444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 33)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)

– Пане полковнику Володийовський!

Йому відповів здавлений Басин крик. У костьолі стало просто моторошно. Пан Заглоба підвівся, і вони вкупі з паном Мушальським винесли з храму зомлілу жінку.

А ксьондз Камінський волав далі:

– В ім’я Господнє, пане Володийовський! Larum грають! Війна! Ворог біля кордонів наших! А ти не зриваєшся з місця? Не вихоплюєш шаблі? На коня не сідаєш? Що зробилося з тобою, жовніре? Чи втратив ти свою давню чесноту, що самих нас у скорботі й тривозі залишаєш?

Переповнилися хвилюванням рицарські серця, і костьол здригнувся від ридань; хвилями наростали вони, коли ксьондз славив чесноти небіжчика, любов його до Вітчизни і мужність. Проповідь пройняла і самого виголошувача: обличчя його пополотніло, чоло зросив піт, голос тремтів. Скорбота за померлим рицарем пойняла його, скорбота за Кам’янцем, скорбота за Річчю Посполитою, приниженою прихильниками півмісяця. І такою молитвою закінчив він свою промову:

– Костьоли, о Господи, перетворять на мечеті, і Коран зазвучить там, де досі Євангеліє звучало. Ти занапастив нас, Господи, відвернув від нас лик свій і у владу нечестивому турчинові віддав. Незбагненні шляхи твої, Господи, але хто, скажи, здатен нині дати туркові відсіч? Які війська зітнуться з ним на рубежах наших? Ти, всюдисущий і всевідаючий, знаєш чудово – не знайти кінноти, що зрівнялася б із нашою. Хто ще, Господи, атакує так хвацько? Від захисників відмовився ти, за спиною яких увесь християнський світ міг славити ім’я твоє. Отче всеблагий! Не покидай нас! Вияви милосердя своє! Пошли нам заступника, здатного здолати нечестивця Магомета, нехай прийде сюди, нехай стане поміж нами й підніме підупалий дух наш, пошли його, Господи!..

У цю хвилину юрба перед дверима розступилася, і в костьол увійшов гетьман Собеський. Усі погляди звернулися до нього, дріж пройняв людей, а він ішов, дзвенячи острогами, до катафалка, прекрасний, велетенський, римський цісар обличчям...

Загін латників ішов за ним.

– Salvator!******** – у пророчому захопленні вигукнув ксьондз.

А гетьман став навколішки перед катафалком і почав молитися за душу Володийовського.

******** Вигнанці (лат.).

******** Нехай спочине з миром (лат.).

******** Спаситель, рятівник (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Епілог

Через рік після падіння Кам’янця, коли вщухли чвари між розмаїтими партіями, Річ Посполита виступила нарешті на захист своїх східних кордонів.

І перейшла у наступ. Великий гетьман Собеський із кіннотою і піхотою числом понад тридцять тисяч подався у султанські землі під Хотин, маючи намір завдати удару переважаючим силам Хусейна-паші, який стояв під тим самим замком.

Ім’я Собеського наганяло жах на супротивника. За рік, що минув після взяття Кам’янця, маючи лише декілька тисяч війська, він стільки устиг звершити, так пошарпав незліченну армію султана, стільки знищив чамбулів і так багато полонених узяв, що старий Хусейн – хоч і військо його було більше й сильніше, і кінноту він мав відбірну, і Каплан-паша його підтримував – не посмів усе-таки зійтися із Собеським у чистому полі й вирішив оборонятися в укріпленому таборі.

Гетьман оточив його табір військом, і чутка пішла, ніби він має намір узяти його з першого штурму. Багато хто гадав, правда, що зважитися виступити з меншою силою супроти більшої, яку до того ж рови і вали захищають, – подія, в історії війн не чувана. Хусейн мав сто двадцять гармат, у польському ж таборі їх було лише п’ятдесят. Турецька піхота могутністю утричі перевершувала гетьманську; самих яничар, у рукопашному бою безстрашних, стояло на турецьких валах понад вісімнадцять тисяч. Проте гетьман вірив у свою зірку, у чари свого наймення і, нарешті, у військо, яким командував.

Бо йшли під його проводом полки досвідчені й у вогні гартовані, люди, що змалечку спізнали гамірне жовнірське життя, пережили безліч походів, вилазок, облог і битв. Багато хто з них іще пам’ятав страшні часи Хмельницького, Збараж і Берестечко; багато хто пройшов усі війни: шведську, прусську, московську, міжусобну, данську й угорську. Були там загони із самих тільки ветеранів, були жовніри з прикордонних фортець, для цих, як для інших мир, війна стала буднями, звичним способом життя. Під проводом воєводи руського стояло п’ятнадцять гусарських хоругов, кіннота, яку й чужоземці незрівнянною вважали; були легкі хоругви, це з ними розбив гетьман розсіяні татарські чамбули після падіння Кам’янця; була, нарешті, ланова піхота66, здатна схопитися з яничарами без жодного пострілу, орудуючи тільки прикладами.

Людей цих виховала війна, бо у Речі Посполитій вона виховувала цілі покоління воїнів; але досі вони були розрізнені, а то й ворогували між собою, належачи до різних партій. Нині ж, коли спільні інтереси звели їх в один табір, під одну команду, гетьман сподівався розбити з ними добірні сили Хусейна і не менш сильного Каплана. Вели цих людей досвідчені у ратному ділі воєначальники, наймення яких неодноразово вписані були в історію останніх війн низкою поразок і звитяг.

Сам гетьман як сонце стояв над усіма і спрямовував тисячі людей своєю волею, та хто ж були інші полководці, котрим судилося у хотинському таборі завоювати собі невмирущу славу?

Були там два гетьмани литовські: великий гетьман Пац і польний Міхал Казимеж Радзивілл67. За декілька днів до битви з’єдналися вони з коронними військами, а тепер, за наказом Собеського, розташувалися на пагорбах між Хотином і Жванцем. Дванадцять тисяч жовнірів мали у свому розпорядженні гетьмани, зокрема дві тисячі відбірних піхотинців. Від Дністра до півдня стояли союзні валаські полки; напередодні битви вони покинули турецький табір, щоб возз’єднатися із християнами. У сусідстві з валахами стояв з артилерією пан Контський, котрий не мав собі рівні у фортифікації, а також у взятті оборонних укріплень і наведенні гармат. Навчався він цього мистецтва у заморських краях, але невдовзі перевершив чужоземців. За паном Контським68 стояла руська й мазурська піхота пана Корицького; далі пан польний гетьман Дмитро Вишневецький69, хворого короля двоюрідний брат. Він командував легкою кіннотою. Біля нього зі своїми хоругвами піхоти й кінноти розташувався пан Єнджей Потоцький70, колись супротивник гетьмана, а нині запеклий його прихильник. Позад нього і Корицького71 стояли під проводом пана Яблоновського, воєводи руського72, п’ятнадцять крилатих гусарських хоругов у блискучих панцирах і шоломах, що кидали грізні тіні на їхні обличчя. Ліс списів вивищувався над ними, вони ж стояли спокійні, вірячи у свою нездоланність і в те, що їм належить вирішити результат битви.

Із воїнів, котрі поступалися перед ними званням, але не доблестю, був там пан каштелян підляський Лужецький – у нього турки брата в Бодзанові убили, за що він присягнув довічно їм помщатися; був пан Стефан Чарнецький, великого Стефана небіж, коронний писар польний. У час облоги Кам’янця він, тримаючи сторону короля, очолив під Голомбом ватагу шляхтичів і мало міжусобиці не розв’язав, нині ж палав бажанням відзначитися доблестю на достойнішому полі бою. Був пан Габріель Сильницький73, усе життя якого минуло у війнах і старість уже вкрила сивиною голову; були різні інші воєводи й каштеляни, не такі у колишніх війнах відомі, не такі й уславлені, та все одно до слави жадібні.

А серед рицарства, сенаторським званням не наділеного, вирізнявся пан полковник Скшетуський, відомий герой Збаража, учасник усіх війн, які Річ Посполита за тридцять років вела, жовнір, що був взірцем для рицарів. Сивина вже покрила його голову, зате шестеро синів прийшли з ним, силою подібні до шести вепрів. Старші війну вже спізнали, у двох же молодших попереду ще було бойове хрещення, і тому вони палали такою жагою битви, що батько вважав за розумне охолоджувати їхній запал.

З великою повагою дивилися товариші на батька з синами, та ще більше дивувалися вони панові Яроцькому, котрий, будучи сліпим на обидва ока, як і Ян, король чеський74, вирушив усе-таки в похід. Ні дітей, ні рідних він не мав, челядники вели його попідруч, самою надією він жив – у битві покласти голову і тим Вітчизні прислужитися й славу здобути. Там же був і пан Жечицький, у нього того року і батько, і брат полягли. І пан Мотовило був там. Щойно перед тим вирвавшись із турецької неволі, він негайно вкупі з паном Мислишевським подався на бойовище. Перший за полон помститися прагнув, другий за кривду, завдану йому в Кам’янці, коли, зневаживши домовленість і шляхетську його гідність, яничари побили жовніра киями. Були й колишні рицарі з придністровських фортець: і здичавілий пан Рущиць, і неперевершений лучник пан Мушальський. Він живим лишився завдяки тому, що маленький рицар послав його зі звісткою до дружини; був і пан Снітко, і пан Ненашинець, і пан Громика, і найнещасніший з усіх пан Нововейський.

Тому навіть приятелі й кревні смерті зичили, бо не було вже для нього втіхи. Одужавши, він цілісінький рік кришив чамбули, з особливою люттю переслідуючи липеків. Коли Кричинський розбив пана Мотовила, він у погоні за супостатом Поділля вздовж і впоперек об’їздив, не даючи тому відсапнути – кепсько довелося від нього татарину. Під час цих набігів він полонених морив голодом, а спіймавши Адуровича, звелів шкуру з нього злупити, – та мук своїх усе-таки не позбувся. За місяць до битви він завербувався у гусари до воєводи руського.

Ось із якими рицарями став під Хотином пан гетьман Собеський. За кривди, завдані Речі Посполитій, передусім, але й за свої особисті теж прагнули помсти жовніри, бо у постійних сутичках із бусурманами на цій кров’ю политій землі майже кожен утратив когось із близьких і ніс у собі спогади про непозбутну свою журбу. От і прагнув до битви великий гетьман, розуміючи, що лють у серцях його жовнірів порівнянна із люттю левиці, у якої дурноверхі мисливці забрали з хащів левенят.

Дев’ятого листопада тисяча шістсот сімдесят третього року із герців почалася битва. Уранці турецькі раті висипали з-за валів, а раті польських рицарів мерщій до них поспішили. Падали люди з обох сторін, та більше все-таки з турецької. Проте видатних воїнів полягло небагато. На самому початку сутички дужий спагі вістрям своєї кривої шаблі прошив Мая, зате наймолодший Скшетуський одним ударом майже зовсім зітнув кривднику голову, чим заслужив похвалу свого розважливого батька і здобув неабияку славу.

Так стиналися вони і купами, і сам на сам, а у тих, хто спостерігав за герцями, серце закипало жагою боротьби. Тим часом польські полки розташовувалися довкола турецького табору, де кому гетьман призначив. Сам він, стоячи позаду піхотинців пана Корицького на старому ясському шляху, обіймав поглядом гігантський табір Хусейна, і на обличчі його був незворушний спокій. Так, береться до діла спокійний майстер, упевнений у своєму мистецтві.

Час від часу він посилав вістових із наказами або задумливими очима стежив за боротьбою герцівників. Надвечір до нього підскакав воєвода руський.

– Вали занадто широкі, – зауважив він, – наступати відразу зусібіч немає можливості.

– Завтра ми будемо на цих валах, а післязавтра за три чверті години усіх там викосимо, – спокійно відповів Собеський.

Настала ніч. Герцівники покинули бойовище. Гетьман наказав усім загонам у темряві наблизитися до валів, чому Хусейн заважав, – безуспішно щоправда, – стрільбою із важких гармат. Перед світанком польські війська просунулися ще трохи. Піхотинці почали рити невеликі шанці. Деякі полки ослабили стрільбу з мушкетів, яничари ж, навпаки, посилили рушничний вогонь. За наказом гетьмана вогонь той обійшли мовчанням, зате піхота готувалася до рукопашної сутички. Жовніри чекали тільки знаку, щоб запекло кинутися у бій. Над витягнутою лінією строю як табун птахів зі свистом і шумом пролітала картеч. Артилерія Контського, почавши обстріл на світанку, не змовкала ні на хвилину. Аж після битви виявилося, якого великого спустошення завдали ядра, що поцілили у самісіньку гущу наметів яничар і спагі.

Так минув час до полудня, а день у листопаді короткий, треба було квапитися. Аж ось загриміли литаври і сурми. Тисячі горлянок видали войовничий клич, і піхота, підтримувана з тилу легкою кіннотою, зімкнутим строєм кинулася в атаку.

Ураз із п’яти сторін атакував турків його милість. Ян Деннемарк і Кристоф де Боан, справні воїни, вели чужоземні полки. Перший, будучи за натурою чоловіком гарячим, відірвався од своїх, стрімко винісся вперед і швидко досяг валів, ледве не загубивши свого полку, на долю якого випав залп понад десятка тисяч самопалів. Сам він загинув, воїни його здригнулися, та саме в цю хвилину на підмогу прийшов де Боан і відвернув паніку. Він спокійним і розміреним кроком – немовби під марш на огляді – здолав увесь простір аж до турецьких валів і відповів на залп. Коли ж рів закидали фашинами, першим під градом куль здолав і його, уклонився з капелюхом у руці яничарам і першим же прошив навиліт шпагою яничарського офіцера. Тут кинулись на ворога натхненні прикладом свого полковника вояки, і зав’язалась жорстока січа, у якій дисципліна й уміння змагалися з дикою відвагою яничар.

Спішених драгунів вели з боку села Тарабанів Тетвин75 і Денгоф76, а другий полк – Асвер Гребен77 і Гейдеполь78, вояки чудові, всі, окрім Гейдеполя, ще за Чарнецького у Данії79 прославилися. Рядові у них були з селян королівських маєтків – усі росляві, як на підбір, відчайдушні, прекрасно підготовлені до будь-якого бою – що пішки, що верхом. Ворота захищали ямаки, на противагу яничарам – воїни слабкі, й через те, хоч було їх без ліку, вони відразу збилися купою і поточилися назад. А як дійшло до рукопашної, то захищалися вони у тих лише випадках, коли відступати не було куди. Ворота ті були взяті раніше за інших, і кіннота через них уперше змогла проникнути в табір.

Польська ланова піхота на чолі з панами Кобилецьким, Міхалом Жебровським, Пьотрковчиком і Галецьким ударила на окопи з трьох сторін. Найзапекліша битва закипіла біля головних воріт, що виходили на ясський шлях, де мазури схопилися з гвардією Хусейна-паші. Ці ворота були для нього найважливіші, через них польська кіннота могла хлюпнути у табір, тому він з особливою впертістю захищав їх, одну за одною кидаючи туди раті яничар. Ланові піхотинці, з ходу захопивши ворота, силкувалися будь-що утриматися там. Гарматні постріли й град рушничних куль відганяли піхотинців від воріт, до того ж із клубів диму виринали дедалі нові й нові шеренги турків, що йшли в атаку.

Кобилецький, не чекаючи, поки вони дійдуть, кидався їм назустріч як розлючений ведмідь, і дві людські стіни напирали одна на одну, товклися у тисняві, хаосі, метушні, у потоках крові, на купах тіл. Билися там будь-чим, усе йшло в діло: шаблі, ножі, кольби мушкетів, заступи, дрючки, ломи, замахувалися навіть камінням; часом усі збивалися в купу, і люди, схопившись один з одним, пускали в хід кулаки і зуби.

Хусейн двічі пробував зламати піхоту натиском кінноти, але піхотинці щоразу налітали на неї з такою екстраординарною сміливістю, що вона змушена була безладно відступити. Врешті-решт Собеський зжалився над піхотинцями і послав їм на підмогу всю обозну челядь.

Очолив її пан Мотовило. Голота ця, що зазвичай у битвах не брала участі й була сяк-так озброєна, так ревно кинулася у бій, що сам гетьман здивувався. Чи то жадоба здобичі пойняла людей, чи то їм передався порив, який охопив того дня ціле військо, – так чи інак, челядь сміливо вдарила на яничар і зчепилася з ними так запекло, що після першої ж сутички відігнала їх від воріт на відстань мушкетного пострілу. Хусейн кинув у хаос бою нові полки, і битва, вмить поновившись, тривала декілька годин. Тим часом відбірні полки пана Корицького облягли ворота, а гусари, що стояли віддалік, заворушилися як велетенський птах, який неквапливо готувався до польоту, і стали просуватися до воріт.

Цієї миті до гетьмана підбіг вістовий зі східного боку табору.

– Пан воєвода бельський на валах! – крикнув він, задихаючись.

За ним підбіг другий:

– Пани литовські гетьмани на валах!

Підбігли ще й інші з тією самою звісткою. На землю спустилися сутінки, проте обличчя гетьмана випромінювало світло. Він повернувся до пана Бідзинського, котрий стояв поруч, і промовив:

– Тепер настала черга кінноти, але це вже завтра.

Одначе ніхто ні в польському, ні в турецькому стані й гадки не мав, що гетьман хоче спільну атаку всіх сил відкласти до наступного ранку. Навпаки, офіцери-вістові помчали до ротмістрів із розпорядженням будь-якої хвилини бути готовими. Піхота стояла зімкнутим строєм, у кіннотників руки, шаблі, списи рвалися в бій. Люди зголодніли, змерзли і тому з нетерпінням чекали наказу.

Та минали години, а наказу все не було. Ніч стала чорною як жалобний флер. Ще вдень почало мжичити, а опівночі зірвався сильний вітер із крижаним дощем і снігом. Його пориви пронизували до кісток, коні ледве могли встояти на місці, люди ціпеніли. Навіть тріскучий мороз не міг би докучати сильніше, аніж цей вітер, що сік немовби батогом, і сніг, і дощ. У напруженому очікуванні наказу годі було й думати про їжу, пиття, про те, щоб розвести вогонь. Час із кожною годиною ставав дедалі ворожішим. То була пам’ятна ніч, «ніч мук і цокотіння зубами». Щохвилини чулися голоси ротмістрів: «Стояти! Стояти!», і жовнір, котрий не смів не послухатися, стояв у бойовій готовності непорушно й терпеливо.

А навпроти, у мороці, під дощем, на вітрі, у такій самій готовності стояли задубілі від холоду турецькі полки.

І там ніхто не запалював вогню, ніхто не їв, не пив. Атака усіх польських сил очікувалася з хвилини на хвилину, і тому спагі не випускали шабель із рук, а яничари стояли стіною із зарядженими самопалами.

Витривалий польський жовнір, звиклий до суворої зими, ще здатний був витримати таку ніч, проте ці люди, що виросли у м’якому кліматі Румелії чи серед малоазійських пальм, геть знемагали. Хусейнові нарешті стало зрозуміло, чому Собеський не починає атаки: крижаний дощ із вітром був найкращим союзником ляхів. Було очевидно – якщо спагі та яничари простоять тут дванадцять годин, завтра вони як снопи поваляться на землю, навіть не пробуючи захищатися, хіба що їх зігріє жар битви.

Збагнули це і поляки, і турки. Близько четвертої ночі до Хусейна прибули два паші: Яніш-паша і Кайя – командир яничар, старий, випробуваний, чудовий полководець. Смуток і тривога стояли у них на обличчях.

– О пане, – першим сказав Кайя, – якщо ягнята мої до світанку так простоять, на них ні куль, ні мечів не знадобиться!

– О пане, – повторив Яніш-паша, – мої спагі задубіють і битися не зможуть!

Хусейн смикав себе за бороду, передбачаючи поразку і власну загибель. Але що було робити? Дозволь він людям бодай на хвилину ослабити бойовий порядок, розвести вогонь, зігрітися теплою їжею, атака почалася б негайно. І так із боку валів час від часу було чути звуки рожків, неначе сигнал кінноті до виступу.

Кайя і Яніш-паша бачили тільки одну раду: не чекати атаки, а самим усіма силами зараз же вдарити на супротивника. Те, що він стоїть у бойовій готовності, не завада, бо, сам маючи намір атакувати, ворог не очікує атаки. Дивись, і пощастить відтіснити його з валів; певна річ, у нічній битві поразка можлива, та завтра вдень вона неминуча.

Проте Хусейн не зважився прислухатись до поради давніх войовників.

– Як же це? – сказав він. – Ми все довкола покраяли ровами, вбачаючи у них єдиний порятунок від цієї диявольської кінноти, а тепер самі перейдемо ті рови, наражаючи себе на неминучу загибель? Ви мені радили, ви застерігали, а тепер зовсім інше говорите?

І наказу не віддав. Звелів тільки із гармат гатити по валах, на що пан Контський відразу ж і відповів, до того ж вельми успішно. Дощ дедалі холоднішав і сік дедалі безжальніше, вітер шумів, завивав, дошкульна сирість проникала крізь одяг і шкіру, морозила кров у жилах. Так минула ця довга листопадова ніч, під час якої підірвані були сили воїнів ісламу, і відчай укупі з передчуттям краху пойняв їхні серця.

На самому світанку Яніш-паша ще раз з’явився до Хусейна з порадою: відступити у бойовому порядку до мосту через Дністер і там обережно затіяти військову гру. «Бо у разі, якби військо наше не зуміло протистояти натиску кінноти, – казав він, – то, перейшовши міст, воно на другому березі сховається, і річка послужить йому заслоном». Кайя, командир яничар, був, одначе, іншої думки. Він уважав пораду Яніша-паші запізнілою і до того ж побоювався, що, коли віддадуть наказ про відступ, військо ураз охопить паніка. «Спагі з допомогою ямаків треба стримати перший натиск кінноти гяурів, навіть якщо усім їм при цьому судилося полягти. Яничари тим часом підоспіють їм на підмогу, а якщо перший натиск гяурів буде відбито, Аллах, можливо, пошле нам звитягу».

Так радив Кайя, і Хусейн послухався його поради. Кіннота висунулася вперед, а яничари і ямаки стали у бойових порядках позаду неї біля наметів Хусейна. Їхні раті мали переконливий і грізний вигляд. Білобородий Кайя, «божественний лев», який досі звик вести воїнів тільки до перемог, гасав уздовж строю, усіх підбадьорював, зміцнював дух, згадуючи попередні успіхи. А воїнам теж миліша була битва, аніж бездіяльне стояння у грязюці, під дощем, чекання на вітрі, що пронизував до мозку кісток. І тому, хоч задубілі пальці ратників ледве тримали рушниці й піки, вони раділи, що зігріються в бою.

Із набагато меншим натхненням очікували атаки спагі: і тому, що на них припадав перший удар, і тому, що було серед них чимало уродженців Малої Азії та Єгипту – дуже чуттєвих до холоду, котрі до кінця тієї ночі лишилися ледве живі. Коні теж натерпілися добряче: розкішно вбрані, вони стояли, звісивши голови, і від храпів їхніх валила пара. Люди з посинілими обличчями й погаслими очима зовсім не про звитягу думали, а про те, що навіть смерть ліпша за ту муку, яку принесла їм минула ніч, але найкраще – втеча до батьківської хати, під гаряче проміння сонця.

У польському війську кільканадцять жовнірів із тих, які були легко вдягнені, на ранок замерзли на валах, але в цілому і піхота, й кіннота витерпіли холод незрівнянно легше, аніж турки, бо їх підкріплювала і надія на звитягу, і майже сліпа віра у те, що, коли гетьман вирішив, аби вони дубіли в негоду, муки ці для них неодмінно добром обернуться, туркам же – злом і загибеллю. А втім, перші ознаки ранку вони теж зустріли з радістю.

Саме у цей час на гребені валу з’явився пан Собеський. Зорі в небі того дня не було, та обличчя його засяяло, коли він зрозумів, що ворог хоче дати йому бій у самому таборі. Анітрохи вже не сумніваючись, що день цей принесе фатальну поразку Магометові, він почав об’їздити полки, всюди закликаючи: «За костьоли посоромлені! За скривдження Пресвятої Богородиці у Кам’янці! За зло, завдане християнству і Речі Посполитій! За Кам’янець!» А жовніри дивилися грізно, немовби говорили: «Та вже й ледве стоїмо! Дозволь, великий гетьмане, тоді побачиш!» Яснішало, у сірих сутінках ранку дедалі чіткіше вимальовувалися обриси кінських голів, постаті людей, списи, прапорці і, нарешті, піхотні полки. Вони першими зарухалися і попливли у мороці супротивникові назустріч, ніби двома потоками обтікаючи з боків кінноту; потім рушила легка кавалерія, залишаючи всередині широку дорогу, якою у потрібний момент мали промчати гусари.

Кожен командувач піхотного полку, кожен ротмістр уже дістав інструкцію і знав, що йому належить робити. Гармати Контського ревли дедалі потужніше, викликаючи такий же потужний рев із турецького боку. Аж ось заклацали мушкетні постріли, закличний окрик облетів табір – спалахнув бій.

Усе затулила темінь, але відголоски битви доходили й до гусарів. Чулися постріли, дзенькіт зброї, крики людей. Пан гетьман – він досі залишався з гусарами і бесідував із воєводою руським – раптом замовк і став прислухатися, а потім сказав воєводі:

– Піхота з ямаком б’ється, ті, що попереду, там у шанцях, зім’яті вже.

Відлунювання пострілів ослабло, коли гримнув несподівано оглушливий залп – один і другий. Очевидно було, що легкі хоругви здолали спагі й віч-на-віч зіткнулися з яничарами.

Великий гетьман здибив коня і блискавкою помчав із кількома десятками наближених до місця битви. Пан воєвода руський із п’ятнадцятьма гусарськими хоругвами стояв напоготові, очікуючи тільки знаку, щоб рушити на підмогу і вирішити долю битви.

Чекали вони досить довго, а тим часом у глибині табору кипіло й гуло дедалі страшніше. Битва, здавалося, перекочувалася то ліворуч, то у бік литовських військ, то до воєводи бельського – так само, як розкоти грому під час грози. Гарматні постріли турків рідшали, зате артилерія пана Контського била з подвоєною силою. Через годину воєвода руський відчув, що центр битви знову перемістився і точиться вона якраз навпроти його гусарів.

Цієї самої миті примчав на чолі своїх людей пан великий гетьман. Очі його сяяли. Осадивши коня перед воєводою руським, він крикнув:

– До бою, з Божою поміччю!

– До бою! – гримнув воєвода руський.

Його команду підхопили ротмістри. Ліс списів із грізним шумом ураз припав до кінських грив, п’ятнадцять хоругов кінноти, що звикла все крушити на своєму шляху, важкою хмарою рушили вперед.

Відтоді як у триденній битві під Варшавою80 литовські гусари під проводом пана Полубинського розщепили ніби клином шведську армію і пройшли крізь неї, ніхто не пам’ятав такої потужної атаки. Клусом із місця взяли хоругви, але кроків через двісті ротмістри дали команду: «Чвалом!», гусари, заявивши про себе окриками: «Бий! Убивай!», пригнулися у сідлах, і коні стрімко понесли їх уперед. Лавина коней, що мчали вихором, залізних рицарів, схилених списів була як нестримна стихія. І насувалася як гроза, як розбурхані хвилі – з шумом і гуркотом. Земля стогнала під її вагою, і зрозуміло було, що, навіть коли ніхто з гусарів списом не націлиться, шаблі не вихопить, вони з розбігу самою вагою своєю звалять, зімнуть, утопчуть у землю все на своєму шляху, як смерч, що ламає і валить ліс.

Так домчали вони до кривавого, трупами всіяного бойовища, де кипіла битва. Легкі хоругви билися ще на флангах із турецькою кіннотою і зуміли значно потіснити її, проте всередині ще стояли незборимою стіною зімкнуті шеренги яничар. Не одна легка хоругва вже розбилася об них, як хвиля, що котиться із морських просторів і розбивається об скелястий берег. Здолати їх, покласти належало тепер гусарам.

Кільканадцять тисяч янчарок гримнуло враз, як один постріл. Ще хвилина: яничари напружені, пробують міцніше стати на ноги; дехто, побачивши смертоносну лавину, мружить очі, у когось, стискаючи піку, тремтить рука, серце гупає молотом, губи зціплені, високо здіймаються груди.

А ті ближче й ближче, вже чути гучне сапання коней – сама загибель летить, смерть летить!

«Аллах!.. Боже праведний, Царице Небесна!» – два жахливих, ніби й не людських зойки злилися докупи. Живий мур хитається, вгинається, упав! Сухий тріск поламаних списів на мить заглушив усі інші звуки, потім розлягається скрегіт заліза і гуркіт – ніби тисячі молотів щосили луплять по ковадлу, і удари – наче тисячі ціпів молотять зерно на току, і крики, безліч криків, і стогони, і одинокі постріли з мушкетів і рушниць, і зойки жаху. Атакуючі й атаковані змішалися в якомусь незбагненному коловороті; закипіла різанина, у вихорі бою ллється потоками кров – тепла, бо парує, сирим запахом насичує повітря.

Перші, другі, треті, десяті шеренги яничар лежать долі – потовчені копитами, поколені списами, порубані мечами. Але білобородий Кайя, «божественний лев», кидає у бій свіжі раті. Йому байдуже, що вони лягають покотом, як лан під бурею, вони б’ються. Охоплені люттю, вони дихають смертю і смерті прагнуть. Лавина коней грудьми напирає на яничар, тіснить, валить, а вони ножами розпорюють коням черева, тисячі шабель рубають їх без спочинку, леза здіймаються як блискавиці й обрушуються на голови, шиї, руки, а вони січуть вершників по ногах, по колінах, звиваються й кусають як отруйні змії – гинуть, помстившись.

Кайя, «божественний лев», кидає у пащу смерті нові й нові шеренги; криком закликає до бою і сам кидається в безодню. Та ось гусар-велетень, знищуючи все на своєму шляху, як полум’я, наздогнав білобородого старця і, підвівшись у стременах, щоб завдати потужнішого удару, з усього розмаху опустив меч на сиву голову. Не витримала удару ні шабля, ні викувана у Дамаску мисюрська шапка, і Кайя, розсічений аж майже до самих плечей, упав на землю як громом уражений.

Пан Нововейський (а це був він) і перед тим уже сіяв довкола жах і смерть, бо ніхто не міг протистояти його силі й похмурій люті, цього разу зробив битві велику послугу, зітнувши старого, котрий один підтримував досі жар бою. Страшним зойком відгукнулися на смерть свого вождя яничари, і декілька десятків рушниць націлилися у груди молодого рицаря, а він обернувся до них, обличчям схожий на темну ніч. І перш ніж рицарі підоспіли на підмогу, гримнув залп, і здибив коня пан Нововейський, і став хилитися у сідлі. Двоє товаришів підхопили його попідруч, і раптом усмішка, давно не бачений гість, прояснила хмуре його обличчя, і відразу очі його заплющилися, а побілілі губи прошепотіли слова, які у шумі битви неможливо було розчути.

Тим часом здригнулися останні лави яничар. Войовничий Яніш-паша хотів був поновити битву, та шалений страх пойняв уже людей81, і марні виявилися усі зусилля; змішалися, збилися купою шеренги – їх тіснили, били, топтали, рубали – оговтатися вони вже не могли. І нарешті розсипалися, як туго натягнутий ланцюг, і люди, як окремі ланки того ланцюга, розлетілися врізнобіч із виттям, із криком, кидаючи зброю і затуливши голову руками. Кіннота гнала їх, а вони, розгубившись, не знаючи, куди бігти, часом збивалися щільною масою, і кіннотники, сидячи у них на плечах, просто купалися у крові.

Грізний лучник пан Мушальський ударив войовничого Яніш-пашу шаблею по шиї, ще й так, що спинний мозок бризнув у того з порубаних хребців, окропивши шовк і сріблясті лусочки панцира.

Яничари, пом’яті польською піхотою ямаки і частина розсіяної вже на початку битви кінноти, одне слово, усе скопище турків кинулося тікати, тримаючи шлях до протилежного боку табору, туди, де над глибокою безоднею височів крутий, у декілька десятків футів, порослий хащами пагорб. Туди страх гнав причинних. Багато хто кидався з кручі в безодню, не щоб уникнути смерті, а щоб прийняти її не від руки поляків. Цій розпачливій юрбі заступив дорогу коронний стражник пан Бидзінський82, проте, підхоплений людським потоком, він укупі зі своїми людьми був скинутий на дно безодні, котра невдовзі майже по вінця наповнилася купами тіл – убитих, поранених, задушених.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю