Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 42 страниц)

(– Якщо тут і лунають голоси, Луїзо, то я їх не чую – ця клята штуковина заглушає їх).

Ральф показав на предмет у центрі кола – чорноти, що була за гранню всіх попередніх концепцій чорноти савана, апофеоза всіх саванів разом узятих. Але Луїза похитала головою:

(– Ні, не заглушає, а висмоктує їх до останньої краплі).

Вона глянула на чорний предмет із жахом і відразою:

(– Ця клята штуковина висмоктує життя з усіх предметів, що зберігаються тут… Вона намагається висмоктати життя й з нас).

Так, звичайно. Тепер, коли Луїза вимовила це, Ральф відчув, як саван – або предмет, огорнутий ним, – тисне на щось, заховане в глибинах його мозку, штовхає, крутить і розхитує… Намагаючись вирвати це щось, як виривають зуб із рожевої м’якоті ясен.

Намагається висмоктати з них життя? Близько, але не точно. Ральф подумав, що не їхні життя потрібні предмету, захованому всередині савана, як і не їхні душі… Він жадав їхньої життєвої сили. Їхнього КА.

Очі Луїзи розширилися, коли вона вловила цю думку… А тоді її погляд змістився, зупинившись у точці трішечки вище його плеча. Вона потягнулася вперед, простягаючи руку.

(– Луїзо, я не став би цього робити – ти все можеш обрушити на…)

Занадто пізно. Вона щось висмикнула, подивилася на це з виразом приголомшеного розуміння, потім простягнула Ральфові:

(– Воно ще живе – усе тут живе. Не знаю, як це можливо, однак… Воно дуже слабке. Чому?)

Луїза простягала йому білий тапочок, який колись належав або дитині, або мініатюрній жінці. Взявши його в руки, Ральф почув м’який, немов віддалений спів. Звук настільки самотній, як листопадовий вітер у холодний день, але надзвичайно приємний – цілковита протилежність скрипу чорного предмета на підлозі, який так різав слух.

Йому був знайомий цей голос. Безсумнівно.

На носаку тапочка виднілася бордова пляма. Спершу Ральф подумав, що це шоколадне молоко, але відтак зрозумів, що воно насправді: засохла кров. У цей момент він знову опинився біля «Червоного яблука», підхоплюючи Наталі, перш ніж Елен випустила крихітку з рук. Він згадав, як заплелися ноги Елен, як вона хитнулася назад, навалюючись на двері магазину, немов п’яний на стовп, простягаючи до нього руки. «Дай мені ди-ти-ну… Дай мені Нат-лі».

Він упізнав цей голос – то був голос Елен. І цей тапочок був на її нозі того дня, а крапля крові впала на носак або з розбитого носа Елен, або з рани на щоці.

А голос усе співав і співав, скреготання чорного предмета в савані не могло обірвати співу, і тепер слух Ральфа – або те, що було йому слухом у світі аур, – загострився до межі, уловлюючи голоси інших предметів. Вони співали, становлячи сумний хор.

Живі. Співали.

Вони можуть співати – усі речі, зібрані тут, можуть співати, тому що і їх власники ще можуть співати.

Їхні господарі ще живі.

Ральф знову зиркнув угору, помітивши тепер, що, хоча деякі предмети й скидаються на старі – пом’ятий саксофон, наприклад, – та майже всі вони зроблені недавно; у цьому алькові не було велосипедних коліс випуску дев’яностих років минулого сторіччя. Ральф помітив три годинники, і всі вони виявилися електронними. Зовсім нова бритва, тюбик губної помади, на якому ще зберігся цінник «Райт-Ейд».

(– Луїзо, Атропос украв ці речі в людей, які зберуться сьогодні ввечері у Громадському центрі. Так?)

(– Так, упевнена.)

Він указав на чорний кокон, що скрипів на підлозі, майже перекриваючи своїм скрипом пісню… Висмоктуючи її з предметів, що оточували його, живлячись нею.

(– Що б не було всередині цього савана, воно має безпосереднє відношення до того, що Клото й Лахесіс називали ниткою керування. Саме воно зв’язує всі ці предмети – усі ці життя – воєдино.)

(– І це перетворює їх на КА-ТЕТ, правильно?)

Ральф повернув тапок Луїзі:

(– Ми заберемо його з собою. Він належить Елен).

(– Знаю.)

Луїза довго дивилася на тапок, потім зробила те, що Ральф розцінив як украй розумну дію: відірвала смужку мережива від комбінації й прив’язала тапок до зап’ястя лівої руки на зразок браслета.

Ральф наблизився до савана й схилився над ним. Наближатися виявилось важко, але ще важче було зупинитися поруч – все одно що притулитися вухом до мотора потужного свердлильного верстата або дивитися на яскраве світло, не мружачись. Цього разу серед дзижчання можна було розрізнити окремі слова – ті, які вони чули, наближаючись до краю савана, що навис над Громадським центром: «Забирайтеся…»

Ральф затиснув вуха долонями, але це, звичайно, не допомогло. Звук лунав не зовні. Ральф опустив руки й глянув на Луїзу:

(– Що ти про це думаєш? Що робити далі?)

Ральф не знав, чого саме він чекає від неї, але відповідь була несподіваною:

(– Розріж його й забери те, що всередині, – і зроби це негайно. Та річ небезпечна. До того ж ти не замислювався, що вона може кликати Атропоса на допомогу, кудкудакаючи, мов курка з казки про бобовий стручок, що гукає Джека?)

Узагалі ж, Ральф обмірковував таку можливість, хоча й не у таких яскравих образах. «Добре, – подумав він. – Відкрити ящик і витягти приз. Ось лише як це зробити?» Ральф згадав потік світла, яким він вистрілив в Атропоса, що приманював Розалі. Але тут подібний трюк може радше нашкодити, ніж допомогти: а раптом він злякає предмет, який їм слід узяти?

«Навряд чи тобі вдасться задумане».

Ральф і сам сумнівався в успіху своєї місії… Але якщо ти оточений речами, господарі яких мусять вмерти до сходу сонця, – роздумувати не є найкращим виходом.

«Мені потрібна не блискавка, а ножиці, гострі ножиці Клото й Лахесіса…»

Ральф глянув на Луїзу, вражений ясністю образу.

– Не знаю, про що ти подумав, але зроби це якомога швидше.

6.

Ральф подивився на праву руку – руку, з якої зникли зморшки й ознаки артриту, руку, оточену яскраво-блакитною короною світла. Почуваючи себе йолопом, Ральф виставив вказівний і середній пальці, притиснувши інші до долоні й згадуючи дитячу гру – камінь розбиває ножиці, ножиці ріжуть папір, папір прикриває камінь.

«Стань ножицями, – подумав він. – Мені потрібні ножиці. Допоможи».

Нічого. Він глянув на Луїзу, вона дивилася на нього з моторошною безтурботністю. «О, Луїзо, якби ти тільки знала», – подумав Ральф, але тут же стер свою думку. Тому що він відчув щось.

Так. Щось.

Цього разу він не став оформлювати думки в слова, а створив образ: не ті ножиці, якими Клото перерізував «мотузочку» Джиммі В., а величезні ножиці його матері для стрижки овець – довгі, вузькі леза, гострі як бритва. Поринаючи усе глибше в стан концентрації, Ральф навіть побачив два слова, вигравірувані на лезі: «ШЕФФІЛДСЬКА СТАЛЬ». Він знову відчув внутрішню зміну, але вже не спалах, а повільну й надзвичайно потужну м’язову напругу. Ральф зосередив погляд на пальцях руки й зусиллям волі змусив створені уявою ножиці відкритися й закритися. Коли образ підкорився йому, Ральф повільно розвів і звів пальці, створюючи щось на кшталт літери «V», яка звужувалася й розширювалася.

Тепер він почував, як енергія, яку він запозичив у Нірвани й жебрака, збирається в голові й, поколюючи мурашками, стікає в пальці правої руки.

Аура, що оточувала виставлені вказівний і середній пальці, згущувалася… І подовжувалася, набуваючи форми вузьких лез. Ральф почекав, поки аура видовжилася на п’ять дюймів, потім розвів і звів пальці. Леза відкрилися і закрилися.

(– Нумо, Ральфе! Дій!)

Так – він не міг дозволити собі чекати й експериментувати. Він почував себе акумулятором, за допомогою якого намагаються завести занадто велику машину. Ральф почував, як уся його енергія стікає по руці в леза. Це не могло тривати довго.

Нахилившись, Ральф устромив зведені разом леза в саван. Він так захопився створенням ножиць, що перестав чути – принаймні усвідомлено – оте хрипке дзижчання, але коли вістря ножиць устромилося в чорну оболонку, саван раптово зайшовся криком болю й тривоги. Ральф побачив, як із савана потекла густа темна рідина, що нагадувала кров’янистий гній. І в той же час потік енергії з нього самого посилився вдвічі. Ральф зрозумів, що він бачить, як його власна аура повільними хвилями стікає по руці, і відчував, як вона витончується довкола нього, послаблюючи захист.

(– Поквапся, Ральфе! Поквапся!)

Він напружився й розкрив пальці. Мерехтливі блакитні леза також розкрилися, розпорюючи чорне яйце. Воно пискнуло, і два яскраво-червоні спалахи пробігли по його поверхні. Ральф стиснув пальці й побачив, як леза, що виросли на них, різко заклацнулися, розрізаючи щільну чорну речовину, що була наполовину шкаралущею, наполовину плоттю. Ральф скрикнув. Але не від білю, а від виснажливої втоми. «Напевно, так почувається людина, що стікає кров’ю», – подумав він.

Усередині кулі блиснуло щось золоте.

Ральф зібрав усю свою силу й розкрив пальці для ще одного розрізу. Спершу він сумнівався, що йому це вдасться – здавалося, пальці склеєні «Суперцементом», – але вони, нарешті, відкрилися, розширюючи поріз. Тепер він бачив захований усередині предмет: маленький, круглий, блискучий. Раптово серце затріпотіло у нього в грудях. Мигнули блакитні леза.

(– Луїзо! Допоможи!)

Жінка обхопила його зап’ястя. Ральф відчув, як сила загуділа в ньому оновленими хвилями. Він здивовано спостерігав, як ущільнювалися ножиці. Тепер лише одне лезо було блакитним, друге стало перлово-сірим.

Луїза скрикнула: (– Ріж! Ріж негайно!)

Ральф зімкнув пальці, тепер леза пропороли в савані широкий розріз. Саван видав останній тремтливий крик. Став повністю червоним і зник. Леза ножиць, що виросли на пальцях Ральфа, спалахнувши, розчинилися. Ральф заплющив очі, відчуваючи, як піт великими теплими краплями, наче сльози, струменіє по його щоках.

(– Луїзо? Як ти?)

(– Нічого… Тільки виснажена. Не уявляю, як я зможу дістатися до сходів, не кажучи вже про те, щоб піднятися нагору. Не певна, чи я можу бодай звестися на ноги).

Ральф розплющив очі й, обіпершись руками об зігнуті коліна, нахилився. На підлозі, на місці савана, лежала чоловіча обручка. На внутрішньому боці її було вигравірувано:

«Е. Д. – Е. Д. 5-8-87».

Елен Діпно й Едвард Діпно. П’ятого серпня 1987 року.

Саме за цим вони і прийшли сюди. В Еда була вкрадена обручка. Залишалося лише взяти її… Покласти в кишеню… Знайти сережки Луїзи… І вибратися звідси.

7.

Коли Ральф потягнувся до обручки, йому пригадалися рядки вірша – цього разу не Стівена Добінса, а Толкіна, який вигадав гоббітів, – про них думав Ральф у затишній, обвішаній фотографіями вітальні Луїзи. Років тридцять тому Ральф читав про Фродо, Ґендельфа, Соронеа й Темного Лорда[54]54
  Персонажі роману Дж. Р. Толкіна «Володар перснів».


[Закрыть] – історію, настільки схожу на те, що відбувалося зараз, що Ральф навіть згадав про неї – і рядки легко зринули в його пам’яті:

 
Один перстень, щоб правити всім сущим.
Один перстень, щоб знайти їх.
Один перстень, щоби пов’язати їх всіх
І привести у землю Мордор,
Де тіні блукають.
 

«Я не можу взяти перстень, – подумав Ральф. – Він настільки ж міцно прив’язаний до колісниці КА, як я й Луїза, і я не зможу взяти перстень. Чи, можливо, торкнутися до нього буде все одно, що торкнутися оголених дротів зі струмом високої напруги, і я помру раніше, ніж встигну це усвідомити».

І все ж Ральф не вірив, що це можливе. Якщо перстень не можна було взяти, то навіщо тоді його захищав саван? Якщо перстень не можна було взяти, то чому тоді сили, які стоять за Клото й Лахесісом – і Дорренсом, не варто забувати й про Дорренса, – відправили їх із Луїзою сюди?

«Один перстень, щоб правити всім сущим. Один перстень, щоб знайти їх», – подумав Ральф, згрібаючи в долоню обручку Еда. Миттєвий біль пронизав руку; і в ту ж мить ніжно співаючі голоси украдених Атропосом предметів злилися в гармонійному зойкові тріумфу.

Із грудей Ральфа вирвався звук – може, скрик, а може, стогін. Він підняв перстень, міцно затиснувши його в правій руці. Відчуття перемоги співало в його венах, мов вино або…

– Ральфе.

Він глянув на Луїзу, але вона дивилася на те місце, де лежала обручка Еда Діпно, і в її очах застиг вираз страху й замішання. Там, де лежала обручка Еда, й далі лежала обручка Еда. Той же блискучий золотий кружечок з написом «Е. Д. – Е. Д. 5-8-87» на внутрішньому боці.

Ральф заледве стримався, щоб остаточно не запанікувати. Він розтиснув долоню, гадаючи, що обручка, незважаючи на його відчуття, зникла, – але вона лежала в центрі долоні, між лінією любові й лінією життя, відбиваючи лиховісне червоне світло страшного лігвища.

«Е. Д. – Е. Д. 5-8-87».

Дві ідентичних обручки.

8.

Одна в руці, інша на підлозі, ніяких див. Принаймні, Ральф їх не бачив.

Луїза потягнулася до обручки, яка замінила першу, і взяла її в руки. Поки вони розглядали її, над підлогою розлилося примарно-золотаве світіння, яке ущільнилося в третю обручку. Як і в перших двох, із внутрішнього боку був напис: «Е. Д. – Е. Д. 5-8-87».

Ральф пригадав ще одну розповідь – не довгу казку Толкіна про персні, а розповідь лікаря Цейсса, яку він читав дітям сестри Керолайн на початку п’ятдесятих. Минуло стільки років, але Ральф ніколи не забував цю казку, більш глибоку й хвилюючу, ніж звичні оповідки лікаря про пацюків і котів. Казка називалася «П’ятсот капелюхів Бартолом’ю Каббінса» – не дивно, що він згадав про неї зараз.

Бідолаха Бартолом’ю, на жаль, прийшов у місто із села саме в той момент, коли там був Король. У присутності монарха всі його піддані мусили знімати капелюха, і Бартолом’ю безуспішно намагався впоратися із цим завданням: щоразу на місці знятого капелюха з’являвся точнісінько такий же.

(– Ральфе, що відбувається? Що це означає?)

Він похитав головою, переводячи по колу погляд з одного персня на інший. Три однакових персні, як і капелюхи бідолашного Бартолом’ю Каббінса, які він намагався зняти.

Хоча ні, за деякий час капелюхи на голові нещасного Бартолом’ю почали змінюватися, стаючи все вищими й вигадливішими.

«Невже те саме буде відбуватися й з перснями, Ральфе? Ти впевнений?»

Ні, він так не вважав. Піднявши перший з них, Ральф відчув різкий біль. Луїза, однак, не виявила ніяких ознак фізичного дискомфорту.

«І голоси – я не чув їх, коли Луїза піднімала другий перстень».

Ральф нахилився й підібрав третій. Ні болю, ні крику предметів, які були тут стінами, – лише тихий спів. А в цей час на місці попередніх перснів матеріалізувався четвертий, але Ральф лише мимохідь глянув на нього. Він дивився на перший перстень, що лежить між лінією любові й лінією життя на долоні правої руки.

«Один перстень, щоб правити всім сущим, – подумав він. – Один перстень, щоб зв’язати їх усіх. І це саме ти, красунчику. Усі інші – підробка».

Це можна й перевірити. Ральф приклав персні до вух. Той, що в лівій руці, мовчав; у правій же – той, якого він дістав із савана, – слабко відлунював останнім зойком чорної кулі.

Перстень у правій руці був живий.

(– Ральфе?)

Холодний, вимогливий потиск руки Луїзи. Ральф глянув на неї й викинув перстень з лівої руки. Підняв іншу руку і, як у телескоп, уважно подивився на напружене, дивно молоде обличчя Луїзи крізь обручку.

(– Ось він. Інші – лише щось на кшталт чисел у складному математичному завданні.)

(– Ці персні нічого не означають?)

Ральф завагався, не знаючи, що відповісти… Тому що персні були важливі. Але Ральф не знав, як вилити інтуїтивне розуміння в слова. Доки фальшиві кільця продовжують з’являтися на підлозі, мов капелюхи на голові бідолахи Бартолом’ю, майбутнє, проявне саваном навколо Громадського центру Деррі, залишалося єдиним можливим майбутнім. Однак перший перстень, який Атропос украв у Еда (можливо, коли той спав поруч із Елен у затишному будиночку, тепер порожньому), міг усе змінити.

Дублікати були фальшивками, що зберігають форму КА, – так спиці, які променями вибігають із маточини, зберігають форму колеса. Оригінал, однак…

Ральф подумав, що оригінал і був тією маточиною: один перстень, щоб зв’язати їх усіх.

Він сильно стис перстень, відчуваючи, як той врізається в долоню, а тоді опустив у кишеню.

«Одного нам не сказали щодо КА, – подумав Ральф. – Вони не попередили про хитрість. Точнісінько так стара, бита життям риба не зривається одразу з гачка, а продовжує битися в руці, намагаючись вирватися на волю».

Це було схоже на мандрівку по піщаній дюні – за кожні два кроки вперед скочуєшся на крок назад. Вони поїхали в Гай-Рідж і виконали щось, але Ральф не знав, що саме, хоча Дорренс і запевнив їх у тому, що вони все зробили правильно. За словами старого Дора, головне завдання вони мали виконати тут. І вони прийшли сюди й узяли вкрадене в Еда, але цього було все ще недостатньо, чому? Тому що КА – це риба, КА – піщана дюна, КА – колесо, що не бажає зупинятися й підминає все на своєму шляху. Колесо з неймовірною кількістю спиць.

Але найдужче КА скидалося на перстень.

На обручку.

Раптом Ральф зрозумів, що розмови на лікарняному даху і всі спроби Дорренса щось пояснити не могли виразити суті того, що відбувається: невизначений статус Еда, його хитке становище поміж Визначеністю та Випадковістю плюс зустріч збитого з пантелику Еда з Атропосом наділили його величезною силою. Відчинилися двері, крізь які проникнув демон на прізвисько Кривавий Цар, потужніший від Клото, Лaxecica й Атропоса разом узятих. І навряд чи цього демона може зупинити Ральф Робертс.

(– Ральфе?)

(– Один перстень, щоб правити всім, Луїзо, – один перстень, щоб знайти.)

(– Про що це ти?)

Він поплескав по кишені, відчуваючи опуклість Едової обручки, потім обійняв Луїзу за плечі:

(– Фальшиві обручки – спиці, але оце – маточина. Забери маточину, і колесо не зможе обертатися).

(– Ти впевнений?)

Так, він був упевнений. Але не знав, як усе зробити.

(– Так. А тепер ходімо – виберемося звідси, поки ще є змога.)

Ральф дав Луїзі змогу першою пролізти під обіднім столом, потім, опустившись на коліна, поповз слідом. На мить затримався й оглянувся через плече. Перед його очима постало жахливе видовище: хоча дзижчання не повернулося, навколо фальшивого персня утворювався саван, приглушаючи блиск золота.

Ральф як заворожений дивився на це, потім зусиллям волі відвів погляд і поповз далі.

9.

Ральф побоювався, що вони витратять дорогоцінний час, кружляючи заплутаним лабіринтом складу Атропоса, але повернення назад виявилося справою неважкою, їхні власні сліди, підталі, але цілком видимі, виявилися чудовим гідом. Коли жахлива кімната залишилася позаду, Ральф відчув себе набагато сильнішим, однак Луїза аж похитувалася.

Опинившись у брудному житлі Атропоса, Луїза налягла на Ральфа всією своєю вагою. Він запитав про її самопочуття. Луїза, знизавши плечима, вимучено посміхнулася:

(– Мої проблеми пов’язані з перебуванням у цьому місці. І неважливо, наскільки високо ми піднялися, однаково тут жахливо. Як тільки я потраплю на свіже повітря, мені стане краще. Чесно.)

Ральф сподівався, що вона права. Тепер, входячи в лігвище Атропоса, він уже придумував привід, щоб відправити Луїзу вперед. Це дало б йому змогу швидко обшукати приміщення. Якщо він не знайде сережки, отже, вони все ще у вухах Атропоса.

Ральф помітив, що комбінація знову визирає з-під спідниці Луїзи, і хотів сказати їй про це, та раптом бічним зором уловив неясний рух. Він подумав, що по дорозі назад вони забули про обережність – можливо, через утому, – і тепер за безтурботність їм доведеться платити високу ціну.

(– Луїзо, обережно!)

Занадто пізно. Ральф відчув, як сіпнулася її рука, коли істота в брудному халаті обхопила її за талію й потягла назад. Голова Атропоса не сягала Луїзі й до пліч, однак карлик все-таки простяг своє брудне лезо над нею. Коли Ральф інстинктивно кинувся до Атропоса, той опустив скальпель, торкаючись лезом перлово-сірої «мотузочки», що виходила з німба навколо її голови. Карлик ощирився в торжествуючій усмішці:

(– Ані кроку вперед, шот-таймере… Ні єдиного!)

Що ж, принаймні йому не треба турбуватися про вкрадені сережки Луїзи. Вони блищали в мочках вух Атропоса. Радше саме їхній вигляд, а не окрик утримав Ральфа.

Скальпель піднявся вгору… але тільки трішки.

(– Здається, ви в мене дещо забрали, шоттери? Не треба заперечувати, я знаю. А тепер ви мені його віддасте.)

Скальпель знову наблизився до «мотузочки» Луїзи й тупим кінцем погладив її.

(– Ти повернеш мені його, інакше ця сучка вмре у тебе на очах, а ти будеш стояти й спостерігати, як її аура перетворюється на чорний саван. Подобається така перспектива? Віддавай персня.)

Розділ двадцять шостий

1.

Усмішка Атропоса сяяла огидним тріумфом і…

«І страхом. Він захопив тебе зненацька. Він тримає скальпель біля «мотузочки» Луїзи, стискаючи її шию рукою, і все ж він боїться тебе до смерті. Чому?»

(– Нумо! Досить гаяти час, недоумку! Віддавай перстень!)

Ральф повільно поліз у кишеню й намацав перстень, гадаючи, чому Атропос не вбив Луїзу одразу. Він же напевно не має наміру їх відпускати.

«Він боїться, що я можу оглушити його телепатичним ударом карате. І це лише початок. Гадаю, він боїться, що я скручу його. Боїться сутності, яка управляє ним. Боїться Кривавого Царя. Та ти боїшся свого хазяїна, мій огидний друже?»

Ральф затиснув перстень між великим і вказівним пальцями:

(– Підійди й візьми. Не соромся.)

Обличчя Атропоса перекосилося з люті:

(– Я вб’ю її, хіба ти не чув? Чи ти домагаєшся її смерті?)

Ральф дуже повільно підняв ліву руку. Відповідь була невтішною. Навряд чи в нього вистачить сил розкроїти цю лису голову. До того ж…

Ральфові не сподобалося те, що він побачив: на зміну панічній усмішці Атропоса прийшла спокійна впевненість. Він відчув, як божевільні очка обмацують поглядом його обличчя, тіло, але в основному його ауру. Ральф чітко уявив собі механіка, що перевіряє, скільки бензину залишилося в машині.

«Зроби ж що-небудь, – поглядом прекрасних очей молила Луїза. – Будь ласка, Ральфе».

Але він не знав, що робити. Не було жодної ідеї. Усмішка Атропоса стала ще впевненішою і нахабнішою:

(– Та ти роззброєний, Шотті. Як сумно.)

(– Тільки зачепи її – і я тобі не позаздрю, гівнюк.)

Атропос посміхався:

(– Тим, що в тебе залишилося, ти й пацюка не зможеш відігнати. Чому б не стати хорошим хлопчиком і не віддати перстень…)

(– Ах ти, недоноску!)

Це Луїза вступила в розмову. Вона вже не дивилася на Ральфа, вона дивилася в дзеркало, перед яким Атропос приміряв останні трофеї – хустку Розалі, скажімо, чи панаму Білла Мак-Ґоверна. У її широко розплющених очах палала лють, і Ральф знав чому.

(– Це МОЄ, підлий злодію!)

Вона різко рвонулася назад, використовуючи перевагу у вазі й притискаючи Атропоса до стіни. Карлик захрипів. Рука, що стискала скальпель, зметнулася вгору, лезо встромилося в суху штукатурку. Луїза повернулася до карлика, її обличчя палало люттю – вона була так разюче несхожа на «нашу Луїзу», що Мак-Ґоверн знепритомнів би, якби побачив її зараз. Її руки тяглися до вух карлика. Палець Луїзи встромився йому в щоку. Атропос завив, як собака, якому наступили на лапу, потім знову схопив жінку за талію й повернув її спиною до себе.

Він уже приготувався перерізати «мотузочку», коли Ральф загрозливо похитав пальцем правої руки. Вирвавшись із нігтя, слабкий, ледь помітний спалах світла вдарився об лезо скальпеля, моментально відкидаючи його від «мотузочки» Луїзи. І все – Ральф відчув, що його особиста зброя тепер спорожніла.

Атропос скалив зуби через плече Луїзи, у той час як жінка звивалася в його руках. Вона не намагалася вирватись; вона хотіла розвернутися, імітуючи жест пилки. Атропос стиснувся.

(– Якщо ти доторкнешся до неї лезом, я так ударю, що тобі доведеться збирати свої мізки по стіні. Я не жартую.)

(– Віддай перстень, шот-таймере.)

«Вони не можуть брехати, – раптом згадав Ральф. – Не знаю, чи говорили мені про це, чи я зрозумів інтуїтивно, але вони не можуть брехати. А ось я можу».

(– Ось що я скажу тобі, містере А. Пообіцяй, що виконаєш умови угоди, і перстень твій.)

Атропос кинув на нього погляд, у якому проглядав сумнів, змішаний з підозрілістю:

(– Угода? Що ти маєш на увазі?)

(– Ральфе, ні!)

Ральф подивився на жінку, потім на Атропоса й підніс ліву руку до щоки, не роздумуючи, як цей жест сприйме лисий лікар-карлик. Скальпель щільніше притиснувся до «мотузочки», утворюючи темну пляму в точці дотику. Великі краплі поту виступили на чолі Атропоса, а коли він заговорив, у голосі його чулася паніка:

(– Не смій метати в мене блискавки! Вона вмре, якщо ти зробиш це!)

Ральф поспішно опустив руку, потім, немов хлопча, що провинилося, зчепив руки за спиною. Перстень Еда й далі був затиснений у жмені, – не роздумуючи, Ральф опустив його в задню кишеню штанів. І тільки в цей момент він зрозумів, що не має наміру віддавати персня. Навіть якщо доведеться за це заплатити життям Луїзи – їх обох, – він не віддасть. Хоча, можливо, до цього й не дійде.

– Угода означає, що ми обоє підемо собі, пане А., – я віддам тобі перстень, а ти мені мою подругу. І ти пообіцяєш, що не заподієш їй шкоди. Що скажеш?

(– Ні, Ральфе, ні!)

Але слова не могли передати всіх відчуттів Атропоса. Його погляд горів таким страхом, такою неспроможною люттю! Якщо коли-небудь він і жалкував, що не здатен брехати, то зараз пошкодував напевно. Але ж було потрібно від нього лише одне – сказати: «Угода відбулася», і тоді Ральфові було б непереливки. Але Атропос не міг сказати, тому що не міг брехати.

«Він знає, що його загнали в глухий кут, – подумав Ральф. – І тут зовсім не важливо, переріже він “мотузочку” Луїзи чи відпустить її, – він вважає, що в будь-якому разі я розправлюся з ним, і він не помиляється».

«І що ж ти можеш з ним зробити, любий, – пролунав голос Керолайн, у якому чувся сумнів. – Чи багато в тобі після розкриття савана, який оточував перстень, залишилося сили, щоб напасти на нього?»

Луїза щосили впиралася ногами, намагаючись своєю вагою придавити Атропоса, й, не роздумуючи над тим, що він робить, Ральф кинувся вперед, падаючи на коліна і розводячи руки в сторони. Він був схожий на збожеволілого нареченого, який вимагає руки і серця. Луїза мало не вдарила його в горло. Ральф смикнув за поділ спідньої спідниці, яка зісковзнула із шовковим шерехом. А Луїза продовжувала кричати:

– Мерзенний злодій! Ось тобі, ось! Подобається?

Атропос скрикнув від болю, а коли Ральф глянув угору, то побачив, що Луїза вчепилася зубами в праве зап’ястя карлика. Скальпелем, затиснутим у лівій руці, Атропос спробував перерізати її «мотузочку», промахнувшись лише на дюйм. Ральф схопився на ноги і, вже не розуміючи, що робить, накинув рожевий шовк спідниці на занесену над Луїзою руку Атропоса… і на його голову.

(– Тікай від нього, Луїзо! Біжи!)

Вона вирвалася з рук карлика й, похитуючись, побрела до столу в центрі нори, витираючи з губ кров Атропоса… Але обличчя її й далі палало гнівом.

Атропос, борсаючись у рожевому шовку, метнувся за нею. Але Ральф перехопив його й відштовхнув до арки:

(– Не вийде, друже!)

(– Відпусти мене! Відпусти зараз же, виродку! Ти цього не зробиш!)

«Найдивніше, що він дійсно вірить у це, – подумав Ральф. – Йому так довго ніхто не заважав, що він геть забув, на що здатні шот-таймери. Але я це виправлю».

Ральф згадав, як Атропос перерізував «мотузочку» Розалі після того, як та покірно лизнула його руку, і ненависть до цього хитрого, лютого, божевільного чудовиська вибухнула в ньому, мов перезріла печериця. Він схопив за край Луїзиної спідниці й двічі обмотав її навколо кулака, натягаючи матерію так щільно, що під нею рожевою посмертною маскою проступили риси Атропоса.

Потім, коли вістря скальпеля розрізало матерію, Ральф розкрутив Атропоса, немов древній воїн пращу, кидаючи камінь, і викинув його крізь дверну пройму. Якби Атропос упав, він постраждав би не так сильно, але він не просто впав – він із гуркотом ударився об камінь, що лежав перед порогом, скрикнув від болю й опустився на коліна. На рожевому шовку почали розпускатися криваві квіти. Скальпель зник у прорізі. Ральф кинувся слідом за Атропосом, коли скальпель з’явився знову, розширюючи проріз, крізь який визирало перекошене обличчя істоти.

З носа Атропоса цибеніла кров, лоб і скроні також були обагрені кров’ю.

(– Припини! Попереджаю тебе, шот-таймере! Ти пожалкуєш, що взагалі з’явився на цей…)

Проігнорувавши погрозу, Ральф з усієї сили жбурнув Атропоса вперед. Руки карлика й далі були заплутані в спідниці, і він проїхав по підлозі обличчям. Крик болю й подиву вирвався з грудей Атропоса. Дивно, але десь глибоко в мозку Ральф почув нашіптування Луїзи, яка переконувала, що достатньо – цілком достатньо. Вона просила не вбивати цього психа, не завдавати болю істоті, яка щойно намагалася вбити її. Атропос хотів перевернутися на спину, але Ральф ударив його ще раз і притиснув коліном до підлоги.

(– Не рухайся, друже! Мені більше подобається, коли ти лежиш спокійно!)

Ральф глянув на Луїзу й помітив, що лють її минула так само раптово, як і прийшла, – немов каприз погоди. Наприклад, торнадо, що обрушився посеред ясного дня, зірвав дах із сараю, а потім знову зник. Луїза показувала на Атропоса:

(– У нього мої сережки, Ральфе. Цей злодій носить мої сережки.)

(– Я знаю. Бачив.)

Усмішка Атропоса зринула в розрізі шовку – то було обличчя найпотворнішої дитини в момент появи на світ. Ральф відчував, як під його коліном тремтять напружені м’язи спини огидного чудовиська, і згадав прислів’я: «Хто піймав тигра за хвіст, не зважиться відпустити його». Саме тепер, у підземному лігвищі, відчуваючи себе персонажем казки, придуманої безумцем, Ральф осягнув якийсь вищий сенс цього прислів’я. Раптова лють Луїзи й випадкове невідання Атропоса дозволили Ральфові принаймні тимчасово взяти гору. Питання, з яким не можна було зволікати, полягало в наступному: що робити далі?

Рука, що стискала скальпель, зробила змах, але удар виявився слабким і неприцільним. Ральф з легкістю ухилився. Схлипуючи й вивергаючи прокльони, але все ж не відчуваючи страху, Атропос знову накинувся на нього.

(– Дай мені лише встати, старий виродку! Дурний сивий шот-таймере! Зморшкуватий вилупок!)

(– Останнім часом я маю набагато кращий вигляд, друже! Хіба ти не помітив?)

(– Підар! Чокнутий шот-таймере! Ти ще пожалкуєш! Покаєшся!)

«Ну, що ж, – подумав Ральф. – Принаймні, він не проситься. Я очікував, що тепер він буде благати мене».

Атропос продовжував орудувати скальпелем. Ральф спокійно завдав йому кілька слабких ударів, потім однією рукою схопив за горло розпростерту на підлозі істоту.

(– Ральфе! Ні! Не треба!)

Він похитав головою, не розуміючи, що виражає його жест: роздратування, впевненість чи те й інше воднораз. Доторкнувшись до Атропоса, Ральф відчув, що той весь тремтить. Лисий лікар хрипло скрикнув, але Ральф не забрав руку, намагаючись стиснути горло супротивника й не дивуючись тому, що не може цього зробити. А проте, хіба не говорив Лахесіс, що тільки шот-таймер може протистояти волі Атропоса? Але яким чином? Атропос мерзенно захихикав.