Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 42 страниц)

Ральф мовчав.

– Я правий, старий?

Ральф мовчав.

– Гадаєш, ти спантеличиш мене мовчанням? І не сподівайся. – Ед справді говорив так, начебто його спантеличили. Немов зателефонувавши сюди, він уже мав у голові власний сценарій розмови, який Ральф відмовлявся читати. – Не зможеш… Краще тобі…

І тут Ральф заговорив:

– Мій дзвінок у поліцію після побиття Елен не роздратував тебе, але сьогоднішня розмова з Лейдекером, мабуть, таки вибила з колії. Чому, Еде? Може, ти нарешті починаєш замислюватися над своєю поведінкою? І думати?

Тепер настала черга Еда мовчати. Зрештою він хрипло прошепотів:

– Якщо ти не поставишся до сказаного серйозно, Ральфе, це стане твоєю найбільшою помилкою…

– О, я все сприймаю серйозно, – перервав його Ральф. – Я бачив, що ти накоїв сьогодні, бачив, що ти зробив зі своєю дружиною минулого місяця. Я бачив, як ти бісився біля аеропорту рік тому. Тепер про це знає й поліція. Я вислухав тебе, Еде, а тепер ти вислухай мене. Ти хворий. У тебе порушена психіка, у тебе галюцинації і фобії…

– Я не зобов’язаний вислуховувати твої марення! – Ед майже кричав.

– Звичайно, не зобов’язаний. Ти можеш просто покласти слухавку. Зрештою, це твоя справа. Але поки ти не зробив цього, я буду говорити, Еде. Тому що ти мені подобався, і мені знову хотілося б ставитися до тебе добре. Ти кмітливий, Еде, незалежно від галюцинацій, думаю, ти зможеш зрозуміти мене: Лейдекер знає, і він буде спостерігати за тоб…

– Ти ще бачиш барви? – несподівано запитав Ед. Голос його знову став спокійним. І в ту ж мить світіння довкола телефонного проводу зникло.

– Які барви? – заледве вичавив із себе Ральф. Ед проігнорував питання.

– Ти сказав, що я тобі подобався. Що ж, я теж добре до тебе ставлюся. Завжди ставився добре. Тому мені хотілося б дати тобі одну цінну пораду. Тебе затягує у вир, а в його глибинах ховається таке, чого ти навіть не можеш уявити, не те що осягнути. Ти вважаєш, що я збожеволів, однак ти навіть уявлення не маєш, що таке божевілля; ані найменшого уявлення. Але ти зрозумієш, якщо не перестанеш сунути носа у справи, які тебе аж ніяк не стосуються. Повір мені.

– У які справи? – запитав Ральф, намагаючись говорити вільно, але й далі з такою силою стискаючи слухавку, що в нього заніміли пальці.

– Сили, – відповів Ед. – Тут, у Деррі, діють сили, знати про них тобі не треба. Є… Скажімо, якісь істоти, але якщо ти й надалі будеш заважати мені, вони помітять тебе, і ти про це пошкодуєш. Повір.

«Сили. Істоти».

– Ти запитував, як я дійшов до всього цього. Хто довів мене до цього. Ти пам’ятаєш, Ральфе?

– Так. – Він згадав. Тепер. Це було останнє, що вимовив Ед, перш ніж, ставши втіленням суцільно награної посмішки, рушити до копів, що чекали на нього. «Я бачу барви відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину… Ми поговоримо про це пізніше».

– Лікар багато чого оповів мені. Маленький лисий лікар. Гадаю, саме перед ним ти будеш відповідати, якщо знову спробуєш утрутитися. І тоді хай помагає тобі Бог.

– A-а, маленький лисий лікар, – сказав Ральф. – Розумію. Спершу Кривавий Цар і центуріони, а тепер ось і лисий лікар. Певно, далі буде…

– Прибережи свій сарказм для інших, Ральфе. Просто тримайся від мене подалі, чуєш? Тримайся подалі.

Почулися гудки, і Ед пропав. Ральф дуже довго дивився на телефонну слухавку, затиснуту в руці, потім повільно поклав її на важіль. «Просто тримайся від мене подалі». А чому б і ні? У нього й своїх проблем вистачає. Ральф повільно пройшов у кухню, поставив так часто рекламовану по телебаченню вечерю (філе пікші, між іншим) у духовку й спробував викинути з голови протести проти абортів, аури, Еда Діпно й Кривавого Царя з його центуріонами.

Це виявилося легше, ніж можна було собі уявити.

Розділ шостий

1.

Літо проминало майже непомітно, як це завжди буває в Мені.

Передчасні пробудження Ральфа тривали, і на той час, коли осінні барви спалахнули на деревах, що ростуть уздовж Гарріс-авеню, він розплющував очі вже о другій п’ятнадцять ночі. Це було зле, однак його обнадіювала майбутня зустріч із Джеймсом Роєм Гонгом, до того ж феєрверк, який він побачив у день знайомства із Джо Вайзером, більше не повторювався. Іноді навколо контурів предметів з’являлося тьмяне мерехтіння, але, як переконався Ральф, варто йому було заплющити очі й, порахувавши до п’яти, знову розплющити їх, як мерехтіння зникало.

Точніше… Зазвичай зникало.

Виступ Сьюзен Дей був призначений на восьме жовтня, п’ятницю, і в міру того як вересень добігав кінця, акції протесту і дебати з приводу заборони абортів ставали все гострішими. Ральф багато разів бачив виступи Еда Діпно по телебаченню, іноді в компанії з Деном Далтоном, але все частіше самого, і він говорив швидко, переконливо, часто з іронією й іскорками гумору не лише в очах, але й у голосі.

Він подобався людям – очевидно, «Друзі життя» залучили до себе таку кількість послідовників, про яку «Наша справа» (політичний натхненник) могла хіба мріяти. Більше не було ні шабашів з ляльками, ні інших акцій насильства, зате пройшло безліч маршів і виступів як одних, так й інших з погрозами й змахами кулаків. Проповідники обіцяли вічні муки в пеклі; учителі закликали до стриманості й розуму; шестеро юнок, що проголосили себе Лесбіяночками Ісуса, були заарештовані за те, що розгулювали перед Першою Баптистською церквою Деррі з гаслами: «Трахни моє тіло».

«Деррі ньюс» повідомила, що поліцейський, який не назвався, сподівається, що Сьюзен Дей підхопить грип, скасувавши з цієї причини свою появу в місті.

Ральф більше не спілкувався з Едом, зате двадцять першого вересня він одержав листівку від Елен із чудовим, радісним повідомленням: «Ура! Маю роботу! Публічна бібліотека Деррі! Приступаю наступного місяця. До зустрічі. – Елен».

Відчуваючи майже такий же щиросердечний порив, як у той вечір, коли Елен зателефонувала йому з лікарні, Ральф зійшов униз, щоб показати листівку Мак-Ґоверну, але двері виявилися зачиненими.

Напевно, пішов до Луїзи… Хоча Луїзи теж немає вдома, пішла пограти в карти з приятельками або в центр за вовною для нового пледа.

Трохи засмутившись, міркуючи про те, чому поблизу ніколи не виявляється нікого, з ким так хотілося б поділитися гарною новиною, Ральф рушив до Строуфорд-парку. Саме там на лавці край ігрового поля він і знайшов Білла Мак-Ґоверна. Білл плакав.

2.

Плакав – можливо, це занадто сильно сказано; просто сльози капали в нього з очей. Мак-Ґоверн, стискаючи в руці хусточку, спостерігав за грою матері з синочком у м’яча.

Час від часу Білл промокав хусточкою очі. Ральф, який ніколи досі не бачив, щоб Мак-Ґоверн плакав – навіть на похороні Керолайн, – зупинився біля майданчика, не знаючи, на що зважитися: підійти до Мак-Ґоверна чи піти собі далі.

Нарешті, зібравши всю свою мужність, він підійшов до лавочки.

– Привіт, Білле, – тихо окликнув він сусіда. Мак-Ґоверн глянув на нього почервонілими, повними сліз очима й зніяковів. Знову промокнув очі й спробував посміхнутися:

– Привіт, Ральфе. Застав мене сопливого. Вибач.

– Усе нормально, – сідаючи поруч, заспокоїв його Ральф. – 3 ким не буває. Що сталося?

Мак-Ґоверн повів плечима, потім знову доторкнувся хусткою до очей.

– Нічого особливого. Я страждаю через ефект парадоксу; ось і все.

– І що це за парадокс?

– Щось доволі незле відбувається з одним із моїх старих друзів, який уперше взяв мене на роботу викладачем. Він помирає.

Ральф здивовано підвів брови, але нічого не сказав.

– У нього запалення легенів. Сьогодні або завтра його племінниця відвезе мого друга в лікарню, там йому зроблять пневмоторакс. Можливо, це трохи підтримає його, але він таки вмирає. І я відсвяткую його смерть, коли вона прийде. Гадаю, саме це й гнітить мене найбільше. – Мак-Ґоверн помовчав. – Ти ні слова не зрозумів з мого спічу, правильно?

– Так, – погодився Ральф. – Але це нічого.

Мак-Ґоверн, глянувши на нього, фиркнув. Хрипкий, приглушений слізьми звук, – але Ральф подумав, що це все-таки сміх, і ризикнув посміхнутися у відповідь:

– Хіба я сказав щось смішне?

– Ні, – відповів Мак-Ґоверн, легенько поплескавши Ральфа по плечу. – Просто я подивився на твоє обличчя, таке чесне, щире – ти немов відкрита книга, Ральфе, – і подумав, наскільки ти мені подобаєшся. Іноді мені хочеться бути тобою.

– Тільки не о третій годині ранку, – тихо заперечив Ральф.

Мак-Ґоверн, зітхнувши, кивнув:

– Безсоння?

– Правильно. Безсоння.

– Вибач мій сміх, але…

– Не треба ніяких вибачень, Білле.

– …Але, будь ласка, повір мені, це був сміх замилування.

– Хто твій друг, і чому добре, що він умирає? – Ральф уже здогадувався, що саме лежить в основі парадоксу Мак-Ґоверна: не завжди ж він був таким безпробудним бевзем, як іноді здавалося Біллу.

– Звуть його Боб Полгерст, і його пневмонія дуже доречна тому, що з літа 1988 року в нього хвороба Альцгеймера.

Саме так і подумав Ральф… Хоча була й думка про СНІД. Цікаво, чи був би цим шокований Мак-Ґоверн?

Ральф відчув легкий приплив веселощів. Але одразу, подивившись на друга, засоромився своєї веселості. Ральф знав, що, коли справа доходила до зневіри й пригніченого стану, Мак-Ґоверн прикривався маскою іронії, але не вірилося, що сум Білла з приводу старого друга від цього ставав менш щирим.

– Боб завідував відділенням історії в середній школі Деррі починаючи з 1948 року – тоді йому було не більше двадцяти п’яти, – і пропрацював на цій посаді до 1981 чи 1982 року. Він був великим учителем, одним із тих запальних, розумних людей, які заривають свій талант у землю. Звичайний вінець їхньої кар’єри – керівництво відділенням, до того ж вони ще ведуть заняття понад навантаження тільки тому, що не вміють казати «ні». Боб абсолютно не вмів цього робити.

Мати із синочком пройшли повз них у бік літнього кафетерію.

Обличчя дитини світилося – ніжну принадність його підкреслювала рожева аура, яка спокійними хвилями переливалася навколо маленького рухливого обличчя.

– Ходімо додому, матусю, – попросив він. – Я так скучив за своїми іграшками.

– Спочатку що-небудь перекусимо, добре? Матуся голодна.

– Добре.

На переніссі хлопчика виднівся ледь помітний шрам, і тут рожеве світіння аури згущувалося, переходячи майже в червоне.

«Випав з колиски, коли йому було вісім місяців, – чітко пролунало в мозку Ральфа. – Потягнувся до метеликів, які його мама підвісила над ліжечком. Вона злякалася до смерті, вбігши й побачивши кров; жінка вирішила, що її бідолашне маля вмирає. Патрік, його ім’я Патрік. Вона зве його Пет. Назвали на честь дідуся, і…»

На мить Ральф зажмурився. Шлунок звело, нудота підступила до горла, здавалося, його зараз вирве.

– Ральфе? – почув він голос Мак-Ґоверна. – 3 тобою все гаразд?

Ральф розплющив очі. Ніякої аури – ні рожевої, ні будь-якої іншої; тільки мати й син, що йдуть у кафетерій випити чого-небудь прохолодного. І мати не хоче вести Пета додому, тому що його батько знову запив після того, як півроку утримувався, а п’яний він стає дуже грубим… «Припини, заради всього святого, припини».

– Зі мною все гаразд, – заспокоїв Ральф Мак-Ґоверна. – Просто пилинка потрапила в око. Продовжуй. Розкажи про свого друга.

– Та що тепер казати… Він був генієм, але за своє життя я переконався, що в суспільстві повно геніїв. Гадаю, в цій країні купа геніїв, чоловіки й жінки такі розумні, що в їхньому товаристві почуваєш себе круглим ідіотом. Більшість із них працює вчителями в маленьких містечках, тому що їм це подобається. А Бобу Полгерсту це було якраз до душі. Він бачив людей наскрізь, і це лякало мене… Спочатку. Потім я зрозумів, що боятися не варто, тому що Боб був добряком, однак при першому знайомстві з ним я відчув страх. Та й пізніше в мене раз у раз зринала думка, чи дивиться він на співрозмовника звичайними очима, чи просвічує наскрізь, як рентгеном.

У кафетерії жінка нахилилася, тримаючи в руках паперовий стаканчик із содовою. Маля, посміхаючись, потягнулося до нього й, обхопивши обома рученятами, залпом випило. Рожеве світіння повернулося, і тепер Ральф був упевнений, що не помилився: хлопчика звуть Патрік, а його мати не хотіла йти додому.

Ральф не знав, звідки йому це відомо, але він однаково знав.

– За старих часів, – розповідав тим часом Мак-Ґоверн, – якщо виходець із центрального Мена не був гетеросексуальним на сто відсотків, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб не видати себе й мати вигляд «нормального» чоловіка. Іншого вибору просто не існувало, крім одного – їздити в Грінвіч Віллідж[22]22
  Район Нью-Йорка, населений митцями.


[Закрыть] і, надягши берет, проводити суботні вечори в дивних джаз-клубах, де замість оплесків клацають пальцями. У ті роки сама ідея «вийти з підпілля» здавалася смішною. Для багатьох із нас підпілля залишалося єдиним затишним місцем. Якщо тільки не хотілося, щоб у темному місці підпилі хлопці перетворили тебе на відбивну, увесь світ повинен був бути підпіллям.

Пет, допивши содову, жбурнув стаканчик на землю. Мати попросила його підняти стаканчик й викинути в бак для сміття – дитина виконала завдання цілком охоче. Потім жінка взяла сина за руку, і вони повільно рушили до виходу з парку. Ральф із занепокоєнням спостерігав за ними, сподіваючись, що тривоги й побоювання жінки виявляться необгрунтованими, але знаючи, що це не так.

– Коли я запитав про роботу в історичному відділенні середньої школи – це було в 1951 році, – я щойно отримав диплом у Любеку і вважав, що якщо влаштуюся тут без зайвих запитань, то зможу прижитися де завгодно. Але Боб щойно глянув на мене – чорт, усередину мене – своїми очима-рентгенами, і знання просто прийшло до нього. Не був він і соромливим.

«Якщо я вирішу запропонувати вам цю роботу, а ви вирішите прийняти мою пропозицію, чи можу я бути впевнений, містере Мак-Говерне, що не виникне ніяких проблем стосовно вашої сексуальної орієнтації?» Сексуальна орієнтація, Ральфе! До цього дня я й мріяти не міг почути подібну фразу, але вона так легко злетіла в нього з язика. Спершу я відмовлявся, мовляв, уявлення не маю, що саме він має на увазі, але однаково образився – так би мовити, із загальних принципів, – але потім ще раз подивився на нього й вирішив угамувати свій запал. Можливо, у Любеку мені й вдалося обвести навколо пальця деяких людей, але тільки не Боба Полгерста тут. Йому не було ще й тридцяти, і навряд чи він бував південніше від Кіттері більше десяти разів за своє життя, але він знав про мене все, що мало хоч якесь значення, і на це йому знадобилося всього двадцять хвилин розмови віч-на-віч. «Ніяких неприємностей, сер», – сказав я лагідно, начебто був баранчиком пастушки Мері.

Мак-Ґоверн знову промокнув очі хусточкою, але Ральфові здалося, що на цей раз жест був радше театральним.

– За двадцять три роки, перш ніж я почав викладати в Громадському коледжі Деррі, Боб навчив мене всьому, що я знаю з історії й шахів. Він був неперевершеним гравцем… Гадаю, Боб цілком міг би показати цьому Фею Чепіну де раки зимують. Лише один раз я обіграв його, та й то після того, як хвороба Альцгеймера вже встромила в нього свої пазурі. Після того я ніколи більше не грав з ним.

Було й інше. Він пам’ятав безліч жартів та анекдотів. Ніколи не забував днів народження й пам’ятних дат у житті близьких йому людей – він не посилав листівок і не дарував подарунків, але завжди вмів так привітати й побажати всього найкращого, що ні в кого не виникало сумнівів у його щирості.

Боб опублікував більше шістдесяти статей на історичні теми, насамперед про Громадянську війну, на вивченні якої він спеціалізувався. У 1967–1968 роках він написав книгу «Пізніше, того ж літа» – про місяці після Ґеттісберґа.[23]23
  Під час Громадянської війни в США 1–3 липня 1863 р. армія мешканців Півночі під Ґеттісбергом відбила наступ армії мешканців Півдня, і це стало переломом у війні на користь Півночі.


[Закрыть] Десять років тому він дозволив мені прочитати рукопис; по-моєму, це найкраща книга про Громадянську війну, яку я коли-небудь читав, – єдина річ, досить близька до неї за майстерністю, – роман Майкла Шаара «Караючий ангел». Однак Боб і чути не хотів про публікацію. Коли я запитав його про причини, він відповів, що я краще від інших повинен їх розуміти.

Мак-Ґоверн помовчав, оглянувся навколо – зелено-золоті проблиски світла в листі й темні перетини тіней на алеї тремтіли за найменшого подуву вітру.

– Він говорив, що боїться виставляти себе напоказ.

– Я розумію, – кивнув Ральф.

– Можливо, найкраще характеризувало його те, що він любив розгадувати кросворди в «Санді Нью-Йорк тайме». Якось я висміяв його, звинувативши в гордині. Посміхнувшись на це, він сказав: «Між гординею й оптимізмом величезна різниця, Білле, – я оптиміст, і в цьому вся відмінність». Загалом, ти вловив суть. Добра людина, прекрасний учитель, з глибоким іскрометним розумом. Його спеціалізацією була Громадянська війна, а тепер він і уявлення не має, що це взагалі таке. Чорт, він навіть не знає свого імені, і дуже скоро – що раніше, то краще – помре, навіть не здогадуючись про те, що жив.

Чоловік середніх років у футболці з емблемою університету штату Мен і потертих джинсах, шаркаючи, перетнув ігровий майданчик, під пахвою в нього був пом’ятий паперовий пакет. Він зупинився біля кафетерію, маючи намір поритися в сміттєвому бачку, очевидно, у пошуках порожніх пляшок. Коли він нахилився, Ральф побачив темно-зелений «конверт» довкруж нього і трохи світлішу «мотузочку», що виростала з корони навколо голови. Раптом Ральф відчув себе занадто втомленим, щоб заплющувати очі, занадто змученим, щоб зусиллям волі прогнати видіння.

Він обернувся до Мак-Ґоверна і сказав:

– Починаючи з минулого місяця я бачу речі, які…

– Гадаю, мій сум глибокий, – мовби не чуючи його, мовив Білл і ще раз театральним жестом промокнув очі, – ось лише я не впевнений, за ким сумую – за Бобом чи за самим собою. Хіба це не жахливо? Але якби ти знав Боба в ті прекрасні часи…

– Білле? Бачиш того хлопця біля кафетерію? Риється в сміттєвому бачку? Я бачу…

– Так, таких тепер повно навколо, – сказав Мак-Ґоверн, кинувши швидкий погляд на чолов’ягу (той, відшукавши кілька пляшок з-під «Будвайзера», засовував їх у пакет), і знову повернувся до Ральфа. – Ненавиджу старість – може, саме в цьому причина мого суму.

Чолов’яга наближався до їхньої лави – легкий бриз доповів про його прихід запахом, який навіть віддалено не нагадував французький одеколон. Його аура – життєрадісна, енергійного зеленого кольору, що навівала думки про декорації до Дня святого Патріка,[24]24
  Святий Патрік – національний герой Ірландії. Символом цієї країни є зелений листок конюшини-трилисника.


[Закрыть] – раптом дивно потьмяніла, набувши хворобливо-зеленого відтінку.

– Гей, приятелі! Як поживаєте?

– Бувало й краще, – відповів Мак-Ґоверн, іронічно підводячи брову. – Сподіваюся, нам стане набагато краще, як тільки ти щезнеш звідси.

Чолов’яга непевно зиркнув на Мак-Ґоверна, мовби вирішивши, що користі з того вже не буде, а тоді звернув свій погляд на Ральфа:

– Чи нема у вас зайвої монетки, пане? Мені потрібно дістатися до Декстера. Зателефонував мій дядько, він живе там на Нейболт-стріт, і сказав, що я знову зможу отримати роботу на фабриці, але тільки якщо я…

– Щезни, – сказав Мак-Ґоверн.

Жебрак стривожено глянув на нього, але потім знову звернув налиті кров’ю карі очі до Ральфа:

– У мене буде гарна робота. Але тільки якщо я сьогодні приїду туди. Є автобус…

Ральф поліз у кишеню, знайшов дві монетки й опустив їх у простягнену руку. Бурлака ощирився. Аура, що оточувала його, прояснилася, стала яскравішою, відтак несподівано зникла. Ральф відчув величезне полегшення.

– Чудово. Велике спасибі, пане!

– Не варто, – відповів Ральф.

Жебрак побрів у напрямку магазину «Купи й заощадь», де завжди була дешева випивка.

«До дідька, Ральфе, невже тобі так важко бути хоч трохи милосерднішим і в своїх думках? – запитав він сам себе. – Якщо в цьому напрямку пройти ще близько кілометра, можна опинитись якраз на автобусній зупинці».

Це, звичайно, так, але Ральф прожив достатньо довго, щоб розуміти різницю між милосердям у думках та ілюзіями. Якщо бурлака з темно-зеленою аурою збирався на автостанцію, виходить, Ральф збирався у Вашингтон, щоб посісти посаду держсекретаря.

– Не варто робити цього, Ральфе, – осудливо мовив Мак-Ґоверн. – У такий спосіб ми лише заохочуємо їх. Про що ти говорив, коли нас так грубо обірвали?

Однак тепер ідея розповісти Мак-Ґоверну про аури здавалася геть невдалою. Ральф навіть не міг зрозуміти, на честь чого він зважився був на це. Звичайно, через безсоння – у цьому й полягала відповідь. Саме воно вплинуло на його судження, пам’ять і сприйняття.

– Про те, що сьогодні я одержав дещо поштою, – відповів Ральф. – Гадаю, тебе це трохи підбадьорить. – Він передав листівку Елен Мак-Ґоверну, той двічі прочитав текст послання. Під час повторного читання його довге кінське обличчя розпливлося в широкій посмішці. Полегшено зітхнувши, удоволений Ральф пробачив Мак-Ґоверну його егоїзм. У світлі проявленої великодушності набагато легше було забути про Біллову помпезність.

– Це ж чудово! Робота!

– Звичайно. Відзначимо це невеликим ленчем? Поруч із аптекою «Райт-Ейд» є чудове місце. Там трохи затісно, зате…

– Спасибі, але я обіцяв племінниці Боба посидіти з ним. Звичайно, він і уявлення не має, хто я такий, але це не важливо, тому що я знаю, хто він. Розумієш?

– Звичайно. Тоді розбігаємося.

– Гаразд. – Мак-Ґоверн, і далі так само посміхаючись, ще раз пробіг очима листівку. – Чудово, просто чудово!

Ральф радісно посміхнувся, бачачи торжествуючий вираз обличчя старого друга.

– I я так гадаю.

– Я бився з тобою об заклад на п’ять баксів, що вона знову зійдеться з цим прибацаним… Але я з радістю визнаю, що програв. Звучить нерозумно?

– Трохи, – відповів Ральф, але тільки тому, що був упевнений – Білл розраховує на подібну відповідь. Насправді Ральф вважав, що зараз Мак-Ґоверн напрочуд виразно себе охарактеризував, і ніхто не зміг би зробити цього краще.

– Приємно, що хоч у когось справи йдуть краще, а не гірше, га?

– Звичайно.

– Луїза вже бачила листівку?

Ральф похитав головою:

– Покажу, як тільки побачу її. Луїзи немає вдома.

– Обов’язково. Ти почав краще спати, Ральфе?

– Гадаю, у мене все гаразд.

– Добре. Ти маєш трохи кращий вигляд. Наче зміцнів. Нам не можна здаватися, Ральфе, розумієш? Це дуже важливо. Ти згоден?

– Згоден, – відповів Ральф, зітхаючи. – Гадаю, тут ти маєш рацію.

3.

За два дні Ральф, сидячи за кухонним столом, повільно їв вівсяну кашу (звісно, без жодного бажання, але він чув про користь вівсянки).

Перед ним лежав свіжий номер «Деррі ньюс». Він швидко прочитав статтю на першій сторінці, але погляд його раз у раз притягала фотографія; здавалося, вона відображала найгірші, хоч і непояснені, передчуття, які не покидали його весь останній місяць.

Ральф вважав, що заголовок над фотографією – «СПРОВОКУВАЛА НАСИЛЬСТВО» – не відповідав змісту статті, але це його не здивувало; читаючи газету багато років, він звик до її необ’єктивності, включаючи й кампанію проти абортів. І все-таки газета була доволі обережною, відокремлюючи себе від «Друзів життя», і Ральфа це не дивувало. «Друзі» зібралися біля автостоянки, неподалік як від будинку Центру допомоги жінкам, так і від міської лікарні, чекаючи прихильників альтернативи, що пройшли маршем по центру міста. Більшість демонстрантів – їх було близько двохсот – несли плакати з портретом Сьюзен Дей і гасла «ВИБІР, А НЕ СТРАХ».

У наміри демонстрантів входило залучити до себе нових прихильників у міру просування до Центру, і колона справді розросталася. «Альтернативники» мали намір провести короткий мітинг біля будинку Центру, агітуючи людей прийти на виступ Сьюзен Дей, після якого їм запропонують прохолодні напої. Однак мітинг не відбувся. Як тільки прихильники альтернативи наблизилися до автостоянки, «Друзі життя», кинувшись уперед, перегородили дорогу, виставивши як прикриття власні гасла («УБИВСТВО Є ВБИВСТВО», «СЬЮЗЕН ДЕЙ, ШВИДШЕ ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!», «ПРИПИНІТЬ ВИНИЩУВАННЯ БЕЗНЕВИННИХ!»).

Демонстрантів супроводжувала поліція, але ніхто не був готовий до тієї стрімкості, з якою вигуки й погрози переросли в бійку.

Почала бійку одна з прихильниць «Друзів життя». Побачивши свою дочку в лавах «альтернативників», літня пані, відкинувши плакат, накинулася на неї. Приятель дочки спробував заспокоїти матір.

Коли ж вона роздряпала юнакові обличчя, той штовхнув її на землю.

Почалася рукопашна, яка спровокувала більше тридцяти арештів як з одного, так і з іншого боку.

На першій сторінці ранкового випуску «Деррі ньюс» красувалися Гамільтон Дейвенпорт і Ден Далтон. Фотограф зафіксував оскал на обличчі Гамільтона, такий не властивий його звичайній добродушності. Кулак лівої руки піднятий догори в примітивному жесті тріумфу. Права ж тримає, мов німб, плакат «ВИБІР, А НЕ СТРАХ», над головою – grand fromage[25]25
  Головка сиру (фр.).


[Закрыть] – натхненника «Друзів життя». Погляд Далтна затуманений, рот відкритий. На контрастному чорно-білому фото кров, що тече у нього з носа, скидається на шоколадний соус.

Ральф раз у раз відводив погляд від фотографії, намагаючись зосередитися на вівсянці, але знову й знову згадував той день, коли вперше побачив одне з оголошень про псевдорозшук (яких тепер було багацько по всьому Деррі), коли він ледь не знепритомнів біля Строуфорд-парку. В основному Ральф повертався думками до виразів їхніх облич у той день: палаючий від гніву Дейвенпорт, що читає оголошення в запилюженій вітрині, і гордовито усміхнений Далтон, який усім своїм виглядом немов промовляє, що таким недоумкам, як Гамільтон Дейвенпорт, не дано збагнути вищу мораль проблеми абортів. Ральф міркував про те, яке ж провалля пролягло між цими двома людьми, і його стривожений погляд знову повертався до фотографії. За спиною Далтона стояли два демонстранти, обидва з гаслами на захист життя, і пильно спостерігали за конфронтацією. Сухорлявого чоловіка у рогових окулярах Ральф не знав, зате другого він знав чудово – Ед Діпно. Але в цьому контексті присутність Еда не відігравала великої ролі. Жахливими були обличчя обох чоловіків, які багато років пліч-о-пліч вели бізнес на Вітчгем-стріт, – Дейвенпорта, з його оскалом печерної людини й стиснутими кулаками, і Далтона, із затуманеним поглядом і розбитим до крові носом.

Ральф подумав: «Ось куди заводить людину необережність у своїх пристрастях. Краще б усе на цьому й закінчилося, тому що…»

– Тому що якби у цих двох була зброя, вони перестріляли б один одного, – пробурмотів він, і в цей момент продзвенів дзвінок при вході. Ральф підвівся, кинувши оком на знімок, і раптом відчув легке запаморочення. Разом з цим прийшла дивна, похмура впевненість: там, унизу, Ед Діпно, і лише Бог знає, що у нього на умі.

«Тоді не відчиняй дверей, Ральфе».

Він нерішуче постояв біля кухонного столу, гірко шкодуючи, що не може пробитися крізь туман, який, здавалося, весь цей рік постійно жив у нього в голові. Дзвінок продзвенів знову, і Ральф зрозумів, що він прийняв рішення. Та нехай до нього з’явився хоч сам Саддам Хусейн; це його дім, і він не буде ховатися, як боягузливе щеня.

Ральф проминув вітальню, відчинив двері в коридор і пішов сходами вниз.

4.

Пройшовши кілька сходинок, він трохи отямився.

Верхня половина вхідних дверей була зі шматків товстого скла. Мозаїка трохи спотворювала видимість, але Ральф зміг зрозуміти, що це відвідувачки. Одну він упізнав одразу і поспішив униз, сковзаючи рукою по поручнях. Він відчинив двері, і перед ним постала Елен Діпно із сумкою через плече й Наталі, що притулилася до іншого. Оченята в дівчинки були яскравими й блискучими, як у мишки з мультфільму. Елен помітно нервувала, але в її посмішці проступала й надія.

Раптом обличчя Наталі освітилося, і вона збуджено потяглася рученятами до Ральфа.

«Вона не забула мене, – подумав Ральф. – Як добре». І коли він простягнув до неї руку, дозволивши схопити за вказівний палець, його очі були повні сліз.

– Ральфе? – несміливо вимовила Елен. – 3 тобою все гаразд?

Посміхаючись, він кивнув, ступив уперед і обійняв молоду жінку.

Елен обхопила його руками за шию. На мить у Ральфа закрутилася голова від аромату її парфумів, змішаного з молочним запахом здорової дитини, потім Елен чмокнула його у вухо й відпустила.

– З тобою все гаразд? – повторила вона своє питання. У її очах теж стояли сльози, але Ральф не звернув на них уваги; він уважно оглядав її обличчя, бажаючи переконатися, що на ньому не залишилося слідів побоїв. Їх не було.

Вигляд Елен мала квітучий.

– Краще, ніж коли-небудь, – відповів він. – Ти бальзам для моєї хворої душі. І ти теж, Наталі. – Ральф поцілував маленьке пухке рученя, яке й далі трималося за його палець, і зовсім не здивувався, побачивши сіро-блакитний відбиток, залишений його губами. Слід майже одразу ж розтанув, і Ральф знову обійняв Елен, усе ще не вірячи, що вона справді поруч.

– Милий Ральфе, – пробурмотіла вона йому у вухо. – Милий, добрий Ральфе.

У нього залоскотало в горлі – швидше за все, від ніжного запаху її парфумів і легкого шепоту просто у вухо… А потім Ральф згадав інший голос.

Голос Еда: «Я телефоную через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди». Ральф, посміхаючись, відсторонив від себе Елен:

– Ти бальзам для моєї душі, Елен. Хай мені чорт, якщо це не так.

– І ти теж. Дозволь познайомити тебе з моїм другом. Ральф Робертс, Гретхен Тіллбері. Ральф, Гретхен.

І тут Ральф уперше уважно подивився на другу гостю, обережно потискуючи своєю величезною рукою її тендітну білу долоню. Гретхен належала до того типу жінок, перед якими чоловікові (навіть якщо йому за шістдесят) хочеться витягнутися в струнку. Дуже висока (можливо, метр вісімдесят) блондинка, але справа зовсім не в цьому. Було щось ще – чи запах, чи то вібрація, чи…

(аура)

правильно, подоба аури. Одне слово, Ґретхен Тіллбері була жінкою, на яку неможливо не дивитися, про яку неможливо не думати.

Ральф згадав розповідь Елен про те, що чоловік Ґретхен розпоров їй ногу ножем, залишивши бідолаху стікати кров’ю. Він здивувався, як чоловік міг учинити таке; як узагалі чоловік міг доторкатися до неї інакше, ніж із благоговінням.

«Або з хіттю, як тільки він промине стадію “по землі ступає цариця ночі”. До речі, Ральфе, час уже твоїм очам повернутися в орбіти».

– Радий з вами познайомитися. – І Ральф відпустив руку Ґретхен. – Елен розповіла мені про ваш візит в лікарню. Спасибі, що допомогли їй.

– Допомагати Елен – це задоволення. – Ґретхен сліпуче посміхнулася. – Вона одна з тих жінок, заради яких і варто затівати такі справи… Але, здається, вам і без мене це добре відомо.

– Згоден. – Ральф був виразно збентежений. – Чи не вип’ємо кави? Будь ласка, не відмовляйтеся.

Ґретхен глянула на Елен, та кивнула.

– Було б чудово, – погодилася Елен. – Тому що… Ну…

– Це не зовсім візит увічливості, правильно? – Ральф переводив погляд з Елен на Ґретхен Тіллбері й знову на Елен.

– Так. – Елен зітхнула. – Нам треба поговорити з тобою, Ральфе.

5.

Щойно вони піднялися похмурими сходами, як Наталі, неспокійно засмикавшись, заговорила тією наказовою дитячою тарабарщиною, яку незабаром замінять справжні слова.