Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 35 страниц)
– Але якщо він добрий жовнір і кров проливав, – утрутилась у розмову Бася, – треба його і в товариство наше впустити, чого і чоловік мій у листі не забороняє.
Тут вона звернулася до пана Снітка:
– А ти, милостивий пане, дозволиш?
– Твій покірний слуга, пані добродійко-полковнице! – вигукнув пан Снітко.
Бася зникла за дверима, а пан Заглоба, відсапуючись, запитав у пана Снітка:
– Ну, а як тобі, ваша милость, видалася наша пані полковниця?
Старий жовнір замість відповіді схопився обіруч за голову і, відкинувшись на стільці, декілька разів повторив:
– Ай! Ай! Ай!
Після чого, витріщивши очі, затулив широкою долонею рота й замовк, ніби засоромившись своїх захоплень.
– Марципан, правда ж? – промовив пан Заглоба.
Тим часом «марципан» знову з’явився у дверях, ведучи за собою настовбурченого, наче дикий птах, Мелеховича, і примовляючи:
– І з листа мого чоловіка, і від пана Снітка ми багато почули про твої військові подвиги, милостивий пане, і раді будемо з тобою ближче познайомитися. Просимо до нашого товариства, зараз і на стіл подадуть.
– Будь ласка, ваша милость, підходь ближче! – сказав пан Заглоба.
Похмуре, хоч і вродливе, обличчя молодого татарина так і не проясніло повністю, однак можна було помітити, що він удячний за гостинність і за те, що його не відіслали у челядню.
Бася ж зумисне намагалася бути з ним якомога люб’язнішою, легко вгадавши жіночим чуттям, що він підозріливий, гордий і боляче сприймає приниження, яких, либонь, часто зазнає через своє непевне походження. І тому, не чинячи різниці поміж ним і паном Снітком, хіба що тільки віддаючи данину поваги вікові останнього, вона стала розпитувати молодого сотника, за які заслуги його було після бою під Кальником підвищено в чині.
Пан Заглоба, розгадавши Басину задумку, теж час від часу звертався до Мелеховича. Молодий татарин, хоч попервах ніяковів, відповідав доладно, а манери його не лише не виказували простака, а навпаки, навіть дивували витонченістю.
«Не може у ньому хлопська кров текти, бо тоді б він не зміг так триматися», – подумав собі пан Заглоба.
А вголос запитав:
– Батьки твої у яких живуть краях?
– У Литві, – відповів, почервонівши, Мелехович.
– Литва велика. Це все одно, що сказати: «У Речі Посполитій».
– Тепер уже не в Речі Посполитій, бо ті краї від нас одійшли. У батьків моїх під Смоленськом маєток.
– Мав і я там великий маєток – від бездітного родича у спадок дістався. Але я усе покинув і пішов служити Речі Посполитій.
– Так само і я роблю, – відповів Мелехович.
– І гідно чиниш, милостивий пане! – озвалась Бася.
Тільки пан Снітко, прислухаючись до розмови, легенько стинав плечима, ніби хотів сказати: «І все-таки один Бог знає, хто ти такий і звідки!»
Пан Заглоба, завваживши це, знову звернувся до Мелеховича.
– А сам ти, милостивий пане, Христову сповідуєш віру чи, даруй на слові, у гріхах живеш?
– Я прийняв християнство, через що і батька довелося покинути.
– Якщо ти його через це покинув, то Господь тебе не зречеться. А перший знак його ласки, що тобі дозволено вино пити. Якби ти не відмовився од своїх переконань, довіку його не покуштував би.
Пан Снітко розсміявся, проте Мелеховичу, здається, не до шмиги були розпитування, що стосувалися його особи й походження, і він знову насупився.
Одначе пана Заглобу це не зупинило. Молодий татарин не вельми йому подобався, особливо тому, що часом, щоправда, не обличчям, а рухами і поглядом, нагадував славетного козацького отамана Богуна.
Тим часом подали обід.
Решта дня минула в останніх приготуваннях до від’їзду. У дорогу вирушили назавтра вдосвіта, а певніше, ще вночі, щоб того самого дня прибути до Хрептова.
Возів набралося понад десяток, позаяк Бася вирішила щедро наповнити запасами хрептівські комори. За возами йшли добре нав’ючені верблюди і коні, що вгиналися під тягарем круп і вудженого м’яса, а в кінці каравану – кілька десятків волів і невеличка отара овець. Очолював похід Мелехович зі своїми липеками, драгуни ж їхали за критою колясою, у якій сиділи Бася з паном Заглобою. Басі дуже кортіло пересісти на свого слухняного джанетика, але старий шляхтич упрохав її не робити цього, принаймні на початку і в кінці подорожі.
– Якби ти їхала спокійно, – пояснив він їй, – я б і слова не сказав, але ти відразу ж почнеш гарцювати ще й умінням своїм вихвалятися, а дружині коменданта так поводитися негоже.
Бася була щаслива і весела, як пташка. Від часу свого заміжжя мала вона два гарячих бажання: перше – подарувати Міхалові сина, друге – оселитися з маленьким рицарем бодай на рік у якій-небудь сторожовій фортечці біля Дикого поля і там, на краю пустелі, жити жовнірським життям, спізнати ратні подвиги й пригоди, ходити в походи, своїми очима побачити степи, випробувати небезпеки, про які вона стільки чула змалечку. Про це Бася мріяла ще дівчиною, і ось тепер ці мрії мали здійснитися, до того ж поруч із коханим чоловіком і найславетнішим наїзником, про якого у Речі Посполитій казали, що він супротивника хоч під землею знайде.
Відчувала молода полковниця, що у неї за спиною ніби виросли крила, і така радість переповнювала душу, що часом їй хотілося кричати і стрибати, і не робила вона цього тільки тому, що дала собі обіцянку триматися статечно й завоювати любов жовнірів.
Бася поділилася своїми думками з паном Заглобою, а він, поблажливо всміхнувшись, сказав:
– Там уже тебе на руках носитимуть, будь певна! Жінка на заставі – де таке побачиш!..
– А знадобиться, я і приклад подам!
– Чого?
– Як це чого – відваги! Боюся тільки, що за Хрептовом іще гарнізони поставлять: у Могилеві31, Рашкові й аж ген біля самого Ягорлика, – тоді нам татар не бачити, як коневі своїх вух.
– А я іншого боюся – не про себе, звісно, дбаючи, а про тебе: що ми їх занадто часто будемо бачити. Гадаєш, у чамбулів один тільки шлях є – через Рашків і Могилів? Вони й просто зі сходу, зі степів, можуть прийти, а то й піднімуться молдавським берегом Дністра і майнуть через кордон Речі Посполитої, де їм заманеться, хоч би й вище від Хрептова. Хіба що піде чутка, що я у Хрептові оселився, – тоді вони його далеко обходитимуть, бо мене здавна знають.
– А Міхала хіба не знають? А Міхала хіба не будуть обходити?
– І його будуть, аж поки велику силу зберуть, що цілком може статися. А втім, він їх сам спробує знайти.
– У цьому я впевнена! Невже у Хрептові справжня пустеля? Це ж зовсім недалеко!
– Справжнісінька. Колись, іще за часів моєї молодості, тамтешні місця були дуже людні. Їдеш – і дорогою то хутір, то село, то містечко. Знаю, бував! Я ще пам’ятаю, Ушиця була головним містом-фортецею. Пан Конецпольський-старший старостою хотів мене туди призначити. Але потім гультяйство зчинило бунт, і все обернулося на руїни. Вже коли ми по Геленку Скшетуську їздили, кругом пустка була, а згодом іще разів із двадцять чамбули там побували... Тепер пан Собеський знов у козаків і татар ці землі видер, як у пса із пащеки... Та людей тут поки що мало, самі розбійники у ярах сидять...
Тут пан Заглоба заходився оглядати довкілля і хитати головою, пригадуючи колишні часи.
– Боже мій, – скрушно казав він, – коли ми по Геленку їхали, мені здавалося, що старість уже на носі, а тепер, думається, я тоді молодий був – адже майже двадцять чотири роки минуло. У Міхала твого, молокососа, волосся на обличчі було не більше, аніж у мене на кулаці. А місця ці у мене на думці так і стоять, немовби це було вчора! Кущі тільки розрослися та ліси піднялися після того, як agricolae******** порозбігалися...
І справді, відразу за Китайгородом почалися правічні ліси – тоді переважна частина цих країв була ними вкрита. Де-не-де, одначе, особливо на околицях Студениці, траплялися й відкриті галявини, і тоді подорожні бачили берег Дністра й широкополі простори аж ген за рікою, до самих пагорбів на обрії з молдавського боку.
Глибокі яри – лігвища диких звірів і людей, ще дикіших за звірів, – перетинали їм дорогу, то вузькі й урвисті, то розлогі, з похилими пагорбами, порослими густим лісом. Липеки Мелеховича спускалися вниз обережно; коли кінець ескорту був іще на високому краю яру, передні вершники неначе провалювалися під землю. Басі й панові Заглобі часто доводилося вилазити з коляси, бо хоч пан Володийовський і проклав сяку-таку дорогу, їхати, однак, було небезпечно. На дні ярів били джерела або жебоніли по камінню швидкі струмки, що набиралися водою навесні, коли танули степові сніги. Хоч сонце вже добре пригрівало ліси і степи, але в кам’янистих улоговинах мандрівців пронизував крижаний холод. Скелясті схили поросли хвойним лісом. Похмурі, чорні дерева, що тяглися на самісінькому краю ярів, здавалося, намагаються затулити глибокі провалля від золотавих променів сонця. Проте подекуди на цілих ділянках лісу дерева були зламані, повалені, стовбури у дикому безладі лежали один на одному, купами валялося покорчене, геть висохле або вкрите поруділим листям і глицею гілля.
– Що сталося з цим бором? – запитала Бася у пана Заглоби.
– Подекуди це, можливо, або давні засіки, якими тутешній люд перегороджував орді шлях, або нашим військам заступали дорогу бунтівники, а подекуди молдавські вітри прогулялися: старі люди кажуть, у цих вітрах упирі, а то й біси танки водять.
– А ти, милостивий пане, бачив колись бісівські танки?
– Бачити не бачив, але чув, як біси задля втіхи перегукувалися: «У-ха! У-ха!» Спитай у Міхала, він теж чув.
Бася, хоч і була відважна, а злих духів трохи боялася, тому відразу почала хреститися.
– Страшні це місця! – сказала вона.
У деяких ярах і справді було страшно, бо там не лише морок стояв, а й мертва тиша. Вітер не повіє, листя й галуззя на деревах не зашелестить: чути було тільки тупотіння і форкання коней, скрипіння возів та окрики візників у найнебезпечніших місцях. Часом татари чи драгуни затягували пісню, проте сама пуща не відгукувалася ані людським, ані звіриним голосом.
Але якщо яри викликали похмуре враження, то нагорі, навіть там, де тяглися бори, мандрівцям було чим потішити око. Погода стояла осіння, тиха. Сонце пливло небесним зводом, не заплямоване жодною хмаркою, щедро заливаючи світлом скелі, поля і ліси. У його блиску сосни здавалися червоними й золотими, а нитки павутини, що чіплялися за віття дерев, за бур’яни і трави, виблискували так яскраво, немовби самі були зіткані з сонячних променів. Наближалася половина жовтня, і безліч птахів, особливо ті, що чутливі до холодів, уже потяглися з Речі Посполитої до Чорного моря: у небі видно було і ключі журавлів, курликання яких долинало вниз, і гусей, і зграї чирків.
Тут і там, високо-високо у небесній блакиті, ширяли на розпростаних крилах орли – грізні недруги підхмарного птаства; де-не-де робили повільні кола, видивляючись здобич, хижі яструби. Однак, найчастіше у чистім полі, не бракувало й таких птахів, які тримаються землі й ховаються у високих травах. Щохвилини з-під копит татарських бахматів із шумом випурхували зграйки рудих куріпок, декілька разів Бася бачила, щоправда, здаля, дрохв, що стояли на сторожі, і тоді щоки її спалахували, а очі починали блищати.
– Ми з Міхалом будемо їх гончаками цькувати! – волала вона, плещучи в долоні.
– Якби твій чоловік був домосідом, – казав пан Заглоба, – у нього б із такою дружиною вмить борода посивіла б, але я знав, кому тебе віддати. Інша хоч би вдячна була...
Бася тої ж миті розцілувала пана Заглобу в обидві щоки, а він був так цим зворушений, що сказав:
– Хоч який на старості літ теплий припічок милий, а люблячі серця миліші.
А потім замислено додав:
– Дивна річ: як я всеньке життя вас, жінок, любив, а спитай мене за що – не зможу відповісти. Скільки ж серед вас зрадливих, легковажних... От тільки безпомічні, як малі діти. Боронь Боже, у мене на очах котру скривдять, то аж серце від співчуття мов від короткого меча крається. Поцілуй же мене ще хоч раз, чи що!
Бася ладна була цілий світ розцілувати і тому негайно вволила бажання пана Заглоби, після чого вони поїхали далі у пречудовому настрої. Їхали дуже повільно, бо воли, що йшли ззаду, не встигали за вершниками, а залишати їх у лісі з невеликою жменькою людей було небезпечно.
Із наближенням до Ушиці місцевість ставала дедалі гористішою, пуща непролазнішою, а яри глибшими. Увесь час то вози ламалися, то коні басували, через що виникали тривалі затримки. Старий гостинець, яким колись їздили до Могилева, за двадцять років так заріс лісом, що від нього й слідів майже не лишилося, тому мусили триматися путівців, прокладених військами під час давніх і недавніх походів, хоч ці путівці часто-густо заводили вбік і завше були майже непрохідними. Не обійшлося і без пригоди.
У коня Мелеховича, котрий їхав на чолі липеків, на крутосхилі заплелися ноги, і він скотився на кам’янисте дно яру, покалічивши свого господаря – той так сильно забив маківку, що аж на певний час знепритомнів. Бася з паном Заглобою мерщій пересіли на запасних джанетів, а татарина молода пані комендантша звеліла покласти в колясу і везти обережно. І далі зупиняла караван біля кожного джерела й власноруч обмотувала постраждалому голову ганчірками, змоченими в холодній крижаній воді. Він доволі довго лежав із заплющеними очима, але згодом розтулив їх, а коли схилена над ним Бася запитала, як він почувається, замість відповіді схопив її руку і притиснув до своїх побілілих вуст.
І аж за хвилину, немовби опритомнівши й зібравшися з думками, відповів українською:
– О й, д о б р е, я к д а в н о н е б у в а л о!
У дорозі провели цілісінький день. Нарешті сонце побагровіло і перекотилося на молдавський бік. Дністер заблищав, як вогняна стрічка, а зі сходу, від Дикого поля, спроквола насувалися сутінки.
До Хрептова було вже недалечко, але коні потребували відпочинку, і тому влаштували справжній привал.
З-поміж драгунів дехто заспівав вечірню молитву, липеки позлазили з коней і, розіславши на землі овечі шкури, теж почали молитися навколішки, обернувшись обличчям до сходу. Голоси їхні то гучно дзвеніли, то знижувалися до шепоту; часом лавами лунало: «Алла! Алла!», а потім усі разом замовкали, підводячись із колін, і, тримаючи перед собою підняті догори долоні, завмирали у благоговійній зосередженості, лишень час від часу сонно й ніби із зітханням повторюючи: «Лохічмен, ах, лохічмен!» Сонячні промені, що падали на них, ставали дедалі багрянішими, із заходу повіяв вітерець, і тої ж миті в глибині лісу виник гучний шум, ніби дерева теж хотіли віддати хвалу тому, хто сіє в небі тисячі миготливих зірок.
Бася з великою цікавістю спостерігала за молитвою липеків, і серце в неї стискалося на думку, що стільки добрих вояків, проживши сповнене мозолів життя, опиниться у пекельному вогні. І це передусім тому, що, увесь час перебуваючи серед людей, які сповідують істинну віру, вони не забажали, дивлячись на них, доброхіть звернути із гріховного шляху.
Пан Заглоба, для якого усе це було не нове, слухаючи Басині розмірковування, тільки знизував плечима й казав:
– Все одно б цих песиголовців у рай не пустили, щоб нужі та іншої капості з собою не притягли.
Відтак, натягши з допомогою пахолка підбитий випоротками кожух, незамінний холодними вечорами, звелів рушати, та ледве вони трохи від’їхали, як на протилежному схилі пагорба з’явилося п’ятеро верхівців.
Липеки квапливо розступилися перед ними.
– Міхал! – вигукнула Бася, розгледівши вершника, що мчав попереду всіх.
Це й справді був пан Володийовський, котрий із чотирма своїми людьми виїхав назустріч дружині.
Променіючи від радості, вони кинулись одне до одного в обійми і заходилися навперебій розповідати, що сталося з кожним із них, відколи вони не бачилися.
Бася розповіла, як минула подорож і як пан Мелехович «розум собі пошкодив об каміння», а маленький рицар звітував про те, що зроблено у Хрептові, де, як він запевняв, усе вже готове до приймання гостей, бо над зведенням будинків три тижні працювало п’ятсот сокир.
Під час цієї розмови закоханий пан Міхал щохвилини нахилявся у сідлі, щоб обійняти молоду дружину, котра, мабуть, і не думала на нього за це сердитися, бо їхала поруч, так близько, що їхні коні мало не терлися боками.
Подорож наближалася до кінця. А тим часом настала ясна ніч, освітлена сяйвом велетенського золотого місяця. Підіймаючись над степом, місяць поступово бліднув, і нарешті блиск його поглинула яскрава заграва, що спалахнула попереду каравану.
– Що це? – запитала Бася.
– Побачиш, – відповів, ворухнувши вусиками, пан Володийовський, – щойно проминемо он той лісок, який нас від Хрептова відокремлює.
– Це вже Хрептів?
– Якби не дерева, його було б видно, мов на долоні.
В’їхали у лісок, та ще й половини не проїхали, як на протилежному його кінці завиднілася сила-силенна вогників, просто-таки рій світлячків чи миготливих зірок! Зірки ці наближалися надзвичайно швидко, і зненацька увесь лісок здригнувся від гучних окриків:
– Vivat, наша пані! Vivat, вельможна комендантшо! Vivat! Vivat!
Це були жовніри, що квапилися привітати Баську. Сотні їх умить змішалися з липеками. Кожний тримав у руці довгу палицю з розщепленим кінцем, куди було вставлено пучок запалених скіпок. Дехто ніс на жердинах залізні світильники, у яких горіла живиця, спадаючи на землю довгими вогняними краплями.
Басю враз оточила юрба вусатих, грізних, дикуватих облич, що променіли радістю. Переважна більшість із них ніколи не знала Басі, багато хто сподівався побачити статечну матрону і тим сильніше зрадів майже ще дівчинці, котра, їдучи на білому джанетику, подячно схиляла в усі боки своє гарненьке рожеве личко, щасливе і водночас знічене такою несподіваною зустріччю.
– Дякую вам, милостиві панове! – озвалась Бася, – знаю, що не заради мене усе це...
Але звуки її сріблястого голосочка потонули у привітальних вигуках, від яких здригалися у бору дерева.
Рицарі з хоругов пана генерала подільського і пана пшемисльського підкоморія, козаки Мотовила, липеки і черемиси перемішалися між собою. Кожен хотів побачити молоду полковницю, підійти до неї, а ті, хто бідовіший, намагався поцілувати край її шуби чи ногу у стремені. Для напівдиких вояків, котрі провели життя у набігах і полюванні на людей, звикли до кровопролиття й різанини, це було явище таке нове і незвичайне, що їхні зачерствілі серця здригнулися і в душі пробудилися якісь невідомі досі відчуття. Басю вийшли привітати з любові до пана Володийовського, бажаючи виявити йому ласку, а може, й підлеститися до нього, та несподівано усіх пойняло розчулення. Усміхнене, миле й невинне личко з виблискуючими очима і роздутими ніздрями в одну мить стало дороге воякам. «Д и т и н о ти н а ш а!» – кричали старі козаки, справжні степові вовки. «Х е р у в и м к а ж е, п а н е р е й м е н т а р ю!», «Зіронько ясна, цвіте прекрасний! – вигукували рицарі. – Всі, як один, за неї поляжемо!..» А черемиси, прикладаючи до широких грудей долоні, прицмокували губами: «Алла! Алла!..»
Пан Володийовський був вельми зворушений і радісний. Він, узявшись у боки, розглядався довкола з неприхованою гордістю за свою Баську.
Окрики не вщухали. Нарешті караван виїхав із лісочка, і відразу ж перед очима новоприбулих постали добротні дерев’яні будівлі, що стояли півколом на пагорбі. Це й була хрептівська сторожова застава, яскраво освітлена височенними вогнищами, що палали перед частоколом. Горіли цілі стовбури. І на майдані розвели безліч вогнищ, тільки трохи менших, щоб не наробити пожежі.
Жовніри погасили свої скіпки, натомість поскидали з плечей хто мушкет, хто пищаль, хто нарізну мисливську рушницю і заходилися палити на честь пані комендантші.
Вийшли за частокіл і оркестри: рицарський із ріжками, козацький із литаврами, барабанами й усякими багатострунними інструментами і, нарешті, липеки. У їхньому оркестрі, за татарським звичаєм, усіх перекриваючи, пронизливо дуділи сопілки. Загальний шум посилювало гавкання службових собак і ревіння переляканої худоби.
Попереду каравану тепер їхала Бася, а поруч неї по один бік чоловік, по другий – пан Заглоба. Конвой залишився позаду.
Над брамою, прикрашеною смерековими гілочками, на змащених салом і підсвічених ізсередини волових міхурах чорнів напис:
Хай вас довіку любов зігріває,
Crescite********, милі гості, multiplicamini!********
– Vivant! Floreant!********– закричали жовніри, коли маленький рицар із Басею зупинилися, щоб прочитати напис.
– О Боже! – промовив пан Заглоба. – Я ж також гість, але якщо заклик до розмноження й мене стосується, то хай мене круки з’їдять, коли я знаю, що мені робити...
Проте знайшовся і спеціально для нього призначений транспарант, і старий шляхтич із неабиякою приємністю прочитав:
Слава Онуфрію Заглобі безстрашному,
Величі й гордості рицарства нашого!
Пан Володийовський на радощах запросив усіх офіцерів і товариство до себе на вечерю, а для жовнірів звелів викотити два барила оковитої. Тут же зарізали кількох волів, яких негайно взялися пекти на вогнищах. Частування вистачило на всіх, аж понад міру. До пізньої ночі застава гула від вигуків і мушкетних пострілів, що наганяли жах на зграї опришків, котрі ховалися в ушицьких ярах.
******** Доброго роду (лат.).
******** Презирство (лат.).
******** Звідси (лат.).
******** Землероби (лат.).
******** Плодіться (лат.).
******** Розмножуйтесь (лат.).
******** Нехай живуть і процвітають! (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХІІІ
Пан Володийовський у себе на заставі не байдикував, та й його люди безупинно трудилися. Охороняти Хрептів залишалося сто, а то й менше жовнірів, решта була у постійних роз’їздах. Найважливіші загони посилали для прочісування ушицьких ярів: вони ніби перебували у стані безперервної війни, бо розбійницькі ватаги, часто-густо надто численні, вчиняли впертий опір і не раз доводилося вступати з ними у справжні битви.
Такі експедиції тривали упродовж кількох, а то й кільканадцяти днів. Менші загони пан Міхал відправляв аж до Брацлава – збирати свіжі відомості про орду і Дорошенка. Цим наказувалося діставати язиків, на яких вони і полювали у степу. Інші спускалися Дністром до Могилева і Ямполя, щоб підтримувати зв’язок із гарнізонами, котрі стояли у тих місцях. Частина людей стежила за тим, що робиться на валаському боці, а частина зводила мости, лагодила старий гостинець.
У краю, де тепер панував такий пожвавлений рух, поступово ставало спокійніше. Дехто з тамтешніх жителів, тих, що були сумирніші, не вельми охочі до розбоїв, поволі повертався до опустілих садиб, спершу нишком, а потім дедалі сміливіше. У самому Хрептові оселилося декілька євреїв-ремісників, часто-густо заглядали сюди крамарі, а бувало, і поважний купець-вірменин заходив. У пана Володийовського з’явилися підстави сподіватися, що, коли Господь Бог і гетьман дозволять йому ще певний час пробути тут комендантом, цей здичавілий закутень поволі геть змінить своє обличчя. Поки що зроблено лише перші кроки, попереду була сила-силенна роботи: на дорогах іще було небезпечно, розгнузданий тутешній люд охочіше сходився з розбійниками, аніж із військом, і подеколи ні сіло ні впало знову забивався у скелясті розколини. Через дністровські броди нерідко прокрадалися ватаги, що складалися з волохів, козаків, угорців, татар і ще бозна-кого. Вони, за татарським звичаєм, робили набіги на села й містечка, забираючи все, що вдавалося забрати. У тих краях ні на хвилину не можна було випустити шаблі з рук, почепити на цвях мушкета, проте початок уже було покладено, і прийдешнє обіцяло добрі надії.
Якнайпильніше треба було стежити за тим, що коїться на сході. Від дорошенківської різноплемінної раті й допоміжних чамбулів час від часу відособлювалися більші чи менші загони, які нишком нападали на польські гарнізони, а мимохідь палили і спустошували довкілля. Та позаяк діяли ці ватаги, принаймні з вигляду, самочинно, маленький комендант громив їх, не боячись накликати на країну справжньої бурі. Ще більше: він не лише відбивав напади, а й сам шукав ворога у степу, до того ж так успішно, що з часом найзухваліші головорізи стали його духу боятися.
Тим часом Бася розгортала господарство у Хрептові.
Їй страх як подобалося жовнірське життя, з яким вона досі не мала нагоди зіткнутися так близько: безнастанний рух, походи, набіги, вигляд полонених. Вона оголосила панові Володийовському, що принаймні в одному поході має взяти участь, а поки що задовольнялася тим, що іноді об’їздила на своєму бахматику околиці Хрептова у товаристві свого чоловіка і пана Заглоби. Під час таких прогулянок вони цькували лисиць і дрохв. Інколи з трави вискакував і пускався навтьоки розлогами вовк – тоді вони кидалися за ним навздогін, і попереду, слідом за гончаками, щодуху мчала Бася, щоб першою наздогнати втомленого звіра і пальнути в нього з короткоствольного мушкета поміж червоних його очей.
Пан Заглоба насолоджувався соколиними ловами – офіцери мали при собі декілька пар досить досвідчених птахів.
Бася долучилася й до нього, а пан Міхал потайки посилав за дружиною кільканадцять осіб, щоб у разі чого подати допомогу. Хоч у Хрептові завше було відомо, що діється в пустелі на двадцять миль довкола, пан Міхал волів усе-таки дотримуватися обережності.
Жовніри з кожним днем проймалися до Басі дедалі більшою любов’ю і вдячністю: вона дбала про те, щоб їх добре годували, доглядала хворих і поранених. Навіть понурий Мелехович, якого досі діймав головний біль, побачивши її, яснів на виду, – а серце він мав черствіше і вдачу суворішу, ніж інші. Бувалих жовнірів захоплювала її рицарська відвага і неабиякі знання ратної справи.
– Якби Маленького Сокола, не дай Боже, не стало, – казали вони, – вона б могла прийняти командування. З таким воєначальником і загинути не кривдно.
Часом, бувало, якщо за відсутності пана Володийовського хтось порушив дисципліну, Бася відчитувала винуватого. Жовніри слухалися молодої комендантші безсуперечно, а догана, одержана з її вуст, діймала старих вояків болючіше, аніж будь-яка кара, що на неї пан Міхал, як ревний служака, не скупився.
У гарнізоні завжди панував взірцевий лад, бо пан Володийовський, котрий пройшов виучку у князя Ієремії, умів тримати жовнірів залізною рукою. Щоправда, присутність Басі трохи пом’якшила наявні дикуваті звичаї. Кожен намагався їй сподобатись, усі гуртом оберігали її спокій та відпочинок і тому уникали всього, що могло б цей спокій порушити.
У легкій хоругві пана Миколая Потоцького було чимало товаришів, людей бувалих і світських, котрі, хоч і огрубіли у безнастанних боях і походах, та все ж складали приємну компанію. Вкупі з офіцерами інших хоругов вони часто-густо проводили вечори у полковника, розповідали про минулі війни й пригоди, що траплялися з ними не раз. Тут, звісно, ніхто не міг зрівнятися з паном Заглобою. Він був найстарший, найбільше побачив і здійснив чимало подвигів, проте, коли після кількох келихів йому доводилося задрімати у зручному, оббитому сап’яном кріслі, яке тільки для нього ставили, слово забирали інші.
Кожен мав про що розповісти. Одні побували у Швеції і Московії; другі провели молоді літа на Січі ще до Хмельницького; треті, опинившись свого часу в неволі, пасли й стерегли у Криму овець, копали у Бахчисараї колодязі; четвертих занесло аж у Малу Азію; були й такі, що гребцями на турецьких галерах плавали Архіпелагом32 або ж ходили до Єрусалима вклонитися Гробу Господньому; багато хто побував у біді й зазнав чимало горя, проте повернувся під польські корогви, щоб до останнього подиху боронити тутешні прикордонні землі, залиті кров’ю.
У листопаді, коли вечори подовшали, а від широкого степу, де вже зів’яли трави, повіяло спокоєм, в оселі полковника збиралися щодня. Приходив пан Мотовило, командир семенів, русин родом, худющий, як скіпка, і довгий, як спис, уже літній, що воював на бранному полі понад двадцять весен; приходив пан Дейма, брат того самого Дейми, котрий зарубав пана Убиша; і з ними пан Мушальський, колись заможний чоловік, який, замолоду взятий у ясир, веслував на турецьких галерах, а вирвавшись із неволі, відмовився од усіх багатств і пішов із шаблею в руці помщатися бусурманському племені за вчинені йому кривди. Він був незрівнянним лучником, котрий чаплю у високому піднебессі прошивав стрілою. Приходили також двоє наїзників, пан Вільга і пан Ненашинець, браві вояки, і пан Громика, і пан Бавдинович, і чимало інших. Коли вони починали розповідати, перед очима мов наяву поставав цілий східний світ: Бахчисарай і Стамбул, і мінарети, і святині лжепророка, і блакитні води Босфору, і водограї, і двір султана, і людський мурашник у кам’яних мурах міста, і війська, і яничари, і дервіші, і вся оця страшна рать, що мінилася немов веселка, від якої Річ Посполита затуляла своїми скривавленими грудьми і руські землі, і всі розп’яття й храми в цілій Європі.
У просторій вітальні сиділи кружка старі жовніри, немовби табун стомлених довгим перельотом буслів, які з гучним клекотом сіли на степову могилу.
У грубі горіли товсті смолисті поліна, і по всій вітальні танцювали яскраві відблиски. На жарі за наказом Басі підігрівалося молдавське вино, а слуги зачерпували його олов’яними куштиками й подавали рицарям. За стінами перегукувалися стражники, по кутках співали цвіркуни, на яких нарікав пан Володийовський, у заткнутих мохом щілинах посвистував листопадовий північний і дошкульний вітер. Такими холодними вечорами приємно було, сидячи у затишній і світлій кімнаті, слухати оповіді про рицарські пригоди.
В один із таких вечорів пан Мушальський розказав ось яку історію:
– Нехай не позбавить Усевишній своєї милості Річ Посполиту, нас, грішних, а передовсім пані нашу, добродійницю, котра ощасливила нас своєю присутністю, достойну дружину коменданта нашого, тільки дивитися на яку для нас велика честь. Мені не хочеться змагатися з паном Заглобою, чиї подвиги могли б захопити саму Дідону та її вродливих вихованок, але, позаяк ваші милості шукали casus cognoscere meos,******** не стану перечити бажанню теплої компанії і почну негайно.
Замолоду я успадкував чималий маєток в Україні, під Таращею. Мав іще й два материних села у спокійних краях під Яслом, але вирішив оселитися у батькових володіннях, ближче до орди, де пригодами пахло. Буйна душа рвалася на Січ, але там таким, як я, робити вже не було чого, одначе в Дике поле з іншими буйними головами я ходив і душу свою втішив. Добре мені велося у своєму маєтку, одне тільки бентежило: лихого я мав сусіду. Це був простий чоловік із-під Білої Церкви, котрий змалку жив на Січі, дослужився там до курінного отамана і їздив послом від коша до Варшави, де й дістав шляхетську грамоту. Звали його Дидюк. А треба вам сказати, панове, що мій рід походить від якогось самнітського вождя на ім’я Муска, що по-нашому означає «Муха». Муска той після невдалих сутичок із римлянами прибився до двору Земовита33, сина короля Пяста, котрий задля зручності прозвав його Мускальським, а нащадки згодом Мускальського зробили Мушальським. От і я, пишаючись такою шляхетною кров’ю, на сусіду свого дивився зі зневагою. Якби ще, шельма, вмів поціновувати виявлену йому честь і перевагу шляхетського стану над усіма іншими визнав, я б, можливо, й слова не сказав. Але він, діставши право володіти землею як шляхтич, із цього високого звання глузував і часто-густо казав: «Тінь моя подовшала, чи що? Козак я був і козаком зостанусь, а шляхетство й усі вражі ляхи ось у мене де...» А які він при цьому огидні рухи тілом робив, я вам, милостиві панове, і сказати не можу у присутності нашої люб’язної господині. Дика лють у мені кипіла, і заповзявся я його всіляко гнітити. Та він був не з лякливих і не настрахався, а відплачував мені з лишком. І на шаблях не проти був зітнутися, але я не схотів, пам’ятаючи про його низьке походження. Зненавидів я його до смерті, проте й він до мене ненавистю пройнявся. Якось у Таращі на базарі вистрілив у мене і дивом не влучив, а я йому чеканом голову розчерепив. Двічі на нього зі своїми двірськими нападав, а він із тамтешніми гультяями двічі на мене. Не зміг мене здолати, але і я дати ради йому не міг. Хотів був за законом управу на нього знайти – де там: які закони в Україні, коли замість міст згарища димлять... Хто кине клич і збере зграю розбійників, тому й про Річ Посполиту можна забути. Дидюк те й робив та ще й зневажав нашу спільну матір, геть забувши, що вона, нагородивши його шляхетським званням, тим самим пригорнула до себе, вивищила, дала привілеї, а отже, й право володіти землею, і волю дала, навіть надмірну, яка б у іншій державі йому й не снилася. Нам би з ним по-сусідському погомоніти – я певен, мені б тоді аргументів не забракло, але ж ми зустрічалися не інакше, як із рушницею в одній руці й шаблею у другій. Odium******** у мені з кожним днем дедалі сильнішала, я аж обличчям змарнів. Про одне тільки думав: як його провчити. І відчував же, що ненависть – це гріх, а тому вирішив спершу за глум зі шляхетського звання лишень шкіру йому батогами розписати, а потім відпустити, як належить правдивому християнинові, усі його прогрішення і наказати просто пристрелити...




























