Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 42 страниц)

– Літчфілд.

– Так. І звичайно ви купуєте ліки… Де? В «Піплз драґ» чи в «Рексоллі»?

– У «Рексоллі».

– Я так розумію, що сьогодні ви вирішили це зробити інкогніто.

Ральф почервонів… Потім посміхнувся:

– Щось на кшталт цього.

– Так. Немає необхідності уточнювати, чи були ви в Літчфілда з приводу вашої проблеми, правда? Якби ви його відвідали, не було б необхідності досліджувати цей чудовий світ патентованого зілля.

– A-а, тепер зрозуміло, куди я потрапив. Патентовані зілля?

– Називайте це так – я б із більшим задоволенням торгував цією дурнею, роз’їжджаючи у великому червоному фургоні на величезних кумедних жовтих колесах.

Ральф розсміявся, і яскраво-сріблиста хмара навколо білого халата Джо Вайзера вибухнула, коли той теж розсміявся.

– Це єдиний вид торгівлі, до якого в мене схильність, – мовив Вайзер, ледь посміхнувшись. – Із собою я возив би красуню, що виконує хвилюючий східний танець у бюстгальтері з блискітками і шальварах, як у наложниць із гарему… Назвемо її маленькою єгиптянкою, як у старій пісні Костера… Вона стала б своєрідним аперитивом. Крім неї, я запросив би когось, хто вміє грати на банджо. Знаю із власного досвіду, що ніщо так не налаштовує людей на покупки, як гра на банджо.

Вайзер, задоволено оглянувши полиці з ліками, знову подивився на Ральфа.

– Для людини, що страждає синдромом порушення фаз дельта-сну, як у вашому випадку, Ральфе, всі ці препарати марні. Можливо, зарадити могла б порція спиртного або інші подібні речі, але, дивлячись на вас, я можу сказати, що все це ви вже випробували.

– Звичайно.

– Як і дюжину інших домашніх, перевірених часом засобів.

Ральф знову розсміявся. Йому починав подобатися цей хлопець.

– Випробуйте ще дюжини чотири, Ральфе, і ви відправитеся на цвинтар.

– Та ви, я бачу, жартівник.

– Що ж, для початку ризикну порадити вам це. – Вайзер показав на стосик блакитних коробочок. – Це антигістамінний препарат, який зазвичай застосовують при алергійних захворюваннях. У вашому випадку використається їхній побічний ефект – антигістаміни спричиняють сонливість. Прочитайте все про комтрекс або венадрил, і ви дізнаєтеся, що їх не можна приймати, якщо збираєшся сідати за кермо або займатися діями, що вимагають швидкої реакції. Людям, які страждають безсонням час від часу, цілком допомагає сомінекс. Він ніби підсилює в них гальмові процеси. Але вам усі ці препарати не допоможуть принаймні тому, що ваша проблема полягає не в тому, щоб заснути, а в тому, щоб продовжувати спати, правильно?

– Абсолютно.

– Можна поставити вам делікатне запитання?

– Звичайно.

– У вас виникали проблеми з доктором Літчфілдом щодо всього цього? Можливо, ви сумніваєтеся в його здатності зрозуміти, наскільки серйозно турбує вас безсоння?

– Так, – відповів Ральф. – Ви вважаєте, що мені все-таки варто проконсультуватися з ним? Спробувати пояснити йому все так, щоб він зрозумів? – На це питання Вайзер, звичайно, відповість ствердно, і Ральф нарешті піде на прийом до лікаря. І це, звичайно, буде – повинен бути – Літчфілд. Нерозумно міняти лікаря в такому віці.

«Чи зможеш ти розповісти докторові Літчфілду, що ти дещо бачиш? Чи зможеш ти розповісти йому про блакитні протуберанці, що струменіють із пальців Луїзи Чесс? Про відбитки слідів, що залишаються за нею на асфальті? Про сріблисте сяйво, що огортає пальці Джо Вайзера? Невже ти справді збираєшся оповідати про все це Літчфілду? А якщо ні, якщо ти не можеш, то навіщо зустрічатися з ним, незалежно від того, що порадить тобі цей хлопець?»

Однак Вайзер здивував Ральфа, повівши розмову абсолютно в інший бік.

– А сни вам як і раніше сняться?

– Так. Часто й багато, зважаючи на те, що сплю я всього години три.

– Це послідовні сновидіння – сни, що складаються із цілком зрозумілих і сприйнятних подій і чимсь нагадують оповідання, неважливо, наскільки вигадливе, – чи просто калейдоскоп образів?

Ральф пригадав, що снилося йому минулої ночі. Він, Елен Діпно й Білл Мак-Ґоверн грали у фрісбі просто посередині Гарріс-авеню. Елен була у важких черевиках, Мак-Ґоверн – у светрі із зображенням пляшки горілки. «АБСОЛЮТНО НАЙКРАЩА» – стверджував напис на светрі. Диск фрісбі був яскраво-червоним із флюоресцентними зеленими смугами. Раптом з’явилася Розалі, собака. Вицвіла блакитна хустка, якою хтось обв’язав її шию, підстрибувала, поки та бігла до них. Розалі стрибнула, схопила фрісбі й кинулася навтьоки, затиснувши диск у зубах. Ральф хотів погнатися за собакою, але Мак-Ґоверн сказав: «Заспокойся, Ральфе, ми закупили цілу партію на Різдво». Ральф повернувся до Білла, збираючись сказати, що до Різдва ще три місяці, й запитати, що ж їм робити, якщо захочеться пограти у фрісбі до цього часу, але перш ніж Ральф запитав, сон або скінчився, або перейшов у щось менш яскраве, що могло б запам’ятатися.

– Якщо я правильно зрозумів сказане вами, – відповів Ральф, – то мені сняться зв’язні, послідовні сни.

– Чудово. Мені б також хотілося дізнатися, чи усвідомлене це сновидіння? Усвідомлені відповідають двом вимогам. По-перше, ви розумієте, що все відбувається у сні. По-друге, часто ви можете впливати на хід подій у вашому сні – тобто ви є кимось більшим, ніж просто пасивним спостерігачем.

Ральф кивнув:

– Саме так усе й відбувається. Останнім часом мені почали снитися саме такі сни. Я щойно згадав бачене уві сні минулої ночі. Розалі – собака, що іноді бродить біля мого будинку, – утекла з диском від фрісбі. Я грав на вулиці зі своїми друзями. Розлютившись, що вона перервала нам гру, я подумки намагався змусити її упустити фрісбі. Знаєте, щось на кшталт телепатичної команди.

Ральф зніяковіло посміхнувся, але Вайзер лише зосереджено кивнув:

– І це допомогло?

– Цього разу ні, – відповів Ральф, – але мені здається, що я проробляв таке в інших сновидіннях. Та тільки я не зовсім упевнений у цьому, тому що більшість своїх снів забуваю майже одразу після пробудження.

– Так відбувається з усіма, – сказав Вайзер. – Мозок ставиться до сновидіння, як до предмета одноразового користування.

– А ви, здається, добряче підковані.

– Мене дуже цікавить проблема інсомнії. Ще студентом коледжу я написав дві дослідницькі роботи про зв’язок між сновидіннями і порушенням циклів сну. – Вайзер глянув на годинник. – У мене саме перерва. Чи не хочете випити чашечку кави й покуштувати яблучного пирога? Неподалік є затишне містечко, а пиріг там просто фантастичний.

– Заманливо, але я віддав би перевагу апельсиновому соку. Я намагаюся якомога рідше пити каву.

– Зрозуміло, але абсолютно даремно, – весело мовив Вайзер. – Ваша проблема, Ральфе, зовсім не в кофеїні.

– Може, й так… Але в чому ж тоді? – До цього моменту Ральфові вдавалося стримуватися, однак тепер у його схвильованому голосі звучало страждання.

Вайзер, доброзичливо глянувши на Ральфа, поплескав його по плечу.

– Ось про це, – сказав він, – ми й поговоримо. Ходімо.

Розділ п’ятий

1.

– Погляньте на проблему інакше, – порекомендував Вайзер через п’ять хвилин, коли вони сиділи в сучасному барі. Ральфові, який звик до старомодного кафе – затишні меблі, приглушений блиск мідних ручок, запахи смаженого з кухні, – це місце здалося занадто абстракціоністським і тіснуватим, але пиріг виявився справді чудовим, і хоча кава була далекою від стандартів Луїзи Чесс – Луїза варила каву найкраще в світі, – вона все ж була гарячою і міцною.

– І як же мені на неї поглянути? – запитав Ральф.

– Є речі, яких завжди прагнуло людство. Не всієї тієї нісенітниці, яка потрапляє у підручники історії, – я кажу про основні речі. Дах, щоб сховатися від дощу. Смачна їжа й випивка. Насичене сексуальне життя. Здорові нирки. Але, можливо, найголовніше те, чого не вистачає вам, друже. Тому що у світі справді немає нічого, що можна було б порівняти зі здоровим сном, адже так?

– Ви абсолютно праві, – погодився Ральф.

Вайзер кивнув:

– Сон – це бажаний рятівник і лікар стражденного людства. Шекспір називав його ниткою, що відновлює порваний зв’язок часів. Наполеон величав сон благословенням ночі, а Вінстон Черчілль – найзнаменитіша людина двадцятого сторіччя, яка страждала безсонням, – стверджував, що це єдине полегшення, яке могло б вивести його із глибокої депресії. Усі ці цитати я використав у своїх роботах, але суть зводиться до одного: ніщо в світі не може зрівнятися із благодаттю нічного сну.

– Вас теж мучила подібна проблема, чи не так? – несподівано запитав Ральф. – І саме тому ви… Ну… Взяли мене під своє крило?

Джо Вайзер посміхнувся:

– Виходить, з боку це виглядає так?

– Гадаю, так.

– Що ж, вважайте як хочете. Так, я періодично страждаю безсонням з тринадцяти років. Саме тому я написав не одну дослідницьку роботу, а цілих дві.

– А як тепер?

Вайзер знизав плечима:

– Цей рік виявився не такий уже й поганий. Не найкращий, але цілком стерпний. Коли мені було двадцять, тоді років зо два ця проблеми стояла дуже гостро – я лягав у ліжко о десятій, товкся в ньому до четвертої, прокидався о сьомій і кожен день проживав з відчуттям того, що я невдатний гравець у чиємусь нічному кошмарі.

Це почуття було настільки знайоме Ральфу, що по його руках і спині пробігли мурашки.

– А зараз я доходжу до найголовнішого, Ральфе, так що слухайте.

– Слухаю уважно.

– Справа в тому, що, незважаючи на гівняне самопочуття, ви як і раніше практично здорові.. Сон не створений рівноцінним: є гарний сон, а є поганий і, що, може, навіть важливіше, – усвідомленість сновидінь означає гарний сон. Саме тому в цей момент геть неправильним для вас буде вдатися до снотворного. Я знайомий із Літчфілдом. Він доволі незлецький хлопець, але так полюбляє виписувати рецепти…

– Чудово сказано, – мовив Ральф, згадуючи Керолайн.

– Якщо ви розповісте Літчфілду все те, що розповіли мені по дорозі сюди, він пропише вам бензодіазепіни – можливо, далмейн або ресторил, а може, галціон або валіум. Ви будете спати, але розплата все ж настане. Організм звикає до транквілізаторів бензодіазепінового ряду, а крім того, вони погано впливають на дихальну систему, але що і ще гірше для таких людей, як ви або я, вони значно знижують тривалість нормального сну зі сновидіннями… До речі, як вам пиріг? Ви ж його навіть не покуштували.

Ральф відкусив великий шматок і проковтнув, не відчуваючи смаку.

– Чудовий, – сказав він. – А тепер поясніть мені, чому такі необхідні сновидіння, щоб сон можна було вважати нормальним?

– Якби я це знав, я давно закинув би свою таблеткову справу і став би гуру сну. – Вайзер доїв свій пиріг і тепер подушечкою вказівного пальця підбирав великі крихти з тарілки. – В уяві більшості людей ШРО-сон[16]16
  ШРО – швидкі рухи очима.


[Закрыть] і сон зі сновидіннями – синоніми, але ніхто насправді не знає, яким чином пов’язані рухи очей у сплячих зі сновидіннями, які їх навідують. Несхоже, щоб рухи очей означали «бачення» або «спостереження», тому що дослідники сну фіксували подібні рухи навіть у випадках, якщо люди, які були об’єктами досліджень, пізніше бачили сновидіння цілком статичні – наприклад, такі, у яких тільки велися бесіди. Аналогічно – ніхто не знає, чому існує певний зв’язок між усвідомленими, послідовними сновидіннями й загальним психічним здоров’ям: що більше подібних снів бачить людина, то вона здоровіша, і навпаки. Точнісінько як на вагах.

– Психічне здоров’я – доволі загальна фраза, – скептично зауважив Ральф.

– Так. – Вайзер посміхнувся. – Щось на кшталт поміченого мною нещодавно гасла на бампері автомобіля: «ДАЙ МЕНІ ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я, БО ВБ’Ю». Хай там як, а ми говоримо про основні, відомі кожному компоненти – здатність до пізнання, індукції й дедукції, здатність до спілкування, пам’ять…

– Пам’ять у мене почала погіршуватися, – перебив Ральф. Він згадав про труднощі із запам’ятовуванням номера довідкової кінотеатру та про свої тривалі пошуки коробки з бульйонними кубиками.

– Цілком можливо, що у вас певне ослаблення пам’яті, однак ширінка на штанях у вас застебнута, сорочка одягнена не навиворіт, і можу заприсягнутися, що якби я спитав, яке ваше друге ім’я, ви відповіли б одразу. Я зовсім не применшую ваших проблем – хто завгодно, тільки не я, – але прошу змінити ваш погляд на речі хоча б на хвилину. Подумати про ті сфери вашого життя, в яких ви як і раніше почуваєте себе чудово.

– Гаразд. Ці усвідомлені й послідовні сновидіння – чи вони просто свідчать про те, наскільки добре діють усі системи організму, щось на кшталт індикатора наявності бензину в машині, чи справді допомагають людині функціонувати?

– Ніхто не знає цього напевне, але, швидше за все, і перше і друге. На початку п’ятдесятих, коли лікарі ще вважали панацеєю барбітурати,[17]17
  Барбітурати – лікарські препарати на основі барбітурової кислоти – справляють гальмуючий вплив на кору півкуль головного мозку і стовбурову частину великого мозку. Сон, викликаний барбітуратами (як і більшістю інших снотворних засобів), за своїм упливом відрізняється від природного сну. Барбітурати полегшують засинання, але міняють фазову структуру сну, вкорочуючи тривалість так званого швидкого (ортодоксального) сну.


[Закрыть] деякі вчені навіть намагалися довести, що здоровий сон, за який ми так боремося, зі сновидіннями взагалі ніяк не пов’язаний.

– І що?..

– Тести не підтвердили цю гіпотезу. Люди, які переставали бачити сни, або ті, чий сон постійно переривався, почали страждати від різних розладів не лише фізичного, але й психічного здоров’я, аж до втрати здатності як пізнавати світ, так і емоційно реагувати на зовнішні й внутрішні подразники. До того ж у них виникли проблеми зі сприйняттям,[18]18
  При порушенні запам’ятовування, зберігання й відтворення фактів навколишнього середовища й особистого досвіду ведуть мову про кількісні розлади пам’яті. У поєднанні з помилковими спогадами, при змішанні минулого й теперішнього, реального й уявного – про якісні її розлади, що звуться парамнезією.


[Закрыть] такі, наприклад, як гіперреальність.

Позаду Вайзера, біля дальнього кінця стійки, чоловік читав «Деррі ньюс». Із-за газети визирала лише його маківка й руки, ліву прикрашав претензійний перстень. На першій сторінці виднівся великий заголовок: «ЗАХИСНИЦЯ ПРАВА НА АБОРТ ПОГОДИЛАСЯ ВИСТУПИТИ В ДЕРРІ НАСТУПНОГО МІСЯЦЯ».

Нижче й дрібніше зазначалося:

«Групи прихильників руху “Друзі життя” обіцяють організувати акції протесту».

У центрі сторінки красувалася кольорова фотографія Сьюзен Дей – доволі привабливої, зовсім не такої, як на плакаті у вітрині магазину Далтона. Там обличчя її здавалося невиразним, навіть трохи зловісним, тут же Сьюзен Дей була сяючою, із променистим поглядом. Довге з мідним вилиском волосся було відкинуте назад, відкриваючи обличчя. Розумні, проникливі темні очі.

Отже, Сьюзен Дей усе-таки приїжджає. Песимізм Гамільтона Дейвенпорта себе не виправдав.

Але те, що побачив Ральф потім, змусило його забути й про Дейвенпорт, і про Сьюзен Дей.

Навколо рук чоловіка, що читає газету, як і біля його маківки, почала збиратися сіро-блакитна аура. Але особливо яскравою вона здавалася навколо персня з оніксом. Аура не затуманювала – навпаки, прояснювала, перетворювала камінь на якусь подобу астероїда з фантастичного фільму…

– Що ви сказали, Ральфе?

– Га? – Ральф ледве відвів погляд від персня. – Не знаю… Хіба я щось говорив? Гадаю, я запитав, що таке гіперреальність.

– Надчуттєва сприйнятливість, – пояснив Вайзер. – Ніби ви, не вживаючи жодної хімії, подалися в ЛСД-мандри.[19]19
  ЛСД – синтетичний наркотик.


[Закрыть]

– О… – простягнув Ральф, спостерігаючи, як яскрава сіро-блакитна аура почала формувати складні рунічні візерунки за допомогою того пальця, яким Вайзер підбирав крихти пирога. Спершу це було схоже на літери, написані інеєм… Затим на речення, прописані в тумані… Потім на дивні, зухвалі, здивовані обличчя. Ральф кліпнув, і все зникло. – Звичайно, звичайно. Але послухайте, Джо, якщо народні засоби не допомагають, як, утім, і патентовані препарати, і навіть можуть змінити все на гірше, замість того щоб допомогти, що ж тоді залишається? Нічого. Правильно?

– Ви будете доїдати? – запитав Вайзер, показуючи на тарілку Ральфа.

Морозне сіро-блакитне світіння, подібне на арабську літеру із сухого льоду, зірвалося з кінчика його пальця.

– Ні. Я не голодний. Візьміть, якщо хочеться.

Вайзер підсунув тарілку Ральфа до себе.

– Не варто здаватися так швидко, – сказав він. – Мені б хотілося, щоб ви ще раз зайшли в «Райт-Ейд», я дам вам кілька візитних карток. Раджу вам: дозвольте цим хлопцям спробувати.

– Яким хлопцям? – Ральф заворожено дивився, як Вайзер відкрив рота, щоб відкусити шматок пирога. Кожен зуб оточувало вогненно-сіре світіння. Пломби блищали як маленькі сонечка. Крихти пирога і яблучної начинки (спокійно, Ральфе, спокійно) теж світилися. Потім Вайзер закрив рота, і світіння зникло.

– Джеймсу Рою Гонґу та Ентоні Форбесу. Гонг займається акупунктурою, його кабінет на Канзас-стріт. А Форбес – це лікар, що володіє мистецтвом гіпнозу, він приймає на Гессер-стріт. І перш ніж ви назвете їх шарлатанами…

– Я так не скажу, – спокійно вимовив Ральф. Рука його потягнулася до Магічного Ока, яке він і далі носив під сорочкою. – Повірте, я цього не зроблю.

– Що ж, чудово. Я вам раджу спочатку звернутися до Гонґа. Голки трохи відлякують, але сама процедура майже безболісна. Поняття не маю, що це таке і як спрацьовує, зате коли два роки тому мені стало особливо зле, Гонг мені дуже допоміг. Форбес теж непоганий – так я чув, – але я віддаю перевагу Гонгу. Він дуже зайнятий, але я постараюся вам допомогти записатися на прийом. То що скажете?

Ральф побачив яскраве сіре світіння, завтовшки з нитку, що вирвалося з куточка ока Вайзера й скотилося вниз по щоці, мов справжнісінька сльоза. І це все вирішило.

– Я згоден.

Вайзер радісно пересмикнув плечима:

– Чудово! А тепер розплачуємося й забираємося звідси.

2.

На півдорозі до аптеки Вайзер зупинився, його увагу привернув плакат у вітрині. Ральф же тільки мигцем глянув на нього. Він уже бачив такий у вітрині магазину старого одягу.

– Розшукується за вбивство, – очужіло вимовив Вайзер. – Люди геть втратили розум.

– Так, – погодився Ральф. – Якби в нас були хвости, гадаю, більшість із нас днинськи ганялася б за ними, намагаючись відкусити.

– Огидна вигадка, – роздратовано сказав Вайзер, – але погляньте-но на це!

Щось було написане поруч із плакатом на запилюженому склі вітрини. Подавшись уперед, Ральф прочитав три коротких слова: «УБИТИ ЦЮ СУКУ». І далі стрілка, що вказувала на фото Сьюзен Дей.

– Господи, – прошептав Ральф.

– Та-а-ак, – погодився Вайзер. Діставши носову хусточку із задньої кишені штанів, він витер напис, залишаючи на склі яскраво-сріблистий слід, помітний тільки Ральфові.

3.

Пройшовши слідом за Вайзером у кінець аптеки, Ральф завмер на порозі кабінету Джо, не більшого від кабінки громадського туалету, у той час як Вайзер, осідлавши єдиний тут високий табурет, почав телефонувати в офіс Джеймса Роя Гонґа, акупунктуриста. При цьому він натиснув кнопку гучномовця, щоб Ральф міг стежити за перебігом розмови. Реєстратор у приймальні Гонґа (якась Одра, взаємини з якою у Вайзера були набагато тепліші, ніж того вимагали професійні рамки) спершу повідомила, що доктор Гонґ не зможе прийняти нового пацієнта до Дня подяки.[20]20
  Офіційне свято на згадку про перших колоністів штату Массачусетс. Відзначається в останній четвер листопада.


[Закрыть] Ральф одразу знітився. Вайзер зробив заспокійливий жест долонею – «Хвилиночку, Ральфе», – а потім упросив Одру знайти (або вигадати) час для містера Робертса на початку жовтня. Ще цілий місяць, але все-таки краще, ніж чекати Дня подяки.

– Спасибі, Одро, – подякував Вайзер. – Ти не передумала повечеряти зі мною сьогодні увечері?

– Звичайно, ні, – відповіла дівчина. – А тепер, будь ласка, вимкни цей чортів гучномовець – я хочу дещо шепнути тобі на вушко.

Вайзер натиснув кнопку й, вислухавши, розсміявся до сліз – Ральфові вони здалися чудовими рідкісними перлинами. Потім, двічі цмокнувши в трубку, він поклав її на важіль. – Ось, усе залагоджено, – сказав Вайзер, вручаючи Ральфові маленьку білу картку з датою й часом прийому. – Четверте жовтня, не так уже близько, але більше Одра нічого не змогла зробити. Вона молодець. А ось візитівка Ентоні Форбеса – на той випадок, якщо ви захочете звернутися до нього.

– Дякую вам, – сказав Ральф, беручи картку. – Я так вам зобов’язаний.

– Єдине, чим ви мені будете зобов’язані, це ще одним візитом, щоб я знав, як ваші справи. Адже я особа зацікавлена. Знаєте, є лікарі, які взагалі нічого не прописують при безсонні. Вони беруться стверджувати, що ніхто ще не вмер без сну, але ж це не так.

Ральф подумав, що ця звістка має його налякати, але не відчув нічого подібного, принаймні в цю мить. Світіння й аури зникли – яскраво-сірі спалахи з очей Вайзера, коли дівчина щось говорила йому по телефону, були останнім видінням. Ральф уже починав вважати, що все це лише ментальні образи, спричинені комбінацією надзвичайної втоми і згадкою Вайзера про гіперреальність. Була ще одна причина для душевного піднесення – тепер у нього є призначення на прийом до людини, яка допомогла цьому чоловікові за подібних обставин. Ральф вирішив, що дозволить Гонгу колоти себе голками, доки не скидатиметься на дикобраза, якщо тільки це дасть йому можливість спати до сходу сонця. Але було ще й третє: сірі аури виявилися не такими вже й страхітливими. До певної міри вони були… цікавими.

– Люди постійно вмирають від недосипання, – говорив тим часом Вайзер, – хоча медекспертиза ставить заспокійливий діагноз: «Самогубство», замість того, щоб у графі «Причина смерті» написати: «Безсоння». Алкоголізм і безсоння мають багато спільного, але головне ось у чому: і одне, й інше – хвороба серця й розуму, і якщо їм дозволити безперешкодно розвиватися, зазвичай вони набагато раніше руйнують дух, аніж їм вдається знищити тіло. Тому люди справді вмирають від браку сну. Для вас це дуже небезпечний період, Ральфе, тому треба терміново подбати про себе. Якщо ви відчуєте себе по-справжньому зле, зателефонуйте Літчфілду. Ви мене чуєте?

Ральф поморщився:

– Гадаю, у цьому випадку я, швидше за все, подзвоню вам.

Вайзер кивнув, начебто нічого іншого й не очікував.

– Мій номер записаний під телефоном Гонґа, – сказав він. Здивувавшись, Ральф знову глянув на картку. Там справді був другий номер з позначкою «Д. В.».

– І вдень, і вночі, – сказав Вайзер. – У будь-який час, серйозно. Ви не потривожите мою дружину, ми розлучилися у 1983 році.

Ральф спробував заговорити, але не зміг – з горла вирвався лише хрипкий звук. Він ковтнув слину, намагаючись прочистити горло.

Вайзер, помітивши його старання, поплескав Ральфа по плечу:

– Тільки ніяких криків у магазині, Ральфе, інакше ви розполохаєте всіх покупців. Може, дати вам серветку?

– Ні, все вже гаразд. – Голос Ральфа був ще хрипким, але цілком чутним.

Вайзер критично оглянув Ральфа:

– Ще ні, але буде гаразд. – І величезна рука Вайзера ще раз поглинула долоню Ральфа, але тепер його це не турбувало. – А поки що постарайтеся розслабитися. І будьте вдячні за той сон, який у вас є.

– Добре. Ще раз спасибі.

Вайзер кивнув і відійшов до прилавка.

4.

Ральф пройшов повз ряд № 3, повернув ліворуч до великої виставки презервативів і вийшов на вулицю через двері з написом: «СПАСИБІ ЗА ПОКУПКУ В “РАЙТЕЙД”». Спочатку він не здивувався яскравості, від якої змушений був замружитися, – зрештою, був полудень, а в аптеці трохи темнувато. А потім Ральф розплющив очі, і серце мало не зупинилося у нього в грудях.

На обличчі його з’явився здивований вираз, майже шок.

Так міг би здивуватися першовідкривач-мандрівник, що подолав непрохідну сельву, коли б перед його зором зненацька з’явилося легендарне загублене місто або запаморочливе геологічне диво – брильянтова скеля чи, можливо, каскад водоспадів. Ральф зіперся на блакитну поштову скриньку при вході в аптеку. Подих і далі перехоплювало, а погляд метався довкола, поки його мозок намагався зрозуміти щойно отриману новину – одночасно дивовижну й жахаючу.

Видіння аур повернулося, але сказати це було однаково, що повідомити про Гаїті як про місце, де не потрібно носити пальто. Цього разу світло було всюди, шалене і яскраве, незвичне і прекрасне.

За все своє життя Ральф лише раз відчував щось схоже.

Улітку тисяча дев’ятсот сорок першого, коли йому щойно виповнилося вісімнадцять, він на попутках діставався з Деррі до свого дядька, що жив у Пугкіпсі, штат Нью-Йорк. Треба було подолати ще кілометрів шістсот п’ятдесят. Вечірня гроза на другий день його подорожі втомилася обганяти пілігрима, і Ральф заховався, де зміг – у скособоченому, немов підпилий гуляка, сараї на краю лугу. У цей день Ральф більше йшов пішки, ніж їхав, і тому одразу заснув міцним молодечим сном у занедбаному стійлі, перш ніж гуркоти грому розкололи потемніле небо.

Прокинувшись уранці наступного дня після тривалого чотирнадцяти годинного сну, він оглянувся навколо в цілковитому здивуванні, спершу навіть не розуміючи, де він. Він знав тільки, що це якесь темне місце, де приємно пахне, і що світ навколо перетворився на потоки сліпучого брильянтового світла. Потім Ральф згадав, як заховався в сараї, і раптом зрозумів, що це дивне видіння спричинене грою променів яскравого сонячного світла, що пробиваються крізь щілини в дерев’яному даху й стінах сараю… Тільки й того. І все-таки він просидів ще хвилин п’ять у мовчазному замилуванні, захоплений хлопчисько із соломинками у волоссі; він сидів з піднятою головою, милуючись тим, як золотаві порошини ліниво кружляють у сонячних променях. Тоді було таке відчуття, ніби він у храмі.

Зараз із ним відбувалося щось подібне, тільки вдесятеро потужніше.

Але найдивніше, що він не міг описати, що ж відбулося насправді і як саме змінився світ, ставши раптом таким прекрасним.

Так, і у предметів, і в людей – особливо в людей – з’явилися аури, – але цим чудеса не обмежувалися. Речі ніколи не були такими блискучими, такими незаперечно відчутними. Машини, телефонні будки, продуктові візки перед супермаркетом, контури житлових будинків на протилежному боці дороги – все це немовби раптово обрушувалося на нього.

Несподівано цей безбарвний, брудний закуток Вітчгем-стріт перетворився на Країну Див, і в цьому буянні фарб і світла важко було одразу зрозуміти, що саме він бачить, – було лише усвідомлення краси невідомого дива чи казки.

Єдине, що він міг розрізнити, були аури, що оточували фігури людей – ті снували навколо, входячи й виходячи з магазинів, завантажували покупки в багажники машин або сідали в авто і їхали у своїх справах. Деякі з аур були яскравіші від інших, але навіть найбільш тьмяні тепер сяяли стократно дужче, ніж тоді, коли Ральф уперше зіткнувся із цим феноменом.

«Безсумнівно, саме про це й говорив Вайзер. Це гіперреальність, і те, що ти бачиш, не більше ніж галюцинація людини під дією транквілізаторів. Те, що ти бачиш, усього лише ще один симптом безсоння – не більше. Дивися, Ральфе, і захоплюйся скільки завгодно, це справді чудово, – ось лише вірити в це не варто».

Однак Ральфові не потрібно було просити себе дивуватися – усе навколо було справдешнім дивом. Хлібний фургон, здавши назад, від’їхав від кафе, де вони пили каву з Вайзером, і яскрава темно-бордова субстанція, що кольором скидалася на засохлу кров, – почала виливатися із вихлопної труби.

Це був не дим і не пара, але щось, що нагадувало і те і інше. Світіння виривалося повторюваними спалахами на кшталт стрічки електрокардіограми.

Глянувши на тротуар, Ральф побачив утиснені в бетон сліди від коліс машини того ж темно-бордового відтінку. Фургон поспішив далі, і примарні сліди вихлопів перетворилися на яскраво-червону артеріальну кров.

І такі дивні речі були всюди – щось невідоме в перетинанні косих смуг світла знову нагадало Ральфові потік сонячних променів, які пробивалися крізь щілини в стінах і даху давно-давно стертого з лиця землі сараю. Але найдивнішими були люди, саме їхні оболонки-аури виявилися такими разюче різними й реальними.

Із супермаркету вийшов хлопчик-розсильний, штовхаючи перед себе візок із зеленню. Він рухався в такому сліпучо-білому ореолі, що нагадував прожектор. Аура жінки, що йшла поруч, була порівняно тьмяною, сіро-зеленого відтінку сиру, який почав псуватися. Юна дівчина гукнула розсильного з відчиненого вікна «субару», помахавши йому; її ліва рука залишила в повітрі яскраві смуги ніжно-рожевого, льодяникового кольору. Але вони майже одразу ж розтали. Хлопчина, посміхнувшись, помахав у відповідь, слід його руки перетворився на жовто-білий фонтан. Ральфові це здалося схожим на плавець рибки з акваріума. Плавець теж танув, але значно повільніше.

Спершу це бентежне, феєричне видіння викликало в Ральфа непідробний жах, але невдовзі страх поступився місцем замилуванню, благоговінню й просто інтересу. Яке красиве й захоплююче видовище! «Але це не реально, – попередив він себе. – Не забувай, Ральфе. Насправді нічого подібного не існує». Він пообіцяв собі, що спробує не забути. Але застережливий голос здавався таким далеким… Тепер він помітив дещо іще: від голови кожного, кого він бачив, угору піднімалося щось прозоро-яскраве, на зразок шовкової стрічечки або смужки гофрованого паперу; воно, спалахнувши, вело кудись угору, поки не зникало з очей. У деяких людей точка зникнення була метра півтора над головою, в інших же довжина цього струмливого потоку сягала трьох і навіть п’яти метрів. У більшості випадків світло цієї яскравої висхідної лінії гармоніювало з відтінками всієї аури – яскраво-біле у розсильного, сіро-зелене у пані, що йшла поряд із хлопчиною, – але було й кілька разючих винятків. Ральф побачив іржаво-червоний потік, що виходив із голови чоловіка середніх літ, оточеного темно-синьою аурою, а в жінки з ясно-сірою аурою висхідний потік був разючого (але й трохи насторожливого) кольору фуксії. У деяких випадках – їх було не так уже й багато, усього два або три, – висхідні струмки були майже чорні. Ральфові це не сподобалося, і він помітив, що люди, яким належали ці «мотузочки від повітряної кульки» (саме так він одразу подумки охрестив їх), не мали здорового вигляду.

«Звичайно, вони хворі. Ці “мотузочки” є індикаторами здоров’я… І хвороби в деяких випадках».

«Ральфе, – стурбувався інший голос, – насправді ти не бачиш цих речей, домовилися? Мені не хочеться бути занудою, але…»

Але чи можливо, що все це насправді реальне?

Може, постійне недосипання, посилене впливом усвідомлених, послідовних снів, зле пожартувало з нього, давши змогу заглянути в якийсь інший вимір, не доступний звичайному сприйняттю?

«Покинь це, Ральфе, до того ж негайно. Це найкраще, що можна зробити, інакше ти ризикуєш опинитися в одному човні з бідолахою Едом Діпно».

Думка про Еда наштовхнула на неясну асоціацію – щось, сказане Едом у той день, коли його заарештували за побиття дружини, – але перш ніж Ральф зміг згадати, майже в саме його ліве вухо дитячий голос вимовив:

– Мамо? Мамо? А ти купиш мені горіхове морозиво?

– Побачимо.

Мимо Ральфа пройшла молода жінка, тримаючи за руку хлопчика років чотирьох-п’яти. Вона рухалася в «конверті» сліпучо-білого сяйва.

«Мотузочка», що вела вгору від її світлого волосся, також була білою і дуже широкою – вона радше нагадувала стрічку, якою зазвичай перев’язують коробки з подарунком, – піднімалася на висоту більше шести метрів і при кожному кроці жінки трохи відхилялася назад. Це викликало у свідомості Ральфа асоціації з весіллям – фата, шлейф, газова вінчальна сукня.

Аура її сина була здорового темно-блакитного кольору на грані фіолетового, і коли ця пара пройшла повз нього, Ральф побачив дивну річ.