Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 35 страниц)
– Не могла я, Міхалеку! Ну, бігме, не могла! Не сердься, Міхалеку, любий! Не можу я там сидіти, коли ти тут гориш! Не можу! Не можу!
Він і справді розсердився був, мало не крикнув: «Бога, Басько, побійся!» – але враз таке замилування охопило його, що слова застряли в горлі, і, тільки коли світла, мила її голівка притислася до його грудей, він нарешті вимовив:
– Друже ти мій вірний, до самої смерті!..
І обійняв її.
А пан Заглоба тим часом, утиснувшись у вилом у мурі, квапливо розповідав Кетлінгу:
– І твоя зібралася була, та ми її обманули, нікуди не йдемо, мовляв. Ну як же! У її якраз становищі... Генерал артилерії у тебе народиться, шельма буду, якщо не генерал! Ха! На міст, між містом і замком, гранати сиплються, як спілі груші... Я думав лопну... Не від страху, а від злості... На гострі осколки наскочив, усю шкіру собі подер, тепер тиждень не всиджу – боляче. Доведеться черницям мастити мене, про скромність забувши... Уф! А ті песиголовці стріляють і стріляють, щоб їх грім уразив!.. Пан Потоцький командування мені хоче передати... Пити дайте жовнірам, а то не витримають... Погляньте, граната! Господи Боже мій! Десь близько впаде... Баську закрийте! Бігме, близько!..
Але граната впала не близько, а далеко, на дах лютеранської каплиці у старому замку. У цій каплиці з міцним склепінням був арсенал. Проте снаряд пробив склепіння і запалив порох. Оглушливий гуркіт, сильніший, аніж грім гармат, струснув підмурок обох замків. Із фортечних мурів почулися зойки жаху, усі гармати – і польські, й турецькі – ураз змовкли.
Кетлінг залишив пана Заглобу, пан Володийовський Басю, й обидва вони прожогом кинулись до мурів. Хвилину чути було, як вони, засапавшись, віддають розпорядження, але команду їхню заглушив барабанний бій у турецьких шанцях.
– На штурм підуть! – прошепотів Басі пан Заглоба.
І справді, турки, почувши вибух, уявили, напевно, що обидва замки впали, а захисники почасти поховані під руїнами, почасти паралізовані страхом. Із цією думкою вони і зважилися на штурм. Дурники! Їм невідомо було, що одна тільки лютеранська каплиця і злетіла в повітря, ніякої іншої шкоди, окрім струсу, вибух не завдав, жодна гармата навіть із лафета не впала у новому замку. Барабанний бій у шанцях дедалі посилювався. Натовпи яничар покинули шанці й наввипередки помчали до фортеці. Вогні у замку і в турецьких ровах погасли, ніч, однак, стояла погожа, і в світлі місяця видно було, як щільна маса білих янчарських шапок коливається на бігу, мов хвиля, розгойдана вітром. Ішли декілька тисяч яничар і декілька сотень ямаків. Багатьом із них більше не судилося побачити стамбульських мінаретів, світлих вод Босфору й темних цвинтарних кипарисів, та зараз вони бігли з люттю в серцях, упевнені в перемозі.
Пан Володийовський, як безтілесний дух, біг попід мурами.
– Не стріляти! Чекати команди! – волав він біля кожної гармати.
Драгуни з мушкетами, дихаючи злістю, залягли напівколом на фортечних зубцях. Настала тиша, тільки швидкий тупіт яничар відлунював глухим гуркотінням. Що ближче вони були, то міцнішала в них упевненість, що одним ударом вони візьмуть обидва замки. Багато хто гадав, що захисники, які залишилися живими, відступили у місто і на мурах фортеці ні душі. Добігши до рову, яничари хутко закидали його фашинами, мішками з паклею, пучками соломи.
На мурах було так само тихо.
Та коли перші шеренги зійшли на підстил, яким був заповнений рів, з однієї амбразури гримнув пістолетний постріл і водночас пронизливий голос закричав:
– Вогонь!
І відразу обидва бастіони і куртина, що поєднувала їх, сяйнули довгою вогняною блискавкою; пролунав грім гармат, гуркіт самопалів і мушкетів, зойки захисників, зойки нападників. Подібно до того як ведмідь, коли дротик, кинутий спритною рукою ведмежатника, входить до половини у його черево, стискається в клубок, корчиться, ричить, шарпається, підводиться на ноги і знову падає в корчах, так у клубок змішалася юрба яничар і ямаків. Кожен постріл влучав у ціль. Гармати, набиті картеччю, валили людей, як буря валить хлібну ниву. Ті, хто вдарив на куртину, що з’єднувала бастіони, опинилися під потрійним прицілом – охоплені жахом, вони безладною купою збилися до середини, встилаючи землю грудою тіл. Кетлінг із двох гармат поливав картеччю це скопище, коли ж яничари кинулися втікати, він закрив вузький прохід між бастіонами дощем заліза і свинцю.
Атака на всій лінії була відбита. Коли яничари і ямаки, вибравшись із ровів, мчали назад як безумні, їм із турецьких шанців стали кидати підпалені мазниці, факели, що перетворювали ніч на день, аби освітити дорогу втікачам і утруднити можливу погоню.
Тим часом пан Володийовський, побачивши скопище людей, затиснутих між бастіонами, гукнув драгунів і спустився з ними туди. Нещасні яничари спробували були вибратися, але Кетлінг відразу ж намертво забив прохід величезною купою тіл. Тут усім судилася смерть – захисники не хотіли брати полонених, – і яничари заходились битися запекло. Дужі молодці, озброєні джидами, бердишами, ягаганами і шаблями, збившись у невеликі купки по двоє, по троє, по п’ятеро, підпираючи один одного спинами, рубалися несамовито. Страх, жах, неминучість смерті, відчай – усе переплавилось в одне почуття, в лють. Бажання бою пойняло їх. Деякі, не тямлячи себе, самотою кидалися на драгунів. Цих на млі ока рубали шаблями. То була боротьба двох фурій, бо і драгунів теж – від безсонних ночей, від голоду й утоми – огорнула звірина лють, а позаяк вони краще володіли холодною зброєю, то поразки туркам завдали жахливої. Кетлінг, котрий теж захотів освітити бойовище, наказав запалити мазниці зі смолою, і при світлі їх стало видно невпинних мазурів, які, спішившись, почали битися з яничарами на шаблях. Особливо розійшовся суворий Лушня, який бився наче оскаженілий бик.
На другому крилі рубався сам пан Володийовський. Знаючи, що Бася спостерігає за ним із муру, він перевершив сам себе. Як злісна ласка, вторгшись у скирту хліба, населену скопищем мишей, учиняє там страшну розправу, так і маленький рицар, наче злий демон, кидався на яничар. Наймення його турки знали вже і за попередніми битвами, і з розповідей хотинських турків. Було вже широко відомо, що зустріч із ним у бою неминуче несе смерть, тому ніхто з яничар, запертих зараз між бастіонами, побачивши його несподівано перед собою, і не пробував захищатися, а, заплющивши очі, гинув від удару рапірою зі словом «кишмет»******** на вустах. Нарешті опір турків ослаб. Ті, що залишилися живими, кинулися до валу трупів, який загороджував прохід, і там їх добили.
Драгуни повернулися через наповнений рів із піснями й криками – вони пахли кров’ю і важко дихали. Із турецьких шанців і з замку дали декілька гарматних залпів, і настала тиша. Так закінчилася ця багатоденна артилерійська битва, що увінчалася штурмом яничар.
– Хвалити Бога, – сказав маленький рицар, – буде відпочинок, принаймні до вранішнього намазу, ми його заслужили.
Але то був відпочинок дуже відносний. Глибокої ночі в тиші знову почувся стукіт кирок, що били у скельну породу.
– Це гірше від гармат буде, – промовив, прислухаючись, Кетлінг.
– Ех, вилазку б зробити, – зауважив маленький рицар, – та не можна, люди сильно fatigati. Не спали й не їли, хоч було що, – часу бракувало. До того ж землекопів караулить декілька тисяч ямаків і спагі, щоб ми не могли цьому завадити. Нічого не лишається, крім як самим новий замок висадити в повітря, а в старому сховатися.
– Тільки не зараз, – відповів Кетлінг. – Поглянь, люди попадали як снопи, сплять мертвим сном. Драгуни навіть шабель не обтерли.
– Басько, ну ж бо у місто і спати! – сказав раптом маленький рицар.
– Добре, Міхалеку, – покірно відповіла Бася, – піду, якщо велиш. Та тільки кляштор уже замкнений, тож ліпше б мені тут залишитися, сон твій стерегти.
– Дивна річ, – сказав маленький рицар, – після таких трудів сну анітрішечки, навіть голови прихилити не хочеться...
– А ти кров свою розбурхав, із яничарами бавлячись, – озвався пан Заглоба. – Зі мною теж бувало таке. Після бою ніяк заснути не міг. А щодо Баськи, то чого їй уночі плентатися до замкнутої хвіртки. Нехай уже ліпше тут до вранішнього намазу побуде.
Зраділа Бася обняла пана Заглобу, а маленький рицар, бачачи, як їй кортить залишитися, мовив:
– Ну ходімо в кімнати.
Вони пішли. Та виявилося, що в кімнатах повно вапняного пилу від снарядів, які стрясали мури. Залишатися там було неможливо, і, трохи згодом, Бася з чоловіком повернулися назад до мурів і влаштувалися там у ніші, на місці замурованих старих воріт.
Він сів і сперся об стіну, а вона притулилася до нього, як дитя до матері. Стояла серпнева ніч – тепла, м’яка. Місяць світив у нішу, кидаючи сріблястий відблиск на їхні обличчя. Нижче, на подвір’ї замку, видно було, як сплять покотом жовніри, а ще – тіла убитих у денній стрілянині, не було коли передати їх на поховання. Тихе місячне сяйво ковзало по цих купах, немовби небесний самітник хотів розгледіти, кого просто зморила втома, а хто заснув вічним сном. Далі вимальовувалася стіна головної будівлі замку, чорна тінь її затуляла половину двору. По той бік фортечних мурів, де поміж бастіонами лежали порублені яничари, чулися чоловічі голоси. Це обозники і ті з драгунів, кому здобич була миліша за сон, оббирали тіла вбитих. Ліхтарики як світлячки мелькали на бойовищі. Люди тихо окликали один одного, а хтось упівголосу мугикав лагідну пісню, що так не в’язалася із заняттям, яким він був поглинутий у цю хвилину:
Що мені кінь, і могила, й корова?
Січений долею злою,
Хай я загину – без хліба, без дому,
Тільки б з тобою!
Трохи згодом звуки стали вщухати, і нарешті все завмерло.
Настала тиша, порушувана лише далеким відгомоном кирок, які досі довбали скелю, та окликами караульних на фортечних мурах. Тиша ця, світло і дивна ніч одурманили маленького рицаря й Басю. Зробилося їм від чогось тоскно і трохи сумно, хоч і солодко на душі. Бася перша підняла погляд на чоловіка і, бачачи, що очі у нього розплющені, запитала:
– Міхалеку, не спиш?
– Аж дивно, але зовсім не хочеться.
– А тобі добре тут?
– Добре. А тобі?
Баська покивала світлою голівкою.
– Ой, Міхалеку, так уже добре, ой, ой! Ти чув, як там співали?
І вона повторила останні слова пісні:
Хай я загину – без хліба, без дому,
Тільки б з тобою!
Настала хвилина мовчання, перервав її маленький рицар.
– Басько, – сказав він, – послухай-но, Басько!
– Що, Міхалеку?
– Правду кажучи, нам напрочуд добре удвох, і я так думаю, що якби хто із нас загинув, то другий сумував би безмірно.
Бася чудово зрозуміла, що мав на увазі маленький рицар, кажучи, «якби хто із нас загинув». Невже він не сподівається вийти живим з облоги і хоче привчити її до цієї думки? – подумала раптом Бася, і страшне передчуття стисло їй серце. Склавши руки, вона сказала:
– Міхале, май милосердя до себе і до мене!
Маленький рицар говорив спокійно, та в голосі його відчувалося хвилювання.
– Чи бачиш, Басько, ти не маєш слушності, – мовив він, – коли як слід задуматися: що таке життя земне? Заради чого тут голову сушити? Кому в радість щастя тутешнє і любов, коли все це крихке, як суха гілка?
Проте Бася зайшлася слізьми і весь час собі втокмачувала:
– Не хочу! Не хочу! Не хочу!
– Ну, бігме, ти не маєш слушності, – повторив маленький рицар. – Поглянь, там, нагорі, за тим тихим місяцем, є край вічного блаженства. Ось про нього поговорімо! Хто на ту леваду потрапить, той зможе дух перевести, як після далекої дороги, – і пасися собі на здоров’я! Коли термін мій настане (у жовнірів саме так), ти відразу маєш собі сказати: «Це нічого!» Так і мусиш собі сказати: «Міхал поїхав, далеко, правда, далі, аніж звідси до Литви буде, ну це нічого! Я ж бо за ним вийду». Басько, ну тихо, не плач! Хто перший туди вирушить, той другому оселю підготує – оце й усе.
І ніби осяяний пророчим даром, він підвів погляд свій до місячного сяйва і провадив далі:
– Та що там тлінність земна! Я, скажімо, уже там буду, і раптом – стукає хтось у небесні ворота. Святий Петро відчиняє. Дивлюсь я, хто ж це? Баська моя! Лелечко! Як я підскочу! Та як крикну! Боже милий! Слів не вистачить! І ніяких тобі ридань, тільки вічна радість! Ні бусурман не буде, ні гармат, ні мін під стінами, лишень спокій і щастя! Пам’ятай, Басько, це нічого!
– Міхале, Міхале! – повторювала Бася.
І знову настала тиша, порушувана тільки віддаленим, рівномірним постукуванням кирок.
Нарешті Влодийовський озвався:
– Басько, прочитаймо зараз молитву.
І дві ці душі, чисті як сльоза, з’єдналися у молитві. Вони молилися, і на обох сходило умиротворення, а потім зморив їх сон, і вони проспали до вранішньої зорі.
Пан Володийовський ще до першого намазу провів Басю аж до мосту, що з’єднував старий замок із містом, і на прощання сказав:
– Пам’ятай, Басько, це нічого!
******** Провидіння, доля (тур.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ LV
Відразу після вранішньої молитви грім гармат струсонув і замки, і місто. Турки прорили рів уздовж замку завдовжки п’ятсот ліктів, а в одному місці під самим муром проникли уже в глибину. Із цього рову мури замку безупинно обстрілювалися з рушниць. Обложені робили заслони зі шкіряних мішків, набитих вовною, і все-таки люди густо падали під градом ядер і гранат, що сипалися із шанців. Біля однієї з гармат граната поклала відразу шістьох піхотинців Володийовського, біля інших раз у раз падали пушкарі. До вечора командири зрозуміли, що триматися довше нема змоги, тим паче, що й міни із хвилини на хвилину могли вибухнути. Цілу ніч аж до ранку ротмістри зі своїми сотнями під безперервним вогнем переправляли у старий замок гармати, військове спорядження і провіант. Стояв цей замок на скелі, тому міг довше протриматися, та й підкоп під нього вести було важче. Пан Володийовський, коли його про це запитали на раді, відповів, що він готовий хоч би й рік оборонятися, тільки б ніхто не затівав перемов. Слова його стали відомі в місті й вельми всіх підбадьорили – відомо було, що маленький рицар слово тримає, навіть ціною життя.
Покидаючи новий замок, поляки підклали потужні міни під фасад і обидва бастіони. Міни зі страшенним гуркотом вибухнули над полудень, не завдавши, однак, туркам великої шкоди, бо, пам’ятаючи вчорашню науку, вони поки що не насмілювалися займати полишених супротивником рубежів. Натомість обидва бастіони, фасад і головна частина нового замку перетворилися на гігантську купу руїн. Ці руїни утруднювали, щоправда, підступи до старого замку, але правили за чудовий заслін для турецьких стрільців і, що іще гірше, для рудокопів, які, зовсім не збентежені виглядом могутньої твердині, невдовзі заходилися робити новий підкоп. Спостерігали за цією роботою досвідчені інженери з італійців та угорців, котрі перебували на службі у султана, і робота посувалася доволі швидко. Обложені ані з гармат, ані з мушкетів не могли вразити ворога, якого вони не бачили. Пан Володийовський задумав вилазку, проте здійснити її поки не було можливості – надто вже потомилися жовніри. У драгунів від рушничних прикладів поздувалися жовна на правому плечі завбільшки як хлібина, тому дехто ледве міг ворухнути рукою. Тим часом стало очевидно, що коли підкоп вестимуть безперервно, то головні ворота замку неодмінно злетять у повітря. Передбачивши це, Володийовський звелів насипати за тими воротами високий вал.
– Пусте! – казав він, не втрачаючи присутності духу. – Ворота висадять у повітря, ми з-за валу станемо захищатися; вал підірвуть, ми новий насипемо – і так далі, аж поки хоч клаптик землі під ногами буде.
Пан генерал подільський, котрий уже втратив усяку надію, запитав:
– А якщо і клаптика не стане?
– То й нас не стане! – відповів маленький рицар.
А тим часом він наказав метати ручні гранати у ворога, завдаючи великої шкоди. Найумілішим у цьому ділі виявився пан поручик Дембінський, який без ліку турків знищив, але одна граната розірвалася раніше ніж треба, і він позбувся руки. Так само загинув і капітан Шміт. Багато хто поліг від гарматного вогню, багато від ручної зброї, з якої стріляли яничари, сховані серед руїн нового замку.
Увесь цей час замкові гармати більше мовчали, що надто бентежило членів ради у місті. Не стріляють, отже, й сам пан Володийовський засумнівався у можливості оборони – така була загальна думка. Із військових ніхто не смів першим уголос сказати, що залишається, мовляв, тільки домогтися найвигідніших умов здачі, але князь єпископ, позбавлений рицарських амбіцій, не вагаючись, висловив цю думку. Спершу, одначе, послали пана Васильківського у замок до генерала по відомості. Генерал відповів: «На мою думку, замок ледве й до вечора протримається, проте тут гадають інакше».
Прочитавши цю відповідь, навіть військові вирішили:
– Ми робили, що могли, себе не щадили, але як ні, то ні, – треба про умови домовитися.
Слова ці проникли у місто і викликали велике хвилювання. Натовп зібрався перед ратушею. І мовчав тривожно, немовби зовсім не бажав ніяких перемов. Декілька багатих вірменських купців тішилися в душі, що зі зняттям облоги можна буде поновити торгівлю. Та інші вірмени, котрі здавна проживали у Речі Посполитій і дуже до неї прихилилися, а також ляхи і русини були прибічниками оборони.
– Якщо вже про здачу річ, то ліпше б відразу, – нарікали люди, – тоді багато чого можна було домогтися, а нині умови будуть важкі, краще вже лягти під руїнами.
Гул невдоволення дедалі наростав, аж поки змінився раптом захопленими окликами і віватами.
Що ж сталося? А те, що на базарному майдані з’явився пан Володийовський у супроводі пана Гумецького, бо їх генерал послав зумисне, щоб вони самі розповіли, що відбувається у замку. Натхнення огорнуло натовп. Дехто кричав так, ніби турки уже вломились у місто, у декого сльози наверталися на очі, коли вони побачили улюбленого рицаря зі слідами важких трудів на обличчі. Лице його почорніло від порохового диму й осунулося, очі було червоні, запалі, проте дивився він весело. Коли обидва вони з Гумецьким продерлися нарешті крізь натовп і пройшли у раду, де радісно їх привітали, князь єпископ відразу почав:
– Брати мої любимі! Nec Hercules contra plures. Пан генерал уже писав нам, що здача неминуча.
На що пан Гумецький, чоловік живого розуму, до того ж родовитий магнат із незалежним характером, відчеканив:
– Пан генерал утратив голову, а він мав тільки цю чесноту. Що ж до оборони, передаю слово панові Володийовському, він ліпше за мене про це розповість.
Усі погляди обернулися до маленького рицаря, а він настовбурчив свої жовті вусики і промовив:
– Боронь Боже! Хто тут про здачу згадує? Чи не присягли ми Всевишньому, що поляжемо всі до єдиного?
– Ми присягли все зробити, що в наших силах, і все зробили! – заперечив князь єпископ.
– Кожен відповідає сам за себе! Ми з Кетлінгом присягли аж до смерті замку не віддавати, – і не віддамо. Я своє кавалерське слово звик тримати, навіть якщо простому смертному що пообіцяв, а вже тим паче Богові всемогутньому!
– Ну, а що у замку чувати? Це правда, ніби міна під воротами? Чи довго протримаєтесь? – пролунали голоси.
– Міна під воротами, може, є, а може, буде, однак і вал пристойний перед тими воротами вже виріс, і гармати я наказав на нього втягти. Брати мої любі, Бога побійтеся! Подумайте тільки, адже здатися – це означає костьоли бусурманам на поталу віддати, а вони їх на мечеті перетворять і службу свою поганську правити там стануть! Як же можна з легким серцем про здачу говорити? Як сумління дозволить вам відкрити ворогові ворота до серця Вітчизни? Я у самому замку сиджу і то мін не страшуся, а ви їх тут у місті, на відстані, боїтеся? Помилуй Боже! Не дамося, допоки живі! Нехай облога ця збережеться у пам’яті нащадків, як збаразька збереглася!
– Замок турки на руїни перетворять! – пролунав чийсь голос.
– І нехай перетворять! На руїнах теж битися можна!
Маленький рицар почав утрачати терпіння:
– І я битимуся на тих руїнах, допоможи мені Боже! Одне слово, замку я не віддам, ось як! Ясно?
– І місто занапастиш? – запитав князь єпископ.
Якщо воно турецьким має стати, як на мене, ліпше вже занапастити його! Я присягнув! І більше слів витрачати не буду, до гармат піду, бо вони Річ Посполиту захищають, а не зраджують!
Сказавши це, він вийшов, а за ним пан Гумецький, хряснувши на прощання дверима. Обидва поспішали – їм і справді ліпше було серед руїн, трупів і ядер, аніж серед людей маловірних. Дорогою їх наздогнав пан Маковецький.
– Міхале, – мовив він, – скажи мені правду, ти для підняття духу все оце говорив чи справді зможеш у замку протриматися?
Маленький рицар сплеснув руками:
– Бог мені свідок! Тільки б міста не віддали, а я хоч рік вистояти беруся!
– А чому не стріляєте? Людей це лякає, от про здачу й заговорили.
– Тому не стріляємо, що киданням ручних гранат бавимося, вони теж добряче дозоляють копачам.
– Слухай, Міхале, чи маєте ви у замку можливість від Руських воріт назад бити? У разі якщо б турки (боронь Боже) насип здолали, вони й воріт дістануться. Я уважно за всім спостерігаю, але з самими городянами, без жовнірів, мені не впоратися.
А маленький рицар йому у відповідь:
– Не сумуй, любий брате! Я вже п’ятнадцять гармат із того боку налаштував. За замок будьте спокійні. Ми не лише самі оборонятися зможемо, а й, за потреби, і вам до воріт підкріплення підкинемо.
Дуже зрадів, почувши це, пан Маковецький і хотів був іти, але маленький рицар затримав його і запитав:
– Скажи, ти частіше там на їхніх радах буваєш, вони що, просто хочуть випробувати нас чи й справді мають намір султанові Кам’янець віддати?
Маковецький похнюпив голову.
– Міхале, – промовив він, – скажи мені тепер відверто, хіба не так усе мало закінчитися? Ну тиждень, два ще протримаємося, ну місяць, два місяці, адже кінець усе одно неминучий.
Понуро глянув на нього Володийовський і, піднявши руки, вигукнув:
– І ти, Бруте, проти мене? Якщо так, ганьбу свою самі смакувати будете, а я до такої їжі не звичний!
І розійшлися обидва з гіркотою в душі.
Міна під головними воротами старого замку вибухнула невдовзі після прибуття Володийовського. Цегла, каміння злетіло в повітря, піднявши стовпи пилюки і диму. Страх на мить проник у серце канонірів. Турки відразу ж кинулися у вилом, як кидається отара овець, гнана чабаном і підпасичами крізь відчинені двері у вівчарню. Але Кетлінг із валу дмухнув у цю купу картеччю із шести заздалегідь підготовлених гармат, дмухнув раз, другий, третій і вимів турків із подвір’я. Володийовський, Гумецький, Мислишевський підоспіли з піхотою і драгунами, які обліпили вал так густо, як мухи спекотної літньої днини обліплюють здохлого вола або коня. І почалося змагання мушкетів і яничарських рушниць. Кулі падали на вал, наче дощові краплі або зерно під ціпом дужого молодця.
Турки кишіли у руїнах нового замку: у кожній ямці, за кожним уламком і каменем, у кожній розколині між руїнами сиділи вони по двоє, по троє, по п’ятеро, а то й по десятеро і стріляли без спочинку. Від Хотина до них підтягувалися нові й нові підкріплення. Йшли полки за полками і, залігши поміж руїн, негайно відкривали вогонь. Новий замок був ніби всуціль вимощений чалмами. Час від часу безліч чалм зривалися з місця і з диким вереском мчали до вилому, але тут слово брав Кетлінг: гарматні баси глушили торохтіння самопалів, а табуни картечі зі свистом і грізним дзижчанням місили це скопище, косили людей і затикали вилом купами людського м’яса. Чотири рази піднімалися в атаку яничари, і чотири рази Кетлінг відкидав і розсіював їх, як буря розсіює хмару листя. Сам він посеред вогню і диму, летючих грудок землі й осколків гранат стояв як янгол війни. Очі його прикипіли до вилому, а на ясному чолі не було й сліду стурбованості. Він то вихоплював у пушкаря ґніт і сам підносив його до запалу, то, затуливши очі рукою, стежив, які наслідки вибуху і, з усмішкою обернувшись до офіцерів, що стояли поблизу, казав:
– Не пройдуть!
Ніколи досі лють атаки не розбивалася так об несамовитість захисту. Офіцери і жовніри змагалися один з одним. Увага цих людей, здавалося, звернена була на що завгодно, окрім смерті. А вона косила їх нещадно. Загинув пан Гумецький і комендант киян пан Мокошицький. Ось схопився зі стогоном за груди білоголовий пан Калушовський, давній приятель Володийовського, жовнір добрий, як ягня, і грізний, як лев. Володийовський підтримав його, коли він падав, а той сказав:
– Дай руку, дай руку чимшвидше!
А потім додав:
– Хвалити Бога, – й обличчя в нього стало біле, як борода і вуси.
Було це перед четвертою атакою. Ватага яничар проникла у вилом і через снаряди, що падали густо, не могла вибратись назад. На них накинувся на чолі піхотинців пан Володийовський і вмить перебив кольбами і стругами.
Минала година за годиною, вогонь не вщухав. Але містом уже полинула звістка про героїчну оборону і розпалила в людях палке бажання битися до останнього. Городяни-поляки, особливо молоді, заходилися скликати один одного.
– Ходімо у замок на підмогу! – кричали вони. – Ходімо! Не даймо браттям загинути! Гайда, хлопці!
Голоси ці чулися на базарному майдані, біля воріт, і невдовзі декілька сотень осіб, сяк-так озброєних, але з відвагою у серці рушили до мосту. Турки негайно відкрили по них ураганний вогонь, тож міст покрився трупами, проте ті, хто дістався замку, тут же на валу ревно почали битися з ворогом.
Відбили нарешті й четверту атаку з такими жахливими для турків утратами, що здавалося, має настати перепочинок. Та де там! Гуркіт яничарських рушниць не припинявся аж до вечора. Тільки до вечірнього намазу гармати змовкли і турки покинули руїни нового замку. Офіцери, які залишилися живими, зійшли з валу. Маленький рицар, не втрачаючи ні секунди, звелів закласти вилом будь-чим – дерев’яними колодами, фашинами, уламками, землею. Піхота, драгуни, рядові й офіцери трудилися наввипередки, не зважаючи на чини. Очікували, що з хвилини на хвилину знову загримлять турецькі гармати, але день цей у кінцевому рахунку був днем великої звитяги обложених над обложниками, тому обличчя у всіх проясніли, а душі сповнились надією і жагою подальших перемог.
Кетлінг із Володийовським, коли роботи у виломі були закінчені, взявшись попідруч, обійшли майдан і мури, висовувалися між зубцями, щоби глянути на подвір’я нового замку, і тішилися з рясного ужинку.
– Трупів як насіяно? – промовив, показуючи на руїни, маленький рицар. – А біля вилому стоси такі, що хоч драбину приставляй! Кетлінг, це твоїх гармат робота?
– Найголовніше, що ми вилом заклали, – сказав Кетлінг, – туркам тепер знову доступ закритий, тому доведеться їм за новий підкоп братися. Невичерпна могутність їхня, проте така облога через місяць-два, дивись, і надокучити може.
– А тим часом пан гетьман підоспіє. А втім, будь-що буде, а ми присягою пов’язані, – мовив маленький рицар.
Вони поглянули у вічі один одному, після чого Володийовський, знизивши голос, запитав:
– А ти зробив, що я наказував тобі?
– Усе підготовлене, – шепнув у відповідь Кетлінг, – та здається мені, не дійде до цього, адже ми й справді в силах довго тут протриматися і такі дні, як сьогоднішній, ще не раз повторити.
– Дай Боже і завтра такий!
– Амінь! – відповів Кетлінг, підводячи очі до неба.
Розмову їхню перебив гуркіт гармат. Гранати знову посипались на замок. Деякі, однак, спалахнувши в повітрі, відразу ж гасли, як літні зорі.
Кетлінг глянув досвідченим оком.
– Он у тому шанці, з якого зараз стріляють, – сказав він, – ґноти у гранат занадто сіркою просочені.
– Й інші шанці задиміли! – зауважив Володийовський.
Справді, як собаки у нічній тиші – одна загавкає, інші відразу підхоплюють, і ось уже всеньке село зайшлося гавкотом, – одна гармата у турецькому шанці пробудила сусідні, й обложене місто обплів вінок громів. Цього разу, зрештою, більше обстрілювали місто, аніж замок. Зате із трьох сторін долинули звуки підкопу. Судячи з усього, – хоч через могутній підмурок труди копачів майже зводилися нанівець, – турки вирішили будь-що висадити у повітря скелясте гніздо.
За наказом Кетлінга і Володийовського обложені знову заходилися кидати ручні гранати у тому напрямку, звідки чувся стукіт кирок. Проте вночі неможливо було визначити, чи завдає такий спосіб захисту якоїсь шкоди обложникам. При цьому всі звернули погляди свої й увагу на місто, куди полетіли численні табуни полум’яних птахів. Одні снаряди розривалися в повітрі, інші, описавши у небі вогняну дугу, падали на дахи будинків. Зненацька кривава заграва у декількох місцях розірвала темряву. Горів костьол святої Катерини, церква святого Георгія у російському кварталі, а невдовзі запалав і вірменський собор, який підпалили ще вдень, а тепер, від гранат, вогонь розгорівся щосили. Пожежа посилювалася з кожною хвилиною і освітлювала все довкола. Крики з міста долинали до старого замку. Все місто, здавалося, було охоплене вогнем.
– Кепсько, – сказав Кетлінг, – городяни духом упадуть.
– Нехай би хоч усе згоріло, – відповів маленький рицар, – тільки б скеля не впала, на якій можна тримати оборону.
А крики дедалі дужчали. На вірменському базарі від собору зайнялися склади цінних товарів. Горіли багатства незліченні – начиння і прикраси із золота й срібла, килими, шкури, дорогі тканини. Трохи згодом язики полум’я перекинулися на будинки.
Володийовський стривожився не на жарт.
– Кетлінгу, – сказав він, – стеж за метанням гранат і заважай, скільки можна, підкопу, а я поскачу в місто, дуже у мене за сестер домініканок серце болить. Хвалити Бога, замку дали спокій, можна й відлучитися...
У замку й справді тієї миті особливої роботи не було, тому маленький рицар сів на коня і поскакав. Повернувся він години через дві у супроводі пана Мушальського, котрий оговтався уже після поранення, одержаного від Хамді, і тепер прибув до замку в надії, що зуміє луком своїм завдати бусурманам серйозних утрат під час штурмів і тим прославиться.
– Вітаю вас, – сказав Кетлінг, – а я вже тривожився. Ну, як домініканки?
– Усе гаразд, – відповів маленький рицар. – Жодна граната там не розірвалася, місце затишне, безпечне.
– Хвалити Бога! А Кшися як, не тривожиться?
– Спокійна, наче у себе вдома. Вони з Баською в одній келії, і пан Заглоба з ними. Там і Нововейський, до нього повернулася пам’ять. Просився зі мною у замок, та де там – на ногах ледве тримається. Кетлінгу, їдь-но тепер ти туди, а я тебе тут заміню.
Кетлінг обійняв Володийовського, надто вже рвалося його серце до Кшисі, і негайно звелів подати собі коня. А тим часом став розпитувати маленького рицаря, що у місті ще чути?
– Городяни мужньо гасять вогонь, – відповів той. – Але багаті вірменські купці, побачивши, що склади їхні загорілися, послали депутацію до князя єпископа з настійливим проханням здати місто. Дізнавшись про це, я, хоч і зарікався на ради їхні ходити, все-таки туди вирушив. А там одному в писок затопив – він більше за інших наполягав на здачі, – і князь єпископ залишився мною невдоволений. Кепсько, брате! Люди там підгинають хвоста і дедалі менше цінують готовність нашу до оборони. Лають нас, не хвалять, надаремне, мовляв, місто ризику піддаємо. Чув я ще – на Маковецького напали за те, що він був супроти перемов. Сам єпископ так йому сказав: «Ні від віри, ні від короля ми не відрікаємося, але до чого може привести подальший спротив? Поглянь, – каже, – бачиш храми, віддані на поталу, бачиш дівчат збезчещених, діток невинних, у неволю браних? А з перемир’ям, – каже, – ми ще зможемо їх визволити, а для себе обумовити безперешкодний вихід звідси». Так говорив ксьондз єпископ, а пан генерал згідливо кивав головою і все повторював: «Головою ручаюся, що правда це!»




























