Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 42 страниц)

Він усе ще дивився вгору, пошкрябуючи щетину, коли Ральф повернув ліворуч і рушив по Госпітл-драйв до низького цегляного будинку, де був Центр допомоги жінкам.

5.

Тепер, коли зійшло сонце, біля будинку чергував лише один охоронець, демонстрантів же не було зовсім. У зв’язку з їхньою відсутністю Ральф згадав кіноепопею про джунглі, яку він бачив ще замолоду, – особливо той епізод, в якому замовкали тамтами аборигенів і герой – Джон Голл чи Френк Бак – обертався до свого сусіда й казав, що йому це не подобається, занадто тихо. Охоронець дістав блокнот, глянув на «олдсмобіль» Ральфа і щось записав – швидше за все, номерні знаки. Потім по всіяній листям доріжці наблизився до них.

Ральф припаркувався і вийшов, обійшовши навколо машини, щоб відчинити дверцята Луїзі.

– І як же ти впораєшся з цим? – поцікавилася Луїза, коли він простягнув їй руку, допомагаючи вийти.

– Нам доведеться трохи схитрувати, головне – не зариватися. Правильно?

– Правильно. – Вона нервово обсмикнула пальто, а потім блиснула мегаватною посмішкою у бік охоронця:

– Доброго ранку, офіцере.

– Доброго. – Він подивився на годинника. – Не думаю, що там хто-небудь є, крім реєстратора й прибиральниці.

– А нам саме й потрібна реєстратор, – радісно мовила Луїза. – Барбі Річардс. Її тітка Сімона попросила дещо передати їй. Дуже важливе. Скажіть, що її хоче бачити Луїза Чесс.

Охоронець подумав, потім кивнув на двері:

– Гаразд. Проходьте, мем.

Луїза, посміхаючись ще сліпучіше, мовила:

– Ми на секундочку, правда, Нортоне?

– Радше на секунду з половиною, – погодився Ральф. А коли вони вже підходили до будинку, він нахилився до неї й прошептав: – Нортон? Чудово, Луїзо. Виходить, Нортон?

– Я сказала перше, що спало мені на думку, – відповіла вона. – Напевно, я згадала фільм «Молодята» – Ральф і Нортон, пам’ятаєш?

– Так, – відповів він.

Двоє дверей виявилися замкненими, зате треті були відкриті, і вони зайшли всередину. Ральф стиснув долоню Луїзи й відчув потиск у відповідь. Одночасно він відчув концентрацію, посилення волі й свідомості. Здавалося, все довкола нього перетворилося на око світу, яке спершу змигнуло, а потім широко розплющилося. Усе навколо них.

Приймальна палата була оформлена підкреслено просто. На стінах висіли плакати того типу, які іноземні туристичні агентства розсилають, беручи лише за вартість пересилки. Єдиним винятком було величезне чорно-біле фото молодої жінки в просторій сукні для вагітних. Вона сиділа за стійкою, тримаючи в руці келих із мартіні. «КОЛИ ВИ ВАГІТНІ, ВИ НІКОЛИ НЕ П’ЄТЕ САМІ» – стверджував напис під фотографією. І жодних ознак того, що в кімнаті або кімнатах, розташованих за приємним, нічим не примітним вестибюлем, роблять аборти.

«А чого ти сподівався? – подумав Ральф. – Реклами? Плаката із зображенням внутрішньоутробного плоду, що висів би між видами острова Капрі й італійських Альп? Спустися на землю, Ральфе».

Ліворуч від них огрядна жінка років п’ятдесяти витирала кавовий столик; поряд з нею був візок з різними мийними засобами. Жінку огортала темно-синя аура, поцяткована хворобливими чорними плямами, що обліпили серце й легені, немов потворні комахи. Жінка дивилася на них з виразною підозрою.

Водночас на них уважно дивилася ще одна жінка – щоправда, без тієї підозри, що прозирала в очах прибиральниці. Ральф упізнав її з телеінтерв’ю в день інциденту з ляльками. Племінниця Сімони Кастоньї, тридцяти п’ятилітня брюнетка, прекрасна й у таку ранню пору. Вона сиділа за сірим металевим столом у хмарі лісисто-зеленої аури – більш здорової, ніж поле прибиральниці. На столі стояла гранована ваза з осінніми квітами.

Жінка напружено посміхалася, не впізнаючи їх, потім показала пальчиком на годинника.

– Ми відчиняємося о восьмій, – сказала вона, – і навряд чи сьогодні зможемо допомогти вам. У всіх лікарів вихідний. У нас сьогодні знаменний день.

– Я знаю, – запевнила її Луїза й ще раз стиснула руку Ральфа, перш ніж відпустити її. У його голові почувся тихесенький голос Луїзи:

(– Стій на місці, Ральфе. У неї там…)

Луїза послала йому образ ще слабший, ніж думка, – і той образ моментально розтанув. Цей спосіб спілкування набагато легше давався на верхніх рівнях, але того, що він побачив, було достатньо. Рука, якою Барбара Річардс показувала на годинника, лежала на столі, але друга, захована під столом, торкалася маленької білої кнопки. Якщо хтось із них поведеться хоч трішечки дивно, вона натисне кнопку, викликаючи спершу їхнього знайомця з блокнотом, що стояв біля входу, а потім і майже всю службу безпеки Деррі.

«Саме за мною вона стежить більш уважно, тому що я чоловік», – подумав Ральф.

Коли Луїза підійшла до столика реєстратури, Ральф із прикрістю подумав, що в такій атмосфері Деррі цей вид статевої дискримінації – неусвідомленої, але дуже дієвої – може довести цю гарненьку темноволосу жінку до біди… Можливо, навіть до смерті. Він згадав, що, за словами Лейдекера, однією з божевільних спільниць Еда була жінка. «Одутле прищаве обличчя, – казав той, – і такі товстенні лінзи окулярів, що очі нагадують яйця-пашот». Її звуть Сандра Якось. І якщо до столика наблизиться ця Сандра Якось, як підходить зараз Луїза, спершу відкриваючи свою сумочку, а потім засовуючи туди руку, чи натисне жінка з лісисто-зеленою аурою кнопку тривоги?

– Можливо, ти не пам’ятаєш мене, Барбаро, – говорила тим часом Луїза, – тому що я нечасто зустрічалася з тобою після того, як ти закінчила коледж, тоді ти дружила з хлопчиком Спаркмейєрів…

– О Боже, Ленні Спаркмейєр, я не згадувала про нього стільки часу, – мовила Барбара Річардс і зніяковіло засміялася. – Але вас я пам’ятаю. Луїза Деленсі. Ви й далі граєте?

– Чесс, а не Деленсі, але ми все ще граємо. – У голосі Луїзи звучало задоволення від того факту, що її пам’ятають, і Ральф сподівався, що вона не забуде про мету їхнього візиту. Але хвилювався він даремно. – Сімона попросила мене передати записку Ґретхен Тіллбері. – Вона дістала із сумочки аркуш. – Ти можеш передати їй це?

– Сумніваюся, що сьогодні мені вдасться поговорити з Ґретхен навіть по телефону, – мовила Річардс. – У неї дуже багато роботи.

– Уявляю. – Луїза щиро зареготала. – Однак не думаю, що це горить. У Ґретхен є племінниця, яка отримала стипендію на навчання в університеті Нью-Гемпшира. Дивно, але люди діють наполегливіше, коли хочуть повідомити погану новину, а ось хорошу…

– Справді, – погодилася Річардс, простягаючи руку до аркуша. – І все ж я із задоволенням передам це Ґретхен…

Луїза взяла Барбару за зап’ястя, і спалах сірого світла – настільки яскравого, що Ральф замружився, – освітив руку молодої жінки, її плече, шию. Світіння німбом закружляло навколо її голови, а потім зникло.

«Ні, не зникло, – подумав Ральф. – Воно просочилося всередину».

– Що це було? – підозріло запитала прибиральниця. – Щось гримнуло?

– Швидше за все, вихлоп машини, – пояснив Ральф.

– Ну, звичайно, – гумкнула вона. – Ці трикляті мужики все знають. Чуєш, Барбі?

Річардс підтакнула. Голос жінки звучав абсолютно нормально, але Ральф бачив перламутрово-сірий туман, що огортав її очі.

– Гадаю, він правий, але краще б тобі перевірити, чи не сталося чого, – попросила вона прибиральницю. – Ми повинні бути гранично обережні.

– Добре. – Прибиральниця відставила пляшку зі склоочисником убік, рушила до дверей (обдарувавши Ральфа поглядом, який промовляв: «Ти старий, але можу заприсягтися, що десь там у тебе все ще ховається пеніс») і вийшла на вулицю.

Як тільки жінка вийшла, Луїза схилилася над столом:

– Барбаро, мені й моєму другові необхідно негайно поговорити із Гретхен Тіллбері, – сказала вона. – Віч-на-віч.

– Її тут немає. Гретхен зараз у Гай-Рідж.

– Як туди доїхати?

Річардс перевела погляд на Ральфа. У сірих, майже без зіниць очах застигло занепокоєння. Жінка скидалася на раптово ожилу грецьку статую. Темно-зелена аура сполотніла.

«Ні, – подумав він. – Це сіра аура Луїзи тимчасово перекрила поле жінки».

Луїза оглянулася, простеживши за поглядом Барбари Річардс, спрямованим на Ральфа, потім знову повернулася до неї:

– Звичайно, він чоловік, але зараз цілком безпечний. Обіцяю, все буде добре. Ми не заподіємо шкоди ні Гретхен Тіллбері, ні іншим жінкам у Гай-Рідж, але нам необхідно переговорити з Ґретхен, тому скажи, як туди дістатися. – Луїза знову торкнулася руки Річардс, передавши частину свого сірого світіння.

– Обережно, не нашкодь, – ледь чутним голосом попередив Ральф.

– Постараюся, але вона повинна заговорити. – Луїза схилилася ближче до Річардс. – Нумо ж, Барбаро, кажи. Як нам проїхати?

– По шосе № 33 виїдете з Деррі, – мовила Барбі. – Потім кілометрів п’ятнадцять по старому Ньюпортському шосе, ліворуч побачите величезний червоний фермерський будинок, за ним два сараї. Потім перший поворот ліворуч…

Повернулася прибиральниця.

– Пітер нічого не чув… – Вона раптом замовкла, можливо, їй не сподобалося те, як Луїза схилилася над столом її подруги, а може, її збентежив порожній вираз очей Річардс.

– Барбі, все гара…

– Заспокойся, – дружелюбно мовив Ральф. – Вони розмовляють. – І взяв жінку за руку, відчувши короткочасний, але потужний приплив енергії. На мить усі барви світу заблищали ще яскравіше. Прибиральницю звали Рейчел Андерсон. Вона була дружиною типа, який жорстоко бив її, але зник вісім років тому. Тепер головними в її житті стали собака й подруги з Центру допомоги жінкам.

– Звичайно, – мовила Рейчел Андерсон замисленим, сонним голосом. – Вони розмовляють, а Пітер запевнив, що все нормально, так що мені краще помовчати.

– Чудова думка, – сказав Ральф, легенько притримуючи жінку за руку.

Луїза озирнулася, але переконавшись, що ситуація під контролем, знову звернулася до Барбари Річардс:

– За фермерським будинком із двома сараями звернути ліворуч. Я зрозуміла. А далі?

– Кілометрів зо два проїдете по ґрунтовій дорозі, що впирається в цей будинок. Це і є Гай-Рідж. Там такий чудесний вид…

– Не сумніваюся, – обірвала її Луїза. – Рада, що побачилася з тобою, Барбаро. А тепер я й мій друг…

– Мені теж було приємно, Луїзо, – вимовила Річардс глухим, механічним голосом.

– А тепер нам час іти. Усе добре.

– Так.

– Тобі не обов’язково пам’ятати про нашу розмову, – закінчила Луїза.

– Так.

Луїза взяла зі столу аркуш, який раніше дістала з сумочки.

– Чому б тобі не продовжити роботу, Рейчел? – запитав Ральф прибиральницю. Він обережно відпустив її руку, готовий негайно відновити хватку, якщо жінка виявить найменші ознаки занепокоєння.

– Звичайно, мені краще повернутися до роботи, – більш дружелюбно мовила вона. – Хочу попоратися тут до обіду, щоб піти в Гай-Рідж і допомогти там.

Коли Рейчел Андерсон повернулася до свого візка із засобами для чищення, Луїза приєдналася до Ральфа.

– З ними ж усе буде гаразд, Ральфе?

– Так. Упевнений. А ти як? Не відчуваєш слабкості абощо?

– Ні. Ти запам’ятав дорогу?

– Звичайно – це місце раніше звалося Сади Барретта. Щоосені ми з Керолайн збирали там яблука й купували сидр, поки на початку вісімдесятих ферму не продали. Це ж треба, там Гай-Рідж.

– Дивуватися будеш пізніше, Ральфе, – я справді вмираю від голоду.

– Добре-добре. До речі, що це за папірець? Записка про племінницю, яка отримала стипендію на навчання в університеті Нью-Гемпшира?

Луїза, посміхнувшись, показала Ральфові аркуш, який виявився рахунком за електроенергію.

6.

– І як, вдалося вам передати повідомлення? – поцікавився охоронець, коли вони вийшли з будинку й рушили до машини.

– Так, спасибі, – відповіла Луїза, знову вмикаючи свою мегаватну посмішку. Вона й далі йшла спокійно, однак міцніше стиснула руку Ральфа. Він розумів, як зараз Луїзі, і не знав, як довго протриває їхній вплив на обох жінок.

– От і добре, – кивнув охоронець, виходячи за ними до кінця під’їзної доріжки. – День сьогодні важкий, буду радий, коли він закінчиться. Знаєте, скільки охоронців буде задіяно тут із полудня й до півночі? Дюжина. І це лише тут. У Громадському центрі ще людей сорок, не рахуючи сил місцевої поліції.

«І все це абсолютно даремно», – подумав Ральф.

– І заради чого? Щоб якась блондиночка могла висловитися?

Охоронець глянув на Луїзу, немов очікуючи з її боку обвинувачень у статевій дискримінації, але Луїза лише посміхнулася у відповідь.

– Сподіваюся, все буде добре, офіцере, – мовив Ральф і повів Луїзу до «олдсмобіля». Він увімкнув мотор, обережно виїхав на дорогу, чекаючи, що зараз із будинку вибіжать Барбара Річардс і Рейчел Андерсон із дико випнутими очима й піднятими в обвинувальному жесті руками. Але нічого не сталося. Ральф полегшено зітхнув. Луїза, глянувши на нього, співчутливо кивнула.

– Я вважав себе комівояжером, – мовив Ральф, – але ніколи не бачив такої вправності.

Луїза соромливо посміхнулася й скромно склала руки на колінах. Із кабіни, розмахуючи руками, вибіг Тріґер. Спершу Ральф подумав, що їм усе-таки не вдалося спокійно поїхати – охоронець із блокнотом запідозрив щось нехороше й по телефону наказав Тріґеру затримати їх. Потім він звернув увагу на те, який вигляд у Тріґера – той захеканий, але щасливий, і щось тримає у правій руці. Предмет виявився дуже, старим, обтріпаним гаманцем, що розкривався й закривався, немов беззубий рот якогось чудовиська, при кожному змаху руки Тріґера. – Не хвилюйся, – сказав Ральф, пригальмовуючи. – Не знаю, що йому треба, але нічого поганого він нам не зробить. Упевнений.

– Мені начхати на те, чого хоче він. Я ж хочу швидше вибратися звідси й поїсти. Якщо він знову базікатиме про риболовлю, Ральфе, я сама натисну на педаль газу, май на увазі.

– Амінь, – відповів Ральф, точно знаючи, що переймають Тріґера Вашона зовсім не спогади про риболовлю. Ральф розібрався ще не в усьому, та одне він засвоїв твердо: ніщо в цьому світі більше не відбувається випадково. Це Визначеність вийшла на стежку війни. Ральф загальмував біля Тріґера і натиснув на кнопку, щоб опустити скло. Роздратовано поскрипуючи, воно поповзло вниз.

– Гей, Ральфе! – крикнув Тріґер. – Я думав, що прогледів тебе!

– У чому справа, Тріґу? Ми квапимося…

– Добре, добре, це займе не більше секунди. Воно в моєму гаманці, Ральфе. Я зберігаю всі свої папірці тут і ніколи нічого не викидаю.

Він розкрив гаманець, виставляючи на огляд зім’яті рахунки, фотографії (і провалитися йому на цьому місці, якщо Ральф не помітив, що на одній із них Тріґер зображений з величезним окунем у руках), старі візитні картки, пожовтілі й потерті від часу. Трігер перебирав весь цей мотлох зі швидкістю банківського клерка, що називає курс обміну валют.

– Ніколи нічого не викидаю, – бурмотав Трігер. – На них дуже зручно писати, краще, ніж у блокноті, до того ж їх дають безкоштовно. Секундочку… Чорт забирай, і де ж вона?

Луїза нетерпляче подивилася на Ральфа й кивнула у бік дороги. Ральф проігнорував як погляд, так і жест. У його грудях дивно занило. Внутрішнім оком він побачив, як пише щось вказівним пальцем на запітнілому склі вантажівки Трігера п’ятнадцять місяців тому.

– Ральфе, пам’ятаєш шарф, що був на Діпно в той день? Білий, із червоними мітками?

– Звичайно, пам’ятаю, – відповів Ральф.

«Ах ти ж піхволизе! – обізвав Ед огрядного водія пікапа. – Грав я твою маму, а ти вилизував!». І шарф він теж чудово пам’ятав. Ось лише червоні мітки зовсім не були безглуздим візерунком; це була ідеограма або ідеограми. У Ральфа засмоктало під ложечкою, коли Трігер перестав ритися в гаманці. Тепер Ральф зрозумів, у чому справа. Він знав.

– Ральфе, ти був на війні? – запитав Трігер. – На великій. На Другій світовій?

– Певною мірою, – відповів Ральф. – Здебільшого я «воював» у Техасі. На початку сорок п’ятого мене відправили за океан, але я постійно був у другому ешелоні.

Тріґер кивнув:

– Виходить, тебе відправили в Європу. Тому що в регіоні Тихого океану не було такого ешелону.

– Я був в Англії, – підтвердив Ральф, – потім у Німеччині.

Тріґер задоволено кивав:

– Якби ти служив на Тихому океані, ти б знав, що напис на шарфі зовсім не китайський.

– Японський. Правильно, Тріґу?

Трігер кивнув. У руці він тримав одну з візитних карток. На чистому боці Ральф побачив грубу імітацію двох символів із шарфа Еда, подвійний символ, який він сам написав на запітнілому склі вантажівки Тріґера.

– Про що ви говорите? – втрутилася Луїза, тепер у її голосі звучало не нетерпіння, а жах.

– Я мусив би знати. – Ральф почув свій слабкий, переляканий голос. – Просто зобов’язаний.

– Знати що? – Луїза труснула його за плече. – Знати що?

Ральф не відповів. Немов у сні, він простягнув руку і взяв картку. Тріґер Вашон уже не посміхався, його темні очі з похмурою увагою вивчали Ральфа.

– Я перемалював значки раніше, ніж вони встигли зникнути зі скла, – пояснив він, – я знав, що бачив їх раніше, а коли повернувся додому, то зрозумів, де саме. Мій старший брат Марсель воював на Тихому. Він привіз звідти саме такий шарф. Але я про всяк випадок перепитав його, і Марсель записав переклад на картці. – Тріґер показав на листок паперу, затиснутий у руці Ральфа. – Я хотів розповісти тобі за першої ж нагоди, але постійно забував. Здається, краще б я взагалі забув про це назавжди.

– Ні, ні.

Луїза взяла картку в Ральфа:

– Що це? Що це означає?

– Пізніше поясню. – Ральф потягнувся до важеля коробки передач. На серце немов камінь ліг. Луїза розглядала символи, намальовані на чистому боці картки, повернувши її до Ральфа іншим боком: «Л. Г. ВЕЛЛС. КОЛОДЯЗІ Й СУХА КЛАДКА». А нижче був напис, зроблений старшим братом Тріґера:

«КАМІКАДЗЕ».

Частина Третя
Кривавий Цар

Усі ми олд-таймери, і кожен має приховану бритву.

Роберт Ловелл. Гуляючи в небі

Розділ двадцятий

1.

Проїжджаючи по Госпітл-драйв, Ральф і Луїза перекинулися лише кількома словами.

– Ральфе?

Він кинув на жінку лагідний погляд, а потім знову почав уважно дивитися на дорогу. Під капотом двигуна знову застукало, але Луїза ще нічого не чула. Він сподівався, що вона не зверне уваги на постукування.

– Здається, я знаю, де зараз Ед. Ще на даху я була впевнена, що впізнала будинок, який нам показали карлики.

– Що ж це таке й де?

– Гараж для аеропланів. Як ви там це називаєте… Ангар.

– О Боже, – видихнув Ральф. – Прибережна авіація на Бар Гарбор-роуд?

Луїза кивнула:

– Вони займаються чартерними перельотами, оглядовими екскурсіями над морем і тому подібним. Якось у суботу містер Чесс заїхав туди й поцікавився у службовця, скільки він візьме за оглядовий політ. Чоловік назвав суму сорок доларів – набагато більшу, ніж ми могли дозволити собі витратити на подібні розваги. Якби це влітку, він не поступився б нам ані центом, але був квітень, і містерові Чессу вдалося збити ціну до двадцяти. Я вважала, що й це задорого як на прогулянку, що тривала менше години, але не шкодую, що ми все-таки полетіли. Страшнувато, але ж як красиво!

– Як і з аурами, – зауважив Ральф.

– Так… – Голос Луїзи здригнувся. Ральф обернувся й побачив сльози, що стікали по її щоках. – …Як і з аурами.

– Не плач, Луїзо.

Вона відшукала в сумочці хусточку й промокнула очі.

– Не змогла стриматися. Слово, написане по-японськи, означає «камікадзе»? «Священний Вітер»? – Вона помовчала, губи її тремтіли. – Пілот-самогубець.

Ральф кивнув. Долоні його щільніше обхопили кермо.

– Так, – сказав він. – Таке значення цього слова. Пілот-самогубець.

2.

Шосе № 33 – відоме в місті як Ньюпорт-авеню – було всього за чотири квартали від Гарріс-авеню, але в Ральфа не виникло ані найменшого бажання з’являтися на своїй вулиці. Причина була проста й очевидна: ні він, ні Луїза не могли собі дозволити, щоб давні друзі побачили, як вони помолодшали за кілька днів років на п’ятнадцять-двадцять.

Цікаво, хто-небудь із приятелів заявив у поліцію про їхнє зникнення? Ральф вважав це цілком можливим, однак сподівався, що увага друзів (принаймні декого з них) зайнята більш значними подіями; Фей та інші приятелі, що тусуються на майданчику для пікніків, занадто схвильовані смертю одразу двох колег – Старих Шкап, щоб витрачати час на роздуми, куди запропастилися Ральф Робертс і Луїза Чесс.

«А Біллі й Джиммі тепер уже поховали», – подумав він.

– Якщо у нас є час на сніданок, Ральфе, будь ласка, знайди місце якомога швидше – я така голодна, що можу з’їсти цілого бика з тельбухами!

Тепер вони від’їхали від лікарні на цілий кілометр – досить далеко, щоб Ральф почував себе у відносній безпеці. Попереду він помітив закусочну. В’їхавши на стоянку для автомобілів, Ральф подумав, що не бував тут із часу хвороби Керолайн… Уже більше двох років.

– Ось ми й приїхали, – повідомив він Луїзі. – І ми не просто будемо їсти, ми з’їмо все, що зможемо. Навряд чи сьогодні матимемо ще можливість.

Луїза посміхнулася, як школярка.

– Щодо мене можеш не турбуватися, Ральфе. – Вона посунулася трохи на сидінні. – До того ж мені необхідно витратити пенні.

Ральф кивнув. Ніякої їжі з вівторка, як і ніяких зупинок для відвідування туалету. Луїза може витратити пенні, він же мав намір окупувати кабіну чоловічого туалету й спустити кілька доларів.

– Ходімо, – сказав Ральф, вимикаючи мотор. – Спочатку туалет, потім перекуска.

По дорозі Луїза сказала йому (мовлячи трохи манірно), що навряд чи Міна або Сімона повідомили про її зникнення. Коли Ральф обернувся до неї, щоб запитати про причини такої впевненості, він здивувався, побачивши, що жінка почервоніла.

– Вони ж знають, що я багато років закохана в тебе.

– Ти жартуєш?

– Ні, звичайно, – ще дужче бентежачись, відповіла Луїза. – Керолайн теж здогадувалася. Деякі жінки протестували б, але вона знала, наскільки все цнотливо. І наскільки я необразлива. Вона була такою гарною, Ральфе.

– Так.

– Загалом, вони подумають, що ми… Ну, сам розумієш.

– Усамітнилися по-французькому?

Луїза розсміялася:

– Щось на кшталт цього.

– А тобі б хотілося усамітнитися, Луїзо?

Жінка, ставши навшпиньки, шепнула йому на вухо:

– Якщо ми виберемося з цієї пригоди живими, ти тільки запитай.

Ральф поцілував її в куточок рота й прочинив вхідні двері:

– Можете розраховувати на мене, мадам.

Вони розійшлися, а коли Ральф знову приєднався до неї, Луїза була одночасно замислена і вражена.

– Не можу повірити, що це я, – тихо мовила вона. – Хвилини зо дві розглядала себе в дзеркало, але не вірю своїм очам. Зникли «гусячі лапки» у куточках очей і, Ральфе… моє волосся. – Темні іспанські очі дивилися на нього, іскрячись подивом. – А ти! Боже мій! Навряд чи ти мав такий вигляд навіть у сорок років.

– Ні. Але ти б подивилася на мене в тридцять – суцільний натиск і сила.

Луїза хихикнула:

– Ходімо, дурнику, сядемо й знищимо кілька калорій.

3.

– Луїзо…

Вона глянула на нього поверх розкритого меню.

– У туалетній кімнаті я намагався викликати аури, але не зміг.

– Звідки таке бажання!

Ральф знизав плечима, не бажаючи розповідати про параноїдальний синдром, який він відчув, поки мив руки й розглядав своє дивно помолоділе обличчя в заляпаному водою дзеркалі. Раптом йому здалося, що він не сам. Але що іще гірше, Луїза могла бути не сама в сусідній кімнаті. Цілком можливо, що саме в цей момент абсолютно невидимий Атропос скрадається до неї, брильянтові сережки блищать у мочках його вух… Він простягає руку зі скальпелем…

Потім замість сережок Луїзи або панами Мак-Ґоверна уявним поглядом він помітив скакалку, через яку під час їхньої першої зустрічі стрибав Атропос

 
(Дев’ять-десять, чорт з тобою.
Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!)
 

на майданчику біля хлібного магазину, скакалку, що раніше належала маленькій дівчинці, яка випала з вікна другого поверху під час гри й померла в результаті перелому шиї (яка безглузда випадковість, попереду в неї було все життя; якщо на світі є Бог, чому ж він допускає таке, і так далі й тому подібне, не кажучи вже про чутки й плітки). Ральф наказав собі припинити подібні думки, переконаний, що й без параної справи не найкращі, але він не міг не уявляти, як Атропос відтинає «мотузочку» Луїзи… В основному через розуміння, що Атропос і справді цілком може бути поряд із ними в кафе, до того ж цей тип здатний на що завгодно. Абсолютно на все!

Луїза торкнулася долоні Ральфа:

– Не хвилюйся. Барви повернуться. Вони завжди повертаються.

– Сподіваюся. – Ральф, розкривши меню, пробіг очима список страв. Його першим поривом було замовити все підряд.

– Коли ти вперше помітив божевілля в Еда, він виїжджав із території аеропорту Деррі, – вимовила Луїза. – Тепер ми знаємо, чому він брав уроки пілотування, правильно?

– Звичайно. Коли Тріґ підвозив мене додому, він сказав, що для користування службовим виїздом необхідна спеціальна перепустка. Він навіть поцікавився, чи не знаю я, яким чином така перепустка виявилася в Еда, але я не знав. Тепер мені все зрозуміло. Мабуть, такі перепустки одержують усі, хто навчається на курсах льотчиків-аматорів.

– Ти гадаєш, Елен знала про це захоплення її чоловіка? – запитала Луїза. – Я вважаю, що ні, згоден?

– Упевнений, що вона ні про що не здогадувалася. І навіть більше – після інциденту із зіткненням Ед перейшов на інші курси. Той невеликий епізод переконав його, що він утрачає самоконтроль і йому краще вчитися літати подалі від дому.

– Або це Атропос переконав його, – понуро мовила Луїза. – Атропос або навіть хтось вищий.

Ральфу ця думка не припала до душі, однак логічність її була очевидна.

«Сутність, – подумав він, здригнувшись. – Кривавий Цар».

– Вони керують Едом, як маріонеткою, – сказала Луїза.

– Ти маєш на увазі Атропоса?

– Ні, Атропос усього лише жалюгідний хробак, до певної міри він нічим не відрізняється від містера К. і містера Л. – прислуга, яка стоїть на наступному щаблі після некваліфікованих робітників у грандіозній схемі подій.

– Прибиральниця або воротар?

– Цілком можливо, – погодилася Луїза. – Очевидно, найбільше з Едом попрацював Атропос, можу сперечатися на тістечко, що йому ця робота подобається, але б’юсь об заклад на будинок, що накази надходять згори. Тобі це здається більш або менш розумним?

– Так. Швидше за все, ми ніколи не дізнаємося, наскільки Ед був божевільний до того, як усе почалося, або коли саме Атропос перерізав «мотузочку» Еда, але в цей момент мене цікавлять більш земні речі. Хотів би я знати, як йому вдалося роздобути грошей, щоб внести заставу за Чарлі Пікерінга, і де він брав кошти на оплату занять у школі пілотів.

Перш ніж Луїза встигла відповісти, до них підійшла офіціантка, дістаючи з кишені фартуха записну книжку й кулькову ручку.

– Що замовляєте?

– Мені грибний омлет із сиром, – сказав Ральф.

– Ага. – Жінка перемістила жуйку за іншу щоку. – Двоє яєць чи троє?

– Четверо, якщо не заперечуєте.

Жінка, злегка піднявши брови, зробила позначку в блокноті й промовила:

– Якщо не заперечуєте ви, то чого ж заперечувати мені? Що іще?

– Подвійну порцію апельсинового соку, бекон, сосиски і смажену картоплю. Краще подвійну порцію картоплі. – Він помовчав, обмірковуючи замовлення. Потім посміхнувся. – А пиріг у вас є?

– Із сиром чи з яблуками? – Офіціантка глянула на Ральфа. – Я бачу, ви зголодніли, мов лев.

– Так, ніби не їв тиждень, – відповів Ральф. – Мені з сиром. І каву для початку. Багато чорної кави. Ви все записали?

– Не хвилюйтеся, леве. Цікаво подивитися, на кого ви будете схожі, коли із цим упораєтеся. – Офіціантка глянула на Луїзу. – А що принести вам, мем?

Луїза мило посміхнулася:

– Мені те саме, що і йому, дитинко.

4.

Ральф глянув на настінний годинник. Усього десять хвилин на восьму, чудово. Менш ніж за півгодини вони вже будуть у Садах Барретта, а за допомогою налаштованих на Ґретхен Тіллбері уявних лазерів виступ Сьюзен Дей, цілком можливо, буде скасований – абортований, якщо вам так подобається більше, – години до дев’ятої ранку. І проте замість полегшення він відчував гнітюче занепокоєння. Немов на нього напала сверблячка в місці, до якого неможливо дотягтися рукою.

– Добре, – сказав він. – Підіб’ємо підсумок. Можна припустити, що Ед уже давно зациклився на проблемі, пов’язаній з абортами, що він багато років підтримував прихильників шансу на життя. Потім у нього почалися проблеми зі сном… Він почав чути голоси…

– …бачити маленьких лисих чоловічків…

– Одного так напевно, – погодився Ральф. – Атропос став його гуру, вдовбуючи йому в голову ідеї щодо Кривавого Царя, центуріонів та інші марення. Коли Ед розповідав мені про царя Ірода…

– …він думав про Сьюзен Дей, – закінчила Луїза. – Атропос… Як це кажуть по телебаченню… маніпулював ним. Перетворював на керовану ракету. Як ти гадаєш, у кого Ед роздобув шарфа?

– В Атропоса, – одізвався Ральф. – Можу побитися об заклад, що в карлика повно таких штучок.

– І як ти гадаєш, що буде в Еда в аероплані, на якому сьогодні увечері він літатиме? – Голос Луїзи тремтів. – Вибухівка чи отруйний газ?

– Якщо він справді планує знищити всіх, то, швидше за все, вибухівка; при використанні газу сильний вітер може йому завадити. – Ральф випив води й помітив, що його рука нервово тремтить. – Але, з другого боку, ми ж не знаємо, яку страву Ед міг приготувати у своїй лабораторії, чи не так?

– Так, – понуро протягнула Луїза.

Ральф поставив склянку з водою на стіл.

– Мене не дуже цікавить, чим саме збирається скористатися Ед.

– А що ж тебе цікавить?

Підійшла офіціантка із щойно завареною кавою, – здавалося, сам аромат уже підбадьорив Ральфа. Вони з Луїзою взялися за каву як тільки офіціантка відійшла. Кава була міцною і такою гарячою, що Ральф обпік губи, але все-таки напій здавався йому божественною амброзією. Коли Ральф поставив чашку на блюдце, вона була наполовину порожня, а в шлунку розлилося тепло, начебто він наковтався гарячих вуглинок. Луїза похмуро дивилася на Ральфа поверх своєї чашки.

– Найбільше мене цікавимо ми, – мовив Ральф. – Ти сказала, що Атропос перетворив Еда на керовану ракету. Абсолютно правильно; саме це і являли собою пілоти-камікадзе під час Другої світової війни. У Гітлера були «Фау-2»; а в Хірохіто[45]45
  Імператор, що правив Японією під час Другої світової війни.


[Закрыть] – «Священний Вітер». Мене турбує, що Клото й Лахесіс учинили те саме й з нами. Нас заправили особливою силою й запрограмували на автомобільний політ у Гай-Рідж, щоб ми зупинили Сьюзен Дей. І мені б хотілося знати – чому.

– Але ми ж знаємо, – запротестувала Луїза. – Якщо ми не втрутимося, сьогодні ввечері під час виступу цієї жінки Ед Діпно вчинить самогубство, забравши з собою дві тисячі ні в чому не винних життів.

– Так, – погодився Ральф, – і ми зробимо все можливе, щоб зупинити його, Луїзо. Щодо цього не хвилюйся. – Ральф допив каву й поставив чашку на блюдце. Тепер шлунок його прокинувся й вимагав їжі. – Я не можу стояти осторонь і дозволити Еду вбити всіх цих людей, як не можу не лайнутися, якщо хтось поцілить мені м’ячем у голову. Ось тільки ми не мали нагоди дочитати контракт до кінця, і саме це мене лякає. – Він похитнувся. – Я до смерті наляканий.