Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)
– Халім мені сказав, там у них подейкують, начебто й сам султан прибуде до Адріанополя.
– Боже праведний! А у нас тут війська – якась жменька. Вся надія на кам’янецьку твердиню. А що Кричинський, невже нові умови ставить?
– Не те щоб умови – вони там усе претензії перераховують. Загальна амністія, повернення шляхетських прав і привілеїв, які вони колись мали, збереження за ротмістрами звань – ось що їм треба. Але від султана вони вже більше одержали, тому й вагаються.
– Ти що базікаєш! Як це султан може дати більше, аніж Річ Посполита? У Туреччині absolutum dominium********: що султану спливе на думку, такі й будуть закони. Та хоч би й нинішній правитель усіх своїх обіцянок дотримав, наступник його їх порушить, а схоче, й узагалі відмовиться виконувати. А от у нас привілей – річ свята: хто одного разу шляхтичем став, того сам король ні в чому обмежити не може.
– Вони кажуть, що були шляхтичами і тому рівними драгунам вважалися, але старости не раз накладали на них різні повинності, від яких не лише шляхта звільнена, а й путні бояри40.
– Якщо їм гетьман обіцяє...
– Ніхто з них у великодушності гетьмана не має сумніву, і всі його в душі потайки люблять, але при цьому так міркують: гетьмана самого шляхта оголосила зрадником41; при королівському дворі його ненавидять; конфедерація судом погрожує – чи зможе він чого домогтися?
Пан Богуш почухав потилицю.
– Ну то що?
– А те, що вони самі не знають, що робити.
– Невже залишаться у султана?
– Ні.
– Ба! А хто ж їм накаже повернутися до Речі Посполитої?
– Я!
– Як же це?
– Я – син Тугай-бея!
– Мій Аз’я! – промовив за хвилю пан Богуш. – Не заперечую, вони можуть тебе любити за те, що у тебе в жилах славна Тугай-беєва кров тече, хоч вони – наші татари, а Тугай-бей був нашим ворогом. Це мені зрозуміло, бо і в нас серед шляхти дехто не без гордощів розповідає, що Хмельницький був шляхтичем, причому не з козацького, а з нашого, мазурського, роду... Он як! Великий був, шельма, і в пеклі гіршого не знайдеш, але войовник славетний, от вони й раді його за свого вважати. Така вже людська натура! Але щоб твоя кров давала тобі право усіма татарами командувати... ні, не бачу для цього слушних підстав.
Аз’я якийсь час сидів мовчки, а потім, упершись руками в коліна, промовив:
– Тоді я вам, пане підстолію, скажу, чому Кричинський та інші мене слухають. Передусім це всі прості татари, а я – князь, а ще вони силу в мені відчувають і мудрість... Ось! Ані вам, ані панові гетьману цього не зрозуміти...
– Яку ще силу, яку мудрість?
– Я ц ь о г о с к а з а т и н е у м і ю, – відповів Аз’я. – Чому я до таких справ готовий, до яких ніхто інший не посміє взятися? Чому я про те подумав, про що інші не задумуються?
– Що за нісенітниця? Ну, і про що ж ти подумав?
– Про те подумав, що, дай мені пан гетьман волю і право, я б не лише цих ротмістрів повернув, а й половину орди під його руку привів. Хіба мало гуляє земель в Україні і в Дикому полі? Нехай тільки гетьман оголосить, що всякий татарин, котрий прийде у Річ Посполиту, отримає шляхетство, не буде переслідуваний за свою віру і у власних хоругвах служитиме, що буде у татар свій гетьман, як у козаків, – голову кладу, в Україні невдовзі вільної латки землі не залишиться. Липеки прийдуть і черемиси, із Добруджі прийдуть і Білгорода, із Криму – і табуни й череди приженуть, і дружин із дітьми на гарбах привезуть. Надаремне хитаєте головою, ваша милость, – прийдуть! Як прийшли колись ті, котрі потім віками вірно служили Речі Посполитій. У Криму, та й усюди, їх хан і мурзи пригноблюють, а тут вони шляхтою стануть, шаблі начеплять, власний гетьман їх у походи водитиме. Присягаюся, прийдуть – вони там із голоду мруть. А коли улусами чутка полетить, що я від імені пана гетьмана їх кличу, що Тугай-беїв син їх кличе, – тисячами повалять.
Пан Богуш схопився за голову:
– О Боже, Аз’я! Звідкіля у тебе такі думки? Що тоді буде?!
– Буде в Україні татарський народ, як зараз козацький! Козакам ви дозволили гетьмана мати – чом би й нам не дозволити? Твоя милость запитує, що буде? Другого Хмельницького не буде, бо ми відразу козакам наступимо на горло. Бунтів селянських не буде, різанини, погромів. І Дорошенко голови не посміє підвести: нехай тільки спробує, я перший його на аркані гетьману під ноги притягну. А надумає турецька рать на нас піти, ми й султана поб’ємо; хан затіє набіг – і хана. Хіба не так чинили за давніх часів липеки і черемиси, хоч залишалися вірними Магомету? Навіщо нам чинити інакше, нам, татарам Речі Посполитої, нам, шляхті!.. А тепер полічіть, ваша милость: в Україні спокійно, козаки у міцній вуздечці, від турка – заслін, війська на декілька десятків тисяч більше... Ось про що я подумав! Ось яка мені сяйнула думка, ось чому мене Кричинський, Адурович, Моравський, Творовський слухають, ось чому, коли я кину клич, половина Криму ринеться у ці степи!
Пан Богуш був так уражений і пригнічений словами Аз’ї, немовби стіни кімнати, у якій вони сиділи, зненацька розсунулися й перед очима постали нові, невідомі краї.
Він довго не міг вимовити слова й лишень дивився на молодого татарина, а той сягнистими кроками міряв кімнату і нарешті промовив:
– Без мене такому не статися: я син Тугай-бея, а від Дніпра до Дунаю немає серед татар гучнішого наймення.
І, помовчавши трохи, додав:
– Що мені Кричинський, Творовський та інші! Не про них ідеться і не про декілька тисяч липеків і черемисів, а про всю Річ Посполиту. Кажуть, навесні почнеться велика війна з могутньою султанською раттю, але ви тільки дайте мені волю: я такого варива з татарами наварю – сам султан обпечеться.
– Господи! Та хто ти, Аз’я!– вигукнув пан Богуш.
Той підвів голову й відповів:
– Прийдешній татарський гетьман!
Відблиск вогню, що впав цієї миті на татарина, осяяв його обличчя – жорстоке, але прекрасне, і панові Богушу здалося, що перед ним стоїть інший чоловік, – таку велич і гордість випромінювала вся постать молодого татарина. Якби подібний гетьманський заклик було обнародувано, липеки й черемиси, без сумніву, повернулися б усі, та й багато хто із диких татар потягнувся б за ними. Старий шляхтич чудово знав Крим, де двічі побував невільником і куди згодом, будучи викуплений гетьманом, їздив від нього посланником. Йому знайомий був бахчисарайський двір, відомі норови ординців, котрі стояли у степах поміж Доном і Добруджею. Він знав, що взимку багато улусів вимирає від голоду, знав, що мурзам надокучило терпіти деспотизм і хабарництво ханських баскаків, що у самому Криму часто спалахують смути, – і йому відразу стало зрозуміло: плодючі землі й шляхетські привілеї не можуть не звабити тих, кому в нинішніх садибах кепсько, тісно або неспокійно.
І звабить тим скорше, якщо закличе їх Тугай-беїв син. Він один може це зробити – ніхто більше. Він, овіяний славою свого батька, може збунтувати улуси, налаштувати одну половину Криму супроти другої, підкорити собі дикі білгородські орди і підірвати могутність хана, ще більше – могутність самого султана.
Якби гетьман захотів скористатися нагодою, яка вдруге навряд чи трапиться, то Тугай-беїв син був для нього посланцем самого провидіння.
Пан Богуш зовсім іншими очима став дивитися на Аз’ю і дедалі більше дивувався, як такі думки могли визріти в голові молодого татарина? Аж чоло пана підстолія зросив піт – так уразив його розмах задуманого. Проте в душі залишилася ще безліч сумнівів, і тому, помовчавши з хвилину, він запитав:
– А ти розумієш, що це призведе до війни з турками?
– Війна так і так буде! Навіщо, гадаєте, наказано ордам під Адріанополь іти? Радше вже війни не буде, якщо у султанових володіннях спалахне смута, та навіть якщо доведеться воювати, половина орди на наш бік перейде.
«На кожне слово у шельми відповідь готова!» – здивувався пан Богуш, а вголос, подумавши з хвилину, промовив:
– Голова обертом іде! Бачиш, Аз’я, у будь-якому разі це діло непросте. Що скаже король, канцлер? А стани?42 А вся шляхта, у більшості своїй до гетьмана недоброзичлива?
– Мені потрібен тільки письмовий дозвіл гетьмана. Якщо ми тут осядемо, нехай спробують нас вигнати. Хто нас гнатиме і чим? Ви б раді запорожців із Січі витурити, та руки короткі.
– Пан гетьман злякається відповідальності.
– За пана гетьмана п’ятдесят тисяч ординських шабель підніметься, а ще він своє військо має.
– А козаки? Про козаків забув? Ці негайно сколихнуться.
– На те ми тут і потрібні, щоб над козацькою шиєю меч висів. У чому сила Дороша? У татарах! Буде моя над татарами влада – Дорош до гетьмана прийде чолом ударити.
Сказавши це, Аз’я простяг уперед руки і розчепірив пальці немовби орел пазурі, а потім схопився за ефес шаблі.
– Покажемо ми козакам їхні права! Холопами вони стануть, а ми Україну тримати будемо. Чуєш, пане Богуш, ви гадали, що я маленький чоловік, а я не такий уже й маленький, як Нововейському, тутешньому комендантові, офіцерам і вам, пане Богуш, здавалося! Та я над цим удень і вночі думав, аж вихуд, аж із лиця спав, – поглянь, ваша милость! – почорнів увесь. Зате що обдумав, то обдумав як слід, тому й сказав, що при мені сила і мудрість. Ти, милостивий пане, сам бачиш: це велике діло. Тож їдь до пана гетьмана, і мерщій! Усе йому перекажи, нехай мені письмову згоду дасть, а на шляхетство мені начхати. Гетьман – чоловік із великою душею, він зрозуміє, що у мене і сила, і мудрість! Скажеш йому, що я Тугай-беїв син, що я сам можу все зробити. Поясни все – нехай згоджується. Тільки заради Бога чимскоріше – поки не пізно, поки ще сніг у степу лежить, поки весна не настала, бо навесні війна буде! Їдь негайно і відразу ж повертайся – мені якомога скоріше треба знати, що робити.
Пан Богуш навіть не помітив, що Аз’я заговорив у наказовому тоні, ніби вже став гетьманом і віддає розпорядження своєму офіцерові.
– Завтра відпочину, – сказав він, – а післязавтра вирушу. Дай Боже тільки пана гетьмана у Яворові застати! Рішення буде швидким і швидкою буде відповідь.
– Як гадаєш, ваша милость, чи погодиться пан гетьман?
– Можливо, він накаже до нього з’явитися, ти до Рашкова поки не їдь, звідси скоріше до Яворова доберешся. Чи погодиться він, не знаю, але пильну увагу, звісно, зверне, бо ти серйозні докази наводиш. Богом присягаю, не сподівався я від тебе такого, але тепер бачу, що ти чоловік незвичайний і Господь тебе для великих справ сотворив. Ох, Аз’я, Аз’я! І ти всього-на-всього намісник у татарській хоругві, а які помисли в голові виносив, аж подумати страшно. Я тепер уже не здивуюсь, як побачу в тебе на шапці чаплине перо, а в руці – бунчук... І що такі думки тебе ночами, як ти кажеш, мучили, вірю... Післязавтра ж і вирушу, тільки відпочину трохи, а зараз піду, пізно вже, і в голові у мене шумить і гуркоче, як у млині. Помагай тобі Боже, Аз’я... У скронях у мене гупає, ніби з похмілля... Залишайся з Богом, Аз’я, Тугай-беїв син!
Пан Богуш потиснув вихудлу руку татарина і повернув до дверей, але на порозі зупинився й сказав:
– Як же це?.. Нові війська на службі в Речі Посполитої... меч над козацькою шиєю... Дороша приборкано... у Криму чвари... турецьку могутність підірвано... кінець набігам на Русь... Боже праведний!
І з цими словами він вийшов, а Аз’я, глянувши йому навздогін, прошепотів:
– А у мене – бунчук, булава і... добровільно або супроти волі – вона! Інакше горе вам!
Після цього він допив горілку, що залишалася у бляшанці, і кинувся на вкритий шкурами тапчан, який стояв у кутку кімнати. Вогонь у грубі погас, натомість у вікно заглянув ясний місяць, високо піднявшись у холодне зимове небо.
Аз’я певний час лежав непорушно, але, мабуть, заснути не міг. Нарешті він підвівся, підійшов до вікна і задивився на місяць, що плив, наче самотній корабель, безмежною і пустельною небесною рівниною.
Довго дивився на нього молодий татарин, відтак підніс до грудей стиснені кулаки, підняв догори обидва великих пальці, і з уст його, що лишень годину тому побожно промовляли ім’я Христове, зірвалася чи то пісня, чи то протяжна журлива молитва:
– Ляха і алла, ляха і алла, Магомет росулла!..
******** В а н ь к и р – бокова кімната (польс.).
******** Порівняння (лат.).
******** З’їзд, збори (лат.).
******** Абсолютна влада (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХІХ
А Бася наступного дня покликала чоловіка і пана Заглобу на раду, щоб вирішити, як поєднати два розлучених коханих серця. Чоловіки посміялися з її гарячковості, але, позаяк звикли, неначе розпещеній дитині, у всьому їй поступатися, подратувавши трохи, пообіцяли свою допомогу.
– Найкраще, – сказав пан Заглоба, – умовити старого пана Нововейського, щоб не брав дівки з собою до Рашкова: мовляв, і холоди насуваються, і дорога не всюди безпечна, а тут молоді постійно бачитимуться і по вуха одне в одного закохаються.
– Чудова думка! – вигукнула Бася.
– Чудова не чудова, – відповів пан Заглоба, – але й ти, своєю чергою, з них очей не спускай. Ти жінка і, гадаю, врешті-решт їх зведеш – жінка завше, чого хоче, доможеться. Гляди тільки, як би й сатана, скориставшись нагодою, не домігся свого. А то потім сорому не спекаєшся...
Бася запирхала на пана Заглобу, як кішка, і промовила:
– Ти, милостивий пане, вихваляєшся, що змолоду турком був, і думаєш, ніби кожен турок... Аз’я не такий!
– Він не турок, а татарин. А ти теж нівроку! За татарські почуття надумала ручатися.
– Їм би гірку свою печаль у сльозах вилити – ні про що інше ані він, ані вона й не помишляють... Та й Ева сама доброчесність!
– Тільки фізіономія у неї якась така... ніби на лобі написано: «Нате, цілуйте!» У-у! Козир-дівка! Я вчора запримітив: варто за столом навпроти вродливому хлопцю опинитися, як вона починає так дихати, що тарілка раз по раз від грудей одсувається, увесь час до себе треба присовувати. Чисто тобі бісиха, кажу тобі!
– Ти що, милостивий пане, хочеш, щоб я пішла?
– Нікуди ти не підеш, якщо про сватання мова зайшла. Не підеш, ми тебе знаємо! А втім, чи не зарано тобі людей сватати, бо це для поважних матрон заняття. Пані Боска мені вчора сказала, що, коли побачила тебе після походу у шароварах, подумала, синок пані Володийовської за огорожею у верховій їзді вправляється. Не хочеться тобі статечніти, та й статечність тебе не любить, що можна сказати зараз, глянувши на тебе. Справжнісінький тобі шибеник, присягаю честю! Ні, не ті сьогодні жінки. За моїх часів, якщо жінка на лаву сідала, то лава аж вищала, немовби хто собаці на хвіст наступив, ти ж на коті верхи без сідла можеш їздити, він і не засапається... А ще кажуть, що жінки, котрі сватанням захоплюються, нащадків не матимуть.
– Невже й справді так кажуть? – стривожено запитав маленький рицар.
Та пан Заглоба розсміявся, а Бася, притулившись своєю рожевою щічкою до щоки чоловіка, промовила, знизивши голос:
– Ой, Міхалеку! Поїдьмо якось до Ченстохови, вклонімося чудотворній іконі, може, Божа Мати зглянеться на наші прохання!
– Справді, це найліпший спосіб, – згодився пан Заглоба.
Подружжя розцілувалося, після чого Бася сказала:
– А тепер подумаймо, як допомогти Аз’ї й Евуні. Нам добре, нехай і їм добре буде!
– Буде їм добре, як тільки пан Нововейський поїде, – мовив маленький рицар. – При ньому вони бачитися не зможуть, та ще й Аз’я старого ненавидить.Та якби той йому дочку віддав, може, забувши давні кривди, вони б стали у мирі жити, як тестеві з зятем годиться. Як на мене, зараз найголовніше не молодих зводити – вони, схоже, одне одного кохають, – а умовити старого.
– Нелюб’язний він чоловік, – сказала пані Володийовська.
На що пан Заглоба заперечив:
– А уяви собі, Басько, що ти маєш дочку і треба її за якогось татарина віддати?
– Аз’я – князь! – відповіла Бася.
– Не заперечую, Тугай-беїв рід знатний, та візьми такий приклад: Гаслінг хоч і був пан, але ж Кшися Дрогойовська не пішла б за нього, якби він не мав нашого шляхетського титулу.
– То потурбуйтеся, щоб і Аз’я його одержав!
– Легко сказати! Навіть якщо хто згодиться поділитися з ним своїм гербом, таке волевиявлення має ще підтвердити сейм, а на це потрібен час і протекція.
– Час – це гірше, а протекція знайшлася б. Напевно б, пан гетьман Аз’ї у протекції не відмовив – він у військових людях кохається. Міхале, пиши гетьманові! Що тобі треба: чорнило, перо, папір? Пиши негайно! Зараз я тобі все принесу, і свічку, і печатку, а ти сядеш і напишеш без угайки!
Пан Володийовський почав сміятися:
– Боже Всемогутній! Я у тебе просив дружину статечну і розважливу, а ти мені вихора дав!
– Смійся, смійся! А я візьму й навіки затихну!
– Нехай тобі язика поприщить! – квапливо вигукнув маленький рицар. – Не буде цього! Тьху, тьху, не зурочити!
Тут він звернувся до пана Заглоби:
– Може, ти, твоя милость, знаєш, які слова від зурочення?
– Знаю і вже усе, що треба, сказав! – відповів пан Заглоба.
– Пиши! – заволала Бася,– бо зі шкури вискочу!
– Я б і два десятки листів написав, тільки б тобі догодити, та чи буде від цього пуття? Тут сам пан гетьман не зарадить, і протекції він завчасу скласти не може. Люба моя, панна Нововейська тобі відкрилася – чудово! Але ж з Аз’єю ти ще не говорила і поки що не знаєш, чи відповідає він Нововейській взаємністю.
– Еге ж! Не відповідає! Як же не відповідає, якщо він її у коморі поцілував! Он як!
– Золотко моє! – вибухнув сміхом пан Заглоба. – Ти у нас ніби щойно на світ народилася, хіба що язичком базікати вже навчилася. Кохана моя, та якби ми з Міхалом хотіли одружитися з усіма, кого цілувати доводилося, нам би терміново знадобилося магометанську віру прийняти і мені зробитися падишахом, а йому – кримським ханом! Що, Міхале, чи не так?
– Міхала я одного разу запідозрила, ще коли він моїм не був! – мовила Бася.
І, сварячись на чоловіка пальчиком, заляскотіла жартома:
– Воруши, вусиками, воруши! Не заперечиш! Знаю, знаю! І ти знаєш!.. У Кетлінга!..
Маленький рицар і справді ворушив вусиками – частково для куражу, частково аби приховати збентеження. Нарешті, щоб перевести розмову на іншу тему, він сказав:
– І все-таки ти достеменно не знаєш, чи закоханий Аз’я у панну Нововейську?
– Постривайте, я його покличу до себе і випитаю віч-на-віч. Та закоханий він! Мусить бути закоханий. Інакше я знати його не хочу!
– Далебі, вона ладна його вмовити! – проказав пан Заглоба.
– І вмовлю, хоч би й довелося щодня із ним замикатися!
– Спершу ти у нього все випитай, – порадив маленький рицар. – Можливо, він одразу не признається, бо дикий. Та це не біда! Поволі увійдеш до нього в довіру, ліпше його пізнаєш, зрозумієш і тоді тільки знатимеш, що робити.
Тут маленький рицар звернувся до пана Заглоби:
– Вона лишень здається легковажною, а насправді ох яка прудка!
– Прудкі кози бувають! – поважно мовив пан Заглоба.
Подальшу розмову перебив пан Богуш, котрий, влетівши кулею і ледве встигнувши поцілувати Басі руку, заходився кричати:
– А щоб цього Аз’ю чорти взяли! Я всеньку ніч очей не стулив, побий його грім!
– Чим же Аз’я перед твоєю милостю завинив? – запитала Бася.
– Хочете знати, панове, що ми вчора робили?
І пан Богуш, витріщивши очі, обвів усіх трьох поглядом.
– Що?
– Історію творили! Бог свідок, я не брешу! Історію!
– Яку історію?
– Речі Посполитої. Він – просто великий чоловік. Сам пан Собеський здивується, коли я йому проекти Аз’ї викладу. Він великий чоловік, ваші милості, повторюю. На жаль, більше не можу сказати, – ви б теж роти пороззявляли, як і я вчора. Одне лише скажу: якщо задумане йому вдасться, він бозна-як високо злетить!
– Наприклад? – поцікавився пан Заглоба. – Гетьманом стане?
Пан Богуш узявся руками в боки.
– Отож-бо! Саме гетьманом! Ех, жаль, не можу більше сказати... гетьманом стане, і квит!
– Собачим, чи що? Чи, може, за волами ходитиме? Чабани теж своїх гетьманів мають! Тьху! Що ти правиш, ваша милость, пане підстолію? Те, що він Тугай-беєвич, знаємо, ну й добре! Та якщо він гетьманом стане, то ким же я стану, ким стане пан Міхал, та й ти сам, пане підстолію? Не інакше, як після Різдва станемо трьома волхвами, діждавшись зречення Каспара, Мельхіора і Балтазара. Мене, щоправда, шляхта хотіла зробити рейментарем – я тільки з приязні цим званням панові Павлу******** поступився, – але твої, пане підстолію, передбачення, бігме, не вкладаються у голові!
– А я тобі, пане Заглобо, повторюю, що Аз’я – великий чоловік!
– Казала ж я! – вигукнула Бася, обертаючись до дверей, – на порозі цієї миті саме з’явилася решта гостей.
Першими увійшли пані Боска із блакитноокою Зосею, а за ними й пан Нововейський з Евкою, яка після безсонної ночі здавалася ще свіжішою і привабливішою, аніж зазвичай. Спала вона тривожно, бо у дивних снах перед нею постав Аз’я, ще вродливіший і наполегливіший, аніж колись. У Еви на згадку про ці сни кров ударила в обличчя: їй видалося, що кожний може легко прочитати все у її очах.
Проте ніхто не звертав на неї уваги. Усі почали вітатися з дружиною коменданта, і відразу ж пан Богуш заходився наново розповідати, який великий Аз’я і для яких великих справ покликаний, а Бася тішилася, що й Ева, і пан Нововейський це чують.
Старий шляхтич, зрештою, встиг охолонути після першої зустрічі з татарином і тримався спокійніше. І холопом своїм того більше не називав. Правду кажучи, відкриття, що Аз’я – татарський князь і син Тугай-бея, і на нього справило неабияке враження. Тепер він, затамувавши дух, слухав розповіді про надзвичайну відвагу молодого татарина і про те, що сам пан гетьман доручив йому таку важливу місію, як повернення на службу до Речі Посполитої усіх липеків і черемисів. Часом навіть панові Нововейському здавалося, що йдеться про когось іншого, – так виростав у його очах Аз’я, перетворюючись на особистість воістину незвичайну.
А пан Богуш щоразу повторював із таємничим виглядом:
– Це ще дрібниці у порівнянні з тим, що на нього чекає, тільки про це говорити не можна!
Коли ж хтось із сумнівом похитав головою, крикнув:
– Є двоє великих людей у Речі Посполитій: пан Собеський і оцей Тугай-беєвич!
– Боже милостивий! – промовив нарешті знетерпеливлений пан Нововейський, – князь він чи не князь, тільки ким же він може стати у Речі Посполитій, не будучи шляхтичем? Шляхетської грамоти він поки що не має.
– Пан гетьман йому десять таких грамот видасть! – вигукнула Бася.
Панна Ева слухала ці нахваляння із примруженими очима і з прискореним биттям серця. Важко сказати, чи змусив би так гаряче битися її серденько бідний і невідомий Аз’я, як це зробив Аз’я-рицар і в прийдешньому великий чоловік. Але блиск його слави підкорив панну Нововейську, а від давніх споминів про поцілунки й свіжих снів дівоче тіло проймав солодкий дріж.
«Такий великий, такий славетний! – думала Ева. – Не дивно, що гарячий, як вогонь».
******** Йдеться про Павла Сапегу, воєводу віленського й великого литовського гетьмана. (Прим. автора).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХ
Того самого дня Бася заходилася випитувати татарина. Попереджена чоловіком про дику вдачу Аз’ї, дотримуючись його порад, вона хотіла почати здалеку. Та ледве він постав перед нею, враз усе й виклала:
– Пан Богуш каже, що ти, милостивий пане, із знатних, але я гадаю, що й найзнатнішому кохати не заказано.
Аз’я примружив очі й схилив голову.
– Маєш слушність, милостива пані! – відповів він.
– Із серцем воно так: раз, і все!
Сказавши це, Бася струснула своїм світлим волоссям, закліпала очима, усім виглядом показуючи, що вона й сама на цьому знається і сподівається, що він її зрозуміє.
Аз’я підвів голову, охопив поглядом її чудову постать. Ніколи ще не здавалася вона йому такою заворожливою, як зараз: рум’яне дитяче личко, повернене до нього, сяяло усмішкою, оченята випромінювали жвавість і допитливість.
Та чим невиннішою вона здавалася, тим звабливішою була, тим сильніше кохання огортало Аз’ю. Він упивався пристрастю, як вином, віддаючись одному бажанню – відбити її у чоловіка, викрасти, тримати вічно у себе на грудях, устами притиснутися до її уст, руки відчути сплетеними у нього на шиї – і кохати, кохати до безтями, хай би й довелося загинути самому або з нею вкупі.
Від такої думки цілий світ закружляв у нього перед очима. Нові й нові бажання виповзали з печер душі, як змії з гірських ущелин. Але це був чоловік залізної волі, і він сказав собі: «Не час іще» – і тримав своє дике серце на аркані наче необ’їждженого коня.
Він стояв перед нею з холодним обличчям, хоч губи й очі його горіли, і бездонні зірниці виражали те, про що мовчав стиснутий рот.
Але Баська – душа її була чиста, як вода у джерелі, та й думки геть іншим заклопотані – зовсім не розуміла тієї мови. Вона думала, що б таке ще сказати татарину, і, нарешті, піднявши пальчика, зауважила:
– Не один носить у серці приховане почуття і не сміє відкритися, а признайся він, то й про щось приємне довідався б.
Обличчя в Аз’ї потемніло. Шалена надія спалахнула блискавкою, але він ураз опам’ятався і запитав:
– Про що ви, ваша милость, хочете сказати?
А Бася на це:
– Інша б не стала церемонитися, адже жінки бувають нетерпеливі й нерозважливі, та я не така. Допомогти я залюбки б допомогла, але конфіденції відразу не жадаю. Скажу тільки, милостивий пане, тобі так: ти не ховайся, а приходь до мене хоч би й щодня, я вже і з чоловіком про це домовилась. Поволеньки звикнеш і зрозумієш, що я тобі добра зичу, і що випитую не заради цікавості, а лишень із співчуття, а позаяк допомогти хочу, то у твоїх почуттях, милостивий пане, маю бути впевнена. А втім, тобі першому треба про них розповісти: як мені признаєшся, то і я, може, щось скажу.
Тугай-беєвич відразу збагнув, якою марною була надія, котра сяйнула йому в голові, здогадався, що йшлося про Еву Нововейську, і прокляття усій родині, які роками накопичувалися у мстивій душі татарина, вже ладні були зірватися у нього з уст. Ненависть полум’ям спалахнула в ньому, тим більша, що хвилину тому його тішило зовсім інше почуття. Та він умить опанував себе. Не лише силою волі володів Аз’я, а й східною підступністю теж. І тому збагнув ураз, що, бризнувши отрутою на Нововейських, він позбудеться прихильності Басі й усякої можливості бачитися з нею. З другого боку, він не в змозі був перебороти себе, принаймні зараз, і супроти волі збрехати коханій, що він любить іншу.
Відчуваючи душевне збентеження і невдавані муки, він припав зненацька до Басиних ніг і, цілуючи їх, сказав так:
– Віддаю душу вашій милості, у руки вашої милості віддаю долю свою. Нічого іншого не робитиму, крім того, що ваша милость мені накаже! Робіть зі мною, що хочете! У муках і скорботі перебуваю я, нещасний! Зжальтеся наді мною, ваша милость! Хай би навіть довелося зложити голову!
Сказавши це, він застогнав, відчувши нестерпний біль. Стримувана пристрасть пекла його вогнем. А Бася вважала ці слова вибухом довго стримуваного і таємно приховуваного кохання татарина до Еви, і їй стало жаль юнака до сліз.
– Підведись, Аз’я! – звернулася вона до татарина, що стояв навколішки. – Я завжди зичила тобі добра і тепер від щирої душі хочу тобі допомогти. У тебе в жилах тече шляхетна кров, милостивий пане, за твої заслуги, гадаю, у шляхетстві тобі не відмовлять, пана Нововейського вдасться умовити, він уже іншими очима дивиться на тебе, ну а Евка...
Тут Бася підвелася з лави, повернула до Аз’ї своє усміхнене рожеве личко і, ставши навшпиньки, прошепотіла йому на вухо:
– Евка тебе кохає!
У Аз’ї обличчя перекосилося – від люті, напевно. Схопившись обіруч за оселедець і забувши про те, яке здивування може це викликати, він вигукнув хриплим голосом:
– Алла! Алла! Алла!
І вибіг із кімнати.
Бася поглянула йому услід. Вигук Аз’ї не дуже її здивував, бо вона чула його і від польських жовнірів, але, побачивши, який запальний молодий татарин, вона сказала собі: «Чисто тобі вогонь! Шаленіє за нею!»
І вихором помчала розповісти про все чоловікові, панові Заглобі й Еві. Пана Володийовського вона застала у канцелярії, заклопотаного реєструванням хоругов хрептівської фортеці. Він сидів і писав, коли вона вбігла до нього й вигукнула:
– Ти знаєш, я говорила з ним! Він припав мені до ніг! Ну просто шаленіє за нею!
Маленький рицар поклав перо і почав дивитися на дружину. Вона була жвава і така гарна собою, що очі його блиснули й загорілися сміхом, руки потяглися до неї, а вона, немовби пручаючись, повторила:
– Аз’я шаленіє за Евкою!
– Як я за тобою! – відповів маленький рицар, обіймаючи її.
Того самого дня і пан Заглоба, і Евка Нововейська з усіма подробицями знали про її розмову з татарином. Дівоче серце тепер пойняли солодкі мрії, воно гупало молотом на думку про перше побачення, а ще дужче на думку про те, що буде, коли з часом вони опиняться віч-на-віч. Ева вже бачила смагляве обличчя Аз’ї біля своїх колін, відчувала поцілунки на своїх руках, її огортала приємна млость... Ось дівоча голівка схиляється на плече коханого, а вуста шепочуть: «І я кохаю...»
А тим часом, зворушена і стривожена, вона поривчасто цілувала Басині руки, раз у раз поглядаючи на двері: чи не з’явиться в них понуре, але вродливе обличчя Тугай-беєвича.
Аз’я, одначе, не показувався у фортеці – до нього прибув Халім, давній слуга його батька, а нині добрудзький мурза.
Цього разу він з’явився відкрито, позаяк у Хрептові вже знали, що він посередник між Аз’єю і ротмістрами тих липеків і черемисів, котрі перейшли на службу до султана. Обидва зачинилися на квартирі в Аз’ї, і Халім, ударивши належні Тугай-беєвичу поклони, очікував запитань, схрестивши руки на грудях і схиливши голову.
– Листи є? – запитав його Аз’я.
– Немає, ефенді. Усе веліли переказати на словах!
– То кажи!
– Війна неминуча. Навесні усі мають іти під Адріанополь. Болгарам наказано вже сіно і ячмінь туди звозити.
– А хан де буде?
– Хан через Дике поле просто в Україну до Дороша попрямує.
– Що у стані чути?
– Війні всі раді, весни ждуть не діждуться, бо нужда зараз у стані, хоч зима щойно почалася.
– Невже дуже бідуєте?
– Коней загинула сила-силенна. У Білгороді знайшлися навіть охочі в неволю піти, аби якось до весни протриматися. Коні попадали через те, ефенді, що восени трава у степах була зачучверіла. Сонцем її випалило.
– А про сина Тугай-бея чули?
– Лишень те, що ти мені говорити дозволив. Звістку ту рознесли липеки й черемиси, проте правди ніхто до пуття не знає. А ще чутка пройшла, ніби Річ Посполита волю й землю дасть їм і на службу закличе під руку сина Тугай-беєвого. От і сполошилися улуси, які бідніші. Хочуть, ефенді, ой хочуть! А інші подейкують, немовби пусте це, немовби Річ Посполита військо супроти них вишле, а Тугай-беєвого сина ніякого й нема зовсім. А ще були у нас купці з Криму, і там те саме: одні запевняють, що «об’явився син Тугай-бея» – і бунтуються, а другі «немає» твердять і тих утримують. Та якби звістка розійшлася, що ваша милость на службу кличе, землю і волю обіцяє, полчища б рушили... Тільки сказати дозвольте...




























