коні, мабуть, застоялися, – відповів Тугай-беєвич, – адже зараз спокійно!

– У місті ходять чутки, що Дорош раптом заворушився, – сказав купець.

Аз’я розсміявся.

– А чим він коней годуватиме, снігом? – звернувся він до Басі.

– Пан Гоженський найкраще вашій милості це пояснить, – додав купець.

– Мені теж здається, що це нічого, – подумавши, сказала Бася, – якби щось було, чоловік мій перший про це знав би.

– Без сумніву, у Хрептові передусім стало б відомо, – мовив Аз’я. – Не бійтеся, ваша милость.

Бася підвела своє ясне обличчя на татарина і гордо роздула ніздрі.

– Це я боюся? Чудово! Звідкіля ти, милостивий пане, таке взяв? Чуєш, Евко, я – боюся!

Евка не відразу змогла відповісти. Вона дуже любила попоїсти, особливо їй подобалися солодощі, й тепер набила повен рот фініками, що не заважало їй, зрештою, кидати хтиві погляди на Аз’ю. Лишень проковтнувши, вона відповіла:

– Із таким офіцером і мені нічого не страшно!

І ніжно, значливо глянула у вічі молодому татаринові. Він же, відтоді як вона стала для нього завадою, відчував до неї тільки гнів і таємну відразу. Не виказавши себе жодним жестом, він одповів, не підводячи очей:

– У Рашкові з’ясується, чи заслужив я вашу довіру!

Це прозвучало майже як погроза. Проте обидві жінки, які звикли до дивацтв юнака і його манери говорити й чинити, не звернули на це уваги. А втім, Аз’я відразу ж заквапився їхати далі, бо до Могилева вів крутий, важкий спуск, який треба було здолати завидна.

І вони рушили далі.

До самих узгір’їв їхали швидко. Там Бася хотіла пересісти на коня, але Аз’я вмовив її залишитися з Евою у санях, які взяли на аркани і надзвичайно обережно стали спускати зі схилу.

Аз’я увесь цей час ішов пішки при санях, майже не розмовляючи з жінками, цілком поглинутий їхньою безпекою і взагалі командою. Сонце зайшло все-таки раніше, ніж вони встигли здолати гори, тому загін черемисів, що йшов попереду, почав розводити вогнища. Біля кожного з них стояв один черемис і безперервно підкидав у вогонь сухе галуззя. Подорожні просувалися вперед поміж багровими язиками полум’я і постатями черемисів. А позаду, за цими постатями, у нічному мороці й відблиску вогнищ виднілися розпливчасті, страхітливі обриси грізних урвищ.

Усе це було нове, цікаве, скидалося на небезпечну таємничу експедицію. Басина душа була на сьомому небі, а серце переповнювалося вдячністю до чоловіка – за те, що дозволив їй вирушити у невідомі краї, і до Аз’ї – за те, що він так уміло їх вів. Тільки тепер зрозуміла Бася, що таке жовнірські походи, дізналася, що таке труднощі, про які вона чула од військових, що таке круті, запаморочливі дороги. Шалена радість пойняла її. Вона, звісно, пересіла б на джанета, але їй кортіло побазікати з Евкою, полякати її. Коли передні загони зникали з очей у в’юнких ущелинах і починали перегукуватися дикими голосами, які відлунювали у заростях, Баська, обернувшись до Еви, хапала її за руки й казала:

– Ого! Розбійники лісові, а може, й орда!

Але Ева на саму думку про молодого Тугай-беєвича відразу заспокоювалася.

– Його й розбійники, й ординці шанують і бояться! – відповіла вона.

А трохи згодом, нахилившись до Басиного вуха, прошепотіла:

– Хоч би й у Білгород, хоч би й у Крим, тільки б із ним...

Місяць уже високо піднявся в небо, коли вони проминули гори. І там, унизу, немовби на дні глибоченної прірви, побачили купу вогнів.

– Могилів у нас під ногами, – озвався чийсь голос за спинами жінок.

Вони обернулися: позаду саней стояв Аз’я.

– Місто на дні яру лежить? – запитала Бася.

– Авжеж. Гори повністю затуляють його від холодних вітрів, – сказав він, нахилившись над ними обома. – Зауважте, милостиві пані, тут і клімат інший: тепло, затишно. І весна сюди днів на десять раніше приходить, аніж по той бік гір, і дерева раніше листям укриваються. Он бачите, сіріє щось на схилах – це виноград, поки ще під снігом.

Сніг лежав усюди, проте тут і справді було тепліше й затишніше.

У міру того, як вони поволі спускалися вниз, одні вогні з’являлися за одними, і їх дедалі більшало.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю