Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц)
«Заради тебе, Вітчизно!» – мовив подумки пан Володийовський, дивуючись водночас, як гетьман зумів проникнути у найпотаємніші його помисли.
А пан Собеський сів навпроти і вів далі:
– Я хочу поговорити з тобою не як із підлеглим, а як із приятелем, ні, як батько з сином. Іще за тих часів, коли нас біля Підгайців вогняним дощем поливали, та й до того, в Україні, коли ми ледь-ледь супротивника стримували, а тут, у серці Вітчизни, сховавшись за нашими спинами, злі люди сіяли незгоду задля власної корисливості, не раз виникала у мене думка, що наша Річ Посполита загинути повинна. Занадто вже тут сваволя брала гору над ладом, а спільне благо поступалося перед вигодою... Ніде я не бачив такого... Ці думки гризли мене і вдень у полі, і вночі у наметі. «Ну добре, – міркував я, – ми, жовніри, тягнемо своє ярмо... Такий наш обов’язок і така наша доля! Але якби ми хоч знали, що кров наша зросить поля для благодатних паростків свободи». Ні! Цієї надії не було. Тяжкі думи огорнули мене, коли ми стояли біля Підгайців, тільки я себе не виказував, щоб не подумали ви, ніби гетьман на бойовищі вікторію під сумнів ставить. «Не маєш ти людей, – думав я, – не маєш людей, які самовіддано люблять Вітчизну!» І так мені було тяжко, немовби хто ножа у серці провертав. Аж ось одного разу, було це останнього дня в окопі біля Підгайців, коли я повів вас в атаку на орду, дві тисячі супроти двадцяти шести, а ви всі на вірну смерть, на загибель свою мчали, ще й так гучно, з посвистом, наче на весілля... І подумав я тоді: «А це мої жовнірики?» І Господь в одну мить зняв камінь із серця, і з очей полуда спала. «Ось вони, – сказав я собі, – в ім’я безкорисливої любові до рідної матері гинуть. Вони не вступлять ні в які союзи, не стануть зрадниками. Саме з них і складеться моє святе братство, з них утвориться школа, приклад для наслідування. Їхній подвиг, їхнє товариство нам допоможе, вони відродять наш нещасний народ, і стане він чужим для корисливості й сваволі, повстане, як лев, цілому світу на подив, велику в собі силу відчувши. Ось яке це буде братство!»
Тут пан Собеський прояснів, підняв угору свою, схожу на римського цісаря, голову, простяг уперед руки і вигукнув:
– Боже! Не пиши на наших мурах mane, tekel, fares******** і дозволь мені відродити Вітчизну!
Настало мовчання.
Маленький рицар сидів, понуривши голову, і відчував, як дріж пробігає у нього тілом.
А гетьман якийсь час швидкими кроками міряв кімнату, потім зупинився перед ним.
– Приклади потрібні, – казав він, – щодня потрібні приклади, і такі, щоб запалювали серця, пане Володийовський! Ти для мене у перших лавах цього братства. Хочеш до нього належати?
Маленький рицар підвівся й обійняв гетьману коліна.
– Ось що! – вигукнув він схвильованим голосом. – Ось що я скажу! Почувши, що мені знову треба їхати, я відчув кривду, гадаючи, що життя моє відтепер належить скорботі, а зараз бачу, що згрішив... Каюся і не можу говорити, бо мені соромно за цю думку...
Гетьман мовчки притис його до серця.
– Жменька нас, – промовив він, – але інші підуть слідом за нами.
– Коли треба їхати? – запитав маленький рицар. – Я можу й до самого Криму дістатися, бо вже там був.
– Ні, – відповів гетьман. – До Криму поїде Рущиць. Він має там побратимів і навіть однофамільників, здається, братів двоюрідних, їх іще змалечку орда захопила, а потім вони у бусурманську віру перейшли, прославилися і нині у великих чинах. Вони йому у всьому допоможуть, а ти тут у степах мені потрібен, другого такого наїзника у ворожий стан не знайти.
– Коли їхати накажете? – повторив маленький рицар.
– За два тижні найпізніше.Треба мені ще з паном коронним підканцлером та з паном підскарбієм побесідувати, листи й інструкції Рущицю підготувати. Але дивися, будь напоготові, бо я поспішатиму.
– На ранок буду готовий!
– Бог винагородить тебе за старання, але не вельми квапся. Поїдеш ненадовго, на час виборів і коронації, якщо тільки війна не почнеться, ти мені у Варшаві потрібен будеш. Що чувати про кандидатів? Про що гомонить шляхта?
– Я з кляштору недавно на світ вийшов, а там, як відомо, про мирські діла не помишляють. Знаю тільки те, про що мені пан Заглоба повідав.
– Твоя правда. Він багато про що може мені розповісти. Шляхта його неабияк цінує. А ти за кого галочку поставиш?
– Поки що не знаю, але гадаю, що доблесний муж нам потрібен, вояка бездоганний.
– О, так, так! Ось і я думаю про такого, щоб саме ім’я його сусідів як грім разило. Про доблесного мужа, про такого, як Стефан Баторій. Ну, будь здоровий, жовнірику!.. Доблесний воїн нам потрібен! Усім це повторюй! Будь здоровий!.. Бог тобі за твої старання віддячить!
Пан Міхал попрощався і вийшов.
Цілісіньку дорогу він провів у роздумах. Наш жовнір радів тому, що попереду у нього ще тиждень чи два, серце його тішили приязнь і втіха, які дарувала йому Кшися Дрогойовська. Радів він і з того, що побачить вибори короля, одне слово, повертався він додому спокійний, забувши про колишню журбу. Та й самі степи були для нього чарівними, і він, того не знаючи, за ними сумував. Так він звик до цих безмежних просторів, де вершник на коні радше відчуває себе птахом, який ширяє над землею.
– Ну що ж, поїду, – казав він собі, – у ці безкраї поля і степи, до давніх застав і старих могил, колишнього життя заново скуштую, із жовнірами в походи ходитиму, кордони наші вкупі з веселиками стерегтиму, навесні сили разом із травами набиратимусь, поїду, поїду!
Він приострожив коня і помчав навскач, бо давно вже знудьгувався за бистрою їздою і свистом вітру у вухах. День видався морозний, сухий і погожий. Мерзлий сніг укрив землю й рипів під копитами бахмата. Грудки зледенілої землі розліталися увсібіч. Пан Володийовський летів так, що пахолок, у якого кінь був гірший, залишився далеко позаду.
День хилився до вечора, у небі світилися зорі, відкидаючи фіолетовий відблиск на засніжені поля. У рум’яному небі з’явилися перші миготливі зірки й викотився місяць – срібний серп. Дорога була вільна, і лишень зрідка рицар обганяв якусь підводу і мчав далі. Тільки побачивши вдалині Кетлінгову садибу, він притримав коня і дав пахолкові себе наздогнати.
Несподівано попереду з’явилася струнка жіноча постать.
Це назустріч рицареві йшла Кшися Дрогойовська.
Пан Міхал, упізнавши її, враз зіскочив із коня й передав його пахолкові, а сам підбіг до неї, здивований, та ще більше втішений тим, що її бачить.
– Жовніри кажуть, – почав він, – що на вечірній зорі можна з духами зустрітися, вони часом лихе, а часом і добре віщують, але для мене немає ліпшої призвістки, аніж зустріч із вами, милостива панно.
– Пан Нововейський приїхав, – відповіла Кшися, – з Басею і пані стольниковою забавляються, а я зумисне вийшла вас, милостивий пане, зустріти, бо переймалася, що ж там пан гетьман вам сказав.
Щирість цих слів дійняла маленького рицаря до серця.
– Невже й справді ви про мене згадували, милостива панно? – спитав він і підняв на панну Кшисю очі.
– Так! – відповіла низьким голосом Кшися.
Пан Володийовський не зводив із неї очей, бо ще ніколи вона не здавалася йому такою вродливою. На голові у неї була атласна шапочка, і білий лебединий пух відтіняв бліде, осяяне світлом місяця обличчя, тож видно було і шляхетну лінію брів, і опущені додолу вії, і ледь помітний пушок над губою. Уся вона дихала спокоєм і великою добротою.
Цієї миті пан Міхал відчув у ній приязне і кохане обличчя.
– Якби не пахолок, що їде за нами, я б тут на снігу упав навколішки із вдячності перед вами, милостива панно, – промовив він.
– Не говори мені, ласкавий пане, таких слів, – відповіла Кшися, – я їх недостойна, сжажи ліпше, що залишишся з нами, аби й далі я могла тебе в годину журби втішити.
– Ні, я їду! – відповів пан Володийовський.
Кшися враз зупинилася:
– Не може бути!
– Звичайнісінька жовнірська служба! На Русь їду! У Дике поле.
– Звичайнісінька служба... – повторила Кшися.
Вона замовкла і швидким кроком поквапилася до оселі. Пан Міхал дріботів поруч неї, трохи збентежений. Йому стало тяжко на душі й ніяково. Він хотів щось відповісти, але розмова не клеїлась. І все-таки йому здавалося, що вони мусять поговорити з Кшисею, саме зараз, наодинці, коли ніхто не заважає.
«Тільки б почати, – подумав він, – а там уже піде...»
І він несподівано для себе запитав:
– А пан Нововейський давно приїхав?
– Недавно, – відповіла Кшися.
І знову розмова урвалася.
«Не так треба починати, – подумав пан Володийовський, – так ніколи нічого путнього не скажеш. Напевно, від журби у мене останні крихти розуму лишилися».
Якийсь час він ішов мовчки, тільки вуса у нього настовбурчувалися дедалі більше.
Нарешті вже перед самим будинком він зупинився і сказав:
– Бачиш, милостива панно, якщо я стільки років своїм щастям жертвував заради Вітчизни, як же й тепер задля неї утіхами своїми не поступитися?
Панові Володийовському здавалося, що такий простий аргумент мусить відразу переконати Кшисю, але вона спроквола відповіла з лагідним смутком:
– Що більше пана Міхала пізнаєш, то більше його шануєш і цінуєш...
Сказавши це, вона увійшла в оселю. Уже в сінях до них долинули Басині вигуки: «Алла! Алла!»
У вітальні вони побачили пана Нововейського, котрий, скорчившись, із зав’язаними очима, мацав по всій кімнаті, намагаючись зловити Басю, а вона з вигуком «Алла!» вислизала від нього. Пані стольникова під вікном розмовляла з паном Заглобою.
Але прихід Кшисі з рицарем усе змінив. Пан Нововейський хутко зняв пов’язку і підбіг до пана Міхала привітатися. За ним підійшли пані стольникова, пан Заглоба і захекана Бася.
– То що там? Що там! Що сказав пан гетьман? – питали одне з-поперед одного.
– Люба сестро! – відповів пан Володийовський, – якщо хочеш переказати чоловікові вісточку, не промини нагоди, на Русь їду!
– Тебе вже посилають! Заради всіх святих, нікого не слухай і не їдь! – жалібно вигукнула пані Маковецька. – Що ж це таке, і часинки перепочити не дадуть!
– Невже призначення дістав? – запитав спохмурнілий пан Заглоба. – Слушно каже пані стольникова – крутять тобою, як циган сонцем.
– Рущиць до Криму їде, я у нього хоругов приймаю, ось і пан Нововейський казав, що навесні всі дороги від людей чорними стануть.
– Невже й справді тільки нам судилося неначе собакам дворовим відгавкуватись, Річ Посполиту від злодіїв захищаючи! – вигукнув пан Заглоба. – Інші навіть не знають, із якого кінця мушкета стріляти, а для нас ніколи нема спочинку!
– Ну, тихо! Це вже вирішено! – відповів пан Володийовський. – Служба це служба! Я слово панові гетьману дав, що воюватиму, а пізніше чи раніше, хіба не все одно...
Тут пан Володийовський підняв угору вказівний палець і повторив той самий аргумент, що й у розмові із Кшисею:
– Бачите, милостиві панове, якщо вже я стільки років, служачи Вітчизні, від щастя тікав, то якими очима зараз на вас дивитимусь, ратну службу на приємне дозвілля міняючи?
На це ніхто йому не відповів, тільки Бася підійшла до нього, насупившись, закопиливши губки, неначе скривджена дитина, і промовила:
– Жаль пана Міхала!
А пан Володийовський весело розсміявся.
– Нехай доля твоя буде щасливою, милостива панно! Адже ти ще вчора казала, що ненавидиш мене, як дикого татарина!
– Та невже! Як татарина! Не казала я такого! Ви, милостивий пане, там на татарах душу відведете, а нам без вас тут нудьгувати доведеться.
– Заспокойся, гайдучку! Даруй, милостива панно, що я тебе так називаю, але тобі страшенно пасує це прізвисько. Пан гетьман обіцяв, що відлучуся я ненадовго. За тиждень чи два вирушу в дорогу, а до обрання і коронації неодмінно маю бути у Варшаві. Сам гетьман цього забажав, і так буде, хай навіть Рущиць із Криму до травня не повернеться.
– От і чудово!
– Ех, послужу і я у пана полковника під командою, таки послужу, – сказав пан Нововейський, зиркнувши на Басю.
А вона на це:
– Таких, як ти, милостивий пане, набереться чимало! Чого ж не послужити під таким командиром! Їдь, їдь, мосьпане! Панові Міхалу веселіше буде!
Юнак тільки зітхнув, провів своєю широкою долонею по чуприні й раптом витяг руки вперед, ніби граючи у піжмурки, і закричав:
– Але спершу я панну Барбару спіймаю, далебі, спіймаю!
– Алла! Алла! – заволала, зірвавшись, Бася.
Тим часом до пана Володийовського підійшла Кшися. Проясніле обличчя її було сповнене тихої радості.
– Ой, недобрий, недобрий до мене пан Міхал, до Басі добрий, а до мене злий!
– Я злий? Я тільки до Басі добрий? – зі здивуванням перепитав пан Міхал.
– Басі пан Міхал сказав, що скоро повернеться, а якби я це знала, не взяла б від’їзду так близько до серця!
– Моє золот... – вигукнув був пан Міхал.
Але за мить, поміркувавши, сказав:
– Мій приятелю коханий! Не пам’ятаю, що я тобі відповів. Напевно, геть голову втратив!
******** Тут: маєтками, що даються за заслуги (лат.).
******** Мане, текел, фарес – полічено, зважено, зміряно (арам.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ІХ
Пан Міхал потроху став готуватися до від’їзду, не перестаючи давати уроків Басі, котру кохав дедалі більше, і ходив на усамітнені прогулянки з Кшисею Дрогойовською, шукаючи у неї розради. Здавалося, він знаходив її, бо з кожним днем веселішав і вечорами навіть брав участь у забавах Басі з паном Нововейським.
Цей юний кавалер став часто гостювати у садибі Кетлінга. Він приїздив зранку або відразу після обіду і просиджував до вечора, а позаяк усі його любили, раділи його приїзду, то дуже швидко він став у оселі своїм. Юнак возив пані стольникову з небогами до Варшави, робив для них закупівлі у мануфактурних крамницях, а вечорами з пристрастю грав із панянками у піжмурки, повторюючи, що до від’їзду конче мусить зловити неспійману досі Басю.
Але вона завжди вислизала від нього, хоч пан Заглоба й казав:
– Усе одно тебе хтось та зловить, не цей, то інший!
Та ставало дедалі зрозуміліше, що зловити її хоче саме цей. Навіть і гайдучкові це спадало на думку, і вона часом сиділа задумавшись і понуривши голову, так що світлі косми її звисали на чоло.
Панові Заглобі, з відомих йому одному причин, це було не до шмиги, і якось увечері, коли всі уже розійшлися, він постукав до маленького рицаря.
– Так мені жаль, що доведеться нам знову розлучитися, – сказав він, – тому й прийшов я сюди ще раз на тебе глянути... Бог святий знає, коли ще побачимося!
– На обрання і коронацію неодмінно приїду, – запевнив, обіймаючи його, пан Володийовський, – і скажу тобі, ваша милость, чому: панові гетьману на цей час треба зібрати якнайбільше людей, шляхтою шанованих, щоб вони її на праведний путь спрямували, обранця найдостойнішого показали. А я, хвалити Бога, своє добре ім’я зберіг, а тому гетьман і мене кличе на допомогу. І на тебе, ваша милость, сподівається.
– Он як! Великим неводом рибу ловить. Та тільки здається мені, що, хоч я чоловік і не худий, а все-таки крізь якесь вічко звідти вислизну. За француза не голосуватиму.
– А чому?
– Бо це буде absolutum dominium********.
– Але ж Конде, як і будь-який інший, на вірність конституції присягнути мусить, а полководець він чудовий, у багатьох баталіях прославився.
– Хвалити Бога, шукати короля у Франції нам не треба. І сам великий гетьман Собеський нічим від Конде не гірший. Зауваж, Міхале, французи, точнісінько як і шведи, у панчохах ходять, отже, як і вони, тільки що – зрадити присягу можуть. Carolus Gustavus ладен був щогодини присягати. Для них це все одно, що горіхи гризти. Яка там присяга, якщо людина не має ні честі, ні совісті!
– Але ж Річ Посполита захисту потребує! От якби князь Ієремія Вишневецький був живий! Ми б його unanimitate******** королем обрали.
– Живий син князя, та сама кров!
– Так, проте нема в ньому батьківського польоту фантазії! Дивитися на нього і то живий жаль бере, бо він більше на слугу, аніж на ясновельможного князя скидається. Якби хоч часи зараз інші були! Найголовніша турбота сьогодні – благо Вітчизни. Те саме тобі й Скшетуський скаже. Що пан великий гетьман робитиме, те і я за ним слідом, бо у його відданість Вітчизні, як у Євангеліє, вірю.
– Про це ти ще подумати встигнеш. Гірше те, що тобі від’їздити треба.
– А ви, милостивий пане, що робити будете?
– Повернуся до Скшетуських. Карапузи його часом мені допікають, але коли я їх довго не бачу, мені нудно.
– Якщо після коронації війна почнеться, Сшетуський виступить. Та хто знає, може, й вас, милостивий пане, охота візьме. Вкупі на Русі воюватимемо. Скільки ми у тих краях усього побачили і лихого, і доброго!
– Твоя правда! Що не кажи, а там проминули наші найкращі роки. Й іноді кортить поглянути на ті місця, нашої слави свідки.
– То їдьмо, ваша милость, зі мною. Веселіше разом буде, а місяців через п’ять знову до Кетлінга повернемося. І він на той час приїде, і Скшетуські...
– Ні, Міхале, зараз не на часі, але обіцяю, якщо ти на Русі нічогеньку панну з посагом знайдеш, я тебе туди відвезу і на урочистостях буду неодмінно...
Пан Володийовський трохи збентежився, але відразу ж заперечив:
– Одруження мені зараз не в голові. Те, що я на службу їду – найліпший цьому доказ, милостивий пане.
– Саме це мене й тривожить, не дає мені спокою. Я все сподівався, що не одна, то друга до душі тобі припаде. Міхале, май Бога в серці, подумай, де й коли знайдеться ще така нагода. Пам’ятай, настане час, і ти сам собі скажеш: кожен має дружину, діток, тільки я один, як билина у чистім полі. І жаль тебе обійме, і смуток. Якби ти зі своєю бідолахою пошлюбився і вона б тобі діток залишила, що ж, я б від тебе одчепився. І почуття ти свої задовольнив би, і на старість була б надія й утіха, а так невдовзі може настати час, коли ти марно шукатимеш близьку душу і сам себе питатимеш: чи не на чужині я живу?
Пан Володийовський мовчав, зважуючи його слова, а пан Заглоба знову заговорив, хитро поглядаючи на маленького рицаря:
– Розумом і серцем вибрав я для тебе цього рожевощокого гайдучка, бо primo********: це не дівчина, а золото, secundo********: таких ядерних жовнірів, яких би ви народили, на землі ще не бувало...
– Так, вона ураган. А втім, здається мені, що пан Нововейський хоче, щоб він його зачепив.
– Отож-бо й воно! Сьогодні вона ще тобі перевагу віддає, бо закохана у твою славу, та якщо ти поїдеш, а він тут залишиться, а він, пройдисвіт, залишиться напевно, це я достеменно знаю, адже зараз не війна, хтозна, що буде...
– Баська – ураган! Нехай іде за Нововейського, щиро йому цього бажаю, він славний хлопець.
– Міхале! – здійнявши руки до неба, вигукнув пан Заглоба. – Подумай, що це буде за потомство!
– Знав я двох братів Балів, мати їхня у дівоцтві Дрогойовська, вони теж були чудовими жовнірами, – простодушно відповів маленький рицар.
– Ага! Ось я тебе і зловив! Он куди ти мітиш? – заволав пан Заглоба.
Пан Володийовський украй збентежився. Намагаючись приховати свій стан, він якусь хвилю підкручував вуса і нарешті сказав:
– На що ти натякаєш, ваша милость? Я нікуди не мічу, та, коли я Басю з її хлоп’ячими витівками бачу, мені відразу ж на думку спадає Кшися – жіночих чеснот джерело. Говориш про одну, і мимоволі згадуєш другу, адже вони нерозлучні.
– Добре, добре! Нехай благословить вас Господь – тебе і Кшисю, хоч присягаю, будь я молодший, до смерті б у Басю закохався. Якщо й війна спалахне, такої дружини можна не залишати вдома, а з собою у похід узяти. Вона й у наметі тебе зігріє, а як прийдеться, то під час битви й однією рукою з рушниці палити зуміє. А що вже чесна, порядна! Ох, гайдучку ти мій любий, не зрозуміли тебе і чорною невдячністю відплатили, а якби мені так зо три десятка літ скинути, то я знав би, кому в моїй оселі господинею бути!
– Басиних чеснот я не применшую!
– Я не про це, а про те, що до всіх чеснот їй ще й чоловік потрібен! Ось у чому річ! А ти собі Кшисю вибрав!
– Кшися мені приятель.
– Приятель, а не приятелька? Чи ж не тому це, що вона має вуса? Приятель тобі я, Скшетуський, Кетлінг. Тобі не приятель, а приятелька потрібна. Скажи це собі ясно, не пускай туману в очі. Найбільше в світі, Міхале, стережися приятеля з хитромудрого жіночого плем’я, навіть якщо він має вуса, бо чи він тебе зрадить, чи ти його. Диявол не спить і завжди радий опинитися поміж такими приятелями. Згадай Адама і Єву, які так заприятелювали, що Адамові приятелювання це поперек горла стало.
– Мосьпане, не смійте кривдити Кшисі! Цього я аж ніяк не потерплю!
– Та Господь із нею, він її чеснот свідок! Як на мене, так ліпшого за гайдучка не знайдеш! Але й Кшися дівка хоч куди! Я і не думав її кривдити, та тільки одне скажу: коли ти обіч неї сидиш, у тебе так палають щоки, наче тебе хто щипає, і вусики ворушаться, і чуб настовбурчується, ти й сопеш, і ногами дріботиш, і з ноги на ногу переминаєшся, як нетерпеливий гривань, а це все пристрастей чіткі signa********. Розказуй комусь іншому, що це приятелювання, я свої очі маю.
– Ти такий старий, милостивий пане, що бачиш і те, чого нема й близько.
– Ой, краще б я помилявся! Краще б ти про мого гайдучка думав! На добраніч, Міхале! Одружуйся з гайдучком! Гайдучок найкращий! Бери, бери гайдучка!..
Сказавши це, пан Заглоба підвівся і вийшов із кімнати.
Пан Міхал усеньку ніч перевертався з боку на бік, не міг заснути, думки усякі йому спокою не давали. Перед очима в нього стояло обличчя панни Дрогойовської, її очі з довгими віями і пушок над горішньою губою. Часом брала його дрімота, проте видіння не відступали. Прокидаючись, він думав про слова пана Заглоби і про те, як рідко підводив цього чоловіка здоровий глузд. Іноді, бувало, промайне перед ним у напівсні рожеве обличчя Басі, і він зітхав із полегшенням, але потім Басю заступала Кшися. Повернеться бідолашний рицар обличчям до стіни і бачить її очі; повернеться на другий бік у мороці нічному, і знову перед ним її очі, а в погляді млосність і немовби надія на щось. Часом очі заплющувалися, ніби кажучи: «Нехай буде воля твоя!» Пан Міхал аж сідав на ліжку і починав хреститися.
Над ранок сон зовсім покинув його. Тяжко й сумно йому стало. Сумління його замучило, гірко дорікав він собі, що не ту, колишню кохану, перед собою бачить, а душа і серце його повняться живою. Здалося йому, що скоїв він тяжкий гріх, забувши про Анусю, і, стрепенувшись раз і другий, пан Міхал потемки вискочив із ліжка й заходився читати вранішні молитви.
Помолившись, він приклав до чола пальця і промовив:
– Треба чимскоріше їхати, а про приятелювання це забути, бо пан Заглоба слушно каже...
Заспокоївшись і повеселішавши, пан Міхал спустився вниз на сніданок. Після сніданку він пофехтував із Басею і, побачивши, як вона вимахує шабелькою, роздуває ніздрі й уривчасто дихає, чи не вперше замилувався нею.
Кшисі він уникав, а вона, завваживши це, дивилася на нього здивованими очима. Та він намагався уникати навіть її погляду. Серце у пана Міхала обливалося кров’ю, але він тримався.
Після обіду пан Міхал укупі з Басею попрямував до сараю, де у Кетлінга був іще один склад зброї. Він показував Басі усілякі шаблі й мечі, рушниці з хитрими пристроями і механізмами, пояснював, для чого вони призначені. Потім вони стріляли у ціль з астраханських луків.
Бася тішилася й пустувала як ніколи, аж поки її зупинила пані стольникова.
Так минув другий день. На третій пан Володийовський разом із паном Заглобою поїхали до Варшави, до палацу Даниловичів, дізнатися про дату від’їзду, а після повернення за вечерею пан Міхал оголосив жінкам, що їде через тиждень.
Сказав це ніби між іншим – ненароком і весело. На Кшисю навіть не глянув.
Дівчина занепокоїлася, заговорила з ним, він був привітний, чемний, але не відходив од Басі.
Пан Заглоба, гадаючи, що пан Міхал дослухався до його порад, потирав на радощах руки. Проте його гострий погляд не міг не помітити Кшисиної печалі.
«Он як це її розхвилювало! – думав він. – Ну та нічого! Така вже їхня жіноча натура. А Міхал, бач, який! В інший бік повернув скоріше, аніж я сподівався. Славний хлопець, бистрий, як вихор, таким був і таким буде!»
Але серце пан Заглоба мав чуле, і йому відразу стало жаль Кшисі.
«Directе******** нічого я їй не скажу, – подумав він, – але конче треба якусь їй розраду вигадати».
Скориставшись тим, що роки і сивина захистять його від пересудів, він після вечері підійшов до дівчини й ніжно провів рукою по її чорному шовковистому волоссю. А вона сиділа тихо, дивлячись на нього своїми лагідними очима, трохи здивована такою зворушливістю, але вдячна.
Увечері біля дверей, що вели в кімнату пана Володийовського, пан Заглоба легенько штовхнув його ліктем під бік.
– Ну що? – сказав він. – Наш гайдучок найліпший?
– Приємна кізка! – відповів пан Володийовський. – Одна наробить такого рейваху, як четверо жовнірів. Їй би довбишем бути!
– Довбишем? Ну то дай Боже, щоб вона швидше з твоїм бубном ходила!
– На добраніч, милостивий пане!
– На добраніч! Дивні створіння ці жінки! Коли ти на Баську поглядати став, бачив, як Кшися зажурилася?
– Не бачив!.. – відповів маленький рицар.
– Її ніби підмінили!
– На добраніч, милостивий пане! – повторив пан Володийовський і швидко зайшов у свою кімнату.
Пан Заглоба, поклавшись на бурхливу вдачу маленького рицаря, напевно, трохи дав маху і взагалі вчинив необачно, розповівши йому про Кшисю. Пан Міхал розхвилювався мало не до сліз.
– Ось як я відплатив їй за прихильність, за те, що вона мене як сестра в годину журби втішала... – казав він собі. – А втім, що я їй лихого зробив? – провадив він далі, трохи подумавши. – Що зробив? Уникав її цілих три дні, а це й нечемно, здається! Скривдив, сердешну, це небесне створіння! За те, що вона мої vulnera******** загоїти хотіла, я їй чорною невдячністю відплатив... Якби я хоч знав міру і, почуття приховуючи, не уникав її, аж ні, забракло мені кебети на такі тонкощі...
І злий був на себе пан Міхал, а воднораз великий жаль пробудився у нього в грудях.
Мимоволі Кшися здавалася йому тепер бідолашним, скривдженим створінням. Ненависть до себе наростала в ньому з кожною хвилиною.
– Barbarus я, barbarus! – повторював він.
І Кшися знову витіснила Басю з його серця.
– Нехай хто хоче одружується із цією стрибухою, із цим млинком, із цим калаталом! – казав він собі. – Нововейський або сам диявол, мені все одно!
Ні в чому не винна Бася викликала тепер у нього гнів, і жодного разу йому не спало на думку, що гнівом своїм він ображає її куди більше, аніж удаваною байдужістю Кшисю.
А Кшися жіночим розумом своїм ураз відчула, що з паном Міхалом відбувається якась переміна. Їй водночас було і прикро, і сумно, що маленький рицар її цурається, і все-таки вона розуміла, що одна шалька має переважити, що вони вже не приятелюватимуть як досі – доля або зведе їх ще ближче або розведе назавжди.
Вона дедалі більше тривожилась, думаючи про скорий від’їзд пана Міхала. У серці Кшисі не було кохання. Дівчина його ще не знала. Зате вона була сповнена великого бажання кохати.
А втім, можливо, пан Міхал трохи й заморочив їй голову. Він був на вершині слави, його називали найкращим жовніром Речі Посполитої. Усі рицарі з шанобою вимовляли його ім’я. Сестра підносила до небес його шляхетність, нещастя додавало йому таємничості, до того ж дівчина, живучи з ним під одним дахом, і сама не могла не оцінити його вроди.
Кшисі подобалось бути коханою, така була її натура; і коли останніми днями перед від’їздом пан Міхал до неї збайдужів, її самолюбство було уражене, але, маючи добру душу, вона вирішила не гніватись і добротою знову підкорити його серце.
Це виявилося зовсім не важко, тим паче що наступного дня пан Міхал ходив із винуватим виглядом і не лише не цурався Кшисиного погляду, а й дивився просто їй у вічі, немовби хотів сказати: «Вчора я не помічав тебе, а сьогодні ладен вибачитися».
Він стільки говорив їй очима, що від цих поглядів кров приливала в неї до обличчя і душу томило передчуття: неодмінно станеться щось важливе. І воно таки сталося. Після обіду пані стольникова вкупі з Басею поїхала провідати Басину родичку, дружину львівського підкоморія, яка гостювала у Варшаві, а Кшися, пославшись на головний біль, залишилася вдома: їй було страшенно цікаво, що вони з паном Міхалом скажуть одне одному, коли зостануться наодинці.
Пан Заглоба теж не поїхав до дружини львівського підкоморія, бо мав звичку після обіду поспати годинку-другу, кажучи, що денний сон освіжає, і тоді ввечері буде гарний настрій. Потеревенивши ще з годинку, він пішов до себе в кімнату. Кшисине серце забилося тривожніше.
Але яке ж чекало на неї розчарування! Пан Міхал ураз підхопився і вийшов із ним.
«Він невдовзі повернеться», – подумала Кшися.
І, натягнувши на маленькі круглі п’яльця шапку, подарунок панові Міхалу на дорогу, взялася золотом гаптувати її.
Проте вона час від часу підводила голову й поглядала на гданські дзиґарі, що стояли у кутку вітальні й поважно цокали.
Але спливла година, друга, а пана Міхала не було.
Панна поклала п’яльця на коліна і, схрестивши на них руки, промовила впівголоса:
– Боїться, одначе, поки він одважиться, наші можуть повернутися, і тоді ми нічого одне одному й не скажемо. А то й пан Заглоба прокинеться...
Цієї миті їй і справді здавалося, що вони мають негайно про щось важливе поговорити, а пан Володийовський усе зволікає.
Та ось нарешті у сусідній кімнаті почулися кроки.
– Він тут неподалік, – промовила панна і знову схилилася над гаптуванням.
Пан Володийовський таки був за стіною, у сусідній кімнаті, але увійти не смів, а тим часом сонце зчервоніло і стало хилитися до заходу.
– Пане Міхале! – вигукнула зненацька Кшися.
Він увійшов і застав Кшисю за гаптуванням.
– Ви кликали мене, милостива панно?
– Хотіла переконатися, чи не чужий ходить. Ось уже дві години, як я тут одна.
Пан Володийовський присунув стілець і сів на краєчок.
Минула ще хвилина. Пан Володийовський мовчав і човгав ногами від хвилювання, ховаючи їх під стілець, і вусики у нього смикалися. Кшися перестала гаптувати і підвела на нього очі. Їхні погляди зустрілися, а потім вони враз обоє опустили очі...
Коли пан Володийовський знову глянув на Кшисю, обличчя її освітлювали останні промені сонця, і вона в них була чудова. Кучері її волосся відливали золотом.
– За кілька днів від’їздите, милостивий пане? – спитала вона так тихо, що пан Міхал ледве її почув.
– А що робити?
І знову настало мовчання, яке порушила Кшися.
– Я вже подумала, що ви розгнівалися на мене, милостивий пане...
– Ну що ви, ні! – заволав пан Володийовський. – Якщо так, то я б і погляду вашого не вартий був. Але присягаюсь, цього не було!
– А що було? – запитала Кшися, піднявши від гаптування очі.
– Ви знаєте, милостива панно, я завжди правду кажу, бо вона ліпша за будь-яку вигадку. Але якою розрадою були для мене ваші слова – за це я вам безмежно вдячний!




























