Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 42 страниц)

– Але чи звертався він до тебе?

Ральф засунув тапок у задню кишеню штанів і похитав головою:

– Ні. Я так не думаю.

– Елен була в Громадському центрі сьогодні ввечері?

– Так. – Ральф згадав, який вигляд вона мала в Гай-Рідж – бліде обличчя й почервонілі від диму очі. «Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, – сказала вона. – Невже не зрозуміло?»

І тепер він справді розумів.

Ральф забрав у Луїзи фотографію, знову зім’яв її й підійшов до сміттєвої урни на розі Гарріс-авеню й Коссат-лейн.

– Ми візьмемо в них інше фото, щоб поставити його на нашу полицю над каміном. Менш формальне. А це… Я не хочу його.

Він жбурнув маленьку грудку в урну, але вітер, вибравши саме цей момент, підхопив фотографію Елен і Наталі своїм холодним подихом. Ральф і Луїза, немов загіпнотизовані, спостерігали за кружлянням знімка. Саме Луїза першою відвела очі. З легкою посмішкою на губах вона подивилася на Ральфа.

– Невже я почула від тебе алегоричну пропозицію руки і серця, чи я просто втомилася? – запитала вона.

Ральф відкрив було рот для відповіді, але на них налетів ще один порив вітру, такий сильний, що вони зажмурилися. Коли Ральф розплющив очі, Луїза вже піднімалася по пагорбу.

– Усе можливо, Луїзо, – сказав він. – Тепер я це знаю.

9.

Хвилин за п’ять ключ повернувся в замку вхідних дверей будинку Луїзи. Вона пропустила Ральфа вперед і щільно зачинила двері, залишаючи зовні вітряну, сердиту ніч. Ральф пройшов у вітальню й зупинився б тут, але його супутниця навіть не вагалася. І далі тримаючи його за руку, не захоплюючи його за собою (але, цілком очевидно, маючи намір це зробити, якщо він почне відставати), Луїза вказала на спальню.

Ральф глянув на неї. Луїза була спокійною… І раптом він знову відчув внутрішній спалах. Він спостерігав, як навколо неї сірою трояндою розцвітає аура. Усе ще зменшена, але поступово, усе виразніше відновлювана.

(– Луїзо, ти впевнена, що хочеш цього?)

(– Звичайно! Невже ти вважаєш, що після всього пережитого я, потріпавши тебе по щоці, відправлю додому?)

І раптом посміхнулася – грайливою бешкетною посмішкою:

(– І крім того, Ральфе, невже сьогодні ти відчуваєш у собі бажання? Скажи мені правду).

Ральф подумав, розсміявся й обійняв її. Губи Луїзи були ніжні й злегка вологі, як шкірка персика. Поцілунок, здавалося, пронісся по всьому його тілу, але відчуття в основному зосередилися на губах, нагадуючи слабкий розряд електричного струму. Коли їхні губи роз’єдналися, Ральф був збуджений дужче, ніж будь-коли… Але він відчував і неабияке роздратування.

(– А що, коли я скажу так, Луїзо? Що, коли я скажу, що в мене є бажання кохатися?)

Вона відступила на крок і оцінююче подивилася на нього, немов намагаючись вирішити, чи справді він хоче, чи це звичайна чоловіча бравада. І одночасно її руки скинулися до ґудзиків сукні. Коли Ральф заходився допомагати їй, він помітив чудову річ: Луїза знову мала молодший вигляд. Не на сорок, навіть при всій уяві, але не більше п’ятдесяти… Причому молодих п’ятдесяти. Звичайно, допоміг поцілунок, але найдивніше, що вона й не здогадувалась, коли скористалася послугою Ральфа, як раніше допомогою п’янички. І що в цьому поганого?

Луїза закінчила свою інспекцію, подалася вперед і чмокнула Ральфа в щоку:

(– Мені здається, пізніше в нас буде скільки завгодно часу, Ральфе, – але сьогоднішня ніч для сну).

Звичайно, вона права. П’ять хвилин тому Ральф згоряв від бажання – йому завжди подобався акт фізичного кохання, до того ж він давно вже був позбавлений цього задоволення. Але, як не дивно, спалах зник. Однак за цим Ральф не шкодував. Він знав, куди той подівся.

(– Гаразд, Луїзо, – сьогоднішня ніч для сну.)

Вона зникла у ванній, запрацював душ. За кілька хвилин Ральф почув, як Луїза чистить зуби. Як чудово довідатися, що вони в неї все ще є. За десять хвилин її відсутності Ральфу вдалося багато чого зняти з себе, хоча ниючий біль у ребрах сповільнив роздягання. Нарешті він упорався зі светром Мак-Ґоверна та з туфлями. Потім була сорочка, і він саме порався коло застібки ременя, коли з відкинутим назад волоссям з’явилася сяюча Луїза. Ральф був уражений її красою і раптово відчув себе занадто великим і дурним (не кажучи вже про старість). Вона була в довгій рожевій шовковій нічній сорочці, від рук плинув аромат крему. Чудовий запах.

– Дозволь, я допоможу, – сказала вона і швидко розстебнула ремінь, перш ніж він встиг що-небудь відповісти. – У рухах Луїзи не було нічого еротичного, вона діяла із вправністю жінки, що часто допомагала чоловікові одягатися й роздягатися в останній рік його життя.

– Ми знову опустилися вниз, – мовив Ральф. – Цього разу я навіть не відчув, як це відбулося.

– А я відчула, коли стояла під душем. І, взагалі ж, навіть зраділа. Дуже важко намагатися вимити голову крізь видиму ауру.

А на вулиці лютував вітер, трусив будинок і понуро завивав. Вони подивилися у вікно, і хоча знову перебували на рівні шот-таймерів, Ральф був упевнений, що Луїза розділяє його думки: десь там зараз Атропос, геть розчарований ходом подій, але не зломлений, закривавлений, але не скорений, принижений, але не знищений. «Тепер вони зможуть називати його Старим Одновухим», – подумав Ральф і зіщулився. Він уявив Атропоса, що гасає по наляканому, схвильованому містечку, немов астероїд, Атропоса, що крадеться й ховається, викрадає сувеніри і відрізає «мотузочки»… Інакше кажучи – знаходить розраду в роботі. Майже неможливо було повірити, що не так давно він, Ральф, сидів верхи на цьому створінні, орудуючи його ж власним скальпелем. «Де ж я набрався стільки мужності?» – дивувався він, але відповідь йому була відома. Відвагу він черпав від брильянтових сережок, просунутих у вуха створіння. Чи знав Атропос, що ці сережки стали його найбільшою помилкою? Можливо, ні. По-своєму лікар № 3 ще більший неук у мотиваціях учинків шот-таймерів, ніж Клото й Лахесіс.

Ральф обернувся до Луїзи і взяв її за руки:

– Я знову загубив твої сережки. Думаю, цього разу вони зникли на добро. Мені дуже шкода.

– Не вибачайся. Згадай, вони й так уже були загублені. І мене більше не хвилюють Гарольд і Дженет, тому що тепер у мене є друг, який прийде на порятунок, якщо люди неналежно поводитимуться зі мною або коли я просто злякаюся. Адже так?

– Так. Безсумнівно.

Луїза обійняла Ральфа, міцно пригорнулася до нього, і вони знову поцілувалися. Цілком очевидно, що вона нічого не забула про поцілунки, до того ж Ральфові здалося, що в цій сфері вона була добре обізнана.

– Роздягайся і йди під душ.

Ральф хотів було сказати, що моментально засне, як тільки до його голови торкнуться струмені теплої води. Але тут Луїза додала дещо, від чого він поспішно змінив своє рішення.

– Не ображайся, але від тебе пахне, особливо від рук. Точно так само пахло від рук мого брата Віка, коли він цілими днями чистив рибу.

За дві хвилини Ральф уже стояв під душем, намилившись від голови до п’ят.

10.

Коли Ральф вийшов з ванної, Луїза сховалася під двома пуховими ковдрами. Виднілося лише її обличчя, та й то починаючи від носа. Ральф бігцем перетнув кімнату, соромлячись худих ніг і великого живота. Він відкинув ковдру і швидко пірнув під неї, завмерши, коли прохолодні простирадла торкнулися розпашілої від води шкіри.

Луїза відразу ж сковзнула на його бік ліжка й оповила Ральфа рукою. Він, уткнувшись обличчям в її волосся, дозволив собі розслабитися. Було просто чудово лежати поряд із Луїзою під теплою ковдрою, коли надворі завивав вітер, трясучи скло в рамах. Однаково що в раю.

– Хвалити Бога, що в моїй постелі чоловік, – сонно мовила Луїза.

– Хвалити Бога, що це я, – відгукнувся Ральф, а вона розсміялася.

– Як твої ребра? Може, принести тобі аспірин?

– Не треба. Я певен, що вранці біль відновиться, але зараз теплий душ сотворив диво. – Думка про те, що може й чого не може статися вранці, розбудила питання, яке дрімало десь у голові, чекаючи, мабуть, свого часу.

– Луїзо?

– М-м-м-м?

Подумки Ральф побачив, як він схоплюється в темряві, глибоко втомлений, але абсолютно не сонний (безсумнівно, це було одним з найжорстокіших світових парадоксів), як тільки на електронному годиннику з’являються цифри 3.47 або 3.48, і кожна година триває так довго, що за цей час можна побудувати величну піраміду Хеопса.

– Як ти гадаєш, ми будемо спати всю ніч? – запитав він.

– Так, – упевнено відповіла Луїза. – Гадаю, тепер ми будемо спати дуже добре.

І за мить Луїза вже спала.

11.

Ральф не спав ще хвилин п’ять, обіймаючи жінку, вдихаючи чудовий аромат, що виходив від її теплого тіла, розкішного й гладенького, на дотик мов шовк, – іще дивовижнішого, ніж події, що привели його сюди. Ральфа переповнювало глибоке, старе як світ, солодке почуття, пізнаване, але наразі безіменне, – можливо, тому, що воно так давно зникло з його життя.

Надворі завивав вітер – глухий, порожній звук у ринві, немов найбільший у світі хлопчисько – Нірвана – дув у горлечко найбільшої у світі пляшки, і Ральфові здалося, що, можливо, у житті немає нічого кращого, ніж лежати в м’якому ліжку, обіймаючи сплячу жінку, коли осінній вітер стогне зовні твого раю.

Але все-таки було й краще – принаймні одне, – відчуття засинання, м’якого занурення в прекрасну ніч, сковзання в потік невідомого, – так каное зісковзує зі стапеля й плавно рухається по водах широкої, величної ріки в яскравий сонячний день.

«Із усіх речей, які привносять радість у наші шот-таймерівські життя, сон, вочевидь, найкращий», – подумав Ральф.

І знову на вулиці бушував вітер (тепер його завивання чулося оддалік), а коли Ральф відчув, що хвилі величезної ріки прийняли його, він нарешті зміг визначити почуття, яке охопило його, коли Луїза, оповивши його рукою, легко й довірливо, немов дитина, заснула поруч. У цього переживання безліч імен – мир, безтурботність, здійснення мрій, – але тепер, коли дує вітер, а Луїза злегка похропує уві сні, Ральфові здалося, що це одна з тих рідкісних речей, які відомі, але абсолютно не поіменовані: структура, аура, можливо, цілий рівень існування в потоці буття. Це був ніжний і гладенький червонясто-брунатний спокій; це тиша після виконання важкого й такого важливого завдання.

Коли знову подув вітер, доносячи віддалені звуки сирен, Ральф його не почув. Він спав. Йому приснилося, що він вставав у туалет, і він припускав, що то був не сон. Йому снилося, що вони з Луїзою повільно, солодко, чудово кохалися, і це також цілком могло виявитися не сном. Якщо й були інші сни або моменти пробудження, він їх не пам’ятав, і на цей раз не було ніякого різкого підйому о третій або четвертій ранку. Вони проспали – іноді самі, але частіше пригорнувшись один до одного – до сьомої години суботнього вечора, майже двадцять дві години, і цим усе сказано.

Із заходом сонця Луїза приготувала сніданок – чудові пишні оладки, бекон, смажену картоплю. Поки вона клопотала на кухні, Ральф намагався напружити м’яз, захований глибоко в мозку, – викликати спалах. Але в нього не вийшло. Коли спробувала Луїза, у неї теж нічого не вийшло, хоча Ральф міг заприсягтися, що на мить вона спалахнула, і він побачив газову плиту просто крізь неї.

– Це на краще, – зробила висновок Луїза, розставляючи тарілки.

– Напевно, – погодився Ральф, і далі вважаючи, однак, що в нього усе вийшло б, якби він замість персня, відібраного в Атропоса, загубив перстень, подарований Керолайн, – його мучило відчуття, що якийсь короткий, але значний відрізок його життя викреслений назавжди.

12.

А після двох ночей глибокого сну аури теж почали бліднути. Наступного тижня вони зникли повністю, і Ральф почав думати про те, чи не приснилося йому все це в дивовижному сні. Він знав, що це не так, але все важче й важче було вірити в це знаття. Звичайно, на правій руці залишився шрам, але й тут Ральф сумнівався, чи не походить він із тих років, коли в його волоссі не блищала сивина. Але в глибині душі він і далі вірив, що старість – це міф, або сон, або щось, призначене для людей, не таких особливих, як він.

Епілог
Ява Вісника Смерті (II)

Куди не гляну – бачу її скрізь,

Мов тінь, що покрізь ніч до мене суне.

І я спинюсь і чую: щось живе

Скрадається, – то що мені робити?!

На стежці спотикаючись, посуну

Наосліп я звідтіль, гілки в обличчя

Кидатимуться… Але що з того —

Та тінь не поспішає, вона певна:

Убивства час уже невідворотний, —

Чого ж бо квапитись…

Стівен Добінс. Прагнення

Якби я крила мав – над містом тебе проніс би,

Якби я гроші мав – подарував би тобі місто,

Якби я сили мав – я б тебе порятував,

Шлях би тобі освітив – якби я свічку мав,

Шлях би тобі освітив – якби я свічку мав.

Майкл Мак-Дермотт. Свічка

1.

Другого січня 1994 року Луїза Чесс стала Луїзою Робертс. До вівтаря її вів син Гарольд. Дружина Гарольда не прибула на церемонію одруження, вона залишилася в Банґорі. Ральф підозрював, що в неї бронхіт. Однак він вирішив тримати свої підозри при собі, не вельми й розчарований відсутністю Дженет Чесс. Боярином нареченого був детектив Джон Лейдекер, усе ще з гіпсовою пов’язкою на правій руці, однак інших свідчень обставин, за яких він мало не наклав головою, не було. Лейдекер провів чотири дні в глибокій комі, але він розумів, що йому дуже пощастило: крім колег, що були разом з ним під час вибуху, жертвами стали ще шестеро поліцейських, причому двоє входили в команду самого Лейдекера.

Дружкою нареченої була Сімона Кастонья, а тост на святковій церемонії виголошував чоловік, який полюбляв повторювати, що його звуть Джо Вайзер і що тепер він став старший і мудріший. Тріґер Вашон розродився плутаною, але щиросердою тирадою, закінчивши її таким побажанням: «Нехай вони проживуть до ста п’ятдесяти й ніколи не знають ревматизму й запорів!» Коли Ральф і Луїза, у волоссі якої все ще біліли зернятка рису, вийшли з будинку для прийомів, до них підійшов старий чоловік з високим чолом у хмарині білого пухнастого волосся. У руках у нього була книжка.

– Вітаю, Ральфе, – сказав він. – Вітаю, Луїзо.

– Спасибі, Доре, – подякував Ральф.

– Нам не вистачало тебе, – завважила Луїза. – Хіба ти не одержав запрошення? Фей сказав, що він віддав його тобі.

– Звісно, Фей передав мені запрошення. Так, але я не ходжу на заходи, якщо вони проводяться в приміщенні. Занадто тісно. А на похоронах ще гірше. Ось, це для вас. Я не загорнув, тому що мій артрит загострився.

Ральф прийняв подарунок. Це виявилася збірка віршів «Звірі домовилися». Прізвище поета – Стівен Добінс – викликало в Ральфа холодок, але він не розумів, чому саме.

– Спасибі, – подякував він Дорренсу.

– Звичайно, це гірше, ніж його останні твори, але вірші однаково чудові. Добінс дуже добре пише.

– Ми будемо читати їх один одному під час медового місяця, – сказала Луїза.

– Чудовий час для поезії, – завважив Дорренс. – Можливо, найкращий. Я певен, що разом ви будете дуже щасливі.

Старий пішов собі, потім обернувся:

– Ви зробили дуже важливу справу. Лонґ-таймери залишилися задоволені.

Він пішов. Луїза глянула на Ральфа:

– Про що він говорив? Ти знаєш?

Ральф похитав головою. Він не знав, однак у нього виникло відчуття, що він повинен знати. Шрам на руці почав поколювати, викликаючи сверблячку глибоко під шкірою.

– Лонґ-таймери, – протягнула жінка. – Можливо, він мав на увазі нас, Ральфе, – зрештою, навряд чи нас можна назвати неопереними пташенятами.

– Може, саме це він і мав на увазі, – погодився Ральф, але він знав й інше… І в її очах теж таїлося глибоке розуміння.

2.

У той же день, коли Ральф і Луїза виражали свою згоду на спільне життя, п’яничка із зеленою аурою – у якого справді був дядько, що жив у Декстері, хоча той і не бачив свого племінника-невдахи уже років п’ять або навіть більше, – брів по Строуфорд-парку, мружачи очі від снігу, який так сліпуче сяяв під яскравим сонцем. Він шукав пляшки, які можна буде здати. Чудово, якби грошей вистачило на пінту віскі, але не зашкодить і пінта дешевого вина.

Неподалік від кабіни чоловічого туалету він помітив яскравий блиск металу. Можливо, це всього лише сонце, відбите від пляшкової пробки, але такі речі обов’язково потрібно перевіряти. Може, десять центів… Хоча п’яничці здалося, що предмет блиснув золотом. Він…

– Боже праведний! – вигукнув чоловік, підбираючи обручку, яка загадковим, майже містичним чином опинилася на снігу. Він підніс перстень ближче, щоб розгледіти напис, вигравіруваний з внутрішнього боку: «Е.Д. – Е.Д. 5-8-87».

Пінта? Ні, чорт забирай. Це маля забезпечить йому цілу кварту. Кілька кварт. Можливо, він тиждень зможе пити квартами.

Перебігаючи через перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт (саме тут Ральф Робертс одного разу мало не знепритомнів), п’яничка не помітив, що наближається автобус. Водій побачив жебрака, але колеса автобуса потрапили на крижану доріжку.

П’яничка так ніколи й не довідався, що збило його. Ось він вибирав між «Олд Кроу» і «Олд Ґренд-Дед», а за мить уже був у темряві, яка чекає на всіх. Перстень, скотившись по водостічній канаві, провалився крізь ґрати й залишився там надовго, дуже надовго. Але не назавжди. У Деррі речі, які щезли в стічній канаві, можуть – частенько це закінчується неприємностями – підніматися нагору.

3.

Після цього Ральф і Луїза не жили щасливо вічно.

У світі шот-таймерів ніщо не триває вічно, щастю або нещастю приходить кінець – факт, чудово відомий Клото й Лахесісу. Ральф і Луїза справді прожили щасливо якийсь час. Ніхто з них не заявляв, що це найщасливіші роки в їхньому житті, адже вони згадували своїх колишніх партнерів по сімейному життю з любов’ю й ніжністю, але в глибині душі обоє вважали ці роки найщасливішими. Ральф не був певен, що пізнє кохання – найбільш багате кохання, але думав, що саме така любов найдобріша і найвиповненіша.

«Наша Луїза», – частенько повторював він, посміюючись. Луїза робила вигляд, що сердиться, але це було вдаванням – вона бачила вираз його очей, коли Ральф вимовляв ці слова.

У їхній перший різдвяний ранок як чоловіка й дружини (вони вирішили жити в затишному будиночку Луїзи, а будинок Ральфа виставили на продаж) Луїза подарувала Ральфові цуценя гончої.

– Я ледь не передумала перед самою покупкою. Кажуть, тварин дарувати не треба, але щеня було таким милим у вітрині зоомагазину… І таким сумним… Якщо воно тобі не подобається або ти не хочеш провести решту зими, навчаючи його всіх собачих премудростей, так і скажи. Ми знайдемо кого-небудь…

– Луїзо, – перебив її Ральф, зводячи брову й сподіваючись, що це нагадує іронічну манеру Білла Мак-Ґоверна, – ти занадто багато базікаєш.

– Невже?

– Так. Так буває завжди, коли ти нервуєш. Не хвилюйся, мені дуже сподобалася ця панночка. – І його слова зовсім не були перебільшенням, Ральф одразу ж полюбив це чорне з підпалинами цуценя.

– А як ти її назвеш? – запитала Луїза.

– Розалі, – відповів Ральф.

4.

Наступні чотири роки виявилися дуже вдалими для Елен і Наталі Діпно. Якийсь час вони скромно жили у східній частині міста в квартирці, яку змогли винайняти на платню Елен. Їхній будинок на Гарріс-авеню був проданий, але гроші пішли на оплату величезних рахунків. Потім у червні 1994 року Елен несподівано одержала страховку… а вітром, що приніс гроші,[64]64
  Windfall (англ.) – це і плід, збитий вітром, і несподівано отримані гроші (гра слів).


[Закрыть] виявився Джон Лейдекер.

Спершу «Східна страхова компанія» відмовилася виплачувати страховку Еда Діпно, стверджуючи, що він пішов із життя з власної волі. Потім, після численних розмов і переконань, вони дійшли певної угоди. Їх переконав приятель Джона Лейдекера по грі в покер Говард Геймен. У вільний від гри в карти час Геймен був юристом, який отримував задоволення від боротьби зі страховими компаніями.

Лейдекер випадково зустрівся з Елен у лютому 1994 року в будинку Ральфа й Луїзи і був надзвичайно захоплений («Те, що сталося зі мною, ніколи не було любов’ю у звичайному розумінні цього слова, – пізніше оповідав він Ральфові й Луїзі, – але, мабуть, воно й на краще, з огляду на те, як усе воно вийшло»). Він познайомив Елен із Гейменом, бо був упевнений в тому, що страхова компанія намагається обманути її. «Ед збожеволів, а не вчинив самогубство», – сказав Лейдекер і стверджував це навіть тоді, коли Елен вручила йому його капелюха і вказала на двері.

Після того як Говард Геймен звинуватив «Східну страхову компанію» в усіх мислимих і немислимих гріхах, Елен одержала чек на сімдесят тисяч доларів. Пізньої осені 1994 року більшу частину цих грошей Елен витратила на купівлю садиби на Гарріс-авеню, через три будинки від її колишнього житла і якраз навпроти Гаррієт Бенніґен.

– Мені ніколи не подобалося жити в східній частині міста, – якось у листопаді того ж року зізналася Елен Луїзі. Жінки поверталися з парку. Наталі дрімала у візочку, присутність маляти виказував лише кінчик рожевого носика і хмарина холодного подиху, що виривалася з-під величезної шапочки, власноруч зв’язаної Луїзою. – Увесь час я мріяла про Гарріс-авеню, мені навіть снилося це місце. Хіба не безумно?

– Не думаю, що сни коли-небудь бувають божевільними, – відповіла Луїза.

Елен і Джон Лейдекер зустрічалися більшу частину літа, але ні Ральф, ні Луїза не здивувалися, коли залицяння раптом припинилися після Дня праці,[65]65
  Перший понеділок вересня.


[Закрыть] як і тому, що на строгій блузці бібліотечного працівника Елен з’явився рожевий трикутник, приколений англійською шпилькою. Можливо, Ральф і Луїза не здивувалися, тому що прожили доволі довго й багато чого побачили на своєму віку, – чи, можливо, на якомусь глибинному внутрішньому рівні вони й далі бачили аури, що оточують людей і предмети й відкривають вхід у таємне місто прихованих змістів і завуальованих мотивів.

5.

Після переїзду Елен на Гарріс-авеню Ральф і Луїза частенько доглядали за Наталі, неймовірно насолоджуючись цим. Наталі була дитиною, яка могла б стати вінцем їхнього шлюбу, якби вони одружилися років на тридцять-сорок раніше. Найхолодніші, найпохмуріші зимові дні ставали теплішими і яскравішими, коли приходила Наталі, схожа на ведмежа у своєму рожевому зимовому комбінезончику з рукавичками, що звисали на тасьмах.

– Пливіт, Лальфе! Пливіт, Лиїза! Я плийсла до вас!

У червні 1995 року Елен купила старе «вольво», до якого прикріпила девіз: «ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН ЖІНЦІ ТАК САМО, ЯК РИБІ ВЕЛОСИПЕД». Це твердження анітрохи не здивувало Ральфа, але коли він бачив напис, йому завжди ставало сумно. Іноді він думав, що найжахливішою спадщиною, яку залишив Ед своїй удові, було саме це зовсім не смішне твердження, і коли він бачив напис, то згадував Еда в той літній день, коли, вийшовши з «Червоного яблука», він пішов з’ясовувати з ним стосунки. Пригадував, як Ед сидів без сорочки, а на лінзах його окулярів засохли краплі крові. Як Ед подався вперед, дивлячись на Ральфа розумними очами, і сказав, що коли дурість досягає певного рівня, з нею стає дуже важко жити.

«А потім почало відбуватися щось жахливе», – іноді думав Ральф. Але він уже не міг згадати, що саме сталося, хоча, можливо, це й на краще. Однак провал у пам’яті (якщо лише це був провал) ніяк не впливав на його впевненість у тому, що з Елен вчинили дуже недобре… Що примхлива, абсурдна доля прив’язала порожню консервну банку до її хвоста, а вона навіть не знає цього.

6.

За місяць після того, як Елен купила «вольво», з Феєм Чепіном стався серцевий приступ, коли він складав попередній список учасників «злітно-посадочного» турніру. Його забрали в міську лікарню Деррі, де він і помер через сім годин. Ральф відвідав Фея незадовго до смерті, і коли він побачив номер палати – 315, – його охопило гостре відчуття deja-vu. Спершу він вирішив: це все через те, що Керолайн відійшла у кращий світ в сусідній палаті, але потім Ральф згадав, що Джиммі В. помер у цій же. Вони з Луїзою відвідали Джиммі саме перед його смертю, Ральф тоді ще подумав, що Джиммі впізнав їх обох, хоча й не був упевнений в цьому, – спогади про ті часи, коли він уперше почав по-справжньому звертати увагу на Луїзу, були доволі туманними. Він припускав, що почасти завинило тут кохання, а почасти – старість, але, можливо, в основному безсоння – він добряче настраждався від цього після смерті Керолайн, хоча зрештою безсоння вилікувалося само собою, як це буває іноді в житті. І все-таки йому здавалося: щось

(вітаю тебе, жінко, вітаю тебе, чоловіче, ми чекали на вас)

абсолютно неординарне відбулося в цій палаті, а коли Ральф узяв висохлу, знесилену руку Фея в свою й посміхнувся, дивлячись у його перелякані, збентежені очі, в голову йому прийшла дивна думка: «Зараз вони вгорі, у кутку кімнати, і спостерігають за нами».

Він глянув угору. В кутку, звичайно, нікого не було, але на якусь мить… На одну мить…

7.

Життя між 1993 і 1998 роками тривало так, як воно завжди протікає в містечках, подібних до Деррі: квітневі бруньки перетворювалися на барвисте жовтневе листя, у середині грудня в будинках запалювалися різдвяні ялинки, а на початку січня їх викидали, і сріблистий «дощик» сумно звисав з ялинових гілок; діти з’являлися на світло через вхідні двері, а старі йшли на вихід. Іноді виходом користувалися й зовсім молоді люди.

У Деррі минуло п’ять років стрижок і хімічних завивок, весняних гроз і випускних шкільних балів, кави й сигарет, шикарних обідів у «Бухточці Паркера» і гот-доґів нашвидкуруч на футбольному полі. Дівчатка й хлопчаки закохувалися, п’яні випадали з машин, а «міні» вийшло з моди. Люди лагодили дахи своїх будинків і під’їзні доріжки. Старі ледарі вилітали з насиджених місць, а на їхні посади призначали нових ледарів. Таке було життя, що часто не приносить задоволення – іноді жорстоке, зазвичай нудне, рідко гарне, ще рідше просто чудове. Час збігав, а життя ішло своїм звичаєм.

Ранньої осені 1996 року Ральф вирішив, що в нього рак прямої кишки. Він помічав сліди крові у своїх випорожненнях, і коли нарешті зважився піти на прийом до лікаря Пікарда (він замінив лікаря Літчфілда, на радість багатьом), то подумки вже бачив лікарняне ліжко й хіміотерапію. Але замість раку в Ральфа виявився звичайний геморой, який, за незабутнім висловом Пікарда, «показав свою голівку».

Лікар прописав Ральфові свічі, які той і пішов купити в «Райт-Ейд». Джо Вайзер, прочитавши рецепта, від усього серця посміхнувся Ральфові.

– Зле, – сказав він, – зате тепер відпала проблема з раком прямої кишки, правда?

– Та я ніколи й не думав про рак, – зніяковіло заперечив Ральф.

Якось узимку 1997 року Луїза вбила собі в голову, що їй неодмінно хочеться спуститися з пагорба в Строуфорд-парку на саночках Наталі Діпно. Вона летіла вниз «швидше, ніж свиня по слизькому настилу» (цей перл належав Дону Візі, того дня він випадково опинився поруч і спостерігав за спуском), і врізалася в кабінку жіночого туалету. Луїза розбила коліно й потягнула спину, і хоча Ральф розумів, що цього робити не можна, він заливався сміхом по дорозі в кабінет невідкладної допомоги. Той факт, що Луїза, незважаючи на біль, і сама реготала до упаду, зовсім не допоміг Ральфові взяти себе в руки. Він сміявся, поки сльози не покотилися по щоках, йому навіть здавалося, що в нього ось-ось буде удар. Вона шалено нагадувала «нашу Луїзу», несучись униз із пагорба, схрестивши ноги на взір йогів з містичного Сходу, і мало не перевернула туалетну кабінку, врізавшись у неї. До весни Луїза повністю оправилася, хоча в дощову погоду коліно давало про себе знати, і її насправді втомили питання Дона Візі, чи не падала вона ще в яку-небудь убиральню останнім часом.

8.

Зазвичай, життя протікає, як то кажуть, поміж рядків і за полями. Це те, що відбувається, поки ми обмірковуємо різні плани, відповідно до тієї або іншої мудрої поради. І якщо життя й було особливо гарним для Ральфа Робертса, то лише тому, що він не будував ніяких планів. Він просто жив. Ральф приятелював із Джоном Лейдекером і Джо Вайзером. але найкращим другом усі ці роки залишалася його дружина. Вони майже всюди ходили разом, у них не було секретів одне від одного, а сварилися вони так рідко, що правильніше сказати – ніколи. До того ж у Ральфа були його гонча Розалі, улюблене крісло-гойдалка, яке колись належало містерові Чессу, а тепер стало його улюбленим, і майже щоденні візити Наталі (яка називала їх уже Ральфом і Луїзою, а не Лальфом і Лиїзою). До того ж Ральф був здоровий, – чого ще бажати? Звичайне життя, насичене звичайними шот-таймерівськими перемогами й поразками, і Ральф щиро насолоджувався ним до середини березня 1998 року, коли, прокинувшись якось уранці й глянувши на годинника, побачив, що всього 5.49.

Він тихенько лежав поруч Луїзи, не бажаючи тривожити дружину, і роздумував, що ж розбудило його.

«Тобі це відомо, Ральфе».

«Ні, абсолютно».

«Ні, відомо. Слухай».

І він слухав. Слухав дуже уважно. І за якийсь час він почув це в стінах: тихе, м’яке постукування хронометра – розмірене наближення Вісника Смерті.

9.

Наступного ранку Ральф прокинувся о 5.47, а ще за добу о 5.44.

Сон його малів крапля за краплею, хвилина за хвилиною, поки зима поступово послабляла свою хватку, дозволяючи весні знову знайти дорогу в Деррі. До травня вже звідусіль чулося постукування хронометра Вісника Смерті, однак Ральф розумів, що виходить воно з одного й того ж місця, але видозмінюється – як управний черевомовець, змінює свій голос. Колись постукування виходило з Керолайн. Тепер воно виходило з нього.

Ральф не відчував уже того жаху, який охопив був його тоді, коли йому здалося, що в нього рак, або розпачу, як при давніх приступах безсоння. Він частіше втомлювався, і йому все важче було зосереджуватися й згадувати навіть найпростіші речі, але все це Ральф сприймав спокійно.

– Ти добре спиш? – якось запитала його Луїза. – У тебе під очами з’явилися темні кола.

– Це через допінг, – відповів Ральф.

– Ах ти, старий пустуне!

Ральф пригорнув Луїзу:

– Не тривожся за мене, люба, – я сплю стільки, скільки треба.

А за тиждень він прокинувся о 4.02 ранку від ниючого болю, який кинджалом пронизував руку, – боліло в унісон постукуванню Вісника Смерті, який був не більше, але й не менше, ніж биттям його серця. Але це нове відчуття не було його серцем, принаймні Ральф так не вважав – немов хтось уживив розжарену нитку в плоть правої руки.

«Це шрам, – подумав він, а потім: – Ні, це обіцянка. Час виконання обіцянки майже наспів».

«Якої обіцянки, Ральфе? ЯКОЇ обіцянки?»

Він не знав.

10.

Якось на початку червня в гості до Робертсів прийшли Елен і Наталі, щоб розповісти про поїздку в Бостон з «тіткою Мелані», касиркою в банку, яка стала близькою подругою Елен. Елен і тітка Мелані брали участь у якихось феміністичних зборах, а Наталі тим часом спілкувалася з малятами в дитячому денному центрі. Відтак тітка Мелані поїхала до Нью-Йорка, а потім і до Вашингтона у своїх феміністських справах, а Елен і Наталі ще кілька днів знайомилися з Бостоном.