Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 42 страниц)

Із Ральфом заговорив Гамільтон Дейвенпорт, власник книжкової крамнички. Він саме виставляв книги в яскравих обкладинках на вуличний стенд. Попихкуючи затиснутою в зубах старою люлькою, що завжди нагадувала Ральфові трубу пароплава, Гамільтон випускав у пекуче прозоре повітря легкі струмки диму. Вінстон Сміт – старий сірий імпозантний кіт – улаштувався в дверях, затишно прикривши лапи пухнастим хвостом. Кіт дивився на Ральфа з жовтоокою байдужістю, мовби кажучи: «Гадаєш, тобі все відомо про старість, друже? Можу заприсягтися, нічого ти про це не знаєш».

– Гей, Ральфе, – здивовано мовив Дейвенпорт, – я звертаюсь до тебе вже втретє.

– Та, певно, я задумався. – Обігнувши книжковий стенд, Ральф підійшов до дверей (Вінстон Сміт із королівською байдужістю й далі лежав собі) і взяв дві газети, які купував щодня: «Бостон ґлоуб» і «Ю-Ес-Ей тудей». «Деррі ньюс» йому доставляли додому. Ральф, із задоволенням читаючи всі три видання, не міг сказати, якому з них віддає перевагу.

– Я не… – і тут він раптом замовк, бо перед його внутрішнім зором постало обличчя Еда Діпно. Так, цю жахливу пісеньку він почув з вуст Еда біля аеропорту ще минулого літа – не дивно, що потрібен був час, щоб освіжити свою пам’ять. І Ед Діпно не з тих, хто просто так розспівував би подібні канцони.

– Ральфе? – окликнув його Дейвенпорт. – Ти знову відключився, не договоривши.

Ральф закліпав.

– Вибач. Я погано спав, саме це я й хотів сказати.

– Недосипання… Одначе є проблеми й серйозніші. Гадаю, тобі варто випивати на ніч склянку теплого молока з медом і півгодини слухати заспокійливу музику.

Так цього літа Ральф учергове виявив, що кожному в Америці відомий свій домашній засіб від безсоння, така собі сонна магія, що передається з покоління в покоління на кшталт сімейної Біблії.

– Дуже добре до цього надається Бах і Бетховен, та й Вільям Акерман не такий уже й поганий. Але найголовніше, – Дейвенпорт, наголошуючи, підняв угору палець, – не вставати з крісла півгодини. У жодному разі! Не відповідати на телефонні дзвінки, не гратися з собакою, не заводити будильника, не йти чистити зуби… Нічого! А потім, коли ти ляжеш у ліжко… Раз! Вирубує, як світло!

– А якщо, сидячи у своєму улюбленому кріслі, раптом захочеш до туалету? – запитав Ральф. – Таке трапляється раптово, особливо в моєму віці.

– Нароби в штани, – швидко відповів Дейвенпорт і розсміявся. Ральф посміхнувся, але радше від небажання здатися нечемним. Безсоння забрало його почуття гумору.

– Так-таки в штани! – реготнув Гамільтон, поплескуючи по книжковому стенду, і похитав головою.

Погляд Ральфа зупинився на котові. Вінстон Сміт дивився на нього, і Ральфові здалося, що спокійні жовті очі тварини промовляють: «Усе правильно, він дурень, але він МІЙ дурень».

– Непогано, га? Гамільтон Дейвенпорт, майстер гострослів’я. Нароби в штани… – він знову зайшовся сміхом і хитав головою, поки засовував до кишені короткого червоного фартуха два долари, протягнені йому Ральфом, і давав здачу. – Усе правильно?

– Звичайно. Дякую, Геме.

– Прошу. Серйозно, спробуй музику. Це справді допомагає. Розслаблює мізки чи щось таке.

– Обов’язково спробую. – Що б там не було, він справді зробить це, як уже випробував рецепт місіс Рапопорт щодо гарячої води з лимоном і засіб Шони Мак-Клюр, яка радила йому прочищати мозок за допомогою сповільнення дихання й концентрації думки на слові «прохолода». Коли маєш справу з тим, як повільно, але неухильно зникає сон, хапаєшся за будь-який засіб. Зібравшись було йти, Ральф знову повернувся до Гамільтона:

– А що це за плакат у сусідній вітрині?

– У Дена Далтона? Знаєш, зазвичай я намагаюся не заглядати туди. Від одного вигляду Дена серед усього цього ганчір’я в мене псується апетит. Хіба в нього у вітрині з’явилося щось новеньке?

– Я гадаю, що плакат новий – він ще не пожовк, як усі інші оголошення, до того ж і мухами ще не засиджений. Виконано в стилі оголошень про розшук, ось лише на фотографії зображена Сьюзен Дей.

– Сьюзен Дей на… От сучий син! – Дейвенпорт кинув похмурий погляд на сусідню вітрину.

– А хто вона, президент Національної жіночої ліги чи щось таке?

– Екс-президент, до того ж співзасновник організації «Сестри по зброї». Автор книг «Тінь моєї матері» й «Долина лілій». В останній Сьюзен Дей розглядає проблеми жінок, які зазнають систематичних побоїв, і причини того, чому потерпілі відмовляються позиватися на своїх кривдників. За цю книгу вона отримала премію Пулітцера. Зараз Сьюзен Дей – одна з трьох-чотирьох політично найбільш впливових жінок Америки, до того ж вона справді чудово пише. Цей клоун знає, що в мене поруч із касовим апаратом лежить звернення, пов’язане з цією пані.

– Що за звернення?

– Ми збираємо підписи тих, хто бажає запросити її в Деррі для виступу, – пояснив Дейвенпорт. – Ти ж знаєш, що учасники руху «Друзі життя» намагалися підірвати приміщення Центру допомоги жінкам на минуле Різдво?

Ральф обережно зазирнув подумки в ту чорну прірву, в якій він жив наприкінці 1992 року, і сказав:

– Здається, поліція схопила тоді якогось хлопця з каністрою бензину на лікарняній автостоянці, але я не пригадую…

– Це був Чарлі Пікерінґ. Він член «Нашої справи» – одного з угруповань руху «Друзі життя», що влаштовує тут у нас пікети й демонстрації, – пояснив Дейвенпорт. – Організатори самі й підставили його, повір мені. Однак цього року вони вже не балуються бензином, а намагаються змусити міську владу змінити зональний статут і зрівняти Центр допомоги жінкам із землею. Їм таке цілком під силу. Ти ж знаєш, Ральфе, що Деррі – зовсім не оплот лібералізму.

– Знаю, – сумно посміхаючись, погодився Ральф. – І ніколи ним не був. А Центр допомоги жінкам, якщо не помиляюся, це клініка, де роблять аборти?

Дейвенпорт, кинувши на нього нервовий погляд, вказав кивком на магазин старого одягу.

– Так її називають ось такі засранці, як він, – сказав Гем, – тільки замість «клініка» вони вживають слово «фабрика». І повністю ігнорують інші аспекти діяльності Центру. – У цей момент Ральфові здалося, що Дейвенпорт говорить точнісінько як шоумен, що рекламує дамський пояс для панчіх під час недільного показу чергової «мильної опери». – Вони займаються питаннями сімейного права, захищають жінок і дітей, з якими жорстоко поводяться, а до того ж вони організували притулок у передмісті Ньюпорта для жінок, яких б’ють чоловіки. У них є і кризовий центр для потерпілих від зґвалтування та побоїв, а також цілодобова гаряча телефонна лінія для жінок, що зазнали будь-якого насильства. Одне слово, вони займаються такими речами, від яких у чоловіків з реклами «Мальборо» – на кшталт Далтона – зводить щелепи.

– Але там справді роблять аборти, – спробував заперечити Ральф. – Саме через це і влаштовуються пікети, правильно?

Ральф згадав, як перед скромним цегляним будинком Центру допомоги жінкам демонстранти несли гасла протесту. Йому ці люди завжди здавалися занадто блідими, занадто ревними, занадто худими або занадто огрядними, надто вже безсумнівно впевненими в тому, що Бог на їхньому боці. Гасла на їхніх плакатах були приблизно такі: «НЕНАРОДЖЕНІ ТЕЖ МАЮТЬ ПРАВО НА ЖИТТЯ» або «ЖИТТЯ – ЦЕ ЧУДОВИЙ ВИБІР», а ще відомий вислів:

«АБОРТ – ЦЕ ВБИВСТВО». На його пам’яті кілька разів жінок, що скористалися послугами цієї клініки, розташованої поряд із пологовим будинком Деррі, але фактично з ним не пов’язаної, просто цькували.

– Так, вони роблять аборти, – погодився Гем. – Хіба у вас із дружиною не виникали подібні проблеми?

Ральф подумав про всі ті роки, протягом яких вони з Керолайн намагалися мати дітей, – роки, які так нічого й не принесли, крім кількох фальшивих тривог і єдиного викидня на п’ятому місяці вагітності, – і знизав плечима. Раптом день здався йому занадто спекотним, а ноги – занадто втомленими. Він подумав про дорогу назад, яку ще треба було здолати.

– Господи, не знаю, – похитав головою він, – не хочеться, щоб люди здіймали такий… такий галас.

Дейвенпорт хмикнув, підійшов до вітрини сусіда й задивився на плакат.

Одразу ж високий блідий чоловік із еспаньйолкою – це й був сам Ден Далтон, цілковита протилежність Тімоті Далтону,[5]5
  Англійський актор, що став особливо популярним після виконання ролі Джеймса Бонда.


[Закрыть] який в уяві Ральфа й повинен був би рекламувати «Мальборо», – матеріалізувався з темних надр магазину поношеного одягу, немов водевільна примара, що злегка запліснявіла від тривалого ув’язнення в підземеллі. Він зрозумів, на що саме дивиться Дейвенпорт, і презирлива посмішка скривила його губи. Ральф подумав, що подібна посмішка цілком може спричинитися до кількох вибитих зубів або зламаного носа її власника. Особливо в такий нестерпно спекотний день.

Дейвенпорт, тицьнувши пальцем на плакат, сердито похитав головою. Посмішка Далтона стала ще ширшою.

Він замахав руками на Дейвенпорта – «Кого цікавить твоя думка?» – промовляв цей жест, – потім знову розтанув у таємничих глибинах «Секонд-генду». Коли Дейвенпорт повернувся до Ральфа, на його щоках палали яскраво-червоні плями.

– Фотографію цього типа варто було б помістити в енциклопедії як ілюстрацію до слова «прутень», – спересердя мовив він. «Здається, він такої ж думки про тебе», – подумав Ральф, але розсудливо промовчав.

Дейвенпорт стояв перед заставленим книжками стендом, засунувши руки в кишені під червоним фартухом, і думав про плакат із зображенням (гей, гей) Сьюзен Дей.

– Ну що ж, – насмілився порушити мовчання Ральф. – Гадаю, мені краще…

Дейвенпорт стрепенувся.

– Зачекай, не йди, – мовив він. – Підпиши спершу наше звернення, якщо хочеш повернути мені хороший настрій.

Ральф переступав з ноги на ногу:

– Зазвичай, я не втручаюся в такі справи…

– Нумо, Ральфе, – вмовляв його Дейвенпорт. – У цьому немає нічого поганого, ми просто хочемо бути певні, що вискочки на кшталт ватажків «Нашої справи» і політичних неандертальців типу Далтона не прикриють справді корисний жіночий центр. Я ж не прошу тебе підписувати документ на підтримку проведення хімічних випробувань на дельфінах.

– Сподіваюся, – промимрив Ральф.

– Нам би хотілося послати п’ять тисяч підписів Сьюзен Дей до першого вересня. Можливо, це нічого не змінить – Деррі всього лише придорожнє селище, а ця жінка занадто зайнята, – але ж спробувати не гріх?

Ральф хотів було сказати Гамільтону, що єдиною петицією, яку він підписав би не роздумуючи, було б звернення до божеств сну, щоб вони повернули йому три години чудового відпочинку, украдені в нього, але, ще раз глянувши в обличчя книгопродавця, передумав.

«Керолайн підписала б це кляте звернення, – подумав він. – Звичайно, навряд чи її можна було назвати прихильницею абортів, але вона й не була шанувальницею чоловіків, які повертаються додому після закриття барів і лупцюють своїх дружин і дітей, як боксерські груші».

Усе правильно, але не це було головною причиною, яка спонукала б Керолайн поставити свій підпис. Вона зробила б це, щоб мати хоч найменший шанс послухати й побачити навіч таку непокірну пані, як Сьюзен Дей. Вона зробила б це з цікавості, яка була, можливо, однією з визначальних рис її характеру – настільки сильною, що навіть пухлина мозку не могла її подолати. За два дні до смерті вона вийняла квиток у кіно, який Ральф використовував як закладку, із книги, яку він залишив на тумбочці біля ліжка, бо хотіла знати, що саме він дивився. Фільм називався «Чудові хлопці»… І тут Ральф одночасно здивувався й засмутився, збагнувши, які болючі ці спогади. Навіть тепер йому було нестерпно боляче.

– Звичайно, – кивнув він. – Я із задоволенням поставлю свій підпис.

– Це чудово! – вигукнув Гамільтон, поплескавши Ральфа по плечу. Його замислений погляд змінився посмішкою, але, як подумав Ральф, у ній не відчувалося зміни на краще. Посмішка була важкою й не дуже привабливою. – Зайдімо в моє лігво!

Ральф пішов за Гемом у пропахлу тютюном крамничку, яка зовсім не видавалася лігвом о пів на десяту ранку. Вінстон Сміт ішов попереду, зупинившись лише кілька разів, щоб окинути їх поглядом своїх старечих жовтих очей. «Він дурень, але й ти анітрохи не кращий», – неначе промовляв цей загадковий погляд. За цих обставин подібна думка зовсім не здавалася Ральфові такою вже суперечливою. Він узяв газети під пахву, схилився над розграфленим аркушем, що лежав на прилавку біля касового апарату, і підписав звернення до Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити на захист Центру допомоги жінкам.

3.

Ральф здолав підйом на Ап-Майл-Вілл успішніше, ніж сподівався, і, минувши перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт, подумав: «Ось так, некепсько».

Раптовий дзенькіт у вухах і тремт у ногах змусили його зупинитися і прикласти руку до грудей. Серцебиття прискорилося настільки, що він аж злякався. Почувся шелест паперу – це з газети під пахвою вислизнув і полетів у водостічну канаву рекламний проспект. Ральф уже було нагнувся за ним, але вчасно зупинився.

«Не дуже розумно, Ральфе, – якщо ти нахилишся, то, швидше за все, впадеш. Краще залишити це для двірника».

– Чудова думка, – пробурмотів він, випрямляючись. Чорні цятки, немов сюрреалістична вороняча зграя, замигтіли перед очима. Ральф був майже певен, що це його останні хвилини, що зараз він упаде і йому буде вже однаково, що він устиг зробити в цьому житті, а що – ні.

– Ральфе? З тобою все гаразд?

Обережно підвівши голову, він побачив Луїзу Чесс, що жила на протилежному боці Гарріс-авеню за півкварталу від його будинку. Вона сиділа на одній із лавочок біля входу в Строуфорд-парк, можливо, чекаючи автобуса.

– Усе добре, – відповів Ральф, змусивши зрушитися з місця неслухняні ноги. Здавалося, він ішов, долаючи опір дивної грузької рідини, затято сподіваючись дістатися до лавочки. І Ральф не зміг притамувати полегшене зітхання, коли буквально впав на сидіння поряд із жінкою.

У Луїзи Чесс були величезні темні очі – коли Ральф іще був дитиною, такі очі називали іспанськими, – і він міг заприсягтися, що через ці очі чимало хлопців не мали спокою, коли Луїза вчилася в старших класах. Очі досі були прекрасні, але Ральфові не дуже подобалася тривога, що з’явилася в них зараз. Це було… Як? «Занадто дружелюбно», – спало на гадку, але він не був певен, що ця гадка правильна.

– Добре, – луною повторила Луїза.

– Звичайно. – Ральф дістав із задньої кишені штанів хусточку, нишком глянувши, чи чиста вона, і витер лоба.

– Сподіваюся, ти не будеш заперечувати, Ральфе, якщо я скажу, що вигляд у тебе не найкращий.

Ральф заперечував, але не знав, як сказати про це.

– Ти блідий, спітнів, до того ж смітиш на вулиці.

Ральф здивовано глянув на жінку.

– Щось випало з твоєї газети. Здається, це рекламний проспект.

– Невже?

– Ти й сам це чудово знаєш. Зачекай-но.

Легко підвівшись, вона перетнула тротуар, нахилилася (хоча стегна в неї були й широкуваті, ноги Луїзи здалися Ральфові все ще надзвичайно стрункими для жінки шістдесяти восьми років) і підняла проспект, тоді повернулася й сіла поруч.

– Ось так, – сказала вона задоволено. – Тепер ти більше не смітиш.

Ральф мимоволі посміхнувся:

– Дякую.

– Не варто. Мабуть, сьогодні можна собі дозволити гамбургер і дієтичну колу. Я стала занадто огрядною після смерті містера Чесса.

– Ти зовсім не огрядна, Луїзо.

– Спасибі, Ральфе, ти справжній джентльмен, тільки не хитруй. У тебе закрутилася голова? Та ти мало свідомість не втратив!

– Просто мені треба було відсапатися, – вимушено посміхнувся Ральф, обертаючись до зграйки хлопців, що грали в бейсбол у парку. Діти грали, забувши про все на світі. Ральф позаздрив досконалості їхньої дихальної системи.

– Це ж треба, відсапувався.

– Саме так.

– Просто переводив подих.

– Луїзо, ти немов заїжджена платівка.

– Що ж, заїжджена платівка розповість тобі дещо, гаразд? Ти, мабуть, псих, якщо піднімався на пагорб у таку спеку. Якщо тобі так хочеться гуляти, то чому б не прогулятися до аеропорту, як раніше?

– Тому що це нагадує мені про Керолайн, – відповів він, незадоволений своїм натягнутим, майже грубим тоном, але сказати м’якше не міг.

– О, чорт, – пробурмотіла Луїза, легенько торкнувшись його руки. – Вибач.

– Нічого, все гаразд.

– Ні, не гаразд. І мені варто було б подумати, перш ніж базікати. Тобі вже не двадцять років, Ральфе. І навіть не сорок. Я не хочу сказати, що ти в поганій формі – будь-хто підтвердить, що на свої роки ти чудово зберігся, – але тобі варто поберегти себе. Гадаю, Керолайн погодилася б зі мною.

– Знаю, – відповів він, – але я справді…

«…Почуваю себе добре», – хотів сказати Ральф, але, відвівши погляд від своїх рук, знову подивився в її темні очі, і те, що він побачив у них, не дозволило йому закінчити фразу. У її очах був відвертий сум… Чи це була самотність? Можливо, і те і інше. Принаймні, в її очах він побачив не лише це. Ще він побачив самого себе. «Ти чиниш нерозумно, – промовляв погляд темних очей. – Можливо, ми обоє дурні. Тобі сімдесят, до того ж ти вдівець, Ральфе. А мені шістдесят вісім, і я теж удова. Скільки ще нам сидіти вдвох на твоїй веранді вечорами в товаристві Білла Мак-Ґоверна? Сподіваюся, не дуже довго, тому що ми обоє занадто старі, щоб зустрічатися під пильним оком дуеньї».

– Ральфе? – раптом стурбовано окликнула його Луїза. – Як ти себе почуваєш?

– Добре. – Ральф знову розглядав свої долоні. – Усе гаразд.

– У тебе був такий вираз обличчя, немов… Я не знаю.

Ральф подумав, чи не збожеволів він від напруженої ходьби в таку спеку.

Зрештою, це була всього лише Луїза, яку Мак-Ґоверн завжди називав (іронічно зводячи ліву брову) «наша Луїза». Звичайно, вона досі має чудовий вигляд – стрункі ноги, красиві груди, чудові очі – і, можливо, він і не відмовився б лягти з нею в ліжко, та й вона, можливо, теж була б не проти. І що з того? Якби вона побачила використаний квиток у кіно, чи захотіла б вона довідатися, який саме фільм він дивився, усе більше віддаляючись від неї?

Ральф сумнівався в цьому. У Луїзи прекрасні очі, і його погляд частенько зупинявся на вирізі її блузки, коли вони втрьох коротали вечори на веранді його будинку, насолоджуючись чаєм з льодом і приємною прохолодою, – але він вважав, що через те, що в ширінці, клопотів на свою голову можна нажити навіть у сімдесят. Старість ніколи не була виправданням безтурботності. Ральф підвівся, усвідомлюючи, як Луїза дивиться на нього, і зусиллям волі змусив себе не похитнутися.

– Дякую за турботу, – сказав він. – Чи не хочеш пройтися трохи зі старим приятелем?

– Спасибі, але я зібралася в центр. У «Швейне колесо» завезли чудову рожеву шерсть, а я вже давно мрію зв’язати шалик. Скоро прийде мій автобус.

Ральф посміхнувся. Він знову глянув на хлопців, що гралися в парку, і в цей момент хлопчина з екстравагантним вогненно-червоним чубчиком ринув уперед… Але з голосним стуком урізався в одного з гравців оборони – кетчера.[6]6
  Кетчер (від англ. catcher) – гравець, що відбиває м’ячі в бейсболі.


[Закрыть] Ральф закліпав, передбачаючи появу машини швидкої допомоги із увімкненою сиреною й блимавкою, але хлопчисько з морквяним їжачком, сміючись, підхопився на ноги. Він перекинувся кількома словами з нападником, і гра відновилася.

– Тобі хотілося б знову стати молодим, Ральфе? – запитала Луїза.

– Іноді, – відповів він. – Але найчастіше це здається мені непосильним. Приходь увечері, Луїзо, побалакаємо трохи.

– Прийду, – кивнула жінка, і Ральф рушив по Гарріс-авеню, відчуваючи на собі погляд її прекрасних очей і щосили намагаючись триматися прямо. Здається, йому це вдалося, щоправда, на превелику силу. Ніколи раніше він не відчував такої втоми.

Розділ другий

1.

За годину після розмови з Луїзою Ральф домовився про візит до лікаря Літчфілда. Реєстратор оксамитовим сексуальним голосом повідомила, що може записати містера Робертса на десяту ранку наступного вівторка, якщо його влаштовує цей час, і Ральф погодився. Повісивши трубку, він пройшов у вітальню, сів у крісло біля вікна, з якого відкривався вид на Гарріс-авеню, і подумав про те, як спочатку доктор Літчфілд лікував пухлину Керолайн за допомогою тиленолу-3 і брошурок, що популяризують різні техніки розслаблення. Він згадав те, що завважив в очах Літчфілда, коли діагноз підтвердився… Провину й тривогу.

З «Червоного яблука» вибігла зграйка дітлахів зі жменями цукерок і пакетиками чіпсів. Діти поспішали до школи. Спостерігаючи за тим, як вони, осідлавши велосипеди, поринають в опівденну спеку, Ральф подумав, як і завжди, коли згадував про погляд доктора Літчфілда, що це не справжній спогад.

«Справа в тому, друже, що ти хотів би, щоб Літчфілд мав стривожений вигляд… Але, що ще гірше, тобі хотілося б бачити його винуватим». Цілком можливо, що це так, цілком може бути, що Карл Літчфілд незлецький чолов’яга і лікар-чудотворець, але все ж за півгодини Ральф знову телефонував у приймальню доктора Літчфілда. Він пояснив дівчині із сексуальним голосом, що, звірившись зі своїм календарем, зрозумів, що не зможе прийти у вівторок о десятій ранку, тому що в нього вже призначена зустріч на цей день, а він про це геть забув.

– Пам’ять почала підводити. – Ральф винувато кашлянув.

Реєстратор запропонувала записатися на другу годину наступної середи. Ральф обіцяв зателефонувати пізніше.

«Який же ти брехун, – докоряв він собі, поклавши слухавку і знову влаштовуючись у кріслі. – Адже ти не збираєшся звертатися до нього».

Саме так Ральф і вирішив. Звичайно, лікар Літчфілд не втратить через це сон; швидше за все, він узагалі не пам’ятає Ральфа – на одного старого дивака менше, ото й усе.

«Добре, але що ж ти збираєшся робити зі своїм безсонням, Ральфе?»

– Півгодини сидіти нерухомо, слухаючи класичну музику, – відповів він уголос. – Треба тільки купити підгузки, якщо раптом захочеться до туалету.

Розсміявшись, Ральф неприємно здивувався. У своєму сміхові він уловив істеричні нотки, які так не сподобалися йому, – якщо вже казати чесно, це було жахливо. Потрібен був час, перш ніж він зміг заспокоїтися. Ральф мав намір дослухатися до поради Гамільтона Дейвенпорта (на щастя, поки що він цілком може обходитися без підгузків), як раніше він уже перепробував чимало методик добросердих знайомих. Він згадав про свій перший bona fide[7]7
  Сумлінний, справжній (лат.).


[Закрыть] народний метод і посміхнувся.

Це було ідеєю Мак-Ґоверна. Якось увечері той сидів на веранді й, побачивши Ральфа, що повертався з «Червоного яблука» зі спагетті й соусом, багатозначно глянув на сусіда, поклацав язиком і скорботно похитав головою.

– І що це має означати? – поцікавився Ральф, сідаючи поруч. На вулиці маленька дівчинка в джинсах і завеликій білій футболці стрибала через скакалку, наспівуючи щось у сутінках.

– Це означає, що вигляд у тебе загнаний і нікудишній, – сказав Мак-Ґоверн. Великим пальцем він зсунув панаму на потилицю і ще уважніше глянув в очі Ральфа. – Ти й далі погано спиш? – Помовчавши кілька секунд, Мак-Ґоверн знову заговорив, і тепер голос його звучав з абсолютною, майже апокаліптичною переконаністю. – Віскі – ось відповідь, – констатував він.

– Вибач, я не зовсім розумію…

– Відповідь на твоє безсоння, Ральфе. Я не стверджую, що ти повинен купатися в ньому – такої необхідності немає. Просто змішай столову ложку меду та півчарки віскі й випий за п’ятнадцять-двадцять хвилин перед сном.

– Гадаєш, допоможе? – з надією запитав Ральф.

– Особисто мені це допомогло. Після сорока в мене виникли серйозні проблеми зі сном. Оглядаючись зараз на ті часи, я думаю, що це була криза переломного віку – півроку безсоння й рік депресії на мою лису голову.

Хоча у всіх прочитаних Ральфом книжках стверджувалося, що спиртне, незважаючи на його помилкову популярність, аж ніяк не панацея від безсоння – іноді проблема навіть загострюється, – Ральф однаково спробував. Він ніколи не був любителем спиртного, тому півчарки, рекомендовані Мак-Ґоверном, зменшив до чверті, але за тиждень без відчутних результатів перейшов до цілої чарки… А потім і до двох. І коли якось уранці Ральф прокинувся о четвертій двадцять дві ранку з головним болем і неприємним присмаком віскі в роті, він зрозумів, що вперше за останні п’ятнадцять років страждає від похмілля.

– Життя занадто коротке, щоб витрачати його на таке лайно, – оголосив він порожній кімнаті, і це стало кінцем великого експерименту з віскі.

2.

«Добре, – подумав Ральф, дивлячись на безладний потік відвідувачів, що входили й виходили з «Червоного яблука». – Ситуація така: Мак-Ґоверн стверджує, що вигляд у тебе нікудишній, а нині зранку ти взагалі ледь не знепритомнів і не впав до ніг Луїзи Чесс, – і після всього цього ти все-таки скасовуєш візит до старого сімейного лікаря. То що далі? Пустиш усе на самоплив? Хай буде все як є?»

У цій ідеї був якийсь чар східного фаталізму – доля, карма і таке інше, – але йому було потрібно щось більше, аніж зачарування, щоб витерпіти довгі ранкові години. У книжках мовилося, що багатьом людям цілком вистачає трьох-чотирьох годин сну. Дехто навіть задовольняється двома годинами. Таких було трохи менше, але ж вони були. Ральф Робертс, однак, не належав до цих щасливчиків. Ральфа не дуже цікавило, який він має вигляд, – його дні кумира вечірок залишилися давно позаду, – але його турбувало власне самопочуття, адже він не просто погано себе почував – йому було страшенно зле. Безсоння почало проникати у всі аспекти його життя, як запах смаженої цибулі проникає в усі закутки старого дому. Усе навколо почало втрачати барви; світ набув нудотної зернистості сірих газетних фотографій.

Найпростіші проблеми – підігріти вечерю чи перекусити сендвічем у «Червоному яблуку» і сходити на майданчик для пікніків до злітної смуги № 3, наприклад, – стали неймовірно важкими, майже нерозв’язними. Останні кілька тижнів він усе частіше повертався з відеосалону без жодної касети – не тому, що там не було чого вибрати, навпаки, вибір був занадто великий, просто він ніяк не міг вирішити, чи хочеться йому подивитися фільм про Брудного Гаррі, чи комедію Біллі Кристела, чи якусь версію «Зоряних воєн» минулих років. Після кількох таких невдалих походів він упав у своє крісло, плачучи від розчарування… І, можливо, страху.

Ця жахлива нечутливість і корозія здатності приймати рішення виявилися не єдиними проблемами, що асоціювалися з безсонням; його пам’ять на події, що сталися зовсім недавно, теж почала підводити. У Ральфа стало звичкою ходити в кіно раз, а то й двічі на тиждень відтоді, як він вийшов на пенсію, покинувши друкарню, у якій завершив своє трудове життя як бухгалтер-ревізор. У кіно він бував разом із Керолайн, поки вона не стала настільки хвора, що вже не могла нікуди виходити. Після її смерті він відвідував кінотеатр сам, і лише кілька разів його супроводжувала Елен Діпно, а Ед залишався вдома з дитиною (сам Ед майже ніколи не бував у кіно, стверджуючи, що в нього від цього болить голова). Ральф так часто телефонував до кінотеатру довідатися про початок сеансів, що пам’ятав номер телефону.

Однак у міру того, як літо йшло на спад, йому дедалі частіше доводилося заглядати в довідник – він сумнівався в правильності останніх цифр номера: чи 1317, чи 1713.

– 1713, – вимовляв він у порожнечу кімнати. – Я знаю це точно. – Але чи знав він це? Справді?

«Зателефонуй Літчфілду. Нумо, Ральфе, перестань збирати уламки. Зроби нарешті щось конструктивне. А якщо тобі такий неприємний Літчфілд, зателефонуй кому-небудь іще. У телефонному довіднику повно адрес лікарів».

Так, можливо, але в сімдесят років пізно вибирати лікаря навмання. А Літчфілду він телефонувати не збирався. Крапка.

«Добре, і що тоді, старий упертий віслюку? Ще які-небудь народні засоби? Сподіваюся, ні, інакше незабаром у твоєму арсеналі відьомських засобів залишаться тільки сушені ящірки й жаб’ячі лапки».

Відповідь, що спала на гадку, була подібна до прохолодного бризу в спекотний день… Відповідь виявилася до абсурдності простою. Усі його книжкові пошуки цього літа були спрямовані радше на з’ясування причин проблеми, а не на її вирішення. Коли ж була потрібна відповідь, він поки що покладався на знахарські поради своїх знайомих (наприклад, віскі з медом), навіть якщо книжкова мудрість запевняла, що це не допоможе. Хоча книжки й пропонували цілком надійні методи боротьби з безсонням, єдине, що Ральф справді випробував, було найбільш простим: раніше йти спати. Однак це не допомогло – він лежав без сну майже до опівночі, потім засинав, щоб прокинутися в незвичайний для себе час, – та раптом інші засоби таки можуть допомогти?

Варто було, принаймні, спробувати.

3.

Замість того щоб провести день за роботою в саду до знемоги, Ральф пішов у бібліотеку й погортав деякі книжки, котрі вже читав напередодні. Основне рішення, здавалося, полягало в такому: якщо не допомагає лягати рано, варто спробувати лягати пізніше. Ральф пішов додому, пам’ятаючи про свої муки і сповнений слабкої надії. Це могло допомогти. А якщо теж ні, то в нього ще залишаються Бах, Бетховен і Вільям Акерман.

Його перший досвід із цією методикою, яку в одному з посібників називали «пролонгований сон», виявився комічним. Ральф прокинувся у звичайний для себе тепер час (3.45, згідно з електронним годинником на полиці каміна у вітальні), у нього нила спина й затерпла шия, і він не розумів, як опинився в кріслі біля вікна й чому увімкнений телевізор, хоча передачі вже закінчилися.

І тільки обережно повернувши голову й охопивши руками занімілу шию, Ральф збагнув, що трапилося. Він мав намір просидіти так години до третьої, навіть четвертої ранку, а тоді перейти в ліжко і негайно заснути. Хай там як, але саме так він планував. Замість цього Недрімака із Гарріс-авеню відключився під час монологу Джея Лено. І прокинувся він, як і слід було сподіватися, у цьому клятому кріслі. Проблема залишилась, як глибокодумно прорік би Джо Фрайді, змінилося лише місце дії.

І все ж Ральф улігся під ковдру, сподіваючись, незважаючи ні на що, заснути, але бажання (якщо не потреби) заснути вже не було. Після години, проведеної в ліжку, він знову повернувся в крісло, цього разу з подушкою й жалюгідною посмішкою на обличчі.

4.

У другій його спробі наступної ночі не було нічого смішного. Йому захотілося спати у свій звичайний час – об одинадцятій двадцять, саме коли Піт Черні розповідав про погоду на завтра. Але тепер Ральф успішно поборов дрімоту, уважно стежачи за програмою (щоправда, він клював носом під час розмови Піта з Резанною Арнольд, гостею його передачі), а потім був час нічного кінозалу. Показували стару стрічку за участю Едді Мерфі, у якій той сам виграв війну в Тихому океані, причому геть беззбройний. Ральфові здавалося, що місцеві телеканали уклали негласну угоду показувати в ранкові години легкі комедії, і лідери тут – Едді Мерфі або Джеймс Бровлін.

Після того як Мерфі розтрощив останній японський бастіон, другий канал відключився. Ральф спробував знайти кіно на інших каналах, але ті вже закінчили мовлення. Якби телевізор Ральфа був підключений до кабельної мережі, він міг би дивитися фільми всю ніч, як Білл, що живе внизу, або Луїза; він згадав, що іще взимку вніс це до списку невідкладних справ у наступному році. Але потім Керолайн померла, і підключення до мережі кабельного телебачення перестало здаватися важливим.