Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 42 страниц)

– Можна мені взяти її на руки? – Ральф питально подивився на Елен.

– Можна, – погодилася вона. – Якщо Наталі заплаче, я одразу ж візьму її назад, обіцяю.

– Добре.

Але Його Величність Маля не розплакалося. По-дружньому обхопивши рученям Ральфа за шию, воно зручно влаштувалося на вигині його правої руки, немов на троні.

– Ого! – вигукнула Ґретхен. – Вражаюче.

– Бліг! – сказала Наталі, хапаючи Ральфа за нижню губу й відтягаючи її вбік. – Ґанна-віг! Енду-сіс!

– Певно, вона щось каже про сестер Ендрю, – пожартував Ральф.

Елен, закинувши голову, розсміялася своїм сердечним сміхом, який виходив, здавалося, із глибини її душі. Ральф навіть не припускав, наскільки йому не вистачало цього легкого, іскрометного звуку.

Наталі відпустила нижню губу Ральфа, коли він увів їх у кухню – найбільш сонячну кімнату в будинку в цю пору. Він помітив, як здивовано Елен оглядається довкола, і зрозумів, що вона не була тут дуже давно. Надто давно. Узявши з кухонного столу фотографію Керолайн, жінка уважно розглядала її, у куточках губ Елен тріпотіла легка посмішка. Сонце освітило кінчики її короткого волосся, мовби утворюючи німб навколо голови, і Ральф зробив раптове відкриття: він любив Елен насамперед тому, що її любила Керолайн, – лише їм двом вдалося одержати доступ у таємні глибини розуму й серця Керолайн.

– Якою вона була милою, – пробурмотіла Елен. – І такою гарною, правда, Ральфе?

– Так, – погодився він, дістаючи чашки (і намагаючись розставляти їх поза досяжністю цікавих рученят Наталі). – Це фото зроблене за місяць або два до початку головних болів. Напевно, тримати фотографію на кухонному столі перед цукорницею ексцентрично, але саме в цій кімнаті я проводжу більшу частину часу…

– Мені здається, це чудове місце, – вступила в розмову Ґретхен.

Голос у неї був низький, із приємною хрипотою. Ральф подумав: «-Якби вона пошептала мені на вушко, можу заприсягтися, що стареньке мишеня в штанах не тільки перевернулося б у сплячці, але й зробило б ще дещо».

– Я теж так вважаю, – погодилася Елен. Вона, уникаючи прямого погляду, обдарувала Ральфа невловимою посмішкою, зняла з плеча рожеву сумку. Наталі захвилювалася, простягаючи ручки до матері, як тільки побачила свою пляшечку. І раптом яскравий, але, на щастя, короткочасний спогад промайнув у голові Ральфа: Елен, хитаючись, бреде до «Червоного яблука». Одне око заплило, щоки в крові, до стегна притиснута Наталі – так підлітки носять підручники.

– Хочеш погодувати дівчинку? – запитала Елен. Посмішка її стала впевненішою, вона знову подивилася Ральфові в очі.

– Чому б і ні? Але кава…

– А про каву подбаю я, – посміхнулася Ґретхен. – За своє життя я варила каву мільйони разів.

– Чудово. – Ральф сів за стіл, тримаючи в руці пляшечку із сумішшю. Наталі впевнено прилаштувала голівку в нього на плечі й, схопивши соску губами, заходилася діловито смоктати. Ральф посміхнувся Елен, зробивши вигляд, що не помітив сліз, які знову виступили в неї на очах.

– Швидко ж вони вчаться.

– Так. – Елен, відірвавши шматок паперового рушника від рулону біля раковини, промокнула очі. – Не можу спокійно дивитись, як їй легко з тобою, Ральфе, – раніше вона так себе не вела, правда?

– Чесно кажучи, не пам’ятаю, – збрехав він. Раніше такого не було. Крихітка не цуралася його, просто вона не була настільки довірлива.

– Лише не забувай натискати на пластиковий клапан пляшечки. Бо Наталі наковтається повітря, і болітиме животик.

– Зрозумів. – Ральф оглянувся на Ґретхен: – Виходить?

– Звичайно. Як ви зазвичай п’єте каву, Ральфе?

– Гадаю, з чашки.

Розсміявшись, вона поставила чашку на стіл, подалі від Наталі. Ґретхен сіла, заклавши ногу на ногу, і Ральф простежив за нею поглядом – не зміг стриматися. Коли він підвів голову, Ґретхен іронічно посміхнулася.

«Хай мені чорт, – подумав Ральф. – Що може бути жахливіше від старого цапа. Навіть такого старого цапа, якому вдається поспати всього дві – дві з половиною години на добу».

– Розкажи про свою роботу, – попросив Ральф, коли Елен сіла за стіл і сьорбнула кави.

– Гадаю, день народження Майка Генлона просто необхідно визнати національним святом – тобі це ім’я що-небудь каже?

– Небагато. – Ральф посміхнувся.

– Я була впевнена, що нам доведеться виїхати з Деррі. Розіславши прохання про прийом на роботу в усі бібліотеки аж до Портсмута, я зрозуміла, що така перспектива мені не до душі. Зі своїх тридцяти одного тільки шість років я прожила тут, але Деррі став для мене рідним домом – важко пояснити, але це так.

– Нічого не потрібно пояснювати, Елен. По-моєму, дім – це така річ, яка дається людині, як колір обличчя або очей.

Ґретхен кивнула.

– Так, – сказала вона. – Повністю згодна.

– Майк зателефонував у понеділок і повідомив, що в дитячій бібліотеці є вакансія асистента. Я навіть не могла повірити. Весь тиждень я час від часу щипала себе, немов перевіряла, чи не сон це. Правда, Ґретхен?

– Ти була просто щаслива, – погодилася Ґретхен. – І це дуже приємно.

Вона посміхнулася Елен, і для Ральфа ця посмішка стала одкровенням. Він раптом зрозумів, що може дивитися на Ґретхен Тіллбері нескінченно, але це нічого не змінить. Навіть якби в кімнаті був Том Круз, усе залишилося б як і раніше. Він подумав, чи здогадується про це Елен, а тоді вилаяв себе. В Елен були недоліки, але тупість до них не належала.

– І коли ти приступаєш до роботи? – поцікавився Ральф.

– Дванадцятого, – відповіла Елен. – Буду працювати після обіду й увечері. Платня, звичайно, не королівська, однак її цілком вистачить, щоб протриматися зиму, незважаючи на те, як підуть… Інші мої… Хіба це не чудово, Ральфе?

– Звичайно, – погодився він. – Чудово.

Наталі, випивши півпляшечки суміші, тепер проявляла ознаки втрати інтересу. Соска наполовину висунулася в неї з рота, і струмок молока потік по підборіддю. Ральф потягнувся, щоб витерти їй личко, і його рука залишила в повітрі делікатні сіро-блакитні лінії.

Наталі схопилася за них і лунко розсміялася, коли лінії розчинилися у неї в кулачку. У Ральфа перехопило подих.

«Вона бачить. Дитина бачить те саме, що і я". «Дурниці, Ральфе. Цілковите марення, і тобі це відомо». Однак він знав, що не дурниці. Щойно він на власні очі бачив, як крихітка Нет намагалася схопити аурні смуги, залишені його пальцями.

– Ральфе? – покликала Елен. – Щось трапилося?

– Нічого. – Глянувши вгору, він побачив, що Елен оточує блискуча хмара кольору слонової кості, що струменіє хвилями, немов дорогий шовк.

Угору вела «мотузочка» завширшки зі стрічку на весільному подарунку, вона була того ж відтінку. Аура Ґретхен Тіллбері була темно-жовтогарячою, по краях жовтою.

– Ти збираєшся повернутися у свій дім?

Елен і Ґретхен переглянулися, але Ральф навряд чи помітив їх замішання. Йому не потрібно було спостерігати за обличчями й жестами обох жінок, щоб розуміти їхні почуття, і усвідомлення цього стало одкровенням; усе, що йому було потрібно, – це дивитися на їхні аури. Лимонні відтінки по краях аури Ґретхен потемніли, перетворюючи її на однорідно-жовтогарячу. Аура ж Елен, стиснувшись, стала настільки яскравою, що очам було боляче дивитися. Елен боялася повертатися. Ґретхен же знала про це й сердилася на неї.

«І на свою власну безпорадність, – подумав Ральф. – Це ще дужче дратує її».

– Я волію ще трохи пожити в Гай-Рідж, – якось неохоче відповіла Елен. – Може, до зими. Гадаю, незабаром ми з Наталі переберемося в місто, але будинок буде виставлений на продаж. Якщо хтось його справді купить – а за теперішнього стану справ на ринку нерухомості це доволі проблематично, – гроші будуть переведені на спільний рахунок. Його поділять порівну між мною й Едом на підставі закону про розлучення.

Її нижня губа затремтіла. Аура стала ще щільнішою; тепер вона прилягала до тіла Елен, немов друга шкіра, по ній пробігали червоні спалахи.

Ральф, потягнувшись через стіл, стиснув руку молодої жінки. Елен вдячно посміхнулася у відповідь.

– Ти повідомила мені дві важливі речі, – сказав він. – По-перше, ти ініціювала розлучення. І по-друге, ти й далі боїшся його.

– Упродовж останніх двох років свого заміжжя її постійно принижували й били, – втрутилася Ґретхен. – Не дивно, що вона все ще боїться свого чоловіка. – Жінка говорила тихо, спокійно, розважливо, але спостерігати її ауру було однаково, що дивитися крізь прозоре віконце в розжарену піч.

А ось Наталі тепер оточувала блискуча хмара фати.

Вона було менша, ніж у матері, однак майже ідентична… Як блакитні очка й золотаво-каштанове волосся. «Мотузочка» Наталі піднімалася від тімені чистою білою стрічечкою аж до стелі і там згорталася ефірним колом навколо люстри. При кожному подуві вітерцю крізь відчинене вікно цей клубочок починав тріпотіти. Подивившись угору, Ральф помітив, що «мотузочки» Елен і Гретхен теж хвилюються.

«Якби я мав змогу побачити себе збоку, то переконався б, що моя «мотузочка» поводиться так само, – подумав він. – Усе це реально, що б там не вважала частина мого розуму, аури існують насправді, і я бачу їх».

Він чекав на які-небудь заперечення, однак цього разу ніхто з ним не сперечався.

– У мене таке відчуття, начебто більшу частину часу я проводжу в пральній машині, тільки в ній замість білизни мої емоції, – мовила Елен. – Моя мама сердиться на мене… Називає боягузкою… Іноді я справді почуваю себе боягузкою, що кидає розпочату справу на півдорозі… І мені стає так соромно…

– Тобі нема чого соромитися, – заспокоїв її Ральф. Він знову глянув угору на «колихку мотузочку» Наталі. Прекрасне видовище, але він не відчував потреби торкнутися її; неясний глибинний інстинкт підказував, що це може виявитися небезпечним для них обох.

– Я розумію, – погодилася Елен, – але всі дівчатка проходять чудову школу навіювання. «Оце твоя Барбі, а це твій Кен, а ось твоя кухня. Учися гарненько, тому що, коли все це станеться насправді, саме тобі доведеться піклуватися про все, і якщо хоч щось порушиться, винною виявишся тільки ти». І я була цілком згодна з такою теорією. Ось лише ніхто не навіяв мені, що в деяких родинах Кен може збожеволіти. Звучить як самовиправдання?

– У жодному разі. Саме так і сталося, наскільки я можу судити.

Елен розсміялася – уривчасто, гірко, винувато.

– Тільки не намагайся переконати в цьому мою матір. Вона відмовляється вірити, що Ед здатний на щось більше, ніж час від часу по-сімейному плеснути дружину по м’якому місцю… Щоб спрямувати мене на правильний шлях, якщо я випадково зіб’юся з курсу. Вона вважає, що все інше я просто вигадую. Вона не каже про це прямо, однак думка ця чується в її голосі щоразу, коли ми розмовляємо по телефону.

– Я не вважаю, що ти все вигадуєш, – мовив Ральф. – Я ж тобі повірив, пам’ятаєш? І я був поруч, коли ти благала не дзвонити в поліцію.

Ральф відчув, як хтось стиснув його коліно під столом, і здивовано підвів голову. Гретхен Тіллбері ледь помітно кивнула йому й знову стиснула коліно – цього разу більш виразно.

– Так, – погодилася Елен. – Ти там був. – Вона злегка посміхнулася, що було вже добре, але те, що відбулося з її аурою, було ще краще: червоні спалахи сполотніли, а сама аура знову розширилася.

«Ні, – подумав Ральф. – Не розширилася. Розслабилася».

Елен, підвівшись, обійшла навколо столу.

– Наталі вже не всидить спокійно, – сказала вона. – Я її візьму.

Ральф глянув униз і побачив, що дівчатко зачаровано дивиться в протилежний куток кімнати. Її погляд був прикутий до маленької вази на підвіконні. Години дві тому Ральф поставив у неї осінні квіти, і тепер легкий зелений туман виходив від стебел, огортаючи суцвіття слабким, імлистим світінням.

«Це їхній останній подих, – подумав Ральф. – О Боже, більше ніколи не зірву жодної квітки. Обіцяю».

Елен обережно взяла дитину на руки. Наталі задоволено пригорнулася до матері, однак не відривала погляду від барвистих квітів, поки мати обносила її навколо столу, всідалася на стілець і влаштовувала доню на вигині руки.

Ґретхен легенько постукала по циферблату свого годинника.

– Якщо ми хочемо встигнути на зустріч до полудня…

– Так, звичайно, – перепрошуючим тоном мовила Елен. – Ми входимо до складу комітету з організації зустрічі Сьюзен Дей, – пояснила вона Ральфу, – а це аж ніяк не Юніорська ліга. У наше завдання входить не лише зустріти Сьюзен Дей, але й убезпечити її перебування в місті.

– По-твоєму, можуть виникнути проблеми?

– Скажімо так: може виникнути напруженість, – уточнила Ґретхен. – У неї півдюжини своїх охоронців, що посилали нам факси з погрозами, які вона отримала з Деррі. Подібні погрози стали мало не закономірністю – адже багато років ця жінка є доволі помітною фігурою. Її служба безпеки тримає нас у курсі того, що відбувається, але вони хочуть бути впевнені, що ми все робимо правильно, тому що саме ми запросили її. Крім того, за її безпеку відповідає й Центр допомоги жінкам.

Ральф відкрив було рота, щоб поцікавитися, чи такі вже численні ці погрози, але припустив, що відповідь наперед відома. Він прожив у Деррі близько семи десятків років, і йому добре відомо, наскільки місто небезпечне – тиша й благодать, але гострих кутів безліч. Звичайно, це ж можна сказати й про багато інших міст, але Деррі завжди був піддатливий до таких потворних явищ. Елен назвала Деррі домом, він був і його домом, але… Ральф згадав, що сталося десять років тому, невдовзі після щорічного фестивалю каналів. Троє хлопців побили й завдали численних поранень «голубому» Адріану Меллону, який нікому нічого поганого не зробив, – а тоді скинули його в Кендаскеґ; подейкували, що вся трійця, стоячи на мосту біля таверни Фальконе, спостерігала, як той умирав. Поліції вони сказали, що їм не сподобався капелюх, який носив бідолаха. І це теж був Деррі, і лише дурень міг ігнорувати подібний факт.

Спогад про Адріана Меллона змусив Ральфа знову глянути на знімок у сьогоднішній газеті – Гем Дейвенпорт із піднятим кулаком і Ден Далтон з розбитим до крові носом та плакатом, опущеним на голову.

– І багато було погроз? – запитав він. – Невже не менше дюжини?

– Понад тридцять, – відповіла Ґретхен. – 3 них близько шести охоронці Сьюзен Дей сприймають серйозно. Двоє невідомих погрожують підірвати Громадський центр, якщо вона не відмовиться від виступу. В іншій анонімці – уяви собі! – хтось повідомляє, що припас водяний пістолет, наповнений кислотою. «Якщо я влучу в ціль, навіть друзі не зможуть дивитися на тебе спокійно», – написав він.

– Так, дуже дотепно. – Ральф зітхнув.

– Усе це, однак, не мусить нам завадити, – сказала Ґретхен. Порившись у сумочці, вона дістала маленький балончик із червоним ковпачком. – Це вам невеликий подарунок від вдячних друзів із Центру допомоги жінкам.

Ральф узяв балончик із зображенням жінки, що спрямовує струмінь газу в обличчя чоловікові у крислатому капелюсі й масці. На зворотному боці був напис великими літерами:

«ОХОРОНЕЦЬ».

– Що це? – запитав Ральф. – Нервово-паралітичний газ?

– Hi, – відповіла Ґретхен. – У Мені його застосування заборонене законом. «Охоронець» діє набагато м’якше… Але якщо бризнути людині в обличчя, вона перестане думати про напад принаймні на кілька хвилин. Газ паралізує рухи, подразнює слизову ока й викликає нудоту.

Ральф, знявши ковпачок, глянув на червоний розпилювач, а тоді знову закрив.

– Боже милостивий, навіщо ж мені тягати з собою цю штуку?

– Тому що вас офіційно оголосили центуріоном, – пояснила Ґретхен.

– Ким?! – здивувався Ральф.

– Центуріоном, – повторила Елен. Наталі задрімала в неї на колінах, і тут Ральф усвідомив, що аури знову зникли. – Так «Друзі життя» називають своїх головних ворогів – лідерів опозиції.

– Чудово, – сказав Ральф. – Тепер я зрозумів. Ед згадував про центуріонів у той день, коли… Напав на тебе. Він говорив дуже багато, хоча все це, безумовно, марення божевільного.

– Так, за всім стоїть Ед, і він справді божевільний, – кивнула Елен. – Швидше за все, він згадує про центуріонів лише в тісному колі – серед таких же фанатиків, як він сам. Інші ж «друзі життя»… Не думаю, що їм про це відомо. Розумієш? Хіба ще місяць тому ти здогадувався, що він божевільний?

Ральф похитав головою.

– Його нарешті звільнили з роботи, – повідомила Елен. – Учора. Вони терпіли, скільки могли… Він знавець своєї справи, до того ж фірма багато вклала в нього, але зрештою їхнє терпіння луснуло. Йому виплатили вихідну допомогу в розмірі тримісячної платні… Непогано для типа, що бив дружину й вікна, закидав жахливими ляльками жіночу клініку. – Елен постукала пальцем по газеті. – Ця вчорашня демонстрація стала останньою краплею. Відтоді як Ед зв’язався з «Друзями життя», його заарештовують утретє чи вчетверте.

– Ви когось впровадили до них? – запитав Ральф. – Саме тому ви так добре поінформовані?

Гретхен посміхнулася:

– Ми не єдині, хто впроваджує до них своїх людей; ми навіть жартуємо, що насправді немає ніяких «Друзів життя», а є всього лише купка подвійних агентів. Думаю, вони є й у поліцейського управління Деррі, і в поліції штату. Саме про них відомо нашому… Нашій людині. Чорт, швидше за все, до них впровадився й агент ФБР. Проникнути до «Друзів» було потрібно тому, що вони переконані, начебто в глибині душі всі на їхньому боці. Але ми вважаємо, що наша людина – єдина, кому вдалося проникнути майже у самий центр, і вона стверджує, що Далтон усього лише «хвостик» Еда Діпно.

– Я зрозумів це, коли вперше побачив їх разом по телебаченню, – сказав Ральф.

Ґретхен, підвівшись, зібрала кавові чашки й узялася за миття.

– Уже тринадцять років я беру активну участь у жіночому русі й багато чого надивилася, але ніколи не бачила нічого подібного. Він уселив цим недоумкам, що жінкам у Деррі роблять аборти поза їхньою волею, що половина з них навіть не знає про свою вагітність, коли вночі з’являється центуріон і висмоктує їхніх дітей.

– А чи розповідав він їм про крематорії в районі Ньюпорта? – запитав Ральф. – Про ті, у яких спалюють дітей?

Ґретхен повернулася до нього, зіниці її розширилися від подиву.

– А звідки про це відомо вам?

– О, мені про це не раз розповідав сам Ед починаючи ще з липня 1992 року. – Ральф, секунду повагавшись, коротенько розповів їм про свою зустріч з Едом біля аеропорту й про те, як Ед звинуватив водія пікапа в перевезенні мертвих дітей у діжках із добривами. Елен слухала мовчки, але очі її все дужче округлялися. – Про те ж тлумачив він і в той день, коли побив тебе, – закінчив Ральф. – Тільки на той час його розповідь була сповнена мало не фантастичних деталей.

– Можливо, це пояснює, чому він зациклився на вас, – зауважила Ґретхен. – Але, загалом, причини не такі уже й важливі. Справа в тому, що він поширив серед своїх найбільш божевільних прихильників список так званих центуріонів. Ми не знаємо всіх, хто потрапив у цю категорію, але там є моє ім’я, Елен і, звичайно ж, Сьюзен Дей… І ваше.

«Чому я?» – ледве було не запитав Ральф, але зрозумів, що це ще одне безглузде питання. Можливо, він потрапив під підозру Еда тому, що викликав поліцію, коли той побив Елен, але, швидше за все, це сталося з причини, яку годі збагнути. Ральф згадав, як читав десь, що Девід Берковіц – відомий також як синок Сема[26]26
  Убивця-маніяк, що тероризував Нью-Йорк у 1976 році.


[Закрыть] – стверджував, що вчинив кілька вбивств за наказом свого собаки.

– Як ви гадаєте, що саме вони спробують? – поцікавився Ральф. – Збройний наліт, як у фільмах із Чаком Норрісом?

Він посміхнувся, але Ґретхен не відповіла йому посмішкою.

– На жаль, ми не знаємо, на що вони можуть зважитися, – сказала вона. – Більш імовірно, що вони взагалі нічого не почнуть. Але уявіть, що раптом Едові або комусь із його поплічників стрельне в голову спробувати викинути вас із вікна вашої ж кухні. У балончику всього лише сльозоточивий газ. Обережність не завадить.

– Обережність, – задумливо мовив Ральф.

– Ти опинився у вишуканій компанії, – сказала Елен. – Єдиний чоловік, крім тебе, внесений у цей список, – майор Коен.

– Йому ви теж вручили таке? – запитав Ральф, беручи в руки аерозоль. Балончик на вигляд був таким же безпечним, як безкоштовні зразки крему для гоління, які він іноді одержував поштою.

– Ні, – відповіла Ґретхен, знову глянувши на годинника. Елен помітила цей жест і підвелася, тримаючи сонну дитину на руках. – У майора є ліцензія на носіння зброї.

– Звідки вам відомі такі подробиці? – поцікавився Ральф.

– Ми перевірили списки в муніципалітеті, – відповіла Ґретхен і посміхнулася. – Дозвіл на носіння зброї обов’язково фіксується.

– Он як. – Раптом йому спало на думку: – А як же Ед? Його ви перевірили? У нього є дозвіл?

– Немає. – Ґретхен похитала головою. – Але такі, як Ед, зазвичай не звертаються за дозволом, коли вони доходять до певної межі… І вам це добре відомо.

– Так, – відповів Ральф, також підводячись. – А як же ваші хлопці? За ними ви стежите?

– Звичайно.

Ральф кивнув, але вдоволення не відчув. У голосі Ґретхен проступали злегка заступницькі нотки, начебто він поставив дурне запитання. Але питання не було дурне, і якщо вона не усвідомлювала цього, вона і її друзі могли потрапити в біду. У велику біду.

– Сподіваюся, що так, – мовив він. – Можна мені знести Наталі вниз, Елен?

– Краще не треба – ти її розбудиш. – Голос Елен звучав серйозно. – Обіцяй, що носитимеш балончик із собою, Ральфе. Я не переживу, якщо ти постраждаєш через те, що намагався допомогти мені, а в Еда поїхав дах.

– Я про це подумаю. Добре?

– Добре. – Елен уважно подивилася на Ральфа. – Ти маєш вигляд набагато кращий, ніж під час нашої останньої зустрічі. Ти знову добре спиш?

Ральф посміхнувся:

– Правду кажучи, зі сном у мене й далі проблеми, але я, певно, справді почуваю себе краще, тому що ти не перша говориш мені про це.

Елен, підвівшись навшпиньки, поцілувала його в куточок рота.

– Ми будемо бачитися, правда? Вірніше, ми й далі будемо бачитися.

– З мого боку жодних заперечень, мила, якщо тільки ти не проти.

Елен посміхнулася:

– Можеш розраховувати на це, Ральфе, – ти найкращий з центуріонів-чоловіків, яких я знаю.

Утрьох вони так голосно розсміялися, що розбудили Наталі, яка уп’ялася на них сонними здивованими вічками.

6.

Провівши жінок («Я ЗА ВИБІР, І Я ГОЛОСУЮ» – стверджував напис на задньому бампері авта Ґретхен Тіллбері), Ральф знову повільно піднявся на другий поверх. Утома пудовими гирями висіла на його ногах. Зайшовши на кухню, він найперше глянув на квіти, намагаючись побачити той дивний зелений туман, що піднімається від стебел. Нічого не було. Він взяв аерозоль і почав розглядати картинку. Жінка, що героїчно пручається, і кремезний чоловік у масці й крислатому капелюсі. Ніяких тонів і півтонів, усе чітко й зрозуміло.

Ральф подумав, що божевілля Еда заразне. По всьому Деррі жінки – і Ґретхен Тіллбері, і його мила Елен також – ходили з такими ось балончиками в сумочках, і ці бляшанки насправді волали про одне: «Я боюся. У Деррі прибудуть погані чоловіки, у масках і крислатих капелюхах, і я боюся».

Ральф не хотів у цьому брати участь. Підвівшись навшпиньки, він поклав газовий балончик на кухонну шафу, потім одягнув стару шкіряну куртку. Він ішов на майданчик для пікніків у надії зіграти в шахи.

Або в карти.

Уже на порозі кухні він подивився на квіти, намагаючись змусити з’явитися той зелений туман. Однак нічого не відбулося.

«Але він був тут. І ти його бачив і Наталі теж».

Але чи бачила вона насправді? Малята завжди на що-небудь дивляться. Їх усе дивує, тому чи є підстави для впевненості?

– Я просто впевнений, – повідомив Ральф порожньому будинку. Правильно. Зелений туман був тут, і всі аури були тут, і… – І вони як і раніше тут, – закінчив Ральф, не знаючи, чи радіти цій твердій впевненості, що пролунала в його голосі, чи засмучуватися.

«А чому б тобі поки не залишити все як є, любий?»

Думка його, голос Керолайн, чудова порада.

Ральф зачинив двері й пішов до Старих Шкап Деррі.