Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 42 страниц)

– Про що ти говориш?

– Про те, що нас розіграли як по нотах. Нам відомо, чому ми повинні спробувати запобігти виступу Сьюзен Дей; ми не можемо допустити й думки, що божевільний фанатик уб’є кілька тисяч безневинних людей. Але нам невідомо, чому вони хочуть, щоб саме ми зробили це. Ось що лякає мене.

– У нас є шанс урятувати дві тисячі людських життів, – сказала Луїза. – Ти маєш на увазі, що це багато для нас, але не для них?

– Саме про це я й кажу. Не думаю, щоб цих типів вражала кількість можливих жертв; вони вбивають нас не десятками чи сотнями тисяч, а мільйонами. Вони звикли до видовища того, як Визначеність та Випадковість стирають нас із лиця землі.

– Як, наприклад, при пожежі або під час повені в Деррі вісім років тому, – зауважила Луїза.

– Так, але навіть подібні події ніщо в порівнянні з тим, що відбувається в світі щороку. Повінь вісімдесят п’ятого року тут, у Деррі, забрала двісті двадцять життів, але минулої зими в Пакистані в результаті повені загинуло більше трьохсот п’ятдесяти людей, а останній великий землетрус у Туреччині убив більше чотирьох тисяч. А ще вибух атомного реактора в Чорнобилі. Десь я читав, що понад сімдесят тисяч людей померло від променевої хвороби. Величезна кількість панам, скакалок і пар… окулярів, Луїзо. – Ральф жахнувся, мало не сказавши «пар сережок».

– Не продовжуй, – Луїзу пересмикнуло.

– Мені ця тема не більш приємна, ніж тобі, – зауважив Ральф. – Але я змушений говорити хоча б тому, що двоє типів увесь час намагалися відволікти нас від неї. Розумієш, до чого я тебе підводжу? Мусиш розуміти. Великі трагедії завжди були частиною Випадковості; то що ж змінилося тепер?

– Не знаю, – похитала головою Луїза, – але для них було дуже важливо тримати нас подалі.

Ральф ствердно кивнув. Він відчував, як кофеїн розігріває його кров, поколює в пальцях.

– Упевнений. А тепер згадай нашу розмову на лікарняному даху. Чи чула ти коли-небудь, щоб два чоловіки пояснювали настільки багато, так і не пояснивши нічого?

– Не зрозуміла, – відповіла Луїза, але обличчя її свідчило про інше: вона не хотіла розуміти, про що він говорить.

– Мої слова стосуються головної ідеї: можливо, вони не можуть брехати. Припустимо, це так. Якщо людина володіє певною інформацією, але не хоче нею ділитися, а на неправду нездатна, що їй залишається робити?

– Постійно ухилятися від небезпечної зони, – сказала Луїза, – або зон.

– Правильно. А хіба не так чинили вони?

– Добре, – погодилася Луїза. – Вони вели на манівці, але мені здавалося, що в розмові лідируєш ти, Ральфе. Мене вражали твої запитання. Я, наприклад, просто намагалася переконати себе, що все відбувається насправді.

– Звичайно, запитання я ставив, і багато, але… – Ральф замовк, не знаючи, як точніше передати думку, що крутилася в його голові, концепцію одночасно складну й по-дитячому наївну. Він зробив ще одну спробу викликати внутрішній спалах, щоб перейти на інший рівень, знаючи, що коли він зможе досягти її думок, то покаже їй кристально чисту й точну картину. Але нічого не вийшло, і Ральф розчаровано забарабанив пальцями по скатертині.

– Я був так само зачарований, як і ти, – нарешті заговорив він. – Якщо мій подив і виливався в питання, то лише тому, що чоловіки – принаймні, мого покоління – привчені не опускатися до охів і ахів. Це привілей жінок, які вибирають матеріал для оббивки меблів.

– Ах ти, дискримінатор, – посміхнулася Луїза, але Ральф не зміг відповісти їй тим же. Він згадав Барбі Річардс. Якби до неї підійшов Ральф, вона, найімовірніше, натиснула б потайну кнопку, але Луїзі вона дозволила підійти лише тому, що та теж жінка.

– Так, – спокійно вимовив Ральф. – Я такий, старомодний, через що іноді й проколююся.

– Ральфе, я не хотіла…

– Я все знаю. Я лише намагаюся пояснити, що я й сам був вражений… Збитий з пантелику… Не менше за тебе. Тому й ставив запитання, а що в підсумку? Хіба це були хороші питання? Корисні!

– Гадаю, ні.

– Можливо, почав я не так і погано. Наскільки я пам’ятаю, перше питання, коли ми вибралися на дах, стосувалося того, хто вони й чого хочуть. Звичайно, вони постаралися напустити філософського туману, але можу посперечатися, що я все-таки змусив їх попотіти. Потім нам розтлумачили основи розуміння Визначеності й Випадковості – дивина, але вона не має жодного відношення до нашої поїздки в Гай-Рідж до Ґретхен Тіллбері й скасування виступу Сьюзен Дей. Чорт забирай, краще б вони самі розповіли нам дорогу, а не змусили звертатися за допомогою до племінниці Сімони, хоч час заощадили б.

На обличчі Луїзи з’явилося збентеження:

– І справді.

– До того ж під час нашої розмови час летів так швидко, як буває при піднятті на кілька рівнів. Вони теж спостерігали за його польотом, повір. Вони розрахували цю сцену таким чином, щоб коли ми довідаємося те, що нам необхідно знати, у нас не залишиться часу на питання, на які їм не хотілося відповідати. Гадаю, вони хотіли вселити нам думку, що ми діємо в інтересах суспільства, що мова йде лише про порятунок багатьох життів, але вони не могли сказати цього прямо, тому що…

– Тому що це неправда, а вони, можливо, не можуть брехати.

– Абсолютно правильно.

– Отже, чого ж вони хотіли насправді, Ральфе?

Він похитав головою:

– Не маю ані найменшого уявлення, Луїзо. Навіть натяку.

Вона допила каву, акуратно поставила чашку на блюдце, якусь мить вивчала подушечки своїх пальців, потім глянула на Ральфа. І знову Ральф був уражений її красою – фактично вибитий з колії.

– Вони були такі хороші. Вони й зараз хороші. Я відчуваю це дуже виразно. А ти?

– І я, – неохоче зізнався Ральф. Звичайно, він це відчував. Ці двоє лікарів були всім тим, чим не був Атропос.

– І ти однаково постараєшся зупинити Еда. Адже так?

– Так.

– Тоді відкинь усе інше, – спокійно вимовила Луїза, відповідаючи на погляд його блакитних очей поглядом своїх темних. – Подібні роздвоєння лише засмічують твій розум, Ральфе.

Він погодився, але й далі сумнівався у своїй здатності ось так узяти й відпустити на волю всі ці думки. Можливо, варто дожити до сімдесяти, щоб зрозуміти, наскільки важко боротися з прищепленими в дитинстві поглядами. Він був чоловіком, чиє навчання тому, як бути чоловіком, почалося задовго до приходу до влади Адольфа Гітлера, і він досі був бранцем покоління, що слухало по радіо спів Г.В. Кальтенборна й «Ендрюс Сістерс» – покоління чоловіків, що вірять у «коктейль із місячного сяйва». Подібне виховання майже начисто заперечувало такі милі питання морального плану, як, наприклад, хто працює на благо, а хто на шкоду. Найголовнішим було не принизитись. І нікому не дозволяти водити себе за носа.

«Невже! – холодно поцікавилася в його голові Керолайн. – Чудово. Але дозволь мені першій відкрити тобі маленький секрет, Ральфе: це цілковита дурня. Ще задовго до зникнення Ґлена Міллера за овидом[46]46
  Американський композитор Ґлен Міллер, автор музики до кінофільму «Серенада Сонячної долини», загинув під час Другої світової війни. Його літак безвісти зник над океаном.


[Закрыть] подібні речі вважалися нісенітницею і залишаються нею донині. Думка, що чоловік повинен робити те, що слід чоловікові, тепер… позбавлена особливого сенсу. У будь-якому разі – тернистий і довгий шлях в Едем, любий, хіба не так?»

Так. Занадто довге повернення в Едем.

– Чому ти посміхаєшся, Ральфе?

Від необхідності відповідати його врятувала поява офіціантки й величезної таці з їжею. На бретельці фартуха жінки Ральф помітив значок із написом: «ЖИТТЯ – ЦЕ НЕ ВИБІР».

– Ви підете сьогодні на мітинг у Громадський центр? – запитав Ральф.

– Обов’язково, – відповіла вона, ставлячи тацю на сусідній столик, щоб звільнити руки. – Ось лише я буду біля Центру з плакатом.

– Ви із «Друзів життя»? – поцікавилася Луїза, коли офіціантка заходилася розставляти тарілки з омлетом.

– А я жива? – звела брови жінка.

– Так, очевидно, так, – чемно відповіла Луїза.

– Отже, я належу до «Друзів життя». Убивство істоти, яка змогла б колись створити шедевр або винайти ліки від СНІДу чи раку, є блюзнірством, на моє переконання. Тому я вийду з плакатом, щоб феміністки й ліберали побачили написане на ньому слово: «УБИВСТВО». Вони ненавидять це визначення й навряд чи вживають його на своїх коктейль-вечірках. Кетчуп вам потрібний?

– Ні, – відмовився Ральф. Він не міг відвести очей від жінки. Навколо неї почало поширюватися зеленувате світіння – здавалося, воно просочувалося з її пор. Аури поверталися у всій своїй силі.

– Чи в мене виросла друга голова? – обурилась офіціантка, перекидаючи жуйку за іншу щоку.

– Я задивився на вас? – Ральф відчув, як кров ударила в обличчя. – Вибачте.

Офіціантка пересмикнула м’ясистими плечима, і верхня частина аури повільно зрушилася.

– Як правило, я не втручаюся в такі справи, намагаючись добре працювати й тримати рота на замку. Але більше я мовчати не збираюся. Знаєте, скільки свого дорогоцінного часу я провела біля цієї бойні, скільки спекотних днів, мало не присмаживши собі сраку, і холодних ночей, мало її ж таки не відморозивши?

Ральф і Луїза похитали головами.

– З 1984 року. Дев’ять довгих років. І знаєте, що найбільше мене дістає у прихильників вибору?

– Що ж? – поцікавилася Луїза.

– Вони виступають проти дозволу на носіння зброї, щоб люди не перестріляли одне одного; вони ж стверджують, що електричний стілець і газова камера суперечать конституції, тому що це надзвичайний і жорстокий вид покарання. Стверджують це, а потім спокійнісінько виходять на вулиці й виступають на підтримку законів, які дозволяють лікарям – лікарям! – вставляти вакуумні трубки в лоно матерів і висмоктувати ненароджених синів і дочок по шматочках. Ось це найбільше мене й дратує.

Офіціантка говорила – було враження, що цю промову вона виголошувала вже багато разів, – не підвищуючи голосу, не виявляючи ані найменших ознак гніву. Ральф слухав і не слухав, сконцентрувавши увагу на блідо-зеленій аурі, що оточувала фігуру жінки; та тільки не все там було рівномірно забарвлене. Із правого боку, ближче до талії, оберталася жовтувато-чорна пляма, схожа на брудне колесо.

«Печінка, – подумав Ральф. – У неї негаразди з печінкою».

– Але ж ви не хочете, щоб із Сьюзен Дей справді сталося щось погане? – стривожено дивлячись на офіціантку, поцікавилася Луїза. – На вигляд ви людина добра, навряд чи ви бажаєте їй зла.

Жінка видихнула через ніс, випускаючи два протуберанці.

– Не така вже я хороша, як здаюся. Якщо Господь учинить із нею щось, я перша застрибаю від радості, кажучи: «Хай буде воля твоя», повірте. Але якщо ви маєте на увазі насильство з боку безумців – то справа інша. Подібні речі ставлять нас на один щабель з тими, кого ми хочемо зупинити. Безумці, однак, вважають інакше. Вони ж немов джокери в колоді карт.

– Так, – погодився Ральф. – Точне визначення.

– Думаю, насправді мені не хочеться, щоб із цією панею сталося щось погане, – виснувала офіціантка, – але все може бути. Усе що завгодно. І якщо це станеться, то нехай вона винуватить лише саму себе. Вона у вовчій зграї… А жінці поміж вовків не варто дивуватися, якщо її покусають.

5.

Ральф не був певен, що після цього йому захочеться їсти, однак його апетит чудово пережив погляди офіціантки на аборти й Сьюзен Дей. Допомогли аури; ніколи раніше їжа не здавалася такою смачною, навіть коли він був підлітком і їв п’ять або шість разів на день, було б що.

Луїза не поступалася йому. Нарешті вона відсунула вбік тарілку із залишками смаженої картоплі й шматочком бекону. Ральф завиграшки упорався з картоплею й беконом, поклав сосиску на тост, сунув імпровізований сендвіч у рот, проковтнув і, голосно видихнувши, відкинувся на спинку стільця.

– Твоя аура на два тони потемніла, Ральфе. Незрозуміло, чи означає це, що тобі досить їсти, чи що ти вмреш од завороту кишок.

– Швидше за все, і те й інше, – відповів він. – Ти теж знову бачиш?

Луїза кивнула.

– Знаєш, – мовив Ральф, – зараз найдужче в світі мені хочеться подрімати. – Так воно й було. Тепер, у теплі й ситості, останні чотири місяці недосипання лягли на Ральфа пудовим тягарем; очі немов засипало піском.

– Зараз для цього невідповідний момент, – стривожено заперечила Луїза. – Дуже погана ідея.

– Згоден.

Луїза хотіла попросити рахунок, але потім передумала й запитала:

– Може, варто зателефонувати твоєму другові-поліцейському, Лейдекеру? Раптом він погодиться допомогти?

Ральф з усією старанністю, на яку лише здатен був його затуманений мозок, обміркував пропозицію, потім заперечливо похитав головою:

– Навряд чи я насмілюся. Що ми можемо повідомити Лейдекеру, не скомпрометувавши себе? І це лише частина проблеми. Якщо він навіть підключиться… Але підійде до справи неправильно… Він тільки ускладнить ситуацію.

– Добре. – Луїза підкликала офіціантку. – Звідси ми поїдемо з відкритими вікнами, а потім зупинимося в «Данкін донатс» і захопимо із собою каву й тістечка. Сьогодні плачу я.

Ральф посміхнувся. Посмішка вийшла широкою, від вуха до вуха, і якоюсь незв’язною, нагадуючи блаженну усмішку підпилого гуляки.

– Обов’язково, мадам.

Коли підійшла офіціантка й поклала перед ним чек, Ральф помітив, що на її фартуху більше немає значка «ЖИТТЯ – ЦЕ НЕ ВИБІР».

– Послухайте, – зі зворушливою відвертістю мовила вона. – Мені жаль, якщо я вас образила. Ви ж приїхали снідати, а не вислуховувати нотації.

– Ви нас не образили, – заспокоїв її Ральф і глянув на Луїзу, та ствердно кивнула. Офіціантка посміхнулася:

– Спасибі, а то я справді відірвалася на вас. У будь-який інший день нічого такого не трапилося б, але сьогодні о четвертій годині дня ми влаштовуємо мітинг, я буду представляти містера Далтона. Для виступу мені відводять три хвилини, здається, стільки зайняв мій монолог і тут.

– Нічого, нічого. – Луїза поплескала жінку по руці. – Усе нормально.

Посмішка офіціантки стала ширшою і теплішою, але коли вона повернулася до них спиною, Ральф побачив, що вираз вдоволення у Луїзи зник. Вона дивилася на жовтувато-чорну пляму над правим стегном офіціантки.

Ральф дістав з нагрудної кишені ручку, перевернув паперову серветку й швидко накидав кілька слів. Потім, витягши гаманець, дістав п’ять доларів і поклав їх поверх написаного. Коли офіціантка підійде за чайовими, вона обов’язково прочитає послання.

Ральф узяв чек і помахав ним перед обличчям Луїзи.

– Це наше перше справжнє побачення, отже, будемо платити навпіл, – сказав він. – Якщо я залишу їй п’ять, то мені не буде вистачати трьох баксів. Тільки не кажи, що ти розорена.

– Хто? Королева покеру в Ладлоу? Не дурій, любий. – Луїза передала йому жменю купюр, діставши їх із сумочки. Поки Ральф вишукував потрібну йому банкноту, Луїза прочитала написане на серветці:

«Мадам, у вас гостра дистрофія печінки, і вам необхідно терміново звернутися до лікаря. Наполегливо раджу триматися подалі від Громадського центру Деррі сьогодні ввечері».

– Я знаю, це нерозумно, – сказав Ральф.

Луїза чмокнула його в кінчик носа:

– Завжди розумно допомагати людям.

– Спасибі. Однак навряд чи вона повірить. Ця пані вважатиме, що нас образив її значок, незважаючи на всі наші запевнення, і що ця записка лише своєрідний еквівалент відповіді на її нападки.

– Можна переконати й інакше.

Луїза зосередила погляд на офіціантці – та, стоячи у дверях, базікала з кухарем. Природні сіро-блакитні кольори аури Луїзи стали насиченіші, а сама аура стиснулася, перетворившись у капсулу, що облягала тіло.

Ральф не до кінця усвідомлював, що саме відбувається… Але все відчував. Волосся в нього встало сторчма, по шкірі побігли мурашки. «Вона наповнюється силою, – подумав він, – натискає на всі вимикачі, запускає в хід усі турбіни, роблячи це почасти через жінку, якої ніколи досі не бачила і, можливо, ніколи більше не побачить».

Офіціантка теж відчула стороннє втручання.

Вона оглянулася, немов хтось окликнув її. Луїза натягнуто посміхнулася й помахала рукою, але коли вона заговорила з Ральфом, голос її тремтів від зусилля.

– Я майже… Майже дісталася.

– Дісталася до чого!

– Не знаю. До того, що мені було потрібно. Усе відбулося миттєво. Жінку звуть Зої, ї з двома крапками. Піди оплати чек, відверни її увагу. Постарайся зробити так, щоб вона не дивилася на мене, мені й так важко.

Ральф виконав прохання Луїзи, і доволі успішно, незважаючи на спроби Зої оглядатися на Луїзу. Коли Зої вибила чек, на касовому апараті з’явилася сума в 234,20$. Жінка прибрала цифри нетерплячим натисканням пальця на кнопку й знову глянула на Ральфа. Її обличчя було блідим, а очі стривоженими.

– Що з вашою дружиною? – запитала вона Ральфа. – Я ж вибачилася. Чому вона так дивно дивиться на мене?

Ральф знав, що Зої не може бачити Луїзу, адже він щосили намагався закривати собою огляд, але знав він і те, що жінка права – Луїза справді дивилася.

Ральф спробував посміхнутися:

– Не знаю, що…

Офіціантка здригнулася й роздратовано оглянулася на кухаря.

– Перестань гримотіти каструлями! – закричала вона, хоча в кухні лише тихо грало радіо. Зої знову обернулася до Ральфа:

– Гуркіт, як у В’єтнамі. Чи не будете ви такі люб’язні сказати вашій дружині, що неввічливо…

– Видивлятися? Але вона зовсім не дивиться. Правда. – Ральф відступив убік.

Луїза стояла в дверях і дивилася на вулицю, повернувшись до них спиною. – Ось, бачите?

Зої не відповідала кілька секунд, уважно розглядаючи Луїзу.

Нарешті вона мовила:

– Бачу. А тепер чому б вам обом не піти?

– Добре, добре. Розстаємося друзями?

– Як хочете, – не дивлячись на Ральфа, відповіла Зої. Коли Ральф підійшов до Луїзи, він побачив, що її аура повернулася до свого більш розрідженого стану, але стала набагато яскравішою.

– Ти втомилася, Луїзо? – ніжно запитав він.

– Ні. Тепер я почуваю себе чудово. Ходімо.

Ральф почав було відчиняти двері, але раптом завмер.

– Ти взяла мою ручку?

– Ні, вона залишилася на столі.

Ральф повернувся. Під його посланням Луїза дописала постскриптум:

«У 1989 році у вас народилася дитина, але ви віддали її в притулок Святої Анни в Провіденсі, штат Род-Айленд. Сходіть на прийом до лікаря, поки не пізно, Зої. Це не жарт і не дешевий трюк. Ми знаємо, про що кажемо».

– Послухай, – мовив Ральф, повернувшись до Луїзи. – Вона ж перелякається до смерті.

– Якщо вона вчасно отримає консультацію лікаря, то все інше не так і важливо.

Ральф кивнув, і вони вийшли на вулицю.

6.

– Ти дізналася про дитину, коли заглибилася в її ауру? – поцікавився Ральф.

Луїза кивнула. Східна частина Деррі була вся в яскравому різнобарв’ї. Тепер таємне світло помалу поверталося.

– Не думаю, що я взяла багато… її речовини, – мовила Луїза, – але у мене виникло відчуття, начебто я проковтнула жінку повністю.

Ральф згадав недавно прочитану статтю в науковому журналі.

– Якщо кожна клітинка нашого тіла містить у собі інформацію про те, добре чи погано ми зроблені, – сказав він, – то чому б і кожному фрагментові аури не включати повну інформацію про те, ким ми є?

– Звучить не дуже науково, Ральфе. – Луїза, посміхнувшись, торкнулася його руки. – Однак цілком правдоподібно.

Ральф посміхнувся у відповідь.

– Тобі теж варто трохи підкріпитися, – сказала вона. – Хоча я досі вважаю це до деякої міри злодійством, однак без підживлення можна зомліти.

– Послухаюсь тебе, як тільки буде нагода. А зараз я хочу лише одного – якомога швидше дістатися до Гай-Рідж. – Ральф сів за кермо, але рука його здригнулася, тільки-но він торкнувся ключа запалювання.

– Ральфе? У чому справа?

– Ні в чому… І в усьому. Не можу вести машину в такому стані. Або вріжуся в телеграфний стовп, або завезу нас прямісінько в чиюсь вітальню.

Подивившись у небо, Ральф побачив знайомого величезного «птаха», що розпластався над тарілкою антени супутникового зв’язку багатоквартирного будинку. Лимонний серпанок здіймався від розпростертих ушир доісторичних крил. «Хіба ти бачиш це? – сумніваючись, поцікавилася скептична частина його розуму. – Ти впевнений, Ральфе? Ти справді впевнений?»

«Так, я бачу. На щастя чи на нещастя, але я бачу все це… Однак якщо і є слушний час для такого бачення, то не зараз».

Сконцентрувавшись, він відчув усередині себе знайомий «клац» внутрішнього спалаху. Птах розтанув, немов зображення примари на екрані телевізора. М’яка палахкотлива палітра ранкових барв позбулася вібруючої інтенсивності. Ральф занадто довго сприймав іншу частину світу, щоб помітити, як кольори переходять один в одного, зливаючись і утворюючи яскравий молочно-блакитний серпанок, який Ральф уперше побачив під час відвідання бару разом із Джо Вайзером. Потім випарувався й серпанок, і Ральф відчув непереборне бажання покласти голову на руки й заснути. Але замість цього він, зробивши кілька повільних глибоких вдихів, повернув ключ запалювання. Двигун загарчав, викликаючи до життя постукування, що звучало тепер значно голосніше.

– Що це таке? – поцікавилася Луїза.

– Не знаю, – відізвався Ральф, але він знав – або зчеплення, або клапан. Що б то не було, але якщо воно посилюватиметься, їм не позаздриш.

Нарешті постукування ослабло, і Ральф рушив.

– Штовхни мене в бік, якщо побачиш, що я засинаю, Луїзо.

– На це можеш розраховувати, – відгукнулася вона. – А тепер поїхали.