Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 42 страниц)

Ральф знову сів, глибоко вдихнув, опустивши голову й заплющивши очі, тоді підвівся і повільно побрів у ванну. Він довго лежав у теплій воді, поки не почув, що розпочинається традиційна вечірня телепередача. Та й вода вже майже вихолола.

Ральф неспішно витерся, одяг чисту білизну й вирішив, що легка вечеря належить до розряду цілком здійсненних бажань. Він подзвонив униз, розраховуючи, що Мак-Ґоверн складе йому компанію, але той не відповів.

Ральф вирішив зварити собі кілька яєць, і поки закипала вода, набрав номер лікарні Деррі. На його дзвінок відповіла жінка з приймального відділення. Вона перевірила по комп’ютеру, що Елен Діпно справді у них.

Її стан вважався легким. Ні, вона не знає, хто піклується про дитину місіс Діпно; єдине, що вона знає, – у її списку немає Наталі Діпно. Ні, містер не може відвідати сьогодні місіс Діпно, але не через заборону лікарів; місіс Діпно сама попросила про це. Ральф подякував і почув клацання у слухавці.

– То й чудово, – мовив Ральф. – Просто чудово. – Поклавши слухавку, він обережно опустив яйця в окріп. Хвилин за десять, коли він сидів за столом над тарілкою – яйця скидалися на найбільші у світі перлини, – задзвонив телефон. Ральф зняв трубку.

– Алло.

Тиша, яку порушує лише подих.

– Алло, – повторив Ральф.

Почувся ще один подих – голосний, схожий на ледве стримуваний схлип, і далі були гудки. Ральф поклав слухавку, постояв, роздумуючи й дивлячись на телефон, чоло його прорізали глибокі зморшки.

– Нумо, Елен, – мовив він уголос. – Подзвони ще раз. Будь ласка.

Він знову повернувся до столу й продовжив свою самотню вечерю вдівця.

4.

За п’ятнадцять хвилин, коли Ральф мив посуд, телефон знову задзвонив. «Це не Елен, – спробував переконати він себе, на ходу витираючи руки. – Не може бути, щоб дзвонила вона. Швидше за все, це Луїза або Білл». Але інша, прихована частина його розуму твердила зовсім інше.

– Привіт, Ральфе.

– Привіт, Елен.

– Це я телефонувала тобі хвилин п’ять тому. – Голос Елен був здавленим і хрипким, начебто вона плакала або випила, але Ральф сумнівався, щоб у лікарні подавали спиртне.

– Я здогадався.

– Я почула твій голос і… Я не змогла…

– Заспокойся. Я все розумію.

– Правда? – Елен схлипнула.

– Гадаю, що так.

– Медсестра дала мені знеболювальне. Ліки мені не зашкодять – обличчя справді дуже болить. Але я вирішила, що не прийму пігулку, поки не скажу тобі те, що мушу сказати. Біль затьмарює все, але в той же час він спонукає до дії.

– Елен, ти зовсім не зобов’язана що-небудь пояснювати. – Насправді Ральф усвідомлював – їй це необхідно, але його страшило те, що він міг почути… Те, як вона зжене свою образу на ньому, не наважуючись порвати з Едом.

– Ні, зобов’язана. Я мушу подякувати тобі.

Ральф притулився до одвірка, прикривши очі. Він відчував величезне полегшення, але не знав, як їй відповісти. Готовий уже сказати: «Мені дуже жаль, що таке сталося з тобою, Елен» – напрочуд спокійним тоном, він подумав, що це довело б його побоювання почути докори на свою адресу. І немов прочитавши його думки, Елен сказала:

– Під час обстеження й перші години в палаті я була страшенно зла на тебе. Я зателефонувала Кенді Шумейкер, моїй подрузі з Канзас-стріт, і вона забрала Наталі на ніч. Кенді все допитувалася, що сталося, але я не в змозі була нічого пояснювати. Мене просто роздратував твій дзвінок у поліцію, адже я заборонила тобі…

– Елен…

– Дозволь мені договорити, щоб я могла спокійно прийняти таблетку й заснути. Гаразд?

– Звісно.

– Як тільки Кенді пішла – добре хоч доня не плакала, я б цього просто не винесла, – до мене в палату увійшла жінка. Спершу я подумала, чи не помилилася вона дверима, але відвідувачка прийшла саме до мене, і тоді я сказала, що нікого не хочу бачити. Не звертаючи на мої слова ані найменшої уваги, жінка зачинила двері й підняла спідницю, щоб я побачила її ліве стегно. Від самого верху й до коліна тягся глибокий шрам. Вона назвалася Гретхен Тіллбері з Центру допомоги жінкам, адвокат, яка веде справи про жорстоке поводження з домочадцями. Коли чоловік розпоров їй ногу кухонним ножем у 1978 році, вона вмерла б від втрати крові, якби сусід не надав їй першу допомогу. Я поспівчувала їй, але сказала, що обговорювати свою ситуацію ні з ким не маю наміру, поки сама все не обміркую. – Елен помовчала. – Але знаєш, я збрехала. У мене було цілком достатньо часу для роздумів, тому що вперше Ед ударив мене два роки тому, ще до того, як я завагітніла. Просто я… відсувала цю проблему.

– Я розумію, – сказав Ральф.

– Ця пані… Мабуть, їх навчають, як зламати оборону інших.

Ральф посміхнувся:

– Упевнений, що це входить у програму їхнього навчання.

– Вона сказала, що я не маю права заплющувати очі на те, що сталося; сказала, що моя проблема складна, але я зобов’язана розібратися в ній саме зараз. Я на це заперечила, що сама знайду вихід, не запитуючи в неї поради, і більше не маю наміру слухати її вигадки лише тому, що вона вчасно не заткнулася й не дала мені спокій, уявляєш? Але я була просто сама не своя, Ральфе. І біль… І зніяковілість… І сором…

– Гадаю, це цілком природна реакція.

– Адвокат запитала, як я буду ставитися до себе – не до Еда, а до самої себе, – якщо повернуся до нього, а Ед знову поб’є мене. Вона поцікавилася, що я буду відчувати, якщо пробачу Еда, а він зробить те саме з Наталі. Це розлютило мене. Я дотепер як скажена від самої думки про це. Ед ніколи й пальцем не доторкнувся до дитини. Так я їй і сказала. Жінка, кивнувши, промовила: «Але ж за такої ситуації це зовсім не означає, що він не зробить цього, Елен. Знаю, що тобі не хочеться так думати, але подумати про це доречно. Ти й далі вважаєш, що маєш рацію? Припустимо, він не зайде так далеко. Але невже ти хочеш, щоб твоя дочка росла, спостерігаючи, як її батько б’є тебе? Невже ти хочеш, щоб вона росла, постійно бачачи те, що сталося сьогодні?» І ці слова зупинили мене. Остудили мій запал. Мені згадалося обличчя Еда, коли він повернувся з магазину… Як тільки я побачила його побіліле обличчя, я вже знала… З особливих рухів його голови…

– Як у півня, – пробурмотів Ральф.

– Що?

– Так, нічого. Продовжуй.

– Я не знала, що його так роздратувало, але мені було зрозуміло, що він збирається зірвати свою лють на мені. Неможливо нічого зробити або сказати, щоб зупинити бурю, коли Ед доходить певної межі. Я побігла в спальню, але він схопив мене за волосся… Висмикнув величезний жмут… Я закричала… А Наталі сиділа в манежі… Сиділа й дивилася на нас… І коли я закричала, вона закричала теж…

Елен розридалася, перервавши свою сповідь. Ральф чекав, притулившись чолом до дверей. Кінцем рушника, що звисав із плеча, він машинально витер сльози.

– Одне слово, – знову почувся голос Елен, – я майже годину проговорила з цією жінкою. Уявляєш, вона заробляє собі на життя тим, що виступає адвокатом жертв насильства.

– Так, – відгукнувся Ральф. – Уявляю. Це достойне заняття, Елен.

– Я знову зустрінуся з нею завтра в Центрі допомоги жінкам. Іронія долі, але мені доведеться піти туди. Я маю на увазі, що якби я не підписала це звернення…

– Якби не було звернення, було б щось інше…

Елен зітхнула:

– Швидше за все, так. Напевно, так. Принаймні, Ґретхен сказала, що я не можу розв’язати проблему Еда, зате свою зможу. – Елен, схлипнувши, глибоко зітхнула. – Вибач, я сьогодні стільки плакала, що в мене, здається, більше немає сліз. Тій жінці я сказала, що люблю свого чоловіка. Так соромно було говорити це, зараз я навіть не впевнена, чи це правда, але в той момент мені так здавалося. На мої слова, що я хотіла б дати йому ще один шанс, вона заперечила, що цим я даю йому ще один шанс і стосовно Наталі, і тут я згадала мою крихітку, коли вона, вся у шпинаті, плакала, дивлячись, як Ед б’є мене. Господи, терпіти не можу таких людей, як ця жінка, адже вони заганяють тебе в кут, не давши змоги отямитися.

– Вона лише намагалася допомогти тобі.

– Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. – У трубці почувся дивний смішок.

– Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…

– Перед тим як піти, вона розповіла мені про Гай-Рідж. Здається, для мене це якраз підходяще місце.

– А що це таке?

– Щось на кшталт пансіону – Ґретхен намагалася пояснити мені, що це будинок, а не притулок – для жінок, яких б’ють чоловіки. А я тепер така жінка вже офіційно. – Цього разу її смішок пролунав як ледь стримуваний схлип. – Якщо я зважуся переїхати туди, я зможу взяти з собою Наталі, а це основна перевага.

– І де це місце?

– За містом. Десь на околицях Ньюпорта.

– Так, здається, я знаю де.

Звичайно, він знав; розповідаючи про Центр допомоги жінкам, Гамільтон Дейвенпорт згадував про це місце. «Вони займаються питаннями сімейного права… Випадками побиття дружин і дітей… До того ж вони надають притулок жінкам, що зазнали жорстокого поводження». За одну мить Центр допомоги жінкам увійшов у його життя. Ральф бачив у цьому погану прикмету.

– Ця Ґретхен Тіллбері міцний горішок, – продовжувала Елен. – Уже стоячи в дверях, вона сказала, що в моїй любові до Еда немає нічого дивного. За її словами, це цілком нормально, тому що любов – це не водопровідний кран, який можна відкрити або закрити за власним бажанням, – але я повинна пам’ятати одне: моя любов не в змозі зупинити Еда, як не зупинить його навіть любов до Наталі, і ніяка любов не знімає з мене відповідальності за дитину. Після того як вона пішла, я лежала й думала. Гадаю, мені більше подобалося б лежати й злитися. Це було б набагато легше.

– Так, – погодився Ральф. – Розумію. Елен, чому б тобі не прийняти пігулку – і хай воно йде все так, як іде?

– Я так і зроблю, але спершу мені хотілося б подякувати тобі.

– Ти ж знаєш, це зовсім не обов’язково.

– Навряд чи я що-небудь знаю напевно, – сказала Елен, і Ральф з радістю відзначив легкий спалах емоцій у її голосі. Це означало, що й ця неодмінна частина натури Елен Діпно, як і раніше, з нею. – Я дотепер зла на тебе, Ральфе, але я рада, що ти не піддався моєму проханню не телефонувати в поліцію. Знаєш, саме цього я й боялася. Жахливо боялася.

– Елен, я… – Голос його пролунав глухо, ледь хрипло. Він відкашлявся й знову спробував: – Я просто не хотів побачити тебе коли-небудь знову побитою. Побачивши, як ти вся в крові бредеш по вулиці, я страшенно злякався…

– Не треба про це. Будь ласка. Я знову розплачуся. У мене більше не залишилося сил для сліз.

– Добре. – Ральфові хотілося запитати багато про що, пов’язане з Едом, але для розпитів зараз навряд чи був доречний час. – Можу я відвідати тебе завтра?

Секунду повагавшись, Елен відповіла:

– Не думаю. Принаймні, не так швидко. Мені потрібно самій подумати, багато чого зрозуміти й вирішити, а це буде вкрай важко. Але я обов’язково зателефоную, Ральфе. Гаразд?

– Добре. Усе нормально. А що буде з будинком?

– Чоловік Кенді закриє його. Я передала йому ключі. Гретхен Тіллбері сказала, що Ед не повинен з’являтися в будинку навіть за позовною книжкою або зміною білизни. Якщо буде потреба, він дасть свої ключі поліцейському, і той принесе все, що потрібно. Гадаю, Ед відправиться у Фреш-Гарбор. Там для працівників лабораторії є маленькі котеджі, Вони досить привабливі… – Короткий спалах вогню зник з мови Елен. Тепер у її голосі залишилася тільки пригніченість, надлам. Вона здавалася дуже, дуже втомленою.

– Елен, я такий радий твоєму дзвінку. Не хочу тебе обманювати, він приніс мені полегшення. А тепер спробуй заснути.

– А як ти, Ральфе? – несподівано запитала Елен. – А ти спиш у ці дні?

Поцілила в болюче місце. Ральф ледь устояв перед спокусою висповідатися.

– Трохи… Не стільки, скільки хотілося б. Менше, ніж мені необхідно.

– Що ж, будь уважний до себе. Сьогодні ти був справді хоробрим, зовсім як лицар з легенд про короля Артура, але я думаю, що навіть відважний сер Ланселот час від часу зазнавав поразок.

Ральфа зачепили й здивували її слова. Перед його уявним поглядом промайнула напрочуд виразна картина: сер Ральф Робертс у бойовій збруї на сніжно-білому скакуні й за ним на поні Білл Мак-Ґоверн, його вірний васал, у шкіряному камзолі й своїй незмінній франтівській панамі.

– Спасибі, люба, – сказав він. – Гадаю, це найбільш приємна похвала, висловлена на мою адресу з часів президентства Ліндона Джонсона. Доброї тобі ночі, люба.

– І тобі теж.

Елен поклала слухавку. Ральф, зі слухавкою в руці, задумливо дивився на телефон. Можливо, у нього все-таки буде добра ніч. Після всього, що сталося сьогодні, він таки заслуговує винагороди. А поки що можна зійти вниз, посидіти на веранді, милуючись заходом сонця, і нехай усе йде так, як іде.

5.

Мак-Ґоверн, уже розташувавшись у своєму улюбленому кріслі на веранді, уважно розглядав щось на вулиці й тому обернувся не одразу, коли підійшов сусід. Простеживши за поглядом Білла, Ральф побачив блакитний автофургон, припаркований на узбіччі трохи далі по Гарріс-авеню. На задніх дверцятах машини великими білими літерами було виведено: «МЕДИЧНА СЛУЖБА ДЕРРІ».

– Привіт, Білле, – мовив Ральф, опускаючись у своє крісло. Їх розділяло крісло-гойдалка, у яке завжди всідалася Луїза, яка часто проводила з ними вечори. Дув легкий вечірній вітерець, особливо приємний після полуденної спеки, і крісло ліниво погойдувалося.

– Привіт, – буркнув Мак-Ґоверн, мигцем глянувши на Ральфа й не бажаючи, певно, відриватися від своїх спостережень, але за мить знову повернувся до нього. – Гей, приятелю, час тобі пристібати мішки під очима, бо ти незабаром почнеш наступати на них. – Ральф подумав було, що це чергова bon mots,[12]12
  Дотеп, жарт (фр.).


[Закрыть] якими Білл здобув собі популярність у мешканців Гарріс-авеню, але в очах Мак-Ґоверна була заклопотаність.

– Сьогодні видався клопітливий день, – зітхнув Ральф. Він передав Біллу свою розмову з Елен, опускаючи ті подробиці, якими, на його думку, Елен не хотілося б ділитися з Мак-Ґоверном. До Білла вона ніколи надміру приязно не ставилася.

– Радий, що з нею все гаразд. – Мак-Ґоверн трохи помовчав. – Знаєш, що я скажу тобі, Ральфе. Сьогодні ти справив на мене неабияке враження, прямуючи вулицею, як Ґері Купер у «Високому місяці». Можливо, це було те саме, що й божевілля, але як велично! Я навіть трохи злякався за тебе.

Удруге за останні чверть години Ральфа мало не проголосили героєм. І від цього йому стало не по собі.

– Я був надто лютий на Еда, щоб розуміти всю безглуздість свого вчинку. А де був ти, Білле? Я телефонував тобі.

– Вирішив прогулятися, – відповів Мак-Ґоверн. – Захотілося трохи розвіятися. У мене боліла голова й нило в шлунку, відколи Лейдекер і той другий хлопець забрали Еда.

Ральф кивнув:

– У мене теж.

– Невже? – У голосі Білла почувся подив і дещиця скептицизму.

– Правда, – ледь посміхаючись, відповів Ральф.

– Отож, на майданчику для пікніків, там, де збираються ці старі пердуни в спекотні дні, був Фей Чепін, і він спокусив мене зіграти партію в шахи. Це ще той тип, Ральфе. Він вважає себе інкарнацією Рея Лопеса, але в шахи грає, як немовля… До того ж ні на секунду не вмовкає.

– Однак він цілком нормальний, – спокійно заперечив Ральф. Мак-Ґоверн, здавалося, не почув його.

– Там ще був цей моторошний Дорренс Марстеллар, – продовжував Білл. – Якщо ми старі, то він просто предвічний. Дор стояв біля загороди між майданчиком для пікніків та злітним полем і спостерігав, затиснувши в руках томик віршів, як сідають і злітають літаки. Як ти гадаєш, він справді читає ці книжечки чи тримає їх лише для годиться?

– Гарне питання. – Не відповівши прямо, Ральф міркував над словом, яке Мак-Ґоверн ужив для опису Дорренса, – моторошний. Сам він не вживав таких слів, але, поза всяким сумнівом, старенький Дор великий оригінал. Він не був маразматиком (принаймні, Ральф так не вважав); скидалося на те, що його скупі балачки були продуктом розуму, однак трохи зсунутого.

Ральф згадав, що того дня, коли Ед учинив наїзд на здорованя у вантажівці, Дорренс теж був поблизу. Ральф ще подумав тоді, що поява Дорренса додала останній штрих божевілля до того, що відбувається. І Дорренс сказав щось кумедне. Ральф намагався згадати, що саме, але не зміг. А в цей час Мак-Ґоверн спостерігав за молодиком років двадцяти п’яти в сірому комбінезоні, що виходив з будинку, біля якого стояв фургон медичної служби. Цей бравий чолов’яга, що насвистував легкий мотивчик, мав такий вигляд, ніби ніколи в житті не мав потреби в медичній допомозі. Він котив перед собою візок з довгастим зеленим балоном.

– Уже порожній, – прокоментував Мак-Ґоверн. – Ти пропустив, коли вони привозили повний.

Другий молодик, теж у комбінезоні, вийшов через парадні двері. Він на мить завмер на ґанку, тримаючись за дверну ручку й, очевидно, розмовляючи з кимсь, хто був усередині, – потім, зачинивши двері, легко збіг на під’їзну доріжку. Він наспів саме вчасно, щоб допомогти своєму колезі підняти візок із балоном у фургон.

– Кисень? – запитав Ральф.

Мак-Ґоверн кивнув.

– Знову місіс Лочер?

Мак-Ґоверн ще раз кивнув, спостерігаючи, як працівники медичної служби зачинили дверцята. Потім вони спокійно продовжили свою розмову в сутінках, що все густішали.

– Я ходив у школу разом з Мей Лочер. У Кардвіллі, домівці сміливців і землі корів. В останньому класі нас було лише п’ятеро. У ті дні вона була центровою штучкою, а про приятелів на кшталт мене говорили як про «трішки голубих». У ті давні кумедні часи про гомосексуалістів говорили майже так, як і про прикрашену різдвяну ялинку.

Ральф не відводив погляду від своїх долонь, відчуваючи незручність і повністю втративши дар мови. Звичайно, він знав, що Мак-Ґоверн гомосексуаліст, знав уже дуже давно, але Білл досі ніколи не заводив мову про це. Жаль, що Білл не приберіг це зізнання на інший день… Переважно на такий, коли Ральф не почував би себе так, немов у голові в нього замість мізків тирса.

– Це було тисячу років тому, – сказав Мак-Ґоверн. – Хто б міг подумати, що тепер нас обох життя приведе на Гарріс-авеню.

– У неї емфізема, так? Здається, я щось таке чув.

– Так, одна з тих хвороб, які ніколи не минають. Старіння – не така вже й приємна штука.

– Звісно, – погодився Ральф, а потім його розум з несподіваною силою доніс усю правду сказаного. Він подумав про Керолайн і про той жах, який охопив його, коли він, повернувшись додому в промоклих туфлях, побачив, що вона лежить біля кухонних дверей… Майже на тому ж місці, де стояв він під час телефонної розмови з Елен. Зустріч із Едом Діпно була ніщо в порівнянні з жахом, який він відчував у той момент, бувши майже певен, що Керолайн мертва.

– Колись кисень для Мей привозили раз на два тижні, – зауважив Мак-Ґоверн. – Тепер же вони приїжджають по понеділках і четвергах, як годинник. Іноді я відвідую її. Читаю їй нудні жіночі журнали, але частіше ми просто розмовляємо. У неї відчуття, начебто легені забиті соломою. Тепер уже недовго залишилося. Якось, приїхавши, замість порожнього балона з-під кисню вони помістять у фургон Мей. Потім відвезуть її в Деррі-Гоум, а це означає кінець.

– Це через цигарки? – запитав Ральф.

Мак-Ґоверн обдарував Ральфа таким не властивим його простому, відкритому обличчю поглядом, що Ральф не одразу вловив у ньому презирство.

– Мей за все своє життя не викурила жодної сигарети. Вона розплачується за двадцять років роботи на фарбувальні в Корінні й ще двадцять – сортувальницею на фабриці в Ньюпорті. І дихати вона намагається через бавовну, вовну й нейлон, а не через солому.

Двоє молодиків із медичної служби залізли у свій фургон і поїхали.

– Мен – це північно-східний оплот Аппалачів, Ральфе. Багато хто не розуміє цього, але це так – і Мей умирає від хвороби Аппалачів. Лікарі називають її «текстильна легеня».

– Який жах! Здається, Мей багато значить для тебе.

Мак-Ґоверн різко розсміявся:

– Ні. Я відвідую її, тому що вона – останнє зриме нагадування про мою втрачену юність. Іноді я читаю їй уголос, і мені завжди вдається проковтнути зо двоє вівсяних печивок, якими вона мене пригощає, але далі справа не посувається. Мотиви моєї турботи цілком егоїстичні, запевняю тебе.

«Цілком егоїстичні, – подумав Ральф. – Яке дивне поєднання. Ото вже істинно фраза Мак-Ґоверна».

– Та Бог з нею, з Мей, – продовжував Мак-Ґоверн. – Усіх американців турбує інше питання: що ми будемо робити з тобою, Ральфе? Вочевидь, віскі не допомогло?

– Ні, – зітхнув Ральф. – Боюся, що ні.

– А ти витримував пропорцію?

Ральф кивнув.

– Що ж, тобі потрібно щось робити зі своїми мішками, інакше ти ніколи не завоюєш прекрасну Луїзу. – Мак-Ґоверн вдивився в обличчя Ральфа й зітхнув. – Не смішно, правда?

– Звісно. Сьогодні був важкий день.

– Вибач.

– Нічого.

Вони трохи посиділи в дружелюбній тиші, спостерігаючи за тими, хто з’являвся на доступній для овиду частині Гарріс-авеню. Троє дівчаток грали в класики на стоянці біля «Червоного яблука». Місіс Перрін, немов грізний вартовий, спостерігала за ними. У поверненій козирком назад кепці з написом «Ред сокс»,[13]13
  Бейсбольна команда.


[Закрыть] підстрибуючи в такт музиці, що чулася з навушників старенького плеєра, пройшов повз них хлопчик. Перед будинком Луїзи двоє дітлахів ганяли консервну бляшанку. Гавкав собака. Жіночий голос кликав Сема та його сестру додому. Це була звичайна вулична серенада, не більше й не менше, але Ральфові всі ці звуки здавалися на диво фальшивими. Напевно, тому, що за безконечні години свого пильнування він звик бачити Гарріс-авеню безлюдною.

Ральф повернувся до Мак-Ґоверна:

– Знаєш, про що я подумав, побачивши тебе в «Червоному яблуці» сьогодні вдень? Незважаючи на все, що відбувалося в цей момент?

Мак-Ґоверн похитав головою.

– Я міркував над тим, куди поділася твоя панама. Без неї ти маєш якийсь дивний вигляд. Як неодягнений. Отже, з’ясуймо, куди ти її подів, синку?

Мак-Ґоверн поторкав свою акуратну сиву зачіску – крізь добряче поріділе, тонке, мов пух, волосся просвічував рожевий череп.

– Не знаю, – відповів він. – Уранці я не знайшов її. Зазвичай я залишаю панаму на столику біля вхідних дверей, але сьогодні її там не виявилося. Мабуть, я залишив панаму деінде, а де саме, абсолютно вилетіло в мене з голови. Ще кілька років, і я буду розгулювати лише в трусах, тому що не зможу згадати, куди подів штани. І все це частина чудового експерименту зі старінням, ти згоден, Ральфе?

Ральф із посмішкою кивнув, подумавши, що з усіх відомих йому літніх людей – а знав він їх не менше трьох дюжин, – Білл Мак-Ґоверн найчастіше жартував зі старості. Здавалося, він ставився до своєї туманної юності й давно минулої зрілості, як генерал до кількох новобранців, що втекли з поля бою. Однак Ральф не збирався нічого говорити вголос. У кожного свої примхи, просто театральна демонстрація хворобливого сприймання старості – одна з характерних рис Мак-Ґоверна.

– Я сказав щось смішне? – запитав Мак-Ґоверн.

– Вибач.

– Ти посміхався, і я подумав, що сказав щось смішне. – У голосі Білла звучала образа, тим паче дивна для людини, яка щойно жартувала на адресу сусіда й гарненької вдовиці, але Ральф нагадав собі, що в Мак-Ґоверна теж був важкий день.

– Ні, – зніяковів Ральф. – Просто я згадав, як Керолайн говорила майже те саме: старість – що поганий десерт після чудового обіду.

Це була напівнеправда. Керолайн справді так говорила, але вона мала на увазі пухлину мозку, а не своє життя в похилому віці. До того ж Керолайн не була аж такою старою – усього шістдесят чотири, і до останніх своїх днів вона стверджувала, що почуває себе набагато молодшою.

Троє дівчаток, що грали в класики, підійшли до краю тротуару й, озирнувшись, зі сміхом перебігли Гарріс-авеню. На якусь мить Ральфові здалося, що над їхніми головами сяють німби, освітлюючи щоки, лоби й усміхнені очі, мов очисний вогонь святого Ельма. Несподівано злякавшись, Ральф зажмурився, тоді знову глянув. Щось на кшталт сірого конверта, який виник у його уяві навколо дівчачих голів, зникло. Це вже легше, – але йому ще необхідно було заснути. Просто необхідно.

– Ральфе? – Голос Мак-Ґоверна чувся, здавалося, з протилежного кінця веранди, хоча він і далі сидів там, де сидів. – 3 тобою все гаразд?

– Звичайно! – стрепенувся Ральф. – Думав про Еда й Елен, ото і все. Ти здогадувався, що з ним відбувається, Білле?

Мак-Ґоверн рішуче похитав головою:

– Абсолютно ні. І хоча синці, що час від часу з’являлися на руках Елен, насторожували, я завжди вірив її поясненням. Ніколи я не вважав себе особливо легковірним, Ральфе, однак тепер мені, очевидно, доведеться переглянути свою думку.

– Як ти гадаєш, що з ними буде далі? У тебе є які-небудь ідеї?

Мак-Ґоверн зітхнув і звичним жестом торкнувся голови, мов не відчуваючи відсутності панами.

– Ти ж знаєш мене, Ральфе, – я цинік і вважаю, що звичайні конфлікти між людьми дуже рідко вирішуються так, як це показують по телевізору. У реальності всі проблеми повертаються знову й знову, обертаючись по спіралі, доки не зникнуть. Однак зникнення – це не зовсім те, що з ними відбувається: проблеми висихають, як калюжі після дощу. – Помовчавши, Мак-Ґоверн додав: – І після цього майже завжди залишається неприємний осадок.

– Господи! – вигукнув Ральф. – Це справді цинічно.

Мак-Ґоверн знизав плечима:

– Більшість викладачів на пенсії страшенні циніки, Ральфе. Ось приходить нове покоління – вони такі юні й сильні, такі впевнені, що в них усе буде інакше, і ось ми бачимо, як вони починають робити власні помилки, дедалі більше заплутуючись, як це траплялося з їхніми батьками і з батьками їхніх батьків. Думаю, Елен повернеться до Еда, і якийсь час той буде поводитись добре, а потім поб’є її знову, і вона піде знову. Словом, усе як у монотонних пісеньках у стилі кантрі, що звучать у закусочній Нікі, – дехто слухає їх довго, дуже довго, перш ніж вирішити, що їм досить. Елен, однак, розумна. Гадаю, їй вистачить і одного куплету.

– Цілком можливо, що цей куплет виявиться взагалі останнім у її житті, – спокійно зауважив Ральф. – Ми ж говоримо не про п’яничку, який у п’ятницю ввечері побив дружину за те, що та насмілилася дорікнути йому за програш у покер.

– Я знаю, – ствердно кивнув Білл, – але ти запитав мою думку, і я відповів. Елен треба зробити ще одне коло, перш ніж вона зважиться злізти з каруселі. І навіть після цього стикатися вони будуть частенько. Адже ми живемо у маленькому містечку. – Білл замовк, дивлячись на вулицю. – Поглянь-но! – вигукнув він, підвівши брову. – Та це ж Луїза. Іде у всій красі, як цариця ночі.

Ральф сердито глянув на нього, але Білл або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. Він підвівся, знову торкнувшись пальцями того місця, де вже не було панами, а тоді зійшов униз, щоб зустріти гостю на під’їзній доріжці.

– Луїзо! – вигукнув Мак-Ґоверн, опускаючись перед місіс Чесс на одне коліно й театральним жестом простягаючи до неї руки. – Чи можуть наші життя з’єднатися небесними узами любові? Зв’яжи свою долю з моєю, і ми мчатимемо разом на золотій колісниці пристрасті!

– Ха, ти говориш про медовий місяць чи про одну ніч? – непевно посміхаючись, проворкувала Луїза.

Ральф плеснув Мак-Ґоверна по спині.

– Уставай, – сказав він, спритно приймаючи з рук Луїзи невеликий пакет. Зазирнувши всередину, він побачив три бляшанки пива.

Мак-Ґоверн підвівся з колін.

– Вибач, Луїзо, – уклонився він. – Це все поєднання чару літніх сутінків з твоєю красою… Інакше кажучи, я на якусь мить збожеволів.

Осяйно посміхнувшись йому, Луїза Чесс повернулася до Ральфа.

– Я щойно дізналася про те, що сталося, – сказала вона, – і відразу поспішила сюди. Увесь день я провела в Ладлоу, граючи в покер з дівчатками. – Ральфові не треба було дивитися на Мак-Ґоверна: він і так знав, що ліва брова Білла – та, котра говорила: «Покер з дівчатками! Ах ти, наша чудова Луїзо!» – здійнялася на максимальну висоту. – 3 Елен усе гаразд?

– Так, – відповів Ральф. – Ну, може, не так уже й гаразд – її залишили в лікарні на ніч, але життю ничого не загрожує.

– А дитина?

– Добре. Дівчинка в подруги Елен.

– Отже, піднімаймося на веранду, і ви мені все розкажете. – Узявши під руку Мак-Ґоверна з одного боку, а Ральфа з іншого, вона повела їх до будинку. Так вони й піднімалися сходами, немов престарілі мушкетери, супроводжуючи пані, любов до якої вони пронесли крізь усе життя, а коли Луїза сіла в крісло-гойдалку, на Гарріс-авеню спалахнули ліхтарі, мерехтячи в сутінках, немов подвійна нитка перлів.

6.

Цього вечора Ральф заснув, як тільки його голова торкнулася подушки, а прокинувся о 3.30 наступного ранку, у п’ятницю. Він одразу зрозумів, що заснути більше не вдасться, з таким же успіхом можна просидіти до світанку в кріслі перед вікном у вітальні.

Але він однаково лежав у постелі, уп’явшись у темряву, намагаючись схопити за хвоста рештки сну. Однак спроба не вдалася. Ральф згадав, що йому снився Ед… І Елен… І Розалі – собака, що іноді нипає по Гарріс-авеню в ті передранкові години, коли ще навіть для листоноші зарано.

«Дорренс теж був присутній у твоєму сні. Не забудь».

Так, правильно. І немов ключ повернувся в замку – Ральф раптово згадав дивні слова, вимовлені Дорренсом минулого літа під час зіткнення між Едом і здорованем із синього пікапа… Те, чого Ральф ніяк не міг пригадати раніше. Він, Ральф, обхопив Еда за плечі, з цілком очевидних причин намагаючись якомога довше утримати його, притиснутого до дверцят машини, а Дорренс сказав, що Ральф не повинен доторкатися до нього.

– Він сказав, що вже не бачить моїх рук, – пробурмотів Ральф, опускаючи ноги на підлогу. – Ось що він сказав.

Ральф посидів ще трохи з низько опущеною головою, взув тапочки й подибав у вітальню. Час було чекати на схід сонця.