Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)
Із хвилину вона здивовано поглядала то вниз, то на маленького рицаря. Раптом щоки її густо спаленіли, і вона кинулася чоловікові на шию:
– Міхалеку! Ти найліпший воєначальник у світі!
– Я трохи у цьому тямлю, – відповів, усміхаючись, пан Володийовський. – А ти вже й затріпотіла від радості. – Пам’ятай: добрий жовнір завше спокійний.
Проте застереження його не допомогло. Бася була наче у лихоманці. Їй нетерпеливилося зараз сісти на коня і спуститися з пагорба, до загону Мотовила. Та пан Володийовський зупинив дружину, бо хотів, щоб вона побачила згори початок бою.
Тим часом уранішнє сонце піднялося над степом і освітило холодним золотавим сяйвом усю рівнину. Поближні кущі весело заблищали у його промінні, дальні, які погано було видно, немовби присунулися: іній, що подекуди лежав у низинах, почав поблискувати й іскритися, повітря зробилося прозорим, і очам відкрилися неосяжні далі.
– Підкоморієва хоругов із лісу виходить, – промовив пан Володийовський. – Я бачу людей і коней!
І справді, з-за дерев один за одним почали з’являтися вершники і довгою чорною вервечкою розтяглися по всуціль укритому узліссю. Білий простір поміж ними і лісом поволі збільшувався. Напевно, вони зумисне не квапилися, даючи час підтягтися іншим хоругвам.
Пан Володийовський повернувся й глянув ліворуч.
– А ось і Мелехович, – промовив він.
І за хвилину знов:
– І пана пшемисльського ловчого люди під’їздять. Ніхто не запізнився.
Тут вусики його весело заворушилися.
– Отепер від нас жодна душа не вислизне. На коней!
Вони швидко повернулися до драгунів і, вскочивши у сідла, боком спустилися з пагорба. Внизу, у кущах, їх обступили мотовилівські семени.
Відтак, уже всі вкупі, вони під’їхали до краю заростей і зупинилися, поглядаючи вперед.
Супротивник, либонь, помітив, як наближається підкоморієва хоругов, бо тої ж миті з кущів, що росли посеред рівнини, почали висипати вершники. Здавалося, хтось наполохав табун козуль. З кожною хвилиною вершників дедалі більшало. Зімкнувшись у ланцюг, вони помчали степом, спершу тримаючись краю заростів. Вершники поприпадали до кінських ший, тому здалеку могло здатися, що табун скаче сам, без наїзників. Мабуть, їм поки ще незрозуміло було, чи помітили їх і хоругов іде просто на них, чи це лишень загін, який прочісує місцевість. В останньому разі вони ще могли сподіватися, що зарості сховають їх від ворога.
Із місця, де стояв пан Володийовський із людьми Мотовила, чудово було видно, наскільки невпевнені рухи чамбула: так поводяться дикі звірі, відчувши небезпеку. Наполовину обігнувши чагарник, ординці наддали ходи і помчали легким чвалом. Та несподівано, досягши середини степу, передні вершники враз осадили коней, а за ними зупинилась уся ватага.
Вони побачили, як назустріч їм рухається загін Мелеховича.
Тоді, описавши півколо, вони кинулися вбік від заростей, і тут їхнім очам відкрилася повністю уся пшемисльська хоругов, котра мчала вже клусом.
Тепер ординцям стало ясно, що їх вистежили і всі хоругви мчать просто на них. Пролунали дикі окрики, виникло збентеження. Хоругви, теж видавши гучний крик, припустили щодуху – рівнина аж затряслася від тупотіння копит. Побачивши це, чамбул на млі ока розвернувся у лаву і на відчай душі помчав до пагорба, біля підніжжя якого стояли маленький рицар і пан Мотовило зі своїми людьми.
Відстань, що розділяла одних від одних, страшенно швидко скорочувалася.
Бася спершу трохи зблідла від хвилювання, і серце ще сильніше затьохкало у неї в грудях, проте, бачачи, що всі на неї дивляться, і не помітивши на жодному обличчі навіть тіні тривоги, швидко опанувала себе. І тут її увагу цілком поглинула юрба розбійників, котра, мов ураган, насувалася на них. Прикоротивши повіддя, вона міцніше стиснула шабельку. Кров, відринувши од серця, знову стрімко вдарила їй в обличчя.
– Молодчина! – похвалив маленький рицар.
Вона тільки зиркнула на нього і, роздуваючи ніздрі, водночас прошепотіла:
– Скоро ми вдаримо?
– Ще рано! – відповів пан Міхал.
А ті мчали, мчали, як заєць, що відчув за спиною собак. Ось уже не більш ніж півверсти відокремлює їх від чагарів, уже видно витягнуті вперед кінські морди із притиснутими вухами, а над ними татарські обличчя, які поприростали до грив. Вони ближче і ближче... Чути, як хриплять бахмати, вищирені зуби яких і витріщені очі свідчать про те, що у них дух захоплює від скаженого бігу...
Пан Володийовський дає знак, і частокіл козацьких пищалей нахиляється назустріч ворогові.
– Вогонь!
Гуркіт, дим – і наче вихор розвіяв купу полови.
На млі ока ватага розлітається увсібіч із вереском і виттям.
Аж тут із гущі заростей вискакує маленький рицар, а водночас підкоморієва, пшемисльська хоругви і татари Мелеховича, замикаючи кільце, знову зганяють розпорошених ворожих вершників докупи. Марно ординці по одному шукають лазівок, марно шарпаються, кидаються праворуч, ліворуч, уперед, назад – кільце вже зімкнулося, тому й ватага їхня мимоволі змикається, а ось і наспілі хоругви налітають на них, і починається страшна січа.
Розбійники збагнули, що живим із цього пекла вийде тільки той, хто проб’ється, і, кожен на свій страх і ризик, стали захищатися відчайдушно й запекло. Проте хоругви навалилися на них із такою лютою силою, що у першу ж хвилину трупи густо всіяли бойовище.
Жовніри, натискаючи на ворога, давили його кіньми, сікли й кололи так невблаганно, як це можуть робити тільки бійці, для яких війна – ремесло. Над бурливим людським юрмищем лунали звуки ударів, що скидалися на дзвін ціпів, які швидко і дружно молотять на току зерно. Ординців били й сікли не розбираючи: по обличчях, по шиях і головах, по спинах, по руках, якими вони затуляли голови, – били зусебіч, без спочинку, без пощади, без міри і жалю. І вони теж разили супротивників, хто чим міг: ганджарами, шаблями, той обушком, той кінською щелепою. Коні їхні, відпихувані всередину кола, осідали на зади або валилися навзнак. Деякі, кусаючись та іржучи, хвицалися, викликаючи у загальній тисняві несказанну метушню.
Сутичка почалася у мовчанні, але невдовзі виття вирвалося з усіх татарських грудей: супротивник переважав ординців числом, кращим озброєнням, кмітливістю. Стало зрозуміло, що для них порятунку немає, що не лише зі здобиччю, а й живим навряд чи хто вийде. Жовніри, поступово розпалюючись, завдавали дедалі потужніших ударів. Дехто із грабіжників, позіскакувавши з сідел, намагався прослизнути поміж ногами аргамаків. Цих топтали копитами, а часом жовнір, обернувшись, зверху шаблею прошивав утікача. Деякі падали на землю, сподіваючись, що, коли хоругви просунуться до центру, вони опиняться у них за спиною і, можливо, зуміють урятуватися втечею.
Юрба всередині кола дедалі помітніше рідшала – з кожною хвилиною людей і коней меншало. Бачачи це, Азба-бей, наскільки міг, збив клином решту своїх і, напруживши всі сили, вдарив на семенів Мотовила, прагнучи будь-що розірвати кільце.
Та семени відкинули їх назад, і тоді почалася страшна різанина. Цієї самої миті шалений Мелехович навпіл розколов юрбу ординців і, залишивши половину двом рицарським хоругвам, сам навалився на тих, що билися з семенами.
Щоправда, скориставшися з цього, частина грабіжників вирвалась у чисте поле і, наче сухе листя, розлетілася рівниною, але жовніри із задніх шерегів, котрі через тисняву не могли взяти участі у сутичці, негайно – по двоє, по троє, а то й по одному – пустилися за ними навздогін. Натомість ті ординці, що не змогли вислизнути, падали під ударами мечів, незважаючи на відчайдушний спротив, і встилали тілами землю, немовби зрізане колосся ниву, на яку з двох боків зайшли женці.
Бася кинулась у бій укупі з семенами, щось кричачи для бадьорості тоненьким голосочком, бо першої хвилини у неї трохи потемніло в очах від швидкого бігу і жахливого хвилювання. Наблизившись до ворога, вона спершу побачила перед собою лишень темну масу, рухливу й розгойдану, і її пойняло нездоланне бажання міцно заплющити очі. Вона, щоправда, це бажання здолала, та все одно шабелькою махала майже наосліп. Одначе так тривало недовго. Відвага врешті-решт узяла гору над збентеженням, і у Басі проясніло в очах. Спершу вона побачила кінські морди, далі розгарячілі дикі обличчя. Одне з них промайнуло просто перед нею. Бася замашно вдарила шаблею, і обличчя враз зникло, немовби воно їй тільки примарилося.
І тут до Басиного вуха долинув спокійний голос чоловіка:
– Добре!
Голос цей надзвичайно її підбадьорив, вона пискнула ще тонше і заходилася разити ворога вже цілком спокійно. Ось знову перед нею вищирює зуби якась вилицювата голова із плоским носом, Бася мах шаблею – і нема її... А он рука заносить обушок, раз – і нема руки. На очі навертається чиясь спина в кожусі – тиць у неї шаблею. І ось уже Бася сипле ударами праворуч, ліворуч, поперед себе, і що не удар – чоловік летить на землю, чіпляючись за вуздечку й мимоволі осаджуючи коня. Басі аж дивно, що це так легко. Та легко їй тому, що з одного боку, стремено до стремена, з нею йде маленький рицар, а з другого – пан Мотовило. Перший очей не спускає зі своєї коханої, і то змахне вершника з коня, як вогник зі свічки, то гострим кінцем шаблі відітне руку разом зі зброєю, а часом увіткне лезо поміж Басею і супротивником – і ворожа шабля зненацька підлетить угору, немовби крилата птаха.
Пан Мотовило, жовнір-флегматик, пильнував відважну пані з другого боку. І, як працьовитий садівник, проходячи поміж деревами, то зріже, то обламає суху гілку, так і він одного за одним скидав вершників на скривавлену землю, зберігаючи такий спокій і незворушність, ніби, роблячи це, думав про щось інше. Обидва знали, коли можна дозволити Басі самій завдати удару, а коли треба її випередити або затулити.
Здалеку за Басею наглядав іще один рицар, неперевершений лучник, котрий, зумисне тримаючись осторонь, щохвилини прикладав стрілу п’яткою до тятиви і випускав нехибного посланця смерті у самісіньку гущу бою.
Проте невдовзі тиснява зробилася така, що пан Володийовський звелів Басі вкупі з кількома людьми вибиратися з цього виру, тим паче, що напівдикі коні ординців почали хвицатися й кусатися. Бася негайно виконала наказ, бо хоч вона і була на піднесенні й хоробре її серце рвалося до бою, жіноча натура почала даватися взнаки. Попри збудження, Басі стало мулько від тієї різанини, крові, від виття, стогонів, хрипіння вмирущих, що висіли в повітрі, просяклому запахом сукровиці й поту.
Поволі задкуючи на своєму коні, Бася незабаром опинилася за межами кола, в якому кипів бій, а пан Міхал і пан Мотовило, позбувшись необхідності її охороняти, змогли нарешті дати змогу розгулятися своїм жовнірським душам.
Тим часом пан Мушальський, що стояв досі віддалік, наблизився до Басі.
– Пані добродійко, та ти як справжній рицар билася, – промовив він. – Хтось необізнаний міг би подумати, що то Михаїл-архангел спустився з небес і пліч-о-пліч із семенами громить вороже плем’я... Велика для бандитів честь гинути від такої ручки, яку, скориставшись нагодою, попрошу дозволу поцілувати.
Із цими словами пан Мушальський узяв Басину руку і притиснувся до неї своїми вусищами.
– Ти бачив, ваша милость? Я справді добре трималася? – запитала Бася, хапаючи повітря розкритим ротом і ніздрями, що роздувалися.
– І кішка б щурам не дала такого жару. Бігме, аж серце моє співало! А що бранне поле покинула, то це ти, добродійко, слушно вчинила, бо під кінець зазвичай найприкріше трапляється.
– Так мені чоловік наказав, а я напередодні від’їзду пообіцяла його слухатися.
– Може, лук мій тобі залишити? Ні! Він тепер мені ні до чого, час за шаблю братися. А онде ще троє наших їдуть – напевно, пан полковник прислав охороняти дружину. Інакше я прислав би... А втім, уклоняюся до ніг, бо там уже скоро кінець, треба б мені поквапитися.
Троє драгунів, що приїхали, й справді були послані охороняти Басю. Переконавшись у цьому, пан Мушальський ударив острогами коня і помчав. Бася була завагалася, не знаючи, залишатися їй на місці чи, обігнувши крутий схил, з’їхати на пагорб, із якого вони перед боєм оглядали рівнину. Але, відчувши велику втому, вирішила залишитися.
Жіноче єство нагадувало про себе дедалі частіше. За якихось двісті кроків без жалю добивали решту розбійників, і запекліше й запекліше вирував чорний людський коловорот на залитому кров’ю бойовищі. Розпачливі крики стрясали повітря, а Басі, недавно ще сповненій бойового запалу, стало раптом млосно і кволо. Вона страшенно злякалася, як би геть не знепритомніти, і тільки сором перед драгунами допоміг їй утриматися в сідлі. Вона старанно відверталася од них, щоб ніхто не завважив на її обличчі блідості. Свіже повітря поступово повертало Басі сили й бадьорість, проте не до такої міри, щоб їй закортіло знов кинутися в гущу бою. Та й зробила б вона це тільки для того, щоб прохати змилосердитится над рештками ординців. А втім, розуміючи, що її все одно ніхто не послухає, Бася з нетерпінням очікувала кінця сутички.
А бій кипів із невгасимою силою. Відгомін січі й крики не вщухали ані на мить. Минуло, мабуть, із півгодини. Хоругви дедалі тісніше стискали кільце довкола ворога. Зненацька жменька розбійників, десь, напевно, із двадцять вершників, вирвалася з погибельного кола і вихором помчала до пагорба.
Скачучи вздовж урвистого схилу, вони й справді могли дістатися до місця, де косогір плавно переходив у рівнину, і знайти порятунок у високих степових травах. Але на їхній дорозі стояла Бася з трьома драгунами. Перед обличчям небезпеки вона піднеслася духом і набула здатності тверезо мислити. А подумавши, зрозуміла, що залишатися на місці – це загинути, бо вершники, які мчали на відчай душі, зіб’ють їх і розтопчуть, рознесуть на шматки шаблями.
Старий драгунський вахмістр, либонь, думав так само, бо схопивши Басиного джанета за повіддя, повернув його і крикнув мало не з розпукою у голосі:
– Вперед, ясновельможна пані!
Бася помчала як вітер, але... одна: троє вірних жовнірів грудьми загородили дорогу ворогові, щоб на хвилину затримати його і дати змогу любимій господині втекти.
Тим часом за втікачами мерщій пустилися навздогін жовніри, розімкнувши при цьому кільце, яке досі щільно охоплювало розбійників, і ті кинулися в утворений розрив – спершу по двоє, по троє, а потім і більшими групами. Переважна їх частина вже покотом лежала на землі, та душ п’ятдесят усе-таки, разом із Азба-беєм, зуміли вислизнути і тепер стрімголов мчали до пагорба.
Троє драгунів не змогли зупинити втікачів: після недовгої сутички вони попадали з кульбак, а втікачі, йдучи за Басею по п’ятах, звернули з пологого схилу пагорба у відкритий степ. Польські хоругви, а попереду всіх липеки, щодуху летіли за ними за якихось півсотні кроків.
У високому степу, всуціль покраяному підступними розпадинами і ярами, вершники розтяглися велетенським вужем: голова – Бася, шия – розбійники, тіло – Мелехович зі своїми липеками і драгуни, на чолі яких летів огорнений страхом пан Володийовський, немилосердно приострожуючи коня.
Тої хвилини, коли жменька розбійників вирвалася з кільця, пан Міхал бився на протилежному боці, і Мелехович випередив його в погоні. У маленького рицаря чуб на голові брався дротом на думку, що ординці можуть наздогнати Басю, що вона може розгубитися і звернути просто до Дністра, що котрийсь із головорізів може, порівнявшись із нею, дістати її шаблею, ганджаром чи обушком. І серце в ньому завмирало від страху за життя коханої. Майже лежачи на загривку коня, блідий, зі зціпленими зубами, з вихором жахливих думок у голові, він колов свого аргамака острогами, бив плазом шаблі й летів, як орел. Перед ним миготіли баранячі шапки липеків.
– Боже, зроби так, щоб Мелехович устиг. Під ним добрий кінь. Допоможи йому, Господи! – повторював він із розпачем у серці.
Але страхи його були надаремні й небезпека не така велика, як здавалося закоханому рицареві. Ординцям вельми дорога була власна шкура, і вельми близько відчували вони у себе за спиною липеків, тобто свою загибель, щоб переслідувати самотнього вершника, хоч би він був найвродливішою гурією з магометанського раю і хоч би на ньому був плащ, увесь гаптований коштовним камінням. Басі, щоб позбутися погоні, треба було тільки, зробивши коло, повернути до Хрептова: переслідувачі нізащо б не поскакали за нею поворітьма у пащу до лева, маючи перед собою річку з очеретяними заростями, у яких вони могли сховатися. Та й липеки на своїх гарячих конях уже майже їх наздоганяли. Басин джанет теж був набагато прудкіший, аніж прості кошлаті бахматики ординців, дуже витривалі в бігу, але не такі баскі, як коні шляхетної породи. І, наостанок, сама вона не лише не втратила присутності духу, а навпаки: хвацька її натура піднеслася і рицарська кров закипіла у жилах.
Джанет витягся, наче лань, вітер свистів у вухах, якесь захоплення геть витіснило з душі страх.
«Нехай хоч цілісінький рік за мною женуться, все одно не доженуть, – подумала Бася. – Поскачу ще трохи, а потім поверну й або їх уперед пропущу, або, – якщо не відстануть, – приведу просто під наші шаблі».
Аж тут їй спало на думку: якщо розбійники, котрі скачуть за нею, широко розсипалися степом, то, повернувши, вона може випадково на когось із них наткнутися і зітнутися у двобої.
– Ого-го! Ну й що! – промовила вона, ніби відповідаючи на цю думку своїй геройській душі. – Міхал недарма мене вчив – чом би не ризикнути? А то ще подумають, я зі страху навтьоки припустила, й іншим разом не візьмуть у похід, а до того ще пан Заглоба на сміх візьме...
Сказавши собі так, вона оглянулася на розбійників, але ті трималися купою. На двобій сподіватися не доводилось, проте Басі захотілося неодмінно на очах у всього війська довести, що вона не втікає сліпма, втративши глузд.
Задля цього, згадавши, що вона має у кобурах при сідлі два чудових пістолетики, перед від’їздом старанно заряджених самим Міхалом, Бася почала сповільнювати біг, а радше, стримуючи джанета, повертати його до Хрептова.
Проте, – о диво! – помітивши це, вся юрба розбійників трохи змінила напрям і стала звертати ліворуч, до краю узгір’я. Бася, підпустивши їх на півсотні кроків, двічі вистрілила у найближчих коней, а далі, описавши коло, щодуху помчала у бік Хрептова.
Одначе, ледве її джанет устиг пробігти зі швидкістю ластівки кільканадцять кроків, перед нею несподівано зачорніла степова балка. Бася, не задумавшись, приострожила коня, і благородна тварина слухняно стрибнула. Але тільки передні копита джанета торкнулися протилежного краю балки, а задніми кінь із хвилину гарячково шукав опори на крутому схилі, проте земля, ще не схоплена морозом, посипалася у нього з-під ніг, і він разом із Басею полетів у розпадину.
На щастя, джанет не придавив вершниці, бо вона зуміла під час падіння висмикнути ноги із стремен і, скільки могла, нахилилася на бік. Упали вони на товстий покрив моху, що наче ворсистий килим устилав дно балки, але струс був такий сильний, що Бася знепритомніла.
Пан Володийовський нічого не помітив, бо липеки затуляли від нього місце пригоди, зате Мелехович, страшним голосом крикнувши своїм людям, щоб ті, не гаючись, далі переслідували розбійників, сам кинувся до балки і стрімголов з’їхав униз.
Блискавично скочивши із сідла, він підхопив Басю на руки. Соколиний його погляд миттю ковзнув по ній від маківки до п’ят, шукаючи слідів крові, аж тут він побачив мох і збагнув, що цей килим уберіг від загибелі і Басю, і коня.
Приглушений окрик радості вирвався з його уст.
Однак Бася важко повисла у нього на руках, і тоді він що є сили притиснув її до грудей, потім зблідлими губами почав цілувати її очі, далі припав устами до її вуст, наче душу витягти з неї хотів. Нарешті увесь світ закружляв перед ним у шаленому вирі, і пристрасть, що таїлася у глибині серця, як дракон у печері, спалахнула з незвичайною силою.
Але цієї миті з боку високого степу почулося тупотіння безлічі копит, яке швидко стало наближатися. Численні голоси заволали: «Тут! У цьому яру! Тут!»
Мелехович поклав Басю на мох і окликнув вершників, що наближалися:
– Сюди! Мерщій сюди!
На хвилину пізніше пан Володийовський стрибнув на дно яру, а за ним пан Заглоба, пан Мушальський, пан Ненашинець і ще декілька офіцерів.
– Із нею все гаразд! – вигукнув татарин. – Мох її врятував.
Пан Володийовський схопив на руки зомлілу дружину, інші кинулися шукати воду, якої поблизу не було. Пан Заглоба, стиснувши долонями Басині скроні, кричав:
– Басю! Дитино моя мила! Басю!
– Із нею все гаразд! – повторив блідий як мрець Мелехович.
Тим часом пан Заглоба, плеснувши себе по боку, схопив манірку, налив горілки на долоню і заходився розтирати Басі скроні, а потім підніс манірку до її вуст і нахилив, що, очевидно, подіяло, бо перш ніж повернулися ті, хто бігав по воду, Бася розплющила очі й, закашлявшись, стала хапати ротом повітря – оковита попекла їй піднебіння і горло. За кілька хвилин вона зовсім отямилася.
Пан Володийовський, не знічуючись присутності офіцерів і жовнірів, то притискав дружину до грудей, то осипав поцілунками її руки, примовляючи:
– Кохана ти моя! Я мало Богові душі не віддав. Як ти? У тебе ніде не болить?
– Ніде! – відповіла Бася. – Ага, тепер я пригадую: кінь піді мною оступився, через те й потьмяніло в очах... Невже бій уже закінчився?
– Закінчився. Азбу-бея зарубали. Їдьмо мерщій додому, бо коли б ти в мене не занедужала.
– Та я навіть анітрохи не втомилася! – сказала Бася.
І, окинувши присутніх бистрим поглядом, роздула ніздрі.
– Тільки не подумайте, милостиві панове, що я зі страху пустилася тікати. Еге ж! Та я ні сном ні духом... Присягаю коханням до Міхала, просто так, заради втіхи, попереду них скакала, а потім із пістолетів вистрілила.
– Від цих пострілів одного коня вбито, а розбійника живим узято, – втрутився пан Мелехович.
– А що? – відповіла Бася. – Таке з кожним може статися, правда ж? Ніякий досвід не допоможе, якщо кінь раптом оступиться. Ха! Добре, що ви, милостиві панове, побачили, а то б нам тут довгенько довелося лежати.
– Першим тебе помітив пан Мелехович і першим на допомогу кинувся. Ми за ним скакали, – промовив пан Володийовський.
Бася, почувши це, повернулася до молодого татарина і простягла йому руку.
– Дякую тобі, милостивий пане, за твою доброзичливість.
Мелехович нічого не відповів, лишень притиснув Басину руку до губів, а потім, як простий хлоп, смиренно вклонився їй до ніг.
Тим часом на краю балки почали збиратися дедалі більше хоругов. Битва була закінчена. Пан Володийовський тільки віддав наказ Мелеховичу спіймати тих небагатьох ординців, яким пощастило втекти від погоні, і всі без загайки вирушили до Хрептова. Дорогою Бася ще раз оглянула з узгір’я бойовище.
Повсюди лежали людські й кінські трупи: де купами, а де і поодинці. До них у безхмарному небі з гучним карканням линули численні табуни круків і сідали вдалині, очікуючи, доки поїдуть із поля бою останні жовніри.
– Онде вони, могильники жовнірів! – сказав, показуючи на птахів вістрям шаблі, пан Заглоба. – Щойно ми від’їдемо, вовчий оркестр з’явиться і почне над небіжчиками зубами клацати. Що ж, неабияка перемога, правда, здобута над нікчемним супротивником. А втім, Азба цей уже декілька років у тутешніх краях розбійничав. Коменданти гарнізонів на нього, як на вовка, полювали, та все марно, аж поки він на Міхала наскочив, – отут і настала його чорна година.
– Азбу-бея зарубали?
– Мелехович перший його наздогнав і так, скажу я тобі, всадив вище вуха, що шабля аж до зубів дістала.
– Мелехович добрий жовнір! – озвалась Бася.
Далі вона звернулася до пана Заглоби:
– А ти, твоя милость, теж відзначився?
– Я не сюрчав, як цвіркун, не стрибав, як блоха, і не крутився, як дзиґа, – цю втіху я залишаю комахам, зате мене, як гриба, у моху не довелося шукати і за носа не знадобилося тягти, та й у рот мені ніхто не дув...
– Пху, милостивий пане, не люблю тебе! – відповіла Бася, випнувши губки і мимоволі торкнувшись ними свого рожевого носика.
А пан Заглоба дивився на неї, усміхався і далі насмішкувато бурчав собі під ніс.
– Билася ти героїчно, – сказав він, – і втікала героїчно, і сторчма котилася героїчно, а тепер покажеш себе героєм, коли тобі забиті місця гярячою крупою обкладатимуть, ну, а ми вже пильнуватимемо, щоб тебе вкупі з твоєю героїчністю горобці не видзьобали, бо вони до крупи вельми ласі.
– Ти, милостивий пане, на те натякаєш, що мене Міхал наступного разу в похід не візьме? Я не помилилася?
– Авжеж, авжеж, проситиму його, щоб тепер завше тебе брав... по горіхи: ти у нас як пір’їнка, під тобою жодна гілочка не зломиться. Боже мій, оце мені така дяка! А хто ж Міхала вмовляв, щоб дозволив тобі з нами їхати? Я! Як же я лаю себе за це! Знав би я, що ти мені за цю доброту так заплатиш... Постривай! Будеш відтепер дерев’яною шабелькою бадилля на хрептівському майдані рубати! Отакий тебе очікує похід! Інша б старого розцілувала, а ти, лишенько моє, спершу на мене страху нагнала, а тепер на мене ще й наскакуєш!
Бася, недовго думаючи, зараз же розцілувала пана Заглобу, який неймовірно цьому зрадів і сказав:
– Ну, ну! Признаюся тобі, що й ти внесла свою частку в сьогоднішню вікторію, бо всяк хотів показати себе перед тобою, от жовніри й билися мов несамовиті.
– Так воно й було! – вигукнув пан Мушальський. – Коли на тебе такі оченята дивляться, і голову покласти не кривдно!
– Vivat, наша господине!
– Vivat! – підхопила сотня голосів.
– Дай тобі Боже здоров’я!
А пан Заглоба, нахилившись до Басі, пробурмотів:
– І синочка!
І вони поїхали далі, весело перемовляючись, тішачись наперед, як бенкетуватимуть увечері. Погода стояла чудова. У хоругвах засурмили сурмачі, довбуші ударили в литаври. Отак, галасливою юрбою, в’їхали вони у Хрептів.
******** Г а н д ж а р – широкий татарський кинджал.
******** Природне чуття (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХVІІ
Вдома Володийовські несподівано для себе застали гостей. Приїхав пан Богуш, котрий на декілька місяців обрав Хрептів місцем свого перебування, щоб через посередництво Мелеховича вести перемови з татарськими ротмістрами: Александровичем, Моравським, Творовським, Кричинським та іншими липеками й черемисами, які перейшли на службу до султана. З паном Богушем прибули старий пан Нововейський із дочкою Евою і пані Боска, шляхетна особа, також із дочкою, зовсім ще юною і гарненькою панною Зосею.
Поява дам у пустельному й дикому Хрептові жовнірів потішила, але ще більше здивувала. Гості ж із цікавістю розглядали коменданта і його дружину. Пана Володийовського, судячи з його гучної і страшної слави, вони уявляли таким собі велетнем, котрий самим поглядом змушує людей здригатися, а дружину його – теж велеткою з вічно похмурим чолом і грубим голосом. А побачили маленького жовнірика з привітним, лагідним обличчям і таку саму маленьку, рожевощоку, як лялечка, жінку, котра у своїх широких шароварах і з шабелькою при боці радше скидалася на напрочуд уродливого юнака, аніж на заміжню пані. Попри все, подружжя зустріло гостей із відкритими обіймами. Бася розцілувала усіх трьох жінок, не чекаючи, поки їх їй відрекомендують, а коли дізналася, хто вони і звідки їдуть, вигукнула:
– Я рада вам неба прихилити, милостиві мої пані й панове! Страшенно втішена вашим приїздом! Добре, що дорогою не сталося ніякої пригоди, бо в нашій глушині усього можна очікувати, та саме сьогодні ми дощенту рознесли розбійників.
Бачачи ж, що пані Боска дивиться на неї з дедалі більшим здивуванням, ударила рукою по шабельці й хвальковито додала:
– І я брала участь у битві. Аякже! У нас так заведено! Ой лелечко, дозвольте вас, милостива пані, на хвильку залишити, мені треба переодягтися у пристойніше вбрання і змити з рук кров, а то ми щойно з жахливого бою. Гай-гай! Якби не був зарубаний Азба, невідомо ще, чи дісталися б ви, ваша милость, щасливо до Хрептова. Я миттю повернуся, а поки що з вами чоловік мій залишиться.
Сказавши це, вона вона зникла за дверима, а маленький рицар, котрий уже встиг привітатися з паном Богушем і паном Нововейським, підійшов до пані Боскої.
– Бог мені дав таку дружину, – сказав він, – котра не лише вдома друг, а й на бойовищі відважним воїном уміє бути. А тепер, підкоряючись її наказу, віддаю себе до ваших послуг, милостива пані.
На що пані Боска відповіла:
– Хай же Господь нагородить її у всьому, як нагородив красою. Я – дружина Антонія Боского і приїхала сюди не по те, щоб твоя милость мені послуги робив, а тільки просити на колінах підтримки і допомоги у моїй біді. Зосько! Стань і ти на коліна перед цим рицарем, бо якщо не він, то й ніхто інший нам не допоможе.
Сказавши це, пані Боска і справді впала на коліна, а красуня Зося наслідувала її приклад, і обидві, заливаючись ревними сльозами, вигукнули:
– Урятуй, рицарю! Змилуйся над сиротами!
Офіцери, побачивши двох жінок, що стояли навколішки, а особливо приваблені красою Зосі, усі вкупі їх обступили, а маленький рицар, вельми збентежившись, кинувся підіймати пані Боску й садити на лаву, примовляючи:
– Бог із тобою, милостива пані, що ти робиш? Це я повинен із поваги до твоєї статі й статечності на коліна стати. Кажи, твоя милость, чим можу тобі допомогти, – Бог свідок, я негайно все зроблю!
– Зробить, зробить, і я зі свого боку докладу зусиль! Пан Заглоба sum, хай буде тобі, милостива пані, це відомо! – вигукнув старий войовник, зворушений сльозами жінок.
Тоді пані Боска кивнула Зосі, а та швидко витягла з-за корсажа листа і подала його маленькому рицареві.
Той поглянув на почерк і сказав:
– Від пана гетьмана!
Відтак він зламав печатку і почав читати:
«Наймиліший моєму серцю пане Володийовський! Надсилаю тобі з дороги через пана Богуша щиру мою прихильність, а також інструкції, з якими пан Богуш ознайомить тебе personaliter. Ледве я після тяжких трудів розташувався у Яворові, як з’явилася нова турбота. Каменем лежить вона у мене на серці, бо я всеньке життя переймаюся долею своїх жовнірів, – забудь я про них, Господь про мене забуде. Вже кілька років минуло, як орда полонила під Кам’янцем пана Боского, надзвичайно достойного рицаря і мого найулюбленішого приятеля. Дружину його і доньку я прихистив у Яворові, та не мають їхні душі спокою – одна плаче за чоловіком, друга за батьком. Я писав через Піотровича у Крим до пана Злотницького36, нашого резидента, щоб вони там Боского повсюди шукали. Ніби й знайшли, але його відразу ж сховали, через що вкупі з іншими полоненими виданий бути не міг і, напевно, й досі веслує на галерах. Жінки, втративши всяку надію, зовсім упали у відчай і навіть прохати мене перестали, але я, знайшовши їх після повернення і побачивши їхній невтішний жаль, зрозумів, що не прощу собі, якщо не спрбую їм чимось допомогти. Ти від тих країв неподалік стоїш і, як мені відомо, багатьом мурзам побратимом став, тому й посилаю до тебе цих жінок, а ти їм допоможи. Піотрович невдовзі має їхати. Дай йому листи до твоїх побратимів. Сам я ні візиреві, ні ханові писати не можу, бо обидва до мене недоброзичливі, до того ж боюся, напиши я їм, вони подумають, що Боский важлива персона і зажадають надмірного викупу. Піотровичу доручи негайно до цієї справи взятися, накажи, щоб без Боского не повертався, і побратимів усіх розворуши. Хоч вони й нехристі, але присяги вірності свято дотримуються, а до тебе повинні мати велику повагу. Одне слово, чини на свій розсуд. Поїдь до Рашкова, пообіцяй трьох знатних полонених натомість – аби тільки Боский, якщо він іще живий, повернувся. Ніхто краще за тебе усіх шляхів і підходів не знає, бо, як я чув, ти вже своїх рідних викупляв. Нехай допоможе тобі Бог, а я тебе ще сильніше полюблю, бо в мене серце перестане краятися. У твоїх хрептівських володіннях, я чув, усе спокійно. Цього я й сподівався. За Азбою тільки пильнуй. De publicis******** пан Богуш усе тобі розкаже. Заради Бога, стежте уважно за тим, що робиться у волохів, бо, схоже, не минути нам грізної навали. Доручаючи твоїм турботам і доброму серцю пані Боску, прощаюся».




























