Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 42 страниц)

Розділ восьмий

1.

Пляж виднівся довгим білим обрамленням яскраво-синього моря, немов оборка з білого шовку в кокетки на подолі; і він був абсолютно порожній, лише круглий предмет лежав на піску метрів за сімдесят. Цей круглий предмет вселяв Ральфові страх, одночасно глибокий і необгрунтований.

«Не підходь до нього близько, – наказав він собі. – У ньому таїться щось погане. Щось по-справжньому погане. Це чорний пес, що виє на повний місяць, кров у раковині, ворон, що сів на жердину перед дверима. Ти не хочеш підходити до нього ближче, Ральфе, і в тебе немає необхідності наближатися до нього. Тому що все це відбувається в одному з усвідомлених снів Джо Вайзера. Якщо захочеш, ти можеш просто повернути назад і піти собі».

Ось лише ноги й далі вели його вперед, отже, цілком можливо, що це був не усвідомлений сон. І, вочевидь, не вельми приємний. Бо що ближче Ральф підходив до предмета на пляжі, то менше той предмет скидався на баскетбольний м’яч.

І все ж це був один із найбільш реальних Ральфових снів, і сам факт усвідомлення того, що це сон, робив його ще більш реальним. І осмисленим. Він відчував голими ступнями чистий, теплий, сипучий пісок; він чув рокотання хвиль, що втрачали силу, накочуючись на пологий берег, де пісок поблискував, як волога засмагла шкіра; він вдихав запах солі й морських водоростей – терпкий сумний аромат, що навіює спогади про літні канікули, проведені в Олд-Орчард-Біч у ті далекі часи, коли він був ще дитиною.

«Гей, старий, якщо вже ти не можеш змінити цей сон, гадаю, тобі варто скористатися катапультою й вистрибнути з нього – інакше кажучи, розбудити себе, причому зробити це негайно».

Ральф пройшов половину відстані до предмета, що лежав на пляжі, і вже не залишалося жодних сумнівів у тому, що це – не баскетбольний м’яч, а голова. Хтось закопав у пісок людську істоту аж до підборіддя… І Ральф раптом зрозумів, що настає приплив. Він не вистрибнув зі сну; він побіг. І в цей момент піна прибою торкнулася голови. Вона відкрила рота і закричала. Ральф одразу ж упізнав голос, хоч і спотворений криком. Це був голос Керолайн.

Ще одна піниста хвиля накотила на пляж, обмивши волосся, що прилипло до мокрих щік. Ральф побіг швидше, розуміючи, що напевно спізниться. Приплив обганяв його. Вода затопить голову швидше, ніж йому вдасться визволити закопане тіло з піску.

«Не треба рятувати її, Ральфе. Керолайн уже мертва, і це сталося не на пустельному пляжі. Це сталося в палаті № 317 міської лікарні Деррі. Ти був поруч до кінця, а звук, який ти чуєш, це не прибій, а дощ зі снігом, що стукає у вікно. Пам’ятаєш?»

Він пам’ятав, але однаково побіг ще швидше, залишаючи позад себе хмари піску.

«Ти ж не добіжиш до неї; хіба ти не знаєш, як це буває уві сні? Кожна річ, до якої прагнеш, перетворюється на щось інше».

Ні, у вірші мовилося інакше… Але як? Ральф не був упевнений. Зараз він пам’ятав лише те, як вірш закінчувався: оповідач сліпо тікав від чогось мертвого

(Обертаючись через плече, я бачив обриси),

що переслідувало його в лісі… переслідувало і наздоганяло.

І все-таки він наближався до темного обрису на піску. І він не перетворився ні на що інше, і коли Ральф упав на коліна перед Керолайн, він одразу зрозумів, чому не міг упізнати свою дружину: щось жахливе відбулося з її аурою. Вона прилипла до шкіри Керолайн, як огидний брудний мішок. Тінь Ральфа впала на неї, і Керолайн одразу ж закотила очі, як кінь, що розбився, стрибаючи через високий бар’єр.

Вона дихала жахливо прискорено, і при кожному видиху з її ніздрів видувалася чорно-сіра аура. Її «мотузочка», що перетворилася на лахміття, була пурпурно-чорна – кольору гнійної рани. Коли Керолайн відкрила рота, щоб закричати знову, неприємна палахкотлива субстанція злетіла з її губ, зникнувши так стрімко, що Ральф ледь уловив її присутність.

«Я врятую тебе, Керол!» – крикнув він. Упавши на коліна, він кинувся розгрібати пісок навколо голови, так собака риє землю, щоб дістати заховану кістку… І коли йому на думку спало це порівняння, Ральф зрозумів, що Розалі – собака, що робить обхід Гарріс-авеню в ранкові години, – сидить біля його дружини. Невже це його думка матеріалізувала собаку? Він побачив, що Розалі теж оточена такою ж огидною чорною аурою. Між передніми лапами в неї була затиснута зникла панама Білла Мак-Ґоверна, яка мала такий вигляд, начебто Розалі добряче повеселився, гризучи її, відколи панама перемінила власника.

«Ось куди поділася панама», – подумав Ральф, потім повернувся до Керолайн і заходився рити ще швидше. І все ж йому вдалося звільнити лише одне плече.

«Покинь мене! – крикнула Керолайн. – Не забувай, я вже мертва! Стеж за людиною в білому, Ральфе! Це…»

Хвиля, скляно-зелена, з білою піною, зметнулася на висоту трьох метрів. Вона прокотилася по піску, обдавши холодом Ральфові яйця і ховаючи голову Керолайн під пінистою шапкою. Коли хвиля відступила, Ральф закричав од жаху, звернувши погляд до байдужого синього неба. Відступаюча хвиля за лічені секунди проробила те, на що радіації знадобився місяць, – вона забрала волосся Керолайн, зробивши її лисою. І німб над її головою, у тому місці, з якого виходила «мотузочка», випирав.

«Ні, Керолайн!» – заволав Ральф, розгрібаючи пісок ще швидше. Той ставав усе вологішим і важчим.

«Покинь мене, – сказала Керолайн. З кожним словом із її рота вилітала чорно-сіра хмарина. – Це пухлина мозку, її не оперують, тому не витрачай час на цю частину сну. Якого біса, тернистий і довгий шлях в Едем, любий, так що не витрачай себе на дрібниці. Але тобі необхідно стежити…»

«Керолайн, я не розумію, про що ти говориш!»

Ще одна хвиля обдала Ральфа по пояс, знову ховаючи голову Керолайн. Коли хвиля відступила, горбисте місце на німбі Керолайн почало відкриватися.

«Дуже скоро ти все зрозумієш», – сповістила Керолайн, а потім пухлина на її голові луснула зі звуком, подібним до удару молотка по шматку м’яса. Кривавий серпанок зметнувся в чисте повітря, що пахло морською сіллю, і полчища чорних жуків завбільшки з таргана почали виповзати з неї. Ральф ніколи не бачив нічого схожого – навіть уві сні це викликало майже істеричну відразу. Йому хотілося втекти, залишивши Керолайн саму, але він застиг на місці, настільки вражений тим, що відбувається, що не міг навіть поворухнути пальцем, не те що підвестися з колін.

Частина чорних жуків знову забралася в Керолайн через чорну діру її відкритого криком рота, але більшість збігала вниз по щоках і плечу на мокрий пісок. Їхні сповнені звинувачення злі зіниці були прикуті до Ральфа. «У всьому винен тільки ти, – здавалося, говорили вони. – Ти міг урятувати її, Ральфе, якби був кращим».

«Керолайн!» – крикнув Ральф. Він простягнув до неї руки, тоді відсмикнув, злякавшись чорних жуків, які й далі струменіли з її голови. А позаду у своєму маленькому «конверті» темряви сиділа Розалі, похмуро дивлячись на нього із затиснутим тепер у зубах порваним chapeau[29]29
  Капелюх (фр.).


[Закрыть] Мак-Ґоверна.

Одне око Керолайн випало, скотившись на мокрий пісок, немов грудочка ожинового желе. Жуки тепер виривалися з порожньої очниці.

«Керолайн! – кричав Ральф. – Керолайн! Керо…»

2.

– …лайн! Керолайн! Кер…

Зненацька, у момент усвідомлення того, що сон закінчився, Ральф упав. Повністю отямився вже на підлозі спальні. Йому вдалося зм’якшити падіння, витягнувши руку вперед, – можливо, у такий спосіб він позбавив себе сильного удару головою, однак спровокував спалах болю в лівому боці під пов’язкою. І все ж біль пересилював почуття страху, відрази, жаху, хворобливої туги – але найбільше переповнювало його відчуття вдячності. Кошмар – без сумніву, найжахливіший сон із усіх, що снилися йому, – закінчився, і він знову був у світі реальних речей.

Ральф зняв напіврозстебнуту піжамну куртку, перевірив, чи не просочилася кров крізь пов’язку, тоді сів. Ці дії вичерпали його останні сили; думка про те, щоб піднятися – навіть для того, щоб знову лягти в ліжко, – зараз була нездійсненною. Можливо, трохи пізніше, коли його завмираюче в паніці серце трохи заспокоїться.

«Чи можуть люди вмерти від того, що їм приснився кошмар?» – думав Ральф і у відповідь почув голос Джо Вайзера:

«Звичайно, можуть, Ральфе, хоча патологоанатоми, які роблять розтин, у графі “Причина смерті” воліють писати “Самогубство”».

Тремтячи від пережитого уві сні, Ральф сидів на підлозі, обхопивши коліна правою рукою. Він анітрохи не сумнівався – деякі сни мають таку силу, що цілком можуть і вбити. Деталі сновидіння починали розмиватися, але Ральф і далі чудово пам’ятав його кінець: глухий звук, немов від удару молотком по товстому шматку яловичини, і огидні полчища жуків, що виповзають із голови Керолайн. Жуки були тлусті й рухливі, а чому б і ні? Вони ж справляли банкет, поїдаючи мозок його померлої дружини.

Ральф, напівзастогнавши-напівсхлипнувши, провів лівою долонею по обличчю і цим викликав ще один спалах болю в боці. Долоня його стала липкою від поту.

За чим, говорила вона, йому потрібно стежити? За пастками людини в білому? Ні, за слідами, а не пастками.[30]30
  Гра слів: trap – пастка, track – слід (англ.).


[Закрыть] За слідами людини в білому, чим би це не було.

Чи говорила вона щось ще? Може, так, а може, й ні. Згадати точно він не міг, то й що? Заради Бога, адже все відбувалося уві сні, у сні, а на відміну від фантастичних тлумачень, предмета постійного інтересу будь-якого бульварного читва, сни нічого не доводять і не мають жодного значення.

Коли людина засинає, її мозок перетворюється на якусь подобу пацюка, що нипає по засіках здебільшого марних спогадів про нещодавні події, вишукуючи не те, що могло б виявитися справді цінним і навіть корисним, а лише яскраві, пам’ятні епізоди. І це складається у вигадливий колаж, що нерідко вражає уяву, але все-таки найчастіше за змістом нагадує белькотіння Наталі Діпно. Придалася й собака, і навіть для загубленої панами Білла знайшлося місце, але це не мало сенсу… Хіба що завтра на ніч він не вживатиме анальгетики, навіть якщо буде здаватися, що від болю віднімається рука. Швидше за все, саме знеболювальна таблетка стала причиною нічного кошмару.

Заледве підвівшись, Ральф присів на край ліжка. Хвиля нудоти пройшла по ньому подувом парашутного шовку, і він закрив очі, чекаючи, доки це минеться. Намацавши кнопку, Ральф увімкнув настільну лампу. Коли він розплющив очі, куточок спальні, освітлений теплим жовтуватим світлом, здався йому неймовірно яскравим і дуже реальним.

Він глянув на годинника – хоча було тільки 1.48, Ральф відчув, що повністю прокинувся і доволі бадьорий, незважаючи на прийняту таблетку. Він устав, повільно пройшов на кухню, поставив чайник на газ. Потім притулився до столу, потираючи пов’язку на лівому боку і намагаючись заспокоїти ниючий біль. Коли вода закипіла, він залив окропом пакетик «Сліпітайму»[31]31
  Гра слів: sleepy time (англ.) – «час для сну» і сорт чаю.


[Закрыть] – такий жарт саме для нього, – потім із чашкою в руці пройшов у вітальню. Сівши в крісло, Ральф не став умикати лампу; йому вистачало сяйва вуличних ліхтарів і м’якого світла зі спальні.

«Ну, що ж, – сказав собі він. – Знову я тут, перший ряд, центр. Починайте виставу».

Ральф не міг сказати точно, скільки часу минуло, але поступово ниючий біль у боці затих, а чай із гарячого став ледь теплим. Уловивши бічним зором якийсь рух, він повернув голову, сподіваючись побачити Розалі, але це був не собака. Двоє чоловіків вийшли на веранду одного з будинків на протилежному боці Гарріс-авеню. Ральф не міг визначити точне місце розташування й кольори будинку – жовтогарячі ліхтарі, предмет постійних турбот муніципалітету, давали багато світла, але заважали розрізняти справжні кольори, – утім, Ральф бачив, що фон виразно контрастує з основним тоном.

Так на Гарріс-авеню був пофарбований лише один будинок, і належав він Мей Лочер.

Двоє чоловіків, що стояли на веранді цього будинку, були дуже низенькі, не вище метра з чвертю. Здавалося, їх оточувала зеленувата аура. Їх однакові білі халати нагадували одежу лікарів у старих телесеріалах.

Один із карликів щось тримав у руці. Ральф прищулився. Він не міг зрозуміти, що це таке, але воно було з виду гостре й холодне. Ральф не став би клястися на Біблії, що це ніж, але йому здалося, що таке цілком можливо. Так, це справді міг бути ніж.

Найперше Ральф подумав, що ці чоловіки скидаються на прибульців, прилетіли на таких НЛО, які показували в старих фільмах на кшталт «Комуни» або «Небесного вогню». Відтак подумав про те, що він знову заснув, сидячи в кріслі, і навіть не помітив цього.

«Звичайно, Ральфе, – це ще один доказ того, що все те, що відбувається з тобою, спричинене нервовим шоком, і до того ж помножене прийомом анальгетика».

Він не відчував нічого страхітливого у двох фігурах, що стояли на веранді перед домом Мей Лочер, за винятком довгого гострого предмета в руках одного з них. Ральф вважав, що навіть мозок, який бачить сни, не зможе вичавити надто багато, споглядаючи двох лисих приятелів-карликів, одягнених у подобу білих тунік. До того ж у їхній поведінці не було нічого загрозливого, нічого потайного, нічого небезпечного. Вони стояли на веранді так, немов мали повне право перебувати тут у найбільш темну й безмовну нічну годину. Чоловіки стояли обличчям один до одного в позі, яка дозволяє припустити, що це двоє давніх приятелів провадять мирну бесіду. Вони здавалися істотами мислячими й розумними – на кшталт космічних мандрівників, які, найімовірніше, спочатку скажуть: «Ми прийшли з миром», а потім викрадуть вас, вставлять зонд в анус і почнуть спостерігати за реакцією землянина.

«Добре хоч, що цей новий сон не безконечно триваючий кошмар. Тобі гріх скаржитися».

Ні, він не скаржився. Досить і одного падіння на підлогу за ніч, спасибі. І все ж було в другому сновидінні щось, що викликало занепокоєння: воно здавалося занадто реальним, на відміну від сну про Керолайн. Зрештою, Ральф був у своїй вітальні, а не на дивному пляжі, якого він ніколи не бачив раніше. Він сидів у тому ж кріслі, у якому просиджував усі ночі, тримаючи в лівій руці чашку з вихололим чаєм, а праву підносячи до носа, як ось і зараз, відчуваючи слабкий аромат туалетного мила… «Ірландська весна», цей сорт йому подобався найбільше…

Ральф приклав руку до лівого боку й натиснув на пов’язку. Одразу ж почувся сильний біль… Але двоє лисих карликів залишилися на тому ж місці – на веранді будинку Мей Лочер.

«Несуттєво, що ти думаєш про свої відчуття, Ральфе. Це не може не мати значення, тому що…»

– Чорт забирай! – хрипло крикнув Ральф. Уставши з крісла, він поклав чашку на журнальний столик. Чай пролився на телевізійну програмку. – Чорт забирай, це не сон!

3.

Він поспішив у кухню, незастебнута піжама звисала, старі пантофлі хляпали по підлозі, бік, поранений Чарлі Пікерінґом, посилав гарячі сигнали болю. Схопивши стільця, Ральф поволік його в маленьку прихожу. Там була вбудована шафа. Ральф увімкнув світло, розчинив дверцята й поставив стілець так, щоб можна було дотягтися до верхньої полиці, потім видерся на нього. Полиця слугувала сховищем для маси забутих речей, більшість із яких належали Керолайн. Це були дрібнички, часто просто шматочки, але одного погляду на них було достатньо, щоб відкинути останню слабку надію на те, що все це сон. Тут лежав древній пакетик «M&M’s» – таємної пристрасті Керолайн. Там же було й мереживне сердечко; пантофля-човник зі зламаним каблуком, що залишилася без пари; альбом з фотографіями. Ці речі завдавали ще більшого болю, ніж ножова рана в боку, але в Ральфа не було вибору.

Він подався вперед, опираючись для рівноваги лівою рукою на запилюжену верхню полицю, а правою риючись у цьому мотлосі, молячи Бога, щоб стілець під ним не схитнувся. Рана боліла нестерпно, і Ральф розумів, що вона знову почне кровоточити, якщо він не припинить займатися еквілібристикою, але… «Я певен, що він десь тут… Ну… Майже певен…»

Він відсунув убік коробку рибальських гачків. За ними стосиком лежали старі журнали. На обкладинці верхнього красувався Енді Вільямс.[32]32
  Популярний естрадний співак.


[Закрыть] Ребром долоні Ральф відсунув журнали, здійнявши в повітря хмарку пилу. Старий пакетик «M&M’s» упав на підлогу й розкрився, розбризкуючи різнокольорові драже. Ральф подався вперед ще більше, тепер майже ставши навшпиньки. Він вважав це тільки своїм припущенням, але йому здавалося, що він відчуває, як стілець готовий у будь-яку хвилину, немов ошалілий скакун, скинути його.

Не встигла ця думка мигнути у нього в голові, як стілець, скрипнувши, справді почав повільно хилитися назад. Але Ральф не звертав на це уваги, так само як і на ниючий біль у боці, і на внутрішній голос, який переконував його зупинитися, – адже він спить наяву. Саме так, як стверджує Гол у своїй книзі, все й відбувається з багатьма людьми, що страждають безсонням. І хоча ці маленькі приятелі на протилежному боці вулиці лише плід його змученої безсонням уяви, може, він справді стоїть на стільці, що плавно хилиться, й ризикує нажити собі перелом шийки стегна? А що тоді він пояснить цікавому хірургові, який зажадає подробиць?..

Ральф із бурчанням відіпхнув убік коробку, з якої, немов гострий перископ, наполовину висунулася різдвяна зірка (при цьому на підлогу полетіла сиротлива пантофелька-човник), і в дальньому лівому кутку побачив те, що шукав: ще одну коробку, у якій зберігався старий бінокль. Ральф зіскочив на підлогу саме в той момент, коли стілець уже готовий був остаточно перекинутися; пересунув його ближче, знову піднявся на нього, але однаково не зміг дотягнутися до дальнього лівого кутка. Тоді він вудкою для форелі, яка марно пролежала тут стільки років, виловив коробку з другої спроби. Підсунувши ближче, Ральф схопив її і зліз зі стільця, наступивши на пантофельку. Стопа болісно підвернулася. Ральф похитнувся, розкинувши руки в сторони, але йому вдалося зберегти рівновагу. Однак уже направляючись у вітальню, він відчув липку теплоту під пов’язкою. Виходить, він усе ж таки роз’ятрив рану. Чудово. Просто чудова ніч, cher Roberts…[33]33
  У Робертса (фр.).


[Закрыть] До речі, як давно він відійшов від вікна? Здавалося, минуло дуже багато часу, Ральф був упевнений, що й сліду лікарів-карликів не залишилося. Коли він підійде до вікна, вулиця буде пустельною і… Він завмер, футляр бінокля звисав на ремені, відкидаючи довгу, колихку тінь на підлогу, залиту, немов вигадливо застиглим шаром фарби, жовтогарячим сяйвом вуличних ліхтарів.

Лисі лікарі-карлики? Здається, щойно він думав про них?

Так, звичайно, тому що саме так вони називають їх – люди, які стверджують, що були викрадені… І над ними чинили медичні експерименти… У деяких випадках навіть оперували. Це були лікарі з космосу, проктологи невідь-звідки. Але справа не лише в цьому. Більш важливо те…

«Ед сказав саме це, – подумав Ральф. – І саме в той вечір, коли він, зателефонувавши, попередив, щоб я не втручався в його справи. Він сказав, що лікар повідомив йому про Кривавого Царя, центуріонів і про все інше».

– Так, – прошепотів Ральф. У нього мороз пішов по шкірі. – Так, саме так він і сказав: «Лікар повідомив мені. Маленький лисий лікар».

Ральф підійшов до вікна. Незнайомці перемістилися з веранди Мей Лочер на під’їзну доріжку, поки він шукав бінокля. Вони стояли просто під одним із тих клятих жовтогарячих ліхтарів. Відчуття, що Гарріс-авеню нагадує порожню сцену, залишену акторами після вечірньої вистави, повернулося з дивною, непереборною силою… Але в іншому значенні. По-перше, сцена більше не була порожньою. Лиховісна п’єса, що протривала далеко за північ, розігрувалася в тому місці, яке два дивних створіння, що стояли внизу, поза всяким сумнівом, уважали спорожнілим театром.

«Як би вони вчинили, довідавшись, що один глядач усе-таки є? – подумав Ральф. – Що б вони зробили зі мною?»

Тепер лисі лікарі-карлики зображали людей, які майже досягли згоди. У цю мить вони зовсім не здавалися лікарями, навіть незважаючи на білі халати, – вони нагадували робітників після закінчення зміни на фабриці.

Ці два хлопці – поза всяким сумнівом, приятелі – зупинилися на кілька хвилин біля прохідної, бажаючи обмізкувати дільце настільки невідкладне, що не могло бути й мови про те, щоб дійти до найближчого бару. Ще кілька фраз, і вони вдарять по руках.

Ральф підніс бінокль до очей, спробував навести різкість, потім зрозумів, що забув зняти ковпачки з лінз. Він зняв їх і знову підняв бінокль. Цього разу дві фігури, що стояли під ліхтарем, немов стрибнули в його поле зору, збільшені й чудово освітлені, але розпливчасті. Ральф повернув коліща настроювання, і двоє чоловіків миттєво потрапили у фокус. Подих завмер у Ральфа в грудях.

Видіння було надзвичайно коротким; не минуло й трьох секунд, як один із чоловіків (якщо вони взагалі були чоловіками), кивнувши, поплескав співрозмовника по спині. Потім обидва відвернулися, даючи Ральфові змогу дивитися на свої лисі голови й одягнені в біле спини. Якнайбільше три секунди, але і за такий короткий проміжок часу Ральф побачив цілком достатньо, щоб відчути себе не в своїй тарілці.

Він вирішив відшукати бінокль з двох причин, і обидві вони були зумовлені його небажанням повірити, що це сон. По-перше, Ральф хотів бути впевненим, що зможе впізнати цих двох, якщо виникне така необхідність. По-друге (ця причина була не настільки доступна його розуму, але не менш важлива), він хотів розвіяти неприємну думку від несподіваної зустрічі третього виду.

Але кілька секунд спостереження в бінокль лише підтвердили побоювання Ральфа. Лікарі-карлики, здавалося, не мали характерних рис. У них були обличчя – очі, носи, роти, – але здавалися вони такими ж взаємозамінними, як і хромована обшивка автомобілів однієї марки й моделі. Малоймовірно, але прибульці могли виявитися й двійнятами. Швидше, однак, вони нагадували манекенів, з яких на ніч зняли перуки, їхня цілковита подібність була результатом не генетики, а масового виробництва.

Єдиною характерною рисою, що Ральф помітив і міг означити, була надприродна гладкість їхньої шкіри – у жодного не було хоч якоїсь помітної зморщечки або складки. Ніяких родимок, прищиків або шрамів, однак Ральф вважав, що навіть дивлячись у бінокль, можна пропустити такі деталі. Крім гладкості шкіри й дивної відсутності складок і зморщок, усе інше могло виявитися його суб’єктивною думкою. До того ж, у нього було так мало часу! Якби він не порався занадто довго зі стільцем, пошуками й іншою дурнею, а зняв одразу ковпачки з лінз, можливо, він і позбувся б занепокоєння, яке охопило його зараз.

«Вони немов начерк, – подумав Ральф за секунду до того, як чоловіки повернулися до нього спиною. – Гадаю, саме це й тривожить мене. Не ідентично лисі голови, не абсолютно однакові халати й навіть не відсутність зморщок. Саме те, що їхні обличчя нагадують начерк: очі – просто кружечки, маленькі рожеві вуха-завитки, роти – кілька швидких, трохи недбалих мазків блідо-рожевою аквареллю. Вони не схожі ні на людей, ні на прибульців; радше вони змахують на поспішно зроблених представників… Сам не знаю чого».

Але в одному Ральф був точно впевнений: лікаря № 1 і лікаря № 2 оточували яскраві аури – обидві золотаво-зелені, з насиченими червоно-жовтогарячими спалахами, що нагадували іскри багаття. Такі аури промовляли Ральфові про силу й життєву енергію, однак повністю відсутню в їхніх невиразних обличчях.

«Обличчя? Не певен, що я зможу знову їх упізнати, навіть якщо мені приставлять пістолет до скроні. Вони начебто спеціально створені такими, щоб їх одразу ж забути. Якщо вони й далі будуть лисими – тоді будь ласка. Але якщо на них надягти перуки, до того ж посадити так, що не одразу визначиш їхній зріст… Можливо, відсутність зморщок зможе допомогти… А може, й ні. Однак аури… Ці золотаво-зелені аури з червоними іскрами… Їх я впізнаю де завгодно. Але щось із ними не так. Що ж саме?»

Відповідь з’явилася так само раптово й легко, як і зображення обох створінь, коли він прибрав ковпачки з лінз.

Так, маленьких лікарів огортала завіса блискучих аур… Але в жодного з них не було «мотузочки», що виходить з маківки.

Легкою ходою вони пішли по Гарріс-авеню в напрямку Строуфорд-парку, немов двійко давніх друзів під час недільної прогулянки. Вони вже виходили з плями яскравого світла, яку відкидав ліхтар перед будинком Мей Лочер, але Ральф устиг роздивитися предмет у правій руці лікаря № 1. Ні, це не був ніж, як він припускав, і все-таки це не був предмет, який із задоволенням бачиш у руках незнайомця глупої ночі. Це були ножиці.

4.

Знову до Ральфа повернулося відчуття, начебто його невпинно підштовхують до пащі тунелю, тільки тепер була й паніка, тому що, вочевидь, останній сильний поштовх почався з нічного кошмару, коли йому снилася покійна дружина. Щось усередині нього хотіло стиснутися й кричати від жаху, і Ральф зрозумів: якщо він не заспокоїть це щось негайно, то справді закричить. Заплющивши очі, він став глибоко дихати, з кожним вдихом намагаючись викликати образ їжі: помідор, картопля, морозиво, брюссельська капуста. Доктор Джамаль навчив Керолайн цієї найпростішої техніки розслаблення, часто це допомагало їй зменшити або зовсім зняти сильні головні болі – навіть в останні шість тижнів, коли пухлина геть вирвалася з-під контролю, ця методика іноді спрацьовувала, а тепер ось вона допомогла Ральфу впоратися з панікою. Серцебиття заспокоїлося, і відчуття, що йому просто необхідно закричати, миналося.

Продовжуючи глибоко вдихати й думати

(яблуко, груша, шматочок лимонного пирога)

про їжу, Ральф акуратно надяг ковпачки на лінзи бінокля. Руки в нього ще тремтіли, але він уже міг управляти їхніми рухами. Зачохливши бінокль, Ральф підняв ліву руку й глянув на пов’язку. Червона пляма в центрі завбільшки з таблетку аспірину, здається, не збиралася збільшуватись. Добре.

«Нічого доброго, Ральфе».

Доволі справедливо, однак, це твердження не могло допомогти вирішити одразу, що саме відбулося і як чинити далі. Перший розумний крок – відкласти аналіз сну про Керолайн на потім, а зараз визначити, що ж відбувається насправді.

– Я не спав відтоді, як упав на підлогу, – повідомив Ральф порожній кімнаті. – Я певен у цьому, як і в тому, що бачив цих двох.

Так. Він справді бачив незнайомців, їхню золотаво-зелену ауру. І в цьому він був не самотній; Ед Діпно теж бачив принаймні одного з них. Ральф міг би побитися об заклад на ферму, якби вона в нього була. Однак йому не полегшало від того, що він і параноїк, який б’є дружину, бачили одних і тих же лисих хлопців.

«І аури, Ральфе, – хіба Ед не казав щось і про них?»

Узагалі ж, Ед не вжив саме це слово, але Ральф був упевнений, що Діпно згадував про аури принаймні двічі. «Ральфе, іноді весь світ сповнений барв». Це було в серпні, незадовго до того, як Джон Лейдекер заарештував Еда за побиття дружини. Потім, майже за місяць, коли він зателефонував Ральфові: «Ти все ще бачиш барви?»

Спершу барви, потім лікарі-карлики; безсумнівно, незабаром після всього цього з’явиться і сам Кривавий Цар. Але навіть якщо не брати все це до уваги, як же йому слід розцінювати побачене?

Відповідь прийшла несподіваним, приємним сплеском ясності. У висліді мова має йти не про те, наскільки тверезий його розум, не про аури або лисих, а про Мей Лочер. Адже він щойно бачив, як двоє незнайомців під покривом ночі вийшли з будинку Мей Лочер… І один з них мав у руці предмет, який можна використати як зброю.

Ральф підійшов до телефону, зняв слухавку і набрав 911.

5.

– Офіцер Геґен, – почувся жіночий голос. – Чим можу допомогти?

– Своєю увагою й швидкими діями, – жваво відповів Ральф. Маска розпливчастої нерішучості, яку він частенько надягав, починаючи з середини літа, була скинута; сидячи підкреслено прямо в кріслі з телефоном на колінах, Ральф мав вигляд не на сімдесят, а на здорові й діючі п’ятдесят п’ять. – Ви можете врятувати життя жінці.

– Сер, чи не будете ви настільки люб’язні назвати нам своє ім’я й…

– Не переривайте мене, будь ласка, офіцере Геґен, – твердо сказав чоловік, який ще недавно був не в змозі пам’ятати останні дві цифри телефонного номера кінотеатру. – Я прокинувся, більше заснути не міг і тому вирішив трохи посидіти. Вікна моєї вітальні виходять на Гарріс-авеню. Я щойно бачив…

Ральф замовк, думаючи не про те, що він бачив, а про те, як сказати поліцейській Геґен про побачене. Відповідь прийшла з тією ж легкістю й швидкістю, як і рішення набрати номер 911.

– Я бачив двох чоловіків, що виходять із будинку по сусідству з магазином «Червоне яблуко». Будинок належить жінці, яку звуть Мей Лочер. Л-О-Ч-Е-Р, перша літера «л», Лексінґгон. Місіс Лочер серйозно хвора. І я ніколи раніше не бачив цих двох. – Ральф знову замовк, але цього разу зробив це усвідомлено, бажаючи домогтися максимального ефекту. – В одного з них у руках були ножиці.

– Точна адреса? – запитала Геґен. Вона говорила досить спокійно, але Ральф уловив тривожні нотки в її голосі.

– Не знаю, – відповів він. – Знайдете в телефонному довіднику або поясните поліцейським, що шукати треба жовтий будинок з рожевою оздобою за півкварталу від «Червоного яблука». Можливо, їм доведеться скористатися ліхтариком, бо ці жовтогарячі вуличні ліхтарі спотворюють кольори, – але вони, безсумнівно, легко знайдуть будинок.

– Так, сер, але мені все-таки необхідно записати ваше ім’я й номер теле…

Ральф поклав слухавку. Якусь хвилину він дивився на телефон, чекаючи, що той задзвонить. Коли цього не сталося, він вирішив, що в поліції Деррі немає системи визначення номера, як у детективних фільмах, або просто така система не була ввімкнена. Добре. Правда, це не вирішувало проблеми того, що він скаже або зробить, якщо поліцейські виявлять Мей Лочер розчленованою, але дозволяло йому виграти час на обмірковування.

Унизу лежала Гарріс-авеню, пустельна й безмовна, залита яскравим світлом вуличних ліхтарів, що вишикувалися в ряд обабіч і зникали вдалині. Виставу – коротку, але сповнену драматичних подій – закінчено. Сцена знову спорожніла. Вона… Ні, не зовсім спорожніла. З’явилася, шкутильгаючи, Розалі. Вицвіла хустка розвівалася навколо її шиї. Сьогодні була не середа, тому на вулиці не стояли контейнери зі сміттям, виставлені для інспекції Розалі, і собака швидко прошкутильгав далі, поки не наблизився до будинку Мей Лочер. Тут Розалі зупинилася, опустивши морду (дивлячись на її витягнуту, доволі симпатичну мордочку, Ральф подумав, що в її родоводі безумовно були й колі).

Там щось поблискувало.

Ральф знову дістав бінокль і спрямував його на Розалі. При цьому думки його повернулися до десятого вересня – цього разу до зустрічі з Біллом і Луїзою біля входу в Строуфорд-парк. Він згадав, як Білл, обійнявши Луїзу за талію, повів її по вулиці: вони нагадали Ральфові Фреда Астера й Джинджер Роджерс. Але найдужче йому пригадувалися спектральні сліди, що залишалися після них на асфальті. Сірі належали Луїзі, маслиново-зелені – Біллу.