Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 42 страниц)

У ті старі добрі часи, коли Ральф ще не був визнаний вартим уваги Чарлі Пікерінґа й уявлення не мав про лисих лікарів-карликів, він вважав це галюцинацією.

Розалі обнюхувала такий же спектральний слід. Він був того ж золотаво-зеленого кольору, що й аури лікаря № 1 і лікаря № 2.

Ральф повільно відвів бінокль убік і побачив ще сліди. Дві доріжки слідів, що тягнуться по тротуару в напрямку парку. Вони тьмяніли – він бачив, як вони тануть просто на очах, – але вони все-таки були.

Ральф знову навів бінокль на Розалі, раптом відчувши жаль до приблуди… А чому б і ні? Якби йому знадобився остаточний доказ того, що він справді бачить те, що колись приймав за гру хворої уяви, Розалі могла б допомогти йому в цьому.

«Якби маленька Наталі була тут, вона теж побачила б їх», – подумав Ральф… І тут усі його сумніви спробували зайняти свої колишні позиції. Чи побачила б вона? Справді? Він вважав, що бачив, як Наталі схопилася за смужки енергії, залишені його пальцями, як вона дивилася на зелений димок, що піднімався від квітів, але чи міг він бути впевнений у цьому? Хто може напевно сказати, на що саме дивиться маленька дитина й що вона хапає рученятами?

«Але ж Розалі… Поглянь, ось вона, просто перед тобою».

Тут проблематичним було те, що Ральф не бачив слідів, поки Розалі не почала принюхуватися до тротуару. Можливо, вона всього лише вишукувала недоїдки, а те, що він бачив, вигадка його втомленого, змученого безсонням розуму… Як і самі лисі лікарі.

Розалі брела по тротуару, опустивши морду і повільно розмахуючи хвостом. Вона йшла по слідах – чи то лікаря № 1, чи лікаря № 2 і знову лікаря № 1.

«А тепер, чи не поясниш ти, Ральфе, за чим іде ця приблудна сука? Ти вважаєш за можливе, щоб собака взяв слід довбаної галюцинації? Це не плід твоєї уяви; це сліди. Справжні сліди. Сліди чоловіків у білому, за якими Керолайн просила тебе простежити».

– Однак це божевілля! – сказав він сам собі. – Цілковитий абсурд!

Але чи це так? Сновидіння могло виявитися чимось більш значним, ніж просто сновидінням. Якщо існувала така річ, як гіперреальність (а тепер Ральф міг заприсягтися в цьому), виходить, матеріальне й пророкування. І примара що приходить у сні й пророкує майбутнє. Хто зна? Принаймні, у нього було таке відчуття, начебто у стіні реальності відчинилися двері… І крізь них влітали всілякі непрошені речі.

Тепер Ральф був певен: сліди справді існували. Він бачив їх, Розалі відчувала їхній запах, і з цим нічого не можна було вдіяти. За останні півроку передчасного пробудження Ральф відкрив для себе безліч цікавих, незвичайних речей, і однією з них було те, що здатність homo sapiens до самообману знижувалася майже до мінімуму між третьою і шостою годинами ранку, а зараз…

Ральф подивився на годинника. Пів на четверту. Ось так.

У бінокль він знову бачив, що Розалі й далі йде по слідах лисих карликів. Якби зараз хто-небудь пройшов по Гарріс-авеню – хоча навряд, з огляду на час, – він нічого б не побачив, крім облізлого бездомного собаки, що безцільно принюхується до тротуару. Але Ральф бачив, до чого принюхується Розалі, й нарешті дозволив собі повірити своїм очам. Можливо, він і втратить цю віру з першими променями сонця, але в цю мить Ральф знав, на що він дивиться.

Раптово Розалі підвела голову й нашорошила вуха. На мить вона стала майже прекрасною на своєму шляху мисливського пса. Потім, за секунду до того, як фари автомобіля, що наближався до перехрестя Гарріс-авеню і Вітчгем-стріт, освітили вулицю, вона зникла тим же шляхом, що й прийшла, пустившись навтьоки незграбним ущербним бігом, і Ральфові стало жаль собаку. Якщо гарненько подумати, то ким була Розалі, як не ще однією Старою Шкапою Гарріс-авеню, ось лише вона не могла втішитися чарочкою джину або партією в покер із такими ж, як вона. Розалі розчинилася в темряві якраз вчасно – на Гарріс-авеню повільно в’їжджала поліцейська машина. Сирена була вимкнена, зате працювала блимавка, що забарвлювала сплячі будинки цієї частини Гарріс-авеню сплесками червоного і синього.

Ральф відклав бінокль і подався вперед у своєму кріслі, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Серце часто билося в грудях, віддавало у скронях.

Патрульна машина поповзла ще повільніше, минувши «Червоне яблуко». Увімкнувся прожектор, промінь світла заковзав по фронтонах сплячих будинків. Коли прожектор освітив номер будинку Мей Лочер (86, Ральфові навіть не довелося напружуватися, щоб побачити номер), загорілися задні вогні, і машина зупинилася.

Двоє поліцейських у формі вийшли з авта і пішли по під’їзній доріжці до будинку, не звертаючи уваги на чоловіка, що спостерігає за ними крізь темне вікно другого поверху будинку на протилежному боці, так само як і на поблідлі золотаво-зелені відбитки слідів, на які вони ступали. Поліцейські зупинилися – певно, радилися, – і Ральф приклав бінокль до очей. Він був майже впевнений, що молодший – той самий, що разом із Джоном Лейдекером заарештовував Еда. Кнолл? Чи не так його звали?

– Ні, – пробурмотів Ральф. – Ні. Кріс Нелл. Або, може, Джесс Нелл.

Очевидно, Нелл і його напарник обговорювали щось серйозне – звичайно, набагато серйознішу проблему, ніж та, яку обговорювали лисі лікарі перед своїм відходом. Обговорення закінчилося тим, що поліцейські дістали зброю і піднялися – Нелл першим – на веранду будинку Мей Лочер. Нелл натиснув кнопку дзвінка, почекав, потім натиснув ще раз – довше, секунд п’ять. Вони почекали ще, потім і другий поліцейський, обійшовши Нелла, натиснув на кнопку.

«Можливо, йому краще дається Таємне Мистецтво Натискання Дзвінка», – подумав Ральф.

Нехай так, але цього разу техніка підвела. Ніхто не відчинив їм, і Ральфа це не здивувало. Навіть якщо не брати до уваги дивних лисих лікарів із ножицями, він сумнівався, що Мей Лочер узагалі вставала з постелі.

«Але якщо вона прикута до свого ліжка, виходить, у неї є компаньйон, хтось, хто подає їжу, доглядає за нею й так далі…»

Кріс Нелл – або, можливо, його звали Джесс – знову підійшов до дверей. Тепер, давши дзвінку спокій, він використав стару бах-бах-бах-відчиніть-іменем-закону техніку. Стукаючи кулаком лівої руки, у правій він і далі тримав пістолет, притиснувши його до холоші формених штанів.

Жахливе видіння, настільки ж яскраве й переконливе, як і аури, які він бачив, спалахнуло в голові Ральфа. Він побачив у постелі жінку з пластиковою кисневою маскою, що прикриває ніс і рот. Над маскою випнуті, осклянілі очі. А внизу горло, відкрите в широкій, рваній усмішці. Постільна білизна й нічна сорочка жінки залиті кров’ю. Неподалік на підлозі обличчям униз лежав труп ще однієї жінки – компаньйонки. На рожевому нічному халаті її не менше півдюжини колотих ран, завданих гострими ножицями лікаря № 1.1 Ральф знав: якщо відгорнути нічний халат і подивитися уважніше, одразу стане зрозуміло, що рани нагадують його власну.

Ральф спробував відігнати жахливе видіння. Але воно не минало. Він відчув тупий біль у долонях і помітив, як сильно стиснуті його кулаки, нігті впилися в долоню. Зусиллям волі Ральф розтиснув кулаки і поклав руки на коліна. Тепер його внутрішнє око бачило, що жінка в рожевому халаті ледь ворушиться – вона ще жива. Але, швидше за все, це протриває недовго. Майже напевно вона не дотягне до того моменту, коли ці два йолопи зважаться на що-небудь більш продуктивне, ніж топтання на веранді й почерговий стук у двері.

– Нумо ж, хлопці! – сказав Ральф, стискаючи коліна. – Дійте!

«Ти знаєш, що все бачене тобою відбувається лише у тебе в голові, адже так? – задався Ральф нелегким питанням. – Я хочу сказати, що, може, там і лежать дві мертві жінки, таке цілком можливо, але ти не знаєш цього напевно, чи не так? Це не те саме, що аури або сліди…» Ні, він знав – це не скидалося на аури або сліди. Але він знав так само – ніхто не відповість і не відчинить двері будинку номер 86 по Гарріс-авеню, а це не віщувало нічого доброго однокласниці Білла Мак-Ґоверна у школі в Кардвіллі. Те, що на ножицях лікаря № 1 він не помітив крові, ще нічого не доводило. По-перше, він дивився в бінокль, до того ж лисий лікар міг витерти свою зброю перед відходом з дому. Не встигла мигнути ця думка, як уява Ральфа додала закривавлений рушник, що лежав поруч із мертвою компаньйонкою в рожевому халаті.

– Та ворушіться ж ви обидва! – тихо скрикнув Ральф. – Боже милосердний, ви що, збираєтеся простояти тут усю ніч!

Гарріс-авеню знову освітили фари. Знову прибулим виявився нічим не примітний «форд-седан» із увімкненою синьо-червоною блимавкою. Чоловік, що вийшов з авта, був у цивільному – сіра поплінова куртка, синя в’язана шапочка. У Ральфа одразу зринуло сподівання, що прибулий виявиться Джоном Лейдекером, хоча той і сказав йому, що не з’явиться у місті до полудня. Бінокль не знадобився, щоб переконатися в марності сподівань Ральфа. Цей чоловік був значно стрункіший, до того ж із темними вусами. Поліцейський № 2 спустився на доріжку, щоб зустріти його, у той час як Кріс-або-Джесс Нелл заходив за ріг будинку Мей Лочер.

Була одна з пауз, яку настільки переконливо обігрують у кіно. Коп № 2 сховав пістолет у кобуру. Він і новоприбулий детектив зупинилися біля веранди будинку Мей Лочер, мабуть, розмовляючи й час від часу кидаючи погляди на замкнені двері. Кілька разів поліцейський у формі поривався піти слідом за Неллом. Детектив утримував його. Вони продовжували обмінюватися думками. Ральф застогнав з люті.

Секунди повзли неймовірно повільно, а потім усе відбулося миттєво, в тій змішаній, непослідовній, із накладками манері, в якій, здавалося, тільки й розвиваються всі екстрені ситуації. Прибула ще одна патрульна машина (особняк місіс Лочер і сусідні будинки тепер купалися в червоно-синіх спалахах, що суперничали поміж собою в яскравості). З авта вийшли ще двоє поліцейських у формі, відкрили багажник, дістали звідти громіздке пристосування, яке дуже скидалося на переносне знаряддя катувань. Ральф вирішив назвати цю хитромудру штуку Лещатами Життя. Після того як ураган 1985 року забрав життя близько двохсот мешканців міста, більшість яких опинилися у смертельній пастці автомобілів, муніципалітет вирішив придбати один такий пристрій для Деррі.

Коли новоприбулі копи потягли Лещата Життя по тротуару, двері сусіднього будинку відчинилися, і подружжя Еберлі – Стен і Ґеорґіна – вийшли на свою веранду. Їхня нічна одежа стилем і кольорами дивно гармоніювала, сиве волосся Стена стояло сторчма, що викликало неприємні спогади про Чарлі Пікерінґа. Ральф підняв бінокль, подивився на їхні здивовані, збуджені обличчя, потім знову опустив бінокль на коліна.

Наступною з’явилася карета швидкої допомоги міської лікарні Деррі. Як і в поліцейських машин, сирена її була відключена з огляду на пізній час, але блимавка на даху шалено оберталася, посилаючи навсібіч червоні спалахи. Події, що розгорталися на протилежному боці вулиці, нагадували Ральфові сцени з фільму про його улюбленого Брудного Гаррі, лише в німому варіанті.

Два копи опустили Лещата Життя на галявину. Детектив у куртці й в’язаній шапочці повернувся до них, піднявши руки в жесті «І що ж ви збираєтеся робити цією штуковиною? Вибити двері?» У ту ж мить із-за будинку з’явився Нелл. Він ішов, хитаючи головою.

Детектив у шапочці різко повернувся, прошмигнув повз Нелла і його напарника, збіг сходами і відпрацьованим ударом ноги розчинив вхідні двері будинку Мей Лочер. Він розстебнув куртку – можливо, щоб легше було дістати зброю, – а потім, не оглядаючись, увійшов усередину.

Ральфу захотілося зааплодувати цьому чоловікові.

Нелл і його партнер непевно переглянулися, потім зайшли в будинок. Ральф ще дужче подався вперед у своєму кріслі, тепер він був від вікна так близько, що від його подиху запітніло скло. Зі «швидкої допомоги» вийшли троє чоловіків, їхні білі халати при світлі ліхтарів здавалися жовтогарячими. Один відчинив задні дверцята машини, а потім вони просто стояли, засунувши руки в кишені, чекаючи, чи не знадобиться їхня допомога. Двоє поліцейських, що споруджували Лещата Життя в центрі галявини місіс Лочер, переглянулися, знизавши плечима, підняли свій пристрій і понесли назад. У тому місці, де вони опустили цю штуковину, трава залишилася прим’ятою.

«Тільки б із нею все було гаразд, – подумав Ральф. – Тільки б із нею – і з тією, що була поруч у домі, – усе було гаразд».

У дверях з’явився детектив, і серце Ральфа впало, коли той жестом підкликав чоловіків, що стояли за машиною швидкої допомоги. Двоє з них взяли носилки, третій залишився стояти. Чоловіки з носилками безшумно пішли до будинку, але не бігцем, а коли санітар, що залишився біля машини, дістав пачку сигарет і закурив, Ральф зрозумів – раптово, однозначно й безсумнівно, – що Мей Лочер мертва.

6.

Стен і Ґеоргіна Еберлі підійшли до низького живоплоту, що відокремлював їхній дворик від галявини місіс Лочер. Там вони й стояли, обійнявши одне одного за талію, схожі на близнюків Боббсі, лише постарілих, гладших і переляканих.

Виходили й інші сусіди, чи то розбуджені мовчазними відблисками блимавок, чи тому, що телефонний зв’язок на цьому невеликому відрізку Гарріс-авеню вже перетворився на гарячу лінію. Більшість тих, що повиходили на вулицю, були старі («У нас золотий вік», – любив приказувати Білл Мак-Ґоверн… Як завжди, іронічно підводячи брову) – чоловіки й жінки, чий відпочинок такий непевний і чуйний. Ральф несподівано усвідомив, що Ед, Елен і крихітка Наталі були наймолодшими мешканцями їхньої околиці… А тепер Діпно тут більше не живуть.

«Я можу зійти вниз, – подумав Ральф. – Я чудово впишуся там, просто ще один із золотого віку Білла».

Але він не міг. Його ноги немов свинцем налилися, і Ральф був цілком певен, що якби він підвівся зараз, то одразу ж купою кісток звалився б на підлогу. Тому він залишився в ролі спостерігача, стежачи крізь вікно за п’єсою, що розгорталася перед ним на сцені, яка зазвичай пустувала в цей час… Крім поодиноких появ Розалі. Це була його п’єса, він став її автором завдяки одному-однісінькому анонімному телефонному дзвінку. Знову з’явилися санітари з носилками, цього разу вони рухалися повільніше, тому що на носилках лежала накрита простирадлом фігура. Тривожні червоно-сині відблиски блимавок ковзали по простирадлу, по обрисах ніг, стегон, рук, шиї, голови.

Ральф, здавалося, знову поринув у сон. Під простирадлом він побачив свою дружину – не Мей Лочер, а Керолайн Робертс, у будь-який момент голова її могла розколотися, і чорні жуки, які розжиріли, харчуючись хворими клітинами її мозку, почнуть вибиратися назовні.

Те, що вирвалося в нього з грудей, не піддавалося визначенню – це були невимовні звуки суму й люті, жаху й утоми. Він довго сидів у такій позі, бажаючи тільки одного – взагалі ніколи нічого не бачити – і сліпо сподіваючись, що навіть якщо й існує той невідомий тунель, йому зовсім не обов’язково входити туди. Аури таємничі й красиві, але краса всіх їх, разом узятих, не могла переважити навіть однісіньку мить того кошмарного сну, в якому він побачив свою дружину, закопану по підборіддя в пісок; їхня краса не могла затьмарити жаху болісних годин нічного безсоння або страху від вигляду накритої простирадлом фігури.

Він не просто жадав фіналу цієї вистави, – сидячи в кріслі, притиснувши подушечки пальців до заплющених очей, він прагнув, щоб усе скінчилося – усе, усе, усе. Уперше за двадцять п’ять тисяч днів свого життя він бажав померти.

Розділ дев’ятий

1.

На стіні тісного квадратного приміщення, що служило кабінетом інспекторові Джону Лейдекеру, висів дешевий плакат. Колись він зображував слоника Дембо з величезними вухами. Тепер же голову Дембо закривала збільшена фотографія, з якої дивилася Сьюзен Дей. Рот і підборіддя були акуратно вирізані, щоб помітно було хобот слона.

– Прекрасно, – іронічно зауважив Ральф.

Лейдекер розсміявся:

– Політично не дуже правильно, як ви гадаєте?

– М’яко сказано, – відповів Ральф, міркуючи, що зробила б із таким плакатом Керолайн, як учинила б вона в цьому випадку. Була без чверті друга пополудні; понеділок видався холодним. Ральф і Лейдекер щойно прийшли з будинку окружного суду, де Ральф зробив заяву з приводу вчорашнього інциденту із Чарлі Пікерінґом. Питання Ральфові задавав помічник окружного прокурора, і це мало такий вигляд, начебто бритва знадобиться йому не раніше ніж за рік-два.

Лейдекер дотримав одну свою обіцянку – він склав Ральфові компанію, мовчки просидівши в кутку кабінету помічника окружного прокурора. Але друга його обіцянка – почастувати Ральфа кавою – виявилася радше стилістичним прийомом, жахливим на вигляд варивом з автомата, установленого в кутку захаращеної кімнати чергових на другому поверсі. Ральф зробив обережний ковток і підбадьорився, зрозумівши, що смак цього пійла не набагато кращий, ніж його вигляд.

– Цукор? Вершки? – запитав Лейдекер. – Чи пістолет?

Ральф посміхнувся й похитав головою:

– Чудово… Хоча навряд чи можна покладатися на мій смак. Минулого літа я перейшов на дві чашечки в день, і тепер мені видається смачною будь-яка кава.

– Те саме в мене із сигаретами – що менше я курю, то кращими вони мені здаються. Заборонений плід солодкий. – Лейдекер дістав з кишені коробочку із зубочистками, вийняв одну й затис губами. Потім, поставивши свою чашку з кавою на процесор комп’ютера, підійшов до плаката з Дембо й заходився витягувати кнопки.

– Не варто робити цього через мене, – мовив Ральф. – Це ж ваш кабінет.

– Помиляєтеся. – Лейдекер відклеїв акуратно вирізану фотографію Сьюзен Дей із плаката й, зім’явши її, викинув у кошик. Потім заходився згортати і сам плакат.

– Справді? Тоді чому на дверях табличка з вашим іменем?

– Ім’я моє, але кабінет належить вам і вашим колегам – платникам податків, Ральфе. А також будь-якому репортерові, що придибає сюди з камерою, і якщо плакат потрапить у програму теленовин, мені будуть непереливки. Я забув його зняти ще в п’ятницю ввечері, а був відсутній я майже весь вікенд – дуже рідкісний випадок у моїй практиці, мушу зазначити.

– Я зрозумів, що не ви повісили його. – Ральф прибрав якісь папери зі стільця й присів.

– Звичайно, не я. Невідомі доброзичливці влаштували для мене щось на кшталт вечірки в п’ятницю. Повний набір з пирогом, морозивом і сюрпризом.

Лейдекер, порившись у столі, знайшов гумку, надів її на скручений плакат і, весело підморгнувши Ральфові, кинув трубочку в кошик.

– Мені презентували набір трусиків з вирізаною промежиною, балончик для вагінальних спринцювань із ароматом полуниці, добірку антиабортної літератури, яку випускають «Друзі життя» – до неї входить і книжка коміксів під назвою «Небажана вагітність Денізи», – і цей плакат.

– Сподіваюся, вечірку влаштували не на честь вашого дня народження?

– Ні. – Лейдекер, зітхнувши, хруснув кісточками пальців. – Так хлопці відзначили доручення мені особливої справи.

Ральф бачив слабкі спалахи блакитної аури навколо голови й плечей Лейдекера, але зараз він не намагався розшифровувати їхнє значення.

– Справи, пов’язаної із приїздом Сьюзен Дей? Ви повинні охороняти її під час перебування в місті?

– Пряме влучення. Звичайно, поліція штату теж буде поруч, але в подібних ситуаціях вони занадто багато уваги змушені приділяти контролю за вуличним рухом. Приїдуть і представники ФБР, але вони в основному займаються тим, що валандаються всюди, фотографують і пред’являють одне одному секретні значки.

– Але ж у цієї пані мусять бути й свої охоронці, хіба не так?

– Так, але мені невідома ні їх кількість, ні якість. Сьогодні я розмовляв з їхнім представником, він справив на мене приємне враження, але до п’ятниці ми повинні організувати й власну охорону. Згідно з наказом, нас мусить бути п’ятеро. Я плюс четверо добровольців. Нашою метою є… Секундочку… Вам це сподобається… – Лейдекер, порившись у паперах на столі, знайшов потрібний листок і прочитав: «…зберігати посилену присутність і високий ступінь видимості».

Він поклав папір на стіл і посміхнувся Ральфу. Однак посмішка вийшла далеко не веселою.

– Інакше кажучи, – пояснив Лейдекер, – якщо хтось зважиться застрелити цю заразу або влаштувати їй кислотний душ, нам буде потрібна Лізетт Бенсон або інший репортер, щоби принаймні зафіксувати факт того, що ми були поблизу.

– Як ви можете так недолюблювати людину, якої ніколи не бачили?

– Я не просто недолюблюю її, Ральфе, я ненавиджу її. Послухайте, я – католик, моя люба матінка була католичкою, мої діти – якщо вони в мене будуть – стануть служками в соборі Святого Йосипа. Чудово. Бути католиком просто чудово. Зараз дозволяється їсти м’ясо навіть у Страсну п’ятницю. Але якщо ви вважаєте, що бути католиком автоматично означає бути противником абортів, то глибоко помиляєтеся. Бачите, я католик, якому доводиться допитувати людей, які б’ють своїх дітей або спускають їх зі сходів після веселенької нічки, утопленої в ірландському віскі.

Лейдекер, розстебнувши комір сорочки, дістав золотий медальйон і показав його Ральфові.

– Марія, мати Ісуса. Я ношу його з тринадцяти років. П’ять років тому я заарештував чоловіка з точнісінько таким же медальйоном. Він щойно перед тим зварив заживо свого дворічного пасинка. Я розповідаю вам чисту правду. Той тип поставив величезну каструлю з водою на газ, а коли та закипіла, схопив хлопча за щиколотки й опустив у каструлю, немов рака. Чому? Тому що малий мочився в ліжечко. Так він нам пояснив. Я бачив тіло, і я скажу вам, що у порівнянні з цим фотографії, які так люблять показувати засланці з «Друзів життя», не більш аніж дитячий лепет.

Голос Лейдекера ледь затремтів, видаючи внутрішнє напруження.

– Але найбільше мене вразило те, як цей тип плакав і як він, тримаючись за медальйон із зображенням святої Діви Марії, говорив, що йому необхідно висповідатися… Мене захоплюють католики, Ральфе… Але я твердо переконаний, що не може священик стати справжнім батьком для своєї пастви, якщо він позбавлений права бути батьком власної дитини.

– Добре, – кивнув Ральф. – Але що ви маєте проти Сьюзен Дей?

– Вона розворушила це чортове осине гніздо! – закричав Лейдекер. – Вона приїжджає в моє місто, і я зобов’язаний захищати її. Чудово! У мене є надійні хлопці, і якщо нам пощастить, ми випровадимо її з міста з головою, яка й далі сидітиме на плечах, і грудьми, що стирчать у потрібний бік, але як же щодо попередніх подій? І того, що відбудеться після її від’їзду? Гадаєте, її це цікавить? Невже ви думаєте, що людей, які курирують Центр допомоги жінкам, хвилюють побічні ефекти!

– Не знаю.

– Захисники Центру не менш схильні до насильства, ніж «Друзі життя». Чи знаєте ви, з чого все почалося?

Ральф порився в пам’яті, пригадуючи свою першу розмову про Сьюзен Дей із Гемом Дейвенпортом. Йому майже вдалося вловити суть, але вона одразу вислизнула. Безсоння знову перемогло. Він заперечно похитав головою.

– Поділ території, – пояснив Лейдекер і обурено розреготався. – Усе той же простий, старий, як світ, припис про поділ території. Чудово звучить. На початку цього літа двоє найбільш консервативно налаштованих членів міської ради – Джордж Тенді й Емма Вітон – подали прохання до Комітету із захисту прав територій з вимогою переглянути межі ділянки, на якій розташований Центр. Ідея така – з уведенням нових меж одержати можливість стерти це місце з лиця землі. Сумніваюся, що я формулюю правильно, але суть ви вловили.

– Звичайно.

– Отож. Тому – назвемо їх «друзі вибору» – запросили Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити з промовою, яка залучила б їм ще більше людей, готових стати до боротьби з «Друзями життя». Єдина проблема полягає в тому, що супротивники абортів не мали жодного відношення до перерозподілу території № 7, і людям із Центру допомоги жінкам відомо про це! Чорт забирай, одна з їхніх директрис, Джун Голлідей, – член міської ради. Вона й ця сука Вітон мало не плюють одна одній в обличчя, стикаючись у коридорі муніципалітету. Перерозподіл території № 7 від самого початку був замком на піску, тому що Центр допомоги жінкам технічно є лікарнею, як і міська лікарня Деррі, розташована по сусідству. Якщо змінити територіальні закони з тим, щоб оголосити діяльність Центру нелегальною, виходить, що те саме станеться і з однією з трьох лікарень округу Деррі – третього за величиною округу штату Мен. Отже, цього ніколи не сталося б, але це й не важливо, тому що від самого початку проблема полягала в іншому. В основі всього – капосність і бажання зробити щось назло супротивникові. А для більшості прихильників вибору – один із моїх колег називає їх китоподібними людьми – справа полягає ще й у власній правоті.

– Правота? Не розумію.

– Їм недостатньо того, щоб жінка, не криючись, могла прийти туди будь-коли й позбутися зайвої проблеми у вигляді маленької рибки, що росте в ній, – прихильники вибору воліють, щоби в суперечці їхнє було зверху. У глибині душі вони хочуть, щоб такі, як Ден Далтон, визнали їхню правоту, а цього ніколи не станеться. Скоріше араби й ізраїльтяни визнають, що були не праві, і покинуть зброю. Я визнаю право жінки на аборт, якщо в цьому справді виникає необхідність, але мене нудить від ставлення до цього прихильників вибору. Наскільки я розбираюся в житті, по суті вони нові пуритани, які вважають, що людина, котра думає не так, як вони, обов’язково потрапить у пекло… Ось лише в їхній уяві це місце, де по радіо транслюють тільки народну музику, а годують винятково смаженими курми.

– Та й гострі ж ви на язик!

– Спробуйте посидіти на пороховій бочці три місяці, тоді побачимо, що будете відчувати ви. Скажіть мені лише одне – як по-вашому, штрикнув би вас ножем Пікерінґ, якби в цій справі не був замішаний Центр допомоги жінкам, «Друзі життя» і Сьюзен Не-Чіпайте-Мою-Священну-Корову Дей?

Ральф зробив вигляд, що уважно обмірковує питання, насправді ж він розглядав ауру Джона Лейдекера. Вона була здорових блакитних кольорів, але по краях миготіли й швидко зникали зеленуваті іскорки. Саме вони й зацікавили Ральфа; здається, він знав, що це означає.

Нарешті він мовив:

– Ні. Думаю, ні.

– І я такої ж думки. Ви були поранені у війні, результат якої вже відомий, Ральфе, і ви далеко не остання жертва. Але якщо ви підете до китоподібних – або до Сьюзен Дей, – розстебнете сорочку, покажете пов’язку й скажете: «Частково в цьому й ваша провина», вони піднімуть руки й заперечать: «О ні, що ви, нам дуже жаль, що ви постраждали, Ральфе, адже ми проти насильства, і це не наша провина, однак нам необхідно, щоб Центр продовжував працювати, нам потрібні чоловіки й жінки на барикадах, і якщо для цього буде потрібно трохи пролитої крові, нехай буде так». Але справа абсолютно не в Центрі, саме це й обурює мене найбільше. Справа в…

– …абортах.

– Та ні ж! Праву на аборти нічого не загрожує у штаті Мен, та й у Деррі теж, що б там не говорила Сьюзен Дей. Справа в тому, чия команда краща. Справа в тому, на чиєму боці Бог. Справа в тому, хто правий. Як би я хотів, щоб усі вони проспівали: «Ми чемпіони» – і напилися до чортиків.

Ральф розсміявся, закинувши голову. Лейдекер розсміявся разом з ним.

– Звичайно, вони дуболоми, – знизавши плечима, закінчив він. – Але вони наші дуболоми. Вам здається, що я жартую? Ні. Центр допомоги, «Друзі життя», «Вартові тіла», «Наша справа»… Усі вони наші ослячі сраки, і я, слово честі, не проти того, щоб доглядати за своїми. Саме тому я й вибрав свою роботу, саме тому я й залишаюся тут. І ви вже даруйте мені, якщо я божеволію від думки, що мені доведеться охороняти якусь довгоногу Міс Америка з Нью-Йорка, яка хоче прилетіти сюди, виголосити провокаційну промову, а потім змитися, прихопивши з собою кілька публікацій власних інтерв’ю і достатньо матеріалу для чергового розділу нової книги. Нам в обличчя вона буде говорити, яке ми прекрасне плем’я травоїдних, а повернувшись у розкішні апартаменти на Парк-авеню, розповість своїм друзям про те, що їй ніяк не вдається змити лайно наших паперових фабрик з її чудового волосся. Вона ж жінка… І якщо нам пощастить, то все заспокоїться, ніхто не загине й не постраждає.

Ральф уже не сумнівався в значенні цих зеленуватих іскорок.

– Але ви налякані? – запитав він.

Лейдекер здивовано глянув на нього:

– Дуже помітно?

– Трохи, – відповів Ральф і подумав: «Тільки по твоїй аурі, Джоне. Тільки по аурі».

– Так, я наляканий. На особистому рівні я боюся провалити завдання, яке нічим не компенсувати, якщо справи підуть погано. На професійному рівні я боюся, що з нею щось станеться під час мого чергування. На громадському рівні я просто тремчу від усвідомлення того, що може статися, якщо виникне конфронтація і джина випустять із пляшки… Ще кави, Ральфе?

– Ні, дякую. До того ж мені час іти. А що буде з Пікерінгом?

Насправді його не дуже цікавила доля Чарлі Пікерінґа, але товстун-поліцейський цілком може насторожитися, якщо в першу чергу Ральф запитає про Мей Лочер, а не про Пікерінґа. Йому це видасться навіть підозрілим.

– Стів Андерсон – помічник окружного прокурора, який розмовляв з вами, і призначений судом адвокат Пікерінґа гарують зараз, мов коняки. Адвокат Пікерінга стверджуватиме, що зуміє домогтися для свого клієнта – до речі, думка про те, що Чарлі Пікерінґ може бути чиїмось клієнтом, просто не вкладається у мене в голові – обвинувачення в нападі другого ступеня тяжкості. Андерсон натомість буде стверджувати, що Пікерінґа час добряче провчити й сховати якомога надійніше, і висуне обвинувачення у спробі вбивства. Адвокат Пікерінґа зробить вигляд, що він шокований, і завтра вашого приятеля звинуватять у нападі першого ступеня із застосуванням холодної зброї. У результаті справу винесуть на розгляд суду. Потім, можливо в грудні, та радше наступного року, вас викличуть як головного свідка.

– А як щодо застави?

– Можливо, заставу визначать у розмірі сорока тисяч доларів. Можна внести десять відсотків готівкою, якщо під іншу частину є гарантії, але в Чарлі Пікерінга немає будинку, машини, навіть годинника фірми «Таймекс». У підсумку він може опинитися в Джуніпер-Гілл, але ціль гри інша. Цього разу ми хочемо надовго забрати його з вулиці, а стосовно таких людей, як Чарлі, саме це стає метою.

– Чи є шанс, що «Друзі життя» внесуть за нього заставу?

– Немає. Останній тиждень Ед Діпно багато часу проводив із Чарлі, вони удвох попивали каву в Бейчел-шоп. Уявляю, як Ед викладав йому таємницю центуріонів і Царя Діамантів…

– Ед називає його Кривавим Царем…

– Та як завгодно, – Лейдекер махнув рукою. – Але я уявляю, як він пояснював йому, що ви права рука диявола і що тільки така кмітлива, хоробра й рішуча людина, як Чарлі Пікерінґ, може прибрати вас із дороги.