444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 23)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)

Побачивши вершника і коней, обидва покидали в’язанки на землю, добре, як видно було, злякавшись. Але зустріч була такою несподіваною і стояли вони так близько, що тікати їм було ніяк.

– Богу слава! – озвалась Бася.

– На віки віків.

– Як зветься цей хутір?

– А чого він має називатися? Ось, хата!

– А чи далеко до Могилева?

– Ми не знаємо...

Тут старий став пильно вдивлятися у Басю. Одяг на ній був чоловічий, він подумав, що вона підліток, і страх у нього на обличчі вмить змінився нахабством і жорстокістю.

– А що ж ви такий молоденький, пане лицарю?

– А тобі що?

– І самі їдете? – промовив чоловік, ступаючи крок уперед.

– Військо за мною йде.

Той зупинився, оглянув велику галявину і промовив:

– Неправда. Нікого нема.

Сказавши це, він ступив іще ближче. Розкосі очі понуро блиснули, а водночас він, склавши губи, заклично закричав перепілкою – безумовно, подаючи комусь знак.

Усе це здалося Басі таким зловісним, що вона, не вагаючись, уставила пістолет просто йому в груди.

– Мовчи, бо вб’ю!

Чоловік замовк і відразу ж упав перед нею на коліна. Недоумкуватий підліток зробив те саме, але зі страху ще й вовком завив. Можливо, колись він і розум утратив із переляку, бо у витті його відчувався неймовірний жах.

Бася припустила коней і стрілою помчала вперед. На щастя, ліс був голий і рідкий. Незабаром засвітліла ще одна галявина, вузька і дуже довга. Коні, підкріпившись біля стіжка і набравшись нових сил, летіли як вихор.

«Доберуться додому, сядуть на коней – і за мною навздогін», – думала Бася.

Втішало її тільки те, що коні йшли прудко та й від місця, де вона зустріла людей, до хутора було досить далеко.

«Перш ніж вони до хати дійдуть і коней виведуть, я, якщо так гнати, на милю або й на дві від них одірвуся».

Так воно й вийшло. Проте через кілька годин, коли Бася, переконавшись, що ніхто за нею не женеться, сповільнила біг, серце її огорнув страх, сльози супроти волі навернулися на очі, така вона була пригнічена.

Зустріч ця наочно показала їй, що за люди живуть у цих краях і чого можна від них сподіватися. Насправді у цьому не було для неї жодної несподіванки. З власного досвіду й із хрептівських оповідей вона знала, що колишні мирні жителі або покинули ці пустельні місця, або війна поглинула їх. Ті ж, хто залишився тут, жили у постійному страху перед війною, серед безконечної усобиці й татарських набігів, за часів, коли людина людині вовк, без церкви, без віри, не бачили нічого, крім убивств і підпалів, не знали іншого закону, крім закону кулака, і тому втратили усі людські почуття й уподобилися дикій лісовій звірині. Бася добре знала про це. Одначе ж людина самотня, заблудившись у пустельному краї, пригнічена голодом і холодом, мимоволі чекає підмоги передусім від істот собі подібних. Так і вона, побачивши той дим – ознаку житла, мимохіть, піддавшись першому пориву серця, захотіла туди, щоб іменем Христовим привітати мешканців і під їхнім дахом дати спочити своїй стомленій голові. Але життя постало перед нею в усій своїй жорстокості, як злісний пес, і серце її сповнилося гіркотою, а сльози кривди, розчарування набігли на очі.

«Нема звідки чекати помочі, лишень від Бога, – думала Бася, – тільки б нікого більше не зустріти».

А потім стала міркувати: з якого це дива селянин підпадьомкав перепілкою? Не інакше, як поблизу були ще люди, і він надумав покликати їх. Сяйнула їй думка: чи не на стан розбійників натрапила вона? Можливо, вигнані з прибережних ярів гультяї сховалися в лісовій глушині, де сусідство неозорих степів давало їм велику безпеку і за необхідності полегшувало втечу?

«А що, як декілька їх зустрінуться, а то й кільканадцять? – розмірковувала Бася. – Мушкет одного покладе, два пістолети – ще двох, шабля – ну нехай іще двох, а якщо їх більше виявиться, страшна смерть на мене чекає».

І як досі серед тривожної ночі благала вона, щоб чимскоріше настав день, так тепер із сумом ждала сутінків, які б сховали її від злих очей.

Ще двічі під час невпинної їзди траплялося їй проїжджати поблизу людських жител. Якось на краю високої рівнини вона побачила близько двох десятків хат. Може, там жили зовсім не розбійники, але вона вирішила обминути хати на повному скаку, знаючи, що й поселенці не набагато кращі від розбійників. Удруге до вух Басі долинуло цюкання сокири, що била по дереву.

Жадана ніч нарешті спала на землю. Бася була така стомлена, що, опинившись у голому безлісому степу, сказала собі: «Тут об дерево не розіб’єшся, посплю-но я, нехай навіть і замерзну».

Коли вона вже стуляла повіки, їй здалося, ніби там, удалині, на білому снігу, рухаються в різних напрямках якісь чорні цятки. На мить вона пересилила сон і пробурмотіла: «Це достеменно вовки!»

Та не проїхала й декількох десятків метрів, як цятки ці зникли, і вона відразу ж заснула, ще й так міцно, що прокинулася, тільки почувши під собою іржання бахмата Аз’ї.

Бася огледілася довкола: вона була на краю лісу й прокинулася саме вчасно, бо інакше могла б розбитися об дерево.

І тут вона помітила, що другого коня нема поруч.

– Що сталося? – тривожно заволала вона.

А сталася найпростіша річ: Бася, щоправда, прив’язала повіддя джанета до луки свого сідла, але задубілі пальці погано її слухалися, і вона не зуміла туго затягти вузла. Повіддя розслабилися, далі й зовсім розв’язалися, і стомлений кінь відстав, щоб пошукати корму під снігом або лягти.

На щастя, пістолет у Басі був не в кобурі, а за поясом, ріг із порохом і торбинка з сім’ям теж були при ній. Кінець кінцем, біда невелика: бахмат Аз’ї якщо й поступався її джанетові у швидкості, зате, без сумніву, був витривалішим у бігові, краще переносив холод. Проте Басі стало жаль свого улюбленого джанета, і вона відразу ж вирішила його знайти.

Але її здивувало, що ніде в степу його не було видно, хоч ніч стояла надзвичайно ясна.

«Відстав, відстав, – подумала вона, – не вперед же він пішов, напевно, влігся де-небудь в улоговині, от я й не бачу його».

Бахмат заіржав удруге, причому аж затрясся й почав прясти вухами, але від степу йому відповіло мовчання.

«Поїду пошукаю», – сказала собі Бася.

І вже повернула коня, коли несподівана тривога закралась їй у душу, немовби людський голос заволав:

«Не вертайся, Басю!»

І саме цієї хвилини тишу порушили зловісні звуки, близькі, що йшли ніби з-під землі: це було виття, хрипіння, скімлення, стогін і, нарешті, жахливий вереск, короткий, обірваний... Це здалося тим більш страшним, що в степу нічого не було видно. Басю з ніг до голови зросив холодний піт, а з посинілих губ її зірвався окрик:

– Що це? Що сталося?

Правда, вона відразу здогадалася, що це вовки загризають її коня, але не могла второпати, чому не бачить цього, хоч, судячи зі звуків, відбувалося усе за якихось п’ятисот кроків від неї.

Квапитися на допомогу не було сенсу, бо коня, звісно, вже розтерзали, до того ж треба було думати про власний порятунок, і Бася, вистріливши для постраху із пістолета, рушила далі. Коли дорогою вона розмірковувала про те, що сталося, у неї майнула думка: а що, як зовсім не вовки викрали її коня, адже голоси долинали з-під землі? Мурашки поповзли спиною у Басі, та відразу ж, напруживши пам’ять, вона пригадала, що крізь сон їй марилося, немовби вона з’їжджає з гори і знову вибирається на гору.

«Так воно, мабуть, і було, – сказала вона собі, – уві сні я проїхала неглибокий яр, там залишився мій джанет, і там на нього напали вовки».

Решта ночі минула без пригод. Бахмат, підкріпившись сіном минулого ранку, йшов дуже бадьоро, аж сама Бася дивувалася. Це був татарський кінь, доброї породи й надзвичайної витривалості. Під час коротких постоїв він під’їдав усе без винятку: мох, листя, обгризав навіть кору дерев і йшов і йшов уперед. На галявинах Бася пускала його скоком. Він трохи стогнав і шумно дихав, а коли стримувала його – сопів, трясся, низько схиляв голову від утоми, але не падав.

Її джанет, якби не загинув від вовчих зубів, усе одно не витримав би такої дороги.

Наступного дня Бася, проказавши вранішню молитву, почала підраховувати, скільки ж часу вона в дорозі.

«Від Аз’ї я вирвалась у четвер, опівдні, і аж до ночі мчала на відчай душі, – розмірковувала вона. – Потім у дорозі проминула ніч, далі цілий день, відтак знову ніч, а нині третій день настав. Либонь, погоня, якщо вона й була, мала б уже повернутися, і Хрептів неподалік десь, бо я не жаліла коней».

За хвилину вона ще додала:

«Ой, час би вже! Боже, змилуйся наді мною!»

Іноді її брала охота наблизитися до річки, бо на березі значно легше було б зміркувати, де вона, проте, пам’ятаючи, що п’ять десятків татар Аз’ї залишилися у пана Гоженського в Могилеві, вона на це не зважувалася. Хтозна, думала Бася, можливо, колуючи степом, він іще не минув Могилева. Дорогою, поки сон не брав її, вона намагалася уважно дивитись, чи нема поблизу розлогого яру, схожого на могилівський, але нічого такого не помітила. А втім, яр той міг далі звужуватися і мати геть інший вигляд, аніж біля Могилева, а міг і взагалі закінчитися або звернути вбік за декілька кілометрів від міста. Одне слово, Бася поняття не мала, де вона перебуває.

Вона тільки без упину молила Бога, щоби дім був близько, відчуваючи, що недовго ще зможе витримувати і холод, і безсонні ночі, й, нарешті, голод. Три дні вона харчувалася самим конопляним сім’ям, і, хоч вельми ощадлива, все-таки сьогодні вранці торбинка спорожніла.

Тепер її могла живити й зігрівати тільки надія, що Хрептів близько. Окрім надії, Басю зігрівала ще лихоманка. Вона виразно відчувала її: ставало дедалі холодніше і навіть просто морозило, проте руки й ноги, що на початку дороги дубіли, зараз палали, і спрага мучила її велика.

«Тільки б не знепритомніти, – говорила вона собі, – тільки б хоч на останньому подиху встигнути до Хрептова, побачити Міхала, а потім уже нехай звершиться воля Божа...»

Їй знову довелось переправлятися через безліч ручаїв і річок, але були вони або мілкі, або замерзлі. Часом зверху була вода, а під нею лід – твердий і міцний. Одначе переправ цих вона боялася найбільше, тому що й бахмат, зазвичай безстрашний, вочевидь їх боявся. Входячи у воду чи ступаючи на лід, він хропів, притискав вуха, упирався щосили, а спонукуваний до того, входив обережно, поволі, нога за ногою, принюхуючись і роздуваючи ніздрі.

Було вже далеко за південь, коли Бася, вибравшись із густого бору, опинилася на березі річки – більшої і значно ширшої за інші. «Невже Ладава чи Калюс?» – подумала Бася. Серце її радісно затьохкало. Принаймні Хрептів десь неподалік, навіть якщо вона стороною обігнула його, можна вважати себе поза небезпекою: і край усе-таки населений, і людей слід менше боятися. Річка, наскільки сягало око, береги мала стрімкі, в одному тільки місці – напевно, там було забуруння – ще скута кригою вода м’яко заходила на берег, неначе налита у пласку, але широку посудину. Під берегами вода була замерзла, а посередині струмувала широкою стрічкою. Бася, проте, сподівалася, що під водою цією, як завше, виявиться лід.

Бахмат ішов знехотя, як на кожній переправі, пригнувши шию й обнюхуючи сніг поперед себе. Досягнувши води, що струмувала поверх льоду, Бася, за своєю звичкою, стала навколішки у сідлі й ухопилася обіруч за передню луку.

Вода захлюпала під копитами. Лід під нею і справді був твердий, слизький, копита вдяряли у нього, як у камінь, та, очевидно, вухналі підків постиралися на довгій, часто скелястій дорозі – бахмат зненацька заковзав, ноги в нього стали роз’їжджатися. Раптом він упав на передні бабки, зарившись храпом у воду, потім підвівся, знову впав – тепер на круп, знов підвівся, але, переляканий, став рватися і відчайдушно бити копитами. Бася смикнула повіддя, і тут почувся глухий тріск: задніми ногами кінь аж по круп пішов під воду.

– Господи Ісусе! – вигукнула Бася.

Кінь, іще стоячи передніми ногами на твердій кризі, зробив страшний ривок, але, напевно, крижана брила, на яку він спирався, поповзла тепер у нього з-під копит, він дедалі глибше поринав у воду й хрипко стогнав.

У Басі ще вистачило часу й присутності духу, вхопившись за гриву бахмата, сповзти по його шиї на міцну кригу перед ним. Там вона упала і змокла. Але підвівшись і, відчувши тверду кригу під ногами, зрозуміла, що врятована. Намагаючись витягти й коня, вона перегнулася, схопила повіддя і, задкуючи до другого берега, потягла за них щосили.

Та бахмат більше й більше занурювався у глибінь, і передні його ноги теж зісковзнули з крижаного виступу. Повіддя натягалося дедалі тугіше, а він опускався дедалі глибше і нарешті увесь пішов під воду, тільки шия й голова стриміли над поверхнею. Під кінець він почав стогнати майже людським голосом, вищиривши зуби. Очі дивилися на Басю з непередаваним сумом, він немовби хотів сказати: «Нема вже для мене рятунку. Відпусти повіддя, а то й тебе затягну...»

Рятунку й справді не було, і Басі довелося кинути повіддя.

Коли кінь зовсім зник під кригою, вона пішла до берега, сіла під голим кущем і розплакалася як дитина.

Сили раптом покинули її. До того ще й гіркота, і кривда, які при зустрічі з людьми оселилися у неї в серці, тепер наповнили його по вінця. Усе було супроти неї: бездоріжжя, темрява, стихії, людина, звір, одна тільки рука Божа, здавалося, її берегла. Цій добрій, лагідній батьківській опіці вона досі віддавалася з усією дитячою довірливістю – і теж ошукалася. Сама собі у тому не сміючи зізнатися, вона ще сильніше відчувала це серцем.

Що ж лишалося? Скарги і сльози! Але ж вистачило їй, змученій, слабкій, і мужності, й сміливості, й витримки. Та от затонув кінь – остання надія на порятунок, єдина жива істота, яка була поруч. Без коня вона відчувала себе безпомічною перед тим невідомим простором, що відокремлював її від Хрептова, перед пущами, ярами і степом, і не лише беззахисною перед людьми і звіриною, а й безмежно самотньою, усіма покинутою.

Вона плакала, аж поки виплакала усі сльози. Потім настало виснаження, втома і почуття безпорадності, таке сильне, що майже схоже на спокій. Тож зітхнувши глибоко раз і другий, вона сказала собі:

«Що ж, супроти волі Божої нічого не вдієш... тут і помру...»

І заплющила очі, такі колись ясні й веселі, а тепер геть запалі, обведені темними кругами.

Та хоч тіло її важчало з кожною хвилиною, думки билися в голові наполоханим птахом, і серце теж. Якби ніхто на світі не любив її, не так жаль було б помирати, але ж усі так її любили!

Вона уявила собі, що буде, коли рознесеться звістка про зраду Аз’ї, про її втечу. Як стануть шукати її, як знайдуть нарешті посинілу, замерзлу, що спить вічним сном під оцим кущем над річкою. І зненацька сказала гучно:

– О! Це ж Міхалек буде у розпачі! Ай-ай!

І заходилася його перепрошувати, пояснювати, що не винувата.

«Я, Міхалеку, – говорила вона подумки, обіймаючи його за шию, – старалася як могла, та що вдієш, любий мій, не схотів Господь...»

І враз таку відчула до нього любов, таке бажання – якщо померти, то хоч би від нього близько, що, зібравши усі сили, підвелася й пішла геть від берега.

Спочатку йти було надзвичайно важко. Ноги, наче чужі, не слухалися, надто довго ніс її на своїй спині кінь. На щастя, їй не було холодно, навпаки, було дость тепло – лихоманка ні на мить її не відпускала.

Заглибившись у ліс, вона йшла і йшла вперед, стежачи, щоб сонце було по ліву руч. Воно уже котилося у молдавський бік, бо була вже друга половина дня, може, десь четверта. Бася тепер не дуже прагнула триматися чимдалі від Дністра, гадаючи чомусь, що Могилів залишився позаду.

«Якби знати напевно, якби знати! – повторювала вона, піднявши посиніле, але спаленіле обличчя до неба. – Заговорив би зараз раптом якийсь звір або дерево і сказав: до Хрептова миля, дві, – я б, може, ще й дійшла...»

Та дерева мовчали. І навіть були до неї неприязні, перепиняли корінням дорогу: Бася раз за разом спотикалася об припорошені снігом вузлуваті корені. Через певний час їй стало нестерпно важко, вона скинула з плечей теплу делію й зосталася у самому кунтушику. Відразу полегшало, і вона йшла і йшла, наддаючи кроку, то спотикаючись, а то й падаючи – там, де сніг був глибший. Легкі сап’янові чобітки, підшиті хутром, але на тонкій підошві, незамінні для санок і верхової їзди, не захищали ніг від ударів об каміння і відземки, до того ж не один раз промоклі на переправах, вони залишалися мокрими на ногах, що палали від жару, і легко могли подертися в лісі.

«Дійду боса або до Хрептова, або до смерті», – думала Бася.

І журлива усмішка прояснювала її личко, бо все-таки її втішало, що вона так наважливо йде вперед і, навіть якщо загине в дорозі, Міхал ні в чому не зможе їй дорікнути.

І раз уже тепер вона без упину говорила з чоловіком, то тут-таки йому й сказала:

«Ой, Міхалеку, інша б і на таке не зважилася, Евка, наприклад...»

Про Евку вона не раз думала під час своєї втечі, не раз молилася за неї, бо зрозуміло було: якщо Аз’я не любить дівчини, її, як і всіх полонених, що залишилися у Рашкові, очікує страшна доля.

«Їм гірше, ніж мені», – часто повторювала Бася, і ця думка додавала їй сили.

Але тепер, коли минула година, друга й третя, сил із кожним кроком меншало. Сонце поволі закотилося за Дністер і, обливши небо пурпуровою зорею, згасло. Сніг зробився фіолетовим. Потім золотаво-пурпурова глибінь стала темнішати і звужуватися. Море, розлите на півнеба, перетворилося на озеро, озеро – на річку, річка – на струмок, нарешті зблиснула розтягнена на заході промениста нитка і поступилася темряві.

Настала ніч.

Спливла ще година. Бір став чорний, таємничий і, не порушуваний жодним повівом, мовчав, ніби зосереджено думаючи, що йому вчинити з оцим сердешним, заблудлим створінням. А втім, нічого доброго не обіцяла його мертва тиша, були в ній байдужість і заціпеніння.

Бася йшла і йшла, дедалі швидше хапаючи повітря пересохлими губами і падаючи частіше через темряву і брак сил.

Голівка її була задерта догори, але вона вже не дивилася на дороговказну Велику Ведмедицю, бо зовсім утратила напрям. Ішла, аби йти. Йшла тому, що до неї почали злітатися передсмертні видіння, дуже світлі й приємні.

Ось, приміром, чотири сторони бору швидко зближуються й утворюють чотири стіни хрептівської світлиці. Бася там, усередині, й чітко все бачить. У грубі яскравим полум’ям палахкотить вогонь, а на лавах сидять, як завше, офіцери. Пан Заглоба передражнюється з паном Снітком. Пан Мотовило сидить мовчки й дивиться на вогонь, а коли у вогні щось запищить, говорить своїм протяжним голосом: «Душе непохована, чого тобі треба?» Пан Мушальський і пан Громика грають у кості з паном Міхалом. Бася підходить до них і каже: «Міхалеку, я сяду до тебе і подрімаю, бо мені недобре». Міхал обіймає її, говорячи: «Що з тобою, котику? А може, це?..» І нахиляється до її вуха, і шепоче щось, а вона відповідає: «Ой, як мені кепсько!» Яка ясна і гарна світлиця, і Міхал такий коханий, тільки от Басі так кепсько, що аж тривога бере...

Басі так уже кепсько, що гарячка раптово спадає, поступаючись передсмертній кволості. Видіння зникли. Повернулася притомність, а з нею і пам’ять.

«Я втікала від Аз’ї, – каже собі Бася, – я у бору, вночі, не можу дійти до Хрептова і вмираю».

Після гарячки холод швидко огортає її і пронизує тіло до кісток. Ноги підкошуються, і вона падає на коліна у сніг під деревом.

Ані найменша хмаринка не затуляє тепер її розуму. Їй страшенно жаль розлучатися з життям, але вона знає твердо, що вмирає, і, прагнучи довірити свою душу Богові, говорить уривчастим голосом:

– В ім’я Отця, і Сина...

Проте молитву зупиняють дивні звуки – різкі, пронизливі, скрипучі, у нічній тиші вони особливо ріжуть вухо.

Бася розтуляє вуста. Запитання: «Що це?» завмирає у неї на губах. Вона тремтливими пальцями обмацує собі обличчя, ніби бажаючи прокинутися, ніби не вірячи власним вухам, і з вуст її зненацька зривається крик:

– О Боже милосердний! Це ж колодязні журавлі, це Хрептів! О Боже!

І ось жінка, що хвилину тому вмирала, підхоплюється з колін і, гучно дихаючи, тремтячи, з очима, повними сліз, мчить через бір, падає, підводиться і говорить, говорить:

– Там коней напувають! Це Хрептів! Це наші журавлі! Хоч би до воріт! До воріт... О Господи!.. Хрептів... Хрептів!..

Бір рідшає, перед нею відкривається снігове поле й узгір’я, з якого декілька пар блискучих очей дивляться, як біжить Бася.

Але це не вовчі очі... Ой, це хрептівські вікна миготять лагідним, ясним, спасенним світлом – це фортеця там, на узгір’ї, своїм східним боком повернена до бору.

Бася не пам’ятала, як пробігла ще версту, котра відділяла її від фортеці. Жовніри, які стояли з боку поселення біля воріт, не впізнали її у темряві, але пропустили, вирішивши, що це, напевно, пахолок, по щось посланий, повертається до коменданта. З останніх сил вона вбігла у фортецю, перетнула майдан, проминула колодязні журавлі, біля яких драгуни, щойно повернувшись з об’їзду, напували на ніч коней, і стала у дверях головного будинку.

Маленький рицар із паном Заглобою сиділи саме верхи на лаві біля вогню і, попиваючи медівку, розмовляли про Басю, гадаючи, що вона там, далеко, порядкує у Рашкові. Обидва були зажурені, бо страшенно нудьгували за нею і щодня сперечалися про термін її приїзду.

– Боронь Боже ранньої відлиги, дощів і розлиттів, а то бозна, коли й повернеться, – понуро мовив пан Заглоба.

– Зима ще потримається, – відповів маленький рицар, – а десь днів через вісім-десять я вже поглядатиму у бік Могилева.

– Ліпше б вона зовсім не їхала. Нема чого мені робити без неї у Хрептові.

– А чого ж ти, ваша милость, радив?

– Не вигадуй, Міхале! Своїм розумом вирішував...

– Тільки б здорова повернулася!

Маленький рицар зітхнув і додав:

– Здорова і чимскоріше...

Тут рипнули двері й якась маленька, бідолашна, обірвана істота, уся в снігу жалібно пропищала з порога:

– Міхале! Міхале!

Маленький рицар підхопився, але першої миті так був здивований, що аж остовпів, руки розкинув, очима закліпав – і ані руш.

А вона наблизилась і через силу промовила, радше простогнала:

– Міхале!.. Аз’я зрадив... Мене викрасти хотів... але я втекла і... врятуй!

Сказавши це, вона захиталася і як мертва впала на землю. Міхал підскочив до неї, схопив її мов пір’їну на руки й пронизливо закричав:

– Боже милостивий!

Посиніла Басина голівка нерухомо повисла у нього на плечі, і, гадаючи, що він тримає в обіймах мертву, маленький рицар заволав страшним голосом:

– Баська померла!.. Померла!.. Рятуйте!..

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLІ

Звістка про те, що прибула Бася, блискавкою облетіла Хрептів, але ніхто, опріч маленького рицаря, пана Заглоби й служниць, не бачив її ані того вечора, ані в наступні.

Піся запаморочення на порозі будинку, вона опритомніла настільки, щоб кількома словами сказати, як і що з нею трапилося, але відразу ж почалися нові запаморочення, а через годину, хоч її всіляко приводили до притомності, відігрівали, намагалися нагодувати й відпоювали вином, Бася і чоловіка вже не впізнавала, не було сумніву, що в неї починається довга й тяжка недуга.

Тим часом у Хрептові учинився великий рух. Жовніри, довідавшись, що їхня господиня повернулася напівжива, висипали на майдан як бджолиний рій, офіцери зібралися у світлиці і, перешіптуючись, із нетерпінням чекали на вісті з ванькира, куди поклали Басю. Проте довгий час нічого не можна було дізнатися. Служниці, щоправда, снували туди-сюди – то в кухню по теплу воду, то в аптеку по пластир, мазі й теріак, – але не дозволяли себе затримувати. Тривога свинцем тиснула на серця. Людей дедалі більшало, прийшли навіть з околиць, чутки передавалися з уст в уста. Стало відомо про зраду Аз’ї, про те, що їхня господиня врятувалася втечею, але в дорозі була цілий тиждень без їжі й без сну. При цій звістці лють закипала у грудях. У юрбі жовнірів чулося глухе, але грізне невдоволення, стримуване побоюванням нашкодити здоров’ю хворої.

Нарешті після тривалого очікування до офіцерів вийшов пан Заглоба. Очі в нього були червоні, поодинокі волосини на голові настовбурчилися. Офіцери враз оточили його, гарячково посипалися тихі звпитання:

– Жива? Жива?

– Жива, – відповів старий шляхтич, – але тільки Бог знає, що буде за годину...

Зненацька голос у нього затнувся, нижня губа затремтіла, і він, обхопивши руками голову, важко опустився на лаву.

Стримувані ридання стрясали його груди.

Побачивши це, пан Мушальський схопив у обійми пана Ненашинця, хоч зазвичай не вельми його любив, і тихо заплакав, а пан Ненашинець заходився йому вторувати. Пан Мотовило вирячив очі, немовби чимось удавився, а пан Снітко тремтячими руками почав розстібати жупан, а пан Громика, піднявши догори руки, заходив кімнатою.

Побачили жовніри у вікна ці ознаки відчаю і, гадаючи, що господиня померла, відразу ж заголосили й залементували. Пан Заглоба, почувши цей галас, ураз розлютився й стрілою вилетів на майдан.

– Тихо, шельми! Побий вас сила Божа! – засичав він придушеним голосом.

Вони вмить замовкли, зрозумівши, що не час іще голосити, але з майдану не йшли. А пан Заглоба повернувся у світлицю трохи заспокоєний і знову всівся на лаву.

Цієї миті у дверях ванькира з’явилася служниця.

Пан Заглоба рвонувся до неї.

– Що там?

– Спить.

– Спить? Хвалити Бога!

– Може, Бог дасть...

– А що робить пан комендант?

– Пан комендант при ній.

– Це добре! Ну, йди, по що послали.

Тут пан Заглоба повернувся до офіцерів і повторив, що сказала йому служниця.

– Може, змилується Всевишній. Спить! Все-таки є якась надія... Уф!..

І всі глибоко зітхнули. Потім збилися довкола пана Заглоби й ну розпитувати:

– Бога ради! Що сталося? Як усе було? Як же вона пішки змогла втекти?

– Спершу вона не пішки втікала, – прошепотів у відповідь пан Заглоба, – а на двох конях. Вона того пса, щоб його черви з’їли, з сідла скинула!

– Вухам не повіриш!

– Рукояттю пістолета проміж очей йому зацідила, ніхто цього не бачив і ніхто за нею не гнався. Одного коня вовки у неї зарізали, другий під кригу пішов. Боже милостивий! Ішло, небожатко, саме через бори, нічого не ївши, нічого не пивши!..

Тут пан Заглоба урвав свою розповідь і вдруге заплакав, а офіцери слідом за ним теж, аж на лави попадали і від подиву, і від люті, і від жалю до Басі, яку всі любили.

– А як до Хрептова вона підійшла, – провадив по хвилі пан Заглоба, – то не впізнала місцевості й померти готувалася, та почула раптом скрипіння колодязних журавлів і збагнула, що близько вже, і доволоклася з останніх сил...

– Бог уберіг її в таких напастях, – сказав пан Мотовило, витираючи мокрі вуса, – вбереже й далі.

– Твоя правда! Ти, милостивий пане, як в око вліпив, – зашепотіли кілька голосів.

Аж тут із майдану знову долинув гучний гомін. Пан Заглоба і цього разу з люттю підхопився й мерщій до дверей.

На майдані голова до голови стояли жовніри. Побачивши пана Заглобу і ще двох офіцерів, вони сахнулися, утворивши півколо.

– Тихо ви, собачі душі! – почав пан Заглоба, – бо звелю...

Але до нього з півкола вийшов наперед Сидір Лушня, драгунський вахмістр, щирий мазур, улюбленець пана Володийовського. Ступивши кілька кроків, він виструнчився і рішуче промовив:

– А як же інакше, ваша милость, якщо той, сякий-такий син, нашу господиню хотів скривдити, то ми на нього тепер піти хочемо, помститися, себто. Про що я кажу, про те всі просять. А як пан полковник самі не можуть, то ми й під іншою рукою хоч би й до самісінького Криму дійдемо, щоб падло те добути і за господиню нашу відборгувати!

Завзята, холодна хлопська погроза звучала в голосі вахмістра. А жовніри заскреготіли зубами й стали тихо подзенькувати шаблями, сопучи й бурмочучи при цьому. І страшне було те глухе бурмотіння, як гарчання ведмедя у темряві ночі.

Вахмістр стояв виструнчений і чекав відповіді, за ним застигли в очікуванні шеренги, люта затятість була в них, від колишньої жовнірської покірності не залишилося й сліду.

Якусь хвилину всі мовчали. Потім у найдальших лавах почувся чийсь голос:

– Кров його – найкращі ліки для господині!

Гнів схолов у панові Заглобі, так розчулила його любов жовнірів до Басі, а при згадці про ліки йому зненацька сяйнула в голову геть інша думка, а саме – привезти до Басі лікаря. У Хрептові, де лікарів не було, ніхто про це не подумав, але в Кам’янці їх було декілька, зокрема один грек – чоловік шанований, багатий, власник близько десятка будинків і такий учений, що його всюди мало не за чорнокнижника мали. В одному лишень був сумнів: чи згодиться він – кого навіть магнати «вашою милостю» величають – при його багатстві їхати, нехай навіть і за будь-яку плату, у таку глушину?

Пан Заглоба хвилину розмірковував і сказав так:

– Справедлива помста того скаженого пса не мине, у цьому я вам присягаюсь, а він, мабуть, волів би, щоб сам його величність король помстою йому погрожував, аніж пан Заглоба. Та ще хтозна, чи живий пес той, адже господиня, з пазурів його вириваючись, рукояттю пістолета відбила йому розум. Одне слово, поки що думати про це не час, спершу треба її врятувати.

– Та ми з усією душею, і життя б не пожаліли! – відповів Лушня.

А юрба знову загомоніла на підтвердження слів вахмістра.

– Послухай, Лушня, – сказа пан Заглоба. – У Кам’янці живе лікар Родопул. Поїдь туди і скажи йому, що, мовляв, пан генерал подільський неподалік міста ногу собі пошкодив і на допомогу чекає. А вже коли за мурами міста будете, ти його цап – і на коня, а то й у мішок і щодуху сюди мчи, до Хрептова. Через кожні дві-три версти свіжі перепряжні стоятимуть. Женіть на відчай душі. Тільки гляди, щоб живого довіз, мертвий нам не потрібен.

Гул схвалення почувся зусібіч, а Лушня поворушив суворими своїми вусищами і відповів:

– Я вже його добуду і не випущу, хіба що у Хрептові.

– Рушай!

– А можна вашу милость запитати?

– Чого ще?

– А що, як він потім зачахне?

– Нехай чахне, аби тільки сюди доїхав живий! Бери шістьох людей і ходу!

Лушня рвонув із місця. Жовніри, раді з того, що можуть бодай чимось Басі прислужитися, кинулись сідлати коней. Шестеро осіб негайно помчали до Кам’янця, інші повели слідом за ними перепряжних.

Пан Заглоба, задоволений собою, повернувся у світлицю.

Невдовзі з ванькира від Басі вийшов пан Володийовський – занепалий, напівживий, байдужий до слів співчуття і втіхи. Повідомивши пану Заглобі, що Бася досі ще спить, він сів на лаву і як божевільний втупився у двері, за якими вона лежала. Офіцери, подумавши, що він прислухається, затамували дух. У кімнаті залягла цілковита тиша.

Трохи згодом пан Заглоба навшпиньки підійшов до маленького рицаря.

– Міхале, – сказав він, – я послав по лікаря до Кам’янця, може, ще по когось послати?..

Пан Володийовський дивився, намагаючись зібратися з думками, але, з усього видно, не розумів.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю