444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 25)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 35 страниц)

– Коли християнські нації поміж собою воюють, – казав він, – тоді й Господь Бог сумує, і всі святі голови чухають. Так завше буває: коли стурбований пан – і челядь стурбована. Але немає нічого приємнішого Богу, аніж коли турка б’ють. Чув я від однієї духовної особи, що святих аж нудить, як вони бачать цих песиголовців, навіть небесна їжа й напої не йдуть їм на душу, яке вже тут вічне блаженство!

– Мабуть, так воно й має бути, – відповів маленький рицар. – От тільки могуть у турка незмірна, а нашого війська – жменька нещасна.

– Усе одно всієї Речі Посполитої вони не завоюють. Хіба малу могуть мав Карл Густав: і з московитами були у той час війни, і з козаками, і з Ракоці, і з електором, а нині де вони всі? Ми ще й у їхній батьківський дім із вогнем і мечем прийшли.

– Це правда. Personaliter******** не боявся б цієї війни, тим паче, що треба мені подвиг учинити: сплатити борг свій Господеві Богу і Пресвятій Діві за виявлене Басьці милосердя. Тільки б нагода підвернулася!.. Але я про ті землі думаю, що разом із Кам’янцем можуть, хай хоч не надовго, бусурманам у руки попасти. Уяви собі, милостивий пане, яка це була б наруга над церквою Христовою, який утиск люду християнського!

– Тільки про козацтво мені не говори! Шельми! На матір рідну руку піднімали, нехай тепер пожинають те, що самі посіяли. Найголовніше, щоб Кам’янець вистояв! Як гадаєш, Міхале, вистоїть?

– Гадаю, генерал подільський не забезпечив його як належить, а жителі, поки грім не вдарив, теж не зробили того, що слід. Хоч Кетлінг казав, ніби прибули туди чудово споряджені полки князя єпископа Тшебицького51. Боже мій! Супроти якої могуті встояли ми за поганеньким валом під Збаражем, а вже нині мусимо встояти, адже Кам’янець – гніздо орлине...

– Гніздо, бач, орлине, та невідомо, чи орел у ньому виявиться, яким був Вишневецький, чи всього-на-всього ворона? Чи знаєш ти генерала подільського?

– Вельможний пан і добрий жовнір, тільки трохи недолугий.

– Так, знаю. Я не раз дорікав йому за це. Пани Потоцькі свого часу хотіли послати його зі мною на навчання за кордон, щоб він добрі манери від мене перейняв. Але я їм так сказав: «Не поїду, бо він дуже недолугий, адже в нього жодної пари черевиків із двома вушками не знайдеться, от він і стане у моїх при дворах відрекомендовуватися, а сап’ян нині дорого коштує». Згодом уже, за Марії Людвики, він на французький манер одягався. Проте панчохи у нього увесь час спускалися, так голими стегнами й світив. Далеко йому до пана Вишневецького!

– Личаки кам’янецькі вельми облоги бояться, бо під час неї торгівля стоїть. Вони воліли б і під турком жити, аби тільки крамничок не зачиняти.

– Бісові діти! – сказав пан Заглоба.

Обидва вони з маленьким рицарем надто переймалися долею Кам’янця. Думали вони при цьому про Басю, котру у разі падіння фортеці спіткала б доля жителів міста.

Зненацька пан Заглоба ляснув себе по лобі.

– Боже ти мій! – заволав він, – чого ми журимося? А для чого нам зачинятися у цьому паршивому Кам’янці? Чи не ліпше тобі при гетьмані залишитися й у відкритому полі з супротивником зійтися? А тоді й Баська у хоругов не завербується і, звісно, змушена буде кудись поїхати, але ж не до Кам’янця, а десь далеко, хоч би й до Скшетуських. Міхале! Бог свідок, як я хочу з турками зітнутится, та вже заради тебе і Баськи я відвезу її.

– Дякую, ваша милость, – відповів маленький рицар. – Ясна річ, якщо мене у Кам’янці не буде, то й Баська туди не рватиметься, але що діяти, як наказ від гетьмана прийде?..

– Що діяти, як наказ прийде?.. А дідько б їх узяв, ці накази!.. Що діяти... Постривай-но, я міркую... Ага, є! Треба наказ випередити!

– Як же це?

– Напиши негайно ж панові Собеському, ніби про новини йому повідомляєш, а наприкінці припиши, що coram******** на невідворотну війну ти хотів би, з приязні до нього, залишитися при його особі й у полі битися. Боже ти мій! Архічудова думка! По-перше, куди це годиться, щоб такого наїзника, як ти, за фортечними мурами тримати, замість того, аби послати його на бойовище, а по-друге, після такого листа гетьман ще більше тебе полюбить і схоче залишити при собі. Вірні жовніри йому теж потрібні... Слухай, якщо Кам’янець вистоїть, це принесе славу генералові подільському, а ти на бойовищі гетьманові слави додаси. Не бійся! Гетьман тебе генералові не віддасть!.. Когось би іншого віддав, але тебе й мене не віддасть!.. Пиши листа! Нагадай йому про себе! Хе! Кмітливість моя, як бачиш, і тут мене не підвела! Міхале, вип’ємо з такої нагоди, чи як? Пиши листа!

Пан Володийовський і справді дуже зрадів. Він обійняв пана Заглобу і, поміркувавши якусь хвилину, промовив:

– І ні Бога, ні Вітчизни, ні гетьмана я не підведу, адже на бойовищі на багато що спроможний. Дякую тобі, милостивий пане, від щирого серця! Я теж гадаю, що пан гетьман схоче, аби я у нього напохваті був, особливо після такого листа. А щоб і від Кам’янця не відмовитися, знаєш, що я надумав? Загін піхоти своїм коштом споряджу і до Кам’янця його пошлю. І про це напишу зараз гетьманові.

– Ще ліпше! Але, Міхале, звідки ж ти людей візьмеш?

– А у мене в погребах десь із сорок розбійників та грабіжників відсиджуються, от їх і візьму. Баська багато разів, бувало, мене упрохувала розбійників не вішати, а життя їм дарувати – і в жовніри. Але я не хотів – щоб більше боялися. А тепер війна на носі, усе можна. Хлопці вони жорстокі, пороху понюхали. Та ще й оголошу при цьому: хто доброхіть із ярів і схованок у полк завербується, тому простяться колишні розбійницькі вчинки. Десь із сотня, гадаю, набереться. І Баська задоволена буде. Великий тягар ти, милостивий пане, з душі у мене зняв...

Того самого дня маленький рицар відправив нового посланця до гетьмана, а розбійникам оголосив, що зробить їм ласку і подарує життя, якщо вони у піхоту наймуться. Ті з радістю пристали на пропозицію й обіцяли привести з собою інших. Бася була втішена безмірно. З Ушиць, із Кам’янця, звідки тільки можна було, доправили кравців – шити мундири. Колишні розбійники щодня проходили муштру на хрептівському майдані, а пан Володийовський був щасливий, що зможе і з супротивником у відкритому полі зітнутися, і дружину вберегти від небезпек облогового життя, і при цьому Кам’янцю й Вітчизні вірно прислужиться.

Так тривало декілька тижнів, і ось одного вечора повернувся посланець із листом від пана гетьмана Собеського.

Ось що він писав:

«Люб’язний і вельми милий моєму серцю Володийовський! За те, що ти так пильно вісті мені надсилаєш, я і Вітчизна дуже тобі вдячні. Війна неминуча. Я маю теж відомості, що на Кучункаурах стоять уже незліченні полчища, з ордою буде тисяч триста. Орда ось-ось рушить. Для султана найважливіший Кам’янець. Зрадники-липеки усі дороги туркам покажуть і всі підходи до Кам’янця. Маю надію, що цього змія, сина Тугай-бея, Бог віддасть у твої руки або в руки Нововейського, котрому щиро у кривді його співчуваю. Quod attinet того, щоб ти при мені був, Бог свідок, як би я тішився, та неможливо це. Пан генерал подільський після виборів справді був до мене прихильний, і я хочу послати йому найкращого жовніра, бо кам’янецька твердиня для мене – що зіниця ока. Там збереться сила-силенна воїнів, які лише раз чи два у вогні побували: це ніби як хто їжі особливої раз скуштував, яку згодом усе життя згадує. Таких же, котрі як хліб щоденний її споживали і цінною порадою могли б прислужитися, там бракує, а якщо й знайдуться, то без належної поваги. Тому я тебе туди й посилаю. Кетлінг, щоправда, жовнір хороший, але менш знаний, а на тебе будуть звернені погляди усіх тамтешніх громадян, і я так гадаю, що, хоч командування в інших руках залишиться, тебе, одначе, хай би що ти сказав, охоче послухають. Небезпечною може бути ця служба в Кам’янці, та ми вже до неї звикли: не вперше нам мокнути під дощем, від якого інші ховаються. Слава і вдячна пам’ять – цієї нагороди нам достатньо, а найголовніше – Вітчизна, до порятунку якої спонукати тебе нема, я гадаю, необхідності».52

Лист цей, прочитаний у колі офіцерів, справив неабияке враження, – усі вони воліли б у чистому полі битися, аніж усередині фортечних мурів. Пан Володийовський понурив голову.

– Що думаєш, Міхале? – запитав пан Заглоба.

Маленький рицар уже підвів своє умиротворене обличчя й відповів спокійно, немовби зовсім не був обманутий у своїх сподіваннях:

– До Кам’янця підемо... Що тут думати?

І могло здатися, що жодних інших думок у нього не було.

За хвилину, одначе, він ворухнув вусиками і промовив:

– Гей! Приятелі любі, підемо до Кам’янця, але не віддамо його, хіба що самі поляжемо!

– Хіба що поляжемо! – повторили офіцери. – Двом смертям не бути, одної не минути.

Пан Заглоба мовчки обвів поглядом присутніх, що вочевидь чекали на його рішення, перевів дух і сказав:

– Із вами йду, хай йому грець!

******** Особисто я (лат.).

******** З огляду (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLV

І ось, коли земля обсохла і побуяли трави, рушив хан із кримською й астраханською ордою чисельністю у п’ятдесят тисяч на допомогу Дорошеві й збунтованим козакам. І сам хан, і його рідня, і всі мурзи, хто вельможніший, і всі беї були вбрані у каптани, прислані в подарунок падишахом, і йшли на Річ Посполиту не як зазвичай ходили по здобич і ясир, а як на священну війну супроти Ляхистану і християнства.

Друга, ще грізніша, хмара збиралася під Адріанополем, і протистояла цій повені тільки кам’янецька фортеця. А Річ Посполита лежала як відкритий степ, як нездужий чоловік, котрому не лише боронитися несила, а й підвестися важко. Знесилили її попередні тривалі, хоч наостанок і звитяжні, війни зі шведами, з пруссаками, з Москвою, з козаками й угорцями. Знесилили воєнні конфедерації і бунти за триклятих часів Любомирського, а тепер до решти зламали смути, недолугість королівської влади, сварки і чвари між магнатами, засліплення нерозумної шляхти і загроза розбрату. Марно великий Собеський застерігав від загибелі, у війну ніхто вірити не хотів. До оборони не готувалися – скарбниця не мала грошей, а гетьман – війська. Супроти могуті, якій ледве чи були здатні протистояти усі християнські народи вкупі, гетьман міг виставити лишень декілька тисяч воїнів.

Тим часом на Сході, де все скорялося єдиній волі падишаха і народи, неначе меч, слухалися єдиної руки, було зовсім інакше. Від тієї хвилини, як було розгорнуто велику корогву пророка, почеплено бунчуки на воротах сераля й на сераскирській вежі, а улеми проголосили священну війну, заворушилася половина Азії і вся північ Африки. Сам падишах із настанням весни53 виступив у кучункаурійський степ і взявся зосереджувати там силу нечувану. Сто тисяч спагі і яничарів – відбірного турецького війська – стало перед його священною особою, після чого почали стягуватися війська із далеких країн і володінь. Ті, що населяли Європу, з’явилися першими. Прийшли кінні загони боснійських бегів, кольором мундирів – на зорю, запеклістю – на блискавку схожих, прийшли дикі албанські воїни-піхотинці, озброєні ятаганами, прийшли ватаги сербських потурченців, з’явилися народи, що жили над Дунаєм, і нижче, по той бік Балкан, і ще нижче, аж під горами Греції. Кожен паша вів цілу армію, котра одна могла б заполонити беззахисну Річ Посполиту. Прийшли волохи й молдавани, безліч добрудзьких і білгородських татар, а декілька тисяч липеків і черемисів під проводом Аз’ї, грізного сина Тугай-бея, мали вести військо такою добре їм знайомою, нещасною землею.

Потім стало прибувати феодальне ополчення з Азії. Паші Сивасу, Бруси, Алеппо, Дамаска, Багдада, опріч регулярних військ, привели з собою озброєні юрби: починаючи від диких горян із порослих кедрами гір Малої Азії й закінчуючи смаглявими жителями Міжріччя Євфрату і Тигру. Відгукнулися на заклик халіфа й араби, бурнуси яких неначе снігом укрили кучункаурські степи. Були серед них і бедуїни з піщаних пустель, і жителі міст від Медини до Мекки. Не залишилася у рідному гнізді й васальна єгипетська військова могуть. Ті, хто щовечора дивився на пломінкі від зорі піраміди з гомінливих майданів Каїра, хто бродив фіванськими руїнами, хто населяв похмурі краї, звідки бере свій початок священний Ніл, кому сонце до кольору сажі спалило шкіру, – усі вони, озброєні, перебували тепер на адріанопольській землі й щовечора молилися за звитягу ісламу і загибель країни, яка віками одна захищала решту світу від прихильників пророка.

Зібралася сила-силенна збройного люду, сотні тисяч коней іржали в сепу, сотні тисяч буйволів, овець і верблюдів паслися укупі з кінськими табунами. Можна було подумати, що ангел за велінням Божим вигнав народи з Азії, як колись Адама з раю, і наказав їм іти у той бік, де сонце блідіше і степ узимку снігом укритий. І вони йшли нескінченним потоком – біле, смагляве й чорне воїнство разом із табунами. Скільки ж там було чути мов, скільки ж різних строїв виблискувало на весняному сонці! Народи дивувалися народам, незрозумілими їм були чужі звичаї, невідома зброя, способи ведення бою. Тільки віра об’єднувала ці бродячі юрби: коли муедзини починали кликати на молитву, різномовні полки всі як один поверталися обличчям до сходу, суголосним хором звертаючись до Аллаха.

Самих челядників при султанському дворі було більше, аніж усього війська в Речі Посполитій. За військом і озброєними юрбами ополченців тяглися вервечки базарників, що торгували усіляким крамом. Рікою пливли їхні вози поряд із військовими хурами.

Два трибунчужних паші, що йшли на чолі двох армій, не мали іншої роботи, як тільки постачати харчі цьому людському мурашникові, – і всього там було доволі. Сангританський санджак54 завідував гігантським обозом із боєприпасами. З військом ішло двісті гармат, із яких десять важких,– таких велетенських гармат не мав жоден християнський володар. Азіатські беї стояли на правому фланзі, європейські – на лівому. Намети охоплювали такий великий простір, що Адріанополь у порівнянні з ними здавався містечком. Султанські намети, виблискуючи пурпуром, шовковими шнурами, атласом і золотим шитвом, утворювали ніби окреме поселення. Серед них кишіли озброєні стражі: чорні скопці з Абіссинії у жовтих і блакитних каптанах, велетні-носильники хамали з курлських племен, молоді прислужники узбеки із на рідкість красивими, прикритими шовковими торочками обличчями й безліч інших слуг – строкатих і яскравих, як степові квіти, – що приставлені були до стаєнь, до столів, до носіння світильників і, нарешті, просто услуговувати вельможним придворним.

На просторому майдані навколо султанських наметів, які пишністю й розкішшю здавалися правовірним раєм обітованим, розташувалися не такі величні й усе-таки рівні королівським намети візира, улемів і анатолійського паші, молодого каймакама Кара Мустафи55, на якого були звернені погляди султана й усіх, хто був у стані, як на прийдешнє «сонце війни».

Перед наметами падишаха стояли чудові стражі «ляської» піхоти у таких високих тюрбанах, що вони здавалися велетнями. Озброєні були стражі списами, насадженими на довгі ратища, і короткими кривими мечами. Їхні полотняні сховища тулилися до наметів султанських ремісників. Далі табором розташувалися грізні яничари, озброєні мушкетами і списами, – ядро турецької військової могуті. Ані німецький цісар, ані французький король не могли похвалитися піхотою, рівною цій за чисельністю і бойовим вишколом. У війнах із Річчю Посполитою слабкіше султанське військо зазвичай не могло встояти перед регулярним польським військом, і якщо часом і одержувало звитягу, то за рахунок величезної переваги в числі. Проте яничари осмілювалися чинити спротив навіть регулярним кінним хоругвам. Вони наганяли жах на увесь християнський світ, а то й на Царгород. Частенько і сам султан тремтів від страху перед своїми преторіанцями, а головний ага цих «агнців» посідав одну з найважливіших посад у дивані.

За яничарами стояли спагі, за ними – регулярні війська пашів, а далі – маса ополченців. Увесь цей стан ось уже декілька місяців як розташувався під Адріанополем, очікуючи, коли прибуде ще підкріплення з далеких турецьких володінь і коли весняне сонце, висмоктавши вологу із ґрунту, полегшить похід до Ляхистану.

А сонце, немовби теж підвладне волі султана, гріло добре. Від початку квітня до травня лишень декілька разів теплі дощі зросили кучункаурські степи, над наметами султана розкинулося блакитне Боже шатро без жодної хмаринки. Сонячні бліки вигравали на білому полотні, на кулястих тюрбанах, на різноколірних куфіях, на вістрях шоломів, корогов і списів, затоплюючи все довкола – і табір, і намети, і людей, і табуни – морем ясного світла. Увечері в погідному небі сяяв незатуманений серп місяця, безмовно сприяючи тим тисячам, котрі під його знаком ішли здобувати нові й нові землі, потім здіймався дедалі вище у небо і бліднув від заграви вогнів. А коли ці вогні засяяли на всьому неозорому просторі, коли піші араби з Дамаска й Алеппо позапалювали зелені, червоні, жовті й блакитні ліхтарі біля наметів султана й візирів, могло здатися, ніби шмат неба впав на землю і зірки блищать та миготять у степу.

Взірцевий лад і послух панували у султановому війську. Паші гнулися перед волею султана, як очерет під вітром, а воїни гнулися перед пашами. Харчів не бракувало людям, кормів не бракувало стадам. Усе доправлялося понад міру, усе вчасно. У зразковому порядку відбувалися також години навчання, харчування і молитов. Ледве муедзини із нашвидкуруч споруджених мінаретів починали скликати народ на молитву, усе військо ставало обличчям на схід, кожен розстеляв перед собою шкуру чи килимок, і воїни як один падали навколішки. Такий порядок і послух тішили серця, а душі сповнювалися вірою у перемогу.

Султан, котрий прибув у стан наприкінці квітня, не відразу виступив у похід. Майже місяць чекав він, поки підсохне земля, а тим часом школив військо, привчав його до похідного життя, правил, приймав послів і вершив суд під пурпуровим балдахіном. Дивна як сон головна дружина султана Кассека супроводжувала його, а при ній був почет, теж схожий на райський сон.

Позолочена коляска везла Кассеку під балдахіном із пурпурового тифтику, за нею їхали інші коляски і білі нав’ючені сирійські верблюди, також укриті пурпуром. Гурії і баядери співали їй пісні в дорозі. Солодкозвучна тиха музика звучала тієї миті, коли вона, втомлена дорогою, притуляла шовкові фіранки своїх очей, і заколисувала її. У денну спеку її обвівали опахала зі страусових і павиних пір’їн, східні безцінні пахощі диміли в індійських кубках перед її наметами. До її послуг були усі скарби й дива, усі багатства, які тільки мав Схід і султанське всесилля. Гурії, баядери, чорні скопці, янголоподібні пахолки-слуги, сирійські верблюди, аравійські скакуни, одне слово, увесь кортеж аж виблискував вісоном, парчею, мінився, як веселка, діамантами, рубінами, смарагдами й сапфірами. Народ падав ницьма перед нею, не сміючи поглянути на обличчя, яке один тільки падишах мав право бачити. Кортеж здавався неземним видінням, а якщо й існував насправді, то не інакше, як сам Аллах переніс його на землю зі світу видінь і сонних міражів.

Сонце пригрівало дедалі сильніше, настали нарешті спекотні днини. І ось одного вечора на високу жердину перед наметом султана підняли корогву, і гарматний постріл сповістив військам і народам, що похід у Ляхистан починається. Зазвучав великий святий барабан, забили інші барабани, відгукнулися пронизливими голосами ріжки, завили набожні напівголі дервіші, і людська ріка потекла у ніч, щоб уникнути денної спеки. Але основне військо мало виступити аж через декілька годин після першого сигналу. Насамперед рушив обоз, за ним паші, які постачали військо харчами, пішли цілі легіони ремісників, котрі мали ставити намети, далі худоба – і в’ючна, і на забій. Похід мав тривати по шість годин і цієї ночі, і в наступні, причому кожного воїна на привалі чекали їжа і відпочинок.

Коли ж нарешті настав час виступити й війську, султан піднявся на узгір’я, щоб окинути полядом усю міць свою і натішитися цим видовищем. Були з ним візир, улеми і молодий каймакам Кара Мустафа – «вранішнє сонце війни», і стража із «ляської» піхоти. Ніч стояла погожа, ясна. Місяць світив дуже яскраво, султан міг би охопити поглядом усі свої полчища, якби окові людському було до снаги таке, бо, хоч військо йшло густенько, проте розтяглося воно на декілька миль.

Але зраділо серце султана, і, перебираючи пахучі, з сандалового дерева намистинки чоток, він підносив очі до неба, дякуючи аллахові за те, що зробив його повелителем стількох військ і стількох народів.

І раптом, коли голова табору вже майже зовсім зникла вдалині, він урвав молитву і, повернувшись до молодого каймакама Чорного Мустафи, запитав:

– Щось я забув, хто у передовому дозорі йде?

– О райська світлосте! – відповів Кара Мустафа, – у передовому дозорі йдуть липеки і черемиси, а веде їх твій вірний пес Аз’я – син Тугай-бея...

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХLVІ

Аз’я, син Тугай-бея, після довгого стояння у кучункаурійських степах і справді виступив зі своїми липеками і черемисами на чолі походу всіх турецьких військ до кордонів Речі Посполитої.

Після тяжкої поразки, якої мужня Басина рука завдала і йому, і його задумам, щаслива зоря, здавалося, знову засяяла над ним. Передусім він одужав. Правда, краса його раз і назавше згасла: одне око витекло, ніс був роздроблений, і колись соколине обличчя його стало потворним і страшним. Але жах, який наганяло воно на людей, змусив диких добрудзьких татар ще більше його поважати.

Прибуття Аз’ї наробило у таборі чимало галасу, чутка про його діла ширилася. Подейкували, ніби він привів усіх липеків і черемисів на султанську службу, що пошив у дурні ляхів так, як ніхто ніколи їх не дурив, що спалив усі міста по Дністру, вирізав там гарнізони і чудову взяв здобич. Ті, хто тільки йшов у Ляхистан, хто, прибувши з далеких куточків Сходу, досі не випробував на собі «ляської» зброї, ті, у кого тривожно калатали серця на думку про те, що невдовзі їх очікує віч-на-віч зустріч із грізною кіннотою невірних, бачили в молодому Аз’ї войовника, котрий, маючи діло з ляхами, не лише не побоявся їх, а й одержав перемогу, забезпечивши тим самим щасливий початок війни. Сам вигляд цього багадира звеселяв серця, а те, що Аз’я був сином грізного Тугай-бея, ім’я якого гриміло на Сході, ще дужче притягувало до нього увагу.

– Ляхи виростили й виховали його, але він син лева, – так казали про Аз’ю, – покусав він їх, та й повернувся на службу до падишаха.

Сам візир забажав його бачити, а «вранішнє сонце війни», молодий каймакам Кара Мустафа, котрий шанував воїнську славу і диких войовників, полюбив його. Обидва ревно випитували Аз’ю про Річ Посполиту, про гетьмана, про військо, про Кам’янець і раділи з його відповідей, бо з них випливало, що війна буде неважкою, що вона має принести султанові звитягу, ляхам поразку, їм же обом звання газі – тобто завойовників. Тож Аз’ї згодом нерідко траплялася нагода падати ниць перед візиром, сидіти на порозі каймакамового намету, від них отримував він численні дари – верблюдів, коней і зброю.

Великий візир подарував йому каптан зі срібної парчі, наявність якого вивищувала його в очах усіх липеків і черемисів. Кричинський, Адурович, Моравський, Грохольський, Творовський, Александрович – одне слово, усі ті ротмістри, що жили колись у Речі Посполитій і їй служили, а тепер повернулися до султана, – незаперечно підкорялися синові Тугай-бея, шануючи в ньому нащадка князівського роду і войовника, котрий у нагороду отримав каптан. Отже, він став видатним мурзою, і понад дві тисячі воїнів, значно відважніших за інших татар, служили під його рукою. Недалека війна, у якій молодому мурзі відзначитися було легше, аніж будь-кому, могла високо піднести його, дати йому звання, славу, владу.

І все-таки душа Аз’ї була отруєна. Насамперед потерпало його самолюбство через те, що татари у порівнянні з турками, особливо з яничарами і спагі, означали не більше, ніж гончаки у порівнянні з мисливцями.

Сам-то він високо піднісся, але татарських кіннотників ні за що не мали. Туркам вони були потрібні, ті часом боялися їх, проте у стані ними нехтували. Помітивши це, Аз’я почав вирізняти липеків і черемисів як особливий, найкращий рід війська і цим підбурив проти себе інших – добрудзьких і білгородських мурз, не встигнувши при цьому переконати турецьких офіцерів у тому, що липеки й черемиси і справді далеко кращі за інших ординців. До того ж, вихований у християнській країні серед шляхти й рицарства, він не міг звикнути до звичаїв Сходу. У Речі Посполитій він був лише рядовим офіцером, та ще й із найнижчих, але при зустрічі зі старшими у званні, навіть із самим гетьманом, йому зовсім не треба було так принижуватися, як тут, будучи мурзою і вождем усіх польських татар. Тут перед візиром треба було падати ницьма, у наметі приятеля свого каймакама бити доземні поклони, стелитися перед пашами й улемами, перед головним яничарським агою. Аз’я не звик до цього. Він одчував себе сином витязя, душу мав дику й горду, мітив по-орлиному високо і через те дуже потерпав.

Та найбільше пекла його вогнем згадка про Басю. Не кажучи вже про те, що тендітна Басина рука змогла вибити його з сідла, його, котрий викликав на герць під Брацлавом, Кальником і в ста інших місцях і вражав на смерть найгрізніших запорозьких лицарів. Не кажучи вже про те, скільки ганьби і сорому натерпівся він! Але найприкріше було те, що він до нестями кохав цю жінку, хотів мати її у своєму наметі, милуватися нею, бити, цілувати. Якби йому запропонували вибір: стати падишахом і володіти половиною світу чи стиснути її у своїх обіймах, чути серцем тепло її крові, обличчям – її дихання, губами – її губи, – він вибрав би її, а не Царгород, Босфор і титул халіфа. Він жадав її, бо пристрасно кохав, жадав і водночас ненавидів. Що недосяжнішою вона була, то більше він її жадав. Що вірнішою, непорочнішою вона була, то більше він її жадав. Коли він часто згадував у своєму шатрі, як одного разу цілував її очі, там, у яру, після бою з Азба-беєм, як під Рашковом відчував її груди своїми грудьми, шалене бажання пойняло його. Він не знав, що сталося з нею, повернулася вона до Хрептова чи загинула в дорозі. Іноді він одчував полегкість, думаючи, що вона померла, іноді неймовірна журба брала його. Бувало, він визнавав, що ліпше було б не викрадати її, не палити Рашкова, а найкраще й зовсім не приходити сюди, а залишитися у Хрептові, щоб хоч бачити її.

Натомість нещасна Зося Боска була у нього в наметі. Життя її минало у рабському услуговуванні, у ганьбі й постійному страху, бо Аз’я у своєму серці не мав до неї ані краплі жалю. Він просто знущався з неї вже тільки за те, що вона не Бася. Та були в ній насолода і чарівність польової квітки, були молодість і краса, тож він насолоджувався її красою, хоч із будь-якого приводу бив ногами, а то й батогом шмагав її біле тіло. Вона жила у справжньому пеклі, бо жила без надії. Ще недавно, у Рашкові, життя її, як весна, розквітло для молодого Нововейського. Вона кохала його усією душею, кохала його лицарську, шляхетну й водночас чесну натуру і раптом стала невільницею, забавкою цього потворного циклопа. Тремтячи, як побитий собака, вона змушена була повзати біля його ніг, не зводячи очей із його обличчя і рук – чи не хапають вони батога із сирівця,– і тамувати дихання, і стримувати сльози.

Вона добре знала, що нема й не буде їй милосердя, бо, якщо навіть вона вирветься якимось дивом із цих страшних лабет, їй уже не бути колишньою Зосею, чистою як перший сніг, ладною відповісти на почуття серця. Усе минуло безповоротно. Але ж у цій величезній ганьбі, в якій вона жила тепер, не було ані найменшої її провини, – навпаки, вона була незаплямованою, як ягня, доброю, як голуб, довірливою, як дитина, простою і люблячою дівчиною і тому ніяк не могла збагнути, за віщо спіткала її така страшна кривда, за віщо впав на неї такий невблаганний гнів Божий, – і цей душевний розлад ще дужче посилював її біль і розпач.

Так спливали дні, тижні й місяці. Аз’я ще взимку вирушив у кучункаурські степи, а похід до кордонів Речі Посполитої почався допіру в червні. Увесь цей час проминув для Зосі в ганьбі, у муках і праці. Аз’я, попри її красу і чарівність, хоч і тримав Зосю у себе в наметі, не лише не кохав її, а радше ненавидів – за те, що вона не Бася – і вважав простою невільницею, вона й працювати мала як невільниця. Зося напувала у річці його коней і верблюдів, носила воду для обмивання, дрова для вогню, розстеляла шкури на ніч, варила їсти. Як правило, жінки турецьких воїнів не виходили з наметів зі страху перед яничарами або дотримуючись звичаю, але табір польських татар стояв віддалік і ховати жінок у них не було заведено, бо, живучи у Речі Посполитій, вони до цього не звикли. Якщо хтось із простих воїнів мав бранку, то вона навіть чадри не носила. Щоправда, жінкам не дозволялося заходити за межі табору – там би їх неминуче викрали, але у його межах вони могли ходити безпечно, пораючись по господарству.

Незважаючи на тяжку працю, це було для Зосі навіть певною втіхою вийти по дрова чи до річки – напоїти коней і верблюдів. У наметі вона плакати боялася, а дорогою могла безкарно дати волю сльозам. Якось, ідучи з оберемком дров, вона зустріла матір, котру Аз’я подарував Халіму. Вони впали одна одній у обійми, тож довелося розтягувати їх силою, і, хоч Аз’я нещадно відшмагав потім Зосю, б’ючи навіть по голові, одначе це була солодка зустріч. Іншим разом, перучи біля броду чалми й онучі Аз’ї, Зося здалеку побачила Евку, яка йшла з відрами води. Евка стогнала під вагою відер, фігура її дуже змінилася й обважніла, але риси обличчя, навіть приховані чадрою, нагадали Зосі Адама – і таким болем защеміло серце, що на мить у неї запаморочилося в голові. Проте зі страху вони не перемовилися й словом.

Страх поступово гнітив Зосю, аж доки заволодів усіма її почуттями, витіснивши до решти і бажання, і надію, і пам’ять. Не бути битою – ось що стало її метою. Бася на її місці першого ж дня убила б Аз’ю його власним ножем, не думаючи про наслідки, але боязлива Зося, майже ще підліток, не мала Басиної відваги.

І кінець кінцем вона стала вважати за ласку, якщо страшний Аз’я під впливом хвилинної похоті наближав часом потворне своє обличчя до її губ. Сидячи в наметі, вона не зводила очей зі свого пана, прагнучи зрозуміти, чи не гнівається він, ловлячи кожен його рух, намагаючись відгадати кожне бажання.

А коли, бувало, не вгадувала, коли з-під вусів його, як колись у старого Тугай-бея, показувалися ікла, вона майже непритомна від страху повзала біля його ніг, припадаючи до них безкровними губами, і, судомисто стискаючи його коліна, кричала як знетямлена дитина:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю