444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 11)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 35 страниц)

Проте назустріч вийшла сама пані Маковецька, засмучена і вельми стривожена. Дізнавшись, що всі пошуки були марні, вона залилася рясними слізьми і заголосила, що вже ніколи більше не побачить брата. Бася завторувала їй, та й сам пан Заглоба не міг дати собі ради від печалі.

– Завтра зранку знов поїду, – сказав він, – може, самому щось пощастить розвідати.

– Поїдемо шукати удвох, – озвався пан стольник.

– Ні, ви, ваша милость, залиштеся з жінками. Якщо Кетлінг живий, я повідомлю.

– Побійтеся Бога! Адже ми в оселі цього чоловіка мешкаємо! – вигукнув пан стольник. – Завтра треба інше житло шукати, у найгіршому разі хоч би й намети в полі поставити.

– Чекайте від мене звістки, а то знову розминемося, – порадив пан Заглоба. – Якщо Кетлінга зарубано...

– Заради Бога, говори тихіше, ваша милость, – попрохала пані стольникова. – А то ще челядь почує і Кшисі перекажуть, а вона й так ледве жива.

– Піду до неї, – сказала Бася.

І помчала нагору. Старі залишилися у турботах і тривозі. Ніхто в цілій господі не спав. Думка про те, що Кетлінга, можливо, уже вбито, наповнила страхом їхні серця. До того ще й ніч видалася задушливою, темною, десь удалині гриміло, сяяли сполохи, а згодом і яскраві блискавки стали щомиті шугати в пітьмі. Опівночі перша цієї весни буря пронеслася над землею. Аж двірня пробудилася.

Кшися з Басею спустилися зі своєї спочивальні в їдальню. Там, зібравшись докупи, усі почали читати молитви, після кожного удару грому хором повторюючи за звичкою: «І слово стало плоттю!»

У посвистах вітру часом їм учувався тупіт копит, і тоді волосся на голові у Басі бралося дротом від страху, та й старим ставало моторошно, здавалося, ось-ось відчиняться двері й усередину зайде пан Володийовський, вимащений кров’ю Кетлінга.

Так завжди лагідний і чемний пан Міхал уперше в житті став тягарем для довколишніх, бо сама думка про нього наповнювала жахом їхні серця.

Ніч не принесла жодної звістки про маленького рицаря. На світанку, коли буря трохи вщухла, пан Заглоба вдруге вирушив до міста.

Увесь цей день минув у ще більшій тривозі й печалі. Бася аж до вечора просиділа біля вікна або вибігала до воріт і дивилася на дорогу, чи не їде пан Заглоба.

Тим часом челядь за наказом пана стольника поволі пакувала корзини й вузли, готуючись до від’їзду. Кшися пильнувала за нею, намагаючись у такий спосіб триматися осторонь від подружжя Маковецьких.

Пані стольникова при ній жодним словом не обмовилася про брата, проте саме її мовчання переконувало Кшисю в тому, що і кохання пана Міхала до неї, і їхня домовленість і, нарешті, її відмова – все із таємного стало явним. А тому важко було Кшисі сподіватися, що ці найближчі панові Володийовському люди не скривджені й не гніваються на неї. Бідолашна дівчина знала, що так і має бути, що відцуралися її тепер такі віддані досі серця, і страждала собі тихцем.

Надвечір були складені корзини й ув’язані вузли, і вже можна було вирушати. Але пан Маковецький досі ще чекав вісток од пана Заглоби. Нарешті подали вечерю, до якої ніхто не доторкнувся, і потягся тяжкий, нестерпний, нудний вечір, навколо було так тихо і так глухо, ніби усі тільки те й робили, що прислухалися до нашіптування годинника.

– Перейдімо у вітальню, – запропонував зненацька пан стольник. – Надокучило вже тут сидіти.

Перейшли у вітальню, повсідалися, але не встигли й словом перемовитися, як за вікнами загавкали собаки.

– Їде хтось! – вигукнула Бася.

– Собаки вищать, ніби свого впізнали! – зауважила пані стольникова.

– Ану тихо! – сказав пан стольник.

– Тихо! – повторила Бася. – Хтось свій під’їздить... Це пан Заглоба.

Бася і пан стольник підхопилися на рівні ноги й вибігли з вітальні. У пані стольникової закалатало серце, проте вона залишилася з Кшисею, щоб скорим поспіхом не виказати, яких надто важливих звісток очікують від пана Заглоби.

Тим часом колеса заторохтіли вже під вікнами, і знову все стихло.

У сінях почулися якісь голоси, а ще за мить у кімнату ураганом увірвалась Бася із таким обличчям, немовби побачила привида.

– Басю, що з тобою? Хто там? – запитала пані Маковецька.

Та не встигла Бася відсапнути, щоб відповісти, як двері відчинилися, і в кімнату зайшов пан стольник, слідом пан Володийовський, а за ним Кетлінг.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХ

Кетлінг був так збентежений, що ледве здогадався уклонитися дамам, після чого зупинився стояти нерухомо, притиснувши капелюха до грудей і заплющивши очі, схожий більше на чудовий портрет, аніж на живого чоловіка. Пан Володийовський обійняв сестру, що кинулася йому назустріч, і наблизився до Кшисі.

Обличчя дівчини було біле як полотно, і легенький пушок над губою здавався темнішим, ніж зазвичай. Груди її високо здіймалися від хвилювання. Пан Володийовський ніжно взяв її руку в свою і підніс до губів, відтак постояв мовчки, ворушачи вусиками, і нарешті, зібравшись із думками, з великим смутком спроквола заговорив:

– Моя милостива панно, ні, скажу не криючись: моя кохана Кшисю! Вислухай мене без страху, бо я не скіф, не татарин, не дикун якийсь, а просто приятель твій, котрий, сам не вміючи бути щасливим, тобі щастя зичить. Тепер ні для кого не таємниця, що ви з Кетлінгом кохаєте одне одного. Панна Бася у справедливому гніві сказала мені це у вічі, і не приховую, я з люттю великою вилетів із цієї оселі, прагнучи помсти... Хто усе втратив, тому лишається тільки помститися, а я, Бог свідок, кохав тебе без тями, і не просто як кавалер панну... Якби я був уже батьком родини і Господь дав би мені сина чи донечку, а потім забрав, то й тоді, либонь, я побивався б не більше, аніж зараз побиваюсь...

Тут голос у пана Міхала зненацька затремтів, але він ураз угамував себе і, ворухнувши вусиками, повів далі:

– Але жаль жалем, а сльозами лиха не виплачеш. Те, що Кетлінг тебе покохав, не дивина! Та й хто б тебе не покохав?! І що ти його покохала, така вже моя доля, однак і це не дивно, куди мені до Кетлінга! На бойовищі я йому не поступлюся, він сам це підтвердить, а тут нас рівняти нема чого. Господь Бог одного нагородив красою, а другому її не дав. Та все-таки розумом не обділив. Тому-то я, щойно мене вітром дорогою обвіяло, а перша лють минула, прислухався до голосу сумління і подумав: за що ж ти їх каратимеш? За що проллєш кров приятеля? Покохалися вони – так на те воля Божа. Недарма старі люди кажуть: «Супроти кохання і гетьманське слово не указ». Покохали одне одного, отже, так Бог хотів, але честі своєї не принизили. Якби Кетлінг знав, що ти мені присягла, може, я б і крикнув йому: «Захищайся!», але він ні про що не знав. Нема тут його провини. І твоєї нема. Він вирішив поїхати, ти – Богові послужити... Певно, так уже судилося. Це Божий перст, мені на роду написано сиротою бути. Та нічого, я перетерплю!..

Пан Міхал удруге раптово змовк і почав важко дихати, як нурець, що ледве випірнув із глибини вод, і знову взяв Кшисю за руку.

– Кохати, усього для себе бажаючи, не штука, – сказав він. – У трьох нас серця краються, – подумав я, – нехай ліпше одне перетерпить, зате двом утіху залишить. Дай Боже тобі, Кшисю, щастя з Кетлінгом!.. Амінь... Ниє моє серденько, та поболить і вгамується. Туга вляжеться... Дай тобі Боже... А це все, далебі, минеться... Я перетерплю!..

І хоч пан Міхал тримався мужньо, проте на цьому слові зціпив зуби і застогнав від болю, а у протилежному кутку вітальні почулося скиглення Басі.

– Ну, Кетлінгу, будь щасливий, побратиме! – вигукнув пан Володийовський.

Кетлінг підійшов ближче, упав ницьма перед Кшисею і мовчки з величезною поштивістю й ніжністю обійняв її коліна.

А пан Володийовський заговорив уривчасто:

– Обійми його і ти! Натерпівся ж бо, хлопчина... Нехай вас Бог благословить!.. Не підеш ти у черниці... А я втішуся тим, що не прокленете ви мене, а добрим словом згадаєте... Господь Бог зараз зі мною, я знаю, хоч і тяжко мені...

Бася, не в змозі довше витримати його речей, вибігла з вітальні, а пан Володийовський, завваживши це, сказав панові стольнику та його сестрі:

– Ідіть і ви в іншу кімнату, а їх залиште самих... Я теж піду, хочу наодинці з Богом поговорити...

І вийшов.

У сінях він зустрів Басю. Вона стояла біля сходів, на тому самому місці, що й першого разу, коли, пойнята гнівом, виказала таємницю Кшисі й Кетлінга. Але тепер вона стояла, відвернувшись обличчям до стіни і заходячись від плачу.

Побачивши це, пан Міхал ще більше затужив над своєю долею. Досі він стримувався, як міг, але цієї миті немовби впали усі перепони, і з очей його потоком ударили сльози.

– Чого ти плачеш, милостива панно? – співчутливо запитав він.

Бася підвела голівку і, мов дитина, підносячи до очей то один, то другий кулачок, здригаючись від ридань і хапаючи відкритим ротом повітря, уривчасто відповіла йому:

– Мені так жаль!.. О Боже, як мені жаль!.. Пан Міхал такий чесний, такий добросердий!.. Боже мій, Боже!..

А він тим часом узяв її рученята в свої і заходився цілувати їх з удячністю й розчуленням.

– Бог тебе винагородить! Бог тебе винагородить за твою сердечність! – промовив він. – Тихо, не плач!

Але Бася ридала ридма. Кожна жилка тремтіла в неї від плачу, вона дедалі частіше хапала губами повітря і нарешті, затупавши ніжками від обурення, заволала так голосно, що аж розляглося на всеньку оселю:

– Дурна, як пень, Кшися! Та я б і на десять Кетлінгів пана Міхала не проміняла! Я пана Міхала люблю більше за всіх... більше, аніж тітку, більше... аніж дядька, більше, аніж Кшисю!..

– Басю!.. Заради Бога! – вигукнув маленький рицар.

І, щоб хоч якось угамувати дівчину, пан Міхал ухопив її в обійми, а Бася так притислася до його грудей, що він чув, як тьохкає, мов у пташки, її серце. Тоді пан Міхал обняв Басю ще міцніше, і вони завмерли.

Настало довге мовчання.

– Басю! Чи підеш за мене? – нарешті запитав маленький рицар.

– Так! Так! Так! – відповіла Бася.

Почувши це, пан Міхал палко поцілував її у рожеві вуста, і вони знову завмерли.

Тим часом заторохтіла бричка, а за мить пан Заглоба вбіг у сіни, а звідти в їдальню, де сиділи пан стольник із дружиною.

– Немає Міхала! – випалив він одним духом. – Я шукав його всюди! Пан Кшицький каже, що бачив їх із Кетлінгом. Мабуть, билися вони!

– Міхал тут, – відповіла пані стольникова, – привіз Кетлінга і віддав йому Кшисю!

Соляний стовп, що на нього обернулася Лотова дружина, напевно, більше скидався на живу людину, аніж пан Заглоба тієї миті. Якийсь час тривало цілковите мовчання, відтак старий шляхтич протер очі й запитав:

– Невже?

– Кшися з Кетлінгом сидять у вітальні, а пан Міхал молитися пішов, – відповів пан стольник.

Пан Заглоба, не вагаючись, зайшов у вітальню і, хоч уже знав про все, знову остовпів, побачивши Кетлінга й Кшисю, що сиділи, схилившись одне до одного. Вони відразу ж підхопилися, онімівши від збентеження, але тут слідом за ними увійшло і подружжя Маковецьких.

– Життя мого не вистачить, щоб віддячити панові Міхалу! – нарешті вигукнув Кетлінг. – Йому ми своїм щастям зобов’язані!

– Нехай благословить вас Господь! – промовив пан стольник. – Як пан Міхал сказав, так і буде!

Кшися кинулась пані стольниковій в обійми, і обидві заплакали. Пана Заглобу ніби оглушили чимось важким по голові. Кетлінг уклонився синівським поклоном панові стольнику, той підвів його і чи то від надміру почуттів, чи то від хвилювання сказав:

– А пана Убиша пан Дейма все-таки зарубав! Тож не мені, а Міхалові дякуй!

Помовчавши трохи, він звернувся до дружини:

– А як ту їхню кралю звали?

Але пані стольникова не встигла відповісти, бо цієї миті у вітальню вбігла Бася, ще засапаніша, ще рожевіша, ніж завше, з кудлами, які спадали на очі так, що майже не видно було лоба. Підскочивши до пари, котра стояла посеред кімнати, і вимахуючи пальцем то перед очима у Кетлінга, то у Кшисі, вона заволала:

– Робіть собі що хочете! Зітхайте, кохайтеся, одружуйтесь! На здоров’я вам! Гадаєте, що пан Міхал самотою на світі залишиться? А дзуськи! От візьму й вискочу за нього, бо я його кохаю і сама про це йому сказала. Перша сказала, він спитав, чи піду я за нього, а я відповіла, що вибрала б його з десятка інших, бо кохаю його і буду йому найліпшою дружиною, не покину його ніколи і піду укупі з ним воювати. Я його давно покохала, хоч і мовчала, бо він найсердечніший і найжаданіший, і кращого за нього на світі нема... А тепер собі одружуйтесь скільки ваша воля, а я за пана Міхала вийду хоч завтра, бо я, я...

Тут Бася поперхнулася.

Усі дивилися на неї і ніяк не могли збагнути, чи вона збожеволіла, чи говорить правду. Вони здивовано переглядалися, аж раптом слідом за Басею у дверях з’явився пан Володийовський.

– Міхале! – запитав пан стольник, оговтавшись після тривалої паузи. – Чи правда те, що ми чуємо?

На це маленький рицар поважно відповів:

– Бог сотворив диво, і ось моя втіха, моє кохання, мій найбільший скарб!

Після цих слів Бася скочила до нього, мов сарна.

Тим часом маска здивування спала з обличчя пана Заглоби, його біла борода затряслася, і він, широко відкривши обійми, промовив:

– Хвала Всевишньому!.. Гайдучку, Міхале, мерщій до мене, а то я розревуся!..

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІ

Він кохав її до нестями, і вона його теж, і було їм добре вкупоньці, от тільки дітей Бог не дав, хоч уже четвертий рік пішов, як вони побралися. Зате господарювали завзято. Пан Володийовський купив на свої і Басині гроші декілька сіл під Кам’янцем, і обійшлися вони йому недорого, бо у тих краях уже дехто, побоюючись турецької навали, квапливо розпродавав майно. В маєтках своїх маленький рицар запроваджував суворі військові порядки, неспокійний люд упокорював, спалені хати відбудовував, споруджував фортеці, себто оборонні укріплення, де розміщував тимчасові гарнізони зі своїх жовнірів, – одне слово, як колись ревно захищав Вітчизну, так тепер діловито хазяйнував, не випускаючи, зрештою, із руки шаблі.

Слава його наймення була найліпшим захистом для його володінь. Із деякими мурзами він лив воду на шаблі й укладав побратимство, інших бив. Свавільні козацькі загони, розрізнені ватаги ординців, степові розбійники й опришки з бессарабських хуторів тремтіли на саму згадку про «Маленького Сокола», і тому табуни його коней та отари овець, буйволи і верблюди безпечно бродили степом. Навіть сусідів його шанували. Статки пана Міхала з допомогою розумної дружини зростали. Він був оточений шанобою і повагою. Рідна земля нагородила його високим званням, гетьман його любив, хотинський паша, згадуючи про нього, губами цмокав, у далекому Криму, в Бахчисараї, з поштивістю повторювали його ім’я.

Господарство, війна і любов – ось чим тепер було заповнене його життя.

Спекотне літо тисяча шістсот сімдесят першого року застало подружжя Володийовських у родовому Басиному селі Сокіл. Село це було перлиною їхніх володінь. Там вони пишно усією двірнею приймали пана Заглобу, котрий, попри важку дорогу і свій поважний вік, приїхав до них, щоб виконати урочисту присягу, дану молодятам на весіллі.

Проте бучному бенкетуванню й радості господарів, що частували любого гостя, невдовзі завадив наказ гетьмана, який велів панові Володийовському прибути до Хрептова, куди його було призначено комендантом. Там він мав нести сторожову службу, пильнувати молдавський кордон, збирати чутки, що надходили з пустелі, відганяти випадкові чамбули й очистити околиці від гайдамаків.

Маленький рицар, як відданий жовнір Речі Посполитої, негайно наказав челяді позганяти стада з лугів, нав’ючити верблюдів і в повній готовності очікувати виступу в похід.

Та серце його краялося на думку про розлуку з дружиною, котру він кохав і як чоловік, і як батько, кохав так, що просто дихати без неї не міг, а брати з собою у глухі й дикі ушицькі пущі й піддавати небезпеці не хотів.

Але Бася вперлася, що поїде з ним.

– Подумай, – казала вона, – невже мені спокійніше тут лишатися, аніж там, під охороною війська, біля тебе жити? Ліпшого даху, як твій намет, мені не треба, бо я за тебе для того й пішла, щоб ділити з тобою і злигодні, і труднощі, і небезпеки. Тут мене тривога з’їсть, а там, поруч із таким жовніром, я себе у безпеці відчуватиму, як королева у Варшаві. А треба буде в похід іти, і в похід піду. Та я тут без тебе очей не стулю, скибки хліба в рот не візьму. Все одно не витримаю і помчу до Хрептова, а накажеш мене не пускати, під ворітьми заночую і доти упрохуватиму тебе і плакатиму, аж доки ти змилосердишся.

Пан Володийовський, спантеличений таким вибухом почуттів, схопив дружину в обійми і засипав палкими поцілунками її рожеве личко, хоч вона теж у боргу не лишилася.

– Я б не суперечив, – сказав він нарешті, – якби йшлося про звичайну сторожову службу чи сутички з ординцями. Людей там і справді буде вдосталь, бо зі мною піде хоругов генерала подільського25 і ще одна, пана підкоморія, а крім того, Мотовило зі своїми семенами та Лікгаузові26 драгуни. Разом близько шестисот вояків, а з джурами і вся тисяча буде. Я іншого боюся. Хоч горлодери з варшавського сейму у це не хочуть вірити, але ми, жителі східних окраїн, із години на годину очікуємо початку великої війни з усією турецькою раттю. Це і пан Мислишевський підтвердив, і хотинський паша щодень Божий повторює, та й гетьман гадає, що султан не залишить Дорошенка без допомоги й оголосить війну – велику війну! – Речі Посполитій. І що тоді мені з тобою робити, моя рожева квітко, praemium мій, Богом послана?

– Що з тобою станеться, те й зі мною. Не хочу іншої долі, хочу такої, яка тобі випаде...

Тут пан Заглоба, котрий досі мовчав, промовив, звернувшись до Басі:

– Якщо вас турки схоплять, хоч-не-хоч, а твоя доля геть іншою, аніж у Міхала, буде. Хе! Після козаків, шведів, гіперборейців і бранденбурзької зграї – турецькі пси! Казав я ксьондзові Ольшовському: «Не доводьте Дорошенка до відчаю, бо він од безвиході перекинеться до турків». Ну й що? Не послухали мене! Виставили супроти Дороша Ханенка27, а тепер Дорош хіть-не-хіть змушений турчинові вклонитися і на додачу на нас його повести. Пам’ятаєш, Міхале, я при тобі застерігав ксьондза Ольшовського?

– Мабуть, ти його, милостивий пане, колись іншим разом застерігав, бо я такого не пригадаю, – відповів маленький рицар. – Але все, що ти про Дорошенка говориш, свята правда, та й пан гетьман такої самої думки, а ще, подейкують, має листи від Дороша, які підтверджують це. Зрештою, так чи інак, перемови починати вже пізно. А позаяк ти, ваша милость, бистрий на розум, порадь мені: брати Баську до Хрептова чи краще тут залишити? Тільки врахуй: глушина там неймовірна. Невеличке село завше було бідним, а за двадцять літ через нього стільки разів козацькі ватаги і чамбули пройшли, що навряд чи там два бруси, збиті докупи, знайдуться. Довкола самі яри, порослі лісом, глибокі печери і всякі потайні місця, у яких сотнями розбійники ховаються, не кажучи вже про тих, що приходять із Волощини.

– Розбійники за такої сили, яку ти маєш, – дрібниця, – відповів пан Заглоба, – чамбули теж: якщо великі підтягнуться, ти про них завчасу почуєш, а з малими ти й сам упораєшся.

– Ну що! – заволала Бася. – Казала ж я! Розбійники – дрібниця! Чамбули – дрібниця! З такою силою Міхал мене від усієї кримської раті захистить!

– А ти не лізь, не заважай мені обмірковувати, – відбрив її пан Заглоба, – а то супроти тебе розсуджу.

Бася мерщій затулила обома долоньками рота і голівку втягла у плечі, вдавши, ніби страх як боїться пана Заглоби, а він, хоч і бачив, що гайдучок його жартує, був вельми улещений і, поклавши свою старезну руку на біляву Басину голову, сказав:

– Не бійся, я тебе втішу!

Бася хутко поцілувала його в руку, бо й справді багато що залежало від порад старого шляхтича, які бували такими непомильними, що ніколи ще нікого не підводили. А пан Заглоба, запхавши обидві руки за пояс і швидко поглядаючи здоровим оком то на маленького рицаря, то на його дружину, несподівано промовив:

– А нащадків як не було, так і нема! Що?

І випнув нижню губу.

– Така, либонь, воля Божа! – відповів, піднявши очі до неба, пан Володийовський.

– Така, либонь, воля Божа! – повторила, опустивши очі, Бася.

– А хотілося б мати? – запитав пан Заглоба.

На це маленький рицар відповів:

– Скажу тобі, милостивий пане, щиро: не знаю, що б я за це дав, але часом думається мені, благання мої марні. Господь і так мене ощасливив, подарувавши оцього котика, чи гайдучка, як ти її називаєш, та ще й славою нагородив і статками, тож я більше не смію йому надокучати. А ще, милостивий пане, мені не раз спадало на думку, що якби усі людські побажання виконувалися, не було б жодної різниці між земним життям і небесним буттям, яке єдине може дати відчуття повного щастя. І в такі хвилини я втішаю себе ось чим: якщо тут не дочекаюся одного чи двох хлопчаків, там їх неодмінно матиму, і тоді вони у війську небесного гетьмана, святого Михаїла Архангела, служитимуть і здобуватимуть славу у походах супроти пекельної нечисті й до високих дослужаться звань.

Тут розчулився побожний християнський рицар від власних слів і думок та знову підніс очі до неба, але пан Заглоба слухав його неуважно, не перестаючи нервово кліпати, й нарешті відповів так:

– Гляди не прогніви Всевишнього. Бо ти пишаєшся, що вмієш відгадувати наміри провидіння, а це може бути гріх, за який тебе підсмажать, як горох на гарячому черені. У Господа нашого рукава ширші, ніж у краківського єпископа, але він не любить, коли туди заглядають, цікавлячись, що там для людей приготовлено, і все одно вчинить, як сам схоче, а ти ліпше роби те, що маєш робити. Ну, а якщо ви про нащадків мрієте, то вам не розлучатися, а купи триматися треба.

Почувши таке, Бася на радощах вискочила на середину кімнати і заходилася стрибати, як дитина, і в долоні заплескала, повторюючи:

– Ну що! Купи треба триматися! Я так і знала, що його милість за мене буде! Так і знала! Їдьмо до Хрептова, Міхале! Хоч раз візьмеш мене бити татар! Лишень раз! Любий мій! Золотий!

– Ти тільки поглянь, милостивий пане! Уже їй у похід закортіло! – вигукнув маленький рицар.

– Бо поруч із тобою мені ціла орда не страшна!..

– Silentium!********– сказав пан Заглоба, водячи захопленими очима, а певніше, захопленим оком, за Басею, котру любив незмірно. – Сподіваюся, що Хрептів, до якого, зрештою, не так далеко, не буде останнім сторожовим поселенням на кордоні з Диким полем.

– Авжеж! Гарнізони й далі стоятимуть у Могилеві, Ямполі, а останній – у Рашкові, – відповів маленький рицар.

– У Рашкові? Знайоме місце... Ми звідти Геленку Скшетуську вивозили, із валадинського яру, пам’ятаєш, Міхале? Пригадуєш, як я монстра отого цюкнув, Черемиса, – диявола, котрий її стеріг? Та позаяк незабаром останній praesidium******** у Рашкові стоятиме, вони там, якщо Крим заворушиться чи турки сили почнуть стягати, відразу ж про це прочують і в Хрептів дадуть знати, а отже, й боятися особливо нема чого, бо зненацька на Хрептів не напасти. Далебі, не розумію, чому б тобі Баськи туди не взяти? Щиро кажу, адже ти знаєш, я старою своєю макітрою ладен накласти, тільки б із дівчиною чогось лихого не сталося. Бери Баську! Вам обом це на користь піде. Але нехай присягне, що у разі великої війни дозволить себе без спротиву хоч би до Варшави відіслати, бо почнуться жорстокі бої, походи, облоги таборів, а можливо, й голод, як було під Збаражем. Жовнірові за таких умов нелегко самому життя зберегти, не кажучи вже про жінку.

– Мені біля Міхала й померти не страшно, – відповіла Бася, але я теж маю голову на в’язах і розумію, що як не можна, то не можна. А втім, як Міхал скаже, йому вирішувати. Адже він цьогоріч уже ходив із паном Собеським у похід, а я хіба просилася з ними їхати? Ні. Гаразд, нехай буде й так, тільки зараз не забороняйте з Міхалом до Хрептова їхати, а вибухне велика війна – відсилайте мене, панове, куди вам заманеться.

– Пан Заглоба тебе на Полісся, до Скшетуських відвезе, – сказав маленький рицар. – Туди турчин не дійде!

– Пан Заглоба! Пан Заглоба! – передражнив його старий шляхтич. – Пан войський я вам, чи що?28 Не довіряйте ви так своїх дружин панові Заглобі, а то як би це вам боком не вилізло. І ще одне: якщо буде війна з турчином, невже, гадаєш ти, я за поліську піч сховаюся чи хлібини пильнуватиму, щоб у печі не підгоріли? Я поки що не кочерга і для чого іншого знадобитися можу. На коня з табуретки сідаю, assentior!******** Та коли вже сяду, то поскачу на ворога не гірше від юнака! Ні пісок, ні тирса ще, хвалити Бога, з мене не сипляться. На спотички з татарами вже не вийду, Диким полем не гасатиму, бо я не гончак, але у генеральній битві тримайся при мені, якщо зумієш, – неабияких надивишся чудес.

– А тобі, ваша милость, кортить іще повоювати?

– А ти гадаєш, мені не захочеться після стількох років служби славною смертю полягти? Що може бути достойніше? Ти пана Джєвьонткевича знав? На вигляд йому було років сорок, але насправді він мав сто сорок два і ще служив у війську.

– Не було йому стільки.

– Було, щоб мені з цієї табуретки не встати! На велику війну я йду, і квит! А зараз до Хрептова з вами їду, бо у Баську закоханий!

Бася підхопилася, прояснівши на виду, і кинулась обіймати пана Заглобу, а він тільки носа догори задирав і повторював:

– Міцніше! Міцніше!

Але пан Володийовський ще раз добре все обдумав і аж після цього промовив:

– Ніяк не можна нам усім зараз їхати. Там гола-голісінька пустеля і навіть нема під чим сховатися. Я поїду вперед, знайду місце під майдан, фортечку надійну збудую і будиночки для жовнірів, а також стайні, щоб породисті скакуни наших рицарів від мінливої погоди не захиріли; колодязі вирию, дорогу прокладу, яри від розбійної потолочі, наскільки зможу, очищу, а вже тоді ласкаво прошу – пришлю по вас пристойний ескорт. А поки що тижнів зо три доведеться тут зачекати.

Бася спробувала була протестувати, але пан Заглоба, визнавши слова пана Володийовського слушними, сказав:

– Що мудро, то мудро! А ми тут із тобою, Басько, тим часом укупі погосподарюємо, і буде нам аж ніяк не кепсько. Та й запасець сякий-такий приготувати треба, бо ви, либонь, і не знаєте, що меди й вина ніде так добре, як у печерах, не зберігаються...

******** Тиша (лат.).

******** Гарнізон (лат.).

******** Згоден! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІІ

Пан Володийовський дотримав слова – за три тижні упорався з усім будівництвом і прислав чудовий ескорт: сотню татар-липеків із хоругви пана Ланцкоронського й сотню Лінкгаузових драгунів, яких привів пан Снітко, герба щербатого Місяця. Липеками командував сотник Аз’я Мелехович, родом із Литви, зовсім ще молодий, років на двадцять із гачком. Він привіз листа від маленького рицаря, який ось що писав дружині:

«Люба моя Басю! Приїзди чимшвидше, бо без тебе, як без хліба, і, якщо до того часу не всохну, то рожеву твою бузю геть зацілую. Людей посилаю вдосталь і офіцерів досвідчених, проте з-поміж усіх вирізняйте пана Снітка й у товариство своє впустіть, бо він bene natus******** і чоловік заможний, і в розмові приємний. А от Мелехович хоч і добрий вояк, та бозна-хто він. У жодній хоругві, окрім литовських татар, він би офіцером не став, – там би йому будь-хто imparitatem******** висловлював. Обіймаю тебе міцно-преміцно, рученьки й ніженьки твої цілую. Фортечку я поставив із кругляків пречудову, груби склали добротні. Матимемо з тобою декілька кімнат в опрічному будинку. Всюди пахне живицею, і цвіркунів налізла сила-силенна. Увечері як зацвірчать – собакам спати не дають. Роздобути б трохи гороховиння, швидко їх можна вивести, але ти, напевно, і так звелиш ним вози вистелити. Шибок брати нема де, вікна позатуляли поки що пузирями, правда, у пана Бялогловського є серед його драгунів скляр. Скло можна взяти в Кам’янці у вірменів, тільки, заради Бога, обережно везіть, щоб не побилося. Світлицю твою я звелів оббити килимками, вийшло непогано. Розбійників, котрих ми в ушицьких ярах зловили, я наказав повісити. Дев’ятнадцятеро вже гойдаються, а до твого приїзду з півкопи буде. Пан Снітко розкаже тобі, як ми тут живемо. Доручаю тебе Богові й Пресвятій Діві, душе ти моя м и л е н ь к а».

Бася, закінчивши читати, віддала листа панові Заглобі, котрий, пробігши його очима, відразу почав виявляти панові Снітку знаки уваги, щоправда, стримані, аби той завважив, що перед ним воїн доблесніший, аніж він сам, і взагалі важлива персона, яка тільки з чемності до нього заговорила. А втім, пан Снітко був жовніром добрим і веселим, до того ж ревним служакою, що провоював усеньке життя. До пана Володийовського він ставився з великою повагою, а перед славою пана Заглоби відчував свою мализну і навіть не думав якось вирізнятися.

Мелеховича під час читання листа не було. Віддавши пакет, він одразу вийшов ніби глянути на своїх татар, а насправді боявся, що йому накажуть піти в челядню.

Проте пан Заглоба встиг до нього придивитися, і, пам’ятаючи слова маленького рицаря, звернувся до Снітка:

– Раді бачити тебе, милостивий пане! Ласкаво просимо!.. Пан Снітко... аякже, чував... герба щербатий Місяць! Просимо! Просимо! Достойний рід... Але татарин отой... як його прізвище?

– Мелехович.

– Мелехович цей якось вовком дивиться. Пан Міхал пише, він чоловік непевного роду, що саме й дивно, бо всі наші татари – шляхта, хоч і бусурмени. У Литві я цілі села таких бачив. Там їх називають липеками, а тутешні звуться черемисами. Довгі роки вони вірно служили Речі Посполитій із вдячності за хліб, але вже за часів селянського бунту чимало їх подалося до Хмельницького, а тепер, я чув, починають з ордою знюхуватися... Та й Мелехович цей вовком дивиться... Чи давно пан Володийовський його знає?

– Від часів останнього походу29, – відповів пан Снітко, ховаючи ноги під табуретку, – коли ми з паном Собеським супроти Дорошенка й орди виступили і цілу Україну пройшли.

– Он як! В останньому поході я участі взяти не зміг, бо пан Собеський мені іншу місію доручив, хоч потім перший без мене занудьгував... А твій, милостивий пане, герб – щербатий Місяць? Ласкаво просимо... Звідки ж він, цей Мелехович?

– Він себе називає литовським татарином, але дивно, що ніхто з липеків30 досі його не знав, хоч він саме у їхній хоругві служить. Ex guo******** й чутки про його непевне походження, яким навіть вельми делікатні манери цього татарина поширюватися не заважають. Та вояк він чудовий, хоч, щоправда, небалакучий. Під Брацлавом і під Кальником силу-силенну послуг нам зробив, за що пан гетьман і призначив його сотником, попри те, що в хоругві він наймолодший. Липеки дуже його люблять, але у нас він поваги не має. Чому? Та тому, що надто понурий і, як слушно ваша милость зауважив, вовком дивиться.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю