444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 32)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 35 страниц)

– Нехай буде на все Божа воля! – відповів Кетлінг.

А Володийовський руки заламав.

– І якби ж це хоч правдою було! – заволав він. – Та Бог свідок, ми здатні ще захищатися!

Тим часом привели коня. Кетлінг квапливо скочив у сідло.

– Будь обережний на мосту, – попередив його Володийовський. – Там гранати густо падають!

– За годину повернуся, – сказав Кетлінг.

І поскакав.

Володийовський вкупі з Мушальським почали обходити мури.

Ручні гранати кидали у трьох напрямках – туди, звідки долинали звуки кирок. На лівому фланзі цим керував Лушня.

– Як справи? – запитав Володийовський.

– Кепсько, пане коменданте! – відповів вахмістр. – Ці мерзотники вже у самій скелі сидять, хіба що при вході кого із них часом наша шкаралупка зачепить. Сенсу немає...

В інших місцях справи були ще гірші, та ще й небо насупилося, полив дощ, а від нього відсирювали ґноти у гранатах. Темінь теж дуже заважала.

Володийовський відвів Мушальського убік і сказав несподівано:

– Послухай-но, ваша милость! А чи не спробувати нам кротів цих у норах придушити?

– Здається мені, це смерть напевна, бо їх полки яничар стережуть! Ха! А втім, догнав не догнав, а погнатися можна!

– Яничари стережуть їх, це правда, але ночі зараз темнющі, вони паніці піддадуться. Покрути мізками, мосьпане, у місті чому про здачу думають? «Міни під вами, – кажуть, – не вистоїте». От ми б їм пащеку й заткнули, якби нинішньої ж ночі послали звістку: «Нема вже мін!» Заради такого діла невже не варто головою ризикнути?

Пан Мушальський подумав якусь мить і вигукнув:

– Варто, далебі, варто!

– В одному місці щойно почали копати, – мовив Володийовський, – цих не зачепимо, але он із того й із того боку вони глибоко вже врилися. Візьмеш, ваша милость, п’ятдесят драгунів і я стільки ж, і спробуємо їх придушити. Ну що, чи є охота?

– Є! Як не бути! Заткну-но я за пояс цвяшків кріпкеньких, гармати забити, це якщо раптом дорогою трапляться.

– Навряд чи трапляться, хоч декілька гармат тут близько, отож, чим чорт не жартує. Кетлінга тільки зачекаймо, він найліпше знатиме, як нам допомогти у разі біди.

Кетлінг повернувся, як обіцяв, ні на хвилину пізніше, а через півгодини два загони драгунів, по п’ятдесят душ кожен, наблизилися до вилому, безшумно ковзнули у нього і розчинилися у темряві. Кетлінг наказав ще певний час вести гранатний обстріл, та невдовзі скасував наказ і став чекати. Серце у нього тривожно калатало, він чудово розумів усю зухвалість такого почину. Минуло чверть години, півгодини, година; здавалося, пора вже було їм дійти і почати діяти, тим часом, приклавши вухо до землі, він чітко чув спокійний стукіт кирок.

Зненацька біля підніжжя замку, з лівого його боку, пролунав пістолетний постріл. У вологому повітрі, заглушений стрільбою із шанців, він пролунав не дуже гучно і, можливо, не був би почутий гарнізоном, якби не страшна метушня, яка зчинилася слідом за цим. «Дійшли, – подумав Кетлінг. – Та чи повернуться?» Долинали крики людей, барабанний бій, посвист ріжків і, нарешті, рушнична пальба – кваплива й безладна. Стріляли звідусіль і купчасто; мабуть, безліч загонів поспішила виручати копачів, але, як і передбачав пан Володийовський, паніка й замішання охопили яничар. Через побоювання поцілити у своїх, вони гучно перегукувалися, палили сліпма, а то і вгору. Шум і стрільба дедалі посилювалися. Як кровожерні куниці глухої ночі вриваються у заснулий курник і тишу раптом порушує неймовірний переполох, шум і кудкудакання, так і тут, поблизу замку, несподівано почався переполох. Із шанців, освітлюючи темряву, метнулися на мури гранати. Кетлінг, навівши десятки гармат у бік сторожової охорони турків, відповів картеччю. Запалали турецькі рови, запалали мури. У місті забили тривогу, подумавши, що турки вдерлися у фортецю. У турецьких шанцях вирішили, навпаки, що це потужна вилазка обложених, що атакують відразу всі їхні роботи, і тому оголосили загальну тривогу. Ніч сприяла зухвалому задуму пана Володийовського і пана Мушальського. Гарматні й гранатні постріли лише на мить розірвали темряву, яка потім ще більше густішала. Зненацька розкрилися безодні небесні й почалася злива. Грім заглушив пальбу і, перекочуючись, гуркочучи, гудучи, грізно відлунював у скелях. Кетлінг стрибнув із гребеня валу, підбіг на чолі декількох десятків людей до вилому і там став чекати.

Проте чекати довелося недовго. Незабаром темні постаті замелькали між колодами, якими завалений був отвір у мурі.

– Хто йде? – крикнув Кетлінг.

– Володийовський! – прозвучала відповідь.

І два рицарі упали один одному в обійми.

– Ну що, як там? – запитували офіцери, котрих дедалі більше збігалося до вилому.

– Хвалити Бога! Землекопів вибито до ноги, знаряддя поламано й розкидано, усю роботу зведено нанівець.

– Дякувати Богові! Дякувати Богові!

– А пан Мушальський зі своїми вже тут?

– Ще нема.

– Може, скочити їм на підмогу? Ясновельможні панове, хто бажає?

Та цієї самої миті у виломі знову замелькали постаті. Це поверталися люди Мушальського, квапливо і в значно меншій кількості, бо чимало їх полягло від куль. Проте вони були радісні й теж задоволені. Дехто із жовнірів прихопив із собою кирки, бурави, кайли для подрібнення скелі як доказ того, що вони проникли у самий підкоп.

– А де пан Мушальський? – запитав Володийовський.

– Справді, де ж пан Мушальський? – повторило декілька голосів.

Люди із загону прославленого лучника почали переглядатися. Аж тут один важко поранений драгун промовив кволим голосом:

– Пан Мушальський загинув. Я бачив, як він упав, я теж упав біля нього, але піднявся, а він залишився лежати...

Рицарі вельми засмутилися, почувши про смерть лучника, адже пан Мушальський був одним із перших кавалерів війська Речі Посполитої. Драгуна пробували розпитати ще, як це сталося, та він, стікаючи кров’ю, відповідати більше не міг і нарешті як сніп повалився на землю.

А рицарі й далі журилися з приводу смерті пана Мушальського.

– Пам’ять про нього залишиться у війську, – сказав пан Квасиброцький, – хто облогу цю переживе, той прославить його ім’я.

– Не народиться більше другий такий лучник! – промовив хтось.

– Не було сильнішого чоловіка у Хрептові, – озвався маленький рицар. – Він таляр у дошку пальцем утискав. Один тільки Підбип’ята, литвин, силою його перевершував, але того під Збаражем убили, а з живих хіба що пан Нововейський йому не поступився б.

– Велика, велика втрата, – говорили інші. – Такі рицарі тільки за давніх часів народжувалися.

Вшанувавши пам’ять лучника, усі вирушили на вал. Володийовський відразу ж відіслав гінця до пана генерала і князя єпископа з відомістю про вилазку, в результаті якої підкоп знищено, а землекопів убито.

З надзвичайним здивуванням сприйняли цю звістку у місті, але – хто б міг подумати! – і з прихованим невдоволенням. І генерал, і князь єпископ гадали, що такі хвилинні тріумфи міста не врятують, а тільки роздражнять суворого лева. На їхню думку, користь від них могла бути тільки у разі здачі міста, тому два головних призвідці вирішили перемови вести далі.

Ні пан Володийовський, ні Кетлінг не припускали й думки, що послані ними щасливі звістки так можуть обернутися. Вони впевнені були, що навіть слабі піднесуться тепер духом і всі запалають новим бажанням дати відсіч ворогові. Справді, місто неможливо було взяти, не оволодівши спершу замком, а позаяк замок не лише захищався, а ще й громив супротивника, обложені не мали ані найменшої потреби вдаватися до перемов. Харчів було достатньо, спорядження теж. Отже, треба було тільки охороняти ворота і гасити пожежі в місті.

Для маленького рицаря і Кетлінга це була найрадісніша ніч за весь час облоги, сповнена надій і самим вийти живими із цієї турецької пастки, і живими вивести звідси своїх близьких.

– Ще зо два штурми, – казав маленький рицар, – і, як Бог на небі, турки втратять до них охоту й спробують голодом нас морити. А провіанту в нас доволі. До того ж september******** не за горами, місяця через два сльота почнеться, холоди, а військо у них не дуже витривале – раз добре промерзнуть, то, може, й відійдуть.

– Там у них багато з Ефіопії родом, – підхопив Кетлінг, – і з інших країв, у яких перець росте, ці при перших же зазимках задубіють. Два місяці – у гіршому навіть разі, якщо вони штурмувати не перестануть, – ми витримаємо. Та й бути того не може, щоб підмога не прийшла. Схаменеться нарешті Річ Посполита, навіть якщо пан гетьман великого війська не зможе зібрати, він набігами турків замучить.

– Кетлінгу! Мені здається, не настала ще наша година.

– Божа на це воля, але й мені здається, що не дійде до цього.

– Хіба що загинемо, як пан Мушальський! Ну, чому бути, того не минути! Страх як шкода мені пана Мушальського, хоч і рицарською смертю він загинув!

– Не дай нам Боже гіршої, та тільки не зараз, бо скажу тобі, Міхале, що жаль мені було б... Кшисі.

– А мені Басі... Що ж, ми чесно трудимось, проте й милосердя Боже нас не обминає. Скажено весело у мене на душі! Якби ще й завтра щось таке утнути!

– Турки поробили на шанцях заслони із балок. Я тут спосіб один обмислив – кораблі так підпалюють, шмаття у мене вже мокне у смолі, завтра до полудня сподіваюсь усе налаштування їхнє спалити.

– Ха! – вигукнув маленький рицар. – А я вилазку зроблю. Пожежа викличе у них замішання, а до того ж їм і на думку не спаде, що вилазка й удень можлива. Завтра, Кетлінгу, мабуть, ще ліпше буде, ніж сьогодні...

Отак вони розмовляли собі, тішачись усім серцем, а потім пішли на спочинок, надто вже втомились обидва. Маленький рицар, одначе, й трьох годин не проспав, як його розбудив вахмістр Лушня.

– Новини є, пане коменданте! – сказав він.

– Що таке? – заволав чуткий жовнір, умить скочивши на рівні ноги.

– Пан Мушальський тут!

– О Боже, що ти говориш?

– Тут він! Стою я біля вилому і раптом чую, кричить хтось звідти по-нашому: «Не стріляйте, це я!» Аж бачу – пан Мушальський, у яничара перебраний, повертається!

– Хвалити Бога! – промовив маленький рицар.

І кинувся вітати лучника. Розвиднялося. Пан Мушальський стояв по той бік валу в білому ковпаку і панцирі – викапаний тобі яничар. Побачивши маленького рицаря, він кинувся до нього, і вони радісно обнялися.

– А ми, ваша милость, тебе вже оплакували! – заволав Володийовський.

Тут підбігло декілька офіцерів, і серед них Кетлінг. Здивовані, вони навперебій почали розпитувати лучника, як він у турецькому одязі опинився. І ось що він розповів:

– Поворітьма впав я, об труп яничара спіткнувшись, а головою об ядро забившись, що лежало там, і хоч шапка на мені дротом прошита, вмить знепритомнів, бо голова у мене ще слаба від удару, якого Хамді перед цим мені завдав. Перегодя отямлююсь і що ж я бачу? Лежу я на вбитому яничарі як на постелі. Мацаю голову – болить трохи, але нічого, навіть ґулі нема. Скинув шапку, дощ чуба остудив, ну, думаю, добре! І тут мені сяйнула думка: а що, як із яничара цього вдяганку зняти і до турків податися? Я ж турецькою не гірше, аніж польською, вмію, ніхто мене з розмови не впізнає, ну а з фізіономії яничара теж не дуже-то відрізниш. Піду-но та послухаю, що вони говорять. Страх, звісно, брав, нещодавній полон пригадувався, але пішов я. Ніч темна, а у них там деінде тільки світиться, тож я, скажу вам, ходив поміж ними, як поміж своїми. Чимало їх у ровах під прикриттям лежало – я й туди пішов. Один, другий мене питає: «Чого тиняєшся?» А я: «Та щось спати не хочеться». Дехто про облогу міркує. У великій розгубленості вони перебувають. На власні вуха чув, як вони цього ось нашого коменданта хрептівського ганили. – Тут пан Мушальський уклонився Володийовському. – Повторю їхні ipsissima verba********, бо осуд в устах супротивника – це найвища його похвала. «Доки, – кажуть, – цей маленький пес, – так сучі сини вашу милость величають, – доки маленький цей пес замок обороняє, нам його ніяк не здобути». А другий каже: «Його ні куля, ні залізо не беруть, він смерть довкола як заразу сіє». Тут заходилися усі гуртом нарікати: «Ми одні, – кажуть, – тут б’ємося, а інші війська байдикують. Ямак догори черевом лежить, татари грабують, спагі базарами шастають. Нам падишах каже: «Ягнята мої любі», та, либонь, не вельми ми йому любі, якщо нас привели сюди на бійню. Протримаємося, кажуть, іще трохи, та й до Хотина подамося, а як дозволу на це не буде, то, у найгіршому разі, дехто з видатних людей може й голову втратити».

– Чуєте, ясновельможні панове! – закричав Володийовський. – Якщо яничари збунтуються, султан злякається і враз зніме облогу.

– Бог свідок, щиру правду вам кажу! – провадив далі пан Мушальський. – Яничари швидкі на бунт, а невдоволення вони вже затаїли. Я гадаю, на один, на два штурми вони ще підуть, а після заричать на яничар-агу або на каймакама, а то, чого доброго, і на самого султана!

– Так воно й буде! – закричали офіцери.

– А хоч би й двадцять разів на штурм ішли, ми готові! – підтримали їх інші.

І стали шаблями бряцати, кидаючи гарячі погляди на шанці і грізно сопучи. Побачивши це, маленький рицар, схвильований, шепнув Кетлінгу:

– Новий Збараж! Новий Збараж!..

А пан Мушальський вів собі далі:

– Ось що я чув. Жаль було йти, міг би й більше почути, та боявся, щоб білий день мене там не застав. Попрямував я до тих шанців, звідки не стріляли, аби у темряві непоміченим прошмигнути. Дивлюсь, а там і караулу пристойного нема, тільки яничари групами бродять, як і скрізь. Підходжу до грізної гармати – ніхто не окликає. А ви, пане коменданте, знаєте, я з собою у вилазку залізні цвяхи прихопив, щоб гармату загвоздити. Суну я, не гаючись, цвях у запал – не лізе. Ех, молотком би стукнути, вліз би. Позаяк Бог мене силою не скривдив (ви, панове, досліди мої не раз бачили), я долонею на цвях той натиснув, заскреготіло трішки, а він аж по головку туди зайшов! Як же я зрадів!..

– Господи Боже мій! Ти, ваша милость, таке зробив? Велику гармату загвоздив? – почулися запитання зусібіч.

– І не тільки. Так гладенько пішло діло, що мені знову жаль стало покидати турків, і я пішов до другої гармати. Рука трохи болить, але цвяхи влізли.

– Ясновельможне панство! – заволав Володийовський. – Ніхто з нас тут нічого подібного не звершив, ніхто слави такої не здобув! Vivat, пан Мушальський.

– Vivat! Vivat!– повторили офіцери.

За офіцерами почали кричати жовніри. Почули турки у шанцях ці крики, злякалися – і геть духом упали. А лучник кланявся офіцерам, весь сяючи радістю, і, показуючи їм могутню, як лопата, долоню, на якій виднілися два синці, говорив:

– Далебі, правда! Ось вам, вельможні панове, доказ!

– Віримо! – кричали довкола. – Хвалити Бога, що щасливо назад повернувся!

– Я через колоди пробрався, – відповів лучник. – Так уже хотілося це їхнє налаштування спалити, та нічим було...

– Послухай, Міхале, – закричав Кетлінг, – а шмаття моє вже готове! Час до тих колод узятися. Нехай турки знають, що ми перші їх витурюємо.

– Ну ж бо! Починай! – заволав Володийовський.

Сам же побіг до цейхгаузу і відіслав у місто нову звістку:

«Пан Мушальський під час вилазки не вбитий, він повернувся назад, загвоздивши дві важкі гармати. Він побував між яничарами, вони бунт задумують. За годину ми спалимо заслони із колод, а якщо мені пощастить за мури при цьому вискочити, то вискочу».

Не встиг гонець перебігти мосту, як мури затремтіли від гуркоту гармат. Замок цього разу першим починав гучну розмову. У блідому світлі світанку у повітря полетіли, як палахкотливі стяги, охоплені полум’ям полотнища і падали біля шанців на колоди. І хоч після нічного дощу дерево добряче відсиріло, колоди все-таки зайнялися вогнем і запалахкотіли. Слідом за шматтям Кетлінг закидав шанці гранатами. Натовпи яничар, вибившись із сил, у перші ж хвилини покинули шанці. Намазу не звершували. Прибув сам візир64 на чолі нових ратей, та сумнів, очевидно, закрався і в його душу. Паші чули, як він бурмотів:

– Битва миліша для них за спочинок! І що за люди у цьому замку?

А у війську всюди чулися тривожні голоси:

– Маленький пес кусатися починає! Маленький пес кусатися починає!

******** Вересень (лат.).

******** Достеменні слова (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ LVІ

Коли минула ця щаслива ніч, що провіщала перемогу, настав день двадцять шостого серпня, якому судилося стати вирішальним у історії тієї війни. У замку очікували якоїсь серйозної акції з турецького боку. І ось на сході сонця знову стало чути, як довбуть скелю з лівого боку замку, ще й так гучно й затято, як ніколи досі. Напевно, турки квапилися підвести нову міну, потужнішу за попередні. Великі з’єднання війська караулили віддалік їхні роботи. Заворушився на шанцях людський мурашник. Судячи зі скупчення барвистих санджаків, якими ніби квітами розцвіло поле з боку Длужка, сам візир прибув, щоб очолити штурм. Яничари накочували нові гармати на насип. Заповнивши новий замок, вони, криючись у його ровах і руїнах, приготувалися до рукопашної сутички.

Замок, як ми знаємо, першим почав гарматну розмову, до того ж так успішно, що попервах у шанцях виник переполох. Але бімбаші65 дуже швидко навели лад серед яничар, водночас відгукнулися усі турецькі гармати. Летіли ядра, гранати, картеч; летіли на голови захисників щебінь, цегла, вапно; хмари диму змішалися з хмарами пилюки, жар вогню – із сонячною спекою. Бракувало повітря грудям, видимості – очам; гул гармат, розриви гранат, скрегіт ядер об каміння, зойки турків, окрики захисників – усе це склало такий собі дикий оркестр, і луна у скелях вторувала йому. Снаряди засипали замок, засипали місто, усі ворота, усі вежі. Та замок оборонявся запекло, блискавкою відповідав на блискавку, здригався, світився, димів, гуркотів, вивергав вогонь, і смерть, і руйнування, немовби охоплений був грізним гнівом, немовби забувся посеред полум’я, немовби хотів заглушити турецькі громи й або у землю провалитися, або перемогти.

І в цьому замку, серед летючих ядер, вогню, куряви й диму, маленький рицар кидався від гармати до гармати, від муру до муру, від кутка до кутка, сам схожий на руйнівне полум’я. Здавалося, він двоївся, троївся; був усюди, підбадьорював, напучував; де падав пушкар, він ставав на його місце і, вливши бадьорість у серця, знову кудись мчав. Його порив передався жовнірам. Вони повірили, що це останній штурм, а потім настануть спокій і слава, віра у звитягу переповнювала їхні груди, жорстокість і гордість – серця; шаленість бою пойняла уми. Крики і лайка так і рвалися із горла. Були такі, що, охоплені люттю, поривалися вискочити за мури, аби там схопитися з яничарами.

А ті двічі під прикриттям диму щільною масою підступали до вилому і двічі, уславши тілами землю, відкочувалися у паніці. Опівдні на підмогу їм рушили ополченці і ямаки, та ця кепсько навчена юрба, хоч і підбурювана ззаду списами, тільки вила на повен голос, не бажаючи йти на замок. Прибув каймакам – не допомогло. Нависла загроза загальної, майже безумної паніки, тому людей урешті-решт відкликали, і лише гармати трудилися без утоми, вергаючи свої громи і блискавки.

Так минали години. Сонце спустилось уже з зеніту і тепер споглядало битву – багрове, задимлене, ніби трохи імлисте.

Близько третьої пополудні гуркіт гармат досяг такої сили, що за мурами не можна було почути ні слова, навіть якщо кричали у самісіньке вухо. Повітря в замку стало гаряче, як у печі. Вода, якою поливали розжарені гармати, шипіла, перетворюючись у пару, що змішувалася з димом, затуляючи світло, але гармати гриміли безперестану.

О третій годині з хвилинами були розбиті дві важкі турецькі кулеврини. Трохи згодом розірвалася від прямого потрапляння ядра мортира, що стояла поряд. Пушкарі гинули як мухи. З кожною хвилиною ставало дедалі очевидніше, що цей нездоланний диявольський замок бере гору в битві, що він перекричить турецькі громи, що за ним останнє слово...

Турецький вогонь почав слабнути.

– Скоро кінець! – вигукнув щосили Володийовський на вухо Кетлінгу, щоб той почув його серед гуркоту.

– І я так гадаю! – відповів Кетлінг. – До завтра чи надовше?

– Можливо, й надовше. Сьогодні вікторія за нами!

– І завдяки нам!

– Про нову міну треба поміркувати.

Турецький вогонь ослаб ще більше.

– Не припиняти гарматного обстрілу! – заволав Володийовський.

І помчав до пушкарів.

– Вогню, хлопці! – крикнув він. – Аж доки остання турецька гармата заглухне! На славу Господню і Пресвятої Богородиці! На славу Речі Посполитої! Вогонь!

Жовніри, бачачи, що і цей штурм наближається до кінця, відгукнулися гучним радісним криком і ще затятіше стали бити по турецьких шанцях.

– Ось вам вечірній ваш намаз, песиголовці! – кричала безліч голосів.

Зненацька сталося щось дивне. Усі турецькі гармати, немов за командою, враз стихли. Замовкли й рушничні постріли в новому замку. Старий замок якийсь час іще гуркотів, але кінець кінцем офіцери, переглядаючись, запитували один у одного:

– Що таке? Що сталося?

Кетлінг, трохи стурбований, теж припинив стрільбу.

Один з офіцерів гучно сказав:

– Не інакше як міна під нами, зараз вибух буде!..

Володийовський прошив його грізним поглядом.

– Міна не готова, а хоч би й готова була, вибухне тільки лівий бік замку, а ми в руїнах будемо битися, доки кров тече у жилах, ясно тобі, ясновельможний пане?

Потім настала тиша. Її не порушив жоден постріл – ні з міста, ні з шанців. Після грому і гуркоту, від яких здригалися мури й земля, було у тій тиші щось урочисте і водночас зловісне. Всі напружено вдивлялися у шанці, але з-за хмари диму нічого не було видно.

Зненацька з лівого боку почулися розмірені удари кирок.

– Я ж казав, вони ще тільки підводять міну! – закричав Володийовський.

І звернувся до Лушні:

– Вахмістре! Візьми двадцять осіб і піди поглянь, що там у новому замку.

Лушня хутко виконав наказ, узяв двадцять осіб і за хвилину зник із ними у виломі.

Знову настало мовчання, яке переривалося тільки хрипами та гиканням умирущих і стуканням кирок.

Чекали довгенько, нарешті вахмістр повернувся.

– Пане коменданте, – сказав він, – у новому замку ні душі.

Володийовський здивовано подивився на Кетлінга:

– Невже від облоги відмовилися? Крізь дим нічого розгледіти неможливо!

Проте дим, який розганяв вітер, рідшав, і нарешті завіса його прорвалася над містом.

І тієї самої хвилини з вежі пролунав нелюдський, сповнений жаху зойк:

– Над ворітьми білі стяги! Ми здаємося!

Почувши це, жовніри й офіцери повернулися до міста. Страшне здивування відбилося на їхніх обличчях, слова завмерли у всіх на вустах, крізь смуги диму дивилися вони на місто.

А в місті, на Руських і Ляських воротах, справді розвівалися білі стяги, і далі було видно ще один – на вежі Баторія.

Аж тут обличчя маленького рицаря стало білим, як оці стяги, що полоскалися на вітрі.

– Кетлінгу, ти бачиш? – прошепотів він, обернувшись до приятеля.

Кетлінг теж пополотнів.

– Бачу, – сказав він.

І вони якийсь час дивилися один одному в очі, сказавши поглядом усе, що могли сказати два цих рицарі без страху і догани, котрі жодного разу в житті не порушили слова і присягнули перед вівтарем радше загинути, аніж здати замок. І ось тепер, після такої оборони, після такої битви, що нагадувала збаразькі події, після відбитого штурму, після перемоги їм велено було порушити присягу, здати замок – і жити!

Як нещодавно зловісні ядра проносилися над замком, так тепер зловісні думки натовпом проносилися у їхній голові. І журба, бездонна журба стискала їхні серця, журба за двома улюбленими істотами, журба за життям і щастям, і вони дивилися один на одного як причинні, як мертві, а часом звертали свій сповнений розпуки, погляд до міста, немовби бажаючи переконатися, чи не обманюють їх очі й справді година їхня настала.

Аж ось від міста зацокали кінські копита, і за хвилю примчав Хораїм, молодий стременний генерала подільського.

– Наказ коменданту! – крикнув він, осаджуючи бахмата.

Володийовський узяв наказ, прочитав його мовчки і, зачекавши трохи, серед гробової тиші звернувся до офіцерів:

– Ваші милості! Комісари переправилися на човні через річку і вже пішли у Длужек, щоб підписати там угоду. Зараз вони повернуться цим шляхом. До вечора треба нам вивести військо із замку, а білі стяги підняти негайно...

Ніхто не відгукнувся. Чути було тільки важке дихання і сопіння.

Нарешті Квасиброцький промовив:

– Треба прапор вивісити, я зараз людей хутко зберу!..

Тут і там прозвучали слова команди. Жовніри почали шикуватися і брати на плечі зброю. Бряцання мушкетів і розмірений крок відлунювали у мовчазному замку.

Кетлінг наблизився до Володийовського.

– Пора? – запитав він.

– Зачекай комісарів, дізнаємося про умови... А втім, я сам туди спущусь.

– Ні, я спущусь, я ліпше знаю, де і що там у підземеллі.

Подальшу їхню розмову перебили голоси:

– Комісари повертаються! Комісари!

Невдовзі троє злощасних парламентерів опинилися у замку. Це були: суддя подільський Грушецький, стольник Жевуський і хорунжий чернігівський пан Мислишевський. Вони йшли, низько опустивши голови. На спинах у них мінилися блискітками парчеві каптани, одержані в подарунок од візира.

Володийовський чекав на них, обіпершись об тепле жерло гармати, яка ще диміла, спрямоване у бік Длужка.

Усі троє мовчки його привітали, а він запитав:

– Які умови?

– Місто не буде розграбоване, жителям гарантують безпеку життя і майна. Кожен, хто не схоче залишитися, може виїхати з міста будь-куди.

– А Кам’янець і Поділля?

Комісари понурили голови.

– Султанські... на віки вічні!..

Потім комісари пішли, але не прямо мостом, який запрудили вже людські натовпи, а через бокові південні ворота. Зійшовши вниз, вони сіли у човен, який мав доправити їх до Ляських воріт. У низині біля річки, що лежала між скелями, почали вже показуватися яничари. Людський потік плив із міста і заповнив майдан навпроти старого мосту. Багато хто хотів бігти у замок, проте полки, що виходили звідти, утримували їх за наказом маленького рицаря.

А він, вивівши військо, підкликав до себе пана Мушальського і сказав йому:

– Давній приятелю мій, зроби мені одну послугу: піди зараз до моєї дружини і скажи їй від мене... – У нього перехопило горло. – І скажи їй від мене: це нічого! – квапливо додав він.

Лучник пішов. За ним поспішно виходило військо. Володийовський, сидячи на коні, спостерігав за його виступом. Замок порожнів, але поволі – шлях заступали уламки і щебінь.

Кетлінг підійшов до маленького рицаря.

– Я спускаюсь! – зціпивши зуби, промовив він.

– Іди, але зачекай трохи, доки військо вийде... Іди!

Вони обнялися і на мить застигли. Незвичайним світлом горіли їхні очі... Нарешті Кетлінг кинувся до підземелля...

А Володийовський скинув шолом із голови; якусь хвилю дивився він на руїни, на поле слави своєї, на купи щебню, уламки мурів, на вал, на гармати, потім підвів очі до неба і став молитися...

Останніми словами його були:

– Дай їй, Боже, сили терпеливо витримати це, спокій дай їй, Господи!..

Бабах!.. Кетлінг поквапився, не став чекати, доки вийдуть полки; здригнулися бастіони, страшенний гуркіт струсонув повітря: зубці, вежі, мури, коні, гармати, живі й мертві, купи землі – усе це, підняте вгору полум’ям, змішалося, збилося ніби в один страшний заряд і зметнулося у повітря...

Так загинув Володийовський, Гектор кам’янецький, перший жовнір Речі Посполитої.

Посередині станіславівського собору вивищувався катафалк, рясно обставлений свічками, і там у двох трунах – дерев’яній і свинцевій, лежав пан Володийовський. Віка були вже забиті, наближався момент відспівування. Вдові вельми хотілося, щоб тіло спочило у Хрептові, та, позаяк усе Поділля було у руках ворога, вирішили дочасно поховати його у Станіславові – у це місто під конвоєм турків відіслані були exules******** кам’янецькі й тут передані у розпорядження гетьманського війська.

Калатали усі дзвони собору. Костьол наповнився шляхтою і жовнірами, котрі хотіли кинути останній погляд на труну Гектора кам’янецького і першого кавалера Речі Посполитої. Шепотілися, нібито сам гетьман обіцяв прибути на похорон, але, позаяк його поки що не було, а сюди будь-якої хвилини могли наскочити татарські чамбули, вирішено було церемонії не відкладати.

Давні жовніри, приятелі й підлеглі покійного обступили катафалк. Серед них були лучник пан Мушальський, і пан Мотовило, і пан Снітко, і пан Громика, і пан Ненашинець, і пан Нововейський, і чимало інших давніх офіцерів із фортеці. За дивним збігом обставин були присутні майже всі ті, хто колись сидів вечорами на лавах біля хрептівського вогнища. Усі вийшли живими з цієї війни, тільки він, котрий вів їх і служив прикладом, цей рицар добрий і справедливий, жорстокий до ворогів і лагідний до своїх, один він, неперевершений фехтувальник із голубиним серцем, лежав зараз тут – високо, серед квітів, оточений безмірною славою, але в тиші смерті.

Згрубілі на війні серця умлівали від скорботи, бачачи таке видовище; жовте полум’я свічок освітлювало суворі зажурені обличчя жовнірів і блискотливими іскрами відбивалося у сльозах, що текли з очей. У колі воїнів розпростерлася на підлозі Бася, а біля неї – старий, одряхлілий, зламаний – трясся пан Заглоба. Вона пішки прийшла сюди з Кам’янця, слідом за повозкою з дорогою для неї труною. А тепер ось настала хвилина, коли цю труну треба було віддати землі. І дорогою, непритомна, котра належала вже ніби іншому світові, і нині, біля катафалка, вона все повторювала несвідомо, самими губами: «Це нічого», повторювала, бо так велів її коханий, бо то були останні слова, які він послав їй, та слова ці складалися із самих тільки звуків, і не було в них ні глузду, ні правди, ні втіхи. Але «це нічого» було, попри скорботу, морок, розпуку, смерть душі й горе незворотне, і життя загибле, зламане, і безтямне усвідомлення, що нема вже до нього милосердя, нема й надії, а є сама лише порожнеча, і буде порожнеча, і заповнити її тільки Бог має силу, пославши їй смерть.

Били дзвони; біля головного вівтаря закінчувалася меса. Та ось зазвучав високий голос ксьондза, що немовби линув із безодні: «Reguiescat in pace********». Пропасний дріж струснув Басине тіло, а в безтямній голові промайнула одна-єдина думка: «Зараз його у мене відберуть!» Але церемонія ще не скінчилась. Рицарі підготували чимало промов, їх мали виголосити при опусканні труни. Та ось на казальницю вийшов ксьондз Камінський, той самий, що частенько бував у Хрептові, а під час Басиної хвороби соборував її, готуючи до смерті.

Люди у костьолі почали покашлювати, як зазвичай перед початком проповіді, далі затихли, і всі погляди звернулися на амвон.

Аж тут з амвона почувся барабанний бій.

Паства оніміла. А ксьондз Камінський бив у барабан, неначе подавав сигнал тривоги. Потім урвав несподівано, і настала мертва тиша. Барабанний бій пролунав удруге і втретє; та ось ксьондз Камінський кинув палички на підлогу, підніс руки до неба і заволав:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю