Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 42 страниц)

Ед витяг руку з діжки – брудна, вона пахла хімічною сумішшю. Ще одна блискавка сяйнула над злітним полем, за нею почувся оглушливий гуркіт грому.

– Витри це, поки не пішов дощ, – порадив здоровань.

Крізь опущене скло свого «форда» він дістав пакет серветок, вийняв кілька і простягнув Едові – той, немов у сні, почав стирати суміш із рук. А здоровань у цей час закрив кришку, вставивши її на місце одним ударом величезного кулачища і кинув швидкий погляд на потемніле небо. Коли Ед торкнувся рукава його білої сорочки, чоловік напружився, неспокійно глянувши на хлопця.

– Здається, я повинен вибачитися, – мовив Ед, і вперше тон його голосу здався Ральфові абсолютно чистим і розумним.

– Але ж ти й веселун, – полегшено реготнув здоровань, опускаючи покритий поліетиленовою плівкою брезент і зав’язуючи вузли швидкими, вмілими жестами.

Спостерігаючи за ним, Ральф подумав про те, яким же хитрим злодюжкою виявився час. Колись і він міг з такою ж легкістю й моторністю в’язати вузли. Він і зараз міг, однак тепер йому знадобилося б хвилини дві й, можливо, три його найулюбленіші лайки.

Здоровань поплескав рукою по брезенту, а тоді повернувся, схрестивши руки на своїх неосяжних грудях.

– Ви бачили аварію? – звернувся він до Ральфа.

– Ні, – моментально відреагував той. Ральф не мав ані найменшого уявлення, чому бреше, але рішення прийшло миттєво. – Я спостерігав за тим, як приземляється «Юнайтед».

На його подив, яскраві плями на щоках здорованя проступили ще різкіше. «Ти теж спостерігав за ним! – раптом подумав Ральф. – І не тільки за посадкою, інакше ти не став би так червоніти… Ти дивився й на те, як літак вирулює до терміналу».

Відтак він усе збагнув. Товстун вважав, що він сам винен у зіткненні, і побоювався, що поліцейські, які прибудуть на місце аварії, теж схилятимуться до цього. Він спостерігав за літаком і не помітив машини Еда, що стрімко виїхала з воріт на дорогу.

– Послухай, мені справді шкода, – щиро мовив Ед; вид у нього був не просто винуватий, а геть розчарований.

Ральф раптом піймав себе на думці про те, наскільки він довіряє своїм очам і чи справді розуміє хоч щось із того (гей, гей, Сьюзен Дей), що сталося тут… І ким, зрештою, була Сьюзен Дей?

– Я вдарився головою об кермо, – казав у цей час Ед, – і мені здається… Розумієш, у мені щось заклинило.

– Гадаю, так воно й було. – Почухавши потилицю, здоровань подивився на низьке темне небо, тоді знову на Еда. – Хочу дещо запропонувати тобі, приятелю.

– Так? Що саме?

– Давай просто обміняємося іменами й номерами телефонів, замість того щоб влазити в усе це лайно зі страховками. А потім роз’їдемося кожен у свій бік.

Ед непевно глянув на Ральфа, що стенув плечима, а тоді знову на чоловіка в кепці.

– Якщо у справу втрутиться поліція, – продовжував здоровань, – у мене виникне безліч проблем. По-перше, вони одразу з’ясують, що торік узимку я теж мав аварію і тепер їжджу за тимчасовими правами. Тому вони постараються насолити мені. Розумієш, про що я кажу?

– Звичайно, – відповів Ед. – Але в цій аварії винен лише я. Вочевидь, я їхав занадто швидко…

– Можливо, аварія – ще не найголовніше, – перебив його здоровань, недовірливо оглядаючись на вантажівку, що наближалася, а тоді знову зиркнув на Еда й заговорив більш наполегливо: – 3 машини витекло трохи бензину, але я певен, що ти зможеш доїхати додому… якщо ти житель цього містечка. Ти ж тут живеш?

– Так, – відповів Ед.

– А я оплачу ремонт, півсотні баксів, гаразд?

Нове одкровення навідало Ральфа: чи то була одна-єдина причина, що пояснює раптову зміну в поведінці незнайомця – від брутальності до запобігання? Автокатастрофа торік узимку? Можливо. Але Ральф ніколи не чув про таку річ як тимчасові права, і вважав, що це майже напевно брехня. Садівник їздив без прав. Ситуацію ж ускладнювало те, що Ед говорив правду – зіткнення було повністю на його совісті.

– Якщо ж ми роз’їдемося, – продовжував здоровань, – мені не доведеться знову з’ясовувати стосунки з поліцією, а тобі розтлумачувати, чому ти вискочив зі своєї машини й накинувся на мене, як розлютований звір, стверджуючи, що моя вантажівка набита мертвими дітьми.

– Невже я справді говорив таке? – ошелешено запитав Ед.

– Звичайно, – похмуро підтвердив здоровань.

Злегка гаркавлячи, голос із французьким акцентом запитав:

– Усе гаразд, хлопці? Ніхто не постраждав?.. Гей, Ральфе! Це ти?.

Це під’їхала вантажівка з написом «ХІМЧИСТКА ДЕРРІ», і за її кермом був один із братів Вашонів, що жили в Олд-Кейп. Швидше за все Тріґер, молодший.

– Це я, – відповів Ральф і, не даючи собі звіту в тому, що відбувається, а підкоряючись лише інстинкту, підійшов до Тріґера, обійняв за плечі й повів до його авта.

– З ними все гаразд?

– Так, так, – відповів Ральф. Оглянувшись назад, він подивився на Еда й здорованя, що схилилися над кузовом «форда». – Трохи пом’яли машини. Вони самі у всьому розберуться.

– Добре, добре, – благодушно погодився Тріґер Вашон. – А як почувається твоя мила дружина, Ральфе?

Ральф здригнувся.

– Господи! – вигукнув він і глянув на годинника, сподіваючись, що зараз не більше п’ятої двадцяти – п’ятої тридцяти. Однак була вже за десять шоста. На двадцять хвилин пізніше, ніж він повинен принести Керолайн горнятко бульйону з половинкою сендвіча. Вона, звичайно ж, хвилюється. А спалахи блискавки й акомпанемент грому, що лунає в порожньому домі, злякають її ще дужче. І вже якщо дощ справді піде, вона не зможе зачинити вікна; у неї не вистачало сил навіть підняти руку.

– Ральфе? – окликнув його Тріґер. – Щось сталося?

– Та нічого, – відповів старий. – Просто я загулявся й зовсім забув про час. А тоді сталася ця аварія, і… Ти можеш підвезти мене додому, Тріґу? Я заплачу тобі.

– Не треба мені ніякої плати, – заперечив Тріґер. – Нам по дорозі. Сідай, Ральфе. Ти гадаєш, із цими хлопцями все буде нормально? Вони тут нічого не накоять?

– Ні, – відповів Ральф. – Гадаю, що все гаразд. Почекай секунду.

– Звичайно.

Ральф підійшов до Еда.

– Ви домовилися?

– Так, – відповів Ед. – Ми полагодимо все приватно. Чому б і ні? В остаточному підсумку все зводиться до купки розбитого скла.

Тепер Ед розмовляв у своїй звичайній манері, і здоровань у білій сорочці слухав його майже з повагою. Ральф був усе ще подивований і стривожений усім тим, що сталося тут, але він вирішив, що хай усе йде так, як іде. Йому дуже подобався Ед Діпно, але зараз його турбувало зовсім інше; його хвилювала Керолайн і той дивний розмірений стукіт, що почав звучати в стінах його спальні – і всередині неї – глупої ночі.

– Чудово, – сказав він Едові. – Тоді я поїду додому. Маю приготувати вечерю для Керолайн, я й так запізнився.

Він уже повернувся, маючи намір піти, але тут здоровань зупинив його, простягаючи руку.

– Джон Тенді, – представився він.

– Ральф Робертс. Радий познайомитися.

Тенді посміхнувся:

– Сумніваюся, що за подібних обставин… Але я справді радий, що ви вчасно опинилися поблизу. У якийсь момент мені здалося, що ми повбиваємо один одного.

«Як і мені», – подумав, але не сказав Ральф. Він подивився на Еда, його стривожений погляд затримався на незвичній футболці, що прилипла до запалих грудей, і на білому шовковому шарфі з червоними китайськими ієрогліфами. Йому не сподобався вираз очей Еда, коли їхні погляди зустрілися; можливо, Ед ще не повністю отямився.

– Ти впевнений, що з тобою все гаразд? – поцікавився Ральф.

Йому хотілося піти, опинитися поряд із Керолайн, але щось стримувало його – відчуття того, що ситуація далеко не така, якою здається.

– Усе нормально, – швидко відповів Ед, даруючи Ральфові широку посмішку, що, одначе, не зачепила його темно-зелених очей, погляд яких уважно вивчав Ральфа, немов запитував, чи багато чого той побачив… І що він (гей, гей, Сьюзен Дей) буде пам’ятати згодом.

3.

Усередині вантажівки Тріґера Вашона пахло чистою, щойно випрасуваною білизною: аромат, який чомусь завжди асоціювався в Ральфа із запахом тільки-но спеченого хліба. У машині не було сидіння для пасажира, тому Ральф їхав стоячи, тримаючись однією рукою за ручку дверцят, а іншою за кошик із білизною.

– Здається, все-таки там сталося щось дивне, – мовив Тріґер, поглядаючи в дзеркало заднього огляду.

– Та я й половини не бачив, – знизав плечима Ральф.

– Одного з них я знаю. Діпно. У нього гарненька дружина. Мені він завжди здавався приємною людиною.

– Сьогодні він сам на себе не схожий, – похитав головою Ральф.

– Йому оса під хвіст потрапила?

– Цілий рій.

Тріґер засміявся, ляскаючи долонею по витертому чорному пластику керма.

– Цілий рій! Чудово сказано! Треба запам’ятати! – він витер сльози, що проступили від сміху, носовою хусточкою завбільшки зі скатертину. – Мені здалося, що цей містер Діпно виїхав зі службових воріт.

– Так воно й було.

– Для цього потрібна перепустка, – зауважив Тріґер. – Як ти гадаєш, звідки в нього перепустка?

Ральф, насупившись, подумав, тоді похитав головою:

– Не знаю. Мені й на гадку це не спало. Треба буде запитати в нього, коли побачимось.

– Обов’язково, – кивнув Тріґер. – І поцікався, як там поживають його оси. – Це викликало в нього новий вибух сміху, що, у свою чергу, спричинилося до появи гігантської хусточки.

Коли вони в’їхали на Гарріс-авеню, гроза нарешті почалась. Граду не було, але дощ припустив так, що Тріґерові довелося перейти на черепашачу швидкість.

– Ого! – шанобливо вигукнув він. – Схоже на зливу 1985 року, коли вулиці половини міста перетворилися на канали. Пам’ятаєш, Ральфе?

– Так, – відповів Ральф. – Сподіваюся, це не повториться.

– Не повинно б, – погодився Тріґер, з посмішкою вдивляючись у дорогу крізь залите дощем скло. – Вони відремонтували дренажну систему. Краса!

Від холодного дощу й тепла в кабіні нижня частина лобового скла запотіла. Машинально Ральф намалював пальцем на запітнілому склі два ієрогліфи.

– Що це? – запитав Тріґер.

– Я й сам точно не знаю. Схоже на китайські ієрогліфи, так? Майже такі ж вишиті на шарфі Еда Діпно.

– Вони мені щось нагадують, – знову глянувши на малюнок, мовив Тріґер. Тоді гумкнув, клацнувши пальцями. – Знаєш, китайською я можу сказати лише одне: му-ґу-ґал-пен!

Ральф посміхнувся, але навряд чи йому хотілося сміятися. І причиною тому була Керолайн. Аварія відволікла його, але тепер він уже не міг не думати про дружину – його уява малювала розчинені вікна, схожі на руки примар розвіяні штори, калюжі в кімнатах.

– Ти й досі живеш у двоповерхівці навпроти «Червоного яблука»?

– Так.

Тріґер під’їхав до тротуару, з-під коліс вантажівки вирвалися два величезні віяла води. Дощ лив як із відра. У небі спалахували блискавки, гримотів грім.

– Чи не перечекаєш трошки тут зі мною? – запропонував Тріґер. – Гадаю, хвилини за дві злива закінчиться.

– Та ні, не варто. – Навряд чи Ральфа можна було втримати в машині хоч на секунду довше, навіть наручниками. – Спасибі, Тріґу!

– Оце так ллє! Візьми хоч шмат целофану – прикриєш голову!

– Та ні, не варто, спасибі. Я просто… – Ральф не зміг закінчити фразу, його стан був близький до паніки. Він відчинив дверцята вантажівки й вистрибнув, по щиколотки поринаючи в холодну воду. Не оглядаючись, Ральф помахав на прощання Тріґеру й поспішив до будинку, який він і Керолайн ділили з Біллом Мак-Ґоверном, на ходу намацуючи в кишені ключі від вхідних дверей.

Добігши до ґанку, він зрозумів, що ключі йому не потрібні – двері виявилися відімкненими. Білл, що жив на першому поверсі, часто забував замкнути їх, – і, вирішив Ральф, краще вже вважати, що це Білл залишив двері відчиненими, ніж уявити, як Керолайн вийшла на вулицю шукати його й потрапила під дощ. Про це страшно було навіть подумати.

Ральф поспішив у похмурий коридор першого поверху, замружившись від оглушливого гуркоту грому, і кинувся до сходів. Там він трохи загаявся, схопившись рукою за поручні й слухаючи, як вода стікає з його промоклих штанів і сорочки на дерев’яну підлогу. Тоді почав підніматися. Йому хотілося вибігти нагору, але після тривалої ходьби сил уже не було. Серце голосно билося в грудях, промоклі черевики висіли на ногах пудовими гирями, і чомусь перед очима постала картина того, як Ед Діпно вертів головою, вийшовши зі свого «датсуна», – напружені, люті ривки, що робили хлопця схожим на задерикуватого півня перед боєм.

Як завжди голосно скрипнула третя сходинка, і одразу ж нагорі почулися квапливі кроки. Але вони не викликали полегшення, бо це не були кроки Керолайн, він одразу зрозумів це, – а коли Білл Мак-Ґоверн із блідим заклопотаним обличчям й у своїй незмінній панамі схилився над поручнями, Ральф навіть не здивувався. Хіба не відчував він протягом усього зворотного шляху, що щось сталося? Відчував. Але за цих обставин навряд чи це можна було назвати передчуттям. Він відкрив для себе, що коли події досягають певного ступеня напруженості, їх уже неможливо ні виправити, не змінити. Ральфові здавалося, ніби він завжди знав про це. Єдине, про що він ніколи не здогадувався, – це наскільки тривалою може бути ця чорна смуга.

– Ральфе! – крикнув Білл. – Слава Богу! У Керолайн… Думаю, щось схоже на приступ. Я щойно викликав «швидку допомогу».

Ральф зрозумів, що далі по сходах він уже може пробігти.

4.

Керолайн лежала у дверях кухні, скуйовджене волосся прикривало обличчя. Ральф подумав, що в цьому є щось особливо жахливе. Вигляд у неї був неохайний, а неохайною Керолайн ніколи не хотіла бути. Опустившись на коліна, Ральф відгорнув волосся з її чола й очей. Шкіра Керолайн під його пальцями була такою ж холодною, як і його промоклі черевики.

– Я хотів перенести її на диван, але для мене вона заважка, – пояснив Білл, нервово смикаючи зім’яту панаму. – Моя спина, ти ж знаєш…

– Я знаю, Білле, все гаразд, – заспокоїв його Ральф.

Просунувши руку під спину Керолайн, він підняв дружину. Йому вона зовсім не здавалася важкою, навпаки – легкою, майже такою ж легенькою, як кульбабка, готова у будь-який момент віддати своє насіння вітру.

– Добре, що ти опинився поруч.

– Я саме збирався йти, – розповідав Білл, сходячи слідом за Ральфом у вітальню і все осмикуючи панаму. Це змусило Ральфа згадати про старого Дорренса Марстеллара з його книжкою віршів. «На твоєму місці я не став би більше торкатися його, Ральфе, – сказав старий Дорренс. – Я й так уже не бачу твоїх рук».

– Я вийшов, коли почув гуркіт… Мабуть, це вона впала… – Білл оглянув темну від грози вітальню, обличчя його було одночасно божевільним і якимось жадібним, а очі, здавалося, шукали те, чого тут не було. Потім його погляд прояснився. – Двері? – вигукнув він. – Клянуся, вони досі відчинені. Води натече! Я зараз повернуся, Ральфе.

Він поспішив до виходу. Ральф навряд чи помітив це – день набув сюрреалістичних ноток нічного кошмару. Постукування посилилося. Він чув цей звук звідусіль, навіть грім не міг заглушити його.

Уклавши Керолайн на диван, Ральф схилився над нею. Подих дружини був швидким, поверхневим, а запах із рота – огидним. Однак Ральф не відсунувся.

– Тримайся, мила, – спробував підбадьорити її, беручи за руку, – рука була майже такою ж холодною, як і її чоло, – і ніжно поцілував. – Просто тримайся. Усе добре, добре.

Але добре не було. Постукування означало, що нічого не було доброго.

І стукало не в стінах – та й ніколи там нічого не стукало, – це стукало в його дружині. У Керолайн. Це було в його улюбленій дружині; вона вислизала від нього, – і що він буде робити без неї?

– Тримайся, – повторив Ральф. – Ти чуєш мене? – Він знову поцілував її руку, потім притулив до своєї щоки, а коли почув завивання сирени «швидкої допомоги», заплакав.

5.

Керолайн опритомніла в машині, що на скаженій швидкості мчала по Деррі (знову виглянуло сонце, асфальт парував), і марила так, що Ральфові здалося, ніби його дружина збожеволіла. Потім, коли вона почала приходити до тями й говорити зв’язно, її тіло раптово звела судома, і Ральфові разом з лікарем довелося тримати Керолайн.

Поговорити з Ральфом у кімнату очікування на третьому поверсі прийшов не доктор Літчфідц, а доктор Джамаль, невропатолог. Тихим, заспокійливим голосом він повідомив, що стан Керолайн стабілізувався, але її залишать у клініці на ніч, а вранці її можна буде відвезти додому. До того ж необхідно купити деякі медикаменти – таблетки, щоправда, дорогі, але дуже ефективні.

– Не слід втрачати надії, пане Робертсе, – спробував заспокоїти Ральфа доктор Джамаль.

– Звичайно, – погодився той. – А приступи будуть повторюватися, лікарю?

Лікар посміхнувся. Спокій його тону підсилював м’який індійський акцент.

І хоча доктор Джамаль не сказав відверто, що Керолайн помирає, він так близько підійшов до істини, як не насмілилася зробити це жодна інша людина впродовж усього цього страшного року, коли Керолайн боролася за своє життя.

– Нові ліки, – сказав доктор Джамаль, – можливо, запобігатимуть повторним приступам, але хвороба досягла такої стадії, коли годі що-небудь передбачити. На жаль, незважаючи на всі старання лікарів, пухлина продовжує збільшуватися. Можуть виникнути проблеми з координацією рухів, – намагаючись говорити якомога спокійніше, закінчив доктор Джамаль. – До того ж я відзначив певне погіршення зору.

– Чи можу я провести ніч біля неї? – запитав Ральф. – Керолайн буде спати краще, знаючи, що я поруч. – Помовчавши, він додав: – Як і я.

– Звичайно! – доктор Джамаль повеселів. – Чудова ідея!

– Так, – тужно погодився Ральф. – Я теж так вважаю.

6.

Отже, він сидів біля сплячої дружини, прислухався до постукування і думав: «Дуже скоро – може, восени або взимку я знову опинюся з нею в цій кімнаті». Думка здавалася пророчою. Схилившись, Ральф поклав голову на простирадло, що прикривало груди дружини. Він не хотів більше плакати, але не зміг стримати сліз. Постукування. Таке голосне й безперестанне.

«Хотілося б мені взяти за барки того Вісника, чий хронометр так безупинно стукотить, – подумав він. – Я розірвав би його на шмаття. Бог свідок».

По опівночі Ральф задрімав у кріслі, а коли прокинувся, повітря стало прохолоднішим, аніж за всі попередні тижні, і Керолайн уже не спала, а дивилася на нього ясними очима. Вона здавалася цілком здоровою. Ральф відвіз її додому й намагався робити все, щоб останні місяці вона прожила якомога спокійніше.

І він нескоро знову згадав про Еда Діпно.

Поки літо переходило в осінь, а осінь в останню зиму Керолайн, думки Ральфа були перейняті хронометром Вісника Смерті, який, здавалося, стукав усе голосніше і голосніше, хоча й повільніше.

Але зі сном у нього ніяких проблем не виникало. Це сталося пізніше.

Частина перша
Лисі лікарі-карлики

Між тими, хто може спати, і тими, хто не може, пролягає ціла безодня, Це один із найбільших поділів людської раси.

Айріс Мердок. Черниці й солдати

Розділ перший

1.

Через місяць після смерті дружини Ральф Робертс уперше в житті спізнав безсоння.

Спершу проблема здавалася не надто серйозною, однак постійно погіршувалася. За півроку після першого порушення в його колись нічим не примітному циклі сну Ральф так настраждався, що заледве це терпів і не побажав би такого навіть найлютішому ворогові. До кінця літа 1993 року він уже почав замислюватися над тим, на що стане схоже його життя, якщо йому доведеться провести решту днів на грішній землі в стані постійного безсоння. «Звичайно, до цього не дійде, – переконував він себе, – ніколи».

Але чи так це насправді? Він цього не знав, а книги, які йому порадив знайти Майк Генлон у публічній бібліотеці Деррі, теж не змогли допомогти. Ральф прочитав кілька праць про порушення сну, але всі вони містили суперечливі відомості. В одній книзі мовилося про безсоння як про один із найпоширеніших у медицині синдромів, в іншій воно розглядалось як хвороба, симптом неврозу, а в третій узагалі згадувалося про безсоння як про міф, вигадку. Проблема, однак, була набагато глибшою. Наскільки Ральф міг судити з цих книг, ніхто, здавалося, не знав достеменно, що таке насправді сон, який механізм його дії.

Ральф розумів, що йому час припинити розігрувати з себе дослідника-аматора й звернутися до лікаря, але зробити це виявилося на подив важко. Він дотепер таїв у серці образу на доктора Літчфілда. Адже саме Літчфілд спершу діагностував пухлину мозку в Керолайн як головні болі, пов’язані зі стрибками тиску (Ральфові чомусь здавалося, що Літчфілд, старий парубок, у глибині душі вважав, що Керолайн хвора не чим іншим, як лиш надмірною балакучістю), і саме Літчфілд намагався якомога рідше траплятися йому на очі, коли діагноз Керолайн був точно встановлений. Ральфа не покидала впевненість, що якби він запитав лікаря, чому той уникає його, Літчфілд відповів би, що він просто передав цю хвору Джамалю, фахівцеві… Усе чесно й відверто. Так. Одначе Ральф постарався глянути в очі Літчфілду, випадково зустрівши лікаря в проміжку між першим приступом Керолайн у липні минулого року і її смертю в березні, – і те, що він у них побачив, здалося йому сумішшю тривоги й провини. Це був погляд людини, яка щосили намагається забути те, що вона зробила жахливу помилку.

Єдиною причиною, через яку Ральф міг дивитися на доктора Літчфілда й не бажати розірвати його, було пояснення доктора Джамаля, що навіть дуже рання правильна діагностика, швидше за все, нічого не змінила б; на той час, коли в Керолайн з’явилися головні болі, пухлина вже розвинулася й, поза всяким сумнівом, метастази поширилися й на інші відділи мозку.

Коли наприкінці квітня доктор Джамаль переїхав у Південний Коннектикут, Ральф почав сумувати за ним. Саме із Джамалем він міг би поговорити про своє безсоння – йому здавалося, що той вислухав би його так, як доктор Літчфілд не захотів би… Або не зміг. До кінця літа Ральф прочитав про безсоння достатньо, щоб знати: той його вид, від якого він потерпав, якщо й не винятково рідкісний, то принаймні менше поширений, ніж просто поверхневий сон. Люди, що не страждають від безсоння, зазвичай уже за сім-двадцять хвилин після того, як лягають у ліжко, входять у першу стадію, так звану фазу повільного сну. Тим же, хто повільно засинає, іноді потрібно години зо три, щоб поринути в сон. У той час як люди з нормальним сном провалюються в третю стадію – фазу швидкого сну, або дельта-сну, хвилин за сорок п’ять, – тим, хто страждає поверхневим сном, іноді потрібно ще годину або навіть дві, щоб наздогнати їх… А частенько їм так і не вдається досягти цієї стадії. Прокидаються вони не відпочивши, іноді з неясними спогадами про неприємні, заплутані сновидіння, найчастіше з помилковим уявленням, що взагалі не заплющили очей.

Одразу після смерті Керолайн Ральф почав дуже рано прокидатися. Щовечора він ішов у ліжко, як і раніше, одразу після новин об одинадцятій і засинав майже миттєво, але замість того, щоб прокинутися рівно о шостій п’ятдесят п’ять ранку, за п’ять хвилин до дзвінка електронного будильника, він прокидався о шостій. Спершу він списував це на злегка гіпертрофовану передміхурову залозу й сімдесятирічні нирки, але при пробудженні це йому не дуже заважало, а ось заснути після спорожнювання сечового міхура він уже не міг. Лежачи в ліжку, яке він ділив з Керолайн багато років, Ральф чекав сьомої години, щоб устати. Поступово він припинив усі спроби заснути знову; лежачи зі сплетеними на грудях пальцями, Ральф дивився в похмуру стелю, відчуваючи свої очі величезними, як круглі дверні ручки. Часом він думав про доктора Джамаля, який втілює в Коннектикуті свій варіант американської мрії, і про його м’який, заспокійливий індійський акцент. Іноді він згадував місця, де вони з Керолайн бували багато років тому; найчастіше в пам’яті спливав спекотний день на пляжі Бар-Гарбору, коли вони, обоє в купальних костюмах, сидячи за столиком під яскравим тентом, смакували пиво із пляшок з довгим горлечком, ласували смаженими молюсками й милувалися вітрильниками, що ковзали по темно-синьому океану. Коли це було? У 1964-му? Чи в 1967-му? Яка різниця?.. Зміни в режимі сну теж не мали б жодного значення, якби все на цьому скінчилося. Ральф пристосувався б до змін не лише з легкістю, але навіть із вдячністю. Усі книги, які він прочитав того літа, здавалося, підтверджували народну мудрість: з віком люди сплять менше.

Якщо втрата однієї години сну була тією єдиною ціною, яку йому необхідно заплатити за сумнівне задоволення бути сімдесятирічним, він заплатив би з радістю й уважав би себе абсолютно здоровим.

Але цим не обмежилося. У перший тиждень травня Ральф прокинувся від пташиного співу о 5.15. Він намагався затикати на ніч вуха ватою, сумніваючись, однак, що це допоможе. Будив його зовсім не щебет птахів, що повернулися із зимівлі, й не гуркіт випадкової вантажівки, що мчала по Гарріс-авеню. Ральф завжди належав до тієї категорії людей, яких і гарматами не розбудиш, і навряд чи щось змінилося в його натурі. Змінилося щось у його голові. Там з’явився таймер, який із кожним днем умикався набагато раніше, і Ральф поняття не мав, як із цим боротися.

До початку липня Ральф вистрибував зі сну раптово, як чортик із табакерки, найпізніше о 4.30—4.45, а в середині липня – не такого спекотного, як в 1992 році, але все-таки доволі жаркого – він прокидався вже до четвертої ранку. Саме цими задушливими довгими ночами, проведеними в ліжку, в якому вони з Керолайн кохалися протягом багатьох спекотних ночей (і холодних теж), Ральф почав розуміти, на яке пекло перетвориться його життя, якщо він повністю втратить сон. Удень він ще міг жартувати з цього, однак Ральф усе чіткіше відкривав для себе гнітючу правду про темні ночі душі Скотта Фітцджеральда, і виграшним призом стало те, що зараз 4.15 ранку, а отже, все ще попереду… Усе що завгодно.

Удень він ще міг переконувати себе, що в нього просто триває перебудова циклів сну і що його організм оптимально реагує на серйозні зміни в його житті, – передусім на вихід на пенсію і втрату дружини. Іноді, міркуючи над своїм новим життям, він уживав слово «самотність», відкидаючи інше моторошне слово, ховаючи його в глибини підсвідомості щоразу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він погоджувався на самотність. Депресія ж здавалася йому неадекватним означенням.

«Можливо, тобі необхідні фізичні навантаження, – міркував внутрішній голос. – Займися ходьбою, як минулого літа. Зрештою, ти ж провадиш сидячий спосіб життя – встаєш, з’їдаєш тост, читаєш книгу, дивишся телевізор, замість ленчу з’їдаєш сендвіч у «Червоному яблуку», ліниво пораєшся в саду, час від часу ходиш до бібліотеки або розмовляєш із Елен, коли вона виводить дитину на прогулянку, вечеряєш і або розташовуєшся на терасі, або зрідка відвідуєш Мак-Ґоверна чи Луїзу Чесс. А що потім? Знову читаєш і дивишся телевізор, приймаєш душ і лягаєш спати. Сидячий спосіб життя. Нудний. Не дивно, що ти так рано прокидаєшся».

Яка нісенітниця! Життя його тільки здавалося неактивним, насправді все було не так. І сад служив тому чудовим прикладом. Те, що він робив там, звичайно, не заслуговувало спеціального призу, однак було вкрай далеке від «ледачого копання». Найчастіше він полов, поки піт не виступав на його сорочці темними плямами, що нагадували гіллясті дерева; нерідко Ральфа охоплювало тремтіння від перевтоми, коли він нарешті дозволяв собі піти в будинок. Швидше за все, це «ледаче копання» можна було охарактеризувати як «покарання», але покарання за що? За пробудження до світанку?

Ральф не знав, та й не хотів знати. Робота в саду заповнювала більшу частину дня, вона витісняла йому думки, що здавалися неприємними, і цього було цілком достатньо, щоб виправдати біль у м’язах і спорадичне миготіння чорних цяток перед очима. Ральф почав віддавати садові всі сили одразу після 4 липня, Дня Незалежності, – у Східному Мені вже достигали ранні фрукти – і продовжував працювати весь серпень, коли пізні сорти знемагали від посухи…

– Тобі варто облишити все це, – сказав йому якось Білл Мак-Ґоверн, коли вони проводили вечір за питтям лимонаду. Була середина серпня, Ральф прокидався вже майже о пів на четверту ранку. – Надмірне фізичне навантаження підриває твоє здоров’я. До того ж ти почав скидатися на божевільного.

– Можливо, я і є божевільний, – різко обірвав Ральф, і чи сам тон, чи його погляд були настільки переконливі, що Білл поспішив змінити тему розмови.

2.

Ральф знову почав ходити – нічого схожого на марафони 1992 року, але все ж він проходив кілометрів зо два на день, якщо не було дощу. Його звичайний маршрут пролягав до публічної бібліотеки Деррі, потім до «Бекпейджс» – книжкової крамнички зі старими виданнями, а звідти до газетного кіоску на розі Мейн і Вітчгем-стріт.

Неподалік «Бек пейджс» знаходився невеликий магазин «Секонд-генд», де продавали старий одяг. Якось серпневого дня, коли Ральф проходив повз, у вітрині серед старих запрошень на дешеві вечері й церковні збори він побачив свіжий аркуш, що наполовину сховав передвиборний плакат Патріка Б’юкенена.[4]4
  Сенатор від штату Мен.


[Закрыть]

Із двох фотографій, поміщених над текстом, дивилася приваблива блондинка віком близько сорока років, але похмурість зображення на фотографіях – обличчя без посмішки у фас ліворуч і профіль праворуч на нудному білому тлі – змусила Ральфа зупинитися. Так зазвичай знімали злочинців, розклеюючи їхні фото в громадських місцях і показуючи в телепрограмі поліцейської хроніки… Тож навряд чи це було просто збігом. Отже, фотографії жінки зупинили його, але її ім’я змусило заклякнути на місці.

«РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО СЬЮЗЕН ЕДВІНА ДЕЙ» – було надруковано величезними чорними літерами. А нижче, немов спалах блискавки, горіли чотири червоних слова: «ГЕТЬ ІЗ НАШОГО МІСТА!» Найнижчий рядок був набраний дрібним шрифтом. Від дня смерті Керолайн зір у Ральфа дуже ослаб – як у торбі бісової мами загубився, – і він, подавшись уперед, мало не торкаючись лобом брудного скла вітрини «Секонд-генду», нарешті зміг розібрати: «Коштом Комітету “Друзі життя” штату Мен».

Десь у глибині його мозку зашепотів голосок: «Гей, гей, Сьюзен Дей! Скільки вбила ти дітей?»

Сьюзен Дей, згадав Ральф, була політичною активісткою чи то з Нью-Йорка, чи з Вашингтона, яка доводила своїм красномовством таксистів, перукарів і капелюшників до шаленства. Він не міг точно сказати, чому на гадку спав саме цей римований рядок; він невиразно асоціювався з якимось спогадом. Можливо, у старому, змученому мозку сплив рядок із пісні протесту кінця шістдесятих – часу в’єтнамської війни: «Гей, гей, Ел Бі Джей! Скільки ти убив дітей?»

«Ні, не те, – подумав він. – Близько, але не гаряче. Це…»

За мить до того, як мозок Ральфа після болісних зусиль зміг пригадати ім’я й вигляд Еда Діпно, поруч пролунав голос:

– Ральфе, друже, радий вітати тебе! Заходь же!

Відірваний від своїх думок, Ральф обернувся на голос, здивований і одночасно шокований тим, що ледь не заснув на ходу. «Господи, – подумав він. – Неможливо збагнути всю значущість сну, поки не втратиш його. Тоді все починає пливти перед очима, а суть того, що відбувається, ніби розмита».