Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 35 страниц)
– По ксьондза, – промовив пан Заглоба. – Ксьондз Камінський міг би встигнути до ранку?
Тоді маленький рицар заплющив очі, повернув до груби бліде, як полотно, обличчя і тричі повторив:
– О Боже, Боже, Боже!
Тож пан Заглоба, ні про що більше не запитуючи, вийшов і віддав розпорядження.
Коли він повернувся, пана Володийовського у світлиці не було. Офіцери сказали йому, що хвора покликала чоловіка, у маренні чи при пам’яті – незрозуміло.
Незабаром старий шляхтич переконався, що це було у маренні.
Щоки Басі пашіли яскравим рум’янцем. На вигляд вона була здорова, але очі її, завжди блискучі, помутніли, зіниці ніби розчинилися, руки без упину шукали чогось на ковдрі. Пан Володийовський ледь живий лежав біля її ніг.
Час від часу хвора щось тихо бурмотіла, якісь слова вимовляла голосніше, найчастіше «Хрептів». Напевно, іноді їй здавалося, що вона ще у дорозі. Пана Заглобу найбільше непокоїв рух її рук на ковдрі, у мимовільному його одноманітті старий шляхтич побачив ознаки скорої смерті. Чоловік він був досвідчений, не раз люди вмирали у нього на очах, проте ніколи ще серце його не краялося таким жалем, як тепер, коли очі бачили цю квітку, що збирається зів’янути.
І, зрозумівши, що тільки Бог може врятувати це згасаюче життя, він став перед ліжком навколішки і почав ревно молитися.
А Бася дихала дедалі важче, майже хрипіла. Пан Володийовський схопився на ноги. Пан Заглоба підвівся з колін. Обидва вони не сказали ні слова, тільки глянули один одному в очі, і жах був у їхньому погляді. Їм здалося, що вона вмирає. Але тривало це лише мить. Невдовзі Бася задихала спокійніше і навіть трохи повільніше.
Відтоді вони перебували між страхом і надією. Ніч тяглася ліниво. Офіцери теж не пішли відпочивати, а залишилися у світлиці, то позираючи на Басині двері, то перешіптуючись поміж собою, то куняючи. Від часу до часу заходив челядник підкинути дров у грубу, а вони при кожному скрипі підхоплювалися з лав, гадаючи, що це виходить пан Володийовський чи пан Заглоба і що ось-ось вони почують страшне слово: «Померла!»
Тим часом заспівали півні, а Бася досі ще боролася з гарячкою. Над ранок налетів ураган із дощем, він шумів, гудів і завивав, стрясаючи стіни й дахи, розгойдував полум’я у грубі й димарі, викидаючи в кімнату клуби диму й іскри. На світанку пан Мотовило тихцем вийшов – йому треба було вирушати на об’їзд. Нарешті настав день – блідий, хмарний – і освітив потомлені обличчя.
На майдані почалася звична метушня. Серед завивань вітру чулося тупотіння кінських копит об дошки стаєнь, скрипіння колодязних журавлів і голоси жовнірів. Незабаром почувся дзвіночок: приїхав ксьондз Камінський.
Коли він зайшов, убраний у білу сутану, офіцери впали навколішки. Усім здалося, що настала врочиста хвилина, за якою неминуче станеться смерть. Хвора не прийшла до тями, і ксьондз сповідати її не міг, тільки соборував її, а потім заходився втішати маленького рицаря, переконуючи його скоритися волі Божій. Проте втіха не подіяла, він узагалі нічого не чув через душевний біль.
Усенький день смерть кружляла над Басею. Як павук, що зачаївся десь у темному закутку на стелі, виповзає часом на світло й невидимою ниткою спускається униз, так і смерть, здавалося, часом спускалася аж до Басиного узголів’я. Ті, хто був поруч, не раз бачили, що тінь її сходить на Басине чоло і що світла душа вже розправляє крильця, аби відлетіти з Хрептова у нескінченні простори, по той бік життя. Потім смерть, як павук, знову ховалася під стелею, і надія сповнювала серця.
А втім, надія була непевною, нетривалою. На те, що Бася здолає хворобу, ніхто не смів сподіватися. Не сподівався і пан Володийовський, і через те страждання його були такі великі, що пан Заглоба, сам надзвичайно засмучений, вельми злякався і доручив його опікуванню офіцерів.
– Заради Бога, пильнуйте його, – казав він, – бо ще може накласти на себе руки.
Панові Володийовському, щоправда, не спадало таке на думку, але, змучений печаллю і болем, він раз у раз запитував себе:
«Як же мені лишатися, якщо вона йде? Як же мені відпустити її одну, мою найдорожчу кохану? Що вона скаже, коли, огледівшись там, не знайде мене поруч?»
Розмірковуючи так, він усіма силами душі прагнув померти з Басею вкупі, бо так само, як не уявляв собі життя на землі без неї, не міг собі уявити, що вона – у тому, потойбічному житті – була б щасливою без нього і не сумувала за ним.
Ополудні зловісний павук знову сховався під стелею, рум’янець на Басиному обличчі поблід, жар спав, і притомність майже повернулася.
Певний час вона лежала із заплющеними очима, потім, розплющивши їх, глянула в обличчя маленькому рицареві й запитала:
– Міхалеку, я у Хрептові?
– Так, кохана! – відповів, стиснувши зуби, пан Володийовський.
– І ти справді стоїш поруч?
– Авжеж! Як ти почуваєшся?
– Ой! Добре!..
Либонь, вона сама не була впевнена, чи не оманливі видіння, викликані лихоманкою, у неї перед очима. Але з тієї хвилини притомність почала до неї повертатися.
Увечері прискакав зі своїми людьми вахмістр Лушня і витрусив із мішка перед фортецею кам’янецького лікаря разом із ліками. Той був ледве живий. Але, дізнавшись, що він не в розбійницьких, як гадав, руках, а в такий спосіб запрошений до хворої лікар, отямившись, хутко поквапився до неї на допомогу, тим паче, що пан Заглоба, показавши йому в одній руці повну торбу дукатів, а в другій – набитий кулями пістолет, сказав так:
– Це нагорода за життя, а це – за смерть!
І тієї самої ночі, майже на світанку, зловісний павук раз і назавжди кудись зник, а присуд лікаря: «Хвороба триватиме довго, але вона одужає», – радісною луною понісся Хрептовом. Пан Володийовський, першим почувши його, впав на землю і так розридався, що здавалося, груди в нього луснуть. Панові Заглобі стало кепсько від радості, піт зросив йому обличчя, він ледве вимовив: «Пити!» Офіцери обіймали один одного.
А на майдані знову зібралися драгуни, латники й козаки пана Мотовила. Ледве вдавалося стримувати їхні гучні окрики. Забажавши будь-що якось висловити свою радість, вони попросили дозволу повісити на честь одужання господині кількох грабіжників, зачинених у хрептівських погребах.
Але маленький рицар відмовив.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLІІ
Іще тиждень Бася нездужала так тяжко, що, якби не запевнення лікаря, і маленький рицар, і пан Заглоба вважали б, що вогник її життя ось-ось погасне. Допіру згодом їй стало легше: притомність повернулася зовсім, і, хоч лікар передбачав, що лежатиме вона ще місяць або півтора, з’явилася впевненість, що вона одужає трохи раніше і повністю відновить колишнє здоров’я.
Пан Володийовський, який під час Басиної хвороби майже ні на крок не відходив од її узголів’я, покохав її після цих мук, наскільки таке було можливе, ще палкіше, просто світу за нею не бачив. Коли він сидів біля Басі й дивився на її личко, вихудле, змарніле, проте веселе, в очі, які з кожним днем дедалі більше сяяли колишнім вогнем, його брала охота і сміятися, і плакати, і кричати від утіхи:
– Одужує моя люба Баська, одужує!
І він припадав до її рук, виціловував її бідолашні маленькі ніжки, що так мужньо брели через глибокі сніги до Хрептова, одне слово, кохав і шанував її без тями. Крім того, він одчував себе у довічному боргу перед провидінням і якось сказав пану Заглобі й офіцерам:
– Я всього-на-всього убогий шляхтич, але хоч би й довелося тяжко запрацюватися, все-таки на костьольчик, бодай дерев’яний, спроможуся. І щоразу, коли битимуть там дзвони, згадаю Боже милосердя, і душа моя преповниться вдячністю!
– Дай Боже нам спершу турецьку війну пережити, – відповів йому не це пан Заглоба.
А маленький рицар, ворухнувши вусиками, – заперечив йому:
– Всевишньому ліпше знати, що його більше задовольнить: костьол забажає – мене вбереже, а якщо життя моє йому потрібне – що ж, я для нього й життя не пошкодую, як на сповіді кажу!
До Басі разом зі здоров’ям повертався і добрий настрій. Двома тижнями пізніше якось увечері вона попрохала прочинити двері ванькира і, коли офіцери зібралися у світлиці, озвалася сріблястим голосочком:
– Добривечір, милостиві панове! А я вже не помру, еге ж!
– Всевишньому за це хвала! – хором відповіли жовніри.
– Х в а л и т и Б о г а, д и т и н о м и л е н ь к а! – окремо від усіх закричав пан Мотовило, котрий якось особливо, по-батьківському любив Басю і в хвилини найвищого зворушення говорив завше по-русинському.
– Подумайте тільки, милостиві панове, – провадила далі Бася, – що зі мною трапилося, га? Хто б такого сподівався? Це ще добре, що так закінчилося!
– Бог оберігав невинну душу, – знову відгукнувся хор за дверима.
– А пан Заглоба не раз мене висміював, до шаблі, мовляв, у мене душа більше лежить, аніж до прядки. Нема чого й казати, пригодилася б мені прядка та нитка! А що, по-рицарському я поводилася, правда?
– І янгол би ліпше не зміг.
Подальшу розмову урвав пан Заглоба, зачинивши двері ванькира, – боячись, що Бася перевтомиться. Та вона запирхала на нього, як кішка, вельми вже їй кортіло поговорити ще, а радше – вислухати похвали про її хоробрість і витривалість. Тепер, коли небезпека минула і стала лишень спогадом, вона страшенно пишалася своїм учинком щодо Аз’ї і вимагала похвал. Повернувшись до маленького рицаря і торкнувшись пальцем його грудей, вона з міною розпещеної дитини прохала:
– Ну ж бо, похвали мене за мужність!
А він, слухняний, хвалив її, пестив, цілував їй очі й руки, аж пан Заглоба, хоч сам у душі милувався, вдавши обуреного, починав бурчати:
– Ой, розпуститься до решти, як дідівський батіг!..
Загальну радість у Хрептові щодо врятування Басі затьмарювала тільки пам’ять про зраду Аз’ї, яка завдала шкоди всій Речі Посполитій, і про страшну долю, що спіткала пана Нововейського, Еву й обох Боских – матір і доньку. Бася, як і всі, була вельми засмучена цим: про події у Рашкові стало вже відомо не лише в Хрептові, а й у Кам’янці й далі. Кілька днів тому в Хрептові зупинився пан Мислишевський, котрий, попри зраду Аз’ї, Кричинського й Адуровича, все-таки не втрачав надії перетягнути на польський бік інших татарських ротмістрів. Слідом за паном Мислишевським приїхав пан Богуш, а опісля надійшли відомості безпосередньо з Могилева, Ямполя і з самого Рашкова.
У Могилеві пан Гоженський, жовнір, як видно, ліпший, ніж промовець, не дав себе ошукати. Перехопивши наказ Аз’ї команді татар, залишених у місті, він сам напав на них зі жменькою мазурської піхоти й почасти знищив, почасти заполонив. До того ж він устиг іще попередити гарнізон у Ямполі, тож і Ямпіль уцілів. А невдовзі повернулося й військо. Жертвою став тільки Рашків. Пан Володийовський саме отримав звідти листа від пана Бялогловського, де повідомлялося про тамтешні події та про інші справи, що стосувалися усієї Речі Посполитої.
«Добре, що я приїхав сюди, – писав, до речі, пан Бялогловський, – бо пан Нововейський, котрий мене заміщав, не в змозі нині виконувати цих обов’язків. Він більше скидається на скелет, аніж на людину: ми, з усього видно, втрачаємо достойного кавалера – горе зовсім його доконало. Батька його зарізали, сестру на наругу віддали – Аз’я подарував її Адуровичу, а панну Боску собі залишив. Їм обом усе одно тепер кінець, якби навіть удалося з полону їх визволити. Ми дізналися про це від одного липека, який під час переправи через річку в’язи собі скрутив і, схоплений нашими, на вуглинах у всьому зізнався. Аз’я, син Тугай-бея, Кричинський і Адурович подалися аж під Адріанополь. Нововейський рветься за ними слідом, каже, що хоче дістати Аз’ю, хоч би й із самого султанського стану, аби поквитатися з ним. Він завжди був затятий і рішучий, а тепер нема чого й дивуватися, бо йдеться про панну Боску, злу долю якої ми всі тут гіркими сльозами оплакуємо, адже дівка була розкішна, мало хто перед нею встояв би. Я Нововейського стримую. Аз’я, кажу, до тебе сам прийде, бо війна неминуча і орди неодмінно попереду підуть. Я маю звістку із Молдавії від пиркалабів, та й від турецьких купців теж, що війська під Адріанополем починають уже збиратися. Орди там тьма-тьмуща. Стягується й кіннота турецька, яку вони називають «спагі», а султан власною персоною з яничарами прибути має. Полчища, добродію, підуть незліченні, увесь схід рушить, а у нас війська жменя. Всенька надія на твердиню кам’янецьку, яку дай Боже щоб пристойно забезпечили. В Адріанополі вже весна, та й у нас майже теж, дощі йдуть страшні, і трава вже повитикалася. Я до Ямполя перебираюсь, бо від Рашкова самі згарища лишилися, нема де й голову прихилити і попоїсти. А взагалі-то я так гадаю, що незабаром усіх нас із гарнізонів відкличуть».
Маленький рицар теж мав відомості, й теж певні, і, може, ще певніші, бо прийшли вони з Хотина, що війна неминуча, він навіть послав їх гетьманові. Проте лист Бялогловського, надісланий з останніх рубежів, підтверджував ці відомості й тому справив на нього сильне враження. Не війни, одначе, боявся маленький рицар, він думав про Басю.
– Наказ гетьмана відкликати гарнізони будь-якого дня може прийти, – казав він пану Заглобі, – і тоді – служба є служба – треба буде, не зволікаючи, виступити, а тут Баська лежить і час важкий.
– А хоч би й десять наказів надійшло, – відповів на це пан Заглоба, – Баська – найголовніше. Сидітимемо тут, аж доки вона зовсім одужає. Адже війна наприкінці зими не почнеться, та й у розквась теж, тим паче, що супроти Кам’янця важкі гармати підуть.
– У тобі, милостивий пане, старий волонтер сидить, – відповів нетерпеливо маленький рицар, – ти що ж гадаєш, заради приватного інтересу можна наказом знехтувати?
– Ха! Якщо наказ тобі миліший за Баську, тоді пакуй її на воза і гайда. Я знаю, знаю, ти за наказом ладен її хоч би й вилами посадити, коли виявиться, що сама вона на бричку вилізти не зможе. Дідько б вас узяв із вашою дисипліною! За старосвітських часів чоловік робив, що міг, а чого не міг, того й не робив. Ти про милосердя весь час базікаєш, а як крикнуть: «Гайда на турка!» – тут-таки й виплюнеш його, як кісточку, а бідолашну за конем на аркані потягнеш!
– Це я не маю до Басі милосердя?! Ти, милостивий пане, Бога побійся! – закричав маленький рицар.
Пан Заглоба ще певний час посопів сердито, але, поглянувши на стурбоване обличчя пана Володийовського, сказав йому так:
– Міхале, ти ж знаєш, я Баську як дочку рідну люблю. А інакше чого б іще я сидів отут, під обухом турецьким, замість того, щоб у безпечному місці розкошувати собі, за що ніхто б мені в мої літа нічого лихого не закинув. А скажи-но, хто тобі Баську висватав? Якщо виявиться, що не я, звели мені кадку води випити, нічим її не присмачивши.
– Життям мені з тобою, милостивий пане, не розплатитися за це! – відповів маленький рицар.
І вони обнялися, й після цього між ними запанувала повна згода.
– Я ось що собі надумав, – промовив маленький рицар, – як війна почнеться, ти, милостивий пане, забереш Баську з собою і поїдеш із нею до Скшетуських, у Луківську землю. Туди вже чамбули не дійдуть.
– Зроблю це для тебе, хоч зуб у мене на турка, бо, як на мене, немає безчеснішого за цей непитущий свинський народ!
– Одного боюсь я, щоб Баська до Кам’янця не напросилась, аби при мені там бути. У мене мороз поза шкуру йде, як подумаю про це, а вона вже, з місця мені не зійти, проситиметься.
– А ти не дозволиш. Хіба мало вже зла через те сталося, що ти у всьому їй потакаєш, ось і в рашківську експедицію її відпустив, хоч я з самісінького початку перечив!
– А от і неправда! Ти, милостивий пане, сказав, що не хочеш радити.
– Коли я кажу, що не хочу радити, то це гірше, ніж не радити.
– Ніби вже така наука для Баськи, та де там! Як побачить меч у мене над головою, відразу ж і упреться!
– Кажу тобі, не дозволяй, дідько б тебе взяв! Квач ти, а не чоловік!
– Коли, confiteor********, вона тільки кулачки свої до очей піднесе і плакати почне, та просто вдасть, що плаче, і все! У мені вже серце – як масло на сковороді. Не інакше як зіллям вона мене напоїла. Відіслати я її відішлю, бо мені її безпека дорожча за життя, але як подумаю, що доведеться її засмутити, далебі, серце крається від жалю.
– Міхале, побійся Бога, не дай себе за носа водити!
– Ба, не дай! А хто ж, милостивий пане, говорив щойно, мовби немає у мене до неї милосердя?
– Хе! – відповів пан Заглоба.
– Кмітливості тобі, милостивий пане, не позичати, а й сам зараз за вухом чухаєш!
– Бо ж міркую, як би нам її умовити.
– А як відразу кулачками очі тертиме?
– І сумніву не май! – скрушно мовив пан Заглоба.
Так вони собі думали й гадали, бо, сказати правду, Баська осідлала їх обох. Розпестили вони її під час хвороби до крайнощів і так любили, що необхідність учинити всупереч її серцю і бажанню жахала їх. Що Бася не чинитиме спротиву і скориться вироку, у цьому вони обидва не мали сумніву, проте, не кажучи вже про пана Володийовського, навіть пан Заглоба волів би вдарити утрьох на цілий полк яничарів, аніж бачити, як вона тре кулачками очі.
******** Признаюся (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLІІІ
Та ось того самого дня з’явилася до них надійна, як вони гадали, підтримка в особі несподіваних і наймиліших гостей. Надвечір приїхало без будь-якого попередження подружжя Кетлінгів. Радість і здивування у Хрептові при їхній появі не описати словами. Вони ж, дізнавшись, що Бася вже одужує, теж вельми зраділи. Кшися притьмом увірвалася у ванькир до Басі, а вереск і вигуки, що долинули звідти, сповістили рицарям, яка Бася щаслива.
Кетлінг із паном Володийовським довго обіймалися, то відпускаючи один одного на відстань руки, то знову припадаючи.
– Боже мій, Кетлінгу! – промовив нарешті маленький рицар. – Мене б і булава так не потішила, але як ти у наших краях опинився? Що поробляєш?
– Пан гетьман призначив мене командувати артилерією у Кам’янці, от ми з дружиною і приїхали туди. Довідалися про біди, що спіткали вас, і поквапилися до Хрептова. Хвалити Бога, Міхале, що все щасливо закінчилося. Ми їхали у великому смутку й тривозі, не знаючи ще, радість нас чекає чи печаль.
– Утіха, утіха! – врутився пан Заглоба.
– Як же таке трапилось? – запитав Кетлінг.
Маленький рицар і пан Заглоба наввипередки почали розповідати, а Кетлінг слухав, підводив угору очі, підносив руки і дивувався Басиній мужності.
Наговорившись уволю, маленький рицар став випитувати в Кетлінга про його життя-буття, і той детально про все йому розповів. Повінчавшись, вони із Кшисею оселилися на прикордонні Курляндії. Було їм укупі так добре, що й на небі ліпше не буває. Кетлінг, одружуючись із Кшисею, переконаний був, що бере за дружину «неземну істоту», і думки своєї не змінив.
Панам Заглобі й Володийовському після цих його слів відразу ж згадався колишній Кетлінг, із його світськими манерами, і вони заходилися знову його обіймати, а коли вже достатньо висловили свої почуття, старий шляхтич запитав:
– А що, у цієї неземної істоти часом не стався такий собі земний casus********, що ногами чеберяє і пальцем у роті зубів шукає?
– Бог дав нам сина! – відповів Кетлінг. – А тепер ось знову...
– Я завважив, – перебив його пан Заглоба. – А в нас тут усе як було!
При цих словах він утелющив своє здорове око у маленького рицаря, і той швидко заворушив вусиками.
Подальшу розмову перебила поява Кшисі, котра, ставши у дверях, промовила:
– Баська вас просить!
Усі хутко рушили у ванькир, і там почалися нові привітання. Кетлінг цілував руки Басі, пан Володийовський – Кшисі, і всі допитливо розглядали одне одного, як і годиться людям, що давно не бачилися.
Кетлінг майже не змінився, тільки чуб був коротко пострижений, і це молодило його. Натомість Кшися, принаймні зараз, змінилася дуже сильно. Куди поділися її колишня витонченість і стрункість, личко поблідло й пушок над верхньою губою потемнішав. Такими самими були тільки красиві очі з надзвичайно довгими віями і спокій у всій статурі. Але риси обличчя, перше надто привабливі, вратили ніжність. Це, щоправда, могло бути тимчасовим, та пан Володийовський, дивлячись на неї і порівнюючи зі своєю Баською, мимоволі казав собі: «Боже! Як я міг кохати цю, коли обидві вони були поруч? Де були мої очі?»
Навпаки, Баська здалася Кетлінгу чарівною. Особливо гарна вона була зі своєю лляною зачіскою, що спадала на брови. Шкіра, трохи втративши рум’янець, після хвороби скидалася на пелюстку білої троянди. Одначе в ці хвилини личко її розрум’янилося від радості й ніздрі роздувалися. Вона здавалася зовсім юною, майже підлітком, на перший погляд десь років на десять молодшою від Кшисі.
Але під впливом її краси чуйний Кетлінг став з іще більшою ніжністю думати про дружину, відчуваючи себе винним перед нею.
Жінки повідали одна одній усе, що за такий короткий відтинок можна було розповісти, і тепер ціла компанія, усівшись біля Басиного ліжка, поринула у спогади про давні часи. Проте розмова якось не клеїлась, матерія була дражливою: через колишні секрети Міхала з Кшисею і його тодішню байдужість до коханої нині Басі, й усілякі обіцянки, і різні печалі. Час, проведений в оселі Кетлінга, зберіг зачарування і залишив по собі вдячну пам’ять, але говорити про це було якось ніяково.
Невдовзі Кетлінг перевів розмову на інше.
– Мало не забув, – похопився він, – ми дорогою заїхали до подружжя Скшетуських, вони два тижні не відпускали нас і так шанували, що й у раю, здається, краще не буває.
– Лелечко! Як поживають Скшетуські? – заволав пан Заглоба. – Ви і його самого вдома застали?
– Застали, бо він на побивку з трьома старшими синами від пана гетьмана приїхав, вони у війську там служать.
– Скшетуських я від нашого весілля не бачив, – озвався маленький рицар. – Стояв він тут із хоругвою у Дикому полі, і сини з ним разом були, та якось не довелося побачитись.
– Там страшенно нудьгують за вашою милостю! – сказав Кетлінг, звертаючись до пана Заглоби.
– Ба! А я за ними! – відповів старий шляхтич. – От яка річ: тут сиджу – за ними нудьгую, туди поїду – за оцією ласочкою сохну... Таке вже життя людське, не в одне, то в друге вухо вітер дме... А найгірше сироті – було б своє, до чужого не прикипів би.
– Тебе, милостивий пане, і рідні діти більше б за нас не любили, – мовила Бася.
Почувши це, пан Заглоба дуже зрадів, відкинув сумні думки і впав у благодушний настрій. Посопівши трохи, він вирік:
– Ну й дурний же я був тоді у Кетлінга, і Кшиську, і Баську вам посватав, а про себе й не подумав! Був іще час...
Тут він звернувся до жінок:
– А признайтесь-но, я обом вам подобався, і ви, напевно, обидві воліли б за мене вийти, аніж за Міхала чи Кетлінга?
– Звісно ж, нема чого й питати! – вигукнула Баська.
– Геленка Скшетуська теж свого часу мене б вибрала. Ха! Що вдієш! Оце, я розумію, жінка статечна, не волоцюжка якась, що татарам зуби вибиває! Чи здорова вона?
– Здорова, та тільки трохи зажурена, бо у них двоє середніх зі школи в Лукові до війська втекли, – відповів Кетлінг. – Скшетуський, той радий, що у підлітків така вдача, але мати є мати!
– А скільки ж у них дітей? – зітхнувши, спитала Бася.
– Хлопців дванадцять, а тепер пішла прекрасна стать, – відповів Кетлінг.
А пан Заглоба на це:
– Над оселею цією благословення Боже! Я їх усіх, як той пелікан, власною плоттю вигодував... Ох, середнім і вуха намну, бо якщо вже надумали тікати, то нехай би сюди, до Міхала, тікали!.. Стривайте, це, здається, Міхалек із Ясеком дьору дали? Їх там стільки, що сам батько наймення плутав. А вороння на півмилі довкола не побачиш, усіх, шибеники, із мисливських рушниць постріляли. Еге ж, другої такої жінки у світі не знайдеш! Я їй, бувало, кажу: «Геленко! Карапузи в мене підросли, нових би треба!» Пирхне вона на мене, а підходить пора – і ось, нате вам! Уявіть собі, до чого дійшло: не може, скажімо, якась жінка в околиці розродитися, мерщій до Геленки – позичте, мовляв, одяг, і, Богом присягаюсь, допомагало!..
Усі вельми здивувалися, замовкли навіть, і тут раптом мовчання порушив маленький рицар:
– Чуєш, Басько?
– Міхале, не треба, мовчи! – відповіла Бася.
Але пан Володийовський не хотів мовчати, бо йому в голову сяйнули різні хитрі думки, особливо здалося, що тут можна, так би мовити, двох зайців убити, тому він заговорив, ніби ненароком, як про щось найзвичайнісіньке:
– Бігме, варто б провідати Скшетуських! Його, щоправда, не буде, він до гетьмана поїде, але ж вона жінка розсудлива, не має звички долю випробовувати, тож лишиться вдома.
Тут він обернувся до Кшисі:
– Весна наближається, чудова пора. Зараз для Баськи ще зарано, але трохи пізніше я б, далебі, не став суперечити, задля приязні, чи що. Пан Заглоба вас обох туди одвіз би, а восени, коли усе вляжеться, і я по вас приїхав би...
– На диво слушна думка! – заволав пан Заглоба. – Я все одно мав туди їхати, скільки можна їх невдячністю годувати. Аж сором бере, ніби забув геть, що вони живуть на світі!
– Що скажеш, милостива пані? – запитав пан Володийовський, пильно дивлячись Кшисі у вічі.
Але та несподівано відповіла зі звичним для неї спокоєм:
– Я б і рада, та це неможливо, бо я у Кам’янці з чоловіком залишусь і ні за що його не покину.
– Лелечко, що я чую! – вигукнув пан Володийовський. – Ти, милостива пані, у фортеці хочеш залишитися, яка напевно обложена буде і до того ж безжалісним ворогом. Добре б іще з якимось політичним ворогом війна намічалася, але ж тут із варварами матимемо справу. Чи знаєш ти, милостива пані, що таке завойоване місто? Що таке турецький чи татарський ясир? Просто вухам своїм не вірю!
– І все-таки інакше ніяк неможливо! – відповіла Кшися.
– Кетлінгу, – у розпачі вигукнув маленький рицар, – ти вже так дав собі на шию сісти? Чоловіче, май Бога в серці!
– Розмірковували ми довго, – мовив Кетлінг, – і так вирішили.
– І син наш уже в Кам’янці, під наглядом однієї моєї родички. А що, хіба Кам’янець не вистоїть?
Тут Кшися піднесла догори свої ясні очі.
– Бог за турка сильніший, він довіри нашої не підведе! А я чоловікові присягала, що аж до смерті його не покину, тож місце моє при ньому.
Маленький рицар страшенно збентежився, він зовсім іншого очікував від Кшисі.
А Бася, від самісінького початку розмови збагнувши, куди хилить Володийовський, усміхалася лукаво. Втупивши у нього свої бистрі оченята, вона сказала:
– Чуєш, Міхале?
– Басько! Мовчи, ні слова! – у надзвичайному збентеженні закричав маленький рицар.
Сказавши це, він заходився кидати відчайдушні погляди на пана Заглобу, очікуючи від нього порятунку, але цей зрадник підвівся раптом і промовив:
– Треба б і про якийсь почастунок потурбуватися, бо словами ситий не будеш.
І вийшов із ванькира.
Пан Міхал вибіг слідом за ним і заступив йому дорогу.
– Ну й що тепер? – запитав пан Заглоба.
– Ну й що?
– А бодай їй трясця, цій Кетлінговій дружині! Боже милий! Як же тут Речі Посполитій не загинути, коли баби у ній правлять?..
– Нічого, ваша милость, не вимислиш?
– Як ти дружини боїшся, що тут вимислиш? Звели ковалеві підкувати себе, от що!
******** Випадок (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХLIV
Кетлінги гостювали близько трьох тижнів. Бася після цього спробувала підвестися з ліжка, але виявилося, що ноги ще не тримають її. Здоров’я поверталося раніше, ніж сили, і лікар наказав їй лежати, аж поки остаточно зміцніє.
А тим часом настала весна. Спершу подув теплий поривчастий вітер від Дикого поля та Чорного моря й розірвав, пошарпав на клоччя запону хмар, немовби зотліле лахміття, а потім заходився зганяти й розганяти ці хмари в небі, як вівчарка зганяє й розганяє отару овець. Хмари, тікаючи од вітру, часто всипали землю крупними, як ягоди, краплями дощу. Розтоплені рештки снігу і льоду спливали озерцями у рівному степу, з лісових заростей потекли тоненькі струмочки, на дні ярів поздувалися ручаї, і все це з шумом, гамом і рокотом неслося до Дністра, як діти радісно біжать до матері.
У розривах поміж хмарами щохвилини з’являлося сонце, ясне й омолоджене і якесь вологе, ніби скупане у гігантській купелі.
Потім ясно-зелені голки трави почали витикатися із розм’яклої землі, тонкі галузки дерев і кущів набухли роздутими бруньками. Сонце пригрівало дедалі сильніше. У небі з’явилися табуни птаства: ключі журавлів, диких гусей, лелек, далі вітер приніс безліч ластівок. Заквакали великим хором жаби у нагрітій воді, розспівалися до нестями дрібні сірі пташки, степами і ярами, лісами і гаями покотився сильний розголос, немовби вся природа кричала радісно й піднесено:
«Весна! Ух-ха! Весна!»
Але для цього нещасного краю весна несла з собою скорботу, а не радість, смерть, а не життя. Через декілька днів після від’їзду Кетлінгів маленький рицар одержав таку звістку50 від пана Мислишевського:
«У кучункаурійському степу дедалі більше війська congressus. Султан послав значні суми коштів до Криму. Хан із п’ятдесятитисячною ордою йде на допомогу Дорошенкові. Як тільки підсохне, полчища вирушать Чорним і Кучменським трактами. Змилуйся, Боже, над Річчю Посполитою!»
Пан Володийовський негайно відіслав свого пахолка Пєнтку із цією звісткою до гетьмана.
Проте сам він не квапився від’їздити із Хрептова. Як жовнір, він не міг покинути фортеці без гетьманського наказу та й до того ж надто часто мав діло з татарами, щоб не знати, що чамбули так швидко не вирушать. Води ще не спали, трава ще щойно пробилася, козаки ще стоять на зимівниках. Турків маленький рицар сподівався хіба що влітку, бо, хоч і збиралися вони вже під Адріанополем, але такий гігантський табір, така сила-силенна військ, обозної прислуги, поклажі, коней, верблюдів і буйволів не здатні були швидко пересуватися. А от кіннотників татарських треба було виглядати раніше – наприкінці квітня, на початку травня. Правда, основним силам, що налічували десятки тисяч воїнів, передували зазвичай невеликі розрізнені чамбули і більш чи менш численні ватаги – так зливі передують поодинокі краплі дощу. Однак чамбулів маленький рицар не боявся. Навіть відбірний татарський кінний загін не в змозі був устояти у відкритому полі перед польською кіннотою, а вже такі купки й поготів. Почувши про наближення кінноти, чамбули розсіювалися, як клуби пилюки від вихору.
Принаймні часу було ще достатньо, а втім, пан Володийовський зумів би взяти гору в сутичках із будь-якими чамбулами, отож, вони б це надовго запам’ятали.
Був він жовнір до самих кісток, управний у своєму ремеслі, й тому близькість війни будила в ньому спрагу ворожої крові й водночас уливала спокій.
Проте пан Заглоба, хоч і звик за своє довге життя до всіляких небезпек, такий спокійний не був. При несподіваних ударах він умів виявити сміливість, та просто виробив її у собі за час тривалої, хоч часто-густо мимовільної практики. Чимало подвигів учинив він на своєму віку, але перша звістка про загрозу війни завжди його спантеличувала. Зрештою, коли маленький рицар поділився з ним своїми думками, він вельми збадьорився і навіть узявся проклинати Схід і погрожувати йому.




























