Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц)
За хвилину полинули звуки пісні:
Рицарю, знай, що тобі не минеться:
Щит не врятує і перепона,
Якщо в серце розчулене вп’ється
Зла і підступна стріла Купідона********.
– Я вже й не знаю, як вам дякувати, милостива пані, – говорив пан Заглоба, сидячи віддалік із пані стольниковою й цілуючи їй руки, – сама приїхала ще й таких панянок привезла, що, либонь, і самим граціям до них далеко. Особливо мені отой гайдучок до серця припав, така шельмочка, що будь-яку журбу розжене ліпше, аніж ласиця мишей. Та й що таке людська печаль, якщо не миші, котрі гризуть зернини веселості, які зберігаються у серцях наших! А треба вам, милостива пані доброчиннице, сказати, що попередній наш король Joannes Casimirus так мої comparationes******** полюбляв, що жодної днини без них обійтися не міг. Я йому і приповідки, і мудрі правила поведінки для нього укладав, а він їх на сон грядущий повторював, і часто-густо вони йому в хитромудрій його політиці ставали у пригоді. Та це вже інша матерія. Я вірю, що й наш Міхал, насолодившись радістю, назавше про свою журбу забуде. Ви, милостива пані, й не знаєте, що лише тиждень минув відтоді, як я його із кляштору камедулів витяг, де він обітницю давати збирався. Але я самого нунція підмовив, а він візьми й скажи пріорові, що всіх ченців у драгуни пошле, якщо Міхала негайно не відпустять... Нічого було йому там робити. Хвалити Бога! Хвалити Бога! Я вже Міхала добре знаю. Не сьогодні-завтра котрась із цих панянок такі іскри з його серця викреше, що воно спалахне, як трут.
А тим часом панна Дрогойовська співала далі:
Якщо героя щит не врятує
Ні від меча, ні від спису,
Як же тоді ще спокійно воркує
Горлиця – птах серед лісу?
– Ці горлички бояться купідонових стріл, як собака сала, – прошепотів пані стольниковій Заглоба. – Але зізнайся, милостива пані добродійко, не без якоїсь потаємної думки ти цих синичок сюди привезла. Козир-дівки! Особливо гайдучок, хай буде вона здорова! Хитра у Міхала сестричка, правда?
Пані Маковецька враз скорчила хитру міну, яка, до речі, аж ніяк не пасувала до її простого й добродушного обличчя, і промовила:
– Нам, жінкам, про все подумати треба, без лукавства не проживеш. Чоловік мій на вибори короля збирається, а я дівчат раніше забрала, бо татарва ось-ось нагряне. Та якби знати, що з цього буде пуття і одна з них щастя Міхалові принесе, я б паломницею до якогось чудотворного образу пішла.
– Буде пуття! Буде! – сказав пан Заглоба.
– Обидві дівчини із добрих родин, обидві з посагом, що у наші нелегкі часи чимало означає...
– Не мені про це розказувати, милостива пані. Міхалове багатство війна з’їла, хоч, як я знаю, трохи грошей у нього є, він їх великим панам під розписку віддав. Брали й ми не раз неабиякі трофеї, милостива пані, панові гетьману віддавали, але частина на розподіл ішла, як кажуть жовніри, «на шаблю». І на його шаблю чимало перепало, якби ж він усе беріг – багачем би став. Та жовнір не думає про завтра, він сьогодні гуляє. І Міхал був би й усе процвиндрив, якби не я. То ти кажеш, милостива пані, що панянки знатного походження?
– У Дрогойовської є сенатори в роду. Щоправда, наші окраїнні каштеляни на краківських не схожі, а є серед них і такі, про яких мало хто у Речі Посполитій чув, але той, кому бодай раз довелося посидіти у каштелянському кріслі, неодмінно передасть свою поставу нащадкам. Ну, а якщо про родовід говорити, то Єзьорковська тут набагато переважає Дрогойовську.
– Стривайте, стривайте! Я й сам зі стародавнього королівського роду Масагетів, тож страшенно люблю про чужий родовід послухати.
– Із такого високого гнізда Єзьорковська не походить, але якщо ти, милостивий пане, хочеш послухати... Ми у своїх краях кожен рід на пальцях можемо перелічити... Отже, і Потоцькі, і Язловецькі, і Лащі – усі її рідня. Ось як воно було, милостивий пане...
Тут пані стольникова розправила фалди сукні, усілася зручніше, щоб ніщо не заважало їй в улюбленій оповіді. Відтак розчепіривши пальці однієї руки і витягши вказівний палець другої, вона приготувалася до лічби усіх дідів і прадідів, після чого почала:
– Дочка пана Якуба Потоцького16 Ельжбета, від другої його дружини, у дівоцтві Язловецької, вийшла заміж за пана Яна Смьотанка, подільського хорунжого...
– Зарубав на носі! – сказав пан Заглоба.
– Від цього шлюбу народився пан Миколай Смьотанко, теж подільський хорунжий.
– Гм! Високе звання!
– А той у першому шлюбі одружився з Дорогостай... Ні! З Рожинсько... Ні, з Воронічувною! А, нехай тобі! Забула!
– Вічна їй пам’ять, хоч би як там вона називалася! – із поважною міною промовив пан Заглоба.
– А вдруге він одружився із Лащувною...
– Ось воно те, що треба! І який же від цього шлюбу effectus?********
– Сини у них померли...
– Будь-яка радість у цьому світі недовговічна...
– А з чотирьох дочок наймолодша, Анна, вийшла заміж за Єзьорковського із роду Равичів, комісара з розмежування Поділля, котрий потім, якщо не помиляюся, мечником подільським був.
– Аякже, пам’ятаю! – цілком упевнено сказав пан Заглоба.
– Від цього шлюбу, як бачиш, милостивий пане, й народилася Бася.
– Бачу ще й те, що зараз вона цілиться із Кетлінгової пищалі.
Панна Дрогойовська і маленький рицар були захоплені розмовою, а Баська тим часом задля потіхи прицілювалася з пищалі у вікно.
Побачивши це видовище, пані Маковецька затряслася і запищала:
– Ой, милостивий пане, ти собі навіть не уявляєш, скільки у мене клопоту з цією дівицею! Викапаний гайдамака!
– Якби всі гайдамаки були такими, я б до них хоч зараз пристав.
– Тільки рушниці, коні й війна у неї в голові! Якось вирвалась із дому на качине полювання, з дробовиком. Залізла в очерети, аж тут, глядь, очерети розступилися, і що ж? Татарин висунув макітру, він очеретами до села підкрадався. Інша б налякалася, а наша, відчайдуха, як пальне з дробовика. Татарин хлюп у воду! Й уяви собі, милостивий пане, на місці його поклала... І чим – зарядом качиного шроту...
Тут пані Маковецька знову затряслася усім тілом, регочучи зі злощасного татарина, а згодом додала:
– І то правда, врятувала нас усіх, бо цілий чамбул ішов, а вона повернулася, зчинила галас, і ми з челяддю встигли у лісі сховатися. У нас так завжди!
Обличчя пана Заглоби проясніло від захоплення, він аж прискалив око, потім схопився з місця, підскочив до дівчини і, не встигла вона схаменутися, цмокнув її у лоб.
– Це від старого жовніра за того татарина в очеретах! – пояснив він.
Панянка замашно струснула своїм світлим волоссям.
– Еге ж! Дала я йому бобу! – вигукнула вона своїм ніжним, майже дитячим голоском, що здавалося дивним чути з її вуст такі войовничі речі.
– Мій же ти гайдучок любий! – промовив розчулений пан Заглоба.
– Чи й не диво, один татарин! Ви, напевно, тисячі насікли – і шведів, і німців, і угорців Ракоці. Куди мені до вас, милостивий пане! Других таких рицарів у всій Речі Посполитій не знайти. Це я достеменно знаю. Ого!
– А ми, коли маєш охоту, і тебе навчимо шабелиною махати. Я, щоправда, поважчав трохи, але Міхал іще хоч куди.
Почувши таку пропозицію, Бася аж підстрибнула від захоплення, потім поцілувала пана Заглобу в плече, а маленькому рицареві зробила реверанс і сказала:
– Дякую за обіцянку! Я вже трішки вмію!
Але пан Володийовський, заклопотаний бесідою з Кшисею, відповів вельми неуважно:
– Як ти, вельмишановна панно, звелиш!
Пан Заглоба з розпашілим обличчям знову підсів до дружини латичівського стольника.
– Моя милостива добродійко, – почав він. – Я добре знаю, що турецькі солодощі чудові, довгі роки мені у Стамбулі просидіти довелося, та знаю не гірше, що й охочих на них сила-силенна. Як же так сталося, що на цих дівчат досі ніхто не поласився?
– Ну що ви! Таких, що до обох залицялися, не бракувало. А Баську ми жартома тричі вдовою називаємо, бо до неї відразу три достойних кавалери17 сваталися: пан Свирський, пан Кондрацький і пан Чвилиховський. Усі шляхтичі з наших країв, земельні власники, якщо хочеш, я й зараз можу всеньку їхню рідню на пальцях перелічити.
Сказавши це, пані стольникова розчепірила вже пальці лівої руки і виставила вказівний палець правої, але пан Заглоба хутко перебив її:
– Ну й що ж із ними сталося?
– Усі троє на війні голови поклали, тому ми Баську й називаємо тричі вдовою.
– Гм! Ну і як же вона витримала такий удар?
– Бачиш, милостивий пане, для нас це звична річ, у наших краях рідко хто, до похилих літ доживши, своєю смертю вмирає. У нас навіть приказка є – шляхтич умирає в полі. Як Баська удар витерпіла? Похлипала трохи, сердешна, відсиділася у стайні, вона, ледве що трапиться, відразу в стайню біжить! Пішла я туди за нею й питаю:»За котрим плачеш, Басю?» А вона мені: «За всіма трьома!» З цієї відповіді я висновила, що жодного з них вона не вподобала... Через те, мабуть, що голова у неї чимось іншим заклопотана, не зійшла ще на неї Божа воля... Може, на Кшисю, а на Баську, либонь, досі ні!..
– Зійде! – сказав пан Заглоба.– Зійде, милостива пані добродійко! Ми з вами це якнайкраще розуміємо...
– Таке вже наше покликання! – відповіла пані стольникова.
– Отож-бо! У цьому вся суть! Ви мої думки читаєте, – милостива пані.
Подальшу розмову перебила поява молоді.
Маленький рицар уже сміливіше почувався у товаристві панни Кшисі, а вона, напевно, від співчуття, лікувала його журбу, як лікар лікує хворого. І, можливо, саме тому виявляла до нього трохи більше прихильності, аніж давало змогу недавнє знайомство. Але ж пан Міхал був братом пані стольникової, а панянка – кревною її чоловіка, і через те нікого це не дивувало. Баська натомість залишалася в тіні, і ніхто, опріч пана Заглоби, не помічав її присутності. Але Басі до цього було байдуже. Спершу вона з подивуванням розглядала рицарів, а потім із не меншою допитливістю – розкішну зброю Кетлінга, що прикрашала усі стіни. Відтак почала позіхати, очі просто злипалися, і вона нарешті сказала:
– Я-ак заляжу спати, так післязавтра хіба що прокинуся...
Після таких слів усі відразу розійшлися, бо жінки були вельми здорожені й чекали тільки на ту хвилину, коли постелять ліжка.
Пан Заглоба, залишившись нарешті віч-на-віч із паном Володийовським, спочатку значуще підморгнув йому, а далі обсипав маленького рицаря градом легеньких кулаків.
– Міхале! Гей, Міхале! Ну що? У ченці підеш чи передумав? Дівки, як ріпки. Дрогойовська – солодка чорничка. А гайдучок наш рум’яний, ух! Що скажеш, га, Міхале?
– Що скажу, нічогенькі! – відповів маленький рицар.
– Як на мене, так ліпше гайдучка не знайти. Зізнаюся тобі, коли я за вечерею до неї підсів, то від неї жар ішов, як від печі.
– Коза вона ще, Дрогойовська куди статечніша.
– Панна Кшися – угорська сливка. Спіленька, соковита! А та – міцний горішок!.. Далебі, мав би я зуби... Я хотів сказати, мав би я таку дочку, тобі одному її віддав би. Мигдаль! Мигдаль у цукрі!
Пан Володийовський раптом спохмурнів. Згадалися йому прізвиська, які пан Заглоба Анусі Борзобогатій давав. Він уявив її як живу – тонкий стан, маленьке личко, темні коси, її врода і веселий сміх, особливий, тільки їй притаманний погляд. Ці обидві були молодші, але та у стократ дорожча за будь-яку молоду...
Маленький рицар сховав обличчя в долоні, його огорнула несподівана і від того така гірка печаль.
Пан Заглоба знітився, певний час мовчав, дивлячись на нього з тривогою, і нарешті спитав:
– Міхале, що з тобою? Скажи на милість Божу!
– Скільки їх, юних, уродливих, на білому світі, – відповів пан Володийовський, – тільки моєї ягнички серед них уже немає, її ніколи я більше не побачу!..
Тут біль здавив йому горло, він опустив голову на край лави і, зціпивши зуби, тихо прошепотів:
– Боже! Боже! Боже!..
******** Тут і далі вірші переклав Леонід Тендюк.
******** Порівняння (лат.).
******** Результат (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ VІІ
Панна Бася все-таки впрохала пана Володийовського, щоб він навчив її правил герцю, а він і не відмовлявся, бо хоч і віддавав перевагу Дрогойовській, проте за ці дні встиг прихилитися до Басі, а втім, важко було б її не любити.
І ось одного ранку, наслухавшись Басиних хвальковитих запевнень, що вона цілком володіє шаблею і не всякий зуміє відбити її удари, пан Володийовський почав перший урок.
– Мене вчили бувалі жовніри, яких у нас не бракує, – вихвалялась Бася, – а вони якраз уміють на шаблях битися... Ще невідомо, чи знайдуться з-поміж вас такі, милостиві панове.
– Що ти кажеш, люба моя, – заволав пан Заглоба, – та таких, як ми, у цілому світі не знайдеш!
– А мені хотілося б довести, що і я не гірша. Не сподіваюся, але хотіла б!
– Стріляти з короткоствольного мушкета і я б спробувала,– сказала, сміючись, пані Маковецька.
– О Боже! – вигукнув пан Заглоба. – Здається мені, у Латичові самі амазонки живуть!
Тут він звернувся до панни Дрогойовської:
– А ти, милостива панно, якою зброєю найкраще володієш?
– Ніякою, – відповіла Кшися.
– Ага! Ніякою! – вигукнула Баська.
І, передражнюючи Кшисю, заспівала:
Рицарю, знай, що тобі не минеться:
Щит не врятує і перепона,
Якщо в серце розчулене вп’ється
Зла і підступна стріла Купідона.
– От оцією зброєю вона володіє добре, будьте спокійні! – додала Бася, звертаючись до Володийовського і Заглоби. – І стріляє непогано.
– Виходь, милостива панно! – сказав пан Міхал, намагаючись приховати легке збентеження.
– Ой, Боже! Тільки б усе вийшло, як я хочу! – заволала Бася, зашарівшись від радості.
І відразу ж стала в позицію: у правій руці вона тримала легку польську шабельку, ліву сховала за спину, нахилилася вперед, високо піднявши голову. Ніздрі у неї роздувалися, і була вона при цьому така гарненька і рум’яна, що пан Заглоба прошепотів пані стольниковій:
– Жоден дзбанок, хоч би й зі столітнім угорським, своїм виглядом так би не потішив моєї душі!
– Зауваж, милостива панно, – говорив тим часом пан Володийовський, – я не нападаю, тільки захищаюсь. А ти нападай, скільки собі хочеш.
– Гаразд. А коли ти втомишся, милостивий пане, то скажи мені.
– Я й так можу все ураз закінчити, якщо тільки захочу!..
– Та невже?
– У такого фехтувальника, як ти, милостива панно, вибити з рук шабельку дуже просто.
– Це ми побачимо!
– Не побачимо, бо я дотримуюся ввічливості.
– Ніякої ввічливості тут не треба. Спробуй вибити, милостивий пане, якщо зможеш. Знаю, вправності у мене малувато, але до цього я не допущу.
– Отже, ти, милостива панно, дозволяєш?
– Дозволяю!
– Схаменися, гайдучок ти мій любий, – втрутився пан Заглоба. – Він не з такими, як ти, розправлявся.
– Побачимо! – повторила Баська.
– Починаймо! – скомандував пан Володийовський, котрому Басьчине вихваляння надокучило.
І вони почали.
Бася, присідаючи, як польовий коник, зробила хвацький випад.
Пан Володийовський, не сходячи з місця, за своєю звичкою, ледь помітно ворухнув шаблею, ніби ніякої атаки й не було.
– Ти, милостивий пане, відбиваєшся од мене, як від набридливої мухи! – заволала роздратована Бася.
– А я з тобою і не б’юся взагалі, милостива панно, а вчу! – відповів маленький рицар. – Ось так добре! Як для жінки, зовсім непогано! Твердіше став руку!
– Кажеш, як для жінки? То ось тобі, милостивий пане, за жінку, ось тобі на горіхи!
Але панові Міхалу ні на які горіхи не дісталося, хоч Бася й удалася до своїх найліпших прийомів. Крім того, аби показати, як мало дошкуляють йому Басині удари, він спокійнісінько вів далі розмову з паном Заглобою.
– Відійди, ваша милость, од вікна, бо панні темно, хоч шабелька у неї трохи більша за голку, та, либонь, голкою вона володіє краще.
Бася роздула ніздрі ще більше, а волосся лізло на очі.
– Легковажиш мною, милостивий пане? – запитала вона, важко дихаючи.
– Боронь Боже, тільки не твоєю персоною.
– А я, я... пана Міхала зневажаю!
– Ось тобі, бакалавр, за науку! – відповів маленький рицар.
І він знову звернувся до пана Заглоби:
– Здається, сніг пішов!
– Ось вам сніг, сніг, сніг! – повторювала, розмахучи шабелькою, Бася.
– Басько, годі з тебе! Вже ледве дихаєш! – втрутилася пані стольникова.
– Ну ж бо, милостива панно, тримай шабельку міцніше, а то з рук виб’ю!
– Побачимо!
– А ось дивись!
І шабелька, мов пташка, фуркнувши з Басиних рук, із брязкотом упала на підлогу біля печі.
– Це я сама, ненароком! Це не ви, милостивий пане! – зі сльозами в голосі вигукнула Бася.
І, схопивши в руки шаблю, вона знову перейшла в атаку.
– А спробуйте-но тепер, милостивий пане...
– Ось тобі ще раз!
І шабля знову опинилася під піччю.
А пан Міхал сказав:
– На сьогодні годі!
Пані стольникова, за своєю звичкою, затряслася усім тілом від реготу, а Бася стояла посеред кімнати збентежена, розгублена, вона важко дихала й кусала губи, ледве стримуючи сльози, що стояли в очах. Вона знала: якщо вибухне плачем, усі сміятимуться ще більше, і щосили намагалася втриматись, але відчуваючи, що не зможе, вибігла з кімнати.
– О Боже! – вигукнула пані стольникова. – Напевно, у стайню побігла, ще й не схолола після герцю, не дай Боже застудиться... Треба наздогнати її! Кшисю, не смій виходити!
Сказавши це, вона вийшла і, схопивши з вішалки у сінях кожушанку, побігла з нею до стайні, а за нею слідом помчав і пан Заглоба, хвилюючись за свого гайдучка.
Хотіла була вибігти і Дрогойовська, але маленький рицар схопив її за руку.
– Чула, милостива панно, наказ? Не відпущу твоєї руки, аж доки повернуться.
І справді не відпускав. А рука в неї була ніжна, м’яка, оксамитова, і пану Міхалові здалося, що потічок тепла струмує від її пальців, передаючись йому, і він стискав їх дедалі міцніше.
Смагляві щоки панни Кшисі легенько зарум’янилися.
– Бачу, що я ваша бранка, ваш ясир, – промовила вона.
– Той, хто взяв такий ясир, і султанові не стане заздрити, півцарства за нього залюбки віддасть, не пожаліє.
– Але ж ви, милостивий пане, мене б цим нехристям не продали!
– Як не продав би дияволові своєї душі!
Тут пан Міхал зненацька збагнув, що згарячу зайшов надто далеко і вже спокійніше додав:
– Як не продав би дияволові й сестри!
А панна Дрогойовська відповіла поважно:
– Ви, милостивий пане, як у око вліпили. Пані стольникова для мене як сестра, а ви названим братом будете.
– Дякую від щирого серця, – сказав пан Міхал, цілуючи їй руку, – мені над усе на світі потрібна втіха.
– Знаю, знаю, – відповіла панянка, – я й сама сирота.
Тут сльозинка скотилася у неї по щоці, сховавшись у темному пушку над губою.
А пан Володийовський подивився на сльозинку, на відтінені пушком губи і нарешті промовив:
– Ви, милостива панно, такі добрі, як янгол! Мені вже полегшало!
Кшися ніжно усміхнулася.
– Від душі зичу вам, милостивий пане, щоб так і було!
– Богом присягаю!
При цьому маленький рицар відчував, що, якби він іще раз поцілував дівчині руку, йому й узагалі б легко стало. Але цієї миті увійшла пані Маковецька.
– Баська кожушанку взяла, – сказала вона, – проте сконфужена й повертатися не хоче. Пан Заглоба по стайні гасає, ніяк її не зловить.
А пан Заглоба не лишень, умовляючи і втішаючи, ганявся по всій стайні, ловлячи Басю, а й відтіснив її нарешті у двір із надією, що так вона швидше в теплу оселю повернеться.
А вона втекла від нього, повторюючи:
– От і не піду, не піду ні за що, нехай мене мороз скує! Не піду, не піду!..
Відтак, побачивши під будинком стовп зі щаблями, а на ньому драбину, легко, як білка, скочила на неї й почала видиратися, аж поки опинилася на даху. Звідти обернулася до пана Заглоби і напівжартома заволала:
– Добре, хай так і буде, я спущуся, тільки якщо ви, милостивий пане, по мене вилізете!
– Та що я, кіт, який, щоб по тебе, гайдучку, по дахах лазити? Оце-то так ти мені за любов платиш!
– І я вас, милостивий пане, люблю, але тільки звідси, з даху!
– Ну от, завела! Дід своєї – баба своєї! Ну ж бо злазь негайно!
– Не злізу!
– Сконфузилась! Чи й не біда, щоб її так брати до серця! Не тобі, пестухо-невдахо, а Кмитицю, майстрові з майстрів, пан Володийовський такого удару завдав, і не жартома, а в двобої. Та він найліпших фехтувальників – італійців, німців, шведів – прохромлював умить, вони й помолитися не встигали, а тут ґедзь якийсь – і на тобі, стільки мороки! Фу! Сором та й годі! Злазь, кажу! Адже ти лишень учишся!
– Я пана Міхала терпіти не можу!
– Та схаменися ти! За що, за те, що він exguisitissimus******** у тому, чого ти сама навчитися хочеш? За це ти маєш його любити ще більше.
Пан Заглоба не помилявся. Попри конфуз, що трапився з нею, Бася в душі схилялася перед маленьким рицарем, але відповіла:
– Нехай його Кшися любить!
– Злазь, кажу!
– Не злізу!
– Ну добре, сиди, тільки ось що я тобі скажу: це навіть негоже панні на драбині сидіти, не вельми це пристойний вигляд має знизу.
– А от і неправда! – заперечила Бася, обсмикуючи кожушанку.
– Це я старий, уже недобачаю, а ось візьму й покличу всіх, нехай помилуються!
– Я вже злажу, – відгукнулася Бася.
Пан Заглоба виглянув за ріг будинку.
– Далебі, хтось іде! – сказав він.
У цей час із-за рогу з’явився молодий пан Нововейський, який приїхав верхи, прив’язав коня до бічної хвіртки, а сам, шукаючи парадного входу, обійшов дім довкола.
Бася, помітивши його, у два стрибки опинилася на землі, та, на жаль, було надто пізно.
Пан Нововейський, побачивши, як вона зістрибує з драбини, зупинився збентежений і розгублений, беручись рум’янцем, немов панянка. Бася теж стояла перед ним як укопана. Аж раптом вигукнула:
– Другий конфуз!
Пан Заглоба, вельми розвеселений тим, що сталося, якийсь час дивився на них, підморгуючи здоровим оком, а потім сказав:
– Це пан Нововейський, приятель і підлеглий нашого Міхала, а це панна Драбиновська... Тьху ти, хай тобі лихо!.. Я хотів сказати – Єзьорковська!
Пан Нововейський швидко отямився, а позаяк, хоч і дуже юний, був вельми кмітливий, уклонився і, підвівши очі на чудове видіння, промовив:
– О Боже! Я бачу, у Кетлінга в саду троянди на снігу розквітли.
Бася, зробивши реверанс, ледь чутно прошепотіла:
– Не про твою честь!
А відтак додала гучно приємним голосом:
– Ласкаво просимо в господу!
Сама пройшла вперед і, вбігши у вітальню, де сидів за столом пан Міхал із компанією, вигукнула, натякаючи на червоний кунтуш пана Нововейського:
– Снігур прилетів!
Сказавши це, вона всілася на стілець, зібравши губи на шнурок, а руки склавши калачиком, як і годилося скромній і пристойно вихованій панянці.
Пан Міхал відрекомендував свого юного приятеля сестрі й Кшисі Дрогойовській, а той, побачивши ще одну панну, теж надто гарненьку, хоч і зовсім в іншому роді, знову зніяковів і, намагаючись приховати це, вклонився й підніс руку до ще не вирослих вусів.
Підкручуючи над губою уявні вуса, він звернувся до пана Володийовського і заходився розповідати про мету свого візиту. Великий гетьман пильно забажав бачити у себе пана Міхала. Наскільки пан Нововейський міг зрозуміти, йшлося про нове призначення. Гетьман одержав низку свіжих донесень: від пана Вільчковського, від пана Сильницького, від полковника Пива і від інших комендантів, котрі служили в Україні й на Поділлі. Вони писали, що в Криму знову смута.
– Сам хан і султан Калга, що у Підгайцях із нами пакт уклав,– говорив далі пан Нововейський, – хочуть його дотримати, але Буджак гуде вже як вулик перед вильотом бджіл і білгородська орда теж заворушилася; вони ні хана, ні Калги не хочуть слухати...
– Пан Собеський мені про це довірливо казав, поради питав, – сказав пан Заглоба. – Чого там навесні чекають?
– Подейкують, що з першою травою уся ця мурашня оживе і її знову треба буде давити, – відповів пан Нововейський.
Сказавши це, він насупив брови і так ревно почав посмикувати «вуса», що горішня губа у нього аж почервоніла.
Бася вмить це помітила і, сховавшись за його спину, теж заходилася підкручувати «вуса», наслідуючи рухи юного жовніра.
Пані стольникова метала на неї грізні погляди, але при цьому тряслася від беззвучного сміху, пан Міхал і собі закусив губу, а панна Дрогойовська так низько опустила очі, що її довгі вії відкидали на щоки тінь.
– Ти, милостивий пане, – промовив Заглоба, – хоч і молодий, але вже, бачу, битий жак!
– Мені двадцять два, а з них ось уже сім років я ревно служу Вітчизні, бо у п’ятнадцять утік від навчання, віддавши перевагу браному полю, – відповів юний рубака.
– Він у степу як у себе вдома – і в траві сховається, і на ординців як коршак на курча налетить,– додав пан Володийовський. – Ліпшого наїзника для степових набігів не знайти! Від нього жоден татарин не зачаїться!
Пан Нововейський аж зашарівся, почувши такі улесливі слова на свою адресу, сказані при дамах.
Цей степовий яструб був іще й вродливим чорнявим юнаком зі смаглявим обличчям. На щоці він мав шрам від вуха аж до носа, який через це з одного боку здавався приплюснутим. Бистрі очі, звиклі вглядатися у степову далеч, дивилися зірко, а широкі чорні брови, що зрослися над носом, нагадували татарський лук. На поголеній голові стирчав неслухняний оселедець. Басі жовнір сподобався і речами, і статурою, та попри це вона й далі його передражнювала.
– Вельми, вельми радий, – сказав пан Заглоба. – Нам, старим, дуже приємно бачити, що підростає гідне молоде покоління.
– Ще не зовсім, – заперечив Нововейський.
– Ну що ж, така скромність теж заслуговує на похвалу, – промовив пан Заглоба. – Незабаром тобі, юначе, дозволять командувати й людьми.
– Авжеж! – заволав пан Міхал. —Він уже не раз самостійно командував у боях і громив ворога.
Пан Нововейський знову взявся крутити «вуса», ще й так, що, здавалося, от-от відірве собі губу.
Бася ж, не зводячи з нього очей, піднесла до рота руки, повторюючи усі його жести.
Проте кмітливий жовнір помітив невдовзі, що погляди усієї компанії прикуті до панянки, тієї, котра при ньому зістрибнула з драбини, і він ураз здогадався, що дівчина з нього кепкує.
Ніби нічого не сталося, Нововейський і далі розмовляв собі, не забуваючи й про «вуса», але раптом несподівано обернувся, ще й так швидко, що Бася не встигла ні опустити рук, ні відвести од нього погляду.
Вона зашарілася від несподіванки і, сама не знаючи, що робити, підвелася зі стільця. Всі зніяковіли, настало неприємне мовчання.
Бася ляснула руками по сукні.
– Третій конфуз! – вигукнула вона своїм срібним голосочком.
– Милостива панно, – жваво сказав пан Нововейський, – я вже давно помітив, що за моєю спиною хтось збирається із мене покепкувати. Признаюся, я давно про вуса мрію, але якщо я їх не дочекаюся, то тільки тому, що судилося мені полягти на бойовищі за Вітчизну, і маю надію, що тоді не кпинів, а сліз твоїх заслужу.
Бася стояла, опустивши очі, присоромлена щирими словами юного кавалера.
– Ти, ласкавий пане, пробач їй, – втрутився пан Заглоба. – Пустотлива вона трохи, але серце у неї золоте!
А вона, ніби на підтвердження слів пана Заглоби, тихесенько прошепотіла:
– Даруйте, милостивий пане... Я не хотіла скривдити...
Пан Нововейський швидко взяв обидві її руки у свої й почав їх розціловувати.
– Бога ради! Милостива панно, не беріть цього до серця! Я ж не barbarus******** який. Це мені треба просити у вас вибачення за те, що забаву вам зіпсував. І ми, жовніри, страх як усякі розваги любимо. Mea culpa********. Дозвольте ще раз поцілувати ваші рученята і не прощайте мені чимдовше, тоді я до ранку їх цілуватиму.
– Оце так ґречний кавалер, бачиш, Басю! – зауважила пані Маковецька.
– Бачу! – відповіла Бася.
– Отже, ви мені пробачили! – вигукнув пан Нововейський.
Сказавши це, він випростався і за звичкою заходився підкручувати «вуса», а відтак схаменувся і вибухнув щирим сміхом. Слідом за ним розсміялася Бася, а за нею й інші. У всіх з’явився веселий настрій. Пан Заглоба звелів принести з Кетлінгового льоху одну, а за нею й другу сулію вина, і почалося гуляння.
Пан Нововейський дзвенів острогами і куйовдив свою чуприну, кидаючи на Басю палкі погляди. Дівчина йому вельми сподобалася. Він став дуже балакучим, а побувавши при гетьманському дворі, побачив світу і багато про що міг розповісти.
Згадав він і про конвокаційний сейм, про те, як у сенатській палаті під натиском допитливих усім на потіху завалилася груба... Поїхав він аж після обіду. Думки його були тільки про Басю. Вона все стояла у нього перед очима.
******** Бездоганний (лат.).
******** Варвар (лат.).
******** Моя провина (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ VІІІ
Цього самого дня маленький рицар прибув до гетьмана, котрий відразу наказав його впустити і повів із ним таку розмову:
– Я Рущиця відсилаю до Криму, щоб приглядав, чи не загрожують нам звідти які напасті, й щоб від хана дотримання пактів домагався. Чи не хочеш знову піти на службу і його жовнірів під своє командування взяти? Ти, Вільчковський, Сильницький і Пиво Дороша й татар пильнуватимете, бо їм ніколи не можна довіряти.
Пан Володийовський посмутнів. Найкращі роки свого життя він оддав військові. Десятки літ не мав спокою: жив у вогні, в диму, в трудах і безсонні, у голоді, холоді, часом і даху над головою не було, й оберемка соломи для постелі. Сам Бог знає, чиєї тільки крові не пролила його шабля. Не збудував ані дому, ані родини. Сторазово менш достойні за нього люди уже давно користувалися panem bene merentium********, домоглися звань, посад, староств. А він, починаючи службу, був багатшим, ніж зараз. І ось знову про нього згадали, як про стару мітлу. Страшенно зболена була його душа, а ледве знайшлися ніжні й лагідні руки, готові бинтувати йому рани, знову наказано зніматися з місця і квапитися на пустельні далекі окраїни Речі Посполитої, і всім було байдуже, як він виснажений морально. Адже якби не ці безкінечні походи і служба, хоч декілька років потішився б він своєю Анусею.
І коли він зараз про все це розмірковував, гірка кривда підступила до серця. Та тільки подумав він, що не годиться рицареві від служби відмовлятися, і відповів скупо:
– Поїду.
Проте гетьман сказав йому:
– Ти чоловік вільний і можеш відмовитися. Тобі найкраще знати, чи не зарано ще.
– Мені вже і вмерти не зарано! – відповів пан Володийовський.
Пан Собеський кілька разів зміряв кроками кімнату, нарешті зупинився біля маленького рицаря і, поклавши йому руку на плече, промовив:
– Якщо у тебе ще не встигли висохти сльози, вітер їх тобі в степу осушить. Гарував ти, жовнірику, всеньке життя, погаруй іще! А якщо колись тобі спаде на думку, що про тебе забули, не нагородили, відпочити не дали, що за віддану службу замість грінок із маслом ти одержав черству скибку, замість староств – рани, замість спочинку – муку, зціп зуби і скажи: «Заради тебе, Вітчизно!» Іншої втіхи я тобі не дам, проте, хоч і не ксьондз, одне знаю достеменно: служачи вірою і правдою, ти на своєму витертому сідлі заїдеш далі, ніж інші у кареті, запряженій шестериком, і знайдуться такі ворота, які, відчинившись перед тобою, зачиняться перед ними.




























