Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 42 страниц)

Ральф не замислювався над тим, яке почуття викличе зустріч з Едом за таких дивних, навіть екстравагантних обставин, одначе приступ каяття – не просто жалю, а саме каяття, що охопило його, – дивував. Як і того далекого літнього дня 1992 року, коли Ед зіткнувся з ним, він був у старенькій футболці замість застебнутої на всі гудзики строгої сорочки. Ед дуже схуд – на перший погляд, фунтів на сорок, – що, втім, справляло ефект не виснаження, але героїзму в романтичному стилі. Шкіра Еда була бліда, мов папір, зелені очі за круглими скельцями окулярів а lа Джон Леннон блищали («як смарагди при місячному світлі», – подумав Ральф), губи здавалися яскраво-червоними, немов нафарбованими. Білий шарф із японськими ієрогліфами був зав’язаний навколо голови, вільні кінці його спадали на спину. Оточене грозовими завихреннями аури розумне, жваве обличчя Еда палало лютою рішучістю. Він був прекрасний – прекрасний! – і сильне почуття deja-vu охопило Ральфа. Він розумів, що зараз перед його внутрішнім зором миготять події того дня, коли він став між Едом і здорованем-садівником. Ральф знову ясно бачив той день. Дивитися на Еда, загубленого всередині тайфунної аури, з якої не злітала вгору «мотузочка», було все одно, що бачити розбиту вщент безцінну китайську вазу часів династії Мін.

«По-моєму, він не бачить мене на цьому рівні. Не може бачити».

І немов у відповідь на цю думку, Ед обернувся й подивився просто на Ральфа. У його широко відкритих очах застиг насторожений вираз безумця, у куточках красиво окресленого рота блищала слина. Ральф відхитнувся, подумавши, що він усе ж помітний, але Ед не відреагував на різкий рух Ральфа. Він підозріло оглянув чотири порожніх пасажирські сидіння, немов почув звук звідтіля. Одночасно простягнув руку до картонної коробки, пристебнутої ременем безпеки до крісла другого пілота. Рука погладила коробку, потім потягнулася до голови й поправила шарф. Упоравшись із цим, Ед знову заспівав… Від слів цієї пісні по спині Ральфа струмком побіг холодок:

 
Прийнявши одну пігулку, станеш більший,
Прийнявши одну пігулку, станеш менший,
І з того, що дала тобі мати,
Нічого не будеш мати.
 

«Правильно, – подумав Ральф. – Відповідь отримаєш від Аліси, коли вона стане на три метри вищою».

Серце тріпотіло у нього в грудях – навіть піднімаючись на три метри над кабіною пілота, він не був так наляканий, як у момент несподіваного повороту Еда. Ральф був упевнений, що Ед не бачить його, однак той, хто стверджував, що в божевільних почуття більш загострені, аніж у нормальних людей, знав, що каже, – і саме тому Ед усвідомлював, що щось змінилося. Запищало радіо, змусивши обох чоловіків здригнутися.

– Повідомлення для «Чирокі». Ви входите в повітряний простір Деррі на висоті, яка вимагає реєстрації літака. Повторюю, ви входите в контрольований повітряний простір над територією міста. Підніміться на висоту 16 000, «Чирокі», і перейдіть на 170 – один, сім, нуль. А поки що, будь ласка, ідентифікуйте себе, назвіть…

Ед почав люто бити кулаком по панелі. Скло тріснуло, бризнули фонтанчики крові. Вона забризкала приладову дошку, фотографію Елен з Наталі на руках і сіру футболку Еда. Він продовжував бити по радіо, поки голос не перетворився на гуркіт статичних розрядів, а потім узагалі змовк.

– Чудово, – тужливим голосом людини, що звикла розмовляти сама з собою, мовив Ед. – Набагато краще. Ненавиджу всі ці питання. Вони лише…

Побачивши свою закривавлену руку, Ед замовк. Він підняв її, уважно оглянув, потім знову стиснув у кулак. Величезний осколок скла упився в плоть над першою фалангою середнього пальця. Ед витяг його зубами, виплюнув, тоді (у Ральфа від цього жесту кров застигла в жилах) провів кривавим кулаком спершу по одній, потім по другій щоці, залишаючи червоні мітки. Він потягнувся до прикріпленої на стіні еластичної кишені, дістав дзеркальце й помилувався зразком бойового живопису. Мабуть, отримав задоволення, бо посміхнувся й кивнув, перш ніж покласти дзеркальце назад.

– Пам’ятай, що сказав цей соня, – низьким, тужливим голосом порадив собі Ед, а потім надавив на штурвал. Ніс «Чирокі» спрямувався до землі, стрілка альтиметра повільно відступала назад. Тепер просто під ними розкинувся Деррі. Місто скидалося на жменю опалів, розкиданих по темно-блакитному оксамиту.

З отвору в коробці, що розмістилася на кріслі другого пілота, виходили два тонких дротики, приєднані до дверного дзвінка, прикрученого до підлокітника Едового крісла. Ральф вважав, що як тільки в полі зору з’явиться Громадський центр Деррі, Ед покладе палець на білу кнопку, почавши у такий спосіб свій акт камікадзе. А перед самим тараном будинку натисне на кнопку. Бабах – і прощай, життя.

«Розірви дроти, Ральфе! Від’єднай їх!»

Чудова ідея, але був один недолік: на цьому рівні Ральф не міг порвати навіть павутину. А це означало, що йому доведеться опуститися в країну шот-таймерів. Та щойно він приготувався до спуску, як праворуч від нього пролунав м’який голос, що окликнув його на ім’я:

(– Ральфе).

Праворуч? Неможливо. Праворуч нічого не було, крім крісла другого пілота, борту літака й сутінкового повітря Нової Англії. Поздовжній шрам на руці Ральфа почав поколювати, як нитка розжарювання в електрообігрівачі.

(– Ральфе!)

Не дивися. Взагалі не звертай уваги.

Але він не міг. Якась величезна, потужна сила налягла на нього, і голова почала повертатися. Він пручався, усвідомлюючи, що кут крену літака збільшується, але й це не допомогло.

(– Ральфе, подивися на мене – не бійся.)

Він зробив останню розпачливу спробу не послухатись, але вона не вдалася. Голова Ральфа продовжувала повертатися, і раптом виявилося, що він дивиться на свою матір, що вмерла від раку легень чверть століття тому.

4.

Берта Робертс сиділа у плетеному кріслі-гойдалці на відстані метра-півтора за бортом кабіни літака. Вона в’язала, погойдуючись над поверхнею землі. На її ногах були тапочки, оторочені хутром норки, – Ральф подарував їх матері на день її п’ятдесятиліття. Плечі Берти вкривала рожева шаль. Значок з політичним гаслом – «ПЕРЕМОЖЕМО РАЗОМ З ВІЛКІ!»[57]57
  У 1978 р. республіканець Вільям Коен, що балотувався від штату Мен, переміг на виборах у сенат Вільяма Гетевея.


[Закрыть] – скріплював шаль на грудях.

«Усе правильно, – подумав Ральф. – Вона носила такі значки замість прикрас – це була її маленька пристрасть. Як же я міг забути?»

Єдиною невідповідністю, що вразила Ральфа (більше, ніж те, що вона була мертва, але в цю мить розгойдувалася в кріслі на висоті шести тисяч футів), було яскраво-червоне в’язання в її руках. Ральф ніколи не бачив, щоб матір в’язала, не був навіть упевнений, що вона володіла цим мистецтвом, однак мати справді в’язала. Спиці так і миготіли в її вправних руках.

(– Мамо? Ма? Це справді ти?)

Спиці завмерли, коли вона відірвалася від кривавого полотна. Так, це його мати – принаймні, такою запам’ятав її Ральф. Вузьке обличчя, брови дашком, карі очі й тугий вузол каштанового із сивими пасмами волосся. І лише стиснуті губи виказували підступ… Поки вона не посміхнулася.

(– Ральфе Робертсе! Я здивована твоїм питанням!)

Однак це не відповідь, подумав Ральф. Він хотів вимовити це вголос, але вирішив, що краще промовчати. Праворуч від Берти в повітрі зависла молочно-біла пляма. Коли Ральф глянув на неї, пляма потемніла, перетворившись у підставку для журналів, яку Ральф зробив у майстерні під час навчання в коледжі. На підставці стосик журналів «Рідерз дайджест» і «Лайф».

Тепер земля далеко внизу зникла, покриваючись коричневими й темно-червоними квадратиками, перетворюючись на лінолеум на підлозі кухні в будинку його дитинства на Річмонд-стріт у Мері-Мід. Спершу крізь підлогу просвічувала земля, геометричні смужки ферм, але потім це зникло. Примарна молочна пляма перетворилася на маминого ангорського кота, що лежав на підвіконні й спостерігав за чайками. Кіт пішов із життя приблизно в той час, коли Ден Мартін і Джеррі Льюїс перестали разом знімати фільми.

(– Той старий має рацію, мій хлопчику. Не треба втручатися в справи лонґ-таймерів. Подбай про свою маму і не думай про те, що тебе не стосується. Не переч мені.)

«Подбай про свою маму… Не переч мені!»

Ці слова прекрасно виражали погляди Берти Робертс на мистецтво виховання дітей. Чи це стосувалося заборони на купання раніше ніж через годину після їжі, чи купівлі картоплі в пройдисвіта Баверса, який намагався покласти на дно пакета гнилі овочі. Пролог («Подбай про свою маму») і епілог («Не переч мені») завжди були однакові. А якщо тобі не вдавалося подбати або не вдавалося не перечити, на сцену виступав Материнський Гнів, і тоді помагай тобі Бог.

Берта схопила спиці й знову заходилася в’язати, знімаючи червоні петлі пальцями, що відливали червонуватим світлом. Ральф вважав, що це лише ілюзія або просто фарба на шерсті виявилася нестійкою і перейшла на пальці матері.

Її пальці? Яка дурнувата помилка. Її пальці.

Ось лише… Над верхньою губою жінки пробивалися вусики. Довгі. Неприємні. І незнайомі. Ральф пам’ятав ніжний пушок над верхньою губою матері, але вусики! Ні. Це було щось нове.

«Нове? Нове? Про що ти думаєш? Вона вмерла через два дні після замаху на Роберта Кеннеді в Лос-Анджелесі, то що ж нового могло з’явитися в ній?»

Дві площини, стикаючись, розпливалися обабіч Берти Робертс, утворюючи стіни кухні, у якій вона проводила стільки часу. На одній стіні висіла знайома Ральфові картина, що зображала сімейство за обідом – батько, мати і двоє діток. Вони передавали один одному картоплю й качани кукурудзи, згадуючи, здавалося, кращі дні. Ніхто з них не помічав п’яту людину – бородатого чоловіка в білому. Причаївшись у кутку, він спостерігав за ними. «ХРИСТОС, НЕВИДИМИЙ ВІДВІДУВАЧ» – було написано внизу картини. Хоча Ральф пам’ятав, що Христос був добрим, соромливим і навряд чи годився на роль таємного підслуховувача й підглядача. Ця версія Христа, однак, мала вигляд холодно замислений… Оцінюючий… На щоках цього чоловіка в білому горів рум’янець, немов він почув щось, що викликало в ньому лють.

(– Мамо? Ти…)

Жінка знову поклала спиці на червоне полотно – дивно сяюче червоне полотно – і рухом руки зупинила його.

(– Мама чи не мама, яка різниця, Ральфе, – просто послухай мене. Не втручайся не в свою справу! Занадто пізно. Ти можеш усе зіпсувати.)

Голос був схожий, але обличчя… В основному шкіра. Гладка, без зморщок шкіра була єдиним об’єктом марнославства Берти Робертс. Шкіра ж створіння, що сиділо у кріслі, здавалася грубою… Більш ніж грубою. Вона була лускатою. А на шиї виднілися дві припухлості (чи це всього лише ранки?). Вигляд цих ранок спричинив жахливий спогад

(«зніми це з мене, Джонні, будь ласка, ЗНІМИ»)

у глибинах мозку Ральфа. І… Її аура. Де її аура?

(– Не думай про мою ауру, не думай про ту стару шльондру, з якою ти зв’язався останнім часом… Можу побитися об заклад, що Керолайн перевертається в гробу.)

Рот жінки в кріслі (не жінки, це щось інше, а зовсім не жінка) більше не був маленький. Нижня губа дуже розпухла. Рот кривився в презирливій усмішці. У дивно знайомій усмішці.

(«Джонні, воно кусає мене. КУСАЄ МЕНЕ!)

Щось неприємно знайоме у вусиках над верхньою губою.

(«Джонні, будь ласка, його очі, чорні очі».)

(«Джонні не допоможе тобі, мій хлопчику. Він не допоміг тобі тоді, не зможе допомогти й тепер.)

Звичайно, не зможе. Його старший брат Джонні помер шість років тому. Помер від серцевого нападу, можливо, такого ж випадкового, як і той, що забрав життя Білла Мак-Говерна і…

Ральф подивився ліворуч, але крісло пілота також зникло разом з Едом Діпно. Ральф побачив стару плиту, на якій його мати готувала в будинку на Річмонд-стріт (заняття, яке не подобалося матері й не виходило в неї все життя), і двері, що вели в їдальню. Він побачив кленовий обідній стіл. У центрі його скляна ваза з вогненно-червоними трояндами. У кожної троянди було обличчя… Криваво-червоне обличчя, що задихалося…

«Але це неправильно, – подумав Ральф. – Усе неправильно. Ніколи в будинку матері не стояли троянди – у неї була алергія на квіти й особливо троянди. Коли мати проходила повз троянди, вона чхала як божевільна. Я бачу троянди тому…»

Він глянув на створіння в кріслі-качалці, на червоні пальці, які, сплавляючись разом, перетворювалися на плавці. Ральф уп’явся в червоне полотно, що лежало на колінах істоти, і шрам на його руці почав поколювати.

«Що ж тут відбувається?»

Але, звичайно, він знав, що саме відбувається; йому досить було лише перевести погляд від червоного «чогось», що сиділо в кріслі, на картину, що висіла на стіні, – ту, що зображала червонолицього сердитого Ісуса, що підглядає за сімейною трапезою. Ральф був не в своєму старому будинку в Мері-Мід і не в літаку, що летів над Деррі.

Він був при дворі Кривавого Царя.

Розділ двадцять дев’ятий

1.

Не роздумуючи, чому і з якою метою він так чинить, Ральф опустив руку в кишеню і стиснув у долоні одну з сережок Луїзи. Здавалося, його рука дуже далеко й належить комусь іншому. Цікава річ: виявляється, досі він не розумів, що таке страх. Звичайно, він думав, що боїться, але це було ілюзією – єдиний раз Ральф наблизився до страху в публічній бібліотеці Деррі, коли Чарлі Пікерінґ застромив у нього ніж і пообіцяв випустити кишки. Однак у порівнянні з тим, що переживав Ральф зараз, це уявлялося лише короткочасним дискомфортом.

«Прийшла зелена людина… Він здавався хорошим, але я можу й помилятися».

Ральф сподівався, що Луїза не помилилася; тому що тепер у нього залишилася лише зелена людина.

Зелена людина й сережки Луїзи.

(– Ральфе! Перестань витати в хмарах! Дивися на свою матір, коли вона розмовляє з тобою! Тобі вже сімдесят, а поводишся ти як шістнадцятирічний недоумок!)

Він обернувся до рибоподібного «чогось» у кріслі. Тепер той лише віддалено нагадував його покійну матір.

(– Ти не моя мати! А я і далі в літаку!)

(– Ні, мій хлопчику. Не варто так думати. Зроби крок з моєї кухні, і падати тобі доведеться дуже довго.)

(– Не витрачай слів. Я бачу, що ти таке.)

«Щось» заговорило голосом людини, яка задихається від гніву, і в грудях у Ральфа похололо.

(– Ні. Може, ти так і вважаєш, але помиляєшся. Так тобі й не захочеться дивитися, якщо я відкину маскування. Повір мені, Ральфе.)

З наростаючим жахом Ральф спостерігав, як ця мати-щось перетворюється на величезного голодного вугра, гострі зуби якого блищали у розкритій пащі, вуса тепер звисали майже до комірця сукні, і далі одягненої на це щось. Зябра, гострі, немов леза, відкривалися й закривалися, оголюючи червону внутрішню пащу. Очі округлялися, зіниці зникали, очниці розходилися в сторони. Зміни тривали, поки опуклі очі не опинилися пообіч лускатого лику створіння.

(– Не смій ворушитися, Ральфе. Можливо, ти загинеш у результаті вибуху, на якому б рівні не перебував – тут ударна хвиля також має силу, як і в будь-якому будинку, – але ця смерть усе-таки краща, ніж моя смерть.)

Чудовисько розкрило пащу. Здавалося, воно глузувало з нього.

(– Хто ти? Кривавий Цар?)

(– Так називає мене Ед – чи не правда, у нас мають бути власні імена? Якщо тобі не подобається звертання «мамо Робертс», чому б не звати мене Цар-рибою? Ти ж чув по радіо про Цар-рибу?)

Звичайно, він про це колись чув… Та тільки справжня Цар-риба ніколи не носила сукні. До того ж справжня Цар-риба була Царицею-рибою й жила в глибинах Барренса.

2.

Якось улітку, коли йому було сім років, рибалячи разом з братом Джонні, Ральф Робертс піймав неймовірних розмірів рибу – це було ще в ті часи, коли без ризику для здоров’я можна було спокійно їсти піймане у водах Барренса. Ральф попросив старшого брата зняти рибину з гачка й помістити її у відро зі свіжою водою. Джонні відмовився, посилаючись на неписаний Кодекс Честі Рибалки: справжній рибалка сам копає хробаків, сам насаджує наживку, сам знімає здобич із гачка.

І тільки набагато пізніше Ральф зрозумів, що Джонні, можливо, намагався приховати в такий спосіб свій власний страх перед величезним і якимось чужорідним створінням, яке піймав його молодший братик у брудних теплих водах ріки.

Ральф усе ж змусив себе доторкнутися до колючого тіла рибини, що звивалася. А Джонні тим часом ще додав жаху, попередивши братика, що варто побоюватися вусів. «Вони отруйні. Боббі Терріолт казав, що дотик вусів може паралізувати людину. Уявляєш, доведеться провести решту життя в інвалідному візку, так що будь обережний, Ральфі».

Ральф щосили намагався зняти рибину з гачка, не торкаючись вусів (не вірячи Джонні щодо їхньої отруйності й у той же час довіряючи повністю), дивився на зябра, очі, вдихав рибний запах. Нарешті усередині рибини щось хруснуло, і Ральф відчув, як звільняється гачок. Струмки крові потекли з куточків рота агонізуючого гіганта. Ральф полегшено зітхнув – як виявилося, передчасно. Рибина, змахнувши хвостом, звільнилася від гачка. Рука, що звільняла гачок, зісковзнула, і два пальці Ральфа миттєво опинилися в зубастій пащі.

Чи було боляче? Ральф не міг згадати. Він пам’ятав лише невдаваний крик жаху, що вирвався з грудей Джонні, і власну впевненість, що риба відкусить йому кілька пальців правої руки. Він пам’ятав свій крик про допомогу, але Джонні лише задкував, обличчя його стало мертвотно-блідим, а рот перетворився на смужку відрази. Ральф що було сили махав рукою, але рибина вчепилась мертвою хваткою, вуса

(отруйні вуса, через них я проведу решту життя в інвалідному візку)

обвивалися навколо зап’ястя, чорні очі невідривно дивилися на нього.

Нарешті Ральфові вдалося вдарити рибину об дерево, переламавши їй хребет. Вона, і далі звиваючись, упала на траву, і Ральф наступив на рибу ногою. З рота вивергнулася блювотина кишок, а з того місця, куди встромився каблук Ральфа, вирвався липкий потік закривавленої ікри. Саме тоді він зрозумів, що це не Цар-риба, а Цариця-риба. Ральф перевів погляд на свою закривавлену, всю у великих лусочках руку і завив, як банші.[58]58
  Banshee (ірл. міф.) – дух, стогони якого віщують смерть.


[Закрыть] Коли, намагаючись заспокоїти брата, Джонні доторкнувся до його руки, Ральф кинувся навтьоки й без перепочинку прибіг додому, а потім весь день відмовлявся виходити зі своєї кімнати. Минуло багато часу, перш ніж він зміг з’їсти бодай шматочок риби. Відтоді він узагалі не мав з рибами ніяких справ.

Аж досі.

3.

(– Ральфе?)

Голос Луїзи… Але який далекий! Дуже далекий!

(– Ти повинен негайно щось зробити! Не дозволяй зупиняти себе!)

Тепер Ральф зрозумів, що за червону шаль на колінах матері він сприйняв закривавлену ікру, яка встеляла коліна Кривавого Царя, який тягнувся до Ральфа через це жахливе покривало в удаваній турботі.

(– Щось трапилося, Ральфе? Де болить? Скажи своїй матусі.)

(– Ти не моя мати!)

(– Ні. Я Цариця риб! Узагалі ж, я можу стати ким захочу. Можливо, тобі це невідомо, але зміна форми тіла стала почесним, перевіреним часом звичаєм Деррі.)

(– Ти знайома із зеленою людиною, що приходила до Луїзи?)

(– Звичайно! Я знаю майже всіх, хто живе по сусідству!)

Але Ральф помітив миттєве замішання на лускатій фізіономії.

Знову запалав шрам на руці, і Ральф усвідомив: навіть якщо зараз Луїза й поруч, навряд чи вона може його бачити. Цариця-риба виливала пульсуюче, яскраве світіння, яке поступово огортало Ральфа. Світіння червоне, а не чорне, і це був саван; тепер Ральф знав, як це – бути всередині нього, як бути пійманим у павутину, виткану з найжахливіших страхів, найважчих переживань, що роблять душу хворою. І не існувало можливості виходу, не можна було розрізати цей саван так, як він розпоров саван, що оточував перстень Еда.

«Якщо мені і вдасться звільнитися, – подумав Ральф, – то лише потужним, швидким ривком».

Ральф і далі тримав у руці сережку. Тепер він затиснув її так, що вістря застібки визирало між двома пальцями, які шістдесят три роки тому намагалася відкусити рибина. А потім виголосив коротку молитву, але молився він не Господу, а зеленій людині Луїзи.

4.

Рибина ще трохи нахилилася вперед, підступна усмішка розлилася по безносій морді. Зуби всередині цієї млявої усмішки тепер здавалися ще довшими й гострішими. Ральф помітив краплі безбарвної рідини, що стікала по вусах, і подумав: «Отрута. Провести решту життя в інвалідному візку. Боже, як я боюся. Боюся до смерті».

Луїза, кричачи дуже здалеку: (– Поквапся, Ральфе! ТОБІ ТРЕБА ПОСПІШАТИ!)

А десь ближче кричав маленький хлопчик, кричав і розмахував рукою, намагаючись звільнити пальці, поховані в пащі вагітного чудовиська, яке не бажало розтискати щелепи.

Рибина нахилилася ще нижче. Шурхнула сукня, і Ральф уловив аромат парфумів своєї матері – «Свята Олена», – змішаний із нудотним риб’ячим запахом.

(– Я маю намір довести справу, доручену Еду Діпно, до успішного кінця, Ральфе. Я зроблю все, щоб хлопчик, про якого говорили твої друзі, помер на руках матері, і мені не терпиться побачити його смерть. Я добряче попрацювала в Деррі, а це означає, що мені доведеться покінчити з тобою зараз-таки, негайно. Я…)

Ральф ступнув у бік тухлого смороду. І тепер під обрисом фігури своєї матері, під обрисами Цариці-риби він почав завважувати зовсім іншу фігуру. Фігуру яскравої людини, червоного чоловіка з холодними очима й безжальним ротом. Цей чоловік нагадував Христа, якого Ральф бачив кілька секунд тому… Але не того, зображення якого висіло на стіні кухні його матері.

Вираз подиву прокрався в риб’ячі очі… І в холодні зіниці червоного чоловіка.

(– Що ти робиш? Геть від мене! Чи тобі хочеться провести решту життя в інвалідному візку?)

(– О, я розраховую навіть на гірше – дні моїх перемог все одно залишилися позаду).

Голос набирав сили, він звучав, як голос його матері у хвилини гніву.

(– Слухайся мене, мій хлопчику. Слухайся й не переч.)

На мить наказ, відданий голосом, настільки схожим на голос його матері, змусив Ральфа засумніватися у своїй правоті. Але потім він продовжив рух. Цариця-риба, відкинувшись назад, забила хвостом під домашньою сукнею.

(– Що ти робиш?)

(– Не знаю, можливо, я хочу, просто хочу смикнути тебе за вуса. Переконатися, чи реальні вони.)

І зібравши всю силу волі, щоб не закричати й не втекти, Ральф простягнув уперед праву руку. Сережка Луїзи відчувалася в кулаку теплим маленьким камінчиком. Та й сама Луїза здавалася дуже близькою, що було зовсім не дивно, з огляду на те, скільки її аури він поглинув. Можливо, тепер Луїза стала частиною його самого. Відчуття її присутності приносило глибоке заспокоєння.

(– Ні, ти не посмієш! Тебе одразу ж паралізує!)

(– Риби не отруйні – це всього лише вигадка десятилітньої дитини, ще дужче переляканої, ніж я.)

Ральф потягнувся до вусів правою рукою із затиснутою між пальцями сережкою штирем уперед, і масивна луската голова смикнулась назад, як він і припускав у глибині душі. Голова почала розколюватися й змінюватися, пропускаючи потік червоної аури. «Якщо біль має колір, – подумав Ральф, – то це він». І перш ніж зміни поглибилися, перш ніж істота, тепер уже виразно видима – високий, холодно-красивий блондин із блискучими червоними очима, – змогла вибратися зі створеного нею самою ілюзорного сяйва, Ральф застромив гострий штир сережки просто в чорне, випнуте риб’яче око чудовиська.

5.

Створіння загуділо – як цикада – і спробувало відступити назад. Хвіст заклацав, як аркуш цупкого паперу, що потрапив у лопаті вентилятора. Істота зсунулася в кріслі, що змінювалося, перетворюючись на подобу трону, висіченого з жовтогарячого каменю. А потім хвіст зник, Цариця-риба зникла, і тепер сам Кривавий Цар з перекошеним від болю й подиву обличчям сидів на своєму троні. Одне його око, червоне, немов у рисі, у відблисках пожежі, уп’ялося в Ральфа; інше ж було сповнене лютим розколотим блиском діамантів.

Лівою рукою Ральф потягнувся до покривала з риб’ячої ікри, відкинув його, але нічого не побачив, крім чорноти іншого боку виродка. Іншого боку савана. Виходу.

(– Тебе попередили, клятий шот-таймере! І ти вважаєш, що можеш смикати мене за вуса? Що ж, побачимо. Побачимо!)

І знову Кривавий Цар подався на своєму троні вперед, губи його скривилися, а вціліле око виливало червоне світіння. Ральф заледве стримав бажання відсмикнути спорожнілу праву руку. Замість цього він простягнув її до розкритого рота Кривавого Царя, рота, що намагався проковтнути його руку, як у давні дні це намагалася зробити рибина.

Щось – не плоть – обліпило його руку, а потім почало жалити, як тисяча ґедзів. Водночас Ральф відчув, як справжні зуби – ні, ікла – уп’ялися в його руку. За секунду, якнайбільше дві Кривавий Цар прокусить йому зап’ястя й проковтне кисть.

Ральф заплющив очі й моментально увійшов в уявний потік концентрації, який дозволяє робити переміщення між рівнями, – його біль і страх не стали тут бар’єром, перешкодою. Ось лише цього разу метою був не рух, а запуск. Клото й Лахесіс імплантували міну-пастку в його руку, і тепер був час скористатися нею.

Ральф відчув внутрішній спалах. Шрам на його руці моментально розжарився набіло. Цей жар не завдавав болю, але вирвався з нього розбіжними колами енергій. Його свідомість зафіксувала грандіозний зелений спалах, настільки яскравий, що на мить Ральфові здалося, начебто довкола нього вибухнуло Смарагдове Місто Королівства Оз. Щось (або хтось) кричало. Від високого, ріжучого звуку можна було збожеволіти, слідом за криком почувся глухий удар.

Раптовий вихор сили пронісся мимо Ральфа, поширюючись віялоподібним потоком вітру й зникаючим зеленим світлом. Він уловив дивний, перекошений образ Кривавого Царя, уже не красивого й зовсім не молодого, але древнього, скорченого й найменше подібного до людини з-посеред усіх прибульців, яких коли-небудь заносило на шот-таймерівский рівень існування. Потім щось відкрилося над їхніми головами, оголюючи увесь діапазон темряви, простромлений пересіченими вихровими потоками й різнобарвними променями. Здавалося, Кривавого Царя вітром зносило туди, немов опалий листок. Барви ставали яскравішими, і Ральф відвернувся, піднявши руку, щоб прикрити очі. Він розумів, що між його рівнем і незбагненними шарами іншого існування відкрився канал; і ще він розумів, що коли буде й далі дивитися в це світіння, що все посилюється, на ці

(смертоносні вогні)

бурхливі барви, то смерть стане для нього не гіршим, а найкращим результатом. Він не лише зажмурив очі – він зажмурив свій розум.

А через секунду зникло все – істота, яку Ед знав як Кривавого Царя, кухня в їхньому старому будинку на Річмонд-стріт, крісло-гойдалка його матері. Ральф стояв на колінах футів за шість над носом «Чирокі», піднявши руки вгору, як дитина, якій частенько перепадає від жорстоких батьків, а глянувши вниз, побачив Громадський центр і автостоянку, що примикала до нього. Спершу Ральфові здалося, що це обман, оптична ілюзія, бо ліхтарі автостоянки немов розходилися в боки. Вони нагадували юрбу занадто високих і дуже худих людей, що почали розходитися наприкінці грандіозного видовища. Та й сама стоянка ніби… ну… розширювалася.

«Не розширюється, вона наближається, – подумав Ральф. – Літак знижується. Ед починає виконувати роль камікадзе».

6.

Ральф застиг на місці, не просто здивований, а заворожений. Він перетворився на міфічну проміжну істоту – вочевидь не на бога (жоден бог не може відчувати таку втому й страх), але й не таке земне створіння, як людина. Ось що таке справжній політ, ось що означає дивитися на землю згори, без жодних меж. Це…

(– РАЛЬФЕ!)

Крик Луїзи пістолетним пострілом розірвався у вухах. Ральф здригнувся, і як тільки його погляд відірвався від гіпнотизуючого вигляду розпростертої внизу землі, він зміг рухатися. Підвівшись із колін, він пройшов у літак. Це далося Ральфові легко – так людина долає дорогу додому. Вітер не обдував обличчя й не відкидав волосся із лоба, а коли ліве плече пройшло крізь пропелер «Чирокі», лопаті поранили його не дужче, ніж поранили б дим.

Він побачив бліде красиве обличчя Еда – обличчя вічного мандрівника – «він мандрівником був у цьому світі, – він, як скорботний дух, занесений сюди» – герой поеми,[59]59
  Поема Дж. Байрона «Лара».


[Закрыть] читаючи яку, Керолайн завжди плакала, – і недавнє відчуття жалю й співчуття змінилося гнівом. Дуже важко по-справжньому гніватися на Еда – зрештою, він лише пішак, якого пересувають по шаховій дошці, – і все ж будинок, у який він спрямував свій літак, повен справжніх, реальних людей. Безневинних людей. Ральф помітив дитячу впертість і водночас волю в одурманеному обличчі Еда й, проходячи крізь тонку стінку кабіни пілота, подумав: «На певному рівні, Еде, ти знав, що в тебе ввійшов диявол. Гадаю, ти міг вигнати його… Хіба не казали пан Л. і пан К., що завжди є можливість вибору? А якщо є вибір, отже, ти сам зробив його».

Голова Ральфа піднімалася над літаком, і він знову став на коліна. Панорама Громадського центру заповнила все лобове скло, і Ральф зрозумів, що вже пізно зупиняти Еда.

Діставши з кишені сережку, що залишилася, Ральф і її затиснув між пальцями штирем назовні, потім узявся за кнопку дзвінка. Другою рукою він обхопив дроти, протягнені між коробкою й дзвінком. Заплющив очі й сконцентрувався, викликаючи переміщення. У животі виникло відчуття порожнечі, і Ральф устиг подумати: «Ого! Точнісінько як ліфт-експрес!»

І знову він опинився на рівні шот-таймерів, де не було місця ні для богів і дияволів, ні для лисих лікарів-карликів з їхніми магічними ножицями та скальпелями, ні для будь-яких аур. Він опустився вниз, де ходіння крізь стіни було неможливим. На рівні шот-таймерів він ставав видимим… І, наскільки зрозумів Ральф, Ед дивився на нього:

– Ральфе? – Це був голос людини, яка щойно отямилася після дуже глибокого сну. – Ральфе Робертсе? А що ти тут робиш?

– О, я був поблизу й подумав, що можу забігти в гості, – відповів Ральф. – Зробити візит, так би мовити. – Сказавши це, Ральф вирвав дроти, що відходили від коробки.

7.

– Ні! – крикнув Ед. – О, ні! Ти ж усе зіпсуєш!

«Аякже», – подумав Ральф і потягнувся до штурвала. Тепер Громадський центр був усього за триста п’ятдесят метрів від них, можливо, навіть ближче. Ральф досі не знав, що в коробці, пристебнутій на сидінні другого пілота, – швидше за все, пластикова вибухівка, яку використовують терористи у фільмах за участю Чака Норріса й Стівена Сіґала. Вважалося, що вона абсолютно стабільна – на відміну від нітрогліцерину в «Платі за страх» Клузо,[60]60
  Анрі-Жорж Клузо – французький сценарист і кинорежисер. що спеціалізувався на постановці трилерів («Убивця живе в будинку № 21», «Ворон» та ін.). У фільмі «Плата за страх» головну роль виконував Ів Монтан.


[Закрыть] – але навряд чи зараз підходящий час для віри в казки світу кіно. Навіть тверда вибухівка могла вибухнути без детонатора, якщо її скинути з висоти трьох кілометрів.

Ральф до упору повернув штурвал ліворуч. Громадський центр під ними почав розвертатися, немов опинившись зверху величезного колеса.

– Ні, ні, виродку! – заволав Ед, і щось, що нагадувало маленький молоток, врізалося Ральфові в бік, паралізуючи його болем і позбавляючи можливості дихати. Після другого удару рука Ральфа зісковзнула зі штурвала. Ед схопив за штурвал і люто крутнув назад. Громадський центр, що змістився до краю лобового скла, знову почав повертатися до мертвої точки.