Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц)
Побачив я цей хрест, і в голові у мене промайнуло: «Ось дерево, другого не буде», – але відразу ж самому страшно стало. В ім’я Отця і Сина! Не стану ж я їх на хресті вішати! Проте, думаю, чом би не потішити Христа, наказавши у нього на очах зітнути голови тим, котрі стільки невинної крові пролили, і кажу: «Боже праведний, нехай видасться тобі, що це ті самі юдеї, які тебе на хресті розіп’яли: вони за них анітрохи не ліпші». І звелів я брати по одному полоненому, приводити на пагорбок до розп’яття і біля його підніжжя стинати їм голови. Були поміж ними сивочолі діди і пахолки безвусі. Привели першого, він до мене: «Заради Христа, заради його хресних мук, помилуй, пане!» А я на це: «По шиї його!» Драгун розмахнувся, і покотилася голова... Другого привели, він те саме: «Заради Христа милосердного, помилуй!» А я знову: «По шиї його!» Так само і з третім, із четвертим, із п’ятим; усього їх було чотирнадцять, і кожен мене заклинав іменем Христовим... Уже й зоря погасла, доки ми впоралися. Наказав я покласти мертві тіла довкола розп’яття... Дурень! Гадав, вигляд їхній буде приємний Сину Божому, вони ж іще певний час то руками, то ногами смикали, іноді котрийсь скинеться, немов витягнута з води риба. Зрештою, недовго стражденні корчилися, незабаром життя покинуло обезголовлені тіла, і лежали вони кружком непорушно.
Тим часом темінь зробилася непрозірна, і вирішив я тут-таки заночувати, хоч багать розводити не було з чого. Ніч Бог послав теплу, і люди мої залюбки вляглися на попони, а я пішов іще до розп’яття, щоб біля ніг Усевишнього помолитися на ніч і перепоручити себе його милосердю. Думав, молитви мої з особливою вдячністю будуть прийняті, позаяк день я провів у трудах і вчинене вважав за свою заслугу.
Часто жовнір, нагарувавшись у поході, засинає, не дочитавши вечірньої молитви. Так сталося й зі мною. Драгуни, бачачи, що я стою навколішки, обіпершись на хрест, вирішили: я поринув у благочестиві роздуми, і ніхто не пробував їх порушити. Насправді ж очі мої умить стулилися, і дивний сон зійшов на мене від того розп’яття. Не скажу, що мені було послане видіння: я і був, і зараз цього недостойний, одначе, міцно заснувши, бачив я, немовби наяву, від початку до кінця муки Господні... Бачив страждання невинного ягняти, і серце моє полагіднішало, з очей потекли сльози, і безмірний жаль стиснув душу. «Господи, – кажу, – маю я сотню хвацьких молодців. Хочеш побачити, яка у русі наша кіннота? Кивни тільки головою, а я цих вражих синів, катів твоїх, умить на шматки посічу шаблями». Ледве я так сказав, видіння враз розсіялося, залишився один тільки хрест, а на ньому Христос, що плаче кривавими сльозами... Обійняв я підніжжя святого дерева і теж заридав. Скільки це тривало, не знаю, але через якийся час, трохи вгамувавшись, знову кажу: «Боже! Боже! Проповідував же ти своє святе вчення зачерствілим юдеям, адже так? Було б тобі з Палестини у нашу Річ Посполиту прийти – ми б уже тебе до хреста прибивати не стали, а прийняли ласкаво, щедро обдарували добром і шляхетським званням нагородили для подальшого примноження божественної твоєї слави. Чом ти так не вчинив, Господи?»
Із цими словами підіймаю я очі (не забувайте, усе це уві сні було) і що я бачу? Господь наш дивиться на мене суворо, брови супить і зненацька відповідає громовим голосом: «Дешеве нині шляхетство ваше, бо під час шведської війни будь-який міщанин міг собі його купити. Але не в цьому річ! Ви з гультяями одне одного варті, і вони, й ви гірші за юдеїв, бо щодня мене на хресті розпинаєте... Хіба я не наказав вам навіть ворогів своїх любити і провини їм прощати, а ви, як люті звірі, розтерзати ладні один одного? Попри це, я муку терплю нестерпну. А ти сам, ти, котрий мене у катів відбити хотів, а потім у Річ Посполиту закликав, – що ти зробив? Он трупи довкола мого хреста лежать, і підніжжя кров’ю забризкане, а то ж були невинні люди – деякі зовсім іще юні, а деякі, небагаті на розум, наче дурні вівці сліпма за іншими пішли. Виявив ти до них милосердя, судив, перш ніж умертвити? Ні! Ти звелів їм усім голови постинати і ще думав мене цим утішити. Наспрвді ж одне діло сварити й карати, як батько карає сина, як старший брат сварить молодшого, і геть інше – помщатися, карати без суду, не знаючи міри в покараннях і жорстокості. До того вже дійшло, що на цій землі вовки милосердніші за людей, трави сходять кривавою росою, вітри не віють, а виють, річки сльозами повняться і люди простягають руки до смерті, вигукуючи: «Рятівнице наша!»
«Господи! – закричав я. – Невже вони кращі за нас? Хто найстрашніші коїв жорстокості? Хто бусурман покликав?..»
«Любіть їх, навіть караючи, – відповів Господь, – і тоді полуда спаде у них з очей, жорстокість покине серця і милосердя моє буде з вами. А інакше прийде навала татарська і всіх – і вас, і їх – полонять, і служитимете ви ворогові, терплячи муки, зносячи приниження, заливаючись слізьми, аж до того дня, коли один одного полюбите. Якщо ж і надалі не зменшите своєї ненависті, не буде ні одним, ні другим поблажливості, і поганин заволодіє цією землею на віки вічні!»
Перелякався я, почувши таке пророцтво, і довго не міг слова вимовити, а потім, упавши ниць, запитав:
«Що ж мені робити, Господи, щоб спокутувати свої гріхи?»
На що Господь відповів:
«Іди і повторюй мої слова, проповідуй любов!»
Після цих слів мій сон розвіявся. А позаяк літня ніч коротка, прокинувся я вже на зорі, мокрий від роси. Глядь: голови довкола розп’яття так само кружком лежать, тільки обличчя посиніли. І дивна річ: учора радісно мені було на них дивитися, а сьогодні огорнув страх, особливо коли я глянув на голову одного пахолка, років, може, на сімнадцять, надзвичайно вродливого. Я звелів жовнірам поховати тіла під цим самим хрестом і відтоді... став зовсім іншою людиною.
Спочатку, бувало, думалося: сон – мара! Але той сон міцно застряв у мене в пам’яті й поволі заволодів немовби усією моєю сутністю. Звісно, я не смів навіть подумати, що це сам Усевишній зі мною бесідував, бо, як уже вам казав, достойним себе не відчував, одначе могло статися, що сумління, яке на час війни зачаїлося у найдальшому куточку душі, наче татарин у травах, зненацька подало голос, аби оголосити мені Господню волю. Я пішов на сповідь: ксьондз підтвердив мій здогад. «Це очевидна пересторога і воля Божа, прислухайся до них, бо зле тобі буде».
Відтоді я почав проповідувати любов.
Але товариство й офіцери сміялися мені у вічі: «Ти що, кричали, ксьондз, щоб повчання нам давати? Хіба мало ті песиголовці кривди Всевишньому вчинили, мало костьолів спалили, мало сплюндрували хрестів? За це, чи що, ми маємо їх любити?» Одне слово, ніхто мене не слухав.
І тоді, після битви під Берестечком, зодягнувся я у цей духовний одяг, щоби з більшим правом нести людям слово Боже і волю його.
Ось уже понад двадцять років я роблю свою справу, не знаючи спочинку. Уже й волосся посивіло... Нехай не покарає мене Господь у своєму милосерді за те, що голос мій був досі голосом волання у пустелі.
Любіть ваших ворогів, милостиві панове, карайте їх, як карає батько, сваріть, як сварить старший брат, інакше, хоч би як гірко їм було, гірко буде й вам, і всій Речі Посполитій.
Погляньте, що принесла ця війна, які плоди братньої ненависті! Земля стала пустелею, у мене в Ушиці замість парафіян самі могили. На місці костьолів, міст, сіл – згарища, а поганська міць розростається, кріпне і погрожує нам, як море, котре й тебе, кам’янецька твердине, ладне поглинути...
Пан Ненашинець слухав розповідь ксьондза Камінського з великим хвилюванням, аж чоло його краплями зросив піт, а потім першим порушив мовчання:
– Є, звісно, серед козаків достойні лицарі, взяти для прикладу хоч би й присутнього тут пана Мотовила, котрого усі ми шануємо і любимо. Та щодо загальної любові, про яку так промовисто говорив ксьондз Камінський... я, признатися, досі у тяжкому жив гріху, бо не відчував у собі цієї любові, та й не намагався її здобути. Тепер, дякувати, його превелебність трохи відкрив мені очі. Проте без особливої Божої ласки я такої любові у своєму серці не знайду, бо ношу в ньому згадку про страшну кривду, а що це за кривда, можу коротко вам розказати.
– Спершу треба випити чогось тепленького, – перебив його пан Заглоба.
– Підкиньте дров у грубу, – звеліла слугам Бася.
І невдовзі просторий покій знову засяяв світлом, а перед кожним із рицарів слуга поставив по кварті підігрітого пива. У ньому всі мерщій змочили свої вуса, а коли відпили по ковтку чи більше, пан Ненашинець почав свою оповідь – і покотилося слово за словом, наче віз путівцем:
– Мати, вмираючи, доручила мені опікуватися сестрою. Звали її Геленкою. Ні дружини, ні дітей я не мав, і любив я дівчинку понад усе. Була вона на двадцять літ молодша від мене, я її на руках носив. Одне слово, за свою доньку мав. Потім пішов я у похід, а її взяли у ясир ординці. Повернувся – головою об стіну бився. Увесь мій набуток пропав під час набігу, але я продав останнє, що мав, – кінську збрую! – і поїхав із вірменами, щоб викупити сестру. Знайшов її у Бахчисараї. Жила вона не в гаремі поки що, а при гаремі, бо їй було лишень дванадцять. Довіку не забуду, Геленко, тої миті, коли я тебе відшукав: як ти мені на шию кинулася, як очі мої цілувала! Та що з того! Виявилося, мало я привіз грошей. Надто вже вродлива сестра була. Єгу-ага, котрий її викрав, утричі більше зажадав! Пропонував я себе на додачу. І це не допомогло. У мене на очах купив її на базарі великий Тугай-бей, славетний наш недруг, який хотів дівчинку років зо три при гаремі потримати, а потім зробити своєю дружиною. Поїхав я назад, їду і чуба на собі рву. Дорогою довідався, що у приморському улусі живе одна з дружин Тугай-бея із його улюбленим синком, Аз’єю... Тугай-бей у всіх містах і багатьох селах тримав дружин, щоб усюди під власним дахом мати насолоду. Дізнавшись про цього синка, подумав я, що Господь указує мені останній спосіб урятувати Геленку, і вирішив маленького Тугай-беєвича викрасти, аби згодом обміняти на сестру. Але сам я цього зробити не міг. Треба було кинути клич в Україні або в Дикому полі та зібрати ватагу, що зробити було непросто: по-перше, ім’я Тугай-бея всюди на Русі наганяло страх, а по-друге, він козакам із нами воювати допомагав. Проте у степах чимало всякої потолочі бродить, здобичі шукає, – ці молодці задля наживи на край світу підуть. Зібрав я з таких пристойну команду. Чого ми натерпілися, аж поки чайки вийшли в море, словами не скажеш – нам і від козацької старшини доводилось ховатися. Та Господь мене благословив. Викрав я Аз’ю ще й добрячу прихопив здобич. Погоня нас не наздогнала, і дісталися ми щасливо до Дикого поля, звідки я хотів поїхати до Кам’янця, щоб через тамтешніх купців негайно почати перемови.
Здобич я всю розділив поміж молодцями, собі тільки Тугаєве цуценя залишив. Позаяк я розплатився з цими людьми щедро, не скуплячись, а до того ще й у яких халепах із ними побував, і з голоду вкупі вмирав, і головою своєю через них ризикував не раз, то й подумав, що кожний за мною піде в огонь і воду, що я їхні серця завоював навіки.
І гірко за це невдовзі поплатився.
Мені й на думку не спало, що вони власних отаманів на шматки роздирають, аби їхню здобич між собою поділити. Забув я, що ці люди не знають, що таке вірність, чесність, сумління, вдячність... Уже під самим Кам’янцем спокусила їх надія одержати за Аз’ю багатий викуп. Уночі накинулися на мене, як вовки, зашморг затягли на шиї, покололи ножами і врешті, вирішивши, що я здох, покинули в пустелі, а самі втекли, прихопивши хлопчика.
Господь зіслав мені спасіння й повернув здоров’я, але Геленка моя пропала навіки. Може, живе ще десь там, може, після Тугаєвої смерті іншому поганинові дісталася, може, прийняла магометанську віру або просто забула брата, може, її син колись із мене випустить кров... Отака в мене історія!
Пан Ненашинець замовк і понуро втупив очі у землю.
– Скільки ж ми крові й сліз за ці краї пролили! – зітхнув пан Мушальський.
– Полюби недругів своїх, – утрутився в розмову ксьондз Камінський.
– А оговтавшись, ти не пробував цього цуценяти шукати? – запитав пан Заглоба.
– Як я згодом дізнався, – відповів пан Ненашинець, – на моїх бандитів інші розбійники напали і всіх до одного вирізали. Вони ж, напевно, разом зі здобиччю і хлопчика забрали. Я всюди шукав, але він наче у воду впав.
– А може, ти, милостивий пане, потім його десь і зустрічав, та впізнати не зміг? – сказала Бася.
– Маленький він був, рочків зо три, мабуть, йому було. Тільки й міг ім’я своє назвати – Аз’я. Та я б його впізнав: у нього на грудях над кожним соском по рибині синього кольору наколено.
Зненацька Мелехович, котрий досі сидів мовчки, озвався зі свого кутка дивним голосом:
– По рибинах ваша милость його б не впізнав: у багатьох татар такі наколки є, особливо у тих, що у прибережних краях живуть.
– Неправда, – заперечив сивий пан Громика. – Тугай-бей під Берестечком на бойовищі залишився лежати, бачили ми це стерво: у нього на грудях, як зараз пам’ятаю, були рибини, а в решти поганців – інші знаки.
– А я кажу вашій милості, що рибини багато в кого є.
– Авжеж, у тих, хто із ворожого Тугаєвого племені.
Подальшу розмову перебив прихід пана Лельчиця, який, посланий уранці паном Володийовським у розвідку, щойно повернувся назад.
– Пане коменданте, – промовив він просто з порога, – біля Сирітського броду з молдавського боку люди якісь залягли. Схоже, до нас намірилися.
– Що за люди? – запитав пан Міхал.
– Розбійники. Валахів трохи, угорців, решта – ординці. Разом десь дві сотні.
– Це ті, що з валаського боку бешкетували, як мені доповіли, – сказав пан Володийовський. – Пиркалаб, либонь, їх притиснув, от вони й подалися до нас. Тільки там самих ординців сотні зо дві набереться. Уночі вони переправляться, а на світанку ми їм улаштуємо зустріч. Панові Мотовилу і Мелеховичу після опівночі бути готовими. Череду волів підігнати для приманки, а зараз марш на квартири.
Офіцери почали розходитися, та ще не всі встигли вийти за двері, як Бася, підбігши до чоловіка, обвила його шию руками й заходилася щось шепотіти на вухо. Маленький рицар, усміхаючись, заперечливо хитав головою, вона ж, очевидно, наполягала на своєму, дедалі міцніше сплітаючи руки довкола його шиї.
Бачачи це, пан Заглоба порадив:
– Зроби їй хоч раз приємність, а там, може, і я, старий, за вами потюпаю.
******** Тієї самої матері (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХVI
Розрізнені ватаги, що промишляли розбоєм обабіч Дністра, складалися з людей усяких народностей, які населяли тутешні краї. Переважали з них зазвичай татари, котрі повтікали з добрудзької та білгородської орд, – ще дикіші й відважніші за своїх кримських побратимів, та було й чимало волохів, козаків, угорців, польської челяді, що дала дьору з придністровських сторожових поселень. Зграї ці гасали то польською, то валаською стороною, переходячи вперед-назад прикордонну річку, залежно від того, хто їх притискав: пиркалаби чи коменданти Речі Посполитої. У ярах і лісах, у глибоких печерах мали вони таємні схованки.
Головною метою їхніх набігів були череди волів, що випасалися при заставах, і коні, які навіть узимку залишалися у степах, шукаючи корму під снігом. Але, крім того, розбійники нападали на села, містечка, поселення, на невеликі гарнізони, на польських і навіть турецьких купців, на посередників, які їхали до Криму з викупом. Кожна зграя мала свої порядки і свого отамана, об’єднувалися вони рідко. Часто навіть траплялося, що численніші ватаги вирізали менші. Розплодилося їх на руських землях дуже багато, особливо від часів козацько-польських війн, коли у тих краях стало спечно.
Придністровські ватаги, що поповнювалися за рахунок утікачів з орди, були вельми грізні. Зустрічалися такі, що налічували по півтисячі душ. Привідці їхні називали себе беями. Вони спустошували країну у чисто татарський спосіб, і нерідко коменданти гарнізонів не знали, з ким мають справу: з розбійниками чи передовими чамбулами орди. Регулярним військам, зокрема кінноті Речі Посполитої, ці ватаги не могли дати відсічі, але, будучи загнані у пастку, билися відчайдушно, добре розуміючи, що тих, хто опиниться в полоні, чекає зашморг.
Зброю вони мали найрозмаїтішу. Луків і рушниць їм бракувало, щоправда, у нічних набігах від них мало користі. Більшість була озброєна ганджарами******** й турецькими ятаганами, обушками, татарськими шаблями і дубцями, у розщеплений кінець яких уставляли кінську щелепу, міцно прив’язану мотузкою. Ця остання зброя у сильній руці була страшна – її удару не витримувала жодна шабля. Дехто мав залізні вила, дуже довгі й гострі, а дехто рогатини: ними захищалися під час раптових атак кінноти.
Ватага, що зупинилася біля Сирітського броду, була, напевно, найчисленніша або ж її зацькували на молдавському боці, якщо вона відважилася наблизитись до хрептівського гарнізону, незважаючи на жах, який охоплював усіх головорізів на саму тільки згадку імені пана Володийовського. І справді, другий роз’їзд привіз звістку, що складалася вона з понад чотириста осіб, а командує ними Азба-бей, славнозвісний розбійник, котрий уже декілька років тримав у страсі жителів і польської, і молдавської сторін.
Пан Володийовський зрадів, довідавшись, із ким матиме справу, і негайно віддав відповідні розпорядження. Окрім Мелеховича і Мотовила, наказ виступити одержали й хоругви генерала подільського і пана підстолія пшемисльського. Пішли вони ще вночі й нібито врізнобіч, проте, подібно до того як рибалки широко розкидають сіті, аби потім зійтися біля однієї ополонки, так і ці хоругви мали, зробивши великого гака, на світанку з’єднатися біля Сирітського броду.
Бася з тремтливим серцем спостерігала за виступом війська: це була її перша участь у великому поході, і, коли вона дивилася на цих вишколених бувалих степових вовків, серце її, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Вони виходили так тихо, що у самій фортеці їх не було чути. Не забряжчали мундштуки, стремено не дзвякнуло об стремено, шабля об шаблю, жоден кінь не заіржав. Ніч видалася погідна і надзвичайно ясна. Місяць уповні яскраво освітлював фортечний пагорб і степ, що спускався від нього, та ледве чергова хоругов виходила за частокіл, обсипана срібними іскрами, які місяць викришував із шабель, вона одразу ж зникала з очей, неначе зграя куріпок, що пірнула у море трав. У всьому цьому було щось таємниче.
Басі здавалося, що це мисливці виїжджають на полювання, яке відбудеться на світанку, і тому рухаються так тихо й обережно, щоб не сполохати передчасно звіра... І їй нестерпно закотріло взяти участь у цьому полюванні.
Пан Володийовський не перечив, бо його переконав у цьому пан Заглоба. Та й сам він розумів, що рано чи пізно все одно доведеться вдовольнити Басине бажання, і вирішив не відкладати до іншого разу, тим паче, що розбійники не мали звички послугуватися луками й самопалами.
Із фортеці вони вирушили, одначе, тільки через три години піся того, як вийшли перші хоругви, бо це відповідало складеному паном Міхалом плану. З маленьким рицарем виступили пан Заглоба, пан Мушальський і двадцять Лінкгаузових драгунів на чолі з вахмістром. Драгуни ці, всі до одного мазури, були молодці як на підбір, під захистом їхніх шабель гарнесенька комендантша могла почуватися не менш безпечно, аніж у подружній спочивальні.
Сама вона, збираючись їхати у чоловічому сідлі, була відповідно одягнена: на ній були перлового кольору оксамитові шаровари – широченні як спідниця, заправлені у жовті сап’янові чобітки – і куртка, теж сірого кольору, підбита білим кримським смушком, з ошатною торочкою на швах. Довершував убір невеличкий срібний патронташ тонкої роботи, легка турецька шабелька на шовковій перев’язі й пістолети у шкіряних кобурах при сідлі. На голові у Басі була шапочка з верхом із венеційського оксамиту, оздоблена чаплиною пір’їною і обшита рисячим хутром. З-під шапочки виглядало відкрите, рожеве, майже дитяче личко і двоє допитливих, блискучих, як вуглинки, очей.
У такому уборі, верхи на гнідому бахматику, баскому, як козуля, і, як козуля, лагідному, Бася скидалася на гетьманського синка, котрий під опікою бувалих жовнірів уперше вирушає на урок ратного мистецтва. І опікуни милувалися нею; пан Заглоба з паном Мушальським штовхали один одного ліктями і час від часу то той, то другий цьомкав свій кулак на знак надзвичайного захоплення. І обидва вони, вкупі з паном Володийовським, умовляли її не хвилюватися через те, що затримується від’їзд.
– Ти на військовій справі не розумієшся, – казав маленький рицар, – от і боїшся, що ми тебе доправимо на місце, коли все уже скінчиться. Зрозумій: одні хоругви навпрошки йдуть, а інші мають гак зробити, щоб перетнути шляхи, – і аж тоді почнуть поволеньки сходитися, затискаючи супротивника в кільце. Ми вчасно прийдемо, без нас нічого не почнеться – все до хвилини розраховано.
– А якщо супротивник схаменеться і поміж хоругвами проскочить?
– Ворог наш, звісно, хитрий і чуйний, але й для нас війна не новина.
– Повір Міхалові, – вигукнув пан Заглоба, – він у цьому ділі найбільший практик. Зла доля цих негідників сюди пригнала.
–У Лубнах я зовсім іще молокососом був, – відповів пан Міхал, – та й то мені такі справи доручали. А тепер, щоб перед тобою не осоромитися, я ще старанніше усе продумав. Хоругви разом покажуться супротивникові, разом закричать і разом на нього кинуться – той і оком не змигне.
– І-і! – писнула на радощах Бася і, піднявшись у стременах, обхопила маленького рицаря за шию. – А мені можна буде з усіма кинутися, так? Можна, Міхалеку? – допитувалася вона зі спаленілими очима.
– У гущу бою я тебе не пущу, бо в метушні неважко біді статися, не кажучи вже про те, що кінь спіткнутися може, але я розпорядився, щоб після розгрому решту живих на нас погнали, – отоді ми дамо скакунам волю, і ти зможеш дві-три голови зітнути, тільки пам’ятай: за ким би не погналася, заходь завше з лівого боку – втікачеві не з руки буде вдарити, а ти його навідмаш полоснути зможеш.
А Бася на це:
– Го! Го! Я анітрохи не боюся! Ти сам казав, що я шаблею вже далеко краще, аніж дядько Маковецький, вправляюся. Ніхто мені не дасть ради, ніхто!
– Гляди, повіддя міцно тримай, – втрутився пан Заглоба. – Головорізи ці теж калачі терті, може і так статися: ти за ним ушквариш, а він візьме й поверне коня і осадить на місці, і ти з розгону пролетиш уперед, а він тим часом тебе й дістане. Досвідчений жовнір без потреби коню волі не дасть.
– І шаблі ніколи високо не підіймай, щоб легко було вколоти, якщо не вийде вдарити, – додав пан Мушальський.
– Я про всяк випадок буду поруч, – сказав маленький рицар. – Бачиш, у бою найважче те, що треба пам’ятати відразу про тисячу речей: про свого коня і про супротивника, про повіддя і про шаблю, коли краще вколоти, а коли вдарити! У вправного вояка усе саме собою виходить, але попервах навіть блискучі фехтувальники губляться: хоч яким він умілим виявиться, а в першому бою будь-який соплій, якщо тільки у битвах руку набив, його з коня звалить... Ось чому я буду з тобою поруч.
–Тільки мені не допомагай і людям накажи, щоб без потреби мене не виручали.
– Ну, ну! Ще побачимо, чи не затремтять у тебе жижки, коли спечно стане! – відповів, усміхаючись, маленький рицар.
– І чи не схопиш ти когось із нас за полу! – закінчив пан Заглоба.
– Побачимо! – з обуренням відповіла Бася.
Так перемовляючись, вони досягли околиці, там і сям порослої густим чагарником. До світанку лишилося вже небагато, але поки що зробилося темніше, бо зайшов місяць. Від землі почав підійматися легкий туман, затуляючи віддалені предмети. У цій дрібній імлі й мороку зарості, що маячили вдалині, розпаленілій Басиній уяві здавалися живими істотами. Часом їй ввижалося, що вона явно бачить людей і коней.
– Міхале, що це? – запитувала вона пошепки, показуючи пальцем на привид.
– Нічого, кущі.
– А я думала, що вершники. Скоро ми приїдемо?
– За якихось півтори години все й почнеться.
– Он як!
– Боїшся?
– Ні, тільки серце б’ється з нетерплячки! Боятися – ще б чого! Анітрішечки не страшно! Поглянь, який тут іній лежить... Хоч і темно, а видно.
Справді, вони саме в’їхали у ту частину степу, де довгі висохлі стебла бур’яну взялися інеєм. Пан Володийовський глянув і сказав:
– Он там Мотовило пройшов. Не далі як за півмилі, мабуть, зачаївся. Вже світає.
І таки почало світати. Сутінки порідшали. Небо і земля стали сірими, повітря зробилося прозорим, маківки дерев і кущів немовби взялися сріблом. Відкрилися дальні зарості, неначе хтось підняв завісу, що їх затуляла.
Зненацька від найближчої купи кущів відокремилась постать вершника.
– Пан Мотовиловський? – запитав пан Володийовський, коли семен осадив біля нього коня.
– Це я, ваша милость!
– Що чути?
– Гості перейшли Сирітський брід і на ревіння волів повернули до Калюса. Волів узяли і зараз на Юрковому полі стоять.
– А де пан Мотовило?
– За пагорбом, а пан Мелехович від Калюса зайшов. Де інші хоругви, не знаю.
– Добре, – сказав пан Володийовський, – я знаю. Скачи до пана Мотовила і звели замикати кільце. І нехай поміж собою і Мелеховичем людей по одному розставить. Рушай!
Козак майже ліг на сідло і так припустив із місця, що у коня аж кевкнула селезінка. Невдовзі він зник з очей. А маленький рицар із супутниками поїхали далі – ще безшумніше, ще обережніше... Тим часом зовсім розвиднілося. Туман, що на світанку піднявся був від землі, розтанув, а на східній окраїні неба з’явилася довга рожева і світла смуга, і це рожеве сяйво забарвило повітря, пагорби і схили ярів та верхівки дерев.
Раптом до слуху вершників від Дністра долинуло гучне хрипле каркання і попереду, високо в небі, з’явився велетенський табун круків, що летів назустріч світанку. Щохвилини від нього одривалися то один, то другий птах і, сповільнивши лет, починали кружляти над степом, як це роблять, видивляючись здобич, коршаки і яструби.
Пан Заглоба підняв угору шаблю і, показуючи її вістрям на круків, сказав Басі:
– Подивуйся кмітливості цих птахів. Де тільки запахне битвою, притьмом злітаються зусібіч, немовби хтось їх із мішка витрушує. Коли тільки одне військо йде або союзні армії з’єднатися поспішають, такого не побачиш. Ці бестії вміють угадувати людські наміри, ніхто їх, певна річ, не оповіщає. Sagacitas narium******** – це безумовно, проте й це чуда не пояснює. Важко не дивуватися...
Тим часом каркання подужчало, птахи значно наблизилися. Тоді пан Мушальський повернувся до маленького рицаря й промовив, поплескавши по луку:
– Пане коменданте, чи не дозволиш зітнути одного, щоб потішити твою дружину? Шуму це не зчинить.
– Та хоч два зітни, – відповів пан Володийовський, знаючи пристрасть пана Мушальського: старий жовнір любив похизуватися влучністю своїх стріл.
Діставши дозвіл, неперевершений лучник витяг із-за спини оперену стрілу, поклав її на тятиву і, піднявши вгору лук і відхиливши голову, завмер в очікуванні.
Табун наближався. Усі зупинили коней і з цікавістю дивились у небо. Раптом пролунав жалібний, ніби крик ластівки, стогін тятиви, і стріла, вилетівши з лука, полетіла назустріч табуну.
Першої хвилини здавалося, що Мушальський схибив, та ось один із птахів перевернувся і просто над головами вершників полетів до землі, не перестаючи перевертатися, нарешті, розкинувши крила, став падати, як лист, долаючи опір повітря.
Ще мить – і птах упав за декілька кроків від Басиного коня. Стріла прошила його наскрізь так, що наконечник блищав над хребтом.
– Добра прикмета! – сказав, уклоняючись Басі, пан Мушальський. – Дозволь, пані комендантшо, моя добродійко, здалеку за тобою наглядати: у разі потреби ще раз – дасть Бог, успішно – випущу стрілу. Хоч і продзвенить над самісіньким вухом, а зачепити не зачепить, запевняю.
– Не хотілось би мені бути татарином, якого твоя милость на приціл візьме! – відповіла Бася.
Але тут розмову перебив пан Володийовський, який, показавши на доволі високий пагорб, що лежав віддалік за версту чи дві, сказав:
– Там станемо...
Сказавши це, він помчав клусом. На середині пагорба маленький рицар наказав сповільнити крок і нарешті, трохи не доїхавши до маківки, він зупинив коней.
– На саму маківку підніматися не будемо, – сказав він, – бо такого ясного ранку нас можуть здалеку помітити. Спішимося тут і підійдемо до кручі, тільки щоб ніхто голови не висовував.
Після цього він зіскочив із коня, а за ним Бася, пан Мушальський і ще декілька осіб. Драгуни залишилися з їхніми кіньми на схилі, а вони піднялися до того місця, де пагорб майже прямовисною стіною круто йшов униз.
Біля підніжжя цієї стіни заввишки з добрих півсотні ліктів вузькою смугою ріс густющий чагарник, а далі простягався рівний низовинний степ. З вершини пагорба очам відкривався увесь його неосяжний простір.
Рівнина ця, перетнута невеличким струмком, що біг у бік Калюса, була вкрита такими самими, як біля підніжжя пагорба, купами кущів. Із найбільшої здіймалися в небо тонкі струмені диму.
– Бачиш, – сказав Басі пан Володийовський, – там ворог зачаївся.
– Димки бачу, але ні людей, ні коней не видно, – відповіла Бася, і серце в неї затьохкало.
Бо їх зарості ховають, але досвідчене око їх помітить. Поглянь-но: коні, два, три, чотири, та їх ціла купа... Один перістий, другий геть білий, а звідси здається блакитним.
– Скоро ми до них спустимося?
– Їх до нас сюди приженуть, та час ми ще маємо, бо до тих кущів із чверть милі буде.
– А де наші?
– Бачиш, он аж там краєчок бору? Хоругов пана підкоморія саме зараз має підходити до узлісся. Мелехович із хвилини на хвилину з другого боку вискочить. Друга рицарська хоругов від того каменя зайде. Розбійники як побачать людей, самі до нас кинуться, бо сюди попід кручею найлегше до річки проїхати – з того боку яр із численними проваллями, через який ніхто не перейде.
– Виходить, вони у пастці?
– Як бачиш.
– О Боже! Я вже встояти не можу!– вигукнула Бася.
А за мить знову запитала:
– Міхалеку, а якби вони були мудріші, то що б зробили?
– Пішли б сміливо на підкоморієву хоругов і прорвалися, а там спробуй знайти їх. Тільки вони цього не зроблять, бо, передусім, із регулярною кавалерією мати справи не люблять, а ще побояться засади у лісі, от і помчать просто на нас.
– Он як! Але ж нам із двадцятьма людьми їх не стримати.
– А Мотовило?
– І правда! Хе! А де ж він?
Пан Володийовський замість відповіді зненацька заклекотав, як це робить яструб чи сокіл.
Йому враз відповів дружний клекіт від підніжжя пагорба. Це були мотовилівські семени, котрі так добре сховалися у густому чагарнику, що Бася, хоч і стояла просто над ними, їх не помітила.




























