Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 42 страниц)

– Він живий? – почувся позаду голос Елен. Луїза не обернулася, але на асфальті побачила тіні: Елен, що обіймає за плечі заплакану дочку, і Розалі, що притиснулася до правої ноги Елен. – Він урятував Наталі життя, я навіть не помітила, звідки він з’явився. Будь ласка, Луїзо, скажи, що він…

Потім тіні змістилися, коли Елен перейшла на місце, звідки могла бачити Ральфа, – і тоді вона, пригорнувши до себе голову Наталі, заридала.

Луїза схилилася ще ближче до Ральфа, гладячи його по щоці, бажаючи сказати йому, що вона теж збиралася піти з ним – вона справді цього хотіла, так, але він виявився занадто прудким. Наприкінці він випередив її.

– Люблю тебе, мила, – сказав Ральф, потягнувшись уперед і теж погладивши її по щоці. Він спробував підняти й ліву руку, але не зміг. Луїза цілувала його долоню, шепочучи:

– Я теж люблю тебе, Ральфе. Завжди любила. Дуже.

– Я мусив це зробити. Розумієш?

– Так. – Луїза не знала, чи розуміє й чи зрозуміє коли-небудь… Але вона знала, що він умирає. – Так, розумію.

Ральф хрипло зітхнув – Луїза знову відчула солодкуватий запах ацетону – і посміхнувся.

– Пані Чесс? Я хотів сказати, пані Робертс? – Це, задихаючись, мовив Пітер. – 3 паном Робертсом усе гаразд? Будь ласка, скажіть, що я не поранив його!

– Іди собі, Піте, – не обертаючись, відповіла Луїза. – 3 Ральфом усе добре. Він просто трохи порвав штани й сорочку… Правда, Ральфе?

– Так, – відповів він. – Ще б пак. Тобі варто добряче мені…

Ральф, замовкнувши, перевів погляд у цятку ліворуч від Луїзи. Там нікого не було, але Ральф усе одно посміхнувся.

– Лахесісе! – мовив він.

Він простягнув тремтячу закривавлену руку, і, як побачили Луїза, Елен і Пітер Саллівен, вона двічі піднялася й опустилася. Погляд Ральфа знову змістився, цього разу праворуч. Він заговорив згасаючим голосом:

– Вітаю тебе, Клото. А тепер, пам’ятаєте: це… не… боляче. Правильно?

Здавалося, Ральф прислухається, потім він посміхнувся.

– Так, – прошептав він, – потискувати за найменшої можливості.

Рука Ральфа знову піднялася, а потім опустилася на груди. Погляд його вицвілих блакитних очей зупинився на Луїзі.

– Послухай, – заледве мовив Ральф. – Щодня прокидатися поруч тебе було все одно, що прокидатися молодим і бачити… усе заново. – Він знову спробував погладити її по щоці, але не зміг. – Кожного дня, Луїзо.

– Я відчувала те саме, Ральфе, – я прокидалася зовсім юною.

– Луїзо?

– Що?

– Постукування, – сказав він. Ковтнув, потім з величезним зусиллям повторив: – Постукування.

– Яке постукування?

– Неважливо, його вже не чути, – відповів він і радісно посміхнувся.

Потім Ральф теж змовк.

23.

Клото й Лахесіс дивилися на Луїзу, що ридала над мертвим чоловіком, який розпростерся на бруківці. В одній руці Клото тримав ножиці, другу підніс до очей і здивовано глянув на неї.

Долоня світилася, переливаючись кольорами аури Ральфа.

Клото: (– Він тут… Усередині… Як чудово!)

Лахесіс теж підняв праву руку, яка мала такий вигляд, немов поверх звичної золотаво-зеленої аури була надіта блакитна рукавиця.

Лахесіс: (– Так. Він був чудовою людиною).

Клото: (– Може, віддамо його їй?)

Лахесіс: (– А ти можеш?)

Клото: (– Існує лише один спосіб перевірити).

Вони наблизилися до Луїзи. Кожен приклав до обличчя жінки долоню, котру потиснув Ральф.

24.

– Мамо! – скрикнула Наталі Діпно. Від хвилювання вона знову збилася на дитяче белькотіння. – Хто ці маленькі дядьки? Чому вони торкаються Лиїси?

– Тс-с-с, люба, – відповіла Елен, знову притискаючи до себе голову дочки.

Поряд із Луїзою Робертс не було чоловіків – ні маленьких, ні високих, узагалі ніяких; Луїза сама схилилася над чоловіком, який урятував життя її дочки.

25.

Раптом Луїза глянула вгору, широко розплющивши від подиву очі, забувши про сум, коли величне відчуття

(легке блакитне сяйво)

спокою й умиротворення наповнило її. На мить Гарріс-авеню зникла. Луїза опинилася в темному місці, яке пахло солодкими ароматами сіна й корів, у темному місці, простромленому виблискуючими струмками світла. Луїза ніколи не забуде тієї невимовної радості, яку вона відчула в цю мить, і впевненості, що вона бачить Всесвіт, який показував їй Ральф, Всесвіт, у який, слідом за темрявою, приходить сліпуче, чудове світло… Хіба не бачить вона це світло крізь щілини?

– Чи зможете ви коли-небудь вибачити мені? – схлипував Пітер. – Нема мені прощення. Боже мій!

– Гадаю, я зможу вибачити тобі, – спокійно відповіла Луїза.

Вона провела рукою по обличчю Ральфа, закриваючи йому очі, а затим, поклавши його голову собі на коліна, стала чекати прибуття поліції. Луїзі здавалося, що Ральф просто спить. Вона помітила, що довгий білий шрам на його правій руці зник.

10 вересня 1990 р. – 10 листопада 1993 р.