444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Пан Володийовський » Текст книги (страница 28)
Пан Володийовський
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:31

Текст книги "Пан Володийовський"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)

Того самого вечора усі вирушили до Кам’янця.

Бася, виїхавши за ворота, ще довго, дуже довго оглядалася на фотрецю, що сяяла у світлі вечірньої зорі, нарешті, перехрестивши її, сказала:

– Дай нам Боже з Міхалом ще повернутися до тебе, любий Хрептове!.. Дай Боже, щоб нічого гіршого нас не чекало!

І дві сльози скотилися її рожевим обличчям. Якийсь дивний смуток стиснув у всіх серця – і вони в мовчанні поїхали далі.

Тим часом опустився морок.

До Кам’янця їхали поволі через великий обоз. У ньому йшли хури, табуни коней, воли, буйволи, верблюди. Військова челядь доглядала стада. Дехто з челядинців і жовнірів одружився у Хрептові, тож і жінок не бракувало в обозі. Війська було стільки ж, як у Нововейського, та ще двісті осіб угорської піхоти – загін, який маленький рицар спорядив і навчив своїм коштом. Опікала його Бася, а командував ним бувалий офіцер Калушевський. Справжніх угорців у тій піхоті зовсім не було, а угорською вона називалася тільки тому, що спорядження там було угорське. Підофіцерами служили у ній вояки-ветерани з драгунів, а рядовими – колишній розбійний люд і грабіжники, схоплені й засуджені до страти. Їм дарували життя з умовою, що вони стануть вірою і правдою служити в піхоті й хоробрістю загладять давні свої гріхи. Були серед них і добровольці. Покинувши яри, печери і всякі інші розбійницькі прихистки, вони воліли піти на службу до хрептівського Маленького Сокола, аніж чути меч його, що навис у них над головами. Був це народ не надто слухняний і не зовсім ще навчений, проте відчайдушний, що звик до злигоднів, небезпек, та й до кровопролиття теж. Бася дуже любила цю піхоту, як Міхалове дитя, і в диких серцях піхотинців невдовзі прокинулася прихильність до цієї милої і доброї жінки. Тепер вони йшли біля її коляси з самопалами на плечі й шаблями при боці, горді тим, що охороняють її, і ладні запекло захищати Басю у разі, якби якийсь чамбул став у них на шляху.

Але шлях був поки що вільний, бо пан Володийовський усе передбачив, та й вельми кохав він дружину, аби через гаянку піддавати її небезпеці. Тож подорож завершилася спокійно. Виїхавши пополудні з Хрептова, вони їхали до вечора, потім цілу ніч – і наступного дня, теж після полудня, уздріли перед собою високі кам’янецькі скелі.

Бачачи ці скелі, бачачи кріпосні вежі й бастіони, що прикрашали їхні вершини, вояцькі серця сповнилися бадьорістю. Здавалося, тільки рука Божа може зруйнувати це орлине гніздо, змощене на зарослій лісом маківці скелі, оточеної петлею річки. День стояв літній, чудовий. Дзвіниці костьолів і церков, що дивилися із заростів, світилися як гігантські свічки. Спокій, умиротворенісь, радість здіймалися над світлим цим краєм.

– Знаєш, Басько, – промовив пан Заглоба, – бусурмани не раз уже гризли ці стіни і завше зуби собі об них ламали! Я й сам часто бачив, як вони давали драпака, за пики тримаючись від болю. Дай Боже, щоб і ниньки так було!

– Атож, дай Боже! – підхопила розпроменіла Баська.

А ще побував тут один їхній цісар, Османом звали. Було це, як зараз пам’ятаю, року тисяча шістсот двадцять першого. Приїхав, шельма, з того боку Смотрича, від Хотина, баньки витріщив, пащеку роззявив, дивився, дивився, а далі й питає: «Цю фортецю хто так укріпив?»

–«Господь Бог!» – відповів візир.

–«То нехай її Господь Бог і бере, а я не дурень!»58

З цим і повернувся.

– І дуже навіть шпарко поверталися! – втрутився пан Мушальський.

– Справді, шпарко, – згодився пан Заглоба, – бо ми їх списами у зад до того заохочували, а мене потім рицарі на руках до пана Любомирського59 віднесли.

– То ви, милостивий пане, і під Хотином побували? – запитав незрівнянний лучник. – Аж голова паморочиться, як подумаю, де ви тільки не були і яких тільки подвигів не вчинили!

Пан Заглоба трохи ображено відповів:

– Не тільки був, а й рану дістав, яку тобі, мосьпане, якщо цікаво, ad oculos******** ладен продемонструвати, але відійдімо вбік, перед пані Володийовською вихвалятися мені цим негоже.

Славетний лучник ураз збагнув, що з нього кепкують, і, не можучи змагатися із Заглобою в дотепності, вирішив перевести розмову на інше.

– Істинну правду ваша милость говорить, – сказав він. – Коли чуєш, як люди базікають: «Кам’янець не споряджений, Кам’янець не вистоїть», аж страх бере, а як на власні очі Кам’янець побачиш, то, далебі, дух міцнішає.

– До того ж Міхал у Кам’янці буде! – заволала Бася.

– І пан Собеський може підкріплення прислати!

– Хвалити Бога! Не так уже й погано! Не так погано! І гірше бувало, а ми не здалися!

– Хоч би й найгірше сталося, найголовніше – запалу не втрачати! Не з’їли нас і не з’їдять, допоки дух наш живий! – закінчив пан Заглоба.

Від напливу цих радісних думок вони замовкли, але мовчання їхнє було перерване якнайсумніше. До Басиної коляси наблизився раптом пан Нововейський. Обличчя його, зазвичай страшне й похмуре, було усміхненим і жвавим. Усмішка не сходила з нього, а очі його прикипіли до Кам’янця, що вигравав у промінні сонця.

Двоє рицарів і Бася дивилися на нього здивовано, не в силах зрозуміти, яким чином сам вигляд фортеці так раптово зняв великий тягар із його душі, а Нововейський сказав:

– Нехай святиться ім’я Господнє! Скільки горя було, аж ось і радість прийшла!

Тут він обернувся до Басі:

– Обидві вони у війта ляського Томашевича сховалися, і слушно зробили, у такій фортеці розбійник їм не страшний!

– Про кого це ти говориш, милостивий пане? – з острахом запитала Бася.

– Про Зосю й Еву.

– Допоможи тобі Боже! – закричав пан Заглоба. – Дияволу не піддавайся!

А Нововейський мовив далі:

– І те, що про батька мого подейкують, ніби Аз’я його зарізав, теж неправда!

– Розумом він схибнувся! – прошепотів пан Мушальський.

– Дозволь, милостива пані, я вперед поїду, – не вгавав Нововейський. – Так тяжко, коли довго не бачиш їх! Ой, тоскно мені вдалині від коханих, ой, тоскно!

Сказавши це, він закивав велетенською своєю головою, торкнув коня підборами і поїхав далі.

Пан Мушальський, підкликавши до себе кількох драгунів, поїхав слідом, щоб не втрачати шаленця з очей.

Бася сховала в долонях своє рожеве личко, і невдовзі гарячі сльози потекли у неї поміж пальцями, а пан Заглоба сказав:

– Чоловік був як кремінь, та заважкі для людини такі нещастя. До того ж самою помстою душа не виживе...

У Кам’янці ретельно готувалися до оборони. На мурах старого замку і біля брам, особливо коло Руських воріт, трудилися городяни – люди різних народностей – під орудою своїх війтів, з-поміж яких вирізнявся своєю хоробрістю й артилерійським умінням ляський війт Томашевич. Працювали заступами, лопатами й тачками. Ляхи й русини, вірмени, євреї і цигани змагалися одне з одним. Офіцери різних полків наглядали за роботою, вахмістри й жовніри допомагали городянам, трудилися навіть благородні шляхтичі, забувши, що Бог дав їм руки тільки шаблю тримати, а всяку іншу роботу доручив людям «нижчого» стану. Приклад подавав сам пан Войцех Гумецький60, хорунжий подільський. Один вигляд його міг викликати сльози розчулення: подумати тільки – пан власними руками каміння тачкою возив! Робота кипіла і в місті, і в замку. У юрбі снували ченці: домініканці, єзуїти, францисканці й кармеліти благословляли людські зусилля. Жінки обносили трудівників їжею і питтям. Красуні вірменки, дружини й дочки багатих купців, і ще вродливіші єврейки з Карвасерів, Жванця, Зінковець, Дунайгороду приковували до себе погляди жовнірів.

Та найбільше прикував увагу юрби в’їзд Басі у місто. У Кам’янці було, звісно, безліч достойних жінок, та жодна не мала чоловіка, такого прославленого на бранному полі. Чули у Кам’янці й про саму пані Володийовську як про жінку хоробру, котра не побоялася жити в глушині, на далекій заставі, серед дикого люду, котра ходила з чоловіком у походи, а, захоплена татарином, зуміла здолати його і втекти живою з хижих рук. Слава її теж була безприкладною. Але ті, хто досі не знав і не бачив Басі, уявляли таку собі велетку, що гне підкови і ламає панцирі. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили маленьке, рожеве, напівдитяче личко, котре висовувалося із коляси.

– Це сама пані Володийовська чи донька? – питали у юрбі.

– Авжеж, це вона, – відповідали ті, хто її знав.

Здивувалися городяни, жінки, священики, військові. З не меншим подивом дивилися вони на незвитяжний хрептівський гарнізон, на драгунів, між якими спокійно їхав Нововейський з усмішкою на обличчі, відміченому печаттю божевілля, і на люті фізіономії опришків, навернених в угорських піхотинців. Проте кілька сотень справдешніх вояків, що йшли при Басі, своїм виглядом підбадьорили городян.

– Це люди випробувані, такі не побояться туркам у вічі глянути! – говорили у натовпі.

Дехто з городян, та й жовніри, особливо з полку князя єпископа Тшебицького, який днями прибув до Кам’янця, гадали, що й сам пан Володийовський у кортежі, і тому зчинили крик:

– Нехай живе пан Володийовський!

– Нехай живе наш захисник! Найславніший кавалер!

– Vivat Володийовський, vivat!

Бася слухала, і серце її розпирала радість. Що може бути для жінки миліше, аніж слава чоловіка, та ще й таке велике місто прославляє його!

«Стільки тут рицарів, – думала Бася, – але ж нікому не кричать, тільки моєму Міхалові!»

Їй і самій закортіло крикнути з усіма вкупі «Vivat Володийовський!», та пан Заглоба зупинив її, закликаючи поводитися гідно і кланятися на обидва боки, як кланяється королева при в’їзді до столиці.

Сам він теж вітав усіх, то шапкою махав, то рукою, а коли люди, що його знали, і на його честь почали кричати vivat, він звернувся до натовпу:

– Ясновельможне панство! Хто у Збаражі вистояв, той і в Кам’янці вистоїть!

За вказівкою Володийовського кортеж під’їхав до зведеного нещодавно кляштора сестер домініканок. Маленький рицар мав, щоправда, власний будиночок у Кам’янці, але кляштор стояв у відлюднішому і малодоступному для ядер місці, і він вирішив тут оселити свою кохану – до того ж, будучи жертводавцем кляштора, він сподівався, що його добре приймуть. І справді, мати ігуменя Вікторія, донька брацлавського воєводи Стефана Потоцького, зустріла Басю з відкритими обіймами. З цих обіймів вона відразу ж потрапила до інших – гаряче люблячої її тітоньки Маковецької, з якою дуже давно не бачилася. Обидві вони плакали, плакав і пан стольник латичевський, у котрого Бася завше була улюбленицею. Ледве встигли витерти сльози зустрічі, як прибігла Кшися Кетлінг, і все почалося спочатку, а потім Басю оточили сестри черниці й шляхтянки, знайомі й незнайомі: пані Марцинова Богуш, і Станіславська, і Калиновська, і Хотимирська, і Войцехова, і Гумецька – дружина знатного кавалера пана хорунжого подільського. Одні, як пані Богуш, розпитували про чоловіків, інших цікавило, що Бася думає про турецьку навалу і чи встоїть, на її думку, Кам’янець.

Бася з великою радістю завважила, що її мають за військового авторитета й очікують із її вуст утіхи. І вона не поскупилася.

– І мови бути не може, – сказала вона, – щоб ми від турка не змогли відбитися. Міхал сюди прибуде не сьогодні-завтра, найпізніше – за кілька днів, а вже як він візьметься налагоджувати оборону, ви, милостиве панство, можете спати спокійно, та й до того ж іще відомо, що фортеця неприступна, у цьому я, хвалити Бога, трохи тямлю!

Упевненість Басі вельми збадьорила жінок, особливо заспокоїв їх близький приїзд пана Володийовського. Наймення його і справді так поважали, що, хоч настав уже вечір, до кляштора приходили один за одним тутешні офіцери засвідчити шану Басі, і кожен після перших привітань допитувався, коли прибуде маленький рицар і чи справді він має намір залишитися у Кам’янці. Бася прийняла тільки майора Квасиброцького – він командував піхотою князя єпископа краківського, писаря Жевуського, – він після пана Лончинського, а радше, заміщаючи його, очолив полк Кетлінга. Іншим того дня вже не відчинили дверей, через те що Бася добряче була втомлена, а їй треба було ще потурбуватися про пана Нововейського. Сердешний перед самим кляштором упав із коня, і його, непритомного, віднесли в келію.

Відразу ж послали по лікаря, того самого, що лікував Басю у Хрептові. Він сказав, що у Нововейського важка і, на його думку, безнадійна хвороба мозку. До пізнього вечора Бася, пан Мушальський і пан Заглоба обговорювали цю подію, бідкаючись про нещасну долю рицаря.

– Лікар повідав мені, – мовив пан Заглоба, – що, як він виживе, то після кровопускання розум має до нього повернутися, і на серці йому стане легше.

– Нема вже для нього втіхи! – заперечила Бася.

– Іноді людині ліпше й зовсім пам’яті позбутися, – зауважив пан Мушальський, – але навіть animalia******** її мають.

Проте старий висварив прославленого лучника за ці його слова.

– Якби ти, милостивий пане, пам’яті не мав, ти б до сповіді ходити не міг, – мовив він, – а отже, став би як лютеранин і пекельного вогню був би гідний. Тобе, добродію, вже і ксьондз Камінський остерігав від блюзнірства, та, на жаль, це як вовкові від молитви пуття: ти йому про пацю, а він тобі про вівцю.

– Який із мене вовк! – заперечив славний лучник. – От Аз’я, той був вовк!

– А що я казав? – підхопив пан Заглоба. – Хто перший сказав: це вовк?

– Нововейський казав мені, – мовила Бася, – що він удень і вночі чує, як Евка й Зося кличуть його: «Врятуй!» – а хіба їх урятуєш? Мусило хворобою кінчитися, хто б такі страждання витримав? Смерть їхню він пережив би, ганьби – не зміг.

– Лежить тепер як колода нечула, про світ Божий нічого не знає, – сказав Мушальський, – а жаль, герцівник знатний!

Подальшу їхню розмову перебив слуга, повідомивши, що у місті знову гомін жахливий: люди збігаються подивитись на генерала подільського, він цієї миті прибув із вельми пишним почтом і декількома десятками піхотинців.

– Він тут командує, – озвався пан Заглоба. – Надто шляхетно з боку Миколая Потоцького, що він тут вирішив бути, а не в іншому якому місці, але, як на мене, ліпше б його тут і не було. Адже він суперник був гетьману! Й у війну вірити не хотів, а нині, хто знає, чи не доведеться йому головою за це поплатитися!

– Може, й інші Потоцькі сюди за ним прийдуть, – додав пан Мушальський.

– Мабуть, уже турки недалеко! – зауважив Заглоба. – В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Дай Боже, щоб пан генерал був другим Ієремією, а Кам’янець – другим Збаражем.

– Так і буде, або ми загинемо! – пролунав чийсь голос із порога.

Бася на звук цього голосу підхопилася і з криком: «Міхал!» – кинулась маленькому рицареві на шию.

Пан Володийовський привіз багато важливих новин і, перш ніж оголосити про них на військовій раді, насамперед в тихій келії розповів про них дружині. Сам він ущент розбив кілька дрібних чамбулів і славно потрудився біля кримського дорошенківського коша. І полонених привів зо два-три десятки, від них можна було дізнатися про чисельність ханських і Дорошевих військ.

А от іншим наїзникам менше пощастило. Пан підляський, що був на чолі значних сил, був розбитий у жорстокій січі; панові Мотовилу, котрий подався до валаського тракту, завдав поразки Кричинський із допомогою білгородської орди й тих польських татар, що вціліли після розгрому на Тікичі. Володийовський дорогою до Кам’янця завернув до Хрептова – ще раз глянути потягло, сказав пан Міхал, на ті місця, де він був такий щасливий.

– Я прибув туди, – розповідав він, – ледве ви встигли поїхати, ще й слід ваш не запався, і без зусиль міг би наздогнати вас, але в Ушицях переправився на молдавський берег, щоб від степів прислухатися. Деякі чамбули вже пройшли і боюсь я, що, висунувшись уперед на Покуття, вони завдадуть раптового удару. Інші ж попереду турецького війська йдуть і невдовзі прибудуть. Буде облога, голубонько моя люба, нічого не вдієш, але ми не дамося, бо тут усякий не лише Вітчизну, а й добро своє захищає.

Сказавши це, він декілька разів ворухнув вусиками, а потім пригорнув до себе дружину й заходився цілувати її в щоки. Того дня вони більше не говорили. Назавтра пан Володийовський повідомив ці новини на військовій раді у князя єпископа Ланцкоронського61, в якій, окрім єпископа, брали ще участь генерал подільський, підкоморій подільський Ланцкоронський, писар подільський Жевуський, хорунжий Гумецький, Кетлінг, Маковецький, майор Квасиброцький, і ще декілька офіцерів. Передусім не сподобалося панові Володийовському, що пан генерал подільський оголосив, що не хоче, мовляв, брати на себе командування, а доручає його раді.

– У надзвичайних ситуаціях, – заперечив маленький рицар, – одна голова має бути й одна воля! Під Збаражем влада належала трьом регіментаріям, але вони перепоручили її князеві Ієремії Вишневецькому, слушно вважаючи, що перед обличчям небезпеки треба слухати одного.

Слова ці не подіяли. Марно ерудит Кетлінг як приклад наводив римлян, котрі, будучи найкращими у світі войовниками, винайшли диктатуру. Князь єпископ Ланцкоронський, який Кетлінга не любив, уявивши собі чомусь, що позаяк той шотландець за походженням, то в глибині душі і єретик, відповів йому, що поляки, мовляв, не потребують того, аби у зайд історії навчатися, так само як, власний розум маючи, і те їм не потрібне, щоб брати приклад із римлян, перед котрими, зрештою, у сміливості й красномовстві зовсім або майже не поступаються. «Як від оберемка дров вогонь сильніший, аніж від однієї друзки, – казав він,– так і тут: одна голова добре, а багато – краще». При цьому він хвалив скромність генерала подільського, хоч інші вбачали в тому радше страх перед відповідальністю, і від себе запропонував перемови. Коли слово це було промовлено, жовніри як ужалені попідхоплювалися з лав: Володийовський і Кетлінг, Маковецький, Квасиброцький, Гумецький, Жевуський, – заскреготіли зубами і задзвеніли шаблями. «Ось воно що!» – почулися голоси. «Не для перемов ми прийшли сюди!» «Медіатора духовне облачення захищає!» Квасиброцький вигукнув навіть: «У притвор, а не в раду!» Зчинився галас. Тоді єпископ підвівся й урочисто мовив:

– Я перший ладен голову покласти за костьол і за свою паству, а якщо про перемови згадую і виграти час бажав би, то, Бог мені суддя, не для того зовсім, щоб фортецю здати, а тільки щоб дати гетьманові час стягти підкріплення. Страшне для нехристів ім’я Собеського, і, навіть якщо сил у нього доволі не буде, сама чутка, що він сюди йде, змусить бусурман відступитися од Кам’янця.

Після пристрасної його промови всі замовкли, а дехто втішився навіть, бачачи, що князь єпископ не подумує про здачу міста.

А Володийовський сказав:

– Перш ніж ворог обложить Кам’янець, йому доведеться брати Жванець, бо не залишить же він укріплений замок у себе за спиною. Тому я, з дозволу пана підкоморія подільського, беруся у Жванці окопатися і протримаюсь там стільки часу, скільки князь єпископ перемовами хоче виграти. Вірних людей із собою візьму і, доки живий, не віддам Жванця!

Але тут усі закричали:

– Не бути цьому! Ти тут потрібен! Без тебе і городяни впадуть духом, і жовніри охоту битися втратять. Цього аж ніяк не можна допустити! У кого тут більше досвіду? Хто Збараж пройшов, а коли до вилазки дійде діло, хто людей поведе? Ти у Жванці голову покладеш, а ми без тебе тут загинемо!

– Мною командування розпоряджається, – відповів Володийовський.

– У Жванець послати б сміливця з молодих, щоб мені помічником був, – сказав підкоморій подільський.

– Нехай Нововейський іде! – відгукнулося декілька голосів.

– Нововейський іти не може, у нього голова у вогні, – пояснив Володийовський, – він без тями у ліжку лежить!

– Порадьмося ж: хто де має стати і які ворота захищати, – запропонував князь єпископ.

Усі погляди звернулися до генерала подільського, а він так сказав:

– Перед тим, як оголосити наказ, я радий був би вислухати думку бувалих воїнів, а позаяк найдосвідченіший за всіх пан Володийовський, йому першому і слово.

Володийовський порадив передусім добряче укріпити замки, розташовані поблизу міста, гадаючи, що саме на них супротивник ударить із найбільшою силою. Його підтримали. Тисячу шістдесят осіб піхоти розподілили у такий спосіб: правий бік замку захищав пан Мислишевський, лівий – пан Гумецький, відомий своїми звитягами під Цудновом. Із боку Хотина, у найнебезпечнішому місці, став сам пан Володийовський, нижче від нього —загін сердюків62, сторону, повернену до Зіньківців, прикривав майор Квасиброцький, південь – Вонсович, від площі стояв капітан Букар із людьми Красинського. Усе це були не волонтери якісь, а воїни за ремеслом, найкращі з кращих, і такі стійкі у бою, що декому сонячна спека більше допікала, аніж їм – рушничний вогонь. До того ж, служачи у війську Речі Посполитої, зазвичай нечисленному, вони змолоду звикли давати відсіч удесятеро сильнішому ворогові, і це було для них звичайною річчю. Загальний нагляд над артилерією у замку здійснював красень Кетлінг, котрий не мав собі рівних у наведенні гармат. Командувати у замку доручалося маленькому рицареві, йому генерал подільський дозволив на свій розсуд робити вилазки, якщо буде для цього необхідність і нагода.

Жовніри ж, дізнавшись, хто де стоятиме, зраділи серцями: гучними окликами і дзвоном рапір висловили вони свою готовність. Чуючи це, генерал подільський так подумки відзначив: «Не вірив я, що ми облогу витримаємо, і без віри сюди прибув, лише сумління свого слухаючи; але хто знає, чи не зуміємо ми з такими жовнірами супротивника відбити? Слава на мене впаде, другим Ієремією мене проголосять, тож чи не щаслива зірка привела мене сюди?»

І як досі він мав сумнів, що можливо місто захистити, так тепер засумнівався, що ворог зможе взяти його, і, сильно цим надихнувшись, ревно почав радитися, як розставити людей у самому місті.

Вирішено було, що у самому місті біля Руських воріт стане пан Маковецький із невеликою групою шляхти, польських городян, у бою більше за інших витривалих, а також із кількома десятками вірмен і євреїв. Ворота Луцькі віддавали панові Городецькому, гармати у нього наводили пан Жук і пан Матчинський. Площу перед ратушою охороняти належало панові Лукашу Левандовському, а пан Хотимирський за Руськими воротами взяв під свою команду галасливих циган. Від мосту до самісінького дому пана Синицького відав вартою Казимеж Гумецький, брат відважного Войцеха. Далі розташувалися: пан Станішевський, біля Ляських воріт – пан Марцин Богуш; коло Спіжової вежі, поряд із бялоблоцькою пробоїною, належало стати панові Єжи Скажинському вкупі з паном Яцковським. Пан Дубравський із паном Петрашевським охороняли вежу Жезника. Великий міський шанець віддали панові Томашевичу, війтові польської юрисдикції, менший – панові Яцковському; ще був відданий наказ насипати третій шанець, із якого згодом один єврей, чудовий пушкар, надто докучав туркам.

Розпорядившись у такий спосіб, уся рада вирушила на вечерю до генерала подільського, котрий на тому застіллі панові Володийовському усіляку шану виявляв: і на головне місце його посадив, і вином поштував, і стравами, і промовою, передбачивши у ній, що нащадки після облоги до прізвиська «маленький рицар» додадуть іще титул «Гектор кам’янецький». Пан же Володийовський заявив, що служитиме він не за страх, а за совість, хотів би присягою себе пов’язати у храмі Божому і просить князя єпископа завтра ж йому це дозволити. Князь єпископ, збагнувши, що від присяги цієї може бути спільна користь, залюбки згодився.

Наступного дня у соборі відбулося велике богослужіння. З хвилюванням у душах зосереджено слухали його рицарі, шляхта, жовніри і прості люди. Пан Володийовський із Кетлінгом лежали крижем біля вівтаря; Кшися і Бася, ставши на коліна, плакали тут же за лавами, розуміючи, що після такої присяги життя їхніх чоловіків у ще більшій небезпеці. По закінченні меси князь єпископ, як годиться, виніс парафіянам дароносицю. Тоді маленький рицар підвівся і навколішки на сходинках вівтаря мовив схвильовано, хоч і спокійним голосом:

– За великі милості й особливе заступництво, якими я облагонадіяний Гоподом Богом Усевишнім і сином його улюбленим, даю обітницю і присягаю: як він і син його допомогли мені, так і я до останнього подиху хрест святий захищатиму. А позаяк командування старим замком мені доручено, допоки живий і руками-ногами рухати можу, ворожу силу бусурманську, що в розпусті погрузла, у замок не впущу, від мурів його не відступлю, білої ганчірки не вивішу, хоч би мені під руїнами довелося бути похованому... Допоможи мені у цьому Боже і хресна сило. Амінь!

Врочиста тиша запанувала у костьолі, після чого пролунав голос Кетлінга.

– Присягаю, – сказав він, – за особливі милості, які пізнав я у тутешній своїй вітчизні, до останньої краплі крові замок захищати і швидше під руїнами його буду похований, аніж допущу, щоб нога ворога ступила у його мури. І як я від щирого серця подячно обітницю цю складаю, так нехай допоможе мені Бог і хресна сила. Амінь!

Цієї миті князь єпископ опустив дароносицю і дав її поцілувати спершу панові Володийовському, а потім Кетлінгу. Побачивши це, рицарі, а їх чимало було в костьолі, загули. Почулися голоси:

– Усі присягаємо! Усі кістьми ляжемо! Не здамо фортеці! Присягаємо! Амінь! Амінь! Амінь!

Шаблі й рапіри зі скреготом вирвались із піхов, у костьолі зробилося ясно від криці. Блиск клинків осяяв суворі обличчя, палахкотливі очі. Неймовірне натхнення пойняло шляхту, жовнірів, народ.

Враз забамкали дзвони, загримів орган, князь єпископ заспівав «Sub tuam praesidium»********, сто голосів йому вторували – так молилися за фортецю, що була сторожовою вежею християнства і ключем Речі Посполитої.

Після закінчення відправи Кетлінг із Володийовським попідруч вийшли із костьолу. З ними прощалися, їх благословляли, бо ніхто не мав сумніву, що вони скоріше загинуть, аніж здадуть замок. Але не смерть, а звитяга і слава, здавалося, ширяли над ними – і, мабуть, серед усього цього натовпу тільки вони одні знали, якою страшною зв’язали себе присягою. Можливо, два люблячих жіночих серця передчували загибель, що нависла над їхніми головами, – ні Бася, ні Кшися ніяк не могли заспокоїтися, а коли нарешті Володийовський опинився у кляшторі з дружиною, вона, ридма ридаючи, схлипуючи, як маля, пригорнулася до його грудей і уривчастим голосом промовила:

– Пам’ятай... Міхалеку... що... не дай Боже з тобою нещастя... я... я... не знаю... що... зі мною... буде!

І вся затремтіла від хвилювання. Маленький рицар був дуже збентежений. Жовті його вусики заворушилися, нарешті він сказав:

– Ну, що ж, Басько... так треба було, от що!..

– Ліпше б мені померти! – відповіла Бася.

Почувши це, маленький рицар ще швидше заворушив вусиками і, повторивши декілька разів поспіль: «Не треба, Басько, не треба!», заходився втішати це найулюбленіше у світі створіння.

– А пам’ятаєш, коли Бог мені повернув тебе, що я сказав? Я так йому сказав: «Усе, на що я спроможний, обіцяю тобі. Після війни, якщо живий залишусь, костельчик поставлю, але під час війни мушу я ратний подвиг здійснити, щоб невдячністю не засмутити тебе». Що там замок! І цього мало за отаке добродіяння! Настав час! Хіба ж годиться, щоб Спаситель сказав: «А він-таки пустобрех». Та нехай мене ліпше каміння замку поховає, аніж я чесне слово рицаря, дане Богові, порушу! Треба, Басько, і все тут! Богу, Басько, довіримось!..

******** По-перше (лат.).

******** По-друге (лат.).

******** Наочно (лат.).

******** Тварини (лат.).

******** Під оруду твою (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ LІ

Того ж дня пан Володийовський вирушив із хоругвами на підмогу молодому панові Васильківському, котрий поквапився до Гринчука, бо надійшла звістка, що татари прорвалися туди по бездоріжжю, людей в’яжуть, худобу відбирають, проте сіл не палять, щоб себе не виказувати. Пан Васильківський умить розправився з ними, ясир відібрав і взяв полонених. Пан Володийовський відправив тих полонених у Жванець, доручивши панові Маковецькому допитати їх і все записати в подробицях, щоб можна було їхні показання відіслати гетьманові й королю. Татари показали, що кордон вони перейшли з наказу пиркалаба, на підмогу їм дано було ротмістра Стингана з валахами. Проте, де саме стоїть зараз турецький владика зі своїми полчищами, вони, незважаючи на тортури, сказати не вміли, бо, рухаючись розсіяним строєм попереду війська, зв’язку зі станом не підтримували.

Всі, однак, суголосно показали, що султан полчища свої вже рушив, що йде він на Річ Посполиту і, з усього видно, невдовзі стане під Хотином. Для прийдешніх захисників Кам’янця нічого нового у цих показаннях не було, а проте, позаяк у Варшаві при королівському дворі у війну досі не вірили, підкоморій подільський звелів відрядити полонених разом із новинами до Варшави.

Перші роз’їзди повернулися задоволені. Тим часом увечері з’явився до Володийовського секретар його побратима, Хабарескула, старшого хотинського пиркалаба. Листа він не привіз, бо писати пиркалаб побоювався, але на словах звелів переказати своєму побратимові Володийовському, «світлу очей» і «сердечній насолоді», щоб той був насторожі і, якщо у Кам’янці бракує сил для захисту, під якимось приводом місто покинув, бо султан з усім своїм військом через день-два має бути в Хотині.

Володийовський наказав подякувати пиркалабові і, винагородивши секретаря, відіслав його назад, а сам негайно повідомив комендантів про близьку небезпеку.

Звістка, хоч і очікувана, справила сильне враження. З подвійною енергією велися тепер роботи у місті. Ієронім Ланцкоронський відразу ж подався до себе у Жванець, щоб звідто спостерігати за Хотином.

Якийсь час минув у очікуванні, нарешті, 2 серпня, у день святкування на честь Богоматері, султан з’явився під Хотином. Полки розлилися довкола безкраїм морем, і побачивши останнє місто, що лежало ще у межах падишахських володінь, крик «Аллах! Аллах!» вихопився із сотень тисяч горлянок. По другий бік Дністра розкинулася беззахисна Річ Посполита, яку це незліченне військо ладне було залити, як повінь, ковтнути, як вогонь. Натовпи воїнів, що не вмістилися у місті, розташувалися на полі, на тому самому полі, де кілька десятків літ тому польські шаблі викосили теж чималу армію пророка.

Тепер, здавалося, що настав час помсти, і ніхто у цих диких ратях, від султана до обозника, не міг припустити, що степ цей двічі виявиться зловісним для півмісяця. Надія, ба навіть упевненість, у перемозі пожвавила серця. Яничари і спагі, безліч ополченців із Балкан, із Родопських гір, із Румелії, Пеліону й Осси, із Кармеля й Лівану, із арабських пустель і з берегів Тигру, із нільських низовин і гарячих африканських пісків, видаючи войовничі оклики, вимагали, щоб їх негайно вели на «гяурський берег». Аж тут муедзини з хотинських миінаретів почали кликати на молитву, і все стихло. Безліч голів у тюрбанах, у ковпаках, фесках, бурнусах, куф’ях і крицевих шоломах схилилися додолу, глухе бурмотіння молитви полинуло степом, ніби гудіння велетенського бджолиного рою, і, підхоплене вітром, перекинулось за Дністер, туди, у Річ Посполиту.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю