Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 42 страниц)

Ральф відшукав журнал «Спорт іллюстрейтед» і заходився завзято пробиратися крізь нетрі статті про жіночий теніс, яку пропустив за першого читання, все частіше позираючи на годинника й чекаючи, коли стрілки підберуться до третьої ранку. Він був майже переконаний, що трюк спрацює. Повіки в нього немов свинцем налилися, і хоча Ральф уважно, слово за словом, читав статтю, він так і не зміг зрозуміти, що ж саме хотів сказати автор. Цілі речення, як космічні промені, прослизали повз його свідомість.

«Сьогодні вночі я буду спати – у цьому я переконаний. Уперше за багато місяців сонце встане без моєї допомоги, і це не просто добре, друзі й сусіди, це чудово».

Потім, одразу після третьої, це приємне занурення в сон почало минати. Воно не вилетіло зі швидкістю корка від шампанського – радше воно просочувалось, як пісок крізь велике сито або вода крізь дірявий дах. Коли Ральф зрозумів, що ж саме відбувається, його охопив – ні, не паніка, а хворобливий переляк. Він сприйняв це як повну протилежність надії, а коли о пів на четверту подибав у спальню, його депресія стала такою нестерпною, що йому здавалося, начебто він задихається в її лещатах.

– Прошу тебе, Господи, хоча б сорок хвилин, – пробурмотів він, вимикаючи світло, але в нього було передчуття, що це одна з тих молитов, які ніколи не будуть почуті.

Так і вийшло. Хоча Ральф не спав уже рівно добу, найменші ознаки сну покинули його тіло й розум до четвертої ранку. Він утомився дужче й глибше, ніж будь-коли, відкривши для себе, однак, що втома й сон зовсім не обов’язково йдуть рука об руку. Сон, цей незримий друг, найкращий лікар людства з прадавніх часів, знову покинув його.

До четвертої ранку Ральф зненавидів своє ліжко – таке почуття з’являлося в нього завжди, коли він починав розуміти, що лежання в ньому не допоможе. Ральф опустив ноги, пошкріб волосся на грудях – тепер уже майже зовсім сиве, – натяг капці й подибав у вітальню, влаштувався в кріслі й почав дивитися на Гарріс-авеню. Вулиця була перед ним, немов сцена, єдиним актором на якій тепер була зовсім не людська істота, а приблудний собака, що підігнув задню лапу й шкутильгав на трьох по Гарріс-авеню у бік Строуфорд-парку.

– Привіт, Розалі, – пробурмотів Ральф, проводячи долонею по очах. Був четвер – день, коли на Гарріс-авеню забирали сміття, тому він зовсім не здивувався, побачивши Розалі, що стала невід’ємною частиною околиць за останні кілька років. Вона ліниво брела по вулиці, досліджуючи поклади смітників і скупчення порожніх консервних бляшанок, мов прискіпливий лахмітник із блошиного ринку.

Ось Розалі, яка цього ранку шкутильгала особливо помітно і мала вигляд такий же втомлений, як і Ральф, знайшла щось схоже на велику кістку і побігла кудись зі здобиччю в зубах. Ральф спостерігав за нею, поки вона не зникла з очей, тоді просто сидів, схрестивши руки на колінах і озираючи безмовні околиці. Яскраві вуличні ліхтарі лише підсилювали ілюзію, що Гарріс-авеню не що інше, як спорожніла після вечірньої вистави сцена, покинута акторами, які розійшлися додому; вся перспектива справляла враження нереальності, здавалася галюцинацією.

Ральф Робертс сидів у кріслі, де мусив провести ще стільки передранкових годин, і чекав, коли світло й рух наповнять світ перед ним. Нарешті перший актор – листоноша Піт – з’явився на сцені праворуч. Він проїхав по Гарріс-авеню на велосипеді, дістаючи згорнуті газети із сумки й пригальмовуючи біля потрібних дверей.

Ральф поспостерігав за Пітом, тоді зітхнув так, що це зітхання вирвалося, здавалось, аж із глибин його життєвих основ, і пішов у кухню заварювати чай.

– Не пам’ятаю, аби мій гороскоп коли-небудь пророкував щось подібне, – глухо мовив він і відкрив кран, щоб набрати в чайник води.

5.

Цей довгий ранок четверга і ще більш утомливий день дали Ральфові цінний урок: не варто зневажати три-чотиригодинним сном лише тому, що прожив усе життя з помилковою думкою, начебто маєш незаперечне право на шість, а то й на сім годин відпочинку. До того ж це стало ще й попередженням: якщо ситуація не зміниться, надалі буде так само зле весь час. Чорт забирай, постійно! Ральф лягав о десятій ранку, сподіваючись трохи подрімати – навіть півгодини були б порятунком, – але лише втомлива напівдрімота була відповіддю на всі його молитви.

Близько третьої пополудні він вирішив приготувати бульйон. Набравши в чайник свіжої води, Ральф поставив його на газ і відкрив шафу, де зберігалися різні приправи, спеції й пакети з продуктами, їсти які могли хіба космонавти й літні люди – для повної готовності ці порошки слід було лише розвести окропом. Ральф безцільно пересував коробки й банки, тоді уп’явся очима на полицю, мовби чекаючи, що коробка з бульйонними кубиками якимось таємним чином з’явиться на звільненому для неї місці. Коли цього не сталося, Ральф повторив усю процедуру, тільки тепер у зворотному порядку, розставляючи банки на колишні місця, тоді знову з подивом уставився на полицю; цей вираз цілковитої розгубленості на його обличчі відтепер ставав домінуючим (добре хоч, що Ральф не здогадувався про це).

Знявши з вогню чайник, що закипів, Ральф повернувся до шафи. Він зрозумів нарешті – розуміння це приходило повільно, дуже повільно, – що він, мабуть, розчинив останній кубик учора або навіть позавчора, хоча ніяк не міг пригадати цього.

– Що ж тут дивного? – задав він питання пляшкам і банкам у відкритій шафі. – Я так утомився, що й не згадаю навіть, як мене звуть.

«Ні, згадаю, – заперечив він собі. – Мене звуть Леон Редбоун. Ось так!»

Це виявилося зовсім не смішно, однак Ральф усе-таки відчув, як посмішка – легенька, мов пір’їнка – торкнулася його губ. Він пройшов у ванну, причесався, тоді зійшов униз.

«Едді Мерфі вирушає на ворожу територію в пошуках їстівного, – подумав він. – Головна мета: коробка кубиків курячого бульйону «Лептоп». Якщо ж дислокація місцевості й умови безпеки унеможливлять проведення операції, перейдемо до мети номер два: спагетті з м’ясом. Я знаю, що завдання доволі ризиковане, однак…»

– …Однак я постараюсь упоратися, – закінчив він уголос, виходячи на вулицю.

Старенька місіс Перрін, що проходила мимо, підозріло зиркнула на Ральфа, але все-таки промовчала. Ральф почекав, поки вона пройде трохи вперед – сьогодні він навряд чи міг вести бесіди з ким-небудь, і найменше з місіс Перрін, яка й у вісімдесят два умудрялася знаходити для себе корисне заняття, пильно стежачи за таким ось морським десантником, що насмілився ступити на її суверенний острів Перріс.

Ральф зробив вигляд, що оглядає плющ, який обплів декоративні ґрати біля вхідних дверей, поки старенька леді не відійшла на безпечну, як йому видалося, відстань, – і лише тоді перетнув Гарріс-авеню й увійшов у «Червоне яблуко».

Саме там і почалися головні проблеми дня.

6.

Ральф увійшов у магазин, знову прокручуючи в голові свій невдалий експеримент із затримкою сну, й міркував про те, чи не є порада з бібліотечних книг усього лише вченою версією народних методів його знайомих. Неприємна думка, але розум (чи радше якась сила поза розумом, яка тепер відповідала за його повільні катування) відгукнувся іншою, яка викликала ще більшу тривогу: «У тебе є вікно в сон, Ральфе. Воно вже не таке велике, як раніше, і, швидше за все, зменшуватиметься з кожним тижнем, але тобі краще бути вдячним за те, що маєш, тому що маленьке віконце все-таки краще, ніж зовсім нічого. Тепер тобі це зрозуміло?»

– Так, – пробурмотів Ральф, наближаючись до прилавка в центрі магазину, де стояли яскраві коробки з бульйонними кубиками. – Тепер мені це зрозуміло.

Продавщиця Сью щиро розсміялася.

– Чи не поклали ви гроші в банк, Ральфе? – запитала вона.

– Прошу? – Він не обернувся, перебираючи червоні коробки. Цибуляний… Гороховий… Яловичий… Але де ж курячий бульйон?

– Моя мама казала, що люди, які розмовляють самі з собою, мають… Боже!

Спершу Ральфові здалося, що Сью просто мовила щось складне, недоступне його змученому розумові – фразу на кшталт тієї, що вимовляють люди, які говорять самі з собою, вільні у Бога, – але далі Сью закричала. Ральф якраз нагнувся, щоб узяти потрібну коробку на нижній полиці, коли її крик так голосно вистрілив у нього, що в Ральфа підкосилися ноги. Він похитнувся, ударившись ліктем об верхню полицю стелажа, скидаючи коробки на підлогу.

– Сью? Що сталося?

Вона не звернула на Ральфа жодної уваги. Приклавши судорожно стиснуті руки до губ, вона з жахом дивилася крізь брудне скло вітрини.

– Господи! Це ж кров! – вигукнула дівчина. Ральф обернувся, скидаючи на підлогу ще кілька коробок. Від побаченого перехопило подих, йому знадобився час – секунд п’ятнадцять, аби зрозуміти, що побитою жінкою, яка, стікаючи кров’ю, шкутильгає до «Червоного яблука», була Елен Діпно.

Ральф завжди вважав Елен найкрасивішою жінкою в західній частині міста, але сьогодні… Одне око її заплило, на лівій скроні виднілося глибоке садно, яке незабаром поглине потворна пухлина свіжого синця; розпухлі губи й щоки в крові. Хитаючись, мов п’яна, вона йшла до «Червоного яблука», здавалося, нічого не бачачи вцілілим оком. Але ще більш жахливим, ніж вигляд Елен, було те, як вона несла Наталі. Жінка недбало притискала перелякану дитину до стегна, як зв’язку шкільних підручників років десять-дванадцять тому.

– О Боже, дитина ж удариться! – знову закричала Сью. Вона була кроків на десять ближче до дверей, ніж Ральф, але не зрушила з місця – просто стояла, все так само притискаючи долоні до обличчя.

Ральф більше не відчував утоми. Він кинувся до дверей, розчинив їх і вибіг на вулицю. І наспів саме вчасно, щоб обхопити Елен за плечі, коли вона, ударившись стегном об скриньку з морозивом – на щастя, хоч не тим, на якому вона тримала Наталі, – рушила назад.

– Елен! – крикнув він. – Господи, Елен, що сталося?!

– Га?.. – відгукнулася вона дивним тоном, абсолютно не схожим на завжди такий жвавий голос молодої жінки, яка іноді супроводжувала його в кіно. Здорове око Елен зупинилося на ньому, і Ральф побачив вираз нерозуміння, який свідчить про те, що жінка не знає, хто вона, де вона і що й коли сталося.

– Га?.. Ральфе?.. Що?..

Дитина почала зісковзувати вниз. Ральф відпустив Елен, кинувся до Наталі й устиг схопити крихітку за бретельку комбінезона. Плачучи, Наталі замахала рученятами, вирячившись на нього темно-блакитними оченятами. Другою рукою Ральф підхопив малу між ніжок саме в той момент, коли бретелька, за яку він її тримав, лопнула. Якусь мить Наталі з плачем балансувала на його руці, немов крихітна гімнастка на канаті, крізь комбінезон Ральф відчув, що в неї мокрий підгузок. Він обхопив крихітку другою рукою і притиснув до грудей. Серце скажено калатало, і навіть тепер, коли дитині вже нічого не загрожувало, Ральфові уявлялось, як Наталі вислизає з його рук, і, здавалося, він чув, як ця мила кучерява голівка вдаряється об брудний тротуар.

– Га? Що? Ральфе? – повторила Елен. Вона побачила Наталі на руках у Ральфа, і тупа байдужість почала зникати з її здорового ока. Вона простягнула руки до дитини, і Наталі повторила цей жест своїми пухкенькими рученятами. Але тут Елен знову похитнулася, ударилася об ріг «Червоного яблука» і відхилилася назад. Одна нога її зачепилася за іншу (Ральф побачив заляпані кров’ю білі тапочки; аж дивно, яким яскравим усе раптом стало: барви знову ожили, принаймні на деякий час), і жінка обов’язково впала б, якби Сью нарешті не зробила спроби вибігти з магазину й прочинила двері. Елен одразу притулилася до тих дверей – так підпилий гуляка знаходить опору, обіймаючи вуличний ліхтар.

– Ральфе? – Погляд Елен став трохи гостріший, і Ральф помітив у ньому не стільки інтерес, скільки недовіру. Глибоко зітхнувши, жінка спробувала вичавити крізь опухлі губи кілька зв’язних слів: – Дай. Дай мені мою ди-и-ти-и-ну-у-у. Дай мені… На-лі.

– Не тепер, Елен, – спробував заспокоїти її Ральф. – Зараз ти не можеш твердо стояти на ногах.

Сью й далі притримувала двері зсередини, щоб Елен не впала. Обличчя Сью стало попелясто-сірим, в очах застигли сльози.

– Вийди, – попросив її Ральф. – Підтримай Елен.

– Не можу! – пробурмотіла дівчина. – Вона вся в кро… кро… крові!

– Заради Бога, перестань! Це ж Елен! Елен Діпно з нашої вулиці!

І хоча Сью прекрасно знала це, – ім’я, вимовлене вголос, змусило її вийти із заціпеніння. Вона прослизнула у відчинені двері, й коли Елен знову похитнулася, Сью міцно обхопила жінку за плечі. Вираз недовіри застиг на обличчі Елен. Ральфові все тяжче було дивитися на неї. Від вигляду Елен млоїло в грудях.

– Ральфе? Що сталося? Її збила машина? – почувся чоловічий голос.

Обернувшись, Ральф побачив Білла Мак-Ґоверна. Той, в одній зі своїх акуратних блакитних сорочок із напрасованими стрілочками на рукавах, стояв поруч, прикриваючи очі витонченою рукою з довгими пальцями, яка так не в’язалася з його виглядом. Він був якось дивно недоодягнений, але в Ральфа не було часу міркувати над причиною цього; занадто багато чого відбувалося одночасно.

– Це не нещасний випадок, – сказав він Біллу. – Її побили десь. Ось, потримай дитину.

Ральф простягнув Наталі Мак-Ґоверну. Той спершу відхитнувся, але потім усе-таки взяв крихітку. Наталі знову розплакалася. Мак-Ґоверн із виглядом людини, якій щойно вручили переповнений пакет, який в особливих випадках використовують у літаках, тримав малу, що чеберяла ніжками, на витягнутих руках. Довкола нього почали збиратися люди, здебільшого підлітки в бейсбольній формі, що поверталися додому після денної гри на шкільному полі. Вони витріщалися на розпухле, закривавлене обличчя Елен з гидотно жадібною цікавістю, і, помітивши їх, Ральф згадав біблійну притчу про п’яного Ноя – усі сини відвернулися, щоб не бачити наготи старого, який заснув у курені, лише Хам продовжував дивитися…

Дуже обережно Ральф обхопив Елен за плечі. Жінка зиркнула на нього здоровим оком. На цей раз вона вимовила його ім’я більш чітко, із симпатією, і від подяки, яку Ральф уловив у її голосі, йому захотілося плакати.

– Сью, візьми дитину. У Білла немає навичок, – попросив він.

Дівчина ніжно й уміло прийняла Наталі. Мак-Ґоверн вдячно посміхнувся Сью, і Ральф раптом зрозумів, що ж у вигляді Білла було не так. Мак-Ґоверн був без своєї улюбленої панами, яка здавалася такою ж невід’ємною його частиною (принаймні влітку), як і бородавка на переніссі.

– Гей, містере, що тут сталося? – запитав один із бейсболістів.

– Нічого, що б вас стосувалося, – відрізав Ральф.

– Схоже, вона провела кілька раундів з Ріддіком Бові.

– Ні, радше з Тайсоном, – припустив інший паливода. Неймовірно, але – почулися смішки.

– Забирайтеся звідси! – закричав роздратований Ральф. – Займіться своїми справами!

Підлітки позадкували, але розходитися не квапились. Вони дивилися на кров – це ж бо відбувалося не в кіно.

– Елен, ти можеш іти?

– Так, – відповіла вона. – Гадаю… Гадаю, що можу.

Ральф обережно провів її крізь відчинені двері в приміщення магазину. Елен ішла дуже повільно, переступаючи з ноги на ногу, як старезна баба. Від неї смерділо потом й адреналіном, і Ральф відчув, як у нього знову звело шлунок. Але не тільки через запах – в основному через те, що ця Елен ніяк не в’язалася з образом жвавої, чарівно сексуальної жінки, з якою він не далі як учора розмовляв, поки вона поралася на квіткових клумбах біля свого будинку.

Раптом Ральф згадав ще дещо з учорашнього дня. Елен була в доволі коротких блакитних шортах, і він помітив кілька синців на її ногах – величезну жовту пляму на лівому стегні й свіжіший темний синець на правій гомілці.

Ральф провів Елен за прилавок і, глянувши в спеціальне дзеркало, яке дозволяє бачити все, що відбувається в магазині, помітив Мак-Ґоверна, який відчиняв двері перед Сью.

– Замкни двері, – кинув він дівчині через плече.

– Але ж, Ральфе, я не повинна…

– Лише на кілька хвилин, – попросив він. – Будь ласка…

– Ну… Добре.

Саджаючи Елен на твердий пластиковий стілець, Ральф почув клацання замка. Він зняв телефонну слухавку і набрав номер 911.

Але перш ніж почувся гудок, рука в крові натиснула на важіль.

– Ні… – Елен заледве ковтнула, тоді спробувала заговорити знову. – Не треба.

– Треба, – заперечив Ральф. – І я зроблю це.

Одразу ж у її здоровому оці він побачив страх і – ні тіні байдужості.

– Ні, – ледь вичавила з себе Елен. – Будь ласка, Ральфе, не треба.

Жінка дивилася повз нього, знову простягаючи руки. Покірний, благальний вираз її згорьованого обличчя навіяв на Ральфа жах і зневіру.

– Ральфе? – мовила до нього Сью. – Вона хоче взяти дитину.

– Я й сам бачу. Віддай їй Наталі.

Сью передала крихітку Елен, і Наталі – їй було трохи більше року – оповила рученям шию матері, уткнувшись обличчям в її плече. Елен поцілувала дочку в маківку. Було видно, що рух губ завдавав їй болю, але вона повторила це знову. І знову. Дивлячись згори на голову Елен, Ральф побачив засохлу кров, що нагадувала розводи бруду. Він відчув, як у ньому знову закипає гнів.

– Це зробив Ед, правда? – запитав він. Звичайно, хто ж іще – хіба стала б вона натискати відбій при його спробі викликати поліцію, якби її мало не до півсмерті побив незнайомець? – Але запитати було необхідно.

– Так, – прошепотіла вона ледь чутно, та ще й відповідь частково приглушила хмаринка волосся дівчинки. – Так, це зробив Ед. Але не треба телефонувати в поліцію. – Тепер Елен дивилася на Ральфа знизу вгору, у здоровому оці відбивалися страждання й жах. – Благаю, не телефонуй у поліцію, Ральфе. Мені страшно й подумати, що батька Наталі будуть судити за… за… – Елен розридалася.

Наталі, здивовано глянувши на матір, розплакалась теж.

7.

– Ральфе? – із сумнівом у голосі окликнув його Мак-Ґоверн. – Може, дати їй тиленол або що-небудь таке?

– Краще не треба, – відповів він. – Ми ж не знаємо, який її стан і наскільки вона постраждала. – Ральф перевів погляд на вітрину, не бажаючи бачити, що відбувається зовні, себто, сподіваючись нічого не побачити, і однаково побачив: жадібні обличчя обліпили скло. Деякі, щоб було краще видно, прикривали очі з боків долонями.

– І що ж нам тепер робити? – поцікавилася Сью. Вона дивилася на цікавих, нервово смикаючи формений фартух продавщиці. – Якщо компанія довідається, що я закрила двері під час робочого дня, я напевно позбудуся роботи.

Елен торкнула Ральфа за руку.

– Будь ласка, Ральфе, – повторила вона, ось лише крізь розпухлі губи у неї вийшло: «Буаска, Рафе». – Не дзвони нікому.

Ральф непевно глянув на Елен. За своє життя він надивився на жінок із синцями, бачив і таких (хоча й нечасто, правду кажучи), які були побиті ще дужче, ніж Елен. Однак не завжди це мало такий зловісний вигляд. Ментальність і моральні устої Ральфа сформувалися ще в той час, коли вважалося, що все, що відбувається між чоловіком і дружиною, стосується лише їх самих, навіть якщо чоловіки дають волю рукам, а жінки – гострому язику. Спроба змусити людину змінити свою поведінку, втручаючись у їх справи – навіть із найкращими намірами, – неминуче перетворить вас із друга на заклятого ворога.

Але потім Ральф згадав, як Елен несла Наталі: недбало притуливши до стегна, мов зв’язку підручників. Якби вона упустила дитину, переходячи через дорогу, то навіть не помітила б цього; Ральф вважав, що лише безсвідомий інстинкт змусив Елен взяти дитину з собою. Жінка не хотіла залишати дочку з людиною, яка побила її так жорстоко, що тепер вона дивилася лише одним оком і говорила, перетворюючи слова на кашу.

Подумав він і про інше – про те, що стосувалося часу після смерті Керолайн. Ральф тоді вразився глибині й силі свого горя – зрештою, її кончина не була несподіваною; він вважав, що спізнав усю гіркоту втрати ще за життя Керолайн, – але ж вагота втрати навіть завадила йому зробити останні необхідні приготування. Звичайно, він зателефонував у похоронну контору Брукінґса й Сміта, але саме Елен допомогла йому написати некролог і помістила його в «Деррі ньюс», це вона допомогла йому вибрати труну (Мак-Говерн, який терпіти не міг смерті й усього пов’язаного з нею, у ті дні намагався не траплятися йому на очі), саме Елен порадила Ральфові купити жалобний вінок – на стрічці був напис «Коханій дружині». І саме Елен організувала невелику поминальну вечерю одразу після похорону, замовивши сендвічі, напої й пиво в «Червоному яблуку». Усе це зробила Елен, коли сам Ральф виявився не в змозі займатися цим. Хіба не зобов’язаний він відплатити за зроблене нею добро добром, навіть якщо зараз вона й не сприймає його дії як добро?

– Білле? – звернувся він до сусіда. – А ти що гадаєш?

Мак-Ґоверн глянув на Елен, що низько опустила побите обличчя, а тоді, перевівши погляд на Ральфа, дістав хусточку й нервово витер губи.

– Не знаю. Мені дуже подобається Елен, і мені б хотілося вчинити правильно – ти ж знаєш, – але в таких справах… Хто знає, що тут краще?

Ральф раптом згадав улюблену фразу Керолайн, яку вона зазвичай вимовляла, коли він, зітхаючи й охаючи, не хотів братися за яку-небудь справу, не бажав визнавати своєї помилки або ухилявся від обов’язкового дзвінка: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, чи варто стогнати через дрібниці?»

Він знову потягнувся до телефону, цього разу рішуче відвівши руку Елен.

– Ви телефонуєте в поліцейське відділення Деррі, – почувся голос із автовідповідача. – Наберіть одиницю, якщо вам необхідна екстрена допомога. Наберіть двійку, якщо вам потрібна поліція. Натисніть трійку для додаткової інформації.

Ральф, який раптово усвідомив, що йому необхідні всі три служби, секунду повагавшись, набрав двійку. У трубці почувся жіночий голос:

– Поліція. Чим можемо допомогти?

Ральф, глибоко вдихнувши, вимовив:

– Це Ральф Робертс. Я в магазині «Червоне яблуко» на Гарріс-авеню разом зі своєю сусідкою. Її звуть Елен Діпно. Жінка жорстоко побита. – Ральф ніжно торкнувся голови Елен, і жінка притулилася до нього лобом. – Будь ласка, приїдьте скоріше.

Він повісив трубку й присів навпочіпки перед Елен. Наталі радісно защебетала й підставила йому свого носика. Ральф, посміхнувшись, поцілував дівчатко, тоді глянув в обличчя жінки.

– Вибач, Елен, – сказав він, – але я змушений був учинити так. Я не міг інакше. Розумієш? Просто не міг.

– Я нічого не розумію! – відповіла вона.

Кров з носа перестала йти, але, торкнувшись пальцями до перенісся, Елен поморщилася від болю.

– Елен, чому він це зробив? Чому Ед так побив тебе?

Тепер Ральф пригадував інші випадки – можливо, цілу низку їх. Якщо такі події й були зведені в систему, то він не завважував їх донині. Через кончину Керолайн. І через безсоння. Принаймні Ральф не вірив, що Ед уперше підняв руку на свою дружину. Можливо, сьогодні це проявилося в більш жахливій формі, але сталося не вперше. Ральф міг прийняти подібну думку і вважати її логічною, але він, як і раніше, не міг уявити собі Еда, який чинить таке. Він бачив посмішку Еда, його виразні очі, те, як неспокійно рухаються його руки під час бесіди… Але як не намагався, не міг уявити, що ці самі руки б’ють дружину.

Потім він згадав, як Ед на негнучких ногах іде до водія блакитного пікапа – це був «форд-рейнджер», чи не так? – і завдає йому потужного удару в щелепу.

Згадати це було однаково, що відчинити дверцята шафи Фіббі Маꥳ – персонажу давнього радіоспектаклю, – ось лише вивалювалася звідти не купа мотлоху, що накопичився за десятиліття, а ціла лавина яскравих образів того липневого дня. Блискавки над злітним полем. Ед, що розмахує рукою, наче в такий спосіб він може змусити ворота відчинитися швидше. Шарф із вишитими китайськими ієрогліфами.

«Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» – пролунав голос Еда в голові Ральфа, і ще до того, як Елен почала говорити, він уже знав, що саме вона скаже.

– Як нерозумно, – очужіло мовила жінка. – Він побив мене тому, що я підписала звернення. Підписи збирають по всьому місту. Хтось сунув мені його позавчора по дорозі в супермаркет. Людина висловилася на захист Центру допомоги жінкам, мені її доводи видалися розумними. До того ж мала вередувала, тому я просто…

– Поставила підпис, – закінчив Ральф. Елен, кивнувши, знову розплакалася.

– Що за звернення? – поцікавився Мак-Ґоверн.

– Запрошення Сьюзен Дей виступити в Деррі, – пояснив Ральф. – Це відома феміністка…

– Я знаю, хто така Сьюзен Дей, – роздратовано обірвав його Мак-Ґоверн. – Знаю, що груда однодумців вирішила запросити її до нас для виступу на захист Центру допомоги жінкам.

– Коли Ед повернувся сьогодні додому, у нього був такий чудовий настрій, – крізь сльози розповідала Елен. – Так завжди буває по четвергах, тому що в ці дні він працює лише до обіду. Він розповів мені про свої плани на вечір, про те, як він буде робити вигляд, начебто читає, а сам насолоджуватиметься спокоєм… Ну, ти ж знаєш його…

– Звичайно, – відповів Ральф, згадуючи, як Ед засунув руку в барило здорованя і підступну усмішку (я знаю й не такі трюки) на його обличчі.

– Так, я його знаю.

– Я попросила Еда купити дещо з дитячого харчування… – Вона заговорила голосніше, і в голосі зазвучали нотки роздратування й переляку. – Я не знала, що він розсердиться… Чесно кажучи, я геть забула, що підписала цей дурнуватий папірець… І я досі не розумію, чому він так розлютувався… Але… Але коли він повернувся… – Затремтівши всім тілом, Елен пригорнула до себе Наталі.

– Елен, заспокойся, все вже минулося, все гаразд.

– Hi, не гаразд! – Елен глянула на Ральфа, сльози градом котилися з одного ока й просочувалися з-під розпухлого повіка іншого. – Ні, не… не… гаразд! Чому він не стримався цього разу? І що буде зі мною й дитиною? Куди нам іти? У мене немає інших грошей, ніж ті, що на спільному рахунку… У мене немає роботи… О, Ральфе, навіщо ти зателефонував у поліцію? Не треба було цього робити! – Елен знесилено стукнула кулачком по його руці.

– Ти все подолаєш, – мовив Ральф. – У тебе багато друзів.

Але навряд чи він сам чув, що каже, і зовсім не помітив її слабкого удару. Гнів стукав у його грудях і скронях, немов друге серце.

Не «чому він не стримався?» – не це сказала Елен.

Вона сказала: «Чому він не стримався цього разу?»

Цього разу.

– Елен, а де Ед зараз?

– Гадаю, що вдома, – глухо відповіла вона.

Ральф погладив її по плечу й пішов до дверей.

– Ральфе? – окликнув його стривожений Мак-Ґоверн. – Куди ти йдеш?

– Зачини за мною двері, – замість відповіді попросив Ральф розгублену Сью.

– Господи, не знаю, чи зможу я це зробити. – Сью із сумнівом оглянула натовп цікавих, що припали до запилюженої вітрини; їх ставало дедалі більше.

– Зможеш, – обірвав її Ральф, уловивши слабкий звук сирени. – Чуєш?

– Так, але…

– Поліція пояснить, що потрібно робити, та й твій бос теж не буде лаяти – можливо, він навіть нагородить тебе медаллю «За відвагу».

– Якщо він це зробить, я розділю нагороду з тобою, – сказала вона, переводячи погляд на Елен. Блідість поступово сходила з обличчя Сью.

– Господи, Ральфе, та поглянь же на неї! Невже Ед справді побив її тільки за те, що вона підписала якийсь дурний папірець?

– Гадаю, що так, – відповів Ральф. Зміст розмови доходив до нього, але тема була занадто далека. Зате лють була значно ближчою, вона зімкнула свої вогнедишні обійми на його горлі. Він шкодував, що йому не сорок або хоча б п’ятдесят, щоб він мав силу дати Едові скуштувати своїх власних ліків. Однак Ральф відчував, що може спробувати зробити це, незважаючи ні на що.

Він уже повертав дверну ручку, коли Мак-Ґоверн схопив його за плече:

– Ти думаєш, що робиш?

– Я йду розбиратися з Едом.

– Ти що, жартуєш? Та він же розірве тебе на шматки, щойно ти потрапиш йому під руку. Сам бачиш, що він зробив з Елен.

– Звичайно, бачу, – майже прогарчав Ральф таким тоном, що Мак-Ґоверн швидко прибрав руку.

– Тобі вже сімдесят, Ральфе. Нагадую, якщо ти забув. До того ж, зараз Елен потребує друга, а не мумії, яку вона зможе відвідувати лише тому, що твоє лікарняне ліжко буде через троє дверей від її палати.

Звичайно, Білл був абсолютно правий, але це розгнівало Ральфа ще дужче. Він припускав, що в цьому теж винувате безсоння, яке розпалює лють і огортає туманом його думки. Але в якомусь сенсі гнів був полегшенням. Це було значно краще, ніж дрейфувати у світі, забарвленому в сірі розпливчасті тони.

– Якщо Ед добре натовче мене, я прийму димедрол і бодай нарешті висплюся, – відрізав Ральф. – І будь ласка, дай мені спокій, Білле.

Він швидким кроком перетнув парковку перед «Червоним яблуком».

Наближалася поліцейська машина з увімкненою блимавкою. Питання з юрби – «Що сталося? З нею все гаразд?» – градом обрушилися на нього, але Ральф проігнорував їх. Він затримався на тротуарі, перечікуючи, доки поліцейська машина в’їде на стоянку, потім таким же швидким, рішучим кроком перетнув Гарріс-авеню. За ним на розумній відстані йшов Мак-Ґоверн.