Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 42 страниц)

– Краще на якийсь час забудемо про це.

Луїза глянула на нього. Ральф більше не міг бачити димок, що струменіє навколо її обличчя, але він знав, що димок і далі тут. До того ж очі Луїзи були прекрасні й так.

– До чого це, Ральфе? Ти знаєш, до чого все це?

Він похитав головою. У голові в нього кружляли фрагменти головоломки – капелюхи, лікарі, жуки, гасла протесту, ляльки, що, розбиваючись, розприскують штучну кров, – які не складалися в єдине ціле. Але найчастіше з якоюсь невблаганною постійністю повторювалася безглузда фраза старого Дора: «Готову булочку не спекти заново».

І тут Ральфові спало на думку, що це не що інше, як істина.

3.

Ральф, почувши сумовите пищання, подивився у бік пагорба. Розалі, що лежала біля величезної сосни, намагалася піднятися. Ральф більше не міг бачити чорний саван, що оточував собаку, але був певен у тому, що він нікуди не дівся.

– Бідолаха! Ми можемо їй допомогти, Ральфе?

Вони нічого не могли зробити для собаки. Ральф був певен у цьому. Він узяв долоню Луїзи у свої руки, чекаючи, що тварина зараз упаде, видихнувши востаннє. Але Розалі в розпачливому ривку підхопилася. Вона завмерла, так низько схиливши голову, що ніс майже впирався в землю, а тоді кілька разів чхнула. Відтак обтрусилася, глянула на Ральфа й Луїзу й коротко тявкнула, мовби повідомляючи, що не варто хвилюватися. Обернулася й потрюхикала крізь підлісок до виходу з парку. Перш ніж Ральф випустив її з поля зору, Розалі почала накульгувати так само незалежно, як завше. Підбита лапа не стала здоровою, але після втручання лікаря № 3 її стан і не погіршився. Старенька, але, мабуть, ще далека від смерті (як і інші Старі Шкапи Гарріс-авеню), Розалі зникла за деревами.

– Я гадала, що огидна істота вб’є її, – зауважила Луїза. – Узагалі ж, я думала, що воно вже вбило собаку.

– Я теж.

– Ральфе, невже все це відбулося насправді?

– Так.

– Ці мотузочки від кульок… Ти думаєш, це життєві нитки?

Він повільно кивнув:

– Так. Щось на зразок пуповини. І Розалі…

Його думки знову повернулися до першого досвіду бачення аур, коли він стояв біля «Райт-Ейд», притулившись спиною до поштової скриньки. Із шістдесяти або сімдесяти людей, яких побачив Ральф, перш ніж видіння зникло, лише кілька були в оточенні темних «конвертів», які зараз він вважав саваном, але «конверт», який щойно огортав Розалі, здавався набагато темнішим від тих. Люди, чиї аури були з похмуро-темним відливом, мали хворий вигляд… Як і Розалі, аура якої була кольору старих зашкарублих шкарпеток ще до появи лікаря № 3.

«Можливо, він лише прискорив те, що однаково сталося б природним чином», – подумав Ральф.

– Ральфе? – окликнула його Луїза. – А як же Розалі?

– Гадаю, моя стара приятелька Розалі тепер живе в борг, – відповів Ральф.

Луїза міркувала, дивлячись на сонячно-запилений лісок, у якому зникла Розалі. Нарешті вона знову повернулася до Ральфа.

– Цей карлик один із тих, що виходили з будинку Мей Лочер?

– Ні. Там були двоє інших.

– А ще ти бачив кого-небудь із їхньої компанії?

– Ні.

– Ти вважаєш, що є й інші?

– Не знаю.

Ральфові здалося, що зараз вона запитає, чи помітив він панаму Білла на голові істоти, але Луїза нічого про це не казала. Занадто багато незвичайного, а крім того, коли востаннє вона бачила панаму на Біллі, ніхто ще не обкусав її поля.

«Учитель історії на пенсії навряд чи належить до виду панаможуйних», – відзначив про себе Ральф і посміхнувся.

– Оце так ранок, Ральфе. – Луїза подивилася йому просто в очі. – Гадаю, нам багато про що варто поговорити. Я конче мушу з’ясувати, що відбувається.

Ральф згадав сьогоднішній ранок – здавалося, минули тисячоліття відтоді, як він, повертаючись із майданчика для пікніків, подумки переглядав список близьких йому людей, намагаючись вирішити, перед ким же йому відкритися. Він викреслив Луїзу з уявного списку на тій підставі, що вона може проговоритися, і тепер був здивований цим несподіваним судженням, яке грунтувалося в основному на думці Мак-Говерна про Луїзу, а не на його власній. З’ясувалося, що єдиний, із ким Луїза розмовляла про аури досі, був той, хто, на її думку, вмів зберігати таємницю.

Ральф кивнув:

– Ти права, нам необхідно поговорити.

– Може, підемо до мене й трохи перекусимо? Я приготувала чудовий ленч, як на бабусю, що не в змозі відшукати свої сережки.

– Із задоволенням. Я розповім тобі все, що знаю, але це займе багато часу. Коли сьогодні вранці я розмовляв із Біллом Мак-Ґоверном, то оповів йому лише «Рідерз дайджест»-версію.

– Отже, – мовила Луїза, – суперечка виникла не через шахи, чи не так?

– Можливо, – посміхаючись, відповів Ральф. – Швидше за все, це скидалося на твою суперечку з сином і невісткою. Але ж я навіть не розповів йому всіх подробиць.

– Але мені ти розповіси?

– Так, – підводячись, відповів Ральф. – Присягаюся, ти до того ж чудова куховарка. Справа в тому… – Раптом Ральф замовк і схопився рукою за груди. Він важко опустився на лаву, витріщивши очі й широко відкривши рота.

– Ральфе? Що з тобою?

Стривожений голос Луїзи чувся з далеких глибин. Подумки він знову бачив лікаря № 3, що стоїть між «Буль-буль» і багатоквартирним будинком. Лисий № 3 намагався змусити Розалі перейти Гарріс-авеню, щоб йому легше було відітнути її «мотузочку». Тоді йому це не вдалося, але він виконав свою задумку (я з нею побавлюся!) ще до полудня.

«Можливо, той факт, що Білл Мак-Ґоверн не належить до виду панаможуйних, не єдина причина, чому Луїза не помітила, чию панаму носить карлик. Можливо, вона не помітила, тому що не хотіла помічати. Можливо, все-таки є кілька фрагментів головоломки, які складаються, і якщо їх правильно розташувати, то розуміння розширюється».

– Ральфе? Що з тобою?

Він бачив карлика, який відкушує шматок панами, а потім знову насовує її на голову. Чув його голос, який стверджував, що тоді він замість собаки побавиться з Ральфом.

«Але не лише зі мною. Зі мною й моїми друзями, – сказав він. Зі мною й моїми друзями».

Тепер, згадуючи, Ральф побачив ще дещо. Побачив, як сонце відкидає вогненні відблиски від акуратних мочок вух лікаря № 3, коли він – або воно – вчепився зубами в панаму. Спогад був занадто яскравим, щоб його можна було заперечувати, як і розуміння.

Ширше розуміння і причетність.

«Не бери все так близько до серця – ти ж нічого не знаєш напевно, а божевільня зовсім поряд, друже. Думаю, тобі варто пам’ятати про це. Незалежно від того, чи бачить усе це Луїза, чи ні. Інші люди в білих халатах, – не лисі карлики, а мускулисті хлопці з гамівними сорочками й уколами торазину, – можуть з’явитися в будь-який час. У будь-який час».

І все-таки.

Усе-таки…

– Ральфе! Заради Бога, відповідай! – Тепер Луїза термосила його щосили, мов дружина, що намагається розбудити чоловіка, який спізнюється на роботу.

Ральф глянув на неї й спробував посміхнутися. Внутрішньо його посмішка була фальшивою, але Луїзі, мабуть, вона здалася справжньою, тому що вона розслабилася. Бодай трішки.

– Вибач, – мовив Ральф. – На мене щось найшло.

– Не лякай мене більше! Ти так схопився за груди, Боже мій!

– Зі мною все гаразд, – заспокоїв її Ральф, змушуючи фальшиву посмішку стати ще ширшою. – І якщо ти ще готуєш, то я ще їм.

 
Дев ’ять-десять, чорт з тобою.
Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!
 

Луїза, глянувши на нього, полегшено зітхнула:

– Чудово. Це буде кумедно. Я вже давно ні для кого не готувала, крім Сімони й Міни – це мої подруги. – Вона розсміялася. – Хоча це не те, що я хотіла сказати. Зовсім не тому буде кумедно.

– А що ти хотіла сказати?

– Що я давно не готувала для чоловіка. Сподіваюсь, я не забула, як це робиться.

– А в той день, коли ми з Біллом дивилися в тебе новини? Ти годувала нас спагетті з чеддером. Чудова їжа.

Вона досадливо посміхнулася:

– Я ж тільки розігрівала. А це не одне й те ж.

 
«Вийшов зайчик погулять…»
 

Посмішка ширша, ніж завжди. Так і щоки лопнуть.

– Я певен, ти ще не розучилася, Луїзо.

– У містера Чесса був чудовий апетит. Але коли в нього почалися проблеми з печінкою і… – Зітхнувши, вона взяла Ральфа за руку водночас зніяковіло й значуще, і це зачарувало його.

– Забудь, я утомився від плачів за минулим. Залишимо це Біллу. Ходімо.

Ральф підвівся, взяв Луїзу під руку й повів її до виходу з парку.

Луїза ковзнула оком крізь юних мам, коли вони проходили повз майданчик для ігор. Ральф із радістю відволікся. Він скільки завгодно міг умовляти себе не поспішати з висновками, міг скільки завгодно нагадувати, що йому практично нічого не відомо про те, що відбувається з ним і Луїзою, щоб тішити себе якимись логічними висновками, але все одно не міг змиритися. Він серцем відчував правоту своїх умовиводів, – відчував, що, здолавши довгий шлях до сприйняття світу аур, його почуття й знання близькі до істини. «Не знаю, як двоє інших, але лікар № 3 – безумець… До того ж він збирає сувеніри. Збирає їх мов деякі божевільні, що колекціонували у В’єтнамі відрізані вуха своїх жертв».

Він ані секунди не сумнівався в тому, що невістка Луїзи, скоряючись диявольському імпульсу, схопила брильянтові сережки з китайської порцелянової таці й сховала їх у кишеню штанів. Але тепер вони були вже не в Дженет Чесс; зараз вона дорікає собі за те, що втратила їх, і гірко кається, що взагалі торкнулася сережок.

Ральф знав, що карлик зі скальпелем у руці носив панаму Мак-Ґоверна, навіть якщо Луїза й не впізнала її; разом вони бачили, як прибулець відібрав у Розалі шийну хустку. Підводячись із лави, Ральф зрозумів значення тих відблисків із мочок лисої істоти: це означало, що тепер сережки Луїзи належали лікареві № 3.

4.

Крісло-гойдалка покійного містера Чесса стояло на витертому лінолеумі біля дверей чорного ходу. Луїза підвела до нього Ральфа й переконала «подихати повітрям». Ральф подумав, що він цілком упорається з таким приписом. Яскраве післяполудневе світло падало на його коліна, поки Ральф погойдувався, роздумуючи над тим, як швидко минув час. «Можливо, я заснув, – подумав він. – Можливо, я дотепер сплю й бачу все це уві сні». Він спостерігав за тим, як Луїза щось діставала із шафи, і вже за п’ять хвилин кухню почали наповнювати смачні запахи.

– Я ж говорила, що якось приготую тобі що-небудь, – сказала Луїза, додаючи в тарілку овочі й спеції. – Того дня, коли я годувала вас із Біллом спагетті з сиром. Пам’ятаєш?

– Звичайно, – посміхаючись, відповів Ральф.

– На веранді в коробці з-під молока є свіжий сидр – сидр завжди краще зберігається на вулиці. Принесеш? Гарні келихи в шафці над мийкою, мені доводиться підставляти стілець, щоб дістати їх. А ти можеш обійтися й без стільця, ти такий високий. Мабуть, шість і два дюйми?

– Шість і три. Хіба за останні десять років я усохнув на дюйм або два. Хребці сідають або щось таке. І не треба так клопотатися лише через мене. Справді.

Вона впритул дивилася на нього, уперши руки в боки; в одній руці була ложка, якою Луїза помішувала їжу. Її показну суворість зм’якшувала посмішка.

– Я сказала – гарні келихи, Ральфе Робертсе, а не найкращі.

– Саме так, мем, – посміхаючись, відповів він, потім додав: – Судячи із запаху, ти прекрасно пам’ятаєш, як треба готувати для чоловіків.

– Побачимо, як ти будеш їсти, – відповіла Луїза, але Ральфові здалося, що вона й так дуже задоволена, знову беручись за роботу.

5.

Їжа була чудовою, і під час обіду вони не розмовляли про те, що сталося в парку. Апетит у Ральфа став нестійкий, частіше його й не було відтоді, як безсоння по-справжньому взялося за нього, але сьогодні він їв з великим задоволенням, запиваючи пряну печеню вже третім келихом яблучного сидру (і сподіваючись, що решту дня він не муситиме далеко відходити від туалету). Коли вони поїли, Луїза встала, підійшла до раковини й заходилася мити посуд. Вона відновила ту розмову так легко, немов це було відкладене на якийсь час в’язання.

– Що ти зробив зі мною? – запитала вона. – Що ти зробив для того, щоб знову повернути барви?

– Не знаю.

– У мене було відчуття, начебто я стояла на краю іншого світу, а коли ти прикрив мені руками очі, то немов уштовхнув мене в нього.

Він кивнув, пригадуючи, який вигляд мала Луїза в перші секунди після того, як він прибрав руки, – начебто вона щойно зняла сонцезахисні окуляри, вкриті цукровою пудрою.

– Я скорився чистому інстинкту. І ти права, це справді схоже на світ. Я сам думаю про це як про світ аур.

– Прекрасний світ, правда? Моторошний. Коли я вперше зіткнулася з ним – наприкінці липня чи на початку серпня, – то подумала, що божеволію, але навіть тоді він мені подобався. Я не могла не полюбити його.

Ральф здивовано подивився на жінку. Невже він колись вважав Луїзу базікою й пліткаркою? Людиною, що не вміє зберігати секрети?

«Ні, боюся, що все було ще гірше, старий. Ти вважав її дурнуватою. І взагалі, ти дивився на неї очима Білла: “Наша Луїза”. Не менше… Але й не більше».

– Що? – стурбовано запитала вона. – Чому ти так на мене дивишся?

– Ти бачиш аури ще з літа! Так давно?

– Так, і з кожним разом усе яскравіше й частіше. Саме тому я пішла на прийом до цього пліткаря. Ральфе, я й справді підстрелила те створіння із пальця? Що більше часу минає, то менше в це віриться.

– Ти це зробила. Незадовго до нашої зустрічі я зробив те саме.

Ральф розповів їй про свою сутичку з лікарем № 3 і про те, як він прогнав карлика… Бодай на якийсь час. Він підняв руку до плечей, а потім напружено витягнув її.

– Оце і все, що я зробив – немов хлопчисько, що наслідує Чака Норріса або Стівена Сіґала. Але в такий спосіб я метнув у нього неймовірно яскравий пучок світла, і карлик одразу ж утік. І саме тому, до речі, я більше не міг повторити цей трюк. Узагалі не розумію, як мені це вдалося. Ти можеш ще раз пальнути зі свого пальця?

Луїза, хихикнувши, повернулася до Ральфа й націлилася в нього:

– Не терпиться з’ясувати?

– Не тицяйте в мене цією штучкою, мадам, – попросив Ральф. Він посміхався, але був не цілком упевнений, що це жарт.

Луїза, опустивши палець, повернулася до мийки. І під плескіт води вона почала ставити запитання, які Ральф одразу назвав Великими Питаннями:

– Звідки береться ця сила, Ральфе? І для чого вона?

Похитавши головою, він устав із-за столу і підійшов до мийки.

– Не знаю і ще раз не знаю. А як щодо помічника? Де в тебе посудний рушник, Луїзо?

– Яка різниця, де мій посудний рушник. Сідай. Будь ласка, зараз же скажи мені, Ральфе, що ти не із племені сучасних чоловіків, тих, які постійно обіймаються й ридають від розчулення.

Ральф розсміявся, похитавши головою:

– Ні. Просто я пройшов чудову школу.

– Добре. Тільки якщо не почнеш базікати про те, яка ти чутлива й тонка натура. Є деякі речі, які жінка хоче з’ясувати сама. – Луїза відкрила шафку під мийкою і вручила йому старенький, але чистий посудний рушник.

– Витри тарілки і поклади їх на стіл. Я сама поставлю посуд на місце. А поки ти працюєш, можеш розповісти мені свою історію. Некастровану версію.

– Оце так угода!

Ральф ще не вирішив, із чого почати, коли рот його відкрився, немов за власним бажанням, і почав говорити за нього.

– Коли до мене нарешті почало доходити, що Керолайн помирає, я почав багато гуляти. Якось, коли я дійшов майже до самого аеропорту…

6.

Він розповів їй усе, починаючи із зіткнення Еда й здорованя в кепці-бейсболці й закінчуючи сваркою з Біллом, який сказав, що Ральфові слід було б проконсультуватися зі своїм лікарем, тому що в їхньому віці розумові розлади явище доволі поширене. Ральф кілька разів повертався до опущених подробиць – до того, наприклад, як з’явився старий Дор під час спроб Ральфа утримати Еда від бійки з водієм синього «форда»-пікапа. Луїза не намагалася переривати потік одкровень. Почуття, яке охопило Ральфа, коли його розповідь почала наближатися до кінця, було полегшенням настільки глибоким, що нагадувало біль, немов якийсь чарівник замурував його серце, а тепер одну за одною розбирав цеглини.

На той час, коли Ральф виговорився, посуд був вимитий і розставлений по місцях, і вони перейшли з кухні у вітальню з безліччю фотографій, головне місце серед яких, безсумнівно, займав містер Чесс, що окупував місце на телевізорі.

– Отже? – підсумував Ральф. – І в що з усього цього ти віриш?

– У все, звісно, – відповіла Луїза й або не помітила виразу полегшення на його обличчі, або проігнорувала цей факт.

– Після того, що ми бачили сьогодні вранці – я вже не кажу про свою невістку, – я не можу не вірити. І в цьому моя перевага перед Біллом.

«І не єдина», – подумав, але не сказав Ральф.

– Адже це не просто збіг, так? – запитала вона.

Ральф похитав головою:

– Ні, не думаю.

– Коли мені було сімнадцять, – розповідала жінка, – моя мама найняла хлопця – його звали Річард Гендерсон – допомагати нам у домі. Вона могла запросити будь-якого хлопчиська, але найняла саме Річі, бо він їй подобався… Він подобався їй через мене, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

– Розумію, розумію. Вона підбирала тобі нареченого.

– Принаймні, вона робила це ненав’язливо. На щастя, мене абсолютно не цікавив Річі – особливо в цьому сенсі. І все ж мама старалася. Якщо я вчила уроки в кухні, вона просила його наносити дров, хоча був травень і спека. Якщо я годувала курчат, то мама просила його підрівняти стіг сіна. Вона хотіла, щоб він постійно був у мене на очах… Щоб я звикла до нього… І якщо нам буде приємно спілкуватися один з одним і він запросить мене потанцювати або з’їздити в місто, вона не стане заперечувати. Вона робила це м’яко. Але однаково це був поштовх. І таке ж відчуття в мене виникає зараз.

– Мені ці поштовхи зовсім не здаються аж такими обережними й делікатними, – заперечив Ральф. Рука його мимоволі потяглася до того місця, у яке не так давно впиралося вістря ножа Чарлі Пікерінґа.

– Та звісно. Жахливо, коли ось так людину штрикають ножем. Хвалити Бога, при тобі виявився газовий балончик. Ти вважаєш, що старий Дор теж бачить аури? Що хтось із того світу наказав йому покласти балончик у кишеню твоєї куртки?

Ральф безпомічно знизав плечима. Він думав про це, але так і не міг збагнути. Бо якщо Дорренс учинив саме так, звідси випливало, що якась

(буття)

сила або істота знала, що Ральфові буде потрібна допомога. Цій силі – або істоті – також мало бути відомо, що: по-перше, Ральф у неділю піде в бібліотеку; по-друге, досить тепла погода зміниться настільки, що буде потрібна куртка; по-третє, яку саме куртку він вибере. Інакше кажучи, мова йшла про якусь силу, що володіла даром передбачення. Думка про те, що його могла намітити така сила, лякала до смерті. Ральф визнавав, що у випадку з аерозолем втручання, можливо, врятувало йому життя, але страх однаково переважував.

– Можливо, – мовив він. – Можливо, щось справді використало Дорренса як хлопчика на побігеньках. Але чому?

– І що нам робити тепер? – додала Луїза.

Ральф міг лише похитати головою.

Луїза глянула на годинника, що визирав із-за фотографій чоловіка у пальті з єнотовим коміром і легковажної з виду дівчини, відтак потягнулася до телефону.

– Майже пів на четверту! Боже мій!

Ральф торкнувся її руки:

– Кому ти збираєшся дзвонити?

– Сімоні Кастоньї. Сьогодні вдень я, Сімона й Міна збиралися у Ладлоу пограти в покер, але після всього, що сталося, перелякана бабуся ризикує програти останні штани. – Луїза розсміялася, а потім мило почервоніла: – Це просто примовка.

Не встигла вона зняти трубку, як Ральф, прикривши долонею її руку, мовив:

– Іди грати в покер, Луїзо.

– Правда? – Її погляд одночасно виражав сумнів і розчарування.

– Так. – Ральф ще не зовсім чітко розумів, що відбувається, але відчував, що ситуація скоро зміниться. Луїза казала, що її підштовхують, у Ральфа ж це відчуття асоціювалося із плином – так ріка несе легенького човника, що потрапив у біду. Але він не бачив, куди його несе; береги затягнуті чорним туманом, і тепер, коли плин прискорювався, він чув гул порогів попереду.

«І все-таки, Ральфе, є й тіні. Тіні в імлі».

Правильно. До того ж від цього не стає спокійніше. Може, це просто дерева, схожі на пазуристі щупальця… Але, з іншого боку, вони цілком можуть виявитися й пазуристими щупальцями, які прикидаються, що вони дерева. Доки Ральф не знав нічого напевно, йому хотілося, щоб Луїза не залишалася в місті. У нього виникло непереборне передчуття або, можливо, всього лише надія, яка переродилася в передчуття, – що лікар № 3 не зможе піти за нею в Ладлоу.

«Тобі не можуть бути відомі такі речі, Ральфе». Можливо, й так, але він почував свою правоту й до того ж був переконаний, що у світі аур відчувати і знати означало майже те саме. Напевно Ральф знав лише одне: лікар № 3 ще не відітнув «мотузочку» Луїзи; це Ральф бачив на власні очі, як і радісне, здорове світіння її молочно-блакитної аури. І все ж Ральф не міг позбутися наростаючої впевненості, що лікар № 3 – безумець – має намір перерізати «мотузочку» і, незважаючи ні на що, перерізання цієї пуповини – смертельний, убивчий акт.

«Припустімо, ти правий, Ральфе! Припустімо, він не зможе сьогодні дістатися до неї в Ладлоу. А завтра? Післязавтра? Наступного тижня? Де ж рішення? Нехай вона зателефонує своєму синові й цій стерві-невістці й повідомить, що змінила думку про Ріверв’ю Естейт і згодна перебратися туди?»

Ральф не знав. Але йому був потрібен час на роздуми, і він розумів, що конструктивно мислити не зможе, якщо він не буде впевнений у цілковитій безпеці Луїзи, хоча б тимчасово.

– Ральфе? Знову в тебе розпатланий погляд.

– Який погляд?

– Розпатланий. – Луїза поправила зачіску. – Це слово я використовувала для опису містера Чесса, коли він робив вигляд, що слухає мене, а насправді думав про свою колекцію монет. Я безпомилково впізнаю цей погляд, Ральфе. Про що ти думаєш?

– Луїзо, коли ти збираєшся повернутися із вечірки з картами?

– Ну, це залежить від низки причин.

– І яких же?

– Чи ми зайдемо поласувати шоколадними тістечками.

Луїза говорила з виглядом людини, яка відкриває військову таємницю.

– Припустімо, ви одразу підете додому.

– Тоді о сьомій. Або о пів на восьму.

– Як тільки прийдеш додому, одразу ж зателефонуй мені. Ти це зробиш?

– Так. Ти хочеш, щоб я поїхала з міста, правильно? Саме це насправді означає твій розпатланий погляд?

– Ну…

– Ти вважаєш, що ця огидна лиса істота хоче нашкодити мені, так?

– Я припускаю це.

– Він може нашкодити й тобі!

– Так, але…

«Наскільки мені відомо, Луїзо, наразі він ще не носить жодної з моїх улюблених штучок».

– Але що?

– До твого повернення зі мною нічого не станеться, ось і все. – Ральф, згадавши її в’їдливу заввагу стосовно сучасних чоловіків, спробував напустити на себе суворий вигляд. – Їдь грати в карти і дай змогу зробити цю справу мені. Це наказ.

Керолайн за подібних обставин або розсміялася б, або розсердилася на таке наслідування вимогливих, крутих глав сімейств із «мильних опер». Луїза, що належала до абсолютно іншої школи жіночої думки, лише кивнула і, певно, була задоволена, давши йому право думати й вирішувати за неї.

– Добре. – Вона глянула йому просто в очі. – Ральфе, ти знаєш, що маєш робити?

– Ні. Поки що ні.

– Добре, що ти бодай зізнаєшся в цьому. – Поклавши руку йому на плече, Луїза легенько поцілувала Ральфа в губи. У паху в нього розлилося благодатне тепло. – Я поїду в Ладлоу й виграю п’ять доларів у покер у дурненьких дівчаток, а ввечері ми поговоримо про те, що нам робити далі. Домовилися?

– Так.

Блискавична посмішка, що промайнула радше в очах, припускала, що вони зможуть не тільки поговорити, якщо Ральф наважиться… І в цю мить Ральф відчув себе розпачливим сміливцем. І навіть суворий погляд містера Чесса не похитнув його рішучості.