444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 34)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 35 страниц)

Із дна долинали моторошні стогони, нещасні смикалися в конвульсіях, билися ногами, роздирали себе нігтями у передсмертних корчах. До вечора чулися охання, до вечора ворушилася людська маса, дедалі менше, дедалі тихше. Аж у перших сутінках усе вщухло.

Страшними виявилися наслідки гусарської атаки. Вісім тисяч порубаних мечами яничар лежало біля рову, що оточував намети Хусейна-паші, не рахуючи тих, хто загинув, рятуючись утечею або на дні безодні. Польська кіннота увірвалася в намети, пан Собеський тріумфував. Сурми й ріжки хриплими голосами вже віщували звитягу, як раптом битва закипіла з новою силою.

Це великий войовник турецький Хусейн-паша на чолі своєї кінної гвардії і залишків іншої кінноти тікав після поразки яничар через ворота, що вели до Ясс, та коли дорогу йому заступили хоругви Дмитра Вишневецького, гетьмана польного, і заходилися рубати без пощади, він повернувся назад до табору, як звір, оточений у лісі, що знайшов лазівку. Причому ввірвався він у табір із таким напором, що на млі ока розбив легку козацьку хоругву, викликавши збентеження у піхоті, яка почасти вже грабувала табір, і майже дістався – на відстані у половину пістолетного пострілу – до гетьмана.

«Перебуваючи вже у самому таборі, ми були близькі до поразки, – писав згодом пан Собеський, – те, що це нас обминуло, треба подякувати тільки екстраординарній сміливості гусарів».

Справді, атака турків, проведена в пориві крайнього відчаю, до того ж зовсім неочікувано, була воістину жахливою. Але гусари, не схолонувши ще від бойового жару, відразу ж із місця на повному скаку вилетіли їм назустріч. Першою вступила в бій хоругов Прусиновського й зупинила атакуючих; за нею рушив Скшетуський зі своїми, а потім уся яка не є кіннота, піхота, обозні, хто де стояв, хто де був – усі в нападі люті кинулись на ворога, і закипів бій, хоч трохи й безладний, та не менш жорстокий, аніж перед тим сутичка гусарів із яничарами.

Після закінчення цієї битви рицарі з подивом згадували доблесть турків, які, коли підоспів уже Вишневецький із литовськими гетьманами, оточені зусібіч, захищалися з такою запеклістю, що, хоч гетьман дозволив брати їх тільки живими, полонити вдалося лише якусь дещицю. Коли важкі хоругви розбили їх нарешті після півгодинного бою, окремі купки, а потім і самотні вершники, закликаючи Аллаха, й далі билися до останнього подиху.

Чимало подвигів здійснено було там, незабутня серед людей пам’ять про них.

Там польний гетьман литовський власною рукою зарубав могутнього пашу, котрий перед тим поклав пана Рудоміна, пана Кімбара і пана Рдултовського. Гетьман же, заїхавши спереду, одним замахом шаблі зніс йому голову. Там пан Собеський на очах усього війська обезголовив спагі, який цілив у нього з пістолета; там і пан Бидзінський, коронний стражник, що врятувався дивом із безодні, хоч побитий і поранений, відразу ж кинувся у вихор бою і бився доти, аж доки знепритомнів від знесилення. Довго після того нездужав він, та через декілька місяців хвороби знову подався на війну здобувати собі славу.

Із людей нижчих званням більше за інших шаленів пан Рущиць, викрадав вершників, як вовк викрадає овець з отари. Чимало звершив також пан Скшетуський, біля якого сини його билися, як розлючені левенята. Зі смутком і болем роздумували згодом рицарі про те, чого тільки не звершив би того дня неперевершений фехтувальник пан Володийовський, якби не те, що вже рік як спочив він вічним сном. Ті ж, кого він навчав воювати, і його, і себе прославили на кривавому бойовищі.

У поновленій тій битві із давніх хрептівських рицарів, окрім пана Нововейського, загинуло ще двоє: пан Мотовило і грізний лучник пан Мушальський. Панові Мотовилу водночас декілька куль прошили груди, і він упав, як дуб, котрому настав кінець. Очевидці казали, ніби загинув він від руки тих братів козаків, що під проводом Хохолі при Хусейні до останнього подиху билися супроти вітчизни своєї і християнства. А пан Мушальський – о диво! – від стріли загинув, її турок якийсь, рятуючись утечею, у нього випустив. Стріла пробила панові Мушальському горло навиліт у ту саму хвилину, коли, після повного краху бусурман, він простяг руку до сагайдака, щоб пустити навздогін утікачам ще декілька влучних посланців смерті. Душа його, мабуть, із душею Дидюка возз’єдналася, аби дружба, яка на турецькій галері виникла, укріпилася узами вічності. Колишні хрептівські співтовариші відшукали після битви три цих тіла й попрощалися з ними, ревно їх оплакуючи, хоч і заздрили такій славній смерті. У Нововейського усмішка була на вустах і тиха умиротвореність в обличчі; пан Мотовило, здавалося, спав спокійно, а пан Мушальський підніс очі до неба – ніби молився. Поховали усіх трьох на славному хотинському полі під скелею і звеліли висікти під хрестом три наймення на вічну пам’ять.

Головнокомандувач усієї турецької армії Хусейн-паша врятувався втечею на прудкому анатолійському коні, та лиш для того, щоб одержати у Стамбулі шовковий шнурок із рук султана. Із чудової турецької армії мало хто вийшов живим із того побоїща. Рештки кінноти Хусейна войовники Речі Посполитої передавали один одному; гетьман польний гнав їх до великого гетьмана, а той – до гетьманів литовських, ті ж – назад до польного, і так воно тривало, аж поки всі кіннотники загинули.

Із яничар мало хто вцілів. Увесь гігантський табір був залитий кров’ю, змішаною з дощем і снігом, трупів лежало так багато, що тільки морози, ворони та вовки запобігли заразі, яка зазвичай стається від безлічі гнилих тіл. Польські ратники, одержимі бойовим запалом, ледве перевівши дух після битви, оволоділи Хотином. Трофеї в таборі були взяті величезні. Сто двадцять гармат, а з ними триста прапорів і стягів прислав великий гетьман із того бойовища, на якому вже удруге упродовж сторіччя тріумфувала польська шабля.

Сам пан гетьман Собеський розташувався у наметі Хусейна-паші, що виблискував золотом і бісером, і звідти з допомогою крилатих гінців розсилав у всі кінці вісті про щасливу звитягу. Потім зібралися докупи кіннота і піхота, хоругви польські, литовські й козацькі – усе військо вишикувалося у бойовому порядку. Почалася подячна відправа – і на тому самому плацу, де вчора ще муедзини вигукували: «Лях або Аллах!», – зазвучала молитва «Тe Deum laudamus».********

Гетьман слухав месу, лежачи крижем, а коли підвівся, сльози радості текли його достойним обличчям. Побачивши це, рицарі, які не витерли ще крові, не схололи від напруження битви, тричі вигукнули:

– Vivat Joannes victor!********

А через десять років, коли його величність король Ян ІІІ на порох розбив турецькі полчища під Віднем, вигук цей було повторено від моря до моря, від гір до гір, усюди в світі, де дзвони кличуть християн на молитву...

***

На цьому закінчується наша трилогія – шість книжок, які писалися упродовж кількох років і в трудах великих – щоб міцнішали серця.

Кінець

******** Тебе, Бога, хвалимо (лат.).

******** Нехай живе Йоан-звитяжець! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Коментарі

Роман «Пан Володийовський», що друкувався, як і «Потоп», у варшавському «Слові», краківському «Часі» й у «Джєнніку познанському», від червня 1887 до травня 1888 року (тоді ж вийшов окремим виданням), завершує історичну трилогію Сенкевича.

У «Пані Володийовському» автор створив апофеоз багатолітнього і безкорисливого воїнського служіння, нагадав про заслуги Речі Посполитої у боротьбі проти турецької небезпеки, що нависла у ХVІІ столітті над християнською Європою. Обраним рицарським братством стають на рубежах Речі Посполитої пан Володийовський і його приятелі.

1 ...під проводом Собеського... Ян Собеський (1629—1696) в останні роки правління Яна Казимира був активним прихильником королівської партії, підтримував плани зміцнення центральної влади. 1665 року він одружився з Марією Казимирою, уродженою д’Аркен, у минулому придворною дамою при королеві Марії Людвіці, потім із дружиною Яна Замойського (Собіпана із «Потопу»), того самого року став коронним великим маршалом, підтримав короля під час «рокошу Любомирського». З 1666 року – коронний польний гетьман – Собеський успішно воював на Правобережній Україні. У 1668 році він обійняв найвищу в Польщі військову посаду, ставши коронним великим гетьманом.

2 ...як на Завішу! – У приказці відбилася згадка про уславленого Завішу Чорного із Гарбова ( помер 1428 року), котрий вважався втіленням рицарської хоробрості й сили, брав участь у багатьох турнірах і війнах, зокрема у Грюнвальдській битві, загинув у турецькій неволі.

3 Станіслав Потоцький, на прізвисько «Ревера», був коронним великим гетьманом із 1654 до 1667 року. Цю посаду він обійняв у сімдесят п’ять років.

4 У генеральних сеймиках брала участь шляхта провінцій і земель. На них погоджували ухвали, прийняті на повятових сеймиках, готувалися до загальнопольського сейму.

Миколай Пражмовський (1617—1673), гнезненський архієпископ із 1666 року, був довіреною особою королеви Марії Людвіки, одним із головних діячів французької партії, запеклим супротивником короля Міхала Вишневецького (домагався його детронізації).

Дорошем у романі називають Петра Дорофійовича Дорошенка (1627—1698), котрий у 1665 році став гетьманом Правобережної України, спираючись на ту частину козацької старшини і духовенства, яка орієнтувалася на Туреччину. 1666 року він почав воєнні дії супроти Речі Посполитої, перейшов у підданство до султана й зобов’язався сприяти йому в захопленні Поділля й Галичини. Внаслідок політичних обставин дещо втратив підтримку козацтва й 1676 року у тривалій боротьбі капітулював перед військами під командуванням Г. Ромодановського й І. Самойловича.

5 Арбітрами називали шляхтичів, що були присутні на засіданні сейму й часто-густо криками втручалися у його роботу.

6 ...до Мінська. – Тут мається на увазі Мінськ-Мазовецький, місто під Варшавою. Богуслав Радзивілл, герой «Потопу», в ході шведської війни опинився в полоні у Яна Казимира, втік і сховався у Пруссії, де його зробили губернатором, вів далі боротьбу супроти Речі Посполитої (брав участь у перемовах про її поділ), 1657 року був амністований, помер 1669-го.

7 ...у свого дядька... – Йдеться про Фрідріха Вільгельма з династії Гогенцолернів, бранденбурзького курфюрста з 1640 до 1688 року. Він домігся остаточного об’єднання Бранденбурга з герцогством Пруссією (до цього леном Речі Посполитої).

8 Курляндія – герцогство, засноване 1561 року, що займало частину латвійських земель. У ХVІІ ст. перебувало у васальній залежності від Речі Посполитої.

9 Троїл – герой стародавніх переказів про Трою, син царя Пріама. Його палке й вірне кохання до Кресиди стало сюжетом низки творів європейської літератури, починаючи з французького «Роману про Трою» Бенуа де Сент-Мора (ХІІ ст.). В античних джерелах про це кохання не розповідається.

10 Ян Антоній Храповицький – діяльний політик другої половини ХVІІ ст. Залишив щоденники, частина яких (1668—1672 рр.) була видана 1845 року й використана Сенкевичем.

11 Паци, Кшиштоф Зигмунт (1621—1684) – литовський канцлер. Міхал Казимеж (помер 1682-го) – литовський великий гетьман, смертельний ворог Яна Собеського. Обидва вони діяльно сприяли обранню Вишневецького.

12 Прибічники Конде... – Мається на увазі Луї де Бурбон, прозваний «Великим Конде» (1621—1686), відомий полководець, учасник Тридцятилітньої війни і Фронди. Плани його обрання на польський трон укладалися ще за правління Яна Казимира (їх поділяв і Собеський), висувалася його кандидатура й пізніше, 1674 року. Далі згадуються інші кандидати, виставлені 1669 року й підтримані прибічниками австрійської орієнтації: лотаринзький герцог Карл Леопольд (1643—1690), котрий і після смерті Міхала претендував на польський престол, одружившись із його вдовою (він командував імператорськими військами 1683 року під Варшавою), а також Філіпп-Вільгельм, герцог нейбурзький.

13 Камедули – чернечий орден, відомий суворістю статутів, у Польщі вів діяльність від початку XVІІ ст. (його кляштор під Варшавою, на Белянах, заснований 1641 року Владиславом IV).

14 Підгаєцькі трактати. – У жовтні 1667 року в укріпленому таборі під Підгайцями (нині місто на Тернопільщині) Собеський із невеликим військом успішно відбив натиск далеко більших супротивних сил (татари повернулися до Криму, на який виступили запорожці, Дорошенко тимчасово підкорився Польщі). Укладене після цього перемир’я було вигідне для Речі Посполитої, що не встигла зібрати шляхетського ополчення, не мала коштів для ведення війни. Перемога під Підгайцями започаткувала популярність Собеського серед шляхти.

15 Станіслав Маковецький, автор використаної Сенкевичем віршованої «Реляції про Кам’янець, узятий турками 1672 року» (її прозаїчна переробка видана 1886 року), був стольником латичівським і справді одружився з сестрою Єжи Володийовського Анною.

16 Якуб Потоцький (помер 1612 року) був батьком гетьмана Миколая із «Вогнем і мечем».

17 ...три достойних кавалери... Їм Сенкевич дав прізвища трьох перших чоловіків реальної пані Володийовської.

18 Кшиштоф Арцишевський (1592–1656), інженер і гармаш, походив із родини аріанів (радикальне крило Реформації), жив у вигнанні, перебував на французькій (участь в облозі Ларошелі) і голландській (експедиція до Південної Америки) службах, 1646 року повернувся до Польщі.

19 Марія Людвіка (Луїза) Гонзага (1611—1667) – дочка герцога мантуанського, 1646 року вийшла заміж за Владислава ІV, а 1649-го – за його єдинокровного брата Яна Казимира. За останнього мала неабиякий політичний вплив, була душею профранцузької партії.

20 ...адже не могла вийти заміж за того, кого покохало її серце. – У вісімнадцятирічну Марію-Луїзу закохався овдовілий брат короля Людовика ХІІІ Гастон. Супроти шлюбу була королева-мати Марія Медичі: за її наказом принцеса декілька тижнів пробула під арештом у Венсенському замкові. Гастон послухався матері.

21 «Пяст» – тут означає: поляк із походження. Династія Пястів правила у Польщі з  Х до ХІV ст.

22 Анджей Ольшовський (1621–1677) за Яна Казимира був королівським секретарем, став єпископом і коронним підканцлером. Знаний промовець, політичний письменник, правник і богослов, підтримував за Вишневецького проавстрійську партію. Із 1674 року примас.

23 ...бо в їхніх жилах кров Ягеллонів текла... – Сигизмунд ІІІ був сином шведського короля Юхана ІІІ і Катажини Ягеллонки (1526—1583), сестри Сигизмунда Августа, останнього у династії Ягеллонів.

24 Станіслав Кшицький (1616—1681), популярний серед шляхти політик, першим, за напученням Ольшовського, виступив із закликом обрати королем «поляка, котрий між нами перебуває», став спікером коронаційного сейму. Він 1674 року підтримав кандидатуру Яна Собеського.

25 ...піде хоругов генерала подільського... – Генеральним старостою (генералом) називався у Речі Посполитій управитель провінції, що мав під своєю владою декілька замків і міст. «Генералом подільських земель» іменували кам’янецького старосту. Ним був 1672 року Миколай Потоцький, котрий під час оборони Кам’янця зайняв капітулянтську позицію. Певна річ, хоругов лише номінально вважалася під командою «генерала»: як було заведено, за відсутності її «ротмістра» командував «намісник».

26 Ян Лінкгауз (помер 1679-го) – драгунський полковник.

27 Михайло Степанович Ханенко (роки народження і смерті невідомі) – гетьман Правобережної України (1670–1674). Походив із родини багатого запорізького козака. У 1660–1669 був уманським полковником. Близько зв’язаний із керівними колами шляхетської Польщі. Підтримував гетьманів Ю. Хмельницького і П. Тетерю. Наприкінці 60-х років ХVІІ ст. почав боротьбу за владу з П. Дорошенком, який спирався на підтримку Туреччини і Кримського ханства. 1670 року польсько-шляхетський уряд призначив Ханенка гетьманом Правобережної України. Після поразки 1673 під Стеблевом і зруйнування 1674 турецько-татарським військом та загонами Дорошенка Умані, Ладижина, Лисянки й інших міст Ханенко добровільно здався лівобережному гетьманові І. Самойловичу і, діставши від царського уряду великі земельні володіння, одійшов від політики.

28 Войський я вам, чи що?.. Войський – виборний шляхтич, якому доручали підтримання порядку в повіті, воєводстві й опіку над майном і родинами шляхтичів у період перебування їх в ополченні.

29 Від часів останнього походу... Мається на увазі літньо-осінній похід 1671 року, в період якого Собеський узяв декілька міст і фортець в Україні. (Далі згадуються його епізоди: взяття Брацлава 26 серпня і битва під Кальником 21 жовтня). Через брак підкріплень гетьман не міг розвинути успіху і 1 листопада оголосив про закінчення кампанії, залишивши війська зимувати в Україні.

30 Липеки. – Так називали у Литві татар із військовополонених, котрі жили там іще з ХV ст., одержували від великих князів землі й привілеї, а натомість зобов’язані були нести військову службу. В середині ХVІІ ст. татарських хоругов на службі Речі Посполитої було 15. Перехід їх на бік Туреччини 1672 року – історичний факт, проте трохи більш як через десять років вони повернулися на попередню службу.

31 Могилів. – Мається на увазі Могилів-Подільський на Дністрі (на Вінниччині).

32 ...на турецьких галерах плавали Архіпелагом... – Тобто плавали Егейським морем.

33 ...при дворі Земовита... – Це ім’я наводиться у стародавній польській хроніці Галла Аноніма (ХІІ ст., латиною) як ім’я першого князя із династії Пястів (за легендою, її автор був селянином-стельмахом). Фантастичний родовід, на кшталт наведеного тут, був не рідкістю у шляхти.

34 Іван Дмитрович Сірко (помер 1680) – кошовий отаман Запорізької Січі. Народився у слободі Мерефі на Харківщині. Талановитий, хоробрий козацький воєначальник. Брав участь у визвольній війні українського народу 1648–1654, у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, проти опонентів-гетьманів Виговського й Тетері. У 1658–1660 був вінницьким полковником, із 1663 багато разів обирався кошовим отаманом на Січі. Після Андрусівського перемир’я 1667, за яким царський уряд погодився на перехід Правобережної України під владу шляхетської Польщі, Сірко почав підтримувати союзника султанської Туреччини правобережного гетьмана Дорошенка, але боротьби з кримськими татарами не припиняв. 1670 Сірко порвав із Дорошенком назавжди. 1672 Сірко очолював старшинську опозицію, яка не бажала обрання Самойловича гетьманом Лівобережної України, за що, за намовою Самойловича, був засланий царатом до Сибіру. Після повернення на Січ Сірко зорганізував низку успішних походів на Кримське ханство і причорноморські турецькі фортеці, під час яких запорожці визволили з неволі чимало полонених. З іменем Сірка пов’язаний переказ про лист запорожців, у якому вони, відкидаючи вимогу підкоритися Туреччині, з дотепністю і гумором висміяли султана Магомета ІV. Цей переказ став сюжетом для відомої картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Похований Сірко поблизу Старої (Чортомлицької) Січі на території нинішнього села Капулівки Нікопольського району Дніпровщини.

35 Пиркалаб – начальник округу, міста у Молдовському князівстві, збирач податків.

36 Миколай Злотницький – мечник, потім хорунжий познанський, посол до кримського хана, згодом брав участь у битві під Віднем, командуючи гусарською хоругвою.

37 Ечміадзинський патріарх – тобто католикос, глава вірменогрегоріанської церкви. Анардрат – законоучитель, проповідник.

38 Кафа – так називалася тоді Феодосія.

39 ...при молодому хані... – Зміна ханів відбулася у Криму в травні 1671 року: Аадиль-Гірея, що правив із 1666 року, султан відсторонив (і зіслав у Родос), призначивши на його місце Селім-Гірея (протримався до 1678 року, правда, потім іще тричі повертався до влади), який і взяв участь у війні з Польщею.

40 Путні бояри. – Так у Великому князівстві Литовському називався військовослужилий прошарок, що був проміжним поміж «шляхетними» боярами і заможним селянством.

41 ...гетьмана самого шляхта оголосила зрадником... – Профранцузька партія, до якої належав Собеський, не змирилася з вибором Вишневецького, котрий дотримувався в політиці австрійської орієнтації (що пояснювалося його одруженням із сестрою імператора Елеонорою). Був зірваний коронаційний сейм, виникли плани детронізації Міхала й заміни його французом. Коли про це стало відомо, шляхта зажадала віддати ватажків інтриги до сеймового суду (а втім, осінній сейм 1670 року їх помилував). Поширювалися брошури, у яких серед звинувачених у зраді називався і Собеський. Пропонували позбавити його гетьманства, та він був надто популярний у війську і потрібен через воєнну загрозу. На час взяли гору примирливі тенденції. Проте явна невдачливість короля, іграшки у руках прогабсбурзьких кіл, неодержання гетьманом у 1671 році будь-якої допомоги від Варшави, зрив січнево-березневого сейму 1672 року, що не прийняв необхідних для війни ухвал, знову оживили плани невдоволених. Примас Пражмовський хотів запровадити їх у життя вже на травнево-червневому сеймі (теж зірваному), але Собеський, враховуючи складність становища, утримався від розв’язання громадянської війни. Найбільшої гостроти боротьба досягла восени: шляхетське ополчення, очолене королем, оголосило 16 жовтня під селом Голомб конфедерацію, спрямовану супроти гетьмана і профранцузьких політиків. У відповідь військо проголосило 24 листопада конфедерацію у Щебжешині. Аж наступного року воєнна необхідність примусила обидві конфедерації дійти згоди.

42 А стани? – У Речі Посполитій трьома станами, із яких складався сейм, були король і обидві палати: сенат і посольська ізба.

43 «Рака!» – Це образливе слово («нікчемна, пуста людина») наведене в Євангелії (від Матвія, розд. 5), де мовиться, що Христос велів тих, хто вживає його, судити верховним судом.

44 Готфрид Бульйонський (1060–1100) – герцог Нижньої Лотарингії, один із вождів першого хрестового походу.

45 Писар польний. – Ним був 1672 року Стефан Станіслав Чарнецький (1635–1703), небіж героя «Потопу», ревний прихильник короля Міхала, спікер Голомбської конфедерації.

46 Міхал Флоріан Жевуський (помер 1687) – львівський земський писар, згодом – учасник битви під Віднем.

47 Ян Гоженський (1620—1695) – капітан рейтарів.

48 ...сюди навесні 1651 року... – Насправді на десять років пізніше.

49 Буша у ХVІІ ст. була містечком-фортецею на Брацлавщині, неподалік від Ямполя. Відбила в лютому – березні 1654 року напад шляхетських військ, але в листопаді знову була обложена. Козаки й жителі захищалися до останнього, а коли більшість оборонців Буші полягла й замок був узятий, дружина сотника Завистного, не бажаючи іти в полон, підпалила пороховий склад.

50 ...маленький рицар одержав таку звістку... – Текст листа ґрунтується на справжньому документі: рапорті Яна Міхала Мислишевського сейму.

51 Анджей Тшебицький (1607–1679) – краківський єпископ (від 1657), сприяв 1673 року примиренню двох конфедерацій, підтримав обрання Яна Собеського.

52 Встановлено, що в розповіді Сенкевича про події 1672 року, поряд зі згаданими вище записами Маковецького, найбільше використано (починаючи з опису турецького війська, разом із подробицями оборони Кам’янця) написаний на документах твір під назвою «Кам’янецька зрада», який надрукував у січні – травні 1887 року варшавський часопис «Нива». Автором його був Антоній Юзеф Ролле (1830–1894), публіцист, історик, лікар, котрий жив у Кам’янці й цікавився минувшиною Поділля.

53 Сам падишах із настанням весни... – Йдеться про султана Мехмеда ІV, посадженого яничарами на трон 1648 року і скинутого 1687-го, після низки воєнних невдач.

54 Санджак – одиниця адміністративного поділу, частина вілаєту (великої адміністративно-територіальної одиниці в Туреччині й Тунісі). Так само називалося знамено, стяг.

55 Кара Мустафа (1634–1683) – турецький полководець. У 1676 році був призначений візиром, під Віднем 1683-го командував 200-тисячним військом. Розбитий Собеським, утік до Белграда, де за султанським наказом страчений. Каймакам (арабською: намісник, заступник) – сановник, який заміщав великого візиря при дворі (каймакам-паша) або в армії (орду-каймакам).

56 ...злощасний Батіг...– Нагадування про битву 1652 року, коли Хмельницький оточив і розбив 20-тисячне шляхетське військо.

57 ...сини Веліала...– Тобто нечестивці, породження духа зла (біблійний вираз).

58 Слова, приписані султану Осману ІІ (після хотинської поразки вбитий 1622 року яничарами), Сенкевич міг узяти з поеми Вацлава Потоцького (1621–1696) «Хотинська війна», опублікованій 1850 року.

59 Станіслав Любомирський (1583–1649) – учасник Хотинської битви, прийняв командування після смерті гетьмана Ходкевича. Батько Єжи Себастіана, змальованого у «Потопі».

60 Войцех Гумецький служив під командуванням Собеського разом з історичним Володийовським. Під час оборони Кам’янця був убитий (або смертельно поранений) в одній із вилазок.

61 Веспазіан Ланцкоронський (1612–1677), єпископ кам’янецький, переконав жителів міста під кінець облоги здатися туркам.

62 ...загін сердюків... – Тут: козаки найманих піхотних полків, що були на повному утриманні гетьманського уряду.

63 ...не з ямаками доведеться їм зітнутися... Ямаки – вояки допоміжних військ, зазвичай із потурченців.

64 ...прибув сам візир... – Великим візиром був у 1661–1676 роках Фазил Ахмет Кьопрюлю, представник впливового феодального роду. Він прагнув укріпити султанську владу й армію, вів войовничу політику, був ініціатором нападу на Польщу.

65 Бімбаші – офіцерський чин.

66 ...була, нарешті, ланова піхота... Ланова піхота була створена 1655 року на зразок наявної раніше піхоти рекрутського набору. У неї брали селян, по одному з 15 ланів (лан – близько 4 гектарів) землі.

67 Міхал Казимеж Радзивілл (1625–1680) – учасник воєн зі шведами (змальований у «Потопі»). Був одружений із сестрою Собеського Катажиною, підтримував гетьмана у конфліктах із Пацами.

68 Марцин Контський (1635–1710), генерал коронної артилерії, брав участь у більшості кампаній Собеського.

69 Димитр Єжи Вишневецький (1631–1682), польний гетьман, воєвода бельський, належав до королівсько-проавстрійської партії (задля зближення ворогуючих сторін був улаштований його шлюб із небогою Собеського Тефілією Острозько-Заславською). За короля Яна був призначений великим гетьманом.

70 Анджей (Єнджей) Потоцький (помер 1692) – син гетьмана Ревери.

71 Кшиштоф Корицький (помер 1676) – генерал, був близький до родини Собеських.

72 Воєвода руський (себто львівський) – Станіслав Ян Яблоновський (1634–1702), бойовий соратник Собеського. Одержав від нього посади спершу польного, потім великого коронного гетьмана, бився під Віднем (брав участь і в інтригах супроти короля).

73 Габріель Сильницький (помер 1678) був ротмістром у хоругві гетьмана Вишневецького.

74 ...як і Ян, король чеський... – Ян Люксембурзький (1296–1346) став чеським королем 1310 року (одружившись із дочкою Вацлава, останнього у династії Пршемисловичів. Претендував один час на польський престол. Брав участь у багатьох битвах і рицарських турнірах, загинув у битві під Кресі під час Столітньої війни.

75 Ян Тетвин служив при дворі Вишневецького.

76 Ернест Денгоф (1632–1693) командував гвардією, був зміщений як супротивник Вишневецького.

77 Ян Фридерік фон дер Гребен (1645–1712) – підполковник піхоти.

78 Асферус Гейдеполь-Вжоспольський (помер 1683) – полковник.

79 ... у Данії... – Війська під командуванням Стефана Чарнецького були послані на допомогу Данії супроти шведів 1658 року.

80 Відтоді як у триденній битві під Варшавою... – Мається на увазі битва, що відбулася 28–30 липня 1656 року. Шведам (у союзі з бранденбурзькою армією) вдалося ненадовго знову заволодіти польською столицею.

81 «Туди страх гнав причинних...»– дослівна цитата з хроніки Коховського (як і трохи нижче).

82 Стефан Бидзінський (1630–1704) – коронний стражник, один із соратників Собеського.

Євген Литвиненко

c761341cd2edb82010b0026d

«ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ» ГЕНРИКА СЕНКЕВИЧА – РОМАН ОДНОГО ГЕРОЯ

Роман «Пан Володийовський» Генрика Сенкевича уперше був опублікований в 1887 році частинами у трьох популярних на той час часописах: варшавському «Слові», краківському «Часі» і «Познанському Щоденнику», а окремою книгою вийшов у 1888 році, завершивши амбітний історичний цикл, що став  невід’ємним складником національної свідомості поляків і польської культури в цілому. Це третя і остання частина відомої «Трилогії» історичного циклу Генрика Сенкевича, куди входили також раніше видані «Вогнем і мечем» і «Потоп», які принесли йому всесвітню славу. Як стверджували дослідники, ця частина «Трилогії» відрізнялася від попередніх передусім своєю назвою. «Вогнем і мечем» та «Потоп» – це синтез політичних явищ різних історичних періодів, а в третій книзі Сенкевич на перший план презентував відому історичну постать, яка, однак, функціонує як вигаданий персонаж, активно представлений в усіх попередніх частинах повістевого циклу.

Задум написання та перші сцени роману виникли у творчій уяві Сенкевича уже під час полювання в Дубниках у Литві, що згодом реалізувалася і на папері: «Це дивовижний процес, – зізнався він, – в якому вигадані персонажі переплітаються з реальними; справжні постаті вплітаються у низку фантастичних подій – і тоді з ними можна розмовляти, бачити їх, у результаті чого все відчувається інтенсивніше – і саме тоді особливо легко пишеться». Г. Сенкевич писав цей роман  трохи більш як рік, розпочавши роботу на Адріатичному курорті Опатія, продовжив у Кальтенлеутгебені поблизу Відня, Закопаному, Варшаві. Процес написання третьої частини трилогії завершено на початку травня в день, коли Сенкевич відзначив свій 42-й день народження. З-під пера Г. Сенкевича вийшов захоплюючий  художній твір світового масштабу, перекладений багатьма іноземними  мовами.

Підготовка до написання «Пана Володийовського» була досить ретельною. Письменник не лише достеменно вивчав архівні матеріали,  історичні джерела, наукові праці, а й прагнув відчути дух Сходу і у товаристві друзів –  видавця Антонія Залеського та художника Казимира Похвальського – вирушив  у пізнавальну подорож (через Румунію та Болгарію) до Туреччини, під час якої  він відвідував пам’ятки та музеї Константинополя, надихаючись його орієнтальною екзотикою Близького Сходу. Потім відвідав Грецію. Повертався до Польщі через Італію, зупиняючись Неаполі, Римі та Флоренції. У Константинополі його приймав політик-емігрант Генрик Гропплер, який подарував письменникові старовинну перську шаблю. «Це для Володийовського», – впевнено повідомив він, немов передбачаючи, що чергова частина «Трилогії» прославлятиме діяння «малого лицаря». Зверталося увагу на те, що Сенкевич з усіх своїх героїв особливу симпатію мав до Міхала Володийовського, який поєднує в собі риси ідеального воїна, лицаря, захисника вітчизни. Варто нагадати, що у «Вогнем і мечем» він вирізнявся особливою відвагою і майстерно володів шаблею (про що свідчить хоча б виграний поєдинок із Богуном), у «Потопі» це вже був полковник хоругви, а у всій повноті він постає саме в останній частині трилогії.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю