444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 29)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 35 страниц)

Відтак почулися барабани, сопілки й дудки, сповістивши привал. Хоч війська йшли повільно, не відчуваючи особливих складнощів, падишах вирішив дати їм добре відпочити після тривалої дороги з Адріанополя. Сам він викупався у кришталево чистому джерелі неподалік міста й відбув до Хотинського конака, а в полі заходилися ставити намети для воїнів, і невдовзі вони, немов снігом, укрили безмежний простір довкола.

День аж до заходу стояв чудовий. Після вечірніх молитов табір розташувався на спочинок. Заблищали тисячі, сотні тисяч вогників, мерехтіння їх із тривогою спостерігали із маленького жванецького замку. Сягали вони так далеко, що воїни, які ходили у роз’їзд, говорили опісля, ніби їм здалося, що «вся Молдова у вогнях». У міру того, одначе, як яскравий місяць дедалі вище здіймався у зоряному небі, вогники, усі, окрім караульних, згасали, табір затихав, і серед мовчання ночі чулося тільки, як іржали коні та ревли буйволи у тарабанських лугах.

Наступного дня, ледь благословилося на світ, султан звелів яничарам, татарам і липекам перейти Дністер і захопити Жванець – і містечко, і замок. Хоробрий Ієронім Ланцкоронський не став чекати ворога за мурами, а, маючи сорок татар, вісімдесят киян і одну власну хоругву товаришів, ударив на яничар біля переправи і, попри густий мушкетний вогонь, зім’яв відбірних піхотинців, і вони, відступаючи, врозсип кинулись у воду. Але тим часом чамбул, підсилений липеками, переправившись в іншому місці, вломився у місто. Дим і крики сповістили сміливому підкоморію, що місто у руках супротивника, – він скомандував відступити од переправи і поквапився на допомогу нещасним городянам. Піші яничари не могли його переслідувати, і він гнав на відчай душі. І вже близький був до мети, аж раптом його татари, покинувши свої хоругви, перейшли на бік турків. Становище виявилося вельми небезпечне: чамбул, підсилений липеками, розраховуючи, що зрада викличе замішання, стрімко кинувся врукопаш на підкоморія. На щастя, кияни, перейнявши приклад свого проводиря, виявили їм відчайдушний спротив, а хоругов товаришів ущент розбила супротивника, котрому, зрештою, не до снаги було тягатися з регулярною польською кіннотою. Земля під містом укрилася трупами, переважно липеків, вони були сміливіші в битві й настирливіші за інших ординців. Порубали їх чимало й на вулицях, після чого Ланцкоронський, бачачи яничар, що наближалися від річки, сховався за мурами міста, устигнувши перед тим послати у Кам’янець по підкріплення.

Падишах не мав наміру того дня брати жванецький замок, слушно вважаючи, що зуміє вмить ним оволодіти, коли переправиться усе його військо. Він хотів захопити тільки місто і, розрахувавши, що загонів, які він одправив, для цієї мети цілком достатньо, не став більше посилати ні яничар, ні ординців. Ті ж, хто встиг переправитися, після відступу підкоморія за мури замку знову захопили місто і, не підпалюючи його, щоб самим було де потім сховатися, взялися орудувати там шаблею і кинджалом. Яничари хапали молодих жінок для солдатської втіхи, а чоловіків і дітей зарубали сокирами. Татари були заклопотані трофеями.

І тут із вежі замку помітили, що від Кам’янця наближається до них кіннота. Почувши це, пан Ланцкоронський сам піднявся на вежу в супроводі кількох товаришів і, висунувши у бійницю підзорну трубу, довго й уважно вдивлявся у поле, після чого сказав:

– Це легка кіннота хрептівського гарнізону, та сама, з якою Васильківський до Гринчука ходив. Гадаю, його самого сюди прислали.

І знову став дивитися.

– Волонтерів бачу, так, це Гумецький Войцех!

А через хвилину:

– Хвалити Бога! Сам Володийовський там, бо драгунів видно. Вельмишановні панове, вискочимо й ми за мури і з Божою допомогою виженемо супротивника не лише з міста, а й далі, за річку.

Сказавши це, він щодуху кинувся вниз, щоб скликати своїх киян і товаришів. У місті тим часом дехто із татар теж помітив хоругви, що наближалися, і, пронизливим голосом звертаючись до Аллаха, почав збиратися у чамбул. Усюди на вулицях звучали бубни і дудки. Яничари вишикувалися на млі ока – мало яка піхота в світі могла з ними зрівнятися у швидкості.

Чамбул, ніби підхоплений вітром, вилетів із міста назустріч легкій кінній хоругві. Один цей чамбул, – не рахуючи липеків, чимало їх поклав пан Ланцкоронський, – утричі переважав жванецький гарнізон укупі з хоругвами, що йшли йому на підмогу, і тому, ні хвилини не вагаючись, пішов на пана Васильківського. Проте Васильківський, відважний юнак, котрий жадібно й сліпо кидався назустріч будь-якій небезпеці, звелів своїм людям пустити коней галопом і рвонувся вперед як смерч, не зважаючи на перевагу супротивника.

Сміливість його спантеличила татар, котрі взагалі не любили рукопашних сутичок. І ось, попри крики мурз, які їхали слідом, попри пронизливий писк дудок і барабанний бій, що кликав на кесим – рубати голови невірним, – вони почали осаджувати, стримувати коней. Душа, як видно, в них у п’яти сховалася, і запал ущух. Нарешті, на відстані пострілу з лука, вони розступилися перед хоругвою, випустивши тьму стріл на вершників, що мчали.

Пан Васильківський, знати не знаючи про яничар, котрі шикувалися по той бік будинків біля річки, чимдуж погнав зі своїми людьми за татарами, радше, за половиною чамбула, невдовзі наздогнав його і заходився сікти тих, у кого коні були гірші і хто через це не встигав від нього врятуватися. Друга половина чамбула тим часом повернула, маючи намір обійти його, та саме цієї миті підспіли волонтери, а з ними вкупі нагрянув і підкоморій із киянами. Татари, стиснуті з боків, ураз розсипалися як купа піску, і почалося побоїще: воїни стиналися сам на сам і групами, все було густо всіяно трупами ординців. Найбільше полягло їх від руки Васильківського, котрий, немовби навіжений, один налітав на скопище татар, як сокіл на табун горобців чи вівсянок.

А от пан Володийовський, жовнір обачливий і спокійний, до часу притримував своїх драгунів. Як мисливець, що міцно тримає на смику оскаженілих собак і спускає їх не на всякого звіра, а тільки побачивши блискотливі очі та білі ікла лютого вепра-самітника, так і маленький рицар, знехтувавши лякливими ординцями, все виглядав, чи немає там за ними спагі, яничар чи ще якогось відбірного війська.

Аж тут підскакав до нього Ієронім Ланцкоронський зі своїми киянами.

– Пане добродію, – закричав він, – яничари вже біля річки, притіснімо їх!

Володийовський вихопив рапіру з ножен і скомандував:

– Уперед!

Драгуни всі як один натягли повіддя, щоб краще відчувати коней, і всією шеренгою, трохи подавшись наперед, рушили, як на навчанні. Спершу йшли клусом, потім галопом, але поки ще не на відчай душі. Тільки проминувши будинки біля річки, на схід від замку, вони побачили білі повстяні ковпаки яничар і зрозуміли, що не з ямаками доведеться їм зітнутися, а з регулярним військом.

– Бий! – заволав Володийовський.

І коні витяглися у струнку, майже торкаючись черевом землі й відкидаючи копитами затверділі грудки.

Яничари, не знаючи, яка сила йде на підмогу Жванцю, насправді прямували до річки. Один їхній загін, що налічував двісті з гаком осіб, уже досягнув берега, і передні його шеренги саме вступили на пороми, другий же, не менш сильний, квапливо, але в чудовому бойовому порядку підтягувався до річки, коли помітив, як мчить кіннота. Яничари зупинилися, вмить повернувшись обличчям до супротивника. Мушкети витягнулися в одну лінію, і відразу ж ударив дружний залп. Ще більше, відчайдушні воїни, гадаючи, що свої на березі підтримають їх вогнем, не лише не розбіглися, виконавши цей залп, а й, підбадьорюючи один одного криками, рушили вперед під прикриттям диму і запекло вдарили шаблями на кінноту. То була зухвалість, притаманна тільки яничарам, за яку вони дорого заплатили, бо кіннотники, не в змозі, якби навіть захотіли, стримати своїх коней, ударили на них як молот і вмить зім’яли, сіючи жах і згубу.

Від натиску їх передні шеренги яничар полягли, як лан від вихору. Щоправда, багато просто впали на землю і, відразу ж підхопившись, урозсип кинулися до річки – звідти другий загін час від часу піддавав вогню, цілячись вище, щоб над головами своїх уразити драгунів. Якоїсь миті яничари, котрі стояли біля поромів, вочевидь завагалися – чи вантажитись їм на пороми, чи, за прикладом другого загону, вдарити врукопаш на кінноту. Проте від цього кроку їх утримав вигляд людей, котрі втікали купками, – коні грудьми напирали на них, а вершники рубали так затято, що несамовитість їхню можна було порівняти хіба що з їхньою майстерністю. Часом, під натиском особливо сильним, яничари, обернувшись, пробували відчайдушно огризатися, як огризається зацькований звір, бачачи, що йому вже нема рятунку. І ось саме тут ті, котрі скупчилися на березі, могли наочно переконатися, що протистояти цій кінноті неможливо, бо нема їй рівних у володінні холодною зброєю. Переслідуваним розчереплювали голови, обличчя, шию, ще й так уміло і швидко, що око ледве вловлювало помах шаблі. Як челядь у добре налаштованому господарстві ревно й квапливо молотить на току сухий горох і гарман дзвенить відголосками ударів, а вилущене зерно летить увсібіч, так по всьому надріччю звучали відголоски шабельних ударів, а купки яничар, лущені немилосердно, розліталися на всі боки.

Пан Васильківський, не знаючи страху, кидався у бій на чолі своєї легкої кінноти. Одначе наскільки досвідчений косар переважає сильнішого, але не такого кмітливого молодого парубка (втомився, бідолаха, геть спітнілий, а той собі косить і косить, рівно кладучи перед собою покіс), так і пан Володийовський переважав ревного юнака. Перед тим, як зітнутися63 з яничарами, він пропустив драгунів уперед, а сам відстав трохи, щоб бачити всю битву. Здалеку він уважно наглядав за нею, час від часу кидаючись у круговерть, завдаючи ударів, спрямовував, знову давав змогу битві віддалитися, і знову наглядав, і знову завдавав ударів. Як зазвичай відбувається у бою з піхотою, кіннота в бойовому пориві випустила втікачів. Декілька десятків яничар, позбавлених можливості тікати до річки, повернули до міста, щоб сховатися там поблизу будинків у соняшниках. Але їх помітив пан Володийовський, наздогнав двох, легко торкнувся того й того шаблею, і вони враз повалилися, риючи ногами землю, і, обливаючись кров’ю із відкритих ран, випустили дух. Побачивши таке, третій пальнув із рушниці по маленькому рицарю, та промазав, а той навідмаш рубонув його вістрям між носом і ротом і в такий спосіб позбавив дорогоцінного життя. Після чого, не гаючись, погнався за рештою – і сільський хлопчак не так швидко зрізає гриби, що ростуть купкою, як він позрізав їх раніше, ніж вони сховалися у соняхах. Тільки двох останніх схопили жванецькі люди – маленький рицар звелів узяти їх живими.

Сам же, розігрівшись трохи, коли побачив, що яничар майже відтіснили до річки, кинувся у жар битви і почав трудитися там нарівні з драгунами.

Він завдавав блискавичних ударів просто перед собою, часом праворуч, часом ліворуч, не дивлячись більше на діло рук своїх, але щоразу білий ковпак сповзав на землю. Яничари з вереском у страху тіснилися перед ним, він же подвоїв частоту ударів, і, хоч залишався при цьому спокійним, ніхто вже не міг устежити за рухами його рапіри й помітити, коли він рубає, а коли колить, бо рапіра довкола нього утворювала суцільне променисте кільце.

Пан Ланцкоронський, котрий здавна про нього чув як про майстра над майстрами, але в роботі досі не бачив, аж битися перестав і дивився зачудований, не в змозі очам своїм повірити, щоб один чоловік, нехай навіть і майстер, і першим кавалером названий, міг здійснити таке. Він схопився за голову і – довкола усі це чули – без угаву повторював: «Мало ще про нього говорили, далебі!» Інші ж кричали: «Дивіться, такого більше у житті не побачите!» А Володийовський працював собі далі.

Нарешті яничар зіпхнули до річки, і вони в паніці вилазили тепер на пороми. Поромів було вдосталь, а людей повернулося менше, аніж прибуло, і вони хутко й легко там розмістилися. Відразу ж зарухалися важкі весла, поміж кіннотою і яничарами утворилася водна перепона і ширилася з кожною хвилиною... Тут із поромів загриміли рушниці, драгуни відповіли мушкетним вогнем; хмара диму зметнулася над водою і розтяглася у довгі смуги. Пороми, а з ними яничари дедалі віддалялися. Драгуни, котрі перемогли, несамовито кричали. Погрожуючи кулаками, вони верещали услід яничарам:

– А, прийдеш іще, собако, прийдеш!..

Пан Ланцкоронський, хоч кулі ляпали біля самого берега, вхопив Володийовського в обійми.

– Я просто очам своїм не вірив! – промовив він. – Mirabilia********, добродію, це варте золотого пера!

А Володийовський на це:

– Вроджені здібності й вправляння, нічого більше! Скільки вже війн пережито!

Звільнившись з обіймів пана Ланцкоронського, він поглянув на берег і крикнув:

– Диви-но, ваша милость, іще не таку побачиш дивовижу!..

Підкоморій, обернувшись, побачив на березі офіцера, що напинав лука.

То був пан Мушальський.

Прославлений лучник досі бився з супротивником урукопаш, разом з усіма, тепер же, коли яничари віддалилися вже настільки, що кулі з їхніх рушниць і драгунських мушкетів не досягали мети, він став на березі, там, де чимвище, дістав лук, спершу спробував тятиву пальцем, а потім, коли вона продзвеніла йому у відповідь, уклав у лук оперену стрілу і прицілився.

Цієї самої миті на нього й глянули Володийовський із Ланцкоронським.

Чудова то була картина! Лучник сидів на коні, витягнувши ліву руку вперед, і в ній, як у обценьках, тримав лук, а правою рукою з силою відтягнув стрілу до середини грудей, аж жили надулися в нього на лобі, і спокійно цілився.

Удалині, під хмарою диму, виднівся понад десяток поромів, що пливли річкою, внаслідок танення снігів у горах надто повноводною і такою того дня прозорою, що у ній відбивалися пороми з яничарами, які сиділи в них. Мушкети на березі змовкли, усі погляди зосередилися на Мушальського або в той бік, куди спрямована була смертоносна стріла.

Та ось гучно забриніла тятива і пернатий посланець смерті вилетів із лука. Жодне око не могло встежити за його польотом, але всі виразно побачили, як опецькуватий яничар, котрий стояв біля весла, раптом розкинув руки і, крутнувшись на місці, шубовснув у воду. Розійшлася під його вагою прозора річкова глибінь, а пан Мушальський сказав:

– За тебе, Дидюк!..

І потягся по другу стрілу.

– На честь пана гетьмана! – оголосив він товаришам.

Ті затамували дух, тої самої миті у повітрі знову просвистіла стріла, і другий яничар упав на дно порома.

На всіх поромах жвавіше зарухалися весла, з силою розбиваючи світлу хвилю, а незрівнянний лучник з усмішкою обернувся до маленького рицаря:

– На честь достойної дружини вашої!

І втретє натягнув він лук, утретє випустив гірку стрілу, і втретє впилася вона до половини у людске тіло. Врочистий окрик пролунав із берега, окрик люті з поромів, після чого пан Мушальський повернув коня, за ним те саме зробили інші переможці нинішнього дня, і всі повернули до міста.

Повертаючись, вони, задоволені, поглядали на сьогоднішні жнива. Ординців загинуло мало – вони не зуміли навіть об’єднатися для бою і, наполохані, відразу переправилися через річку. Зате декілька десятків яничар лежали, як снопи, добротно зв’язані перевеслами. Дехто ще ворушився, та всі уже були обібрані челядинцями підкоморія.

Оглядаючи їх, пан Володийовський сказав:

– Смілива піхота, на ворога йде, неначе вепр-самітник, але все-таки й половини того не вміє, що шведські піхотинці.

– Проте ж залп вони дали, немовби горіх хто розгриз, – зауважив підкоморій.

– Це саме собою вийшло, а аж ніяк не завдяки їхньому вмінню, зазвичай вони особливої виучки не проходять, та все ж це гвардія султанська, вони хоч якось навчаються, а є ще яничари нерегулярні, ті набагато гірші.

– Дали ми їм pro memoria********! Бог до нас милостивий, раз ми зі звитяги такої значної цю війну починаємо!

Проте досвідчений Володийовський мав іншу думку.

– І зовсім не велика це звитяга, – заперечив він. – Хоч і це добре для підняття духу у тих, хто пороху не нюхав, та й у городянах. Проте інших наслідків я не бачу.

– Невже ти, ваша милость, сумніваєшся, що в бусурман після цього фантазії поменшає?

– Ні, не поменшає.

Так, перемовляючись, вони доїхали до міста, де городяни передали їм двох узятих живцем яничар, котрі намагалися сховатись у соняшниках від шаблі пана Володийовського.

Один був легко поранений, другий цілісінький і дуже пихатий. Зупинившись у замку, маленький рицар звелів панові Маковецькому допитати яничара, бо сам він, хоч і розумів по-турецькому, але говорити не вмів. Пан Маковецький почав розпитувати турка, чи прибув султан власною персоною до Хотина і коли він планує підійти до Кам’янця.

Турок відповідав чітко, але зухвало.

– Падишах власною персоною вже прибув, – сказав він. – У таборі подейкували, що завтра Халіл і Мурад вирішили переправитися на цей берег, прихопивши з собою інженерів, які відразу ж почнуть рити рови. Завтра-післязавтра проб’є час вашої загибелі.

Тут полонений упер руки в боки і, впевнений у всесильності султанського наймення, вів далі:

– Шалені ляхи! А як насмілилися ви під боком у повелителя нападати на людей його і шарпати їх? Невже ви гадаєте, що сувора кара вас мине? Чи, може, цей жалюгідний замок вас захистить? Хто ж ви будете через декілька днів, як не полонені? Хто ж ви нині, як не пси, що кидаються на господаря?

Пан Маковецький ретельно все записував, а пан Володийовський, щоб застрахати, після цих слів дав полоненому ляпаса. Турок остовпів і враз пройнявся повагою до маленького рицаря та й узагалі почав висловлюватися пристойніше. Після допиту, коли полоненого вивели із зали, пан Володийовський сказав:

– Полонених і їхні показання треба негайно відправити до Варшави, там при дворі короля досі ще у війну не вірять.

– А з ким це Халіл і Мурад мають намір переправитися? – запитав Ланцкоронський.

– З інженерами. Вони бруствери і насипи під гармати зводитимуть, – відповів пан Маковецький.

– А як ви, вельмишановні панове, гадаєте, правду той полонений казав чи просто брехав?

– Якщо вам, панове, хочеться,– відповів Володийовський, – можемо п’яти йому підсмажити. Є у мене вахмістр один, він Аз’ю, сина Тугай-бея, потрошив і в цьому exguisitiscimus, але я вважаю, яничар істинну правду сказав: переправа ось-ось почнеться, і перешкодити цьому ми не зможемо, хоч би нас і в сто разів більше було! Тож нічого іншого нам не залишається, крім як зібратися і їхати з цією звісткою до Кам’янця.

– Так добре у мене під Жванцем пішло, що я радий би там і в замку окопатися, – промовив пан підкоморій, – тільки б ти, ваша милость, іноді вискакував із Кам’янця мені на підмогу. А там уже будь що буде!

– У них і так двісті гармат, – відповів Володийовський, – а вже коли вони ще дві кулеврини переправлять, замок і дня не протримається. Я й сам хотів у ньому окопатися, та тепер бачу – це нічого не дасть.

Інші погодилися з цим. Пан Ланцкоронський ще опирався з молодецтва, він, мовляв, залишиться у Жванці, та був він усе-таки досить досвідченим жовніром, щоб не визнати справедливості слів Володийовського. Остаточно переконав його пан Васильківський. Прибувши з поля, він квапливо вбіг у замок.

– Мосці панове, – випалив він, – річки не видно, всенький Дністер під плотами.

– Переправляються? – запитали всі разом.

– Ще й як! Турки на плотах, а чамбули за ними бродом.

Пан Ланцкоронський не вагався більше і негайно віддав наказ потопити старі замкові гаубиці, а майно, яке пощастить, сховати або вивезти до Кам’янця. А Володийовський скочив на коня і рушив зі своїми людьми спостерігати за переправою з далекого пагорба.

Паші Халіл і Мурад і справді переправлялися через Дністер. Скільки сягало око, видно було пороми і плоти, їхні весла розміреними ударами розтинали світлу воду. Яничари і спагі зразу безліччю перепливали річку: перевізні засоби підготовлені були у Хотині. На березі вдалині теж скупчилося чимало війська. Володийовський припустив, що там наводять міст. А султан же ще не рушив основними силами.

Тим часом під’їхав пан Ланцкоронський зі своїми людьми, і вони з маленьким рицарем повернули на Кам’янець. У місті на них чекав пан Потоцький. На квартирі в нього було повно вищих офіцерів, а перед будинком зібрався натовп, чоловіки й жінки, стурбовані, стривожені, цікаві.

– Супротивник переправляється, Жванець захоплено! – повідомив маленький рицар.

– Роботи закінчено, ми чекаємо! – відповів пан Потоцький.

Звістка ця дійшла до натовпу, що зашумів як хвиля.

– До воріт! До воріт! – кричали у місті. – Ворог Жванець захопив!

Городяни й городянки лізли на кріпосні мури у надії побачити звідти ворога, проте жовніри, які несли там службу, відмовилися їх пустити.

– Додому йдіть! – кричали вони натовпу. – Якщо станете заважати обороні, то дружини ваші скоро турків зблизька побачать.

А втім, паніки у місті не було, бо чутка про нинішню перемогу вже розійшлася містом, і, звісно, у дуже перебільшеному вигляді. До цього причетні були і жовніри, що розповідали чудеса про битву.

– Пан Володийовський яничар розгромив, саму гвардію султанську, – переказували з уст в уста. – Куди бусурманам мірятися силами із паном Володийовським! Він самого пашу засік. Не такий страшний чорт, яким його малюють! Усе-таки не встояли вони перед нашим військом! Отак вам, песиголовці! Смерть вам і султанові вашому!

Городянки знову з’явилися на шанцях, на вежах і бастіонах, але тепер навантажені бутлями з оковитою, вином і медом.

Цього разу їх зустріли привітно, жовніри почали веселитися. Пан Потоцький цьому перепон не чинив, бажаючи утримати в жовнірах бадьорість і присутність духу, а позаяк спорядження у місті й замку було предосить, він дозволив і пальбу, сподіваючись, що такого роду прояви радості, будучи почуті, викличуть збентеження у ворожому стані.

Тим часом пан Володийовський, діждавшись сутінків на квартирі генерала подільського, сів на коня і покрадьки, у супроводі одного лише слуги, спробував пробратися до кляштора – надто вже не терпілося йому чимшвидше побачити дружину. Та де там!.. Його впізнали, і численна юрба вмить оточила його коня. Почулися вітальні окрики. Матері простягали до нього дітей.

– Ось він! Дивіться і запам’ятайте! – повторювали безліч голосів.

Захоплювалися ним безмірно, але найбільше дивував людей, які не розумілися на війні, його маленький зріст. У обивателів просто в голові не вкладалося, як цей низенький чоловік із веселим і добрим обличчям міг бути найгрізнішим войовником Речі Посполитої, що не мав собі рівних. А він їхав у натовпі, настовбурчуючи жовті свої вусики, й усміхався – все-таки був задоволений. А приїхавши нарешті до кляштора, відразу опинився у Басиних обіймах.

Вона вже знала про нинішні його подвиги, про високе його ратне мистецтво, бо перед тим був у неї підкоморій подільський і, як очевидець, детально про все розповів. Бася на самому початку розповіді скликала усіх жінок, що перебували у кляшторі, – ігуменю Потоцьку, пані Маковецьку, Гумецьку, Кетлінг, Хотямирську, Богуш – і в міру того, як підкоморій розповідав, стала страшенно задаватися перед ними.

Пан Володийовський увійшов майже відразу ж після того, як жінки пішли.

Коли вони натішилися зустріччю, маленький рицар сів вечеряти. Він був вельми втомлений. Бася, всівшись поруч, сама накладала йому їду на тарілки і доливала мед у кубок. Міхал їв і пив з апетитом – усенький день і макової росинки у нього в роті не було. При цьому він дещо розказував Басі, а вона, з палаючими очима слухаючи його, трясла, за звичкою, головою і жадібно питала:

– Ага! Ну й що? Ну й що?

– Вояки добрі поміж ними стрічаються і надто відчайдушні, проте вправні фехтувальники серед турків – велика рідкість, – казав маленький рицар.

– Виходить, і я могла б з усяким зітнутися?

– Авжеж! Та тільки не бути тому, не візьму я тебе!..

– Хоч би раз у житті! А знаєш, Міхалеку, коли ти на вилазку йдеш, я анітрохи не турбуюся. Бо знаю – тебе нікому не здолати...

– Так ніби мене не можна й підстрелити?

– Тихше, чи Господа Бога немає? Зарубати себе ти не даси, це напевно!

– Одному і двом не дамся.

– І трьом, Міхалеку, і чотирьом!

– І чотирьом тисячам! – втрутився, піддражнюючи її, пан Заглоба. – Знав би ти, Міхале, що вона тут вичворяла, поки пан підкоморій розповідав! Я думав, зо сміху лусну, бігме! Фиркала, як та коза, і кожній жінці по черзі в обличчя заглядала – чи так як треба та захоплюється. Я вже злякався навіть, ну, думаю, зараз перекидатися почне, а це все-таки заняття не зовсім пристойне.

Маленький рицар потягнувся після їди, бо був надто втомлений, і раптом, обійнявши дружину, сказав:

– Квартира моя у замку вже готова, та дуже не хочеться туди повертатись! Баська, я, мабуть, тут залишусь, га?

– Як хочеш, Міхалеку, – відповіла Бася, опустивши очі.

– Ха, – скрикнув пан Заглоба, – а мене вже тут і не за мужчину зовсім, а за старого гриба мають – ігуменя дозволила мені жити у кляшторі. Ну, вона ще поплаче про це, я вже постараюсь! А ви помітили, як пані Хотимирська мені підморгувала? Удовиця вона... Все, більше нічичирк!

– Далебі, здається, залишуся! – сказав маленький рицар.

А Бася на це:

– Аби тільки тобі відпочити добре!

– А чом би йому не відпочити? – запитав пан Заглоба.

– Так ми ж говорити будемо, говорити, говорити!

Пан Заглоба заходився шукати свою шапку, щоб теж піти відпочити, нарешті знайшов її, насунув на голову і промовив:

– Та не будете ви говорити, говорити, говорити!

І вийшов.

******** Дивовижно (лат.).

******** На згадку (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ LІІ

Наступного дня вдосвіта маленький рицар вирушив під Княгин, де зітнувся зі спагі і захопив Булук-пашу, знатного турецького воїна. Цілий день минув у нього в бойових трудах, частина ночі на раді у пана Потоцького, аж після перших півнів зумів прихилити він стомлену голову. Та ледве він заснув солодким глибоким сном, як його розбудив гул гармат. Водночас у кімнату вбіг челядник Пєнтка – жмудин, вірний слуга і майже приятель Володийовського.

– Ваша милость! – закричав він. – Ворог до міста підходить!

Маленький рицар відразу скочив на ноги.

– Які гармати чути?

– Наші бусурман лякають. Там роз’їзд великий, худобу жене з поля.

– Яничари чи кіннота?

– Кіннота, ваша милость. Чорні-чорнісінькі. Наші святим хрестом їх лякають, схоже, чорти вони.

– Чорти не чорти, а нам туди треба, – відповів маленький рицар. – Ти до дружини йди, скажи їй, що в полі я. Якщо схоче у замок прийти подивитися, нехай приходить, тільки вкупі з паном Заглобою, бо на його обачність я тільки й сподіваюсь.

Через півгодини пан Володийовський на чолі драгунів і охочих зі шляхти уже помчав у поле – ці сподівалися показати себе у двобоях. Зі старого замку чудово видно було ворожу кавалерію, що налічувала близько двох тисяч і складалася почасти зі спагі, а переважно з єгипетської султанської гвардії. У цій останній служили заможні мамелюки з Нілу. Блискотливі обладунки, яскраві, гаптовані золотом куф’ї на головах, зброя у коштовних оправах – одне слово, найліпша у світі кіннота. Озброєні вони були дротиками, насадженими на тростинові древка, кривими булатами і ножами. На конях, баских як вітер, вони, немовби веселкові хмари, з виттям гасали полем, крутячи в пальцях свої смертоносні списи. Ті, хто був у замку, не могли відвести од них очей.

Але пан Володийовський із кіннотниками вилетів їм назустріч. Проте супротивникам не відразу вдалося пустити у хід клинки. Турків стримували гармати із замку, а маленький рицар міг почати з ними єдиноборство тільки під прикриттям артилерії – ворог числом набагато переважав.

І ті, й ті якийсь час кружляли віддалік, стрясаючи зброєю і гучно репетуючи. Нарешті гарячим синам пустелі обридли, як видно, марні погрози, окремі вершники відірвалися раптом від загальної маси і, наблизившись, стали гучно викликати супротивників. Потім вони розсипалися полем і замигтіли на ньому, як квіти, розгойдані вітром.

Володийовський глянув на своїх:

– Вельможні панове, нас запрошують! Ну, хто до двобою готовий?

Першим озвався відважний жовнір пан Васильківський, за ним пан Мушальський – цілкий лучник, але й герцівник чудовий. За ним вискочив пан Мязга герба Прус, цей на повному скаку списом перстень піддівав, за Мязгою пішли пан Топур-Падеревський, і пан Озевич, і пан Шмлуд-Плоцький, і князь Овсяний, і пан Маркос-Шелюта, і декілька десятків інших славних рицарів, і драгунів купка теж пішла – їх спокушала надія на багатий прибуток, й особливо безцінні арабські коні. На чолі драгунів ішов суворий Лушня; покушуючи льняний свій вус, він здалеку видивлявся, хто багатший.

Днина стояла чудова, видимість була на диво. Гармати на валах замовкали одна за одною, та ось і зовсім ущухли – пушкарі боялись поцілити у своїх, та ще й хотіли поспостерігати за сутичкою, аніж стріляти у розсіяних на полі герцівників. А ті рухалися один одному назустріч кроком, не кваплячись, далі клусом, і не в одній лінії, а нарізно, як кому зручніше. Нарешті, з’їхавшись, осадили коней і заходилися поливати один одного лайкою, щоб розпалити в серцях гнів і відвагу.

– У нас не поживитеся, пси поганські! – кричали польські войовники. – Не захистить вас тут підлий ваш пророк!..

А ті верещали у відповідь по-турецькому і по-арабському. Багато хто з польських герцівників розумів обидві мови, адже не один, так само як славний лучник, побував у тяжкій неволі, а позаяк бусурмани виригали страшні прокльони на Пресвяту Богородицю, волосся на головах вірних слуг Діви Марії заворушилося від люті, і вони рушили коней, прагнучи помститися за зневагу її наймення.

Хто кого дістав там перший і позбавив дорогоцінного життя? Ось пан Мушальський зітнув стрілою молодого бея у пурпурній куф’ї і в сріблястому, як світло місяця, обладунку. Смертоносна стріла впилася йому під ліве око, до половини увійшла в голову, і він, закинувши назад красиве своє обличчя і розкинувши руки, повалився з коня. Але лучник, лук на стегні укріпивши, ще підскочив до нього і шаблею бея прошив, після чого забрав його чудову зброю і спокійно погнав до своїх його коня, кричачи при цьому по-арабському:

– Дай Боже, щоб то був султанів син! Згнив би він тут, перш ніж ви свій останній намаз звершите!

Почувши це, турки і єгиптяни вельми засмутилися, і відразу ж два бея поскакали до пана Мушальського, але дорогу їм заступив Лушня, розлючений, як той вовк, і на млі ока вразив одного з них на смерть. Спершу він ударив його по руці, а коли той нагнувся по вибиту шаблю, щосили полоснув по шиї і майже геть відсік йому голову. Другий бей тут же повернув назад прудкого як вітер коня, та пан Мушальський устиг вихопити лук і послав навздогін утікачеві стрілу. Та настигла його і впилася поміж лопатками мало не по самісіньке оперення.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю