Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц)
Тут вони заговорили про політику. Пан Заглоба намагався спроквола вивідати позицію стольника, а наприкінці розмови, обернувшись до пана Володийовського, запитав прямо:
– Ну а ти, Міхале, за кого галочку поставиш?
Але пан Володийовський замість відповіді здригнувся, ніби щойно прокинувшись, і промовив:
– Цікаво, чи вони вже сплять, чи, може, ми їх сьогодні ще побачимо?
– Напевно, сплять, – відповіла Бася солодким і трохи сонним голосом, – але прокинуться і неодмінно вийдуть вас зустріти, мосьпане.
– Ти так гадаєш, милостива панно? – радісно запитав маленький рицар.
І, знову поглянувши на Басю, освітлену сяйвом місяця, мимоволі подумав: «Ну й кралечка, аж очі вбирає!»
Недалечко вже було до Кетлінгової садиби, і невдовзі вони під’їхали до неї.
Пані стольникова з Кшисею спали, тільки слуги пильнували, чекали на пана Заглобу з Басею до вечері. В оселі почалася метушня; пан Заглоба звелів будити людей і подати вечерю.
Пан стольник хотів піднятися до дружини, але вона, зачувши гомін, здогадалася, хто приїхав, і, нашвидкуруч накинувши сукню, засапана збігла вниз, сміючись і плачучи від радості. Почалися вітання, обійми і розмови без кінця, які весь час переривалися вигуками.
Пан Володийовський не зводив очей із дверей, за якими зникла Бася і звідки ось-ось мала з’явитися кохана Кшися, промінячись тихою радістю, виблискуючи ясними очима, з незаплетеною у поспіху косою, але гданський годинник, що стояв у їдальні, цокав і цокав, час спливав, подали вечерю, а люба його серцю дівчина досі не з’являлася.
Нарешті вийшла Бася, проте сама, поважна і якась понура, підійшла до столу і, притримуючи рукою свічку, сказала панові Маковецькому:
– Кшися вечеряти не вийде, занедужала вона, але просить вас, дядьку, підійти до дверей, голос ваш почути хоче.
Пан Маковецький відразу ж підвівся і вийшов, а слідом за ним і Бася.
Маленький рицар грізно насупився і промовив:
– Цього я не сподівався, що сьогодні не побачу панни Кшисі. Невже вона й справді хвора?
– Та ні, здорова вона, – відповіла пані Маковецька, – тільки не до нас їй.
– Чого б це?
– А хіба милостивий пан Заглоба не казав тобі про її намір?
– Про який намір, заради Бога?
– У кляшторі хоче оселитися...
Пан Міхал закліпав очима, як чоловік, котрий не розчув, що йому сказали, потім перемінився на виду, підвівся, знову сів; умить піт зросив його чоло, він заходився витирати його долонями. У кімнаті запала глибока тиша.
– Міхале! – покликала його пані стольникова.
Він окинув непритомним поглядом її, пана Заглобу і нарешті страшним голосом промовив:
– Чи не прокляття висить наді мною?!
– Міхале, май Бога в серці! – вигукнув пан Заглоба.
******** Прислів’я (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХVІІІ
Цим окриком маленький рицар остаточно виказав таємницю свого серця і, коли він, підхопившись із місця, стрімко вийшов із кімнати, пан Заглоба і пані Маковецька довгенько дивилися одне на одного з остовпінням і тривогою. Нарешті пані Маковецька оговталася і сказала:
– Заради Бога, ваша милость, підіть до нього, розважте, втіште, а ні, то я піду.
– Не робіть цього, милостива пані, – відповів пан Заглоба. – Не ми там потрібні, а Кшися, а як нема її, ліпше його на самоті залишити, бо слова втіхи, не впору сказані, тільки поглиблять розпач.
– Тепер як на долоні видно, що він у Кшисю закоханий. Хто б міг подумати! Я знала, що він завше радий її товариству, але щоб такі пристрасті...
– Із готовим наміром сюди приїхав і в цьому своє щастя бачив, а тут ось – грім серед ясного неба.
– То чому ж він про це нікому не сказав ані словечка – ні мені, ні вам, милостивий пане, ні самій Кшисі? Може, вона б тоді й не вчинила такого...
– Дивно це, – відповів пан Заглоба, – адже він мені довіряв, як батькові рідному, на мій розум більше важив, аніж на власний, а тут ні пари з уст. Щоправда, сказав якось, що вони з Кшисею дружать, та й годі.
– Він завжди був скритний!
– А ви, люб’язна пані, хоч і сестра йому, а зовсім його не знаєте. Серце у нього, як очі у карася, на самісінькому виду. Щирішого чоловіка я не зустрічав. Але визнаю, що цього разу він нас обійшов, що правда, то правда. Та чи можете ви, милостива пані, бути впевненими, що у них із Кшисею не було освідчення?
– Матінко Божа! Кшися сама собі господиня, бо мій чоловік, її опікун, завжди казав їй: «Був би тільки чоловік достойний і походження шляхетного, а на багатство не зважай». Якщо б Міхал перед від’їздом їй освідчився, вона б відповіла «Так!» або «Ні!» – і все було б зрозуміло.
– Справді, це йому як обухом по голові. Ви, шановна пані, своїм жіночим чуттям усе як є вгадали! Маєте рацію!
– Що там рація! Тут порада потрібна!
– Тоді нехай бере Басю.
– Але ж йому та миліша... Хоча стривайте... Як це мені таке на думку не спало?
– Жаль, що вам, милостива пані, не спало.
– Як же воно мені мало спасти, коли й такому Соломону, як ваша милость, не спало?
– А ви, люб’язна пані, звідкіля знаєте?
– Бо ви ж за Кетлінга її сватали.
– Я? Бог свідок, нікого я не сватав. Казав, що він на неї поглядає, і це щира правда, казав, що Кетлінг кавалер хоч куди, це було і є правдою, але сватати не сватав, бо це споконвіку жіноче діло. Голубонько! Половина Речі Посполитої моїм розумом живе. Тож чи маю я час подумати про щось інше, окрім блага de publicis?******** Ложку страви до рота піднести іноді нема коли...
– Крім тебе, милостивий пане, нам лишається сподіватись тільки на милість Божу. Адже ж недарма я звідусіль чую: пан Заглоба – голова.
– Без угаву про це гудуть. Могли б уже дати спокій моїй голові. А втім, пораду дам, і не одну, а дві. Перша – нехай пан Міхал бере Басю, друга – нехай Кшися зречеться свого наміру. Намір іще не обітниця.
Тут повернувся і пан Маковецький, якому дружина відразу ж усе розповіла. Старий шляхтич був спантеличений. Пана Міхала він надзвичайно любив і поціновував, але поки що нічого придумати не міг.
– Якщо Кшися затнеться, – сказав він, потираючи чоло, – як її від цього відмовити?..
– А таки затнеться! – відповіла пані стольникова. – Я її знаю. Вона завжди затятою була.
– Що це з паном Міхалом сталося, що він поїхав, нічого не сказавши? – зауважив пан стольник. – Так могло вийти ще гірше – хтось інший до дівчини міг халявки смалити.
– Тоді б вона не думала про кляштор, – відповіла йому дружина. – Адже цілком вільна у своєму виборі.
– І то правда, – згодився пан стольник.
Тим часом панові Заглобі почало трохи розвиднятися у голові. Якби він тільки знав про таємну змову Кшисі з паном Володийовським, то, звісно, давно б про це здогадався, але поки що нічого не міг збагнути.
Одначе бистрий його розум уже проникав крізь завісу невідомості, здавалося, ось-ось, і він розгадає причини таємничої поведінки Кшисі й розпачу Володийовського.
Старий уже був певен, що тут замішаний Кетлінг. Щоб переконатися в цьому, він вирішив піти до пана Міхала і поговорити з ним віч-на-віч.
Дорогою його охопила тривога. «Я теж до цього причетний, – міркував він. – Хотів наварити меду на весілля пана Міхала з Басею, та боюся, чи не наварив я замість нього кислого пива, бо що як Міхал, дивлячись на Кшисю, про давнє згадає і до кляштору повернеться?..»
Тут пана Заглобу аж морозом обдало, він наддав ходи і поквапився до пана Міхала.
Маленький рицар шарпався з кутка в куток, наче дикий звір у клітці. Грізно наморщене чоло, скляні очі – усе свідчило про душевні муки. Побачивши пана Заглобу, Володийовський зненацька зупинився перед ним і, притиснувши руки до грудей, вигукнув:
– Скажи мені, ваша милость, що все це означає?
– Міхале! – відповів йому пан Заглоба. – Подумай сам, скільки дівчат щороку в черниці йде. Звична річ. Є й такі, що наперекір волі батьків ідуть, на захист Господа Всевишнього покладаючись, а вона вільна...
– Пора відкрити таємницю! – перебив його пан Міхал. – Вона не вільна! Перед від’їздом я освідчився їй, і вона дала мені слово!..
– Он як! – мовив пан Заглоба. – Цього я не знав.
– Але так було!
– Може, переконати її пощастить!
– До мене їй байдуже! Бачити мене не схотіла! – з глибоким жалем вигукнув пан Володийовський. – Я скакав день і ніч, а вона навіть не вийшла. Що я такого зробив? У яких гріхах я винен, що гнів Божий переслідує мене і жене, як вітер сухий листок? Одна померла, друга в черниці зібралася, обох у мене Бог відібрав, либонь, прокляв він мене, для кожного він має милосердя, ласку, тільки не для мене...
Пан Заглоба злякався, боячись, як би маленький рицар, не тямлячи себе від горя, не став богохульствувати, як це було після смерті Анусі Борзобогатої, і, щоб перевести розмову на інше, почав розмірковувати:
– Пане Міхале, не май сумніву, і над тобою є милосердя Боже, та й гріх інакше думати, бо не знаєш, що на тебе чекає завтра. Може, і Кшися, згадавши про твоє сирітство, передумає і слова свого дотримає? А ще, скажу, хіба не втіха для тебе, що голубок твоїх сам Господь у тебе відбирає, а не простий смертний, що по землі ходить? Хіба це було б краще, як гадаєш?
Маленький рицар гнівно заворушив вусами, заскреготів зубами і вигукнув здушеним, уривчастим голосом:
– Якби це був простий смертний? Ха!.. Це було б добре! Тоді б у мене ще залишалася помста!
– А так залишається молитва! – промовив пан Заглоба. – Послухай мене, давній приятелю, бо ліпшої поради тобі не дасть ніхто... Може статися, Бог усе на краще змінить. Я, чесно кажучи, хотів, щоб тобі дісталася інша, але, бачачи твої муки, страждаю вкупі з тобою і вкупі з тобою молитиму Бога, аби дав тобі втіху й знову прихилив до тебе серце твоєї нелюб’язної панни.
Сказавши це, пан Заглоба заходився втирати сльози; це були сльози щирої приязні й співчуття. Якби в його силах було почати усе спочатку, він розбився б, щоб повернути панові Володийовському Кшисю.
– Слухай! – озвався він по хвилі. – Поговори ще раз із Кшисею, розкажи їй про свої душевні муки, про неймовірні страждання, і нехай тобі Бог допоможе. Камінь у неї, а не серце, якщо вона тобі відмовить. Але, сподіваюся, вона цього не зробить. Сутану носити похвально, якщо вона не з кривди людської пошита. Скажи їй це. Побачиш... Гей, Міхале! Не журися! Сьогодні ми плачемо, а завтра, можливо, на заручинах питимемо. Я певен, так і буде! Дівка, мабуть, знудьгувалася, от і стала про чернецтво подумувати. Піде, піде вона до кляштору, тільки до такого, де ти битимеш у дзвони, на хрестини скликаючи... Може, й справді трохи заслабла, а щоб нам у вічі туману пустити, сказала про кляштор. Адже ти від неї самої цього не чув і, дасть Бог, не почуєш. Ба! Ви ж домовилися усе тримати в таємниці, а вона виказати її не хотіла і ну хвостом крутити! Шелихвістка! Так і є, це не що інше, як жіночі хитрощі!
Слова пана Заглоби подіяли на згорьоване серце маленького рицаря як цілющий бальзам. У ньому знову ожила надія, очі наповнилися слізьми, він досить довго не міг вимовити слова. Згодом, трохи заспокоївшись і втерши сльози, кинувся в обійми старого шляхтича і сказав:
– Дай Боже, щоб такі приятелі, як ти, милостивий пане, навіть на камені росли. Невже й справді усі твої слова збудуться?
– Та я радий неба тобі прихилити! Усе збудеться, ось побачиш! Чи пророцтва мої колись не збулися, чи ти досвідченості моїй і розуму не віриш?..
– Ти навіть не уявляєш собі, ваша милость, як я її кохаю. Тільки, заради Бога, не подумай, що я про небіжчицю, неборачку Анусю, забув, щодня за неї молюся! Але й до цієї так серце прикипіло, як губка до дерева. Рибонько моя! Скільки ж я там, у степах, про неї передумав! Усе її згадував – і вранці, й удень, і ввечері! А наприкінці вже й сам із собою розмовляти почав – адже побратима я не мав. Кажу, як на сповіді: часом летиш крізь бур’яни за татарином навздогін, а вона на думці стоїть.
– Я вірю тобі! Сам замолоду про одну дівку так довго плакав, аж око витекло, правда, не зовсім, але більмом заросло.
– Отже, ти мене, ваша милость, зрозумієш: приїжджу, а тут як сніг на голову – піду в черниці. Проте я в розум її вірю, і в серце, і в слово. Як там ти, мосьпане, сказав: «Добра сутана, якщо вона...»
– Не з людської кривди пошита...
– Чудово сказано! Жаль, я не золотовустий. Там, у глушині, це мені ще й як стало б у пригоді. Душа моя нуртує, ніби на вулкані, але все-таки слова твої, милостивий пане, трохи заспокоїли мене. Ми й справді домовилися усе тримати в таємниці, тому це слушно, що про людське око дівчина могла й про кляштор згадати... Ти ще якийсь доречний argumentum******** навів, ваша милость, от тільки пригадати не можу... Хоч і так полегшало.
– То ходімо до мене, а втім, нехай сюди принесуть дзбанок. Для здороженого нема нічого ліпшого!..
– Вони пішли до пана Заглоби і пили допізна.
Наступного дня пан Володийовський, одягнувши свій найкращий убір і прибравши урочистого вигляду, згадавши перед цим усі докази, що самому йому спали на думку і які підказав пан Заглоба, у всеозброєнні спустився у їдальню. За столом бракувало тільки Кшисі, але й вона не змусила себе довго чекати. Не встиг маленький рицар проковтнути й двох ложок юшки, як у відчинених дверях почувся шурхіт сукні, і в кімнату увійшла його кохана дівчина.
Увійшла дуже швидко, радше вбігла. Щоки у неї палали, очі були опущені, на обличчі було збентеження, ніяковість, переляк.
Підійшовши до пана Володийовського, Кшися подала йому обидві долоні, але не глянула на нього, а коли він ревно почав цілувати її руки, відразу зблідла, не промовивши жодного слова.
А його серце враз наповнилося любов’ю, захопленням, тривогою, ледве він побачив це ніжне, мінливе, як дивна картина, личко, цей стрункий і любий стан, від якого так і війнуло теплом недавнього сну. Зворушили його і збентеження, і переляк, що проступали на її обличчі.
«Квітонько ти моя найчарівніша! – подумки промовив він. – Чого ж ти боїшся? Я і життя, і кров свою за тебе віддав би...»
Але пан Міхал не сказав цього Кшисі вголос, зате так довго і з таким почуттям притискав кінчики своїх гострих вусиків до її оксамитових рук, що на них залишилися червоні сліди.
Бачачи усе це, Бася зумисне нагорнула собі на очі біляве волосся, щоб не виказати хвилювання, проте цієї миті ніхто на неї не дивився. Усі погляди були звернені на пару, що стояла посеред кімнати, мовчання ставало нестерпним.
Першим його порушив пан Міхал.
– Ніч для мене проминула у печалі й тривозі, – сказав він, – бо я всіх учора бачив, опріч вас, милостива панно, а ще мені стільки сумного розповіли, що хотілося більше плакати, аніж спати.
Кшися, почувши ці відверті слова, зблідла ще сильніше, пан Володийовський подумав, що вона ось-ось зомліє і квапливо промовив:
– Про це ми ще поговоримо, а зараз я вас ні про що більше не питатиму, хочу, щоб ви, милостива панно, відпочили й заспокоїлися. Я ж не barbarus********, не звір якийся, і, Бог свідок, тільки добра вам зичу.
– Дякую! – прошепотіла Кшися.
Пан Заглоба, стольник і його дружина безперестану обмінювалися поглядами, натякаючи на те, що час почати спільну розмову, але довго ніхто з них не міг на це зважитися. Та ось нарешті підвівся пан Заглоба.
– Треба б, – сказав він, звертаючись до прибульців, – сьогодні з’їздити до міста. Там перед виборами все аж кипить, кожен свого висуванця хвалить. Дорогою я розповім вам, панове, кого, на мій розсуд, треба підтримати.
Ніхто не озвався, пан Заглоба повів осовілим оком довкола, нарешті звернувся до Басі:
– А ти, бджілко, поїдеш із нами?
– Та хоч на Русь! – різко відповіла Бася.
І знову запала тиша. З такими запинками минув цілий сніданок, розмова не клеїлася.
Нарешті усі підвелися з-за столу.
Пан Володийовський відразу ж підійшов до Кшисі й промовив:
– Милостива панно, мені неодмінно треба поговорити з вами наодинці.
Після цього він подав їй руку, і вони пройшли у прилеглу кімнату, в ту саму, що була свідком їхнього першого поцілунку.
Посадивши Кшисю на софу, пан Міхал сів поруч і як дитину заходився гладити її по голові.
– Кшисю! – сказав він нарешті лагідним голосом. – Ти не боїшся більше? Чи можеш тепер спокійно і розважливо говорити зі мною?
Дівчина вже зовсім заспокоїлася, а крім того, її зворушила його доброта, і тоді вона вперше підвела на нього очі.
– Можу, – відказала вона тихо.
– Чи правда, що ти йдеш у черниці?
У відповідь Кшися стулила руки й благально прошепотіла:
– Не гнівайся на мене, милостивий пане, не проклинай, але це правда!
– Кшисю! – промовив пан Володийовський. – Невже ти й справді здатна топтати людське щастя, як зараз моє топчеш? Де твоє слово, де наша домовленість? Я з Богом вести війни не можу, але скажу тобі наперед те, що вчора мені пан Заглоба сказав: сутани з людської кривди не шиють. Моєю кривдою Божої слави не примножиш, адже Господь над усім світом панує, всі народи і землі, моря й річки, птахи піднебесні, звірі лісові, сонця, зорі й усе, що тільки на думку спасти може, і навіть більше, усе його, а ти в мене одна – кохана і найдорожча, моє щастя, увесь мій скарб. Невже ти гадаєш, що Господь Бог, усім володіючи, схоче в убогого жовніра цей скарб вирвати? Що він, із добротою його великою, пристане на це, не розгнівається, задоволений буде? Подумай, що ти йому даєш – себе? Але ж ти моя, ти мені доброхіть присягала, отже, даєш не своє, а чуже, мій біль, мої сльози, а може, й мою смерть. Чи маєш ти на це право? Спитай про це у свого серця, свого розуму, у власного сумління спитай... Якби я тебе скривдив, кохання своє зрадив, тебе забув, у тяжких гріхах чи в безчесті якому винуватий був – ой, та годі, й говорити про це не хочеться! Але я поїхав у дикий степ – орду постерегти, розбійників половити, Вітчизні прислужитися, життя свого не шкодуючи, а тебе кохав до нестями, про тебе вдень і вночі думав і, як олень до води, птах у небеса, дитя до матері і мати до дитини, до тебе прагнув! І за оце все мені така зустріч, така нагорода? Кшисю, люба моя, друже мій, моя обранице, скажи мені, що скоїлося? Не крийся, говори щиро, як я з тобою говорю, допоможи укріпити віру, не залишай мене наодинці з моїм нещастям. Ти сама дала мені таке право – не роби мене покиньком!..
Не знав сердешний пан Міхал того, що є на світі право набагато владніше й давніше, аніж звичайні людські права, і, скоряючись йому, серце тільки слідом за коханням іде і йтиме, а те, котре кохати перестало, вже самим цим у віроломстві винувате. Так гасне ненароком лампа, коли в ній вигорить гас. Тож, не знаючи про це, пан Володийовський обіймав коліна Кшисі, просив і благав її, а вона відповідала йому тільки потоками сліз, бо вже не могла відповісти серцем.
– Кшисю, – сказав нарешті маленький рицар, підводячись, – у сльозах твоїх щастя моє втонути може, але ж я тебе не про це, а про порятунок благаю.
– Не питай мене, милостивий пане, про причини, – відповіла, ковтаючи сльози, Кшися, – не шукай глузду, так, напевно, мусить бути і не буде інакше. Не гідна я такого чоловіка, як ти, мосьпане, і ніколи не була гідна... Знаю я, якої кривди тобі завдаю, і прикро мені від цього, ох як прикро!... Ради дати собі не можу... О Боже мій, Боже! Серце крається! Вибач мені, милостивий пане, не гнівайся, відпусти і не проклинай!
Сказавши це, Кшися упала перед паном Володийовським навколішки.
– Знаю, знаю, скривдила я тебе, милостивий пане, тому ласкаво прошу поблажливості й милосердя.
Тут темна Кшисина голівка схилилася аж до підлоги. Пан Володийовський тієї ж миті силоміць підняв бідолашну плакальницю з підлоги, посадив знову на софу і, мов несамовитий, заходився міряти кроками кімнату. Іноді він зупинявся, обхопивши голову руками, потім знову ходив із кутка в куток, нарешті зупинився перед Кшисею і промовив:
– Дай собі ще час, а мені надію. Адже і я не кам’яний. Чому ж ти без крихти жалю печеш мене розжареним залізом? Хоч би я й хтозна-який терплячий був, та коли шкіра зашипить, мимоволі не витримаєш. А вже як мені боляче, і сказати не вмію... Далебі, не вмію!.. Простак я, знаю, найкращі мої роки на війнах проминули... О Боже! О Пречиста Діво! У цій самій кімнаті ти мені про кохання говорила! Кшисю, Кшисю! Я думав, довіку зі мною будеш, а тепер – усе, кінець! Що з тобою сталося? Хто підмінив тобі серце? Кшисю, адже я і досі той самий... Ти й знати не хочеш, що для мене цей удар болючіший, аніж для кого іншого, бо я вже одну кохану втратив. О Господи, що їй іще сказати, щоб зачепити її серце?.. Як же я мучуся, і всім байдуже до цього. Залиш мені хоч надію, не позбавляй усього відразу!..
Кшися нічого не відповідала, від ридань вона здригалася дедалі сильніше, а маленький рицар стояв перед нею, намагаючись угамувати спершу свою скорботу, а відтак і страшний гнів, і, нарешті, заспокоївшись, повторив:
– Залиш же мені хоч надію! Чуєш?
– Не можу, не можу! – відповіла Кшися.
Почувши це, пан Володийовський підійшов до вікна і притулився чолом до холодної шибки. Постоявши довгенько мовчки, він обернувся, ступив кілька кроків до дівчини і дуже тихо промовив:
– Бувай здорова, милостива панно! Мені тут робити нема чого. Щоб ти мала стільки щастя, як я мав горя! Знай, що я прощаю тобі, зараз словом, а дасть Бог, і серцем прощу... Тільки май надалі більше милосердя до людських страждань і не давай порожніх обіцянок. Та що там казати, у лиху годину переступив я ці пороги!.. Прощавай!..
Сказавши це, він ворухнув вусиками, уклонився і вийшов. У їдальні досі сиділи подружжя Маковецьких і пан Заглоба. Вони підхопилися назустріч панові Міхалу, але він тільки махнув рукою.
– Усе марно! – сказав він їм і вийшов. – Дайте мені спокій!..
З їдальні вузьким коридором маленький рицар попрямував до своєї кімнати. Там біля сходів, що вели у спочивальню панянок, дорогу йому заступила Бася.
– Нехай Бог вас утішить, милостивий пане, і пом’якшить Кшисине серце, – промовила вона голосом, що тремтів від сліз.
Пан Міхал, навіть не глянувши на неї, мовчки пройшов повз. І раптом його пойняв шалений гнів, гіркота переповнила душу, він обернувся до ні в чому не винної Басі, обличчя його було скривлене люттю і глумом.
– Дай Кетлінгу слово вийти за нього, – випалив він задихаючись, – закохай його в себе, а потім розтопчи, розтерзай його серце і піди у черниці!
– Пане Міхале! – здивовано заволала Бася.
– Натішся уповні, нарозкошуйся поцілунками, а далі йди, відбувай покуту!.. Бодай би вас хап ухопив!..
Цього Бася стерпіти вже не могла. Сам Бог бачив, скільки самозабуття було у її побажанні, а у відповідь вона почула несправедливий докір, глум і образу тієї миті, коли життя б віддала, аби тільки втішити невдячного.
Її палка душа аж кипіла. Щоки дівчини пашіли вогнем, ніздрі роздулися від гніву. Не роздумуючи ані хвилини, Бася струснула непокірною чуприною і вигукнула:
– То знай же, милостивий пане, що не я через Кетлінга іду в черниці!
Сказавши це, вона збігла вгору сходами і зникла з очей.
Маленький рицар остовпів від подиву, а потім, ніби прокинувшись, провів по обличчю руками, протираючи очі як людина, котра щойно пробудилася від сну.
Зненацька, налившись кров’ю, він схопився за шаблю і страшним голосом закричав:
– Горе зрадникові!
За чверть години він уже мчав до Варшави, аж вітер свистів у нього у вухах та грудки землі летіли з-під копит коня.
******** Спільноти (лат.).
******** Доказ (лат.).
******** Варвар (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХІХ
Від’їзд його помітили пан стольник із дружиною і пан Заглоба, які з тривогою поглядали одне на одного, ніби питаючи, що сталося і куди він їде.
– Боже праведний! – заволала пані стольникова. – Ще рушить десь у Дике поле, і я його більше не побачу!
– Або ж слідом за цією блазнихою у кляшторі сховається! – додав зрозпачений пан Заглоба.
– Тут треба щось вирішувати! – згодився пан стольник.
Зненацька відчинилися двері, й у їдальню вихором увірвалась Бася, схвильована, бліда. Зупинившись посередині кімнати й затуливши долонями очі, вона затупала ногами, як мала дитина, і запищала:
– Рятуйте, люди добрі! Пан Міхал поїхав убити Кетлінга! Хто в Бога вірує, нехай скаче за ним, зупинить! Рятуйте, рятуйте!..
– Що з тобою, панно? – вигукнув, хапаючи її за руки, пан Заглоба.
– Рятуйте! Пан Міхал уб’є Кетлінга! Через мене проллється кров, Кшися загине, і все через мене!
– Говори! – струснувши її, заволав пан Заглоба. – Звідкіля ти це знаєш? Чому через тебе?
– Бо я зі злості сказала йому, що вони кохають одне одного і що Кшися через Кетлінга у черниці йде. Заради усіх святих, хто в Бога вірує, нехай квапиться, завадить цьому. Їдь, милостивий пане, чимшвидше, усі їдьте, всі їдьмо!
Пан Заглоба, котрий не звик у таких випадках гаяти часу, вискочив на подвір’я і звелів негайно запрягати.
Пані стольникова хотіла розпитати Басю про дивовижну новину. Вона досі й подумати не могла, що Кшися і Кетлінг кохають одне одного, але Бася вилетіла слідом за паном Заглобою приглянути, як запрягатимуть, допомогла вивести коней, поставила їх у дишло, і, нарешті, сівши на передок, простоволоса під’їхала до ґанку, на якому двоє чоловіків, уже вбраних, чекали на неї.
– Злазь! – сказав їй пан Заглоба.
– Не злізу!
– А я кажу, злазь!
– Не злізу! Сідайте, місця вистачить, а ні, то сама поїду!
Із цими словами вона взяла у руки віжки, а чоловіки, бачачи, що сперечатися з нею – тільки гаяти час, дали їй спокій.
Тим часом підбіг із батогом челядник, а пані стольникова встигла винести Басі кошушанку і ковпачок, бо день був морозний.
І вони рушили.
Бася залишилася на передку, пан Заглоба марно вмовляв її пересісти хоч на перше сидіння, але вона й цього не схотіла, можливо, боячись, щоб він не лаяв її, через те йому довелося розпитувати здалека, кричачи на повен голос, а вона відповідала, не повертаючи голови.
– Звідкіля ти, – почав пан Заглоба, – знаєш про цю парочку?
– Я все знаю!
– Кшися, чи що, тобі сказала?
– Кшися нічого мені не говорила.
– То, може, сам шотландець?
– Ні, але я знаю, що він саме через неї до Англії зібрався. Усіх пошив у дурні, опріч мене.
– Неймовірно! – промовив пан Заглоба.
А Бася йому:
– Це ваша, милостивий пане, робота. Не треба було їх зводити.
– Сиди тихо, не пхай носа до чужого проса! – відповів пан Заглоба. Його найбільше зачепило те, що її докір чує латичівський стольник.
Трохи помовчавши, він додав:
– Я їх зводив? Я їм щось радив? Отакої! Мені подобаються такі балачки!
– А що ні, скажете? – відповіла дівчина.
Далі вони їхали у повній тиші.
Пан Заглоба ніяк не міг спекатися думки, що Бася має слушність і що без нього тут справді не обійшлося. Думка ця гризла його всеньку дорогу, ще й коляска тряслася мов проклята, тож у старого шляхтича геть зіпсувався настрій, він ладний був звинувачувати у всьому самого себе.
«Володийовський і Кетлінг, – міркував він, – мали б рацію, якби, змовившись, відтяли мені вуха. Одружити когось супроти його волі – це все одно, що наказати комусь на кобилі обличчям до хвоста їздити. Слушно каже ця муха. Якщо трапиться двобій, кров Кетлінга буде на моїй совісті. І що це я на старості літ ніяк не вгамуюся? Тьху, нехай йому лиха година! Ще більше, наостанок мало в дурні не пошили, бо ледве здогадався, з якої це речі Кетлінг зібрався за море їхати, а ця галка у черниці податися, та гайдучок усе відразу збагнув...»
Тут задумався пан Заглоба, а за хвилю сказав:
– Шельма, не дівчина! Мабуть, очі у пана Міхала там, де й у рака, раз він нею заради тієї ляльки знехтував!
Тим часом вони дісталися до міста. Отут і почалися труднощі. Ніхто з них не знав, ні де тепер мешкає Кетлінг, ні де зупинився пан Володийовський, а знайти їх у такому скопищі людей було не легше, ніж зернину в корці маку.
Спочатку вони подалися до двору великого гетьмана, там їм сказали, що Кетлінг саме сьогодні вранці має відплисти за море. До речі, сказали, пан Володийовський теж тут побував, розпитував усіх про Кетлінга, але де він тепер, ніхто не знав. Можливо, пристав до хоругви, що розкинула шатра у полі за містом.
Пан Заглоба звелів їхати до табору, проте й там не пощастило натрапити на слід пана Міхала. Об’їхали ще усі заїжджі двори на вулиці Длугій, були на Празі, усе марно.
Тим часом настала ніч, про ночівлю в готелі годі було й думати, тому вирішили повернутися додому.
Усі були зажурені. Бася навіть трохи сплакнула, набожний пан стольник читав молитви, а пан Заглоба був справді стривожений. Та він усе-таки пробував розвеселити і себе, і компанію.
– Ха! – промовив він. – Ми тут бідкаємося, а пан Міхал, можливо, уже вдома!
– Або у двобої прохромлений! – озвалась Бася.
І заходилася ридати, повторюючи крізь сльози:
– Язика мені відтяти треба! Це я, я винувата! О Господи, я, напевно, збожеволію!
– Тихо, панно! – заспокоїв її пан Заглоба. – Не твоя це провина! І знай, якщо зітнулися вони, то не Міхалові лежати на землі.
– А мені й того рицаря жаль! Добре ж ми йому за гостинність віддячили! Боже! Боже!
– Вона правду каже, – згодився пан Маковецький.
– То годі вам! Кетлінг, мабуть, уже до Пруссії під’їздить. Адже чули – поїхав один. Дасть Бог, зустрінуться вони, згадають давню дружбу, а з нею і службу. Вони ж скільки у походах укупі солі з’їли, стремено в стремено їздили, на одному сідлі спали, разом відбивали набіги, чимало ворожої крові пролили. На ціле військо своєю приязню вславилися, а Кетлінга за красу дружиною пана Володийовського називали. Бути не може, щоб, зустрівшись, не згадали вони цього.
– Часом і таке буває, – підхопив поміркований пан стольник, – що найвірніша приязнь переходить у ненависть. Скажімо, у наших краях пан Дейма зарубав пана Убиша, з яким приятелював років із двадцять. Можу вам, панове, якщо ваша ласка, цю сумну історію розповісти.
– Якби голова моя зараз вільна була, я залюбки послухав би, як і розповіді милої дружини вашої, котра не промине жодної деталі, розказуючи про своє родинне дерево. От тільки страх мене бере, як згадаю ваші слова про приятелювання і ненависть. Боронь Боже від такої напасті, боронь Боже!
Але пана стольника не можна вже було зупинити.
– Одного звали паном Деймою, другого – паном Убишем! Обидва люди достойні й друзі нерозлийвода.
– Ой! Ой! Ой! – понуро мовив пан Заглоба. – Вірмо у милосердя Боже, що цього разу так не буде, бо інакше Кетлінгу не жити!
– Нещастя! – помовчавши хвилину, вів далі пан стольник. – Про що це я? Так, так, про Дейму й Убиша! Пам’ятаю, як сьогодні це було... А йшлося теж про жінку...
– Вічно ці жінки! Перша-ліпша чорнявка такого пива тобі зварить, що вип’єш і скрутить тебе, – буркнув пан Заглоба.
– А ти, ваша милость, Кшисі не ображай! – зненацька заволала Бася.
А пан Заглоба їй:
– Якби пан Міхал у тебе закохався, не було б оцього всього...
Так за розмовами доїхали додому. Серця затьохкали у всіх, коли вони побачили світло у вікнах. Подумалося, чи не пан Володийовський часом приїхав?




























