444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 3)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 35 страниц)

Залягла тривала тиша, тільки вусики у пана Міхала здригнулися й настовбурчилися.

– Обітниці ще не давав? – зненацька запитав пан Заглоба. – Отже, хоч зараз можеш звідси вийти?

– Ченцем я ще не став, бо очікував на це Божої ласки і тієї години, коли скрботні земні думки перестануть томити душу. Проте Божа ласка на мене зійшла, спокій повернувся, вийти я можу, але не хочу – наближається термін, коли я з чистим сумлінням, відсторонившись од земних помислів, дам обітницю.

– Не хочу я тебе відмовляти, та й ревність твоя мені подобається, хоч, пам’ятаю, Скшетуський, надумавши свого часу постригтися в ченці, чекав, коли над Вітчизною ущухне буря. Роби як хочеш. Справді не стану тебе відмовляти, бо я і сам колись про кляшторне життя мріяв. Було це півстоліття тому, пам’ятаю, як став послушником. Щоб я з цього місця не зійшов, коли кажу неправду! Але, на жаль чи на щастя, Господь розпорядився інакше... Про одне тільки благаю тебе, Міхале, вийди звідси хоч на днину.

– Навіщо? Дайте мені спокій! – відповів пан Володийовський.

Пан Заглоба заревів уголос, витираючи сльози полами кунтуша.

– Для себе, – говорив він уривчастим голосом, – для себе не шукаю я порятунку, хоч князь Богуслав Радзивілл обіцяє помститися мені й убивць на мене нацьковує, а мене, старого, захистити й убезпечити від нього нема кому. Думав, що ти... Та годі про це! Я все одно тебе як сина любитиму, навіть якщо ти у мій бік і не глянеш... Про одне благаю, молися за мою душу, бо мені від рук Богуславових не втекти!.. Нехай мене спіткає те, що буде! Але знай, що другий твій приятель, котрий останньою скибкою хліба з тобою ділився, лежить-помирає і неодмінно побачити тебе хоче, щоб зізнатися в чомусь, без чого його душа не упокоїться.

Пан Міхал, який із хвилюванням слухав розповідь пана Заглоби про небезпеки, що загрожують йому, тут не витримав і, схопивши його за плечі, спитав:

– Хто ж це? Скшетуський?

– Не Скшетуський, а Кетлінг!

– Боже милосердний, що з ним?

– Мене захищаючи, він був тяжко поранений посіпаками князя Богуслава і не знаю, чи проживе ще бодай день. Заради тебе, Міхале, зважилися ми на все, тільки для цього і до Варшави приїхали, про одне думаючи, як тебе втішити. Вийди звідси хоч на дві днини і втіш умирущого. А потім повернешся... даси обітницю... Я привіз листа від отця примаса до пріора, це щоб тобі не ставили перепон... Тож поквапся, бо кожна хвилина дорога!..

– Боже милостивий! – вигукнув пан Володийовський. – Що я чую! Перепон мені ставити й так не можуть, я тут лишень послушник. Боже ти мій, Боже! Прохання вмирущого – це ж святе! Йому я відмовити не можу!

– Смертельний був би гріх! – вигукнув пан Заглоба.

– Істинна правда! Вічно цей зрадник Богуслав! Якщо я не помщуся за Кетлінга, довіку мені не бачити цих мурів... Знайду я цих його посіпак, цих убивць, я їм макітри порозбиваю! Боже милостивий, мене вже й думки грішні брати стали! Memento mori!.. Зачекай мене, ваша милость, я зараз переодягнуся у старе вбрання, бо в сутані виходити мені у світ не можна...

– Ось одежа! – крикнув пан Заглоба, простягаючи руки до вузлика, що лежав збоку на лаві. Я все передбачив, усе приготував... Тут і чоботи, і шабля чудова, і кунтуш...

– Ходімо, ваша милость, до мене в келію, – квапливо запропонував маленький рицар.

І вони пішли, а коли з’явилися знову, то поруч із паном Заглобою йшов уже не ченчик у білому вбранні, а офіцер у жовтих ботфортах, із шаблею при боці, з білою портупеєю через плече.

Пан Заглоба підморгував оком, а побачивши брата-воротаря, котрий із виразним обуренням відчинив їм хвіртку, всміхнувся у вуса.

Неподалік кляштору, трохи нижче, стояв віз пана Заглоби із двома челядниками: один сидів на козлах, притримуючи віжки добре запряженого четверика, якого пан Володийовський мимоволі окинув поглядом знавця, другий стояв поряд – у правиці він тримав запліснявілий невеличкий дзбан із вином, у лівиці – два келихи.

– До Мокотова далеченько, – сказав пан Заглоба, – а при ложі Кетлінга чекає на нас велика журба. Випий, Міхале, щоб легше тобі було витримати удари долі, бо ослаб ти, як погляну.

Сказавши це, пан Заглоба взяв із рук у пахолка дзбан і наповнив келихи загустілим від старості солодким угорським вином.

– Достойний напій, – зауважив він, поставивши дзбан на землю і беручи в руки келихи. – За здоров’я Кетлінга!

– За здоров’я! – повторив пан Володийовський. – Поспішаймо!

Вони одним духом осушили келихи.

– Поспішаймо! – повторив пан Заглоба. – Наливай, хлопче! За здоров’я Скшетуського! Поспішаймо!

– Вони знову випили одним духом, і справді треба було поспішати.

– Сідаймо! – заволав пан Володийовський.

– Невже ти за моє здоров’я не вип’єш? – жалісливим голосом запитав пан Заглоба.

– Ну ж бо! Тільки жвавіше!

І вони випили втретє. Заглоба перехилив відразу, хоч у келиху залишилося з чарку, відтак, навіть не встигнувши витерти вусів, заходився волати:

– Був би я невдячником, якби й за тебе не випив. Наливай, хлопче!

– Красно дякую, приятелю мій! – відповів брат Єжи.

У дзбані завиднілося дно. Пан Заглоба схопив його за горло і розчерепив на друзки, бо не міг терпіти порожнього посуду. Потім вони швидко сіли й поїхали.

Шляхетний напій швидко наповнив їхню кров живильним теплом, а серця надією. Щоки брата Єжи взялися легким рум’янцем, а погляд став як колись бистрим.

Рука його мимоволі кілька разів потяглася до вусиків, тепер вони знову, як маленькі шильця, стирчали догори, майже торкаючись очей. Він із цікавістю розглядався довкола, немовби бачив усе вперше.

Зненацька пан Заглоба вдарив себе рукою по колінах і ні сіло ні впало крикнув:

– Гоп! Гоп! Щойно Кетлінг тебе побачить, ураз одужає! Запевняю тебе! Гоп! Гоп!

І, на радощах обхопивши Міхала за шию, почав стискати його щосили.

Володийовський не залишився у нього в боргу, і вони щиро притискали один одного до грудей.

Якийсь час вони їхали мовчки, але мовчання це було цілющим.

Тим часом обабіч дороги з’явилися слобідські хатки.

Усе навкруги аж кипіло. Туди й сюди квапилися міщани, барвисто вдягнена челядь, жовніри, шляхтичі, виряджені як на весілля.

– На сейм з’їхалася тьма народу, – пояснив пан Заглоба, – може, й не всякий у справі, але ж подивитися і послухати всім хочеться. Заїжджі двори й корчми так переповнені, що кутка вільного не знайдеш, а вже шляхтянок на вулиці більше, аніж волосся в бороді!.. Такі вродливі, бестії, що часом чоловік ладен руками заплескати, як gallus******** крильми, і закукурікати на ціле горло. Поглянь-но на оту чорнявку, за якою гайдук зелену шубку несе, а онде гладка, га?!

Тут пан Заглоба штовхнув Володийовського кулаком у бік, той глянув, вуса у нього настовбурчилися, очиці блиснули, але тої ж миті він засоромився, отямився, понурив голову і, трохи помовчавши, сказав:

– Memento mori!

А пан Заглоба знову обійняв його за шию.

– Per amititiam nostram********, Міхале, якщо любиш мене, якщо шануєш мою старість, одружися! Стільки довкола панянок достойних, одружися, кажу!

Брат Єжи здивовано подивився на свого приятеля. Пан Заглоба не був п’яний, він, бувало, випивав тричі стільки і не заговорювався, отже, й зараз повів такі речі не від розчулення. Проте всяка думка про одруження здавалася панові Міхалу блюзнірством, і першої миті він так здивувався, що навіть не розсердився.

Відтак суворо подивився на пана Заглобу й спитав:

– Ти, ваша милость, перепив?

– Від щирого серця кажу тобі, одружися!– повторив пан Заглоба.

Пан Володийовський глянув на нього ще суворіше:

– Memento mori!

Але пана Заглобу не так легко було здолати.

– Міхале, якщо ти мене любиш, зроби це задля мене і думати забудь про своє «memento». Repeto********, ніхто тебе не приневолює, та тільки служи Богові тим, для чого він тебе створив, а створив він тебе для шаблі, і, отже, така була його воля, якщо зумів ти досягти в цьому мистецтві неабиякої досконалості. Якби хотів він зробити з тебе ксьондза, то, очевидячки, наділив би іншим мистецтвом, а серце схилив би до книжок і латини. Зауваж також, що люди жовнірів-праведників не менше від святих отців шанують, бо вони у походи супроти всякої нечисті ходять і praemi******** з рук Божих одержують, із ворожими хоругвами повертаючись... Усе так, не станеш же ти перечити?

– Не стану сперечатися, та й знаю до того ж, що у герці словесному мені тебе не здолати, але й ти, добродію, погодься, що для журби у кляшторних мурах куди більше пожитку.

– Ого! Якщо так, то вже й узагалі треба кляшторну браму для журби vitare********. Журбу-смуток слід у голоді тримати, щоб вона, бестія, здохла, а той, хто її живить, бовдур!

Пан Володийовський не відразу знайшов, що відповісти, тому замовк, а за хвилину промовив сумним голосом:

– Ти мені, добродію, про одруження не нагадуй, такі нагадування лишень ятрять душу. Колишньої охоти більш немає, сльозами змило, та й літа не ті. У мене й чуб уже сивий. Сорок два роки, а з них двадцять п’ять літ трудів військових. Не жарти, ой ні, не жарти!

– Боже милосердний, не скарай його за блюзнірство! Сорок два роки! Тьху! Поглянь на мене! У чоловіка вдвічі більше за спиною лишилося, а часом ой як важко жар у грудях схолодити, лихоманку наче куряву з тіла витрясти. Шануй пам’ять любої своєї небіжчиці, Міхале! Тож для неї ти був добрий, а для інших старий, нікчемний?

– Годі, добродію, годі, не ятри душі! – голосом, сповненим журби, відгукнувся пан Володийовський.

І на вусики його потекли сльози.

– Не скажу більше ні слова, – промовив пан Заглоба, – тільки дай мені чесне кавалерське, що б там із Кетлінгом не було, місяць ти проведеш із нами. Треба тобі й Скшетуського побачити... Якщо згодом до кляштору захочеш повернутися, ніхто тебе не затримає.

– Даю чесне кавалерське! – відгукнувся пан Міхал.

І вони враз заговорили про інше. Пан Заглоба розповідав про сейм, про те, як він виступив супроти князя Богуслава, згадав і про історію з Кетлінгом.

Щоправда, він часто-густо уривав розповідь і поринав у свої думки. Либонь, це були веселі думки, бо він час від часу бив себе руками по колінах і повторював:

– Гоп! Гоп!

Однак, що ближче під’їздили вони до Мокотова, то неспокійнішим ставало обличчя пана Заглоби. Він раптом повернувся до Володийовського і спитав:

– Пам’ятаєш? Адже ти дав чесне кавалерське, що Кетлінг Кетлінгом, а ти все одно місяць із нами побудеш.

– Від слова не відмовлюся, – підтвердив пан Володийовський.

– А ось і Кетлінгова садиба, – заволав пан Заглоба. – Розкішне місце!

А після цього крикнув візникові:

– Ну ж бо, лясни батогом! Свято сьогодні у цій господі!

Пролунав гучний виляск батога. Проте віз не встиг іще в’їхати у ворота, а з ґанку вже збігли давні приятелі пана Міхала. Були серед них і колишні побратими, ще з часів Хмельниччини, і зовсім юні бійці, з-поміж них пан Василевський і пан Нововейський, майже діти, але затяті вояки, із тих, що хлопчаками, повтікавши зі школи, ось уже декілька років під проводом пана Володийовського школили воєнну науку. Маленький рицар любив їх безмежно.

Зі старших був пан Орлик, із роду Новина, той самий, у котрого на черепі виблискувала латка із золота – згадка про осколок шведської гранати, і пан Рущиць, напівдикий степовий рицар, неперевершений наїзник у ворожий стан, що одному Володийовському поступався у своєму мистецтві, і ще дехто. Усі вони, побачивши на возі двох чоловіків, заходилися кричати:

– Тут він! Vicit******** Заглоба! Тут!

Вони кинулися до воза, схопили маленького рицаря і понесли на руках, повторюючи:

– Вітаємо тебе, приятелю наш любий! Із нами ти тепер, і ми тебе не відпустимо! Vivat Володийовський, найліпший рицарю, окрасо цілого війська! У степ із нами, побратиме! У Дике поле! Там вітер журбу твою розіб’є!

І аж на ґанку вони випустили його з рук. Пан Володийовський з усіма привітався, вельми розчулений такою сердечністю, і відразу спитав:

– А як Кетлінг? Чи живий іще?

– Живий! Живий! – хором відповіли старі жовніри, ховаючи у вуса усмішку. – Іди мерщій до нього, бо він ніяк не може тебе діждатися.

– Бачу, справи не такі вже кепські, як пан Заглоба мені розписав, – промовив маленький рицар.

Вони зайшли в сіни, а з сіней у велику кімнату. Посередині стояв стіл із заздалегідь приготовленим частуванням, у кутку – канапа, накрита білою кінською шкурою, на якій лежав Кетлінг.

– Приятелю! – сказав пан Володийовський, кинувшись до нього.

– Міхале! – вигукнув Кетлінг і, легко скочивши на ноги, схопив маленького рицаря в обійми.

Вони обіймалися дуже гаряче, і часом Кетлінг підкидав угору Володийовського, а часом Володийовський Кетлінга.

– Наказано було мені симулювати хворобу, – розповідав шотландець, – удати, що вмираю, але побачив я тебе й не витримав! Я здоровий як риба, і жодна пригода мене не спіткала. Вся хитрість була в тому, щоб із кляштору тебе виманити. Пробач нам, Міхале!.. З любові до тебе вигадали ми цю пастку!..

– З нами у Дике поле! – знову вигукнули рицарі й своїми твердими долонями так застукали по шаблях, аж у кімнаті задвигтіло.

Пан Міхал сторопів. Попервах він не міг вимовити й слова, відтак по черзі обвів поглядом усіх, зупинивши його на панові Заглобі.

– Пройдисвіти! – нарешті запально вигукнув він. – Я думав, що Кетлінга смертельно поранено.

– Схаменися, Міхале! – заволав пан Заглоба. – Ти гніваєшся, що Кетлінг живий і здоровий? Жалієш для нього здоров’я і смерті жадаєш? Невже серце твоє скам’яніло і ти хотів би усіх нас скоріше на марах побачити – і Кетлінга, і пана Орлика, і пана Рущиця, і всіх оцих парубчат, ба навіть Скшетуського, і мене, мене, котрий любить тебе як сина рідного!

Тут пан Заглоба заплющив очі й заскиглив іще жалібніше:

– Чи варто жити на світі, милостиві панове, якщо ніде вже вдячності не зустрінеш, самі тільки зачерствілі серця?

– Даруйте! – вигукнув пан Володийовський. – Я вам зла не бажаю, але кривдно мені, що не зуміли ви журби моєї пошанувати.

– Життя він, бачте, нам пожалів! – повторював пан Заглоба.

– Та годі вже тобі, милостивий пане!

– Каже, що не пошанували його журби, а ми ж море сліз над його бідою вилили, милостиві панове! Правда! Бога беру у свідки, що ми журбу твою шаблями розмести готові, бо так завше істинні приятелі чинять! Та коли слово дав із нами на місяць залишитися, то хоч цей місяць люби нас іще, Міхале.

– А я аж до смерті любити вас не перестану! – відповів Володийовський.

Подальшу розмову перебила поява нового гостя. Жовніри, що обступили пана Володийовського, не почули, як гість під’їхав, і побачили його тільки тепер, у дверях. На порозі стояв чоловік велетенський на зріст, кремезний і ставний, з обличчям римського цісаря. Була в цьому обличчі й велич, і монархова лагідність, і доброта. Він зовсім не скидався на інших жовнірів, стояв серед них як король птахів – орел, що ширяє над яструбами, рарогами, підсоколиками-білозорами...

– Пан великий гетьман! – вигукнув Кетлінг і, як господар дому, кинувся його вітати.

– Пан Собеський! – повторила за ним і решта.

Голови рицарів схилились у шанобливому поклоні.

Окрім пана Володийовського, усі знали про те, що великий гетьман приїде, він пообіцяв це Кетлінгові, й усе-таки його приїзд справив на всіх таке сильне враження, що довгенько ніхто не смів розтулити рота. Велику ласку зробив він усім своїм приїздом. Але пан Собеський над усе любив жовнірів, особливо тих, із якими він безліч разів топтав татарські чамбули. Гетьман уважав вояків своєю родиною, ось і цього разу вирішив він приїхати, втішити й обласкати пана Володийовського, віддати йому при всіх шану і в такий спосіб непомітно повернути назад.

Тож привітавшись із Кетлінгом, великий гетьман відразу ж простяг маленькому рицареві обидві руки, а коли пан Міхал припав до його колін, обхопив йому голову.

– Ну, давній жовніре, – промовив він, – рука Божа притисла тебе до землі, але вона ж підніме і втішить. Бог із тобою! І ти теж залишишся з нами...

Від плачу здригнулися груди пана Міхала.

– Я вас не покину! – сказав він крізь сльози.

– От і добре, таких би жовнірів мені чимбільше! А тепер, давній приятелю, згадаймо ті часи, коли ми у вільних степах під наметами бенкетували. Добре мені з вами! Ну ж бо, покажи своє завзяття, господарю!

– Vivat Joannes dux!******** – пролунали всі голоси.

Розпочався бенкет і не вщухав аж до ранку.

Наступного дня пан гетьман прислав Володийовському дорогий подарунок – буланого іспанського джанета.

******** Любий брате (лат.).

******** Згинь! (лат.).

******** Нехай прославиться... (лат.).

******** Пам’ятай про смерть! (лат.).

******** Тут: своя сорочка ближча до тіла (лат.).

******** Півень (лат.).

******** В ім’я нашої приязні (лат.).

******** Повторюю (лат.).

******** Нагороди (лат.).

******** Зачинити (лат.).

******** Переміг (лат.).

******** Хай живе Йоан, проводар! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ VІ

Кетлінг із Володийовським присягнули один одному, якщо тільки трапиться нагода, знову стремено до стремена їздити, біля одного багаття грітися, на сон одне сідло у голови класти.

Та не минуло й тижня від дня зустрічі, як випадок їх розлучив. Із Курляндії прибув гонець із новиною, що Гаслінг, котрий юного шотландця всиновив і своїм спадкоємцем зробив, несподівано занедужав і хоче бачити названого сина. Рицар негайно верхи вирушив у дорогу.

Перед від’їздом він попрохав пана Заглобу і Володийовського мати його дім за власний і гостювати в ньому, аж доки їм надокучить.

– Може, й Скшетуські приїдуть, – казав він. – До виборів сам він прибуде напевно, та хоч би й з усіма дітьми, для всіх місце знайдеться. У мене кревних нема, а хоч би й були, ви теж мені як рідні.

Особливо тішився запрошенню пан Заглоба, йому в Кетлінга було надто зручно, але й панові Володийовському гостинність виявилася не зайвою.

Скшетуські так і не приїхали, зате про своє прибуття повідомила сестра пана Володийовського, та, що була заміжня за паном Маковецьким15, стольником латичовським. Вона прислала у гетьманський двір чоловіка запитати, чи не бачив хто-небудь маленького рицаря. Звісно, йому відразу ж показали на садибу Кетлінга.

Пан Володийовський вельми зрадів цій звістці. Він уже декілька років не бачив своєї сестри, пані стольникової, і, довідавшись, що, не знайшовши нічого пристойного, вона зупинилась у Рибаках, в убогій оселі, пан Міхал відразу ж поквапився до неї, щоб запросити до Кетлінгової садиби.

Вже смерклося, коли він зайшов у хатину, і хоч у кімнаті були ще дві жінки, він одразу впізнав сестру. Пані стольникова була низенькою, кругленькою, наче клубок прядива.

І вона його враз упізнала. Вони кинулися одне одному в обійми і довго не могли вимовити й слова. Він відчув, як по його обличчю течуть її теплі сльози, і вона відчула тепло його сліз. Увесь цей час панянки стояли непорушно, як дві свічки, спостерігаючи за чужою радістю.

Та ось пані Маковецька, якій першій повернуло мову, почала викрикувати тонким, писклявим голоском:

– Стільки років! Стільки років! Допоможи тобі Боже, коханий братику! Щойно дізналась я про твоє горе, відразу зірвалася їхати. І чоловік мене не стримував, бо від Буджака загрожує біда... Та й про білгородських татар ходять чутки. І, мабуть, скоро на дорогах зачорніє, ось і зараз птаство злетілося звідусіль, а так завше перед навалою буває. Нехай Бог тебе втішить, коханий братику! Любий мій! Золотий! Чоловік на вибори сюди приїде і сказав мені так: «Бери панянок і їдь раніше. Міхала, каже, у скорботі приголубиш, від татар, каже, треба десь голову сховати, бо в країні от-от пожежа спалахне, одне слово, усе докупи складається. Їдь, каже, до Варшави, знайди житло там пристойне, поки ще можна, щоб нам було де зупинитися». Він там із краянами на шляхах ворогів караулить. Війська замало. У нас завжди так. Міхале, братику мій коханий! Підійди-но до вікна, я на тебе подивлюся. Он як схуд на обличчі, адже ж горе не красить. Добре було чоловікові на Русі казати: знайди житло пристойне! А тут ніде нічого – ледве халупу знайшли. Через силу три в’язки соломи для постелей нашкребли.

– Дозволь, сестро!.. – почав був маленький рицар.

Але сестра не хотіла дозволити й туркотіла далі, як млинок:

– Тут ми зупинилися, адже більше й місця не було. Господарі якось вовком дивляться, хтозна, що за люди. Правда, і в нас четверо челядників, добрих парубків, та й ми не з лякливих, у наших краях і в грудях жінки серце воїна б’ється, інакше там не проживеш. У мене короткоствольний мушкетик є, який я завше з собою вожу, а в Баськи два обрізи. Тільки Кшися зброї не любить... Проте місто чуже, тому я воліла б знайти надійніше місце...

– Дозволь, сестро... – повторив пан Володийовський.

– А ти де зупинився, Міхале? Ти маєш мені допомогти знайти помешкання, бо, напевно, й у Варшаві не раз бував...

– Помешкання для тебе готове, – урвав її пан Міхал, – та ще й таке, що й сенатора з усім двором у нього запросити не соромно. Я зупинився у свого приятеля, капітана Кетлінга, і зараз тебе до нього відвезу...

– Але пам’ятай, що нас троє, двоє слуг і четверо челядників. О Боже мій! Я ж тебе й досі з компанією не познайомила!

І вона враз обернулася до панянок:

– Ваші милості знають, хто він, але він не знає, хто ви. Будь ласка, познайомтеся, хоч і потемки. Навіть нам у печі досі не затопили... Це панна Кристина Дрогойовська, а ото панна Барбара Єзьорковська. Чоловік мій їх і їхньої маєтності опікун, а вони сироти й живуть із нами. Таким юним паннам без опіки жити негоже.

Поки пані стольникова говорила це, Володийовський уклонився, як це роблять військові, а обидві панянки, притримуючи поділ суконь, зробили реверанс, при цьому панна Єзьорковська струснула головою, як лоша.

– Сідаємо і їдьмо! – сказав пан Міхал. – Зі мною мешкає пан Заглоба, якого я попрохав подбати про вечерю.

– Той самий славетний пан Заглоба? – спитала раптом панна Єзьорковська.

– Баська, тихо! – зупинила її пані стольникова. – Боюся тільки, клопоту з нами буде багато!

– Якщо вже пан Заглоба про вечерю дбає, – відповів маленький рицар, – їжі вистачить, хоч би нас і вдвічі більше приїхало. Веліть, панни, виносити речі. Я і підводу прихопив, а шарабан у Кетлінга такий просторий, що всі четверо помістимось. І ось іще що я подумав: якщо слуги не пияки, нехай до ранку тут із кіньми та з усім начинням побудуть, а ми візьмемо найпотрібніше.

– Нема потреби їм лишатися, – сказала пані стольникова, – вози ще не розвантажені, запряжемо коней – і в дорогу. Басько, піди припильнуй!

Панна Єзьорковська скочила в сіни, і швидко, швидше, аніж можна прочитати до кінця «Отче наш», повернулася сказати, що все готове.

– Тоді їдьмо! – промовив пан Володийовський.

За хвилину шарабан віз усю четвірку до Мокотова. Пані стольникова з панною Дрогойовською сіли на заднє сидіння, а маленький рицар сів попереду, поруч із панною Єзьорковською. Було вже темно, облич він не розрізняв.

– Ви, панни, бували у Варшаві? – гучно, щоб заглушити стукіт коліс, запитав він, нахилившись до панни Дрогойовської.

– Ні, – відповіла вона низьким, але дзвінким і приємним голосом. – Ми виростали у своїй парафії, і ні великих міст, ні відомих людей не бачили.

Сказавши це, вона ледь схилила голову, ніби даючи зрозуміти, що до останніх зараховує і пана Володийовського, чим неабияк йому догодила. «Політична, одначе, дівчина», – подумав пан Володийовський, напружено міркуючи, яким би компліментом їй відповісти.

– Якби це місто було й у десять разів більше, – нарешті промовив він, – вашої вроди йому не затьмарити, панни.

– А ви звідки знаєте, милостивий пане, адже нас і не видно потемки? – несподівано запитала панна Єзьорковська.

«От коза!» – подумав пан Володийовський, але не відповів.

Певний час вони їхали мовчки, аж доки панна Єзьорковська звернулася до нього знову:

– А ви не знаєте, милостивий пане, чи у стайнях доволі місця, бо у нас десять коней і двоє лошат?

– Та хоч би й тридцять, місце знайдеться, стайня простора.

А панна тільки свиснула на це:

– Фіть, фіть!

– Басько! – почала напучувати її пані стольникова.

– Ага! Баська! Баська! А коні цілісіньку дорогу на кому?

За розмовами непомітно під’їхали до Кетлінгової садиби.

Всенькі вікна на честь приїзду пані стольникової були освітлені. Назустріч гостям вибігла прислуга на чолі з паном Заглобою, який, підскочивши до шарабана й побачивши у ньому трьох жінок, відразу спитав:

– Хто ж із вас, пані, моя добродійниця і сестра Міхала, мого найліпшого приятеля?

– Я, – відповіла пані стольникова.

Пан Заглоба відразу вхопив її руку і заходився розціловувати, повторюючи:

– Б’ю чолом, б’ю чолом!

Відтак він допоміг пані стольниковій вилізти з шарабана і, розкланюючись перед нею і човгаючи ногами, провів у сіни.

– Дозвольте мені, щойно переступимо поріг, іще раз поцілувати ваші ручки, – говорив він їй дорогою.

А тим часом пан Міхал допоміг вибратися з шарабана паннам. Позаяк шарабан був високий, а сходинку в темряві намацати важко, він обійняв за талію панну Дрогойовську, підняв її і поставив на землю. Вона не опиралася цьому, на мить притулившись до нього грудьми.

– Дякую вам, милостивий пане! – промовила вона своїм низьким, мелодійним голосом.

Пан Володийовський обернувся тепер до панни Єзьорковської, але вона зіскочила вже з другого боку, і він узяв попідруч панну Дрогойовську.

У кімнаті панни відрекомендувалися панові Заглобі, котрий, побачивши їх, розвеселився і відразу ж запросив усіх до вечері.

Тарелі на столі вже парували, наїдків і напоїв, як і передбачав пан Міхал, було стільки, що справді вистачило б іще на таку саму кількість осіб.

Посідали за стіл. Пані стольникова – на покуті, праворуч від неї пан Заглоба, поруч нього – панна Єзьорковська, пан Володийовський сів ліворуч, біля панни Дрогойовської.

І аж тут маленький рицар зміг як слід розгледіти обох панянок.

Обидві були гарненькі, але кожна у своєму роді. Дрогойовська мала чорне, як вороняче крило, волосся, чорні брови, великі блакитні очі, смагляву, бліду і таку ніжну шкіру, що навіть на скронях виднілися голубі жилки. Над верхньою губою темнів ледь помітний пушок, немовби підкреслюючи жагучість її вуст, неначе створених для поцілунку. Вона була у жалобі за недавно померлим батьком, і це темне вбрання при такій ніжній шкірі й чорному волоссі надавало їй вигляду певної суворості й смутку. На перший погляд вона здавалася старшою за свою подругу, і, тільки добре придивившись, пан Міхал помітив, що ця дівчина у повному розквіті юної краси. І що більше він дивився, то більше дивувався і величі постави, і лебединій шиї, і її стрункості й граційності, і дівочій вроді.

«Це велична пані, – думав він, – і душа в неї, напевно, піднесена. Зате друга справжня паливода!»

Порівняння було вдале.

Єзьорковська була значно нижча від Дрогойовської і взагалі дрібнувата, проте не худа, свіжа, як трояндовий бутон, ясноволоса. Волосся у неї, либонь, після хвороби, було коротко обстрижене і зверху вкрите золотистою сіточкою. Але й воно, ніби вгадуючи Басину непосидючість, не хотіло поводитися спокійно, кінчики його вилазили крізь усі петлі сіточки, звисаючи на лоб мало не до самих брів, на кшталт козацького оселедця, бистрі, пустотливі очі й лукава усмішка робили її схожою на пустуна-збиточника, який тільки й думає про чергову витівку.

При цьому вона була така вродлива і симпатична, що очей не відведеш. Носик мала витончений, кирпатенький, ніздрі у неї весь час роздувалися, на щоках і підборідді красувалися ямочки – прикмета веселої вдачі.

Та зараз вона сиділа поважно й смачно вечеряла, пострілюючи очима то на пана Заглобу, то на пана Володийовського, розглядаючи їх із дитячою цікавістю, немовби якісь дивовижі.

Пан Володийовський мовчав. Він розумів, що мав підтримувати розмову з панною Дрогойовською, але не знав, із чого її почати. Маленький рицар узагалі не мав досвіду спілкування з дівчатами, а зараз на душі у нього було ще й тужливо, бо панни враз нагадали йому про померлу наречену.

Пан Заглоба, навпаки, розважав пані стольникову, розповідаючи їй про подвиги пана Міхала і власні. До середини вечері він саме підійшов до оповіді про те, як колись вони з княжною Курцевич і Жендзяном учотирьох тікали від татарського чамбула, а під кінець, заради врятування княжни, щоб зупинити погоню, кинулись удвох на цілий чамбул.

Панна Єзьорковська аж їсти перестала, підперши підборіддя руками, вона слухала, затамувавши дух, увесь час відкидаючи з чола волосся, кліпала очима, а в найцікавіших місцях плескала в долоні й повторювала:

– Ага! Ага! А що далі, а що далі?

Та коли оповідь дійшла до того місця, як драгуни Кушеля, несподівано вискочивши із засади, налягли на татар і гналися за ними півмилі, рубаючи праворуч і ліворуч, панна Єзьорковська, не в змозі стримати захоплення, заплескала в долоні й закричала:

– Оце-то так, вельмишановний пане, оце-то так! І я б хотіла там опинитися!

– Басько! – урвала її опасиста пані Маковецька з чудовим русинським акцентом. —Довкола тебе такі політичні люди, відвикай ти від своїх «оце-то так!» Ще не вистачало, боронь Боже, аби ти крикнула: «Щоб я луснула, коли брешу!»

Панянка розсміялася молодим і дзвінким, як срібло, сміхом, і зненацька ляснула себе руками по колінах.

– Щоб я луснула, коли брешу, тітонько!

– О Боже! Вуха в’януть! У такому товаристві... Негайно перепроси усіх! – вигукнула пані стольникова.

Тоді Баська, вирішивши почати перепросини від пані стольникової, підхопилася з місця, впустивши при цьому на підлогу ніж, ложку, і сама пірнула слідом під стіл.

Тут уже й кругленька пані стольникова не змогла утриматися від сміху, а сміялася вона в особливий спосіб: спершу починала трястися, так що гладке тіло її ходило ходором, а потім пищала тоненьким голосом. Усі розвеселилися. Пан Заглоба був у захопленні.

– Ось бачите, панове, яка морока мені з цією дівчиною! – повторювала, трясучись, пані стольникова.

– Та це ж чистісінька радість! Побий мене сила Божа! – промовив пан Заглоба.

Тим часом панна Бася вилізла з-під столу, знайшла ложку й ножа, аж тут сіточка у неї з голови злетіла, і неслухняне волосся так і лізло на очі. Вона випросталася і, роздуваючи ніздрі, сказала:

– Ага! Смієтеся з того, милостиві панове, що стався такий конфуз. Ну гаразд!

– Даруйте, ніхто не сміється, – переконливим тоном заперечив пан Заглоба. – Ніхто не сміється! Навпаки, усі ми щасливі, що у вашій особі, панно, Господь Бог дарував нам таку радість.

Після вечері усі пішли у вітальню. Там панна Дрогойовська, побачивши на стіні лютню, зняла її і почала перебирати струни. Пан Володийовський попрохав її заспівати у тон струнам, вона відповіла сердечно і просто:

– Якщо це хоч трохи розвіє ваше горе, я готова...

– Дякую! – відповів маленький рицар і шанобливо підвів на неї очі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю