Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 42 страниц)

Завитки аури піднімалися також і від їхніх переплетених рук: білі від долоні жінки й темно-блакитні від рученяти малюка. У міру виникнення вони перепліталися в поросячі хвостики, потім блідли й зникали. «Мати-і-син, мати-і-син», – подумав Ральф. Було щось до простоти символічне в цих зв’язаних завитках, що обплітають одне одного як жимолость, що обвиває садову огорожу. Їхній вигляд наповнив радістю серце Ральфа – банально, але саме так він себе почував.

«Мати-і-син, білий-синій, мати-і…»

– Мамо, а куди дивиться цей дядько?

Білявка мигцем глянула на Ральфа, але він встиг помітити, як стиснулися її губи, перш ніж вона відвернулася. Але важливіше, що блискуча аура, яка оточувала жінку, раптово потемніла, звузилася, по її полю затанцювали спіралі темно-червоних барв.

«Це кольори переляку, – подумав Ральф, – або, можливо, гніву».

– Я не знаю, Томе. Ходімо, перестань базікати. – Жінка прискорила крок, потягнувши за собою синочка, її зібране в кінський хвіст волосся підстрибувало в такт крокам, залишаючи в повітрі прозоро-сірий, у червонуватих прожилках слід. «Немов дуги, які “двірники” іноді залишають на лобовому склі автомобіля», – подумав Ральф.

– Мамо, зачекай! Не тягни мене! – Маля було змушене бігти, щоб устигати за матір’ю.

«Це моя помилка», – Ральф подумки побачив себе очима молодої мами: старий зі змученим обличчям і набряклими мішками під очами. Спирається на поштову скриньку біля аптеки й витріщається на неї й маля так, наче вони найдивніше видиво на світі.

«Чим ви, властиво, і є, мем, – якби ви тільки знали».

Їй він напевно здався пройдисвітом. Йому необхідно позбутися всього цього. Реальність або галюцинації, неважливо – він просто зобов’язаний покінчити з такими речами. Якщо він цього не зробить, хтось інший викличе або поліцію, або здорованя з гамівною сорочкою. Зважаючи на все, ця гарненька мама може подзвонити з першого-ліпшого телефону. Ральф задався було питанням, як людині відскіпатися від того, що відбувається тільки в його сприйнятті, коли усвідомив, що все вже минуло.

Фізичний феномен чи сенсорна галюцинація, але все просто зникло, поки Ральф міркував, ким він видається в очах юної жінки. День знову повернув собі колишнє спокійне світіння бабиного літа, чудесне, але вже не таке захоплююче і всеосяжне сяйво. Люди, що снували довкола, знову стали людьми: ніяких аур, ніяких «мотузочок», ніяких феєрверків. Просто люди, що прийшли по зелень для обіду, або по останні літні світлини у фотоательє, або йдуть випити чашечку кави в найближчому барі. Деякі з них, можливо, навіть пірнуть у прохолодь «Райт-Ейд», щоб купити упаковку презервативів або – урятуй і збережи, Господи, – снотворного.

Звичайні, нічим не примітні жителі Деррі, що поспішають у своїх звичайних, нічим не примітних справах.

Ральф із полегшенням відсапався. Полегшення справді прийшло, але не таке, як він очікував. Він не мав такого відчуття, начебто щойно відійшов від обриву, за яким його чекало божевілля, – відчуття, що він опинявся на краю якої-небудь прірви, взагалі не було. І все ж Ральф чудово розумів, що не зможе жити довго в такому яскравому й чудесному світі, зберігаючи тверезий розум; це однаково, що відчувати оргазм, який триває годинами.

Можливо, геніальні творчі особистості й переживають щось подібне, але це не для нього; від занадто високої напруги в нього можуть перегоріти всі запобіжники, а коли з’явиться здоровань із гамівною сорочкою, щоб, зробивши укол, забрати його в божевільню, цілком імовірно, що Ральф буде тільки радий цьому.

Найбільш охоче усвідомлюваною емоцією в цей момент було все-таки не полегшення, а приємна меланхолія, яку він, будучи зовсім молодим, іноді відчував після того як покохався. Ця меланхолія, не глибока, але широка, заповнювала, здавалося, всі порожнечі його тіла й розуму, як відступаючий паводок заповнює родючу ріллю. Ральф роздумував, чи повторяться знову такі тривожні, але настільки чудові моменти Богоявлення. Він вважав, що шанси в нього є… Принаймні, до наступного місяця, коли Джеймс Рой Гонг застромить у нього свої голки або Ентоні Форбес почне розгойдувати, мов маятник, золотий годинник у нього перед очима, твердячи, що Ральф… хоче… спати. Цілком можливо, що ні Гонґу, ні Форбесу не вдасться вилікувати його безсоння, але якщо одному з них пощастить, Ральф більше не побачить аури й «мотузочок від кульок» після першого ж нормального сну. А через місяць спокійного сну по ночах він узагалі забуде, що з ним відбувалося подібне. Ральфу це здавалося цілком виправданим мотивом для меланхолії.

«Краще тобі йти звідси, друже, – якщо твій новий знайомий, випадково глянувши у вікно, побачить, що ти й далі стоїш тут, як наркоман, він, можливо, сам пошле за здорованем з гамівною сорочкою».

– Швидше за все, він зателефонує докторові Літчфілду, – пробурмотів Ральф і посунув до Гарріс-авеню.

5.

Зупинившись на порозі будинку Луїзи, він несміливо запитав:

– Агов! Є хтось удома?

– Заходь, Ральфе! – відізвалася Луїза. – Ми у вітальні!

Будиночок Луїзи був за півкварталу від «Червоного яблука».

Заставлений меблями й трохи темнуватий, він, однак, являв собою зразок порядку й затишку, а тому завжди асоціювався у свідомості Ральфа з ніркою гоббітів.[21]21
  Гоббіти – персонажі філософської казки англійського письменника Дж. Р. Толкіна «Володар перснів».


[Закрыть] І гоббіту Більбо Баґґінсу, чий інтерес до предків перевершувала лише пристрасть до їжі, сподобалася б вітальня Луїзи з фотографіями родичів, що споглядають зі стін. Почесне місце на телевізорі займало професійно виконане фото чоловіка, якого Луїза називала не інакше, як містер Чесс.

Мак-Ґоверн сидів на дивані, подавшись уперед, на його кощавих колінах лежала тарілка спагетті з тертим сиром. По телевізору йшло якесь шоу.

– Що вона мала на увазі, кажучи: ми у вітальні? – жартівливо запитав Ральф, але перш ніж Мак-Ґоверн устиг відповісти, з’явилася Луїза з тарілкою паруючих спагетті в руках.

– Ось, – сказала вона. – Сідай і їж. Я зателефонувала Сімоні, і вона сказала, що про це, можливо, повідомлять у дванадцятигодинній програмі новин.

– Луїзо, не варто було клопотатися, – пробурмотів Ральф, приймаючи тарілку, але голодний шлунок його зрадів, коли він вдихнув апетитний запах цибулі й підталого чеддеру. Ральф глянув на годинника, ледь помітного між фотографіями чоловіка в пальті з єнотовим коміром і жінки з таким виглядом, ніби приспів модної пісеньки «ву-дуді-і-о-ду» становив весь її лексичний запас, – і здивувався, що вже за п’ять хвилин дванадцята.

– Та я нічого й не робила, просто розігріла залишки їжі в мікрохвильовій печі, – немов виправдовуючись, відповіла Луїза. – Коли-небудь, Ральфе, я обов’язково приготую для тебе щось особливе. А тепер сідай.

– Тільки не на мій капелюх, – застеріг Мак-Ґоверн, не зводячи очей з екрана телевізора. Він кинув капелюха коло себе на підлогу й знову зайнявся їжею, яка швидко зникала в його роті. – Дуже смачно, Луїзо.

– Спасибі. – Вона затрималася, подивившись, як один із учасників виграв вояж на Барбадос і нове авто, потім знову поспішила на кухню.

Переможця, що репетував на радощах, змінив тип у смугастій піжамі, який неспокійно ворочався в ліжку. Нарешті він сів і глянув на годинника, що стояв на нічному столику. 3.18 ранку – час, який став для Ральфа таким знайомим.

– Не можеш заснути? – співчутливо запитав голос за кадром. – Утомився лежати без сну ніч у ніч? – Маленька яскрава таблетка з легеньким дзенькотом влетіла у вікно спальні бідолахи, змученого безсонням. Ральфові вона здалася схожою на мініатюрну літаючу тарілку, що спустилася з піднебесся, і він зовсім не зачудувався, побачивши, що пігулка блакитна.

Ральф присів поруч із Мак-Ґоверном. Хоча обидва вони були доволі сухорляві (кощавий – це слово більше пасувало б для опису Білла), їм було затісно на маленькому дивані.

Увійшла Луїза з тарілкою для себе й сіла біля вікна у крісло-гойдалку.

Після музики й оплесків у студії, що означали закінчення шоу, жіночий голос мовив:

– Це Лізетт Бенсон. «Новини опівдні». Акція протесту та шестеро заарештованих – такий наслідок згоди відомої феміністки-адвоката виступити в Деррі. Також у програмі Кріс Елсберґ із прогнозом погоди й Боб Мак-Кліндем зі спортивними новинами. Залишайтеся з нами.

Ральф відправив чергову порцію спагетті в рот і, відірвавши очі від тарілки, перехопив погляд Луїзи.

– Смачно? – запитала вона.

– Божественно, – відповів він, подумавши, що в цей момент йому припали б до смаку й холодні консервовані спагетті. Він був не просто голодний – у нього розігрався просто-таки вовчий апетит. Очевидно, для спостережень за аурами треба було багато калорій.

– Коротенько: сталося ось що, – втрутився Мак-Ґоверн, проковтнувши останню порцію й кладучи тарілку поруч зі своїм капелюхом. – О восьмій тридцять ранку вісімнадцятеро людей з’явилися біля будинку Центру – саме в цей час службовці приходять на роботу. Сімона, подруга Луїзи, каже, що вони називають себе «Друзі життя», але основу групи становлять неймовірні мерзотники. Вона стверджує, що серед них був і Чарльз Пікерінґ, якого поліція затримала торік при спробі підкласти бомбу в гараж лікарні.

Племінниця Сімони сказала, що заарештували тільки чотирьох. Схоже, вона помилилася.

– Ед Діпно справді був з ними? – запитав Ральф.

– Так, – підтвердила Луїза, – і його теж заарештували. Але ніхто не постраждав. Це виявилися тільки чутки.

– Поки що, – похмуро додав Мак-Ґоверн. На екрані кольорового телевізора пішла заставка «Новин опівдні», потім з’явилася Лізетт Бенсон.

– Добрий день, – сказала вона. – Головною нашою новиною в цей чудовий день пізнього літа є згода відомої письменниці й захисниці жіночих прав Сьюзен Дей, діяльність якої не всіма сприймається однозначно, виступити в Деррі наступного місяця, але звістка про її згоду спричинила стихійну демонстрацію біля будинку Центру допомоги жінкам: центр реабілітації жінок і клініка, яка практикує аборти, що так популяризує…

– Знову вони домішують сюди аборти! – вигукнув Мак-Ґоверн. – Господи!

– Тихше! – безапеляційним тоном, настільки не схожим на її звичайне тихе бурмотіння, вимовила Луїза. Мак-Ґоверн, здивовано глянувши на неї, замовк.

– …Джон Кіркленд із першим репортажем із Центру, – закінчила Лізетт Бенсон, і на екрані з’явилося зображення репортера на тлі довгого цегельного будинку. Титри внизу повідомляли глядачам, що репортаж іде в прямому ефірі. Показали вікна Центру допомоги жінкам. Двоє з них були розбиті, інші забруднені чимсь червоним, що нагадувало кров. Репортера відділяла від будинку жовта стрічка, яку зазвичай використовує поліція; біля входу стояли троє поліцейських і один у цивільному. Ральф не надто здивувався, упізнавши в цивільному інспектора Джона Лейдекера.

– Вони називають себе «Друзями життя», Лізетт, і вони стверджують, що ранкова демонстрація була спонтанним сплеском протесту, спричиненого повідомленням про те, що Сьюзен Дей – радикалісти називають її «американською дітовбивцею № 1» – приїжджає з виступом у Деррі наступного місяця. Однак один з офіцерів поліції Деррі вважає, що все відбувалося, м’яко кажучи, трохи інакше.

Репортаж Кіркленда йшов своєю чергою, тепер на екрані великим планом показували Лейдекера, який, здавалося, змирився з мікрофоном перед його обличчям.

– Про спонтанність говорити не випадає, – мовив він. – Тут ретельно проведена підготовка. Швидше за все, «Друзі життя» заздалегідь спланували, як саме відповісти на згоду Сьюзен Дей приїхати з виступом, вони просто вичікували, поки повідомлення про це не з’явиться в газетах, що й відбулося сьогодні вранці.

Тепер камера показувала обох чоловіків. Кіркленд дивився на Лейдекера своїм найбільш проникливим поглядом.

– Що ви маєте на увазі, кажучи «ретельно проведена підготовка»? – запитав він.

– На більшості плакатів, які вони несли, фігурувало ім’я міс Сьюзен Дей. До того ж ми виявили більше дюжини ось цих штучок.

Маска «поліцейський, що дає інтерв’ю» на обличчі Лейдекера змінилася дивно людськими емоціями; Ральфу здалося, що це відраза й ворожість. Лейдекер показав просто в камеру пластиковий пакет, і кілька жахливих секунд Ральф був упевнений, що бачить усередині покалічену, закривавлену дитину. Але потім він зрозумів, що хай би чим була та червона речовина, а в пакеті просто лялька.

– Навряд чи вони купили все це в Кмарта, – пояснив Лейдекер телерепортерові. – Це вже сто відсотків.

Потім показали розбиті, забруднені вікна. Камера повільно переходила від одного вікна до іншого. Фарба дуже нагадувала кров, і Ральф вирішив, що він не хоче доїдати спагетті з сиром.

– Демонстранти принесли з собою ляльок, усередині яких була суміш сиропу «Каро» із червоним харчовим барвником, – підсумував Кіркленд. – Вони шпурляли ляльок об стіни будинку, вигукуючи гасла проти Сьюзен Дей. Двоє вікон розбиті, але особливої шкоди не завдано.

Камера зупинилася, показуючи забруднену шибку.

– Чимало ляльок розбилися, – говорив тим часом Кіркленд, – розприскуючи речовину, що дуже нагадує кров. Це, природно, налякало службовців, які стали свідками цього бомбардування.

На екрані з’явилася приємна темноволоса жінка в слаксах і пуловері.

– О, погляньте, це ж Барбі? – закричала Луїза. – Ось це! Сподіваюся, Сімона теж дивиться телевізор! Може, мені…

Тепер настала черга Мак-Ґоверна втихомирювати її.

– Я так злякалася, – казала Барбара Річардс. – Спочатку мені здалося, що вони справді кидають у вікна ембріони або мертвих дітей, трупики яких їм вдалося якимось чином роздобути. Навіть коли прибіг лікар Гарпер, заспокоюючи нас і переконуючи, що це всього лише ляльки, я не була цілком упевнена.

– Як ви сказали, вони щось скандували? – запитав Кіркленд.

– Так. Я чула, як вони вигукували: «Геть із Деррі, Ангеле смерті!»

На екрані знову з’явився Кіркленд.

– Близько дев’ятої години ранку демонстрантів доставили в поліцейський відділок на Мейн-стріт, Лізетт. Наскільки я зрозумів, дванадцятьох із них після допиту відпустили, а шістьох заарештували за злісне хуліганство. Здається, у тривалій війні проти абортів у Деррі пролунав ще один постріл. Джон Кіркленд для новин Четвертого каналу.

– «Ще один постріл…» – почав було Мак-Ґоверн і скинув руки.

На екрані знову з’явилася Лізетт Бенсон.

– А тепер послухаємо Енні Ріверс, яка годину тому розмовляла з так званими «Друзями життя», яких заарештували вранці.

Енні Ріверс стояла на сходах поліцейського відділка на Мейн-стріт разом з Едом Діпно і якимось високим, хворобливо-жовтяничним типом.

Ед в сірому твідовому піджаку й штанях мав охайний і особливо привабливий вигляд. Високий чоловік із цапиною борідкою був одягнений підкреслено недбало – певно, він гадав, що саме так мусили одягатися пролетарі штату Мен: витерті джинси, запрана робоча блуза, підтяжки кольору пожежі.

Ральфові знадобилася всього секунда, щоб упізнати його. Це був Ден Далтон, власник магазину старого одягу. Востаннє Ральф бачив його по інший бік вітрини «Секонд-генд», як він махав рукою Гему Дейвенпорту й усім своїм виглядом ніби промовляв: «Кого цікавить твоя думка?»

І все ж погляд Ральфа був прикутий до Еда Діпно, такого акуратного, підтягнутого й зібраного. Очевидно, Мак-Ґоверн відчув те саме.

– Господи, не можу повірити, що це одна й та ж людина, – пробурмотів він.

– Це, Лізетт, – говорила тим часом гарненька блондинка, – поряд зі мною Едвард Діпно й Деніел Далтон, обидва жителі Деррі, заарештовані за участь у ранковій демонстрації. Усе правильно, джентльмени? Вас заарештували?

Вони кивнули – Ед із ледь помітною іронією, Далтон – з дуже рішучим виглядом. Погляд, який він кинув на Енні Ріверс, можна було розцінити (принаймні, так здалося Ральфу) ось так: у якій же з клінік, що практикує аборти, я бачив вас, міледі?

– Вас звільнили під заставу?

– Ми заплатили самі. Сума виявилася незначною, – пояснив Ед. – Ми не збиралися заподіювати кому-небудь шкоди. Тим паче, ніхто й не постраждав.

– Нас заарештували тільки тому, що безбожні правові структури цього міста на нашому прикладі вирішили показати, на що вони здатні, – додав Далтон. І Ральфові здалось, як на мить напружилося обличчя Еда.

Вираз «знову-він-про-це».

Енні Ріверс знову піднесла мікрофон до губ Еда.

– Головне тут не філософія, а практика, – сказав він. – Хоча людям з Центру допомоги жінкам більше подобається просторікувати про свої старання у сфері правового захисту жінок і дітей, про успішну лікувальну діяльність в інших не менш корисних речах, існує й зворотній бік медалі. Ріки крові витікають із Центру допомоги жінкам.

– Безневинної крові! – істерично вигукнув Далтон. Очі блищали на його видовженому, худому обличчі, і Ральф раптом усвідомив: у всьому східному Мені люди дивляться цю програму і вважають, що чоловік у червоних підтяжках – безумець, тоді як його сподвижник видається цілком розумним і розважливим хлопцем. Це було майже кумедно.

Ед розцінив втручання Далтона як якийсь еквівалент Алілуя й витримав паузу, перш ніж заговорити знову.

– Кровопролиття, масове вбивство відбувається в Центрі вже більше восьми років, – сказав Ед. – Чимало людей – особливо такі радикальні феміністки, як доктор Роберта Гарпер, головний адміністратор Центру, – воліють напускати туману, використовуючи евфемізми типу «раннє переривання», але ж говорять вони про аборт – акт образи й насильства суспільства над жінкою.

– Але хіба метання у вікна приватної клініки ляльок, наповнених імітацією крові, це гідний метод повідомлення вашої точки зору громадськості, містере Діпно?

На мить – усього лише на секунду, було й немає – іскорки іронії в очах Еда поглинув сплеск чогось важчого, холодного. На мить перед Ральфом знову постав Ед Діпно, готовий накинутися на водія пікапа, дужчого й важчого за нього. Ральф забув, що інтерв’ю записували понад годину тому, і злякався за журналістку, що була такою ж красивою, як і жінка, з якою все ще був одружений той, із ким вона записувала інтерв’ю. «Будь обережна, мала, – подумав Ральф. – Будь обережна, остерігайся. Ти поряд із дуже небезпечним чоловіком».

Але тут грізний спалах згас, і чоловік у твідовому піджаку знову став таким же приязним, як приятель, що пояснює причину своєї затримки. І знову саме Далтон, що нервово ляскав яскраво-червоними підтяжками, скидався на безумця.

– Ми лише продовжуємо те, чого так званим справжнім арійцям не вдалося зробити в тридцяті, – продовжував Ед спокійним тоном вихованої людини, змушеної повторювати одне і те саме знову і знову… В основному для тих, кому це вже мало бути відоме. – Вони мовчали, і шість мільйонів євреїв були винищені. У нашій країні зараз відбувається подібне винищення…

– Більше тисячі дитячих життів щодня, – утрутився Далтон. Його покинула колишня нервозність, він говорив утомленим тоном. – Більшість шматками виривають із утроб матерів, їхні рученята скидаються в німому благанні, коли вони вмирають.

– Боже милосердний, – зітхнув Мак-Ґоверн. – Більшої дурниці я не чув…

– Тихше, Біллі! – вигукнула Луїза.

– …мета протесту? – поцікавилася Ріверс у Далтона.

– Як вам, можливо, відомо, – вимовив Далтон, – міська рада погодилася перевірити ще раз установлені правила, які дозволяють Центру допомоги жінкам діяти так, як це відбувається зараз. На початку листопада це питання буде поставлене на голосування. Люди, які захищають право на аборт, бояться, що муніципалітет може підкинути піску в їхній чудово налагоджений конвеєр убивств, саме тому вони й звернулися до Сьюзен Дей, найвідомішої в країні захисниці права на аборт, щоб спробувати підтримати роботу свого конвеєра. Ми збираємо сили…

Мікрофон знову хитнувся в бік Еда.

– Чи будуть ще акції протесту, містере Діпно? – запитала Ріверс, і Ральфові несподівано здалося, що Ед цікавить дівчину не лише з професійної точки зору. А чому б і ні? Ед – симпатичний чоловік, до того ж навряд чи міс Ріверс відомо, що Ед вважає, начебто Кривавий Цар і його центуріони перебувають у Деррі, об’єднавшись із дітовбивцями з Центру допомоги жінкам.

– Доти, поки в закони, які відкрили двері цьому масовому винищенню, не будуть внесені виправлення, протести продовжаться, – відповів Ед Діпно. – І ми сподіваємося, що історики наступного сторіччя запишуть, що не всі американці чинять, як нацисти в похмурий період нашої історії.

– Протести з насильством?

– З насильством ми саме й боремося. – Вони подивилися одне одному в очі, і Ральф подумав: чи не сталося з Енні Ріверс те, що Керолайн зазвичай називала «випадком гарячих стегон». Ден Далтон, усіма забутий, стояв осторонь.

– Чи можете ви гарантувати безпеку Сьюзен Дей під час її перебування в Деррі?

Ед посміхнувся, і перед внутрішнім поглядом Ральфа постав спекотний серпневий день близько місяця тому – Ед, стоячи на колінах і впираючись обома руками в груди Ральфа, видихає йому в обличчя: «Вони спалюють ембріони під Ньюпортом». Ральф поморщився.

– У країні, де тисячі дітей висмоктуються з материнських утроб медичним еквівалентом промислових пилососів, не думаю, що хтось може дати хоч якісь гарантії, – парирував Ед.

Енні Ріверс непевно глянула на нього, неначе вирішуючи, чи варто ставити наступне запитання (можливо, про номер його телефону), потім повернулася обличчям до камери.

– Енні Ріверс із поліцейського відділка Деррі, – закінчила вона репортаж.

Знову з’явилася Лізетт Бенсон, і подивований вираз її обличчя наштовхнув Ральфа на думку, що, можливо, він був не єдиним, хто відчув притягання, що виникло поміж жінкою-репортером і чоловіком, який давав інтерв’ю.

– Ми будемо повторювати репортажі протягом дня, – повідомила Лізетт. – Будьте з нами о шостій, і ви дізнаєтесь подробиці. В Оґасті губернатор…

Луїза підвелася і вимкнула телевізор. Якусь мить вона дивилася на потемнілий екран, потім, важко зітхнувши, сіла в крісло.

– У мене є чорничний компот, – сказала вона, – але після цього хіба захочеться чого-небудь?

Обидва чоловіки похитали головами. Мак-Ґоверн, глянувши на Ральфа, мовив:

– Це жахливо.

Ральф кивнув. Він і далі бачив, як Ед метається по галявині, б’ючи в такт крокам кулаком по розкритій долоні іншої руки.

– Як же його могли випустити під заставу, а потім дозволити брати в них інтерв’ю, начебто він цілком нормальна людська істота? – обурено запитала Луїза. – Після того що він зробив з бідолашною Елен? Господи, ця Енні Ріверс готова була, здається, запросити його до себе на обід!

– Або поласувати крекерами в його ліжку, – сухо докинув Ральф.

– Звинувачення в побитті дружини й сьогоднішня подія – зовсім різні речі, – відзначив Мак-Ґоверн. – Можу побитися об заклад, що адвокат, який буде вести його справу, саме на цьому й будуватиме лінію захисту.

– До того ж побиття дружини – всього лише юридично карна провина, – нагадав Ральф.

– Але як же так? – здивувалася Луїза. – Вибачте, але я ніколи не зможу зрозуміти, як це побиття може виявитися всього лише провиною?

– Це провина, якщо б’єш власну дружину, – іронічно піднявши брови, пояснив Мак-Ґоверн. – Такі американські закони, Лу.

Жінка нервово стиснула руки, потім зняла портрет містера Чесса з телевізора, подивилася на нього, поклала назад і знову заходилася нервово переплітати пальці.

– Що ж, закони – зовсім інша річ, – сказала вона, – і я першою зізнаюся, що зовсім не розбираюся в цьому. Але хтось же повинен сказати їм, що він божевільний. Що він б’є дружину й що він божевільний.

– Ви навіть не знаєте, наскільки божевільний, – сказав Ральф і вперше розповів їм про те, що сталося минулого літа поблизу аеропорту. Йому знадобилося на це хвилин десять. Коли він закінчив, Білл і Луїза не вимовили ні слова – вони лише дивилися на нього широко розплющеними очима.

– Ви мені не вірите? – напружено запитав Ральф. – Вважаєте, що я все вигадав?

– Та ні, я тобі вірю, – заспокоїла його Луїза, – я просто… Приголомшена. І перелякана.

– Ральфе, тобі варто розповісти все Джонові Лейдекеру, – вирішив Мак-Ґоверн. – Навряд чи він зможе хоч якось використати цю інформацію, але, з огляду на ситуацію з новими дружками Еда, гадаю, він повинен про це знати.

Ральф помовчав, ретельно обмірковуючи пропозицію, потім кивнув і підвівся.

– Я, мабуть, піду, – сказав він. – Чи не прогулятися нам, Луїзо?

Жінка похитала головою:

– Я втомилася. І трохи – як тепер називають цей стан душі? – «зі збуреними почуттями». Гадаю, мені краще трохи подрімати.

– Обов’язково, – погодився Ральф. – Ти справді маєш стомлений вигляд. І спасибі, що так смачно нагодувала нас. – Ральф нахилився й поцілував її в куточок рота. Луїза глянула на нього здивовано.

6.

Ральф вимкнув свій телевізор годин за шість, коли Лізетт Бенсон закінчила програму новин, поступившись місцем на екрані спортивному оглядачеві. Демонстрація протесту біля будинку Центру перейшла на другий план – головною новиною вечірнього випуску стала заява про те, що губернатор Грета Паверс вживала кокаїн, будучи студенткою коледжу, – і не додалося нічого нового, щоправда, тепер Дена Далтона представили як керівника організації «Друзі життя». Ральф подумав, що більш адекватним визначенням для Дена стало б «підставна особа». Чи перебуває ще Ед під наглядом поліції? Однак цікавіше – як ставляться роботодавці Еда до його фокусів у Деррі. Ральф вважав, що їх більше перейматиме те, що сталося сьогодні зранку, ніж побиття дружини місяць тому; він лише недавно прочитав, що лабораторії Гокінґа незабаром стануть п’ятим дослідницьким центром на північному сході країни, що займається ембріональними тканинами. Ймовірно, вони будуть не в захваті від повідомлення, що один зі співробітників-хіміків арештований за бомбардування будинку, де роблять аборти, ляльками, наповненими імітацією крові. А якби вони знали всю міру його божевілля…

«А хто ж оповість їм про це, Ральфе? Може, ти?»

Ні. Так далеко заходити він не збирався, принаймні, в цей час. На відміну від його походу в поліцейський відділок для розмови із Джоном Лейдекером про торішній інцидент, це було б схоже на цькування. Однаково що написати «Убити цю суку» поруч із фотографією жінки, чиї погляди не збігаються з твоїми.

«Усе це дурниці – хіба ти не розумієш?»

– Я нічого не розумію й не знаю, – відповів сам собі Ральф, підвівся і підійшов до вікна. – Я занадто утомився, щоб розуміти. – Але дивлячись із вікна на двох чоловіків, що виходили з «Червоного яблука», він справді зрозумів дещо, згадав щось, і його одразу кинуло в холодний піт.

Сьогодні вранці, коли Ральф вийшов з аптеки і його переповнило видовищне світіння аур – і відчуття переходу на інший рівень усвідомлення світу, – він нагадував собі знову й знову: насолоджуватися, але не вірити. Адже якщо він перейде цю тонку грань, то цілком може опинитися в одному човні з Едом Діпно. Ця думка майже навернула його на неясний асоціативний спогад, але феєрія аур відволікла, перш ніж він устиг навернутися. Зате тепер Ральф зрозумів: Ед теж говорив щось про бачення аур, чи не так?

«Ні – можливо, він і мав на увазі аури, але слово, яке він ужив, було «барви». Я майже певен у цьому. Це пролунало одразу ж після зізнання, що він усюди бачить трупики вбитих дітей, навіть на дахах. Він сказав…»

Ральф простежив, як двоє чоловіків сіли в старенький пікап, і подумав, що ніколи не зможе точно відтворити слова Еда; він занадто втомився. Потім, коли пікап від’їхав, залишаючи позаду хмару вихлопних газів, які нагадали Ральфу про яскраву бордову субстанцію, що виривалася з вихлопної труби хлібного фургона сьогодні вранці, той спогад справді прийшов.

– Ед сказав, що іноді світ сповнений барв, – повідомив Ральф порожній кімнаті, – але в певний момент усі барви стають чорними. – Гадаю, саме так він і сказав.

Близько, але чи все? Ральф вважав, що в просторікуваннях Еда було ще щось, але він не міг пригадати, що саме. Та й чи настільки це важливо?

Однак його нерви наполягали, що це надто важливо – холодок розтікався по спині, перетворюючись у смугу мерзлякуватої липкості.

Позаду задзвонив телефон. Обернувшись, Ральф побачив, що апарат окутаний хмарою лиховісного червоного світла, темно-червоного, кольору крові, що витекла з носа, й (півні, забіякуваті півні) півнячих гребенів.

«Ні, – простогнав його мозок. – О ні, Ральфе, не починай усе спочатку».

Із кожною новою треллю червона хмара навколо апарата ставала яскравішою, насиченішою, а в перервах між дзвінками темніла. За формою вона нагадувала серце з телефоном усередині.

Ральф замружився й знову розплющив очі – червона аура зникла. «Ні, просто зараз ти не можеш бачити її. Швидше за все, ти відігнав видіння зусиллям волі. Іноді так відбувається уві сні».

Йдучи до телефону, Ральф повторював собі: і самі аури, і здатність бачити їх – суцільне божевілля. І все ж це не так. Бо якщо це божевілля, звідки б він знав, що телефонує Ед Діпно?

«Дурниці, Ральфе. Ти вважаєш, що телефонує Ед, лише тому, що думав про нього… А через надмірну втому у твоїй голові цілковита плутанина.

Нумо, зніми слухавку, і ти зрозумієш. Швидше за все, телефонують із лікарні – довідатися, чому ти так давно не здавав аналіз крові, або агент хоче змусити тебе передплатити журнал або газету».

Але Ральф був упевнений у зворотному.

Він зняв слухавку і сказав «алло».

7.

Відповіді не було. Але хтось дихав у слухавку, Ральф чітко чув подих.

– Алло? – повторив він знову.

І знову переривчастий подих. Ральф уже збирався сказати: «Я кладу слухавку», коли голос Еда Діпно вимовив:

– Я дзвоню через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди.

Смуга холоду на спині перестала бути лінією, тепер уся спина від шиї до хрестця покрилася тонкою шкоринкою льоду.

– Привіт, Еде. Я бачив твій сьогоднішній виступ по телебаченню. – Єдина фраза, що спала на гадку. Ральф не просто тримав телефонну слухавку, він учепився в неї.

– Не звертай уваги, старий. Однак подумай про те, що я сказав. Сьогодні я удостоївся відвідування того детектива, що заарештував мене минулого місяця… Лейдекера. Узагалі, він щойно пішов.

Серце Ральфа тьохнуло, але не так сильно, як він гадав. Урешті-решт, те, що Лейдекер рано чи пізно відвідає Еда, не було несподіванкою, правда? Джон Лейдекер дуже зацікавився розповіддю Ральфа про подію біля аеропорту влітку 1992 року, адже так? Дуже навіть зацікавився.

– Невже? – рівним голосом вимовив Ральф.

– В інспектора Лейдекера виникла ідея, начебто я вважаю, що люди – або, можливо, якісь надприродні істоти – вивозять людські ембріони з міста на вантажівках і пікапах. Якесь марення, чи не правда?

Ральф, стоячи поруч із диваном, смикав телефонний провід і раптом помітив неясне червоне світіння, що виступає на проводі, немов піт. Світіння пульсувало в такт словам Еда.

– Ти ще зі шкільних часів спеціалізуєшся на вигадках, старий.

Ральф мовчав.

– Я не став ображатися на твій дзвінок у поліцію, після того як дав цій суці урок, якого вона цілком заслужила, – сказав Ед. – Я подумав, що це… Скажімо так, дідусева турбота. Або, можливо, ти розраховував, що вона буде дуже вдячна і дозволить тобі трахнути її? Ти, звичайно, старий, але на смітник тобі ще зарано. Може, ти гадав, що вона хоча б дозволить тобі взяти її пальцем?