444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 26)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 35 страниц)

– Не бий мене, Аз’я, я більше ніколи не буду, даруй, не бий!

Він майже ніколи не прощав і знущався з неї не лише за те, що вона не Бася, а ще й за те, що вона була нареченою Нововейського. Безстрашну душу мав Аз’я, одначе поміж ним і Нововейським були такі рахунки, що на саму думку про майбутню помсту велетня сумна тривога брала молодого татарина. Попереду війна, вони могли зустрітися, і було дуже правдоподібно, що вони зустрінуться. Аз’я мимоволі думав про це, а позаяк така думка спадала йому в голову, коли він бачив Зосю, то й зганяв на ній усе, немовби ударами батога хотів убити власну тривогу.

Та ось нарешті настав час, і султан віддав наказ виступити. Звісно, липеки й черемиси, а за ними сила добрудзьких і білгородських татар мали йти у передовому дозорі. Так урадилися між собою султан, візир і каймакам. Але попервах, принаймні до Балкан, ішли всі вкупі. Похід був неважкий, бо через спеку рухалися тільки ночами, по шість годин, від привалу до привалу. Смоляні бочки палали уздовж шляху, піші араби світили султанові кольоровими каганчиками. Людський мурашник хвилею плив неозорими рівнинами, як сарана, заповнював заглибини й западини, всуціль укривав гори. За озброєним військом ішли обози, у них гареми, за обозами неліченні стада.

Та якось у болотах балканських передгір’їв золотаво-пурпурова коляска Кассеки загрузла так, що двадцять буйволів не могли її витягти із драговини. «Лиха прикмета, повелителю, і для тебе, і для всього війська!» – сказав султанові головний муфтій. «Лиха прикмета!» – підхопили напівбожевільні дервіші. Султан злякався і вирішив усіх жінок укупі з чарівною Кассекою прибрати з табору.

Наказ було оголошено військам. Ті воїни, які не мали куди відправити своїх невольниць, а з любові не хотіли продати їх чужакам на втіху, прирізали нещасних. Решту скупили за великі гроші торгівці з караван-сараю, щоб перепродати потім на базарах Стамбула та інших міст ближньої Азії. Три дні поспіль тривав великий ярмарок. Аз’я без вагань виставив на продаж Зосю, котру відразу ж і за добрі гроші купив для свого сина багатий і старий стамбульський бакалійник.

Це був хороший чоловік, бо, зглянувшись на сльози і благання Зосі, він купив у Халіма, щоправда, за безцінь, і її матір. Наступного дня вони з юрбою інших жінок вирушили до Стамбула. Там доля Зосі, залишаючись ганебною, перемінилася на краще. Новий власник покохав її і через декілька місяців підвищив до рангу дружини. Мати більше з нею не розлучалася.

Чимало людей, особливо жінок, навіть після довгої неволі часом поверталися на батьківщину. Хтось, здається, розшукував Зосю – і через вірмен, і через грецьких купців, і через посланців Речі Посполитої. Але безуспішно. Згодом пошуки припинилися, і Зося ніколи більше не побачила ні рідного краю, ні любих облич.

Аж до смерті вона прожила в гаремі.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLVІІ

Перед виходом турків із-під Адріанополя на всіх придністровських заставах почався великий рух. Особливо до найближчого від Кам’янця Хрептова раз у раз прибували гінці від гетьмана, доправляючи різні накази. Маленький рицар або сам виконував їх, або, якщо вони його не стосувалися, через вірних слуг переправляв далі. Через ці накази гарнізон хрептівської фортеці значно зменшився. Пан Мотовило зі своїми семенами подався аж під Умань на допомогу Ханенку, котрий зі жменькою вірних Речі Посполитій козаків відбивався як міг від Дороша і кримської орди, що пристала до нього. Неперевершений лучник пан Мушальський, а з ним і пан Снітко, герба щербатий Місяць, і пан Ненашинець, і пан Громика повели хоругов товаришів і Лінкгаузових драгунів у злощасний Батіг56, де стояв пан Лужецький, котрому доручалося вкупі з Ханенком спостерігати за маневрами Дороша. Пан Богуш дістав наказ залишатися у Могилеві доти, аж доки сам на власні очі побачить чамбули. Пильно шукали гетьманські накази й уславленого наїзника пана Рущиця, який поступався, як наїзник, тільки панові Володийовському, але пан Рущиць із кількома десятками людей пішов у степ і як у воду впав. Почули про нього вже пізніше, коли покотилася враз дивна чутка, що поблизу Дорошевого табору й ординських станів кружляє злий дух і щодня викрадає то воїна, а то й невелику ватагу. Здогадалися, що це, напевно, пан Рущиць смикає супротивника, бо ніхто інший, крім хіба що маленького рицаря, не здатен був на таке. І справді-таки, це був пан Рущиць.

Пан Володийовський так само мав іти до Кам’янця, бо його там волів бачити гетьман, знаючи, що сам вигляд цього жовніра збадьорить серця й підніме дух і міщан, і гарнізону. Гетьман був переконаний, що Кам’янець не встоїть, але вважав за потрібне якнайдовше там протриматися – доти, аж доки Річ Посполита збереться з силами, щоб протистояти супротивникові. Впевнений у цьому, він посилав майже на вірну смерть найпрославленішого кавалера Речі Посполитої й улюбленого свого жовніра.

На смерть посилав найславнішого жовніра і не шкодував про це. Згодом, під Віднем, він сказав: пані Війнина може народжувати людей, але війна їх тільки губить. Він сам ладен був загинути, вважаючи смерть найпростішим обов’язком жовніра, а якщо цим ще й Вітчизні прислужиться – нема для воїна вищої ласки і нагороди. Знав гетьман, що й маленький рицар так само думає.

А втім, не час було думати про життя окремих жовнірів, коли загибель загрожувала костьолам, містам, краям, усій Речі Посполитій, коли Схід із нечуваною могуттю постав супроти Європи на завоювання християнського світу, а світ цей, захищений грудьми Речі Посполитої, і не збирався йти їй на допомогу. На думку гетьмана, Кам’янець покликаний був захистити Річ Посполиту, щоб потім Річ Посполита могла захистити увесь християнський світ.

І це могло статися, якби країна мала сили, якби її не точило безвладдя. Але гетьман не мав війська навіть на те, щоб посилати в роз’їзди, де вже там на війну! Варто було йому перекинути кудись кілька десятків воїнів, як відразу ж утворювався вилом, і хвиля завойовників могла хлюпнути у нього безперешкодно. Сторожа, яку виставляв султан уночі в своєму стані, була численніша, аніж гетьманські хоругви. Навала почалася з двох боків: від Дніпра і від Дунаю. Позаяк Дорош з усією кримською ордою був ближче і вже заполонив край, знищуючи все вогнем і мечем, то проти нього виступили головні хоругви, а послати навіть у розвідку в другий бік не було вже кого.

У цій скрутній ситуації гетьман написав панові Володийовському ось що:

«Я вже надвоє зважував, чи не відрядити тебе аж до Рашкова супротивникові назустріч, та злякався, що, коли орда сімома бродами хлюпне з молдавського берега і край захопить, ти не встигнеш до Кам’янця, а там ти конче потрібен. Учора тільки я згадав про Нововейського, він жовнір бувалий, та й сміливець, а позаяк чоловік у відчаї на все здатен, то, гадаю, він славно мені послужить. Дай йому легкої кінноти скільки зможеш, а він нехай зайде ворогові у тил і всюди дорогою про силу війська нашого розказує. На виду ж у супротивника нехай петляти почне, від бою ухиляючись. Як турки йтимуть – ми знаємо, та коли він щось нове помітить, негайно тобі повідомити має, а ти, не зволікаючи, язика пошлеш – мені й до Кам’янця. А Нововейський нехай відразу ж вирушає, ти теж будь готовий до Кам’янця йти, тільки зачекай, поки вісті з Молдавії від Нововейського надійдуть».

Позаяк Нововейський не надовго поїхав до Могилева і подейкували, нібито він після того мав до Хрептова прибути, маленький рицар дав йому знати, щоб із приїздом поквапився, бо за наказом гетьмана у Хрептові на нього чекає доручення.

Нововейський з’явився на третій день. Знайомі ледве його впізнали і подумали, що пан Бялогловський слушно назвав його скелетом. Це був уже не той дужий крем’язень, гомінкий і веселий, що, бувало, кидався на ворога з гучним реготом, схожим на кінське іржання, і бив, тусав його з розмахом крил вітряка. Він вихуд, змарнів, зчорнів увесь і від худорби здавався ще вищим. На людей він дивився мружачись, немовби не впізнавав навіть найближчих знайомих. Доводилося по двічі повторювати йому те саме, скидалося, що він не відразу й розумів. Напевно, замість крові жовч текла у нього в жилах, либонь, про якісь речі він намагався не думати, забути, щоб не збожеволіти. Правду кажучи, у тих краях не було чоловіка, не було родини й у війську не було жовніра, кому б поганці не заподіяли лиха, хто не оплакував би когось із рідних, близьких, приятелів і знайомих. Проте на Нововейського упала ціла хмара нещасть. У один день він утратив батька, сестру і наречену, яку кохав усіма фібрами своєї палкої душі. Ліпше б уже і сестра, і та чарівна, кохана дівчина померли; ліпше б вони загинули від ножа й вогню. Але доля їхня була така, що на гадку про неї найбільша з мук видавалася Нововейському мізерною. Він намагався не думати про них, відчуваючи, що так і схибнутися недовго, але опанувати себе не міг.

Спокій його був уявний. Душа його не могла змиритися, і кожен при першому ж погляді на нього вгадував, що під маскою спокою криється щось зловісне й страшне, ось-ось цей велетень може скинути її і тоді, немов розшаліла стихія, скоїть щось жахливе. Це так виразно читалося на його чолі, що навіть приятелі наближалися до нього з побоюванням, а в розмові уникали споминів про те, що трапилося.

Зустріч із Басею у Хрептові відгукнулася у ньому запеклим болем, бо, цілуючи їй руки, він зненацька застогнав, як уражений зубр, очі його налилися кров’ю, жили на шиї надулися як мотузки. А коли Бася зайшлася сльозами і по-материнському стиснула руками йому голову, він упав до її ніг, і його довго не могли відірвати од неї. Та, дізнавшись, яке діло хоче доручити йому гетьман, він пожвавився. Полум’ям зловісної радості запалилося його обличчя, і він сказав:

– Зроблю, і навіть більше зроблю!

– А якщо зустрінеш того скаженого пса, скрути йому в’язи! – втрутився пан Заглоба.

Нововейський відповів не одразу, тільки дивився на пана Заглобу. Раптом очі його затягло божевіллям, він підвівся й пішов до старого шляхтича, немовби хотів кинутися на нього.

– Чи віриш, милостивий пане, – сказав він, – що я цьому чоловікові ніякісінького зла не заподіяв і завше був до нього доброзичливий.

– Вірю, вірю, – поквапливо згодився пан Заглоба, завбачливо ховаючись за спину пана Володийовського, – Сам би з тобою пішов, та подагра за ноги кусає.

– Нововейський, ти коли маєш намір вирушити? – запитав маленький рицар.

– Сьогодні проти ночі.

– Я дам тобі сотню драгунів. Сам із другою сотнею і піхотою залишуся. Ходімо на майдан!

І вони вийшли, щоб віддати накази.

Біля порога на них чекав, випроставшись, як струна, Сидір Лушня. Про експедицію вже стало відомо, тому вахмістр від себе й від своєї роти заходився просити маленького полковника, щоб той дозволив йому іти з Нововейським.

– Он як? Ти хочеш піти від мене? – здивовано спитав пан Володийовський.

– Пане коменданте, але ж ми із тим сучим сином присягнули поквитатися! А що як він попадеться нам у руки!

– Твоя правда! Мені про це пан Заглоба казав, – відповів маленький рицар.

Лушня звернувся до Нововейського:

– Пане зверхнику!

– Чого хочеш?

– Якщо ми візьмемо його, мені б тільки в очі йому глянути...

І така сувора, звіряча жорстокість з’явилася на обличчі мазура, що Нововейський став просити маленького рицаря:

– Ваша милость, дай мені цього чоловіка!

Пан Володийовський і не думав заперечувати, й того самого вечора сотня кіннотників на чолі з Нововейським вирушила в дорогу.

Вони йшли знайомим шляхом на Могилів і Ямпіль. У Ямполі зустріли колишній рашківський гарнізон, із числа якого двісті жовнірів за наказом гетьмана пристали до Нововейського, а решта під проводом пана Бялогловського мала йти до Могилева, де стояв пан Богуш.

А Нововейський вирушив униз, аж до Рашкова.

Околиці Рашкова були нині зовсім пустельні. Саме містечко перетворилося на купу попелу, який вітри уже встигли розвіяти на чотири сторони світу, нечисленні жителі повтікали від очікуваної бурі. Адже був уже початок травня, і добрудзька орда могла щомиті з’явитися у цих краях, тож залишатися там було небезпечно.

Насправді ж орди з турками стояли ще у кучункаурійських степах, але тут цього не знали, й уцілілі від різанини жителі Рашкова прагнули чимскоріше винести ноги.

Лушня дорогою вигадував різні воєнні хитрощі, до яких, на його думку, мав удатися пан Нововейський, щоб обвести супротивника круг пальця. Думками своїми він ласкаво ділився з рядовими.

– Дурні ви, як турецькі коні, – казав він, – ні дідька ви не тямите, а я старий, я тямлю. До Рашкова підемо, там у схованках затаїмося і станемо чекати. Підійде орда до броду, спершу роз’їзди переправляться, це звичай у них такий, чамбул стоїть і жде, аж поки йому знак подадуть – безпечно, мовляв. А тут ми покрадьки обійдемо їх і поженемо поперед себе хоч і до самого Кам’янця.

– А що як того песиголовця проґавимо! – зауважив один із рядових.

– Стули пельку! – відбрив його Лушня. – Хто ж попереду піде, як не липеки?

Передбачення вахмістра нібито справджувалися. Нововейський, діставшись Рашкова, дав відпочити жовнірам. Ніхто вже не мав сумніву, що до підходу перших роз’їздів супротивника вони заляжуть у схованках поблизу міста.

Але наступного дня комендант підняв хоругов і повів її за Рашків.

«Аж до Ягорлика підемо, чи що?» – питав себе вахмістр.

Проте відразу ж за Рашковом вони наблизились до річки, а трохи згодом зупинилися біля броду, який звався «Кривавим». Нововейський, не кажучи ні слова, погнав коня у воду і почав переправлятися на другий берег.

Жовніри стали здивовано переглядатися.

– Що це? Здається, до Туреччини йдемо?

Та це були не «ясновельможні пани» з народного ополчення, швидкі на поради і протести, а прості жовніри, привчені до дисципліни і гарнізонної покари. Слідом за комендантом повернула коней у воду перша шеренга, за нею друга, третя. До того ж без найменшого вагання. Жовніри дивувалися, правда, що у триста коней ідуть на державу турецьку, якої цілий світ здолати не може, але йшли.

Допіру на другому березі вони знову стали переглядатися.

– Боже праведний! То ми вже у Молдавії! – почувся тихий шепіт.

І дехто обернувся до Дністра, який у призахідному сонці виблискував, наче золотаво-пурпурова стрічка. Прибережні, сповнені печер скелі потонули у сліпучому сяйві. Вони вивищувалися стіною, відокремлюючи жменьку людей од вітчизни. Для багатьох це було, напевно, останнє прощання.

Лушні спало на думку, чи не збожеволів часом комендант, але діло коменданта було наказувати, а його діло – підкорятися.

А поки що коні, вийшовши з води, гучно зафоркали у шеренгах.

– Будь здоровий! Будь здоровий! – почулися голоси жовнірів.

Це була добра прикмета, що збадьорила серця.

– Уперед! – скомандував Нововейський.

І шеренги рушили вперед – у той бік, де заходило сонце, до тих тисяч, до того людського мурашника, до тих народів, що стояли у Кучункаурах.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLVІІІ

Переправу Нововейського через Дністер і похід його у триста шабель супроти султанських полчищ, що налічували сотні тисяч воїнів, людина, котра не розумілася на воєнному мистецтві, назвала б безумством. Насправді ж це була всього-на-всього зухвала воєнна експедиція, яка мала шанси на успіх.

Тодішнім наїзникам не раз траплялося виступати супроти у стократ сильніших чамбулів. З’явившись у них на виду, вони потім щодуху мчали вперед, час від часу кусаючи переслідувачів і залишаючи кривавий слід. Так вовк іноді виманює у погоню за собою собак, щоби слушної миті обернутися й загризти найзухвалішого і найближчого гончака. Звір на млі ока ставав мисливцем: тікав від погоні, ховався, затаювався. Але, переслідуваний, сам переслідував, нападав зненацька і кусав на смерть. Це був «татарський танок», у якому учасники змагалися у хитрощах, кмітливості, в умінні влаштовувати засаду. Найвправнішим у ньому був пан Володийовський, після нього пан Рущиць, далі пан Пиво і пан Мотовило, проте й Нововейський, змалечку живучи у степу, перед ними не поступався, тож було дуже ймовірно, що, з’явившись у полі зору ординців, він не дасться їм у руки.

Виправа могла бути цілком успішною ще й тому, що за Дністром простягався пустельний край і там легко було сховатися. Подекуди у надріччі зустрічалися людські селища, хоч узагалі край був мало заселений, ближче до берега скелястий і гористий, далі – степовий або вкритий лісами, у яких блукали численні табуни здичавілих буйволів, оленів, сарн і вепрів. Позаяк султан перед виступом прагнув відчути свою міць і порахувати свої сили, то білгородські орди, котрі жили у пониззі Дністра, а далі й добрудзькі вирушили за наказом падишаха аж за Балкани, за ними пішли молдавські каралаші. Тож край ще дужче збезлюднів, і можна було цілими тижнями йти ним непоміченим.

Крім того, пан Нововейський надто добре знав звичаї татар: раз перетнувши кордон Речі Посполитої, чамбули підуть чуйно, пильно розглядаючись навсібіч, але тут, на своїй іще землі, вони попливуть широкою лавиною, не дотримуючись ніякої обережності. Так воно й було: зустріч зі смертю видалася б татарам правдоподібнішою, аніж зустріч у глибині Бессарабії, на самісіньких татарських рубежах, із військом Речі Посполитої, котрій його бракувало навіть для охорони власних кордонів.

Пан Нововейський вірив, що його виправа захопить ворога зненацька, і тоді її результати перевершать сподівання гетьмана, до того ж вона може стати згубною для Аз’ї та його липеків і черемисів. Молодому поручикові неважко було здогадатися, що саме липеки й черемиси, чудово знаючи Річ Посполиту, підуть у передовому дозорі, – впевненість у цьому була його найголовнішою надією. Напасти раптово і схопити цього вражого сина Аз’ю, можливо, відбити сестру й Зосю, вирвати їх із неволі, помститися сповна, а потім самому покласти голову на війні – ось і все, чого ще прагнула роздерта душа Нововейського.

Під впливом цих думок і сподівань Нововейський струснув із себе закляклість і ожив. Важкий перехід невідомими шляхами-дорогами, свіжий подих степу й небезпеки зухвалої виправи – усе це відродило його здоров’я і повернуло колишню силу. Вправний наїзник почав брати у ньому гору. Болісні спомини витіснила щоденна турбота про те, як ошукати супротивника, завдати йому втрат.

Переправившись через Дністер, загін пішов навскіс і вниз, до Пруту, вдень зазвичай заглиблюючись у ліси й очерети, а вночі роблячи квапливі й приховані переходи. Край той, і сьогодні ще не дуже осідлий, у ті часи населяли переважно кочовики. Доволі рідко траплялися кукурудзяні поля й поряд із ними оселі.

Рухаючись потайки, кавалькада намагалася уникати великих поселень, але частенько сміливо завертала до маленьких, із двох-трьох, а то й кільканадцяти хат, знаючи, що нікому з мешканців не спаде на думку бігти, випередивши її, до Буджака, щоб попередити тамтешніх татар. А втім, Лушня пильнував, аби такого не сталося, та незабаром відмовився од такої обачливості, побачивши, що ці нечисленні жителі, хоч і піддані султана, самі з тривогою очікують приходу султанських військ, до того ж поняття не мають про те, хто до них прибув, і вважають їх за каралашів, котрі, як і всі інші, йдуть до султана.

Люди ці доброхіть пригощали жовнірів кукурудзяними коржиками, сушеним дереном і в’яленою буйволятиною. Кожен хуторянин мав свої отари овець, стада буйволів і табуни коней, сховані біля річок. Час від часу драгуни надибували і великі стада напівдиких буйволів, які пасли по кільканадцять пастухів. Пастухи ці кочували степом, ставили намети і лишалися на одному місці, аж доки була паша. Найчастіше то були дідугани татари. Нововейський обережно, немов чамбул, оточував чабанів і морив їх голодом, щоб вони не змогли повідомити у Буджак про його виправу. Татар цих, розпитавши спершу про дороги, а радше про бездоріжжя, він велів убивати без милосердя, аби жоден живим не вийшов. Потім брав зі стада стільки буйволів, скільки йому було потрібно, і йшов далі.

У міру того як загін просувався на південь, стада зустрічалися дедалі частіше, пильнували їх майже самі татари, і було їх чимало. За час двотижневого походу Нововейський оточив і знищив три ватаги чабанів, по декілька десятків людей кожна. Драгуни відбирали у чабанів їхні вошиві кожухи й, очистивши над вогнем, перебиралися у них. Уже наступного тижня всі були одягнені по-татарському, чисто тобі чамбул. Залишилася у них тільки зброя регулярної кінноти, а колети вони поприторочували до сідел, маючи намір перевдягтися поворітьма. Зблизька по білявих мазурських вусиках і блакитних очах неважко було розпізнати, хто вони такі, здалеку ж навіть найдосвідченіше око могло, побачивши їх, помилитися, бо вони ще й гнали поперед себе стадо, необхідне їм для харчу.

Наблизившись до Пруту, вони лівим берегом пішли вниз. Позаяк на Кучменському тракті бракувало провіанту, легко було передбачити, що султанські полчища, а перед ними орда, рушать на Фалешти, Хуш, Котиморе й аж потім волоським шляхом, а далі або звернуть до Дністра, або ще пройдуть навпрошки, через усю Бессарабію, щоб тільки поблизу Ушиць випірнути біля кордону Речі Посполитої. Нововейський так був у цьому впевнений, що йшов повільніше й повільніше, не рахуючись із часом, і дедалі обережніше, боячись ненароком наткнутися на чамбули. Увійшовши нарешті у межиріччя Сарати й Тікича, він зупинився там – дати відпочинок коням і людям, а ще у добре захищеному місці дочекатися передового дозору ординців.

Місце й справді вибрали вдале: і межиріччя, і протилежні береги геть поросли дереном і жостером. Цілий гай простягався довкола, скільки сягало око, де густо вкриваючи землю, а де утворюючи острівці, вельми придатні для табору. О тій порі дерева й кущі вже відцвіли, а ранньої весни було тут море жовтого й білого цвіту. Гай був зовсім безлюдний, натомість кишів усякою звіриною: оленями, сарнами, зайцями і різним птаством. Тут і там біля джерел жовніри запримітили й ведмежі сліди. Один ведмідь через два дні після прибуття загону роздер декілька овець, і Лушня вирішив улаштувати на нього засідку, але Нововейський, щоб не виказати себе, заборонив стріляти з мушкетів, і воїни вибиралися на хижака зі списами й сокирами.

Згодом біля джерел знайшли і сліди багать, але давніх, очевидно, торішніх. Сюди, мабуть, заходили часом кочовики зі стадами або, може, татари навідувалися нарізати деренових пагонів на обушки. Проте навіть найретельніші пошуки свіжих слідів людини не виявили.

Нововейський поклав собі далі не йти і тут очікувати прибуття турецьких військ.

Розпланували майдан. Спорудили курені й стали дожидати. По краях гаю поставили вартових: одні вдень і вночі дивилися у бік Буджака, другі – на Прут, у бік Фалешт. Нововейський не мав сумніву, що за якимись ознаками він розпізнає наближення султанських військ, та все-таки висилав і невеличкі роз’їзди, які найчастіше сам і очолював. Погода їм вельми сприяла. Дні стояли гарячі, хоч у холодку густих заростей можна було сховатися від спеки, а ночі ясні, тихі, місячні. Кущі цієї пори аж тріпотіли від солов’їного співу. Такими ночами найбільше потерпав Нововейський – не в змозі заснути, він безнастанно роздумував про своє недавнє щастя і про нинішні негаразди.

Жив він тільки однією думкою: наситити серце помстою і бодай трохи заспокоїтися. А тим часом наближався термін, коли йому судилося або здійснити свою помсту, або загинути.

Тиждень минав за тижнем, драгуни господарювали у пустельному місці й вели спостереження. За цей час вони вивчили усі шляхи, яри, луги, річки й ручаї, захопили ще декілька стад, вирізали невеликі групи кочовиків і чигали на ворога у гущавині, як дикий звір чигає не здобич. І ось довгоочікувана мить настала.

Якось уранці вони помітили табуни птаства, що тяглися і високо над землею, і зовсім низько. Дрохви, білі куріпки, блакитноногі перепілки, тримаючись унизу, сунули травами до заростів, а вгорі летіли круки, ворони і навіть болотні птахи, яких, напевно, сполохали з берегів Дунаю або з добрудзьких боліт. Побачивши табуни птахів, драгуни перезирнулися, і слово «ідуть, ідуть!» полетіло з вуст у вуста. Обличчя їхні пожвавішали, вуса заворушилися, очі заблищали, проте у цьому пожвавленні не було й тіні тривоги. У цих людей ціле життя минуло у «маневрах», і відчували вони тільки те, що відчувають мисливські собаки, вистеживши звіра. Багаття відразу ж позаливали, щоб дим не виказав присутності людей у гущавині, коней осідлали – увесь загін вишикувався у бойовій готовності.

Тепер треба було так розрахувати час, щоб захопити супротивника зненацька, коли він стане на спочинок. Нововейський добре знав, що султанське військо рухається вервечкою, тим паче тут, у себе в країні, де жодна небезпека загрожувати не може. Знав він і те, що передовий дозір зазвичай на милю, а то й на дві випереджає основне військо, і слушно сподівався, що попереду йдуть липеки і черемиси.

Поміркувавши, чи піти їм назустріч таємними і вже добре знаними дорогами, чи ждати ворога у гущавині дерену, він вибрав останнє, бо звідси легше було несподівано напасти будь-якої миті. Минув іще цілісінький день, потім ніч, – тепер уже не лише птахи, а й звірі табунами пливли до заростів. Наступного ранку у полі зору з’явився супротивник.

На південь від деренового гаю лежав неосяжний пагористий луг, що тягся аж ген до обрію. Там драгуни й побачили супротивника, який дуже швидко наближався до Тікича. Із гущавини вони спостерігали за чорною масою, котра то щезала з очей за пагорбами, то знову з’являлася.

Лушня зірким оком довгенько вдивлявся у далечінь, а потім підійшов до Нововейського.

– Пане коменданте, – сказав він, – людей там небагато: це табун женуть на пасовисько.

За хвилину Нововейський переконався, що Лушня має слушність, і обличчя його проясніло на виду.

– Отже, постій у них буде за милю-півтори від цих заростей? – запитав він.

– Авжеж, – відповів Лушня. – Вони, з усього видно, йдуть ночами, щоб сховатися від спеки, а вдень відпочивають, коней же аж до вечора виганяють пастися.

– А велика сторожа при конях?

Лушня знову вийшов із заростей і довго не повертався. Нарешті він з’явився й промовив:

– Коней буде тисячі півтори, а людей при них десь двадцять п’ятеро. А чого їм боятися? Вони поки що у себе вдома, і велика сторожа їм не потрібна.

– А людей ти не розгледів?

– Ще далеченько, але це липеки, пане! Вважайте, що вони вже наші...

– Твоя правда! – згодився Нововейський.

Тепер він уже був упевнений, що ніхто з цих людей живим від нього не втече. Для такого наїзника, як він, і для його жовнірів зробити це було дуже легко.

Тим часом конюхи підганяли табун дедалі ближче до деренових хащів. Лушня ще раз вийшов із зарослів і відразу ж повернувся. Обличчя його сяяло радістю і жорстокістю.

– Липеки, пане, достеменно! – прошепотів він.

Почувши це, Нововейський заквилив яструбом, і загін драгунів ураз відступив у гущавину дерену. Там він розпався на два загони, один із яких швидко спустився у яр, щоб випірнути за табуном і татарами, другий вичікував, ставши півколом.

Усе це відбулося так тихо, що навіть найчуткіше вухо не почуло б найменшого шереху – жодна шабля не дзенькнула, острога не клацнула, кінь не заіржав, а густа трава у заростях приглушила тупотіння копит. Навіть коні, здавалося, розуміли, що успіх нападу залежить від раптовості, бо й вони не вперше виконували таку операцію. Із яру й гущавини чулося тільки квиління яструба, дедалі тихіше і рідше.

Татарський табун зупинився перед заростями і розбрівся лугом. Сам Нововейський скраю чагарів стежив за кожним порухом конюхів. Стояла погожа днина, було ще над полудень, але сонце підбилося вже високо і поливало землю жаром. Коні почали качатися по траві, потім наблизилися до гущавини. Конюхи спішилися, постриножували коней і пустили їх пастися, а самі у пошуках холодку й прохолоди увійшли в гай і лягли під розлогим кущем відпочити.

Невдовзі спалахнуло вогнище багаття, коли ж сухе гілля обвуглилося і взялося попелом, конюхи поклали на нього половину жереб’ячої туші, а самі повсідалися трохи віддалік.

Хто простягся на траві, хто грав на дудці, а хто перемовлявся собі, сидячи навпочіпки або по-турецькому. У заростях панувала цілковита тиша, часом тільки поквилював яструб.

Та ось запах смаженини сповістив, що м’ясо готове. Двоє конюхів витягли тушу із багаття й поклали її під розлогий кущ. Там усі всілися довкола неї і, відрізаючи ножем по доброму шматку, хламали зі звірячою жадібністю напівсире м’ясо. Кров стікала з пальців і з підборідь.

Далі, напившись кислого кобилячого молока із бурдюків, вони відчули ситість у шлунках. Хвилину ще поговорили, потім голови стали хилитися донизу, тіла обважніли.

Настав полудень. Сонце пряжило дедалі сильніше. Земля у чагарях зарясніла світлими тремтливими плямами – сонячні відблиски проникали крізь густе листя. Усе замовкло, навіть яструб квилити облишив.

Декілька липеків підвелися й побрели до узлісся глянути на коней, решта лежала на траві, як трупи на бойовищі. Невдовзі й їх зморив сон.

А втім, об’ївшись і обпившись, вони, мабуть, бачили уві сні щось прикре й похмуре – часом хтось із них гучно стогнав, хтось, розтуливши на мить повіки, бурмотів:

– Алла, бісмілла!..

Несподівано з узлісся долинув звук, тихий, але страшний: щось схоже на короткий хрип задушеного чоловіка, котрий не встиг навіть крикнути. Чи то слух конюхи мали такий чуткий, чи то якийсь звіриний інстинкт остеріг їх перед небезпекою чи, можливо, смерть дихнула на них крижаним своїм подихом, так чи інак – усі враз пробудилися від сну.

– Що таке? Де ті, що пішли до коней? – питали вони один у одного.

Аж тут із куща дерену озвався чийсь голос і сказав польською:

– Вони не повернуться!

І тої ж миті півтораста осіб накинулися зусібіч на конюхів, так переляканих, що крик завмер у них у грудях. Мало хто встиг ухопитися за ятаган. Кільце нападників стиснуло і поглинуло їх. Чагарник трясся під натиском тіл, що збилися докупи. Чувся то різкий свист, то сопіння, то стогін, то хрип, але тривало це не більш як хвилину, потім усе стихло.

– Скільки живих? – запитав один із нападників.

– П’ятеро, пане коменданте.

– Оглянути тіла, щоб хтось не затаївся, ніж у горло кожному – для певності, а полонених до багаття!

Наказ було негайно виконано. Убитих прицвяхували до трави їхніми ятаганами, а полонених, поприв’язувавши ноги до палиць, поклали посеред багаття, яке Лушня розгріб так, що вуглини, присипані попелом, опинилися зверху.

Полонені дивилися на ці приготування і на Лушню шаленими очима. Серед них було троє хрептівських татар, вони чудово знали вахмістра. Той теж упізнав їх і сказав:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю