Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 42 страниц)

(– Будь ласка, Ральфе! Не вбивай його! Давай заберемо мої сережки й підемо!)

Атропос скосив очі на Луїзу, потім звернувся до Ральфа Робертса:

(– Невже ти вважаєш, що можеш убити мене, шот-таймере? Подумай як слід.)

Ральф так не вважав, але він хотів переконатися.

(– Життя – підступна штука, Шотті. Чому б тобі не віддати мені персня? Однаково рано чи пізно я заберу його).

(– Та пішов ти…)

Дешева перепалка. Але головне питання так і залишилося без відповіді. Як же він повинен вчинити з цим чудовиськом?

«Що б там не було, ти не можеш діяти, поки за твоєю спиною стоїть Луїза, – порадив голос, не зовсім схожий на шепіт Керолайн. – Вона була прекрасна у своїй люті, але тепер лють минула. Луїза занадто м’якосерда для того, що буде далі, Ральфе. Тобі необхідно випровадити її звідси».

Ральф повернувся до Луїзи. Її очі були напівзаплющені, вона в будь-який момент могла обпертися на стіну й так заснути.

(– Луїзо, я хочу, щоб ти пішла звідси. Негайно. Піднімися нагору і почекай мене під де…)

Мигнув скальпель, Атропос мало не зрізав Ральфові кінчик носа. Ральф відхитнувся, його коліно заковзало по шовку. Атропос потужним ривком звільнився, але в останній момент Ральфові вдалося вдарити карлика по голові ребром долоні й знову притиснути коліном до підлоги.

(– О! О! Припини! Ти ж уб’єш мене!)

Ральф, не звертаючи уваги на стогони Атропоса, глянув на Луїзу:

(– Іди, Луїзо! Я теж скоро піднімуся!)

(– Навряд чи без сторонньої допомоги я зможу здолати сходи! Я така слабка).

(– Зможеш. Ти мусиш піднятися, і ти це зробиш.)

Атропос, притиснутий до підлоги коліном Ральфа, знову поворухнувся. Але для звільнення цього було зовсім недостатньо. Час мчав зі скаженою швидкістю, у цей момент справжнім ворогом був час, а не Ед Діпно.

(– Мої сережки…)

(– Обіцяю, я принесу їх, Луїзо.)

Величезним зусиллям волі Луїза випрямилася й уважно подивилася на Ральфа:

(– Не треба вбивати його, Ральфе, навіть якщо ти й мусиш. Це не по-християнському.)

«Зовсім не по-християнському, – погодилося маленьке дурненьке створіння в його голові. – Не по-християнськи, а проте… Я не хочу втрачати переваги й чекати».

(– Піднімайся, Луїзо. Я сам вирішу, що з ним робити).

Жінка сумно подивилася на Ральфа:

(– Нічого не зміниться. Навіть якщо я попрошу тебе не вбивати його, правильно?)

Ральф, подумавши, похитав головою:

(– Ні. Але я обіцяю тобі, що буду лише захищатися. Цього достатньо?)

Луїза кивнула:

(– Так. Можливо, я зможу піднятися нагору, якщо буду йти повільно й обережно… Але як же ти?)

(– Зі мною все буде добре. Чекай мене під деревом.)

(– Добре, Ральфе.)

Ральф дивився, як Луїза перетнула кімнату, тапочок Елен Діпно бовтався в неї на зап’ясті. Вона почала повільно підніматися сходами. Ральф почекав, поки Луїза не зникла з очей, потім повернувся до Атропоса:

(– Ну ось, мій любий, ми тепер самі. Що ж нам робити? Може, пограємося? Тобі ж подобається розважатися?)

Атропос одразу ж відновив опір, водночас розмахуючи скальпелем і намагаючись проткнути Ральфа Робертса.

(– Відстань! Відпусти мене, старий гомику!)

Атропос звивався так скажено, що притискати його коліном було все одно, що втримувати в такий спосіб змію. Ральф не звертав уваги на крики, смиканину й скальпель. Уже вся голова Атропоса звільнилася з-під спідниці, що трохи спрощувало ситуацію. Ральф схопив за сережки Луїзи й смикнув, але вони залишилися на вухах, зате Атропос зайшовся криком від болю. Ральф, посміхнувшись, подався вперед:

(– Ага, то для них довелося й вуха проколоти?)

(– Так! Так, чорт забирай!)

(– Цитуючи тебе, життя – підступна штука, згоден?)

Ральф знову схопив за сережки й різко рвонув. З мочок вух Атропоса фонтаном бризнула кров. Той завив, як дриль, і Ральф на мить відчув жаль до огидного створіння, змішаний з презирством.

«Маленький виродок звик завдавати болю іншим, але сам з болем ніколи не зіштовхувався. Можливо, він ніколи раніше не страждав. Ото й відчуй на власній шкурі, друже, що відчувають твої жертви».

(– Припини! Припини! Ти не можеш чинити так зі мною!)

(– То це, виходить, новина для тебе… Тоді я тобі цю новину повідомляю! Так чому б тобі не змиритися?

(– І чого ти цим доб’єшся, шот-таймере? Усе відбудеться так, як заплановано. Люди в Громадському центрі розпрощаються з життям, і перстень нічого не змінить.)

«Я й сам знаю», – подумав Ральф.

Атропос ще задихався, але вже перестав смикатися, і Ральф дозволив собі оглянути кімнату швидким поглядом. Зараз йому необхідне натхнення – згодиться й маленька ідейка.

(– Я хочу дещо запропонувати, пане А. На правах нового друга й товариша по розвазі. Можна? Я знаю, як ти зайнятий, але необхідно знайти час і зробити щось із цією кімнатою. Я не наполягаю на тому, щоб вона перетворилася на Храм Краси, але тут гірше, ніж у свинарнику!)

Атропос, одночасно ображено й насторожено: (– Гадаєш, мене хвилює твоя думка, шот-таймере?)

Був лише один вихід. Неприємний, але Ральф однаково продовжував. Він мусив продовжувати; перед його внутрішнім зором стояв образ, що схиляв до дій. Він бачив Еда Діпно, який летить у Деррі на літаку, завантаженому каністрами з вибухівкою або нервово-паралітичним газом.

(– Як ти гадаєш, що я можу зробити з тобою, пане А.?)

Відповідь прозвучала одразу, без жодних прологів:

(– Відпусти мене. Така відповідь. Єдина. А я дам тобі спокій, вам обом. Залишу вас для Визначеності. Ти проживеш ще років десять. Цілком можливо, що й двадцять. Але тільки ви не повинні втручатися. Йди додому. А коли настане час великих подій, стеж за ними по телевізору.)

Ральф щосили намагався робити вигляд, що він усерйоз обмірковує пропозицію.

(– І ти даси нам спокій? Ти обіцяєш дати нам спокій?)

(– Так.)

На особі Атропоса з’явився вираз тремтливої надії, а навколо карлика збиралася аура. Ральф бачив, що вона того ж огидного кривавого відтінку, що й пульсуюче світіння, яке огортає лігвище.

(– Знаєш що, пане А.?)

Атропос, із зростаючою надією: (– Що?)

Ральф різко схопив ліве зап’ястя Атропоса й завів назад його руку. Атропос зайшовся криком, пальці розтиснулися й випустили скальпель, а Ральф із вправністю професійного кишенькового злодюжки підхопив зброю.

(– Я вірю тобі.)

2.

(– Віддай! Віддай! Віддай! Від…)

Атропос міг репетувати годинами, тому Ральф зупинив істеричний припадок найпростішим із відомих йому способів. Він подався вперед і лезом полоснув по потилиці лисої голови, що визирала з розрізу Луїзиної спідниці. Ніяка невидима рука не завадила його удару. Кров – ціла ріка крові – полилася з порізу. Аура, що оточувала Атропоса, темніла, набуваючи відтінку гнійної рани. Він знову закричав.

Ральф, нахилившись до вуха карлика, весело мовив:

(– Можливо, я й не можу вбити тебе, але всипати чортів ще й як можу. До того ж мені не потрібна психічна енергія, правильно? Досить і цього).

Ральф зробив скальпелем ще один поперечний розріз, немов вирізуючи літеру «t» на потилиці Атропоса. Карлик, пискнувши, почав вириватися. Ральф з відразою усвідомив, що якась частина його – шкодливий гномик, що засів усередині, – від усієї душі насолоджується всім цим.

(– Що ж, якщо хочеш, щоб я сполосував усього тебе, пручайся. Я перестану лише тоді, коли перестанеш ти.)

Атропос моментально завмер.

(– Ось і чудово. Я поставлю тобі кілька запитань. Гадаю, у твоїх інтересах відповісти на них.

(– Запитуй що завгодно! Будь-які питання! Тільки не роби мені боляче!)

(– Чудовий підхід, друже, але немає межі досконалості, згоден?)

Ральф полоснув ще раз, роблячи довгий поріз на черепі з боку скроні. Смужка шкіри обвисла, немов погано приклеєні шпалери. Атропос завив. Від огиди в Ральфа звело шлунок (дивно, але при цьому він відчував душевний спокій), однак коли він заговорив (подумав) з Атропосом, то зробив усе, щоб не виявити своїх справжніх почуттів.

(– Така моя мотивація, лікарю. Якщо я змушений буду залучити додаткові аргументи, тобі доведеться скористатися суперклеєм, щоб утримати рештки шкіри на голові. Ти мене добре зрозумів?)

(– Так! Так!)

(– Ти мені віриш?)

(– Так! Сивий виродку! ТАК!)

(– Чудово. А тепер запитання, пане А.: ти дав слово, чи дотримаєш ти його?)

Атропос вагався з відповіддю. Щоб підбадьорити карлика, Ральф тупим кінцем приклав скальпель до його щоки. Нагородою став ще один крик і готовність до негайної співпраці.

(– Так! Так! Тільки не роби мені боляче! Будь ласка!)

Ральф прибрав скальпель. Відбиток леза, немов родима пляма, горів на гладкій щоці маленького створіння.

(– Добре. А тепер слухай. Обіцяй, що даси нам із Луїзою спокій до закінчення мітингу в Громадському центрі. Ніяких витівок, нападів, нічого. Обіцяй).

(– Та пішов ти! Візьми свою обіцянку й засунь собі в сраку!)

Ральфа не зачепили слова карлика: його посмішка стала ще ширшою. Тому що Атропос не сказав, чого він не хоче й, що ще більш важливо, Атропос не відкрив, чого він не може. Він просто відмовився. Невеликий відступ, але все легко поправити. Змусивши себе забути про жалість, Ральф полоснув скальпелем по спині Атропоса. Тканина спідниці розкрилася, розійшовся й брудний халат, і плоть, схована під халатом. Бризнула кров, і від Атропосових волань у Ральфа мало не лопнули барабанні перетинки. Морщачись, він нахилився й, намагаючись не забруднитися кров’ю, прошепотів:

(– Я не хочу більше мучити тебе – ще два порізи, і мене вирве від огиди, – але ти мусиш знати, що я можу зробити це, і буду продовжувати доти, доки або ти пообіцяєш мені те, чого я від тебе хочу, або сила, яка не дозволила задушити тебе, не зупинить мене знову. Гадаю, ти перетворишся на суцільне місиво, поки дочекаєшся останнього. То що скажеш? Даси обіцянку чи волієш стати розрізаним грейпфрутом?)

Атропос ридав. Жахливий, нудотний звук.

(– Ти нічого не розумієш! Якщо тобі вдасться зупинити те, що почалося, – шанси мізерні, але хто зна, – мені не уникнути покарання від істоти, яку ви називаєте Кривавим Царем!)

Ральф, зціпивши зуби, знову полоснув лезом. Його щільно стиснуті губи нагадували шрам, що давно зажив. Ральфу довелося натиснути на скальпель, коли лезо ковзнуло по хрящу. А тоді ліве вухо Атропоса впало на підлогу. Кров цибеніла з діри в лисій голові, крики карлика оглушали.

«Та вони зовсім не схожі на богів, – подумав Ральф. Він був розгублений і водночас відчував жах. – Єдина розбіжність між нами й ними у тому, що вони довше живуть і їх важко побачити. До того ж із мене поганий вояк. Від одного виду крові мені стає зле».

(– Добре, обіцяю! Перестань різати мене на шматки! Не треба! Будь ласка!)

(– Це лише початок. Скажи, що обіцяєш дати спокій мені, Луїзі й Еду, поки не закінчиться мітинг у Громадському центрі).

Ральф очікував поновлення боротьби, але Атропос здивував його:

(– Обіцяю! Обіцяю дати спокій тобі й суці, з якою ти сюди прийшов…)

(– Луїза. Назви її на ім’я.)

(– Так, так – Луїзі Чесс! Я згоден дати спокій їй, і Еду Діпно теж, і всім, усім, тільки не треба мене більше різати. Тепер ти задоволений? Чорт тебе забирай!)

Ральф вирішив, що він задоволений, як може бути задоволеною людина, яку нудить від власних методів і дій. Навряд чи в обіцянці Атропоса могла критися пастка: лисий карлик знав, що на нього чекає жорстока розплата, однак не міг перебороти страх, якого нагнав на нього Ральф.

(– Так, пане А. Тепер я задоволений.)

Ральф не зміг більше стримувати блювотні позови, відпустив свою жертву. Глянув на заляпаний кров’ю скальпель, потім щосили жбурнув його подалі. Скальпель, перевертаючись у повітрі, зник у проймі дверей у склад. «Там йому й місце!» – подумав Ральф. Нудота відступила, але горло звело. Атропос повільно звівся на коліна, оглядаючись довкола з виглядом мученика, який вижив у сутичці з убивцею. Він побачив своє вухо, що лежало на підлозі, й підібрав його. Покрутив у маленькій ручці й глянув на Ральфа. В його очах блищали сльози болю й приниження, але було в них і щось більше – лють такої сили й глибини, що Ральф відсахнувся. Перед цією люттю будь-яка обережність здавалася ненадійною й марною. Відступивши на крок, він тицьнув в Атропоса тремтячим пальцем:

(– Пам’ятай про свою обіцянку!)

Атропос похмуро ощирився:

(– Я пам’ятаю, як таке можна забути? Але я пообіцяю тобі дещо іще. Дві обіцянки за ціною однієї, так би мовити).

Атропос повторив добре знайомий Ральфові з лікарняного даху жест, виставивши два пальці правої руки буквою «V» і створюючи в повітрі червону дугу. Усередині дуги Ральф побачив людську фігуру. За нею, тьмяно поблискуючи, немов крізь криваву завісу, виднівся магазин «Червоне яблуко». Ральф хотів було запитати, хто це стоїть перед магазином на узбіччі Гарріс-авеню… А тоді раптом зрозумів. І вражено глянув на Атропоса:

(– Ні! О Боже! Ти не можеш!)

Обличчя Атропоса розпливлося в самовдоволеній усмішці:

(– Знаєш, саме так я й думав про тебе, шот-таймере. Але я, як і ти, помилявся. А тепер дивися).

Атропос злегка розсунув пальці. Ральф побачив, як хтось у бейсбольній кепці з емблемою «Ред сокс» вийшов з «Червоного яблука», і Ральф одразу впізнав його. Ця людина крикнула щось комусь іншому, що стояв на протилежному боці, і тут почалися жахливі події. Ральф відвернувся від кривавої картини майбутнього, яку показував Атропос. Але він чув те, що чулося.

(– Спершу це належало Випадковості, шот-таймере, – інакше кажучи, мені. А ось і друга обіцянка: якщо ти станеш на моєму шляху, то станеться те, що я показав. І ти нічого не зможеш зробити або якимось чином запобігти цьому. Але якщо ти й твоя подружка не втручатиметеся в хід подій – тоді я теж не втручатимусь.)

Вульгарність, яка була звичним стилем поведінки Атропоса, він тепер відкинув, наче використаний карнавальний костюм, і вперше Ральф відчув, наскільки ж древня ця істота, яка володіє такою зловісною мудрістю.

(– Знаєш, як кажуть наркомани: умирати легко, важко жити. У цьому й полягає істина. Якщо хто й знає, то це я. Отже, що ж ти думаєш про це, шот-таймере?!)

Ральф мовчав, опустивши голову й до болю стиснувши кулаки. Сережки Луїзи як маленькі вуглинки горіли в його долоні. Перстень Еда, здавалося, теж обпалював його. Ральф хотів витягти кляту штуковину й жбурнути її слідом за скальпелем. Він знав, що ніщо в світі не зможе втримати його. Він згадав оповідання, прочитане ще в школі, тисячу років тому. «Леді чи тигр?» – називалося оповідання, і тепер він зрозумів, що це означає – мати таку жахливу силу… І такий жахливий вибір. На перший погляд, усе здається таким простим, що виходить, зрештою, одне життя проти двох тисяч?

Але це одне життя!

«І всі ті… Ніхто з них нічого не знає, – спокійно подумав він. – Ніхто, крім, можливо, Луїзи… А Луїза схвалить моє рішення. Керолайн не зрозуміла б, але вони такі різні».

Так, але чи має він право вирішувати?

Атропос усе зрозумів по його аурі – ставало страшно від здатності цієї істоти бачити.

(– Звичайно, маєш, Ральфе, – насправді питання життя й смерті зводиться до наступного: хто має право. Цього разу ти. То що скажеш?)

(– Я не знаю, що сказати. Не знаю, що й думати. Я лише хочу, щоб ви всі троє ДАЛИ МЕНІ СПОКІЙ!)

Ральф Робертс підняв голову до стелі лігвища Атропоса й закричав.

Розділ двадцять сьомий

1.

Хвилин за п’ять голова Ральфа зринула з-під старого схиленого дуба. Ральф одразу побачив Луїзу. Стоячи навколішках, вона дивилася на його звернене вгору обличчя крізь переплутаний клубок коріння. Він простягнув забруднену, у кривавих патьоках руку, і жінка міцно схопила її, підтримуючи Ральфа, поки той долав останні щаблі – покручені корені, схожі радше на поперечини драбини.

Ральф вибрався з-під дерева й ліг на спину, жадібно вдихаючи свіже повітря. Ніколи в житті повітря не здавалося таким смачним. Незважаючи ні на що, він був страшенно вдячний долі за повернену волю.

(– Ральфе? З тобою все гаразд?)

Він обернув її руку, поцілував долоню й поклав сережки на те місце, якого щойно торкалися його губи.

(– Так. Це твоє.)

Луїза здивовано розглядала їх, немов ніколи не бачила сережок – ні цих, ні будь-яких інших, – а тоді опустила в кишеню жакета.

(– Ти побачила їх у дзеркалі, адже так, Луїзо?)

(– Так, і тоді я розлютилася… Але навряд чи була дуже здивована.)

(– Тому що ти знала.)

(– Здогадувалася. Можливо, відтоді, як побачила Атропоса у панамі Мак-Ґоверна. Просто я тримала… це знання… у схованках мозку.)

Луїза уважно, мовби оцінююче, дивилася на Ральфа.

(– Не будемо зараз говорити про мої сережки – що сталося там, унизу? Як тобі вдалося вибратися?)

Ральф злякався – якщо вона занадто довго буде розглядати його, то довідається занадто багато. До того ж, якщо він ще хоч трохи так полежить, то вже не зможе поворухнутися: величезний океанський лайнер утоми розливався в ньому, тягнув на дно. Ральф звівся на ноги. Зараз він не міг дозволити собі потонути. Новини, що їх повідомили небеса, були не такі й погані, як він очікував, але все ж досить невтішні – було вже близько шостої. Мешканці Деррі, які не мали відношення до мітингу з приводу абортів (переважна більшість, відверто кажучи), сідали за стіл. Двері Громадського центру Деррі вже відчинені, вхід купається у світлі софітів, тележурналісти ведуть репортажі в живому ефірі про прибуття перших захисників права вибору, яким доводиться проходити повз Дена Далтона й «Друзів життя», що люто розмахують гаслами. А неподалік хтось наспівує улюблену пісеньку Еда Діпно: «Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» Що б вони з Луїзою не мусили зробити, – зробити це необхідно впродовж наступних шістдесяти чи дев’яноста хвилин. Відлік часу почався.

(– Ходімо, Луїзо. Треба поспішати.)

(– Ми повертаємося в Громадський центр?)

(– Ні, не одразу. Спершу нам треба…)

Ральф зрозумів, що не може чекати закінчення того, що повинен сказати. Куди ж, на його думку, їм варто піти спочатку? У лікарню Деррі? У «Червоне яблуко»? До нього додому? Куди йти, якщо хочеш відшукати двійко доброзичливих, але далеко не всезнаючих бовдурів, які затягли тебе і твоїх найближчих друзів у світ болю й тривог? Чи, цілком резонно, це вони повинні відшукати тебе?

«Можливо, вони не хочуть розшукувати тебе, любий. Швидше за все, вони ховаються, уникаючи твого товариства».

(– Ральфе, ти впевнений, що…)

Раптом він згадав про Розалі, й одразу все стало на свої місця.

(– У парк, Луїзо. Ми підемо в Строуфорд-парк. Ось куди нам треба. Але по дорозі зробимо одну зупинку.)

Він повів Луїзу вздовж огорожі, й незабаром вони почули віддалені голоси. Війнуло смаженими гот-доґами, після смороду Атропосового лігвища цей запах здався йому амброзією. А за хвилину вони вийшли на майданчик для пікніків, розташований поруч зі злітно-посадочною смугою № 3.

Дорренс, стоячи в самому серці дивовижно красивої різнобарвної аури, спостерігав за приземленням спортивного літака. Позаду нього за столиком сиділи Фей Чепін і Дон Візі, перед ними лежала шахівниця. Стен і Джорджина Еберлі пили пиво, присмажуючи над маленьким вогнем сосиски для гот-доґів, нанизані на спеціальні виделки.

На мить Ральф застиг мов укопаний, вражений їхньою красою – минущою, але потужною красою, що становила основу життя шот-таймерів. Йому пригадався рядок із пісні двадцятип’ятилітньої давнини: «Ми зоряний пил, ми золоті». Аура Дорренса була зовсім іншою – казково іншою, – але навіть звичайна аура будь-кого з тих, що зібралися на майданчику, блищала, немов розсипи коштовного каміння.

(– Ральфе, ти бачиш? Бачиш, які вони гарні?)

(– Так.)

(– Жаль, що вони цього не знають!)

Але чи це так? У світлі останніх подій Ральф не був упевнений у справедливості цього твердження. У нього зринула думка – хоча й неясне, але потужне інтуїтивне розуміння, – що, можливо, справжня краса недоступна усвідомленню еґо; що вона, постійно розвиваючись, є радше існуванням, аніж об’єктом дотику й бачення.

– Нумо, роби свій хід, – мовив хтось. Ральф здригнувся, подумавши, що звертаються до нього, але виявилося, що це Фей розмовляє з Доном Візі.

– Ти повільніший від черепахи.

– Не заважай, – відповів Дон. – Я думаю.

– Можеш думати хоч до кінця століття, але партія однаково закінчиться за шість ходів.

Дон налив вина в паперовий стаканчик і підкотив очі.

– А я не знав, що граю з Борисом Спаським! – вигукнув він. – Я вважав, що це всього лише старий Фей Чепін! Вибачте, будь ласка!

– Та ти, як я бачу, бунтар. Через шість ходів можеш розпочати професійну кар’єру заколотника!

– Бач який розумний!

– Та тихше ви! – різко обірвала їх Джорджина Еберлі. – Що це було? Начебто щось вибухнуло?

«Цим» була Луїза, яка запозичила трохи вібруючо-зеленої аури Джорджини.

Ральф, склавши праву долоню трубочкою, вдихнув яскраво-блакитний потік світла з аури Стена Еберлі. Він відчув, як потужна енергія наповнює кожну клітинку його тіла, немов усередині ввімкнули флуоресцентну лампу. Але величезний потопаючий лайнер, що був, по суті, багатомісячним безсонням, нікуди не подівся, намагаючись захопити Ральфа разом із собою на дно.

Рішення також було – ще не прийняте, всього лише відкладене. Стен оглянувся. Незалежно від того, скільки взяв Ральф від його аури, джерело й далі залишалося яскравим і насиченим. Очевидно, слова Клото й Лaxecica про бездонний резервуар енергії були правдою.

– Та-ак, – протягнув Стен. – Я теж чув щось…

– А я ні, – втрутився Фей.

– Іще б пак, ти ж глухий мов пень, – відрізав Стен. – Можеш хоч хвилинку помовчати? Навряд чи вибухнула ємність із пальним, бо не видно ні диму, ні вогню. І це точно не Дон пустив гази, бо з дерев замертво не падають білки. Мабуть, відбувся зворотний спалах одного з паливно-наливних танкерів. Не хвилюйся, люба.

– Погляньте на старого Дора, – мовив Фей.

Усі повернулися до усміхненого Дорренса, який привітно махав рукою у бік Гарріс-авеню.

– І кого ти там бачиш, приятелю? – усміхнувшись, поцікавився Дон Візі.

– Ральфа й Луїзу, – сяючи посмішкою, відповів Дорренс. – Я бачу Ральфа й Луїзу. Вони щойно вибралися з-під старого поваленого дуба!

– Ото! – мовив Стен. Він приклав долоню козирком до очей, потім указав просто на них. Ральф був шокований, поки не зрозумів, що Стен просто показує в той бік, куди дивиться Дорренс. – Погляньте-но! За ними йде сам Ґлен Міллер! Краса!

Джорджина спробувала штовхнути чоловіка ліктем у бік, але Стен, посміхаючись, ухилився від стусана.

(– Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!)

(– Дорренсе! Ми вирушаємо в Строуфорд-парк! Чи правильно ми чинимо?)

Дорренс, щасливо посміхаючись: (– Не знаю, тепер це справи лонґ-таймерів, я не втручаюся. Скоро я піду додому й почитаю Волта Вітмена. Сьогодні буде вітряна ніч, а Вітмен особливо гарний, коли вітер).

Луїза, несамовито: (– Дорренсе, допоможи нам!)

Посмішка Дорренса розтанула, старий невиразно глянув на неї:

(– Не можу. Це не в моїх силах. Усе, що можна зробити, повинні зробити ви з Ральфом).

– Так, – мовила Джорджина. – Ненавиджу, коли він дивиться ось так. Майже віриш, що він справді когось бачить. – Вона знову заходилася присмажувати сосиску, обертаючи її на довгій виделці. – До речі, хто-небудь бачив Ральфа й Луїзу?

– Ні, – відповів Дон.

– Вони зникли в одному з мотелів на узбережжі з ящиком пива й пляшкою туалетної емульсії «Джонсон Бейбі», – пожартував Стен. – Величезною пляшкою. Я вже казав про це вчора.

– Але ж ти й паскудник, – Джорджина цього разу поцілила ліктем чоловікові в бік.

Ральф: (– Дорренсе, невже ти нічим не можеш нам допомогти? Хоча б сказати, чи на правильному ми шляху?)

Ральфові на мить здалося, що Дорренс ось-ось відповість. Але тут над головою почулося гудіння літака, що йшов на посадку, і старий подивився туди. На його обличчі знову з’явилася безтурботна посмішка.

– Погляньте! – вигукнув він. – Яка краса! Це ж «Жовтий птах»!

І подибав до огорожі, весь поглинутий видовищем приземлення жовтого літака.

Ральф взяв Луїзу за руку й спробував посміхнутися. Зробити це було вкрай важко – ніколи в житті він не відчував такого страху й розгубленості, – але в спробу Ральф вклав усю свою старанність.

– Ходімо, люба.

2.

Коли вони з Луїзою йшли вздовж покинутої залізничної колії, що привела їх до аеропорту, Ральф подумав, що спосіб їхнього пересування радше схожий на ковзання, ніж на ходьбу. Тепер вони теж ковзали до Строуфорд-парку, і це ковзання було більш швидким і відчутним, немов їх несла на собі невидима стрічка транспортера.

Експериментуючи, Ральф зупинився, однак будинки й вітрини магазинів і далі повільно пропливали мимо. Він глянув на свої ноги: так, вони не рухалися. Здавалося, рухається тротуар, а не він.

Одягнений у костюм-трійку, в незмінних окулярах з’явився пан Даґен, голова відділення кредитної трастової компанії. Як завжди, він здався Ральфові єдиним в історії людства homo sapiens, який народився без дірочки в сраці. Можливо, негативне ставлення до нього було спричинене тим, що одного разу пан Даґен відмовився видати Ральфові позику. Аура пана Даґена була нудного, казенно-сірого кольору лікарняного коридора, що зовсім не здивувало Ральфа. Він пройшов крізь банкіра, але той навіть не поморщився.

Ральфа розвеселила ця пригода, однак, глянувши на Луїзу, він моментально став серйозним. Занепокоєння читалося на її обличчі, – здавалося, ось-ось поллються питання, що крутяться в неї на язиці. Питання, відповідей на які він не знав.

Вони наблизилися до Строуфорд-парку. Раптом загорілися вуличні ліхтарі. На майданчику для ігор, неподалік якого він, Мак-Ґоверн і Луїза частенько спостерігали за витівками дітей, майже нікого не було. На гойдалці сиділи двоє підлітків, вони курили й перемовлялися, а мами, що гуляють тут удень з дітьми, вже давно вдома.

Ральф подумав про Мак-Ґоверна – про його невпинну, патологічну балакучість, про вічні скарги з приводу старіння – як вони пригнічували при першій зустрічі і як тепер їх не вистачає; про те, як ці особливості його характеру здавалися навіть приємними через цинічне мислення, а водночас несподівані, імпульсивні акти доброти, – і його пойняв нестерпний сум. Звичайно, шот-таймери можуть бути зоряним пилом і навіть золотим, але коли вони вмирають, то зникають і матері, що гуляють з дітьми на цьому майданчику в теплу сонячну погоду.

(– Ральфе, навіщо ми сюди прийшли? Саван завис над Громадським центром, а не над Строуфорд-парком!)

Ральф підвів Луїзу до лавки, на якій стільки віків тому він помітив її: вона плакала після сварки із сином і невісткою… І гірко оплакувала втрату сережок. Біля підніжжя пагорба в сутінках, що згущувалися, біліли дві туалетні кабінки.

Ральф заплющив очі. «Я божеволію, – подумав він, – я мчу до божевілля на швидкісному поїзді. Кого ж обрати? Леді… чи тигра?»

(– Ральфе, потрібно щось робити. Ці життя… Тисячі життів…)

У тьмяному мерехтінні широко розплющених очей Луїзи Ральф побачив, як хтось виходить із «Червоного яблука». Фігура у вельветових штанах і бейсбольній кепці. Незабаром станеться непоправне. Не бажаючи бачити цього, Ральф відкрив очі й глянув на жінку, що сиділа поруч.

(– Кожне життя важливе, Луїзо. Кожне життя).

Він не знав, що саме вона вичитала в його аурі, але це вжахнуло її.

(– Що сталося там, коли я пішла? Що він зробив чи сказав? Розкажи мені. Ральфе! Розкажи!)

То що ж обрати? Себе чи багатьох? Леді чи тигра? Якщо він не вирішить якомога швидше, можливість вибору вислизне в нього з рук – час збігає. Отже, що? Що?

– Нічого… Або і те й інше, – хрипло вимовив він, не усвідомлюючи, що говорить уголос на кількох рівнях одночасно. – Я не хочу вибирати. Не хочу. Ти мене чуєш?

Ральф підхопився з лавочки, дико озираючись довкола.

– Ти мене чуєш? – крикнув він. – Я відкидаю вибір! Або ОБОЄ, або НІХТО!

На одній з алей жебрак, що рився в сміттєвому бачку в пошуках пляшок, оглянувся на Ральфа, а тоді кинувся навтьоки. Він побачив людину у вогні.

(– Ральфе, у чому справа? У кому? У мені? У тобі? Бо якщо причина в мені, я не хочу…)

Ральф глибоко вдихнув, вирівнюючи подих, потім притулився лобом до лоба Луїзи й, дивлячись їй в очі, мовив:

(– Луїзо, справа не в тобі й не в мені. Якби це стосувалося лише нас, я зробив би вибір. Але це не так, і я більше не збираюся бути пішаком!)

Він відпустив жінку й ступив крок убік. Аура Ральфа палала з такою силою, що Луїза затулила долонею очі, немов він якимось чином вибухнув. А коли він заговорив, то в її голові цей голос пролунав дужче від грому:

(– КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ! ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ! НЕГАЙНО!)

3.

Ральф, ступивши кілька кроків, завмер, не зводячи очей з підніжжя пагорба. Двоє підлітків, що сиділи на гойдалці, дивилися на нього з однаковим виразом здивованого переляку. Вони підхопилися й, кинувши запалені сигарети, побігли до вогнів Вітчгем-стріт, немов двійко сполоханих диких оленів.

(– КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ!)

Ральф горів, як електрична дуга, і раптово вся сила, наче вода, вибігла з ніг Луїзи. Похитнувшись, вона сіла на лавку. У голові шуміло, серце переповнив жах, а найдужче доймало крайнє виснаження. Ральфові воно уявлялося потопаючим лайнером, Луїза ж відчувала втому як глибоку яму, навколо якої її змушували ходити все вужчою спіраллю, і рано чи пізно вона туди впаде.

(– КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ! ДАЮ ОСТАННІЙ ШАНС! Я НЕ ЖАРТУЮ!)

Якусь мить нічого не відбувалося, потім обидвоє дверцят туалету біля підніжжя пагорба скрипнули в унісон. Клото вийшов з кабіни з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», Лахесіс – із кабіни з позначкою «ЖІНОЧИЙ». Їхні аури, золотаво-зелені, мов літні бабки, блискали в попелястому світлі призахідного сонця. Вони рухалися назустріч один одному, поки їхні аури не злилися, – а потім, майже торкаючись затягнутими в біле плечима, Клото й Лахесіс почали підніматися на пагорб. Вони нагадували двійко переляканих дітей.

Ральф повернувся до Луїзи. Аура його й далі горіла.

(– Побудь тут.)

(– Добре, Ральфе.)

Почекавши, поки Ральф зійде до середини пагорба, Луїза зібрала всю свою мужність і крикнула вслід:

(– Але якщо ти відмовишся зупинити Еда, це зроблю я! Май на увазі!)

Звичайно, вона спробує, і серце його відгукнулося на хоробрість жінки… Але вона не знала того, що відомо йому. Не бачила того, що побачив він.

Ще раз оглянувшись, Ральф рушив до двох лисих лікарів-карликів, які дивилися на нього розуміючими, переляканими очима.

4.

Лахесіс, нервово: (– Ми не обманювали тебе – ні).

Клото, ще більш нервово (якщо таке можливо): (– Діпно вже в дорозі. Ти повинен зупинити його, Ральфе, повинен бодай спробувати).

«Річ у тім, що я нікому нічого не винен, і вираз ваших облич якраз і підтверджує це», – подумав Ральф. Він повернувся до Лaxecica й відзначив, що карлик ухилився від його погляду, опустивши долу темні очі без зіниць.

(– Невже? На лікарняному даху ви переконували нас триматися подалі від Еда, пане Л. Ви були доволі наполегливі.)

Лахесіс, нервово потираючи долоні: (– Я… Як би це сказати… Ми… Ми теж можемо помилятися. Тоді ми були неправі).