Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 42 страниц)

За тридцять чи сорок секунд біль почав відступати, отже, це все-таки поколювання в боці. Чудове підтвердження тези Мак-Ґоверна: «Я дещо скажу тобі, Ральфе, – у нашому віці розумові розлади є явищем поширеним». Ральф не знав, чи так це, зате він усвідомлював, що від року, коли він брав участь у змаганнях з бігу, його відокремлює майже сторіччя й що погоня за Розалі була дурістю, можливо, небезпечною для його здоров’я. Якби в нього схопило серце, навряд чи Ральф виявився б першим старим, покараним коронарним тромбозом за порушення й ігнорування того факту, що його вісімнадцять уже давно минули, і минули назавжди.

Біль слабшав, Ральф приходив до тями, але ноги ще не слухалися, немов могли без попередження підкоситися в будь-який момент і скинути його на доріжку, посипану гравієм. Ральф підняв голову в пошуках найближчої лавки і побачив щось таке, що змусило його забути про бродячого собаку, про трем у ногах, навіть про можливість інфаркту. Найближча лавка була кроків за сорок по лівій стежці, на вершині невеликого пагорба. На лавці в добротному блакитному пальті сиділа Луїза Чесс. Обтягнуті рукавичками руки лежали на колінах, а сама Луїза ридала так, начебто в неї ось-ось розірветься серце.

Розділ дванадцятий

1.

– Що сталося, Луїзо?

Вона глянула на нього, і перше, що спало йому на думку, був спогад: п’єса, яку вони з Керолайн дивилися в Банґорі вісім чи дев’ять років тому. Деякі актори зображували мерців, їхнім гримом були яскраво-біле клоунське білило й чорна фарба під очима для того, аби справити враження величезних порожніх очниць.

Друга думка була трохи простіша: «Єнот».

Луїза або побачила відображення його думок на обличчі, або здогадалася про свій вигляд, бо, відвернувшись, почала відкривати замочок сумочки, потім просто закрила обличчя руками.

– Іди собі, Ральфе, – хрипким, тремтячим голосом попросила жінка. – Я сьогодні зле себе почуваю.

За звичних обставин Ральф виконав би її прохання, пішов би, не оглядаючись, відчуваючи сором через те, що натрапив на неї, таку беззахисну, з розмазаною тушшю під очима. Але обставини зустрічі, підсилені відчуттям легкості й піднесеності іншого світу Деррі, змусили його залишитися. До того ж Ральф відчував щось іще – просте й відверте. Йому неприємно було бачити, що Луїза, у здоровому оптимізмі якої він ніколи не сумнівався, самотньо сидить у парку і ридма ридає.

– Що сталося, Луїзо?

– Я просто зле себе почуваю! – закричала вона. – Дай мені спокій!

Луїза уткнула обличчя в обтягнуті рукавичками руки. Спина трусилася, рукави блакитного пальта посмикувались, і Ральф згадав Розалі в момент, коли лисий карлик кричав на неї, наказуючи підійти: вона здавалася нещасною й наляканою до смерті.

Ральф, присівши поруч із Луїзою, злегка обійняв її й пригорнув до себе. Жінка пригорнулася до нього, але тіло її залишилося напруженим… Немов перетворилося на камінь.

– Не дивися на мене! – вигукнула вона тим же напруженим голосом. – Навіть не смій! У мене розмазалася косметика! Я спеціально фарбувалася до приїзду сина й невістки… Вони приїжджали на сніданок… Ми збиралися разом провести ранок… «Ми чудово проведемо час, ма», – сказав Гарольд… Але причина, з якої вони приїхали… Бачиш, справжньою причиною…

Вона захлинулася плачем. Ральф дістав з кишені пом’яту, але чисту хусточку і вклав її в долоню Луїзи. Вона не дивлячись взяла хусточку.

– Нумо, – сказав він. – Можеш підчистити пір’їнки, якщо хочеш, хоча вигляд у тебе й незлецький, Луїзо, слово честі.

«Трішки скуйовджений», – подумав він і посміхнувся, але посмішка одразу ж розтанула. Він згадав той вересневий день, коли пішов в аптеку по упаковку хімічного сну й наткнувся біля входу в парк на Луїзу й Білла, що жваво обговорювали демонстрацію, організовану Едом під будинком Центру. Того дня Луїза була явно засмучена – Ральф згадав, що вона видалася йому змученою і втомленою, незважаючи на схвильованість і занепокоєння, – але майже прекрасною: широкі стегна, палаючі очі, на щоках дівочий рум’янець. Сьогодні все це було лише спогадом; із плямами туші під очима Луїза Чесс нагадувала старого сумного клоуна, і Ральф відчув гарячий спалах люті до того, хто або що спричинило цю зміну.

– Я маю жахливий вигляд! – сказала Луїза, люто орудуючи хусточкою Ральфа. – Схожа на опудало!

– Ні, мем, ви лише трошки забруднені.

Нарешті Луїза обернулася до нього. Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб зняти рум’яна й усе інше хусточкою Ральфа.

– Я маю жахливий вигляд? – видихнула вона. – Скажи мені правду, Ральфе Робертсе, бо станеш косооким.

Він подався вперед і поцілував вологу щоку.

– Прекрасний, Луїзо. Тобі варто було б поберегти свою неземну красу.

Вона непевно посміхнулася, і ця міміка спричинилася до ще кількох сльозинок. Ральф, взявши в неї зім’яту хусточку, ніжно витер їх.

– Я так рада, що саме ти застав мене тут, а не Білл, – мовила жінка. – Я згоріла б від сорому, якби Білл побачив, як я ридаю на людях.

Ральф оглянувся довкола. Він побачив Розалі, цілу й неушкоджену, біля підніжжя пагорба між двома кабінами громадського туалету – вона лежала, поклавши морду на лапи, – але більше поруч нікого не було.

– По-моєму, це місце винятково в нашому розпорядженні, – сказав він.

– Спасибі Господу за маленькі радощі. – Луїза забрала в Ральфа хусточку і тепер уже більш діловито заходилася витирати залишки косметики.

– До речі, про Білла. По дорозі сюди я заглянула в «Червоне яблуко» – ще до того, як відчула до себе жаль і розревілась як білуга, – і Сью повідомила мені, що ви з ним нещодавно полаялися. Кричали, і все таке, просто на вулиці.

– Ну, не зовсім так, – вимушено посміхаючись, відповів Ральф.

– Можу я знати причину?

– Через шахи, – мовив Ральф перше, що спало на думку. – Через турнір, який влаштовує Фей Чепін щороку. Але це неважливо. Знаєш, іноді люди встають не на ту ногу й просто шукають привід для скандалу.

– Як би я хотіла, щоб зі мною було тільки це, – пробурмотіла Луїза. Вона відкрила сумочку, легко упоравшись із замком цього разу, і дістала пудреницю. Потім зітхнула і, навіть не відкриваючи, заховала пудреницю назад.

– Не можу. Знаю, що це хлоп’яцтво, але не можу.

Ральф сунув руку в сумочку, дістав пудреницю, відкрив її й підніс дзеркало до обличчя Луїзи.

– Бачиш? Не так уже й погано.

Луїза ухилилася – так ухиляється вампір від хреста.

– Угу, – пробурмотіла. – Забери його.

– Якщо ти пообіцяєш розповісти мені, що сталося.

– Усе, що завгодно, тільки забери дзеркало.

Він забрав. Якийсь час Луїза мовчала, спостерігаючи, як її руки невпинно відкривають і закривають замочок сумочки. Ральф уже хотів було поквапити жінку з розповіддю, коли вона глянула на нього з виразом жалюгідного виклику.

– Так уже виходить, що ти не єдиний, хто не може спокійно спати по ночах, Ральфе.

– Про що ти гово…

– Безсоння, – відрізала вона. – Я лягаю спати й засинаю так само, як і завжди, але тепер уже не сплю до ранку. І навіть гірше. З кожним днем я прокидаюся все раніше й раніше.

Ральф спробував згадати, чи говорив Луїзі про цей аспект своєї проблеми. Навряд.

– Чому ти так здивувався? – запитала Луїза. – Ти ж не вважаєш себе єдиною людиною у світі, що проводить ночі без сну?

– Звичайно, ні! – з ноткою обурення відповів Ральф… Але чи не здавалося йому частенько, що він єдина людина з таким видом безсоння? Безпомічно спостерігає, як поступово, хвилина за хвилиною, година за годиною маліє час, відведений йому на сон? Це було диким варіантом китайського катування водою.

– Коли це почалося? – запитав він.

– За місяць або два до смерті Керол.

– І скільки ти тепер спиш?

– Близько години починаючи з жовтня. – Вона говорила спокійно, але Ральф уловив боязке тремтіння її голосу, яке означає зачаєну глибоко всередині паніку. – Судячи з того, як розвиваються події, до Різдва я взагалі перестану спати, і якщо це справді станеться, чи зможу я вижити? Я вже зараз ледве витримую.

Ральф хотів щось сказати, але запитав перше, що спало йому на думку:

– Чому тоді я ніколи не бачив світла у твоїх вікнах?

– Гадаю, з тієї ж причини, з якої й ти рідко вмикаєш світло серед ночі, – сказала вона. – Я прожила на одному місці тридцять п’ять років, і мені не потрібно вмикати світло, щоб знайти дорогу. До того ж я не звикла ділитися своїми проблемами зі сторонніми. Якщо постійно вмикати світло о другій ночі, рано чи пізно хто-небудь зверне на це увагу. Піде поголоска, і тоді подружки засиплють питаннями. А я не люблю, коли пхають носа у мої справи, і не належу до тих людей, які відчувають потребу щоразу, коли в них буває запор, повідомляти про це в газету.

Ральф розсміявся. Луїза здивовано глянула на нього, потім теж засміялася. Рука Ральфа й далі обіймала жінку (чи вона самовільно повернулася на місце, після того як Ральф прибрав її? Ральф не знав, та й не став замислюватися), і він пригорнув її до себе. Цього разу Луїза м’яко пригорнулася до нього. Її скам’янілість минула, і Ральф був задоволений.

– Ти ж не з мене смієшся, Ральфе?

– Ні. Абсолютно.

Посміхаючись, вона кивнула:

– Тоді це добре. Ти ніколи не завважував, як я ходжу по вітальні?

– Ні.

– Це тому, що перед моїм будинком немає вуличного ліхтаря. Зате перед твоїм є. Я багато разів бачила, як ти сидиш у кріслі й дивишся на вулицю або п’єш чай.

«А я ж завжди вважав, що сам!» – подумав Ральф, а потім раптом в його голові – одночасно зі сміхом і тривогою – промайнуло питання. Скільки разів вона бачила, як він длубався в носі? Або в промежині?

Прочитавши думки Ральфа чи помітивши, як рум’янець заливає його щоки, Луїза сказала:

– Я бачила лише обриси фігури, до того ж ти завжди в халаті. Так що не варто турбуватися про це. І я сподіваюся, ти розумієш, що я не стала б дивитися, якби ти займався чимось, не призначеним для чужого ока. Не в сараї ж мене виховували.

Ральф посміхнувся, поплескавши її по руці:

– Я знаю, Луїзо. Просто для мене це… Сюрприз. З’ясувати, що коли я сидів і дивився на вулицю, хтось дивився на мене.

Вона посміхнулася йому, немов кажучи: «Не турбуйся, Ральфе, для мене ти був усього лише частиною декорації».

Він подумав трохи про значення цієї посмішки, тоді знову повернувся до теми розмови:

– То що ж сталося, Луїзо? Чому ти сиділа тут і плакала? Тільки через безсоння? Якщо так, то я співчуваю. Але ж справа не лише в цьому?

Посмішка зникла з обличчя жінки. Її обтягнуті рукавичками руки знову стиснулися на колінах, і вона похмуро глянула на них.

– Є речі, гірші від безсоння. Зрада, наприклад. Особливо якщо зраджують люди, яких дуже любиш.

2.

Луїза замовкла. Ральф не квапив її. Він дивився на Розалі, яка, здавалося, теж дивилася на нього. Можливо, на них обох.

– Ти знаєш, що в нас, крім спільної проблеми, ще й спільний лікар, Ральфе?

– Ти теж ходиш до Літчфілда?

– Звичайно ходила до нього. Мені його порекомендувала Керолайн. Однак більше я до нього не піду. Ми з ним квити. – Вона стиснула губи. – Сучий син!

– А що сталося?

– Майже цілий рік я чекала, коли все наладиться само собою – як то кажуть, природа візьме своє. Не те щоб я не допомагала природі. Можливо, ми випробували безліч однакових засобів.

– Стільниковий мед? – знову посміхнувшись, запитав Ральф. Він не зміг стриматися. «Який разючий день, – подумав він. – Стільки подій, але ж до вечора ще далеко».

– Стільниковий мед? А він допомагає?

– Ні, – розпливаючись у посмішці, відповів Ральф, – абсолютно не допомагає, але на смак чудовий!

Луїза розсміялася і обома руками стиснула його ліву руку. Ральф відповів їй легким потиском.

– Ти ж не звертався з цього приводу до Літчфілда?

– Ні. Записався на прийом, але потім скасував візит.

– Ти це зробив тому, що не довіряєш йому? Тому що він прогледів Керолайн?

Ральф здивовано глянув на жінку.

– Вибач, – сказала Луїза. – Я не мала права про це питатися.

– Та ні, нічого. Просто я здивований, почувши цю думку від когось іншого. Що він… Бачиш… Що він поставив неправильний діагноз.

– Ха! – Красиві очі Луїзи спалахнули. – Це спадало на думку всім нам! Білл не міг повірити, що ти не притягнув його до суду наступного дня після похорону Керолайн. Звичайно, у ті дні я була по інший бік барикад, затято захищаючи Літчфілда. Тобі коли-небудь хотілося вбити його?

– Ні. Мені вже сімдесят, і мені не хочеться провести решту своїх днів за ґратами. До того ж – хіба це воскресило б Керол?

Луїза похитала головою.

Ральф сухо зауважив:

– Однак те, що сталося з Керол, і було причиною, чому я не хотів іти до нього. Я просто не міг довіряти йому більше. Або, можливо… Не знаю…

Ні, він справді не міг пояснити причину. Точно він знав лише те, що скасував візит до лікаря Літчфілда, як і до Джеймса Роя Гонґа, відомого у певних колах як «голковколювач». Цей останній візит він скасував за порадою дев’яностодво– або трьохлітнього старого, який, можливо, навіть не пам’ятає свого другого імені. Думки Ральфа навернулися до книги, яку дав йому старий Дор, і до вірша, що звався «Прагнення», Ральф не міг викинути його з голови… Особливо те місце, де поет говорив про речі, які проходять мимо: незвідані почуття, непрочитані книги, невідомі острови, які він ніколи не побачить.

– Ральфе? Ти тут?

– Так, просто думав про Літчфілда. Міркував, чому я скасував візит.

Луїза поплескала його по руці:

– Радій, що ти зробив це. А я ось пішла.

– Розкажи мені.

Луїза здригнулася:

– Коли справа зайшла так далеко, що я більше не могла терпіти це, я пішла до нього і про все розповіла. На моє прохання про снотворне Літчфілд відповів, що не може виписати рецепта – іноді в мене бувають порушення серцевого ритму, а снотворне може погіршити стан.

– Коли ти була в нього?

– На початку минулого тижня. А вчора, як грім серед ясного неба, зателефонував мій син Гарольд і сказав, що вони із Дженет хотіли б поснідати зі мною в ресторані. Дурниці, – сказала я. Я ще непогано пораюся в кухні. Якщо вже ви зважуєтеся на такий далекий шлях з Бангора, я зумію все приготувати, а потім, якщо вам захочеться прогулятися зі мною – я подумала про бульвар, тому що мені там завжди подобалося, – я буду тільки рада. Саме так я й сказала.

Вона повернулася до Ральфа, гірко посміхаючись.

– Я навіть не замислювалася, чому це вони обоє приїжджають серед тижня, адже вони працюють, – до того ж вони, мабуть, люблять свою роботу, тому що говорять тільки про неї. Я думала лише, які вони милі… Які турботливі… І я доклала всіх зусиль, щоб приготуватися якнайкраще і мати добрий вигляд, щоб Дженет не запідозрила, що в мене проблеми. Про це я турбувалася найбільше. Дурненька бабуся Луїза, «наша Луїза», як завжди каже Білл… Не роби вигляду, що здивований, Ральфе! Звичайно, мені про це відомо; чи ти гадаєш, що я лише вчора вилупилася з яйця? І він правий. Я справді дурна, але це не означає, що образа ранить мене не так, як інших… – Луїза знову заплакала.

– Звичайно, звичайно. – Ральф погладив її по руці.

– Ти розсміявся б, побачивши мене, – продовжувала вона, – коли о четвертій ранку я пекла гарбузові оладки, о четвертій п’ятнадцять кришила гриби для італійського омлету, а о четвертій тридцять взялася за макіяж тільки для того, щоб бути впевненою, абсолютно впевненою, що Дженет не заведе своєї: «Ви впевнені, що добре себе почуваєте, мамо Луїзо?». Ненавиджу, коли вона починає молоти дурниці. І ще, Ральфе. Вона від самого початку знала, що відбувається зі мною. Вони обоє знали. Тому я мовби виставила себе на посміховище.

Ральф вважав, що уважно стежить за ниткою розповіді, але, мабуть, усе-таки упустив щось.

– Знали? Звідки?

– Їм розповів Літчфілд! – закричала Луїза. Обличчя її знову зморщилося, але тепер Ральф побачив у ньому не біль чи образу, а жахливий, сумний гнів. – Цей виродок зателефонував моєму синові і ВСЕ ЙОМУ РОЗПОВІВ!

Ральф онімів.

– Луїзо, він не міг цього зробити, – мовив Ральф, коли отямився. – Існує професійна таємниця… Твоєму синові відомо про це, тому що він юрист, вони теж зобов’язані зберігати професійну таємницю. Лікар нікому не має права розповідати про те, що довірив йому пацієнт, поки пацієнт…

– О Боже! – Луїза закотила очі. – Боже праведний! У якому світі ти живеш, Ральфе? Люди на кшталт Літчфілда чинять так, як вважають за потрібне. Я ж це знала, тому двічі дурна, що пішла до нього. Карл Літчфілд – самовпевнений, марнославний дурень, якого більше цікавить, як він виглядає у підтяжках і стильних сорочках, ніж доля пацієнтів.

– Який цинізм!

– Справді, це сумно. Знаєш що? Зараз йому тридцять п’ять чи тридцять шість, він вважає, що, коли йому виповниться сорок, він просто… Зупиниться. Залишиться сорокалітнім стільки, скільки захоче. Він вважає, що в шістдесят люди перетворюються на старезних, аж древніх, і що більшість із них впадають у старечий маразм після шістдесяти п’яти, а якщо вже вам вдасться дожити до вісімдесяти, то потрібно дякувати долі, якщо діти відвезуть вас до лікаря Кеворкяна.[35]35
  Цей лікар був засуджений за виконання евтаназії.


[Закрыть] Діти не мають права на одкровення батьків, і, на думку Літчфілда, такі старі, як ми, позбавлені будь-якої довіри дітей. Це не в наших спільних інтересах.

– Щойно я вийшла з кабінету Літчфілда, як він зателефонував Гарольду в Бангор і розпустив язика, мовляв, я не сплю і в мене депресія, до того ж проблеми зі сприйняттям, укупі з передчасним розладом свідомості. А потім він сказав: «Ви повинні пам’ятати, що ваша мати старіє, пане Чессе, і на вашому місці я серйозно задумався б про те, як ведеться їй тут, у Деррі».

– Не може бути! – здивувавшись і жахнувшись водночас, вигукнув Ральф. – Невже…

Луїза похмуро кивнула:

– Він сповістив про це Гарольда, а Гарольд переказав мені, і ось тепер я розповідаю тобі. І навіть, дурна, не знаю, що таке «передчасний розлад свідомості», і ніхто з них не захотів пояснити мені. Я подивилася значення слова «свідомість» у словнику, і знаєш, що воно означає?

– Мислення, – відповів Ральф.

– Правильно. Мій лікар зателефонував моєму синові, щоб повідомити, що я божеволію! – Луїза, гнівно розсміявшись, знову скористалася хусточкою Ральфа, щоб утерти сльози.

– Не можу в це повірити, – сказав Ральф, але найжахливішим було те, що він вірив. Із часу смерті Керолайн він почав усвідомлювати, що naivete,[36]36
  Наївність (фр.).


[Закрыть] з якою він дивився на світ до вісімнадцяти років, не зникла в момент перетинання рубежу між дитинством і зрілістю; ця особлива наївність виникла знову, коли він від зрілості перейшов до старості. Його і далі багато що дивувало… Хоча «подив» було не зовсім адекватним словом. Радше, багато що вибивало його з колії.

Наприклад, маленькі ампули під мостом Поцілунків. Якось у липні він, роблячи тривалу прогулянку у бік Бессі-парку, спустився під міст, щоб трохи перепочити в тіні. Щойно він улаштувався зручніше, як помітив у траві шматочки розбитого скла. Розсунувши палицею високу траву, він виявив шість чи вісім невеликих ампул. В одній на самому дні виднілася біла кристалічна речовина. Ральф підняв ампулу, і коли він здивовано підносив її до очей, до нього дійшло, що перед ним рештки бенкету наркоманів. Ральф упустив ампулу, немов вона була розпеченою. Він дотепер пам’ятав німий шок і безуспішну спробу переконати себе, що помиляється, що це не може бути тим, про що він подумав, принаймні не в його рідному тихому містечку за вісімдесят кілометрів від Бостона. Саме naive, що знову з’явилася, й шокувала: здавалося, якась частина його вірила (або вірила до того, як він виявив ампули в траві під мостом Поцілунків), що газетні історії про епідемії поширення кокаїну настільки ж правдоподібні, як і теледетективи або фільми за участі Жан-Клода ван Дамма. Тепер він знову відчував подібний шок.

– Гарольд сказав, що вони хотіли «доставити мене в Банґор» і показати мені одне місце, – розповідала Луїза. – Тепер син уже не возить мене, він мене доставляє. Начебто я депеша або посилка. Вони привезли із собою стос брошур, і коли Гарольд кивнув Дженет, та швидко дістала їх…

– Тихіше, тихіше. Яке місце? Які брошури?

– Вибач, я перескакую. Це місце в Банґорі називається Ріверв’ю Естейт.

Назва була знайома Ральфові, у нього теж десь був проспект цього закладу, у якому збирали людей, старших за шістдесят п’ять. Вони з Мак-Говерном ще пожартували з цього приводу… Ось лише жарти віддавали гіркотою – немов діти, що бредуть по цвинтарю.

– Чорт забирай, Луїзо, – це ж будинок для престарілих?

– Ні, сер! – вигукнула вона, безневинно округляючи очі. – Я так назвала його, але Гарольд і Дженет відкрили мені очі на нього. Ні, Ральфе, Ріверв’ю Естейт – спільне домоволодіння літніх громадян, що бажають жити в товаристві таких же, як вони! Коли Гарольд повідомив мені це, я запитала: «Невже? Дозвольте мені дещо сказати вам обом – ви можете взяти пиріг із «Макдональдса», загорнути його в срібну фольгу й сказати, що перед вами французька тартинка, але однаково це залишиться фруктовим пирогом із “Макдональдса”». Щойно я вимовила це, як Гарольд почав покриватися плямами, але Дженет лише мило посміхнулася так, як вона усміхається в особливих випадках, тому що чудово знає, наскільки мене дратує ця посмішка. Вона сказала: «Ну, чому б нам, однак, не переглянути проспекти, мамо Луїзо? Ви ж не відмовите нам у цьому після того як ми взяли відгул і примчали сюди?»

– Начебто Деррі десь у центрі Африки, – пробурмотів Ральф.

Луїза взяла його за руку й сказала те, що розсмішило Ральфа:

– О, для неї так воно і є!

– Це сталося до того чи після того, як ти з’ясувала, що Літчфілд розпустив язика? – запитав Ральф. Він навмисно вжив ті ж слова, які вимовила Луїза: здавалося, до цієї ситуації вони пасували найбільше. «Порушив конфіденційність» – звучало б занадто претензійно стосовно того, що зробила ця людина. Літчфілд просто розпустив язика.

– До того. Я подумала, чому б не переглянути рекламні проспекти? Адже вони проїхали майже сімдесят кілометрів, тим паче – я ж від цього не вмру. І я дивилася, поки вони їли приготовлений мною сніданок і пили каву. Але ж і містечко це Ріверв’ю, скажу я тобі. Двадцять дві години на добу чергує медичний персонал, у них своя кухня. Коли переїжджаєш туди, можеш сам вирішувати, що їстимеш. У них Червона дієта, Блакитна дієта, Зелена дієта й Жовта дієта. Ще три або чотири кольори. Не запам’ятала всіх, але жовта – для діабетиків, а блакитна – для гладких.

Ральф подумав про триразовий прийом науково збалансованої їжі – ніякої піци, ніяких сендвічів, ніяких бургерів, – і йому стало сумно.

– До того ж, – із напускною веселістю вимовила Луїза, – у них є пневматична труба, яка доставляє щоденні таблетки просто в кімнати. Хіба не чудово, Ральфе?

– Напевно.

– Прекрасно, це майбутнє. До того ж у них є комп’ютер, і можу побитися об заклад, що в нього не буває порушень сприйняття. Спеціальний автобус відвозить людей, що живуть у Ріверв’ю, у культурний центр двічі на тиждень, на ньому ж вони відправляються за покупками. Обов’язково потрібно користуватися автобусом, тому що водіння автомобіля заборонене правилами закладу.

– Чудова думка, – сказав Ральф, злегка потискуючи долоню Луїзи. – Що таке двоє п’яних у порівнянні зі старою калошею з порушеним сприйняттям за кермом «б’юїка-седана»?

Жінка не посміхнулася, як він сподівався.

– Від фотографій на цих брошурах кров холонула в мене в жилах. Старенькі леді, що грають у канасту[37]37
  Картонна гра.


[Закрыть]. Старі чоловіки, що кидають підкови. І одні й інші разом у великій, обшитій сосною залі – вона у них називається Рівер-хол і призначена для танців. Чудова назва, чи не так? Рівер-хол.[38]38
  River – ріка (англ.).


[Закрыть]

– Звучить непогано.

– Ця назва нагадує мені покої в зачарованому замку. Але я відвідувала деяких своїх старих приятельок у Стровберрі-Філд – будинку для престарілих у Сковгегані, – і я ні з чим не сплутаю цю залу для старих. Як її не назви, вона все рівно залишиться медичним кабінетом, хоч і з безліччю настільних ігор у кутку й головоломок для розкладання, у яких завжди відсутні кілька карток, і з постійно увімкненим телевізором, який показує якусь нісенітницю, де красиві люди зривають одне з одного одяг і качаються по підлозі перед каміном. У цих кімнатах завжди пахне мастикою… І сечею… Дешевою карамеллю, що продається в бляшаних коробочках… І розпачем.

Луїза глянула на нього темними очима:

– Мені тільки шістдесят вісім, Ральфе. Я знаю, що шістдесят вісім ні про що не промовляють лікареві Фонтануюча Юність, але мені вони промовляють багато про що, тому що моя мати вмерла торік у віці дев’яносто дев’яти років, а батько дожив до вісімдесяти шести. У нашій родині вмерти у вісімдесят – значить умерти молодим… І якщо мені доведеться прожити дванадцять років у місці, де до обіду запрошують по гучномовцю, я збожеволію.

– Я теж.

– Однак я додивилася. Я хотіла бути ввічливою. Закінчивши, я акуратно склала проспекти й повернула їх Дженет. Сказала, що було цікаво, і подякувала їй. Вона кивнула, посміхнувшись, і поклала їх у сумочку. Я подумала, що на цьому справа й скінчиться, але тут Гарольд мовив: «Одягай пальто, мамо». Я так злякалася, що навіть не могла зітхнути. Я подумала, що вони вже все влаштували і що якщо я відмовлюся, то Гарольд відчинить двері, і там виявляться двоє або троє чоловіків у білих халатах, один із них посміхнеться й скаже: «Не турбуйтеся, місіс Чесс; як тільки ви приймете перші таблетки, вам не захочеться жити в іншому місці».

«Я не хочу одягати пальто, – сказала я Гарольдові, намагаючись вимовити це тоном, яким розмовляла з ним десятилітнім, коли він наслідить у кухні, але серце так сильно билося в моїх грудях, що я чула його стукіт у своєму голосі. – Я передумала щодо прогулянки. Мені багато чого ще треба зробити сьогодні». І тоді Дженет втримала посміх, її смішок бісить мене ще дужче, ніж її нудотна посмішка, і сказала: «Але чому, мамо Луїзо, невже у вас такі важливі справи, що ви не можете поїхати з нами в Банґор, після того як ми взяли відгул і приїхали в Деррі, щоб побачити вас?»

Ця жінка не упустить можливості вколоти мене, але я відповідаю їй взаємністю. Я просто змушена це робити тому, що за все своє життя не бачила, щоб одна жінка так часто посміхалася іншій, не випробовуючи бажання вчепитися їй у горло. Але я все-таки відповіла, що мені потрібно вимити підлогу в кухні. «Поглянь-но, – сказала я. – Вона брудна, як диявол!»

«Ха! – вигукнув Гарольд. – Не можу повірити, що ти відправиш нас назад просто так після того, як ми здолали такий шлях, ма».

«Я не переїду в це місце, як далеко б ви не зайшли, – відповіла я, – так що можете викинути цю думку з голови. Я прожила в Деррі тридцять п’ять років, половину свого життя. Усі мої друзі живуть тут, і я не поїду». Вони переглянулися, як переглядаються батьки, коли дитина перестає бути милою, слухняною і впивається їм у хвоста. Дженет, поплескавши мене по плечу, сказала: «Не треба так засмучуватися, мамо Луїзо, ми хочемо, щоб ви наразі лише подивилися». Начебто це всього лише рекламний проспект, і все, що від мене було потрібно, – ввічливість. Щоправда, від її слів у мене трохи відлягло від серця. Я повинна була знати, що вони не можуть змусити мене жити там і навіть не зможуть оплачувати самі моє проживання. Вони розраховували зробити це на гроші містера Чесса – його пенсію й страховку, тому що він помер від виробничої травми. З’ясувалося, що вони вже призначили зустріч на одинадцяту годину, мені лише повинні були показати все й розповісти. Оскільки все це обрушилося на мене одразу, я була перелякана, але мене вражала поблажлива зарозумілість, з якою вони поводилися зі мною, і бісило, що в кожній другій фразі Дженет згадувала про відгул. Очевидний натяк, що відгул вона могла б провести набагато краще, а не витрачати його на поїздку в Деррі для побачення із засмальцьованим старим мішком, який доводиться їй свекрухою.

«Перестаньте хвилюватися, мамо, і поїдемо, – сказала вона. Начебто мені так сподобалася їхня ідея, що від хвилювання я не знала, який капелюшок вибрати. – Одягайте пальто. Я допоможу прибрати зі столу, коли ми повернемося».

«Хіба ви не чули мене? – запитала я. – Я нікуди не іду. Навіщо витрачати такий чудовий осінній день на поїздку туди, де я ніколи не буду жити? І взагалі, хто дав вам право заявлятися до мене і влаштовувати всю цю виставу? Чому ніхто з вас не зателефонував і не сказав: «У мене з’явилася ось така думка, мамо, хочеш послухати?» Хіба не так повелися б ви зі своїми друзями?»

І коли я сказала це, вони знову переглянулися… – Луїза зітхнула, востаннє промокнула очі й віддала Ральфові мокру хусточку. – У їхніх поглядах я прочитала, що ще нічого не закінчилося. Можливо, я дізналася про це з виразу обличчя Гарольда – точнісінько таке саме воно було, коли він тягав шоколад з комори. А Дженет… О, її вираз мені не подобався найбільше! Я називала це «виразом бульдозера». І тоді вона запитала Гарольда, чи він сам розкаже, що повідомив йому лікар, чи це краще зробити їй. У результаті вони розповідали обоє, і на той час, коли виклали все, я була в такому гніві й такому страху, начебто піді мною розверзлася земля. Єдине, що ніяк не вкладалося у мене в голові, – як же Карл Літчфілд насмілився розповісти Гарольдові те, що, я вважала, залишиться між нами. Просто зателефонував і розповів, ніби так і треба.

«Виходить, ти вважаєш мене божевільною? – запитала я Гарольда. – До того йдеться? Ви з Дженет гадаєте, що до шістдесяти восьми років у мене дах поїхав?»

Гарольд почервонів, почав шаркати ногами й щось бурмотати. Мовляв, він нічого такого не думає, але він повинен потурбуватися про мою безпеку, як я турбувалася про нього, коли він був маленьким. І весь цей час Дженет сиділа біля кухонного столу, смикала оладку й кидала на свого чоловіка погляди, через які мені хотілося її задушити – начебто вона вважала, що він молодесенький півник, що намагається говорити як юрист. Потім Дженет підвелася й запитала, чи може вона «скористатися зручностями». Я ледве стрималася, щоб не сказати, яке це буде полегшення, якщо вона вийде хоча б на кілька хвилин.

«Спасибі, мамо Луїзо, – сказала вона. – Я ненадовго. Нам із Гаррі потрібно незабаром їхати. Якщо ви вважаєте, що не можете поїхати на призначену зустріч, нам більше нема про що говорити».

– Оце так, – зауважив Ральф.

– Терпець мені увірвався, я й так стримувалася занадто довго. «Я завжди приходжу на зустрічі, Дженет Чесс, – відрізала я, – але тільки на ті, які призначаю сама. І мені немає діла до тих візитів, про які за мене домовляються інші». Вона підняла руки догори, начебто я була найбільш нерозумною людиною на землі, і залишила нас наодинці з Гарольдом. Він дивився на мене величезними карими очима так, немов чекав вибачень. Мені навіть почало здаватися, що, може, й варто вибачитись, тільки б із його обличчя зник вираз кокер-спаніеля, але я цього не зробила. Нізащо. Я просто дивилася на нього, і невдовзі він не витримав і сказав, щоб я перестала сердитися. Гарольд сказав, що він просто турбується, як я тут живу зовсім сама, і, мовляв, він просто намагався бути хорошим сином, а Дженет – хорошою дочкою.