Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц)
– Дай Боже, щоб завжди так було! – відповіла Кшися, сплітаючи руки на п’яльцях.
– Дай Боже! Дай Боже! – сумно сказав пан Міхал.– Але пан Заглоба... як на сповіді признаюся вам, милостива панно, пан Заглоба казав, що приятелювання з жінками – небезпечна річ. Вона схожа на жар у печі, що лише зверху взявся попелом, а насправді під ним ще дуже гаряче. От я й подумав, що він має слушність, і – даруй, милостива панно, – простакові жовніру, хтось би, напевно, дотепніше зробив, а я... останніми днями збайдужів до тебе, хоч і серце крається, і життя мені не миле...
Сказавши це, пан Міхал так швидко заворушив вусиками, що й жоден жук не зможе.
Кшися понурила голову, і дві крихітні сльозинки одна за одною скотилися по її щоках.
– Якщо вам, милостивий пане, так спокійніше, якщо мої сестринські почуття для вас завада, я їх від вас приховаю.
І ще дві сльозинки, а за ними й третя забриніли у неї в очах.
Але цього видовища пан Міхал уже не міг стерпіти. На млі ока він опинився біля Кшисі й узяв її руки в свої. П’яльця покотилися з колін аж на середину кімнати, проте рицар на них не зважав. Він притис до губів теплі, ніжні, оксамитові руки дівчини і повторював:
– Не плач, ласкава панно! Заради Бога, не плач!
Він не переставав цілувати її долонь навіть тоді, коли Кшися обхопила руками голову, як це буває у хвилини зніяковіння, цілував аж доти, доки живе тепло її чола і волосся напоїло його як вино й остаточно відібрало у нього глузд.
Він сам не помітив, як і коли губи його доторкнулися до її чола, і почав цілувати його дедалі палкіше, а відтак торкнувся заплаканих очей. І тут голова у нього запаморочилася, він торкнувся ніжного пушку над її губою, і вуста їхні стулилися у довгому поцілунку. У кімнаті стало зовсім тихо, тільки дзиґарі так само поважно цокали.
Несподівно у сінях почулося тупотіння ніг і дзвінкий голос Басі:
– Ну й мороз! Оце так мороз! – повторювала вона.
Зненацька вона спіткнулася об п’яльця, що лежали на підлозі. Зупинилася і, здивовано поглядаючи то на п’яльця, то на Кшисю, то на маленького рицаря, промовила:
– Що це? Це ви замість снаряда одне в одного кидали?..
– А де тітонька? – запитала панна Дрогойовська, намагаючись угамувати хвилювання у грудях і говорити якомога спокійніше й натуральніше.
– Тітонька із саней вибираються, – теж зміненим голосом відповіла Бася.
Її рухливі ніздрі роздувалися. Вона ще раз глянула на Кшисю і на пана Володийовського, котрий за цей час устиг підняти п’яльця, і раптово вибігла з кімнати.
Але цієї миті у вітальню зайшла пані стольникова, згори спустився пан Заглоба, і вони заговорили про дружину львівського підкоморія.
– Я не знала, що кума панові Нововейському хрещеною матір’ю доводиться, – почала тітонька, – і він, мабуть, про все їй розповів, бо вона проходу Басі не давала, тільки про нього та про нього.
– Ну а Бася що? – запитав пан Заглоба.
– А що там Бася! Байдужки їй! Сказала дружині львівського підкоморія: «Він не має вусів, а я розуму, побачимо, хто скоріше свого дочекається».
– Знаю, вона гостра на язик, але що насправді у неї в голові? Ох і хитре плем’я жіноче!
– У Басі що на умі, те й на язиці. А втім, я вже вам, милостивий пане, казала, не відчула вона ще Божої волі. От Кшися – зовсім інша.
– Тітонько! – несподівано озвалася Кшися.
Подальшу розмову перебив слуга, який оголосив, що їжа на столі.
Усі пішли в їдальню, тільки Басі не було.
– А де ж панянка? – спитала пані стольникова слугу?
– Панянка у стайні. Я сказав їй, що вечеря готова, а вона відповіла: «Зараз» і у стайню мерщій.
– Невже щось сталося? Така весела була! – промовила пані Маковецька, звертаючись до пана Заглоби.
– Піду приведу її! – сказав маленький рицар, відчуваючи докори сумління.
І поквапився у стайню.
Бася й справді була там – сиділа під дверима на оберемку сіна. Задумалася і не помітила, як він увійшов.
– Панно Барбаро! – сказав маленький рицар, схиляючись над нею.
Бася здригнулася, ніби прокинувшись від сну, й підвела на нього очі, в яких пан Володийовський, неабияк здивувавшись, побачив дві великі, наче перлини, сльози.
– О Боже! Що з тобою, милостива панно, ти плачеш?
– Аж ніяк! Аж ніяк! – підхопившись, вигукнула Бася. – Це з морозу!
І весело засміялася, але сміх її звучав якось вимушено.
А потім, бажаючи відвернути од себе увагу, вона показала на стійло, де стояв джанет, подарований панові Володийовському гетьманом.
– Ти казав, милостивий пане, що до цього коня й підійти не можна? Ну ж бо, побачимо!
І перш ніж пан Міхал устиг її зупинити, вона скочила у стійло. Дикий кінь відразу ж присів на крижі, забив копитами, притиснув вуха.
– Ой лелечко! Та він уб’є тебе, милостива панно! – крикнув пан Володийовський, вбігаючи слідом за нею у стійло.
Але Бася безстрашно гладила джанета рукою по холці, повторюючи:
– Ну й нехай! Нехай уб’є! Нехай!
А кінь, повернувши до неї морду з ніздрями, із яких ішла пара, тихесенько іржав, немовби радіючи ласці.
******** Абсолютна влада (лат.).
******** Одноголосно (лат.).
******** По-перше (лат.).
******** По-друге (лат.).
******** Прикмети (лат.).
******** Відверто (лат.).
******** Рани (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ Х
Всеньку ніч пан Володийовський не стулив очей, усі попередні страждання здавалися йому нікчемними. Він дорікав собі за зраду небіжчиці, пам’ять про яку так шанував, і за те, що безглуздо повівся з Кшисею, вселив у її душу надії, надужив приязню, одне слово, вчинив як чоловік без честі й сумління. Інший жовнір і думати забув би про поцілунок, а згадавши, хіба що підкрутив би вуса, але пан Володийовський, який мав зболілу душу, після смерті Анусі зробився дуже скрупульозним. Що йому тепер було робити? Як діяти?
До його від’їзду, який одразу поклав би всьому кінець, залишалося декілька днів. Та як поїхати, не сказавши ні слова Кшисі, покинути її, як кидають першу-ліпшу дворачку? На саму думку про це відважне серце маленького рицаря здригалося. Але навіть зараз, у хвилину нелегких роздумів, думка про Кшисю викликала в пана Міхала насолоду, а згадка про поцілунок наповнювала його душу блаженством.
Він і дорікав собі, і сердився на себе, однак забути цього відчуття розкоші й насолоди не міг. А втім, у всьому він звинувачував тільки себе.
– Це я збив Кшисю з пантелику, я її збаламутив, – повторював він із болем і гіркотою, – тому не годиться мені від’їздити, не поговоривши.
«Як же тоді бути? Освідчитися і поїхати Кшисиним нареченим?» – промайнула в голові думка.
Аж тут уся в білому явилася перед ним Ануся Борзобогата, якою він бачив її востаннє, у труні.
«Як на мене, я заслужила, – казала йому мара,– на те, щоб ти жалів мене і сумував за мною. Ти хотів стати ченцем, ціле життя за мною плакати, і ось не встигла душа моя дістатися до брами небесної, ти знайшов іншу. Тож зачекай! Дай моїй душі на небо потрапити, і тоді я на землю дивитись перестану...»
Рицареві здавалося, що він клятвопорушник, що обманув він цю святу душу, пам’ять про яку треба було б шанувати і берегти як святиню. І жаль його брав, і сором пік, а ще зневага до себе. Вмерти йому хотілося.
– Анусю! – повторював він, стоячи навколішки. – Я за тобою аж до смерті побиватися не перестану, але що мені тепер робити?
Мара не відповідала, розтанувши як легкий туман, а натомість перед ним постала Кшися, її очі, її уста з пушком над верхньою губою, і він, немовби від татарських стріл, відмахувався од спокуси. Проте спокусу він здолав би, але сумління говорило йому: «Кепсько буде, якщо ти поїдеш, покинувши чесну дівочу душу».
Серце бідолашного рицаря розривалося від тривоги, журби і муки. Вірячи у житейську мудрість пана Заглоби, він думав піти до нього і спитати поради, бо цей чоловік бачив усе наперед і попереджав його, щоб він не водив дружби з жінками.
Та, власне, саме це й зупинило маленького рицаря. Він пригадав, як, скипівши, крикнув на пана Заглобу: «Не кривди, милостивий пане, Кшисі!» І хто ж її скривдив? Хто роздумував тепер, чи не покинути її, як покоївку, а самому поїхати?
– Якби не пам’ять про нещасну небіжчицю, я ані хвилини б не вагався, – говорив собі маленький рицар, – не журився б, а радів, що пощастило мені такої розкоші скуштувати.
І за хвилину пробурчав:
– І залюбки ще разів зі сто скуштувати б не відмовився!
Завваживши, одначе, що спокуса знову бере гору, і намагаючись її позбутися, сказав собі: «Якщо вже я одного разу вчинив як чоловік, що найбільше на купідона надію покладає, треба не відступати: завтра ж освідчуся Кшисі й запропоную одружитися».
Він зупинився на мить і розмірковував далі: «Цей учинок і сьогоднішню мою «провину» згладить, ушляхетнивши її, а завтра я зможу собі й нові дозвол...»
Але у цьому місці він ляснув себе долонею по губах.
– Тьху! – сказав він. – Здається, цілий чамбул бісів-спокусників мені за комір сів!
Проте від думки про освідчення більше не відмовлявся, втішаючись тим, що заупокійними месами замолить перед Анусею свій гріх, давши їй знати, що так само її шанує і не втомлюється за неї просити Бога.
Зрештою, якщо й подейкуватимуть люди, що ось, мовляв, лишень два тижні тому він хотів постригтися у ченці, а вже й освідчитися встиг, то весь сором упаде тільки на нього, а інакше людський поговір не пощадить ні в чому не винуватої Кшисі.
– Отже, вирішено: завтра освідчуюся Кшисі! – твердо сказав він собі.
Після цього пан Міхал заспокоївся, прочитав вечірні молитви і, ревно помолившись за упокій Анусиної душі, заснув.
Уранці, прокинувшись, він повторив:
– Сьогодні ж освідчуся Кшисі!..
А втім, виявилося, що зробити це не так і легко, бо пан Міхал, перш ніж обнародувати своє рішення, хотів спочатку поговорити з Кшисею наодинці, а далі як вийде. Та неочікувано зранку приїхав пан Нововейський, і у всій оселі лунав його молодий голос.
Кшися всенький день ходила сама не своя, бліда, змучена, весь час опускала очі, іноді враз бралася рум’янцем, так, що аж на шиї виступали плями, губи в неї тремтіли, здавалося, вона ось-ось заплаче, а потім знову ставала сонна й омліла.
Рицареві ніяк не вдавалося до неї підійти, а, особливо, залишитися віч-на-віч. Щоправда, він міг би запросити дівчину на прогулянку, ранок був чудовий, і раніше він так і зробив би, але тепер не смів, бо йому здавалося, що всі відразу здогадаються про його наміри.
На щастя, виручив його пан Нововейський. Він одвів убік пані стольникову і про щось із нею доволі довго розмовляв. Після цього вони повернулися до вітальні, де пан Заглоба з маленьким рицарем сиділи із двома паннами, і тут пані стольникова запропонувала:
– А чом би вам не прогулятися на санках двома парами, сніг такий, що аж іскриться!
Пан Володийовський швидко нахилився і прошепотів на вухо Кшисі:
– Благаю вас, милостива панно, сісти зі мною. Мені вам так багато треба сказати!
– Добре, – відповіла дівчина.
Рицарі притьмом помчали на стайню, а Бася за ними слідом, і невдовзі до будинку під’їхали двоє саней. В одні всілися пан Володийовський із Кшисею, у другі – пан Нововейський із гайдучком. Поїхали без візників.
Тоді пані Маковецька довірливо сказала панові Заглобі:
– Пан Нововейський просить Басиної руки.
– Невже? – занепокоївся пан Заглоба.
– Його хрещена мати, дружина львівського підкоморія, завтра приїде сюди на розмову, а пан Нововейський просив мене підготувати Басю. Він і сам розуміє: якщо Бася проти, усі зусилля і заходи марні.
– І тому, милостива пані добродійко, ти їх у сани посадила?
– Авжеж. Чоловік мій, людина надто скрупульозна, частенько казав мені: «Я над їхнім майном опікун, але чоловіків нехай вибирають кожна сама. Як на мене, був би порядний хлопець, а за багатством гнатися не слід». А втім, вони вже дорослі, зможуть самі дати собі раду.
– І що ти, милостива пані, маєш намір відповісти своїй кумі, дружині львівського підкоморія?
– Мій чоловік приїде у травні, його слово буде останнім. Проте я гадаю, що він Басиній волі супротивитися не буде.
– Нововейський ще хлопчак!
– Але ж сам пан Міхал казав, що він жовнір чудовий, у походах відзначився. Спадок має пристойний, а родовід мені хрещена увесь перелічила. Бачиш, милостивий пане, було це так: його прадід, що народився від князівни Сенютувни, primo voto******** був одружений...
– Яке мені діло до його родоводу! – невдоволено перебив її пан Заглоба, – він мені ні брат ні сват, і скажу вам чесно, шановна пані, я гайдучка для Міхала призначав, бо якщо з-поміж дівчат, котрі на двох ногах по світу ходять, знайдеться бодай одна ліпша і пристойніша за неї, то я ладен відтепер як ursus******** на всі чотири опуститися.
– Міхал іще ні про що таке й не думає, а якщо й думає, то йому більше Кшися в око впала... Хе-хе! На Бога покластися треба, бо шляхи його незбагненні!
– Ваша правда, але якщо цей молокосос поїде звідси з гарбузом, нап’юся на радощах! – додав пан Заглоба.
А тим часом у обох санях вирішувалися долі рицарів. Пан Володийовський довго не міг вимовити й слова, та нарешті-таки сказав Кшисі:
– Ти не думай, милостива панно, що я вітрогон чи хлищ якийся, та й роки не ті.
Кшися нічого не відповіла.
– Даруй мені, милостива панно, за те, що я вчора вчинив, але у всьому винувате моє екстраординарне до тебе ставлення, не зміг я стриматися, дав серцю волю... Моя ласкава панно, моя кохана Кшисю! Ти знаєш, що перед тобою простий жовнір, у якого всеньке життя на бойовищі проминуло... Інший би спочатку красномовність у хід пустив, а потім до дій перейшов, а я – навпаки... Що там казати, навіть об’їжджений кінь, розгарячившись, і то часом закусить вудила, то як же не гарячитися закоханому, адже розгін тут куди більший? Отак і я закусив вудила, забувши про все, бо мила ти моєму серцю, Кшисю кохана! Знаю, ти каштелянів і сенаторів достойна, та якщо ти не погордуєш простим жовніром, котрий, хоч і без великих чинів, приносив Вітчизні користь чималу... то я до ніг тобі впаду, цілуватиму їх і питатиму: «Чи хочеш ти мене взяти собі? Чи не осоружний я тобі?»
– Пане Міхале!.. – вигукнула Кшися.
І рука її, висунувшись із муфти, лягла на його долоню.
– Ти згодна? – запитав пан Володийовський.
– Так! – відповіла Кшися. – І знаю, що у цілій Польщі не знайти чоловіка достойнішого!
– Нехай винагородить тебе Бог, милостива панно! Нехай винагородить тебе Бог, Кшисю! – говорив рицар, виціловуючи її руку. – Я і не сподівався, що мені так пощастить! Скажи мені тільки, чи не гніваєшся ти на мене за вчорашню витівку, а то мене сумління замучило?
Кшися замружилась.
– Не гніваюсь – відповіла вона.
– Ех, жаль, що у цих санях нема як ноги цілувати! – вигукнув пан Володийовський.
Певний час вони їхали мовчки, чути було тільки свист полозів на снігу та стукіт снігових грудок, що вилітали з-під копит.
І знову озвався пан Володийовський:
– Мені аж дивно, що ти не погордувала мною!
– Мені ще дивніше, – відповіла Кшися, – що ти, милостивий пане, покохав мене так швидко...
Тут пан Володийовський вельми споважнів і промовив:
– Кшисю, може, це і гріх, що я не встиг оплакати однієї, а вже покохав другу. Як на сповіді тобі кажу, не завше я відзначався сталістю. Але тепер усе інакше. Небіжчиці, сердеги, я не забув і ніколи не забуду. Я і досі її кохаю, і якби ти знала, як душа моя за нею плаче, ти б сама заплакала наді мною...
Цієї миті у маленького рицаря від хвилювання урвався голос, і, можливо, саме тому він не помітив, що його слова не справили на Кшисю сильного враження.
І знову настало мовчання, але цього разу першою заговорила Кшися:
– Намагатимуся вас утішити, милостивий пане, скільки сил у мене вистачить.
А маленький рицар відповів:
– Саме тому я тебе так швидко й покохав, що від першого дня ти мої рани гоїш. Чим я був для тебе? Нічим! Але ти, в душі милосердя і жаль до нещасного страждальця маючи, відразу до діла взялася. Ох! Багато чим я тобі завдячую! Хто цього не знає, може, й скаже: у листопаді чернець, а у грудні – наречений. Першим пан Заглоба поглузувати радий, він ніколи такої нагоди не промине, ну й нехай глузує на здоров’я! Мені до цього байдуже, усі нарікання на себе візьму...
Тут Кшися підвела очі до неба, обдумуючи щось, і нарешті сказала:
– А невже конче необхідно про нашу домовленість людям розказувати?
– Як це?
– Адже ви, милостивий пане, від’їздите невдовзі?
– Хоч би й не хотів, мушу.
– Я теж жалобу за батьком ношу. Навіщо себе виставляти на посміховисько? Про нашу домовленість ми знаємо, а людям до вашого повернення знати про неї нема чого. Гаразд?
– То й сестрі не казати нічого?
– Я сама їй усе скажу після вашого від’їзду.
– А панові Заглобі?
– Пан Заглоба покепкував би з мене, сироти. Ох, найліпше нікому нічого не казати. І Бася б мені надокучати стала, я і так останнім часом у ній якісь дивацтва помічаю: то вона сміється, то плаче. Ні, таки найліпше мовчати!
Тут Кшися знову піднесла до неба свої темно-блакитні очі:
– Бог нам свідок, а люди нехай залишаються у блаженному невіданні.
– Бачу, що розум твій перед красою не поступиться! Згода? Тоді Бог нам свідок, амінь! Зіприся на мене ліктиком, гадаю, після того, як ми порозумілися, нашого гріха у цьому немає. Не бійся, вчорашньої витівки, хоч би й хотів, я не допущу, бо треба кіньми правити.
Кшися послухалася рицаря, а він сказав:
– Коли ми самі, на ім’я мене клич.
– Незручно мені, – відповіла дівчина з усмішкою. – Ніколи не відважуся, напевно!
– А я відважився!
– Бо пан Міхал рицар, пан Міхал відважний, пан Міхал жовнір...
– Кшисю! Кохана!
– Міх...
Але договорити слова Кшися не відважилася і сховала обличчя у муфту.
Ще трохи проїхавши, пан Міхал із Кшисею повернули назад, проте дорогою вже ні про що не говорили, аж перед ворітьми маленький рицар ще раз запитав:
– Скажи мені... після вчорашнього... тобі було дуже сумно?
– Було мені й сумно, і соромно... Але на диво так гарно!.. – додала вона трохи тихіше.
Вони замовкли і зробили байдужі обличчя, аби ніхто не здогадався, що між ними відбулося.
Проте ця обережність була зайвою, бо ніхто не звернув на них уваги.
Щоправда, пан Заглоба й пані стольникова вискочили аж у сіни назустріч обом парам, але погляди їхні були прикуті тільки до Басі й пана Нововейського.
У Басі чи то від морозу, чи то від хвилювання палали щоки, а пан Нововейський був як у воду опущений. Відразу ж у сінях він почав прощатися з пані стольниковою. Марно вона намагалася його затримати, марно й сам пан Володийовський, котрий був у чудовому настрої, запрошував юнака повечеряти. Зіславшись на службу, жовнір поїхав. Тоді пані стольникова мовчки поцілувала Басю в лоб, а та мерщій помчала у свою кімнату і не вийшла на вечерю.
Наступного дня пан Заглоба, зустрівши Басю, спитав у неї:
– Ну що, гайдучку, вчора пана Нововейського немовби громом ударило?
– Еге ж! – кивнула дівчина і закліпала віями.
– Відповідай, що ти йому сказала?
– Розмова була коротка, бо він хлопець моторний, тягти не любить, але і я така сама, тож швидко дала йому відкоша.
– І чудово зробила! Дай-но я тебе поцілую! А він що? Так легко від тебе одчепився?
– Питав, чи не зміню я з часом своєї думки. Жаль мені його, але ні, ні, нічого з цього не вийде!..
Тут Бася роздула ніздрі й труснула волоссям, трохи сумно і немовби замислившись.
– Скажи мені, які у тебе аргументи? – запитав пан Заглоба.
– І він про це питав, та тільки марно. Йому я не сказала і нікому не скажу.
– А може, – промовив пан Заглоба, швидко глянувши їй у вічі, – може, у серці в тебе криється якийсь сантимент?
– Не сантимент, а дуля! – заволала Бася.
І, схопившись із місця, залящала мерщій, ніби намагаючись приховати збентеження:
– Не потрібен мені пан Нововейський! Не потрібен! Ніхто мені не потрібен! І чого ти мені, ваша милость, докучаєш! Чого ви всі мені докучаєте?..
І вона зненацька розплакалась.
Пан Заглоба втішав її, як міг, але вона всенький день ходила зажурена і зла.
– Пане Міхале, – сказав за обідом пан Заглоба, – ти поїдеш, а тим часом повернеться Кетлінг, красень хоч куди! Не знаю, чи встоять перед ним наші панянки, гадаю, обидві закохаються у нього до безтями.
– От і славно! – відповів пан Володийовський. – Відразу ж висватаємо за нього панну Басю!
Бася вчепилася у нього поглядом рисі й запитала:
– А чого це ти, милостивий пане, про Кшисю так не піклуєшся?
– Бо ти, милостива панно, ще не звідала невідпорних Кетлінгових чарів, але невдовзі відчуєш їх.
– А Кшися не відчує? Адже це не я співала:
Якщо героя щит не врятує
І від меча, і від спису,
Як же тоді ще спокійно воркує,
Горлиця – птах серед лісу?
Тепер уже зніяковіла Кшися, а маленька змійка вкусила ще раз:
– Я у найгіршому разі в пана Нововейського щит попрошу від стріл сховатися, а де знайде захист Кшися, коли її стріла дістане, як ваша милость поїде?..
Але пан Володийовський, уже схаменувшись, відповів суворо:
– Може, й вона знайде чим захиститися не гірше від вас, милостива панянко...
– А це в який же спосіб?
– А в той, що вона не така легковажна, а розсудливості й поміркованості у неї повчитися можна.
Пан Заглоба й пані стольникова думали, що задерикуватий гайдучок відразу ж піде в атаку, але, на превелике їхнє здивування, Бася, схиливши голову над тарілкою, аж за хвилю тихим голосом промовила:
– Якщо милостивий пан гнівається, то я перепрошую і його, і Кшисю...
******** У першому шлюбі (лат.).
******** Ведмідь (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХІ
Панові Міхалу дозволено було їхати будь-якою дорогою, котра йому сподобається, і тому він звернув на Ченстохову, на Анусину могилу. Наплакавшись там досхочу, він рушив далі, перебуваючи в полоні свіжих вражень, і мимоволі думав, що все-таки таємні заручини із Кшисею були передчасними. Він відчував, що у скорботі й у жалобі є щось святе і недоторкане, чого не можна чіпати, аж доки воно саме підніметься хмаркою до неба і розвіється у небесних просторах.
Траплялося, бувало, що вдівці одружувалися через місяць або два після похорону, але вони не мали наміру до цього постригтися в камедули, та й удар не спотикав їх на порозі так довго очікуваного щастя. А втім, якщо ці черстві душі не шанували святості скорботи, то чи варто було наслідувати їхній приклад?
Отож їхав пан Володийовський на Русь, а докори сумління супроводжували його в дорозі. Одначе, намагаючись бути справедливим, він брав провину на себе, а не перекладав її на Кшисю.
До численних турбот, які докучали йому, долучилася ще й та, що Кшися у глибині душі не схвалює його квапливості.
– Сама вона ніколи б не зробила цього, – говорив собі пан Міхал, – а маючи велике серце, і від інших такої самої величі неодмінно desiderat********.
Його огортав страх, що він міг видатися їй мізерним.
Проте побоювання пана Міхала були марними. Кшися не поділяла його скорботи, навпаки, коли він забагато про неї говорив, це не лише не викликало у неї співчуття, а й пробуджувало ревнощі. Невже ж вона, жива, поступається чимось перед померлою? Чи взагалі вона має так мало чеснот, що Ануся навіть на тому світі залишається її суперницею? Якби пан Заглоба знав їхню таємницю, він напевно заспокоїв би пана Міхала, сказавши, що жінки не вельми милосердні одна до одної.
Але, зоставшись після від’їзду пана Володийовського сама, панна Кшися, здається, була не менш збентежена тим, що трапилося, як і тим, що немає вороття.
Збираючись до Варшави, де вона досі ніколи не була, дівчина уявляла собі все зовсім інакше. Ось на сейм і коронацію з’їдуться єпископи й вельможі, збереться увесь цвіт рицарства Речі Посполитої. Скільки ж там буде розваг, гамору, парадів, а серед цього виру, серед юрб рицарів неодмінно зустрінеться «він», невідомий, таємничий, котрий з’являється дівчатам тільки уві сні; він палко закохається, годинами простоюватиме під вікном із цитрою, влаштовуватиме на честь прекрасної дами кавалькади, довго кохатиме, зітхатиме, носитиме стрічку коханої на зброї і нарешті, коли усі випробування будуть позаду, впаде їй до ніг і освідчиться.
Та нічого такого не сталося.
Рожеві мрії розвіялися мов туман, і перед очима в неї постав рицар, уславлений у битвах, безстрашний воїн Речі Посполитої, але на «того» казкового принца не вельми, а може, й зовсім не схожий. Не було ні кавалькад, ні гри на цитрі, ні турнірів, ані суперництва, ні стрічок на зброї, ні веселого сміху вояків, ані розваг, ані всього того, що дурманить, як сон, манить, як чарівна казка, п’янить, як запах квітів, принаджує, як пташиний спів, від чого паморочиться голова, пашить обличчя, тьохкає серце, проймає дріж... На жаль... Тут був лише невеличкий маєток за містом, а в маєтку пан Міхал, відтак ураз неочікуване освідчення – і решта пропала, згасла, як згасає місяць у небі, коли на нього напливуть хмари...
Якби пан Міхал з’явився ще пізніше, наприкінці казки, можливо, він був би жаданим. Ясна річ, Кшися, роздумуючи про славу пана Володийовського, про його шляхетність, мужність, знала, що його вважають першим жовніром Речі Посполитої, що саме його ім’я наганяє жах на ворога, і пишалася ним. Здавалося їй тільки, що її щось обійшло, що спіткала якась кривда – трохи через нього, а більше через поспіх...
Саме цей поспіх, неначе піщинка, ліг на серце тягарем і йому, і їй, і що далі вони були одне від одного, то сильніше тиснув. Іноді у людських стосунках якась наймізерніша вада надокучає, як укол крихітного шипа, та з часом ранка або гоїться, або, навпаки, починає кровити і боліти ще дужче, ніби найбільше кохання болем і гіркотою заправивши. Проте між ними до болю й гіркоти було ще далеко. А для пана Міхала Кшися була солодким і заспокійливим спогадом, що супроводжував його всюди як тінь.
Пан Міхал гадав, що чим далі він поїде від Кшисі, тим вона стане для нього дорожчою, тим більше він за нею журитиметься, нудьгуватиме. Для неї час спливав куди повільніше. Після від’їзду пана Міхала до Кетлінгової оселі ніхто не приїздив, і день за днем минав у одноманітності й нудьзі.
Пані стольникова очікувала чоловіка, лічачи дні, що залишилися до виборів, і тільки про нього й говорила, Бася вельми осовіла. Та ще й пан Заглоба допікав їй, запевняючи, що вона, давши відкоша панові Нововейському, тепер скучає за ним. Їй уже хотілося, щоб хоч він приїхав, але той, сказавши собі: «Ноги моєї тут більше не буде!», вирушив на заставу слідом за паном Володийовським.
Пан Заглоба теж збирався повернутися до Скшетуських, сказавши, що, мовляв, нудьгує за карапузами, проте, напевно, важко вже було йому, бо він із дня на день відкладав поїздку, жартома запевнивши Басю, що залишиться через неї, позаяк на схилку літ закохався у неї і має намір просити її руки.
А поки що він задовольнявся товариством Кшисі, бо пані Маковецька з Басею частенько їздили удвох до дружини львівського підкоморія. Кшисі вони з собою не брали, бо пані стольникова при всій своїй шляхетності її недолюблювала. А іноді й пан Заглоба вирушав із ними до Варшави, проводячи там час у теплій компанії. Додому він повертався аж наступного дня увечері, напідпитку, і тоді Кшися, зоставшись сама-самісінька, роздумувала на дозвіллі то про пана Володийовського, то про те, що могло б на неї очікувати, якби не сталося того, що сталося, а найчастіше про те, який би вигляд мав незнаний суперник пана Міхала, королевич із казки...
Якось, коли вона сиділа край вікна, в задумі дивлячись на освітлені призахідним сонцем двері, десь на другому боці будинку зненацька почувся звук дзвіночка. Кшисі відразу сяйнула думка, що це тітка із Басею повернулися, та вона не підвелася і навіть очей не одвела від дверей, а тим часом двері відчинилися, і з темної глибини назустріч дівчині ступив незнайомий чоловік.
Першої миті Кшисі здалося, що вона спить або марить наяву – таку дивну побачила вона картину... Перед нею був юнак у чорному вбранні чужоземця, з білим мереживним коміром, що спадав аж на плечі. Колись змалечку Кшися бачила генерала коронної артилерії пана Арцишевського18, котрий і вбранням, і своєю надзвичайною вродою надовго залишився у неї в пам’яті. Точнісінько так само був одягнений і цей прихідець, та тільки красою він перевершив і пана Арцишевського, і всіх чоловіків, що будь-коли ходили по землі.
Волосся його, рівно підстрижене над чолом, світлими локонами обрамляло обличчя дивовижної краси. Чорні брови відтіняли білизну мармурового чола, лагідні очі дивилися мрійливо і сумно, вільно кучерявилися біляві вуса і гостра борідка. Це було незрівнянне обличчя, у якому мужність поєднувалася зі шляхетністю, а риси херувима з рисами воїна. Кшисі аж дух сперло у грудях, вона дивилася, не вірячи очам, і не могла збагнути – перед нею мара чи жива людина. А юнак завмер, чи то справді здивований, чи то з ґречності вдаючи, що вражений красою дівчини. Нарешті, ступивши вперед, він скинув капелюха і заходився розмахувати ним, підмітаючи пір’їнами підлогу. Кшися підвелася, але ноги в неї підгиналися, вона то червоніла, то блідішала і зрештою заплющила очі.
Аж тут прозвучав його голос, низький і м’який, як оксамит.
– Я Кетлінг оф Ельджин, приятель і бойовий побратим пана Володийовського. Прислуга сказала, що мені випала висока честь і велике щастя прийняти у себе в оселі сестру і близьких мого Пилада, але даруйте мені, о шляхетна панно, моє збентеження, слуги не сказали мені того, що бачать мої очі, а вони блиску вашого стерпіти не можуть.
Таким компліментом привітав Кшисю рицар Кетлінг, але вона не змогла відповісти йому тим самим, бо в неї відібрало мову. Здогадалася тільки, що закінчив він своє привітання ще одним поклоном, почувши серед тиші, як шелестять, торкнувшись підлоги, пір’їни його капелюха. Вона розуміла, що неодмінно треба компліментом відповісти на комплімент, щоб її не мали за сільську простачку, але дух їй перехопило, у скронях стукає, серце як не вискочить, груди здіймаються й опускаються, немовби від великої втоми.
Дівчина трохи розплющила очі – перед нею, схиливши голову, стояв Кетлінг і дивився з ніжністю й захопленням. Кшися тремтливими руками схопилася за сукню, щоб зробити кавалерові реверанс, та, на щастя, цієї миті за дверима пролунав шум і з вигуками: «Кетлінг! Кетлінг!» у кімнату, відсапуючись, увірвався пан Заглоба.
Вони кинулися один одному в обійми, а тим часом панна, потроху оговтавшись, крадькома поглядала на молодого рицаря. Він обіймав пана Заглобу сердечно, але з такою надзвичайною шляхетністю у кожному русі, яка або передається від батька до сина, або набувається у найвишуканішому товаристві, при королівських і магнатських дворах.
– Як ся маєш? – запитав пан Заглоба. – Радий тобі у твоєму домі, наче у власному. Дай-но на тебе глянути. Ха! Та ти схуд! Чи не через амури якісь? Далебі, схуд-таки! Ти знаєш, Міхал у хоругов поїхав. А ти добре зробив, що сюди заглянув! Міхал про кляштор уже не думає. Сестра його з двома панянками приїхала. Дівки, як ріпки! Одна Єзьорковська, друга Дрогойовська. Лелечко, та Кшися тут! Пробач мені, милостива панно, але ж я правду сказав, нехай у того очі на лоб вилізуть, хто вашої вроди не помітить, ну а тебе пан Кетлінг і сам бачить, не сліпий.




























