Текст книги "Безсоння"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 42 страниц)
– Так.
– Зсередини?
– Так, але…
Мак-Ґоверн підвівся так несподівано, що Ральфові здалося, ніби той збирається втекти, вигукуючи: «Бережіться Робертса! Він збожеволів!» Але замість того щоб утекти по сходах, Мак-Ґоверн пішов у будинок. І Ральфа це стривожило навіть дужче.
– Що ти збираєшся робити?
– Зателефонувати Лappi Перро, – пояснив Мак-Ґоверн. – Молодшому братові Мей. Він досі живе в Кардвіллі. Думаю, там її й поховають. – Мак-Ґоверн задумливо подивився на Ральфа. – А що ти подумав, що я збираюся зробити?
– Не знаю. – Ральф зніяковів. – Спочатку мені здалося, що ти хочеш утекти від мене подалі.
– Ні, звісно. – Мак-Ґоверн поплескав сусіда по плечу, але Ральфові цей жест здався холодним і маловтішним. Скоріше, формальним.
– І яке відношення до всього цього має брат місіс Лочер?
– Джонні сказав, що вони відішлють тіло Мей для повторного розтину в Оґасту, правильно?
– Він говорив про експертизу…
– Ніякої різниці, повір мені. Якщо справді виявили щось дивне – хоч найменший натяк на вбивство, – Ларрі повинен про це знати. Він її єдиний родич.
– Так, але чи не здивується він із твоєї особистої зацікавленості?
– Не думаю, що про це варто турбуватися, – відповів Мак-Ґоверн заспокійливим тоном, який абсолютно не сподобався Ральфові. – Я скажу, що поліція опечатала будинок і що жорна пліток на Гарріс-авеню крутяться щодуху. Він знає, що ми з Мей були шкільними приятелями й що останні кілька років я регулярно відвідував її. Ми з Лappi недолюблюємо один одного, але все ж нам вдається знаходити спільну мову. Він розповість мені те, що я хочу знати, хоча б тому, що ми земляки. Зрозуміло?
– Думаю так, але…
– Сподіваюся, – сказав Мак-Ґоверн і раптом зовсім несподівано почав скидатися на стару, неймовірно потворну рептилію. Він тицьнув пальцем у Ральфа. – Я не такий уже й тупий, як тобі здається, і я вмію зберігати таємниці. Твоє обличчя щойно виказало мені твій сумнів, і я обурений. Обурений до глибини душі.
– Вибач, – зніяковів Ральф. Його приголомшив спалах Мак-Ґоверна. Білл дивився на нього, стиснувши вузькі губи, що не закривали занадто великі зуби, потім кивнув:
– Гаразд, я приймаю твої вибачення. Ти погано спав, я повинен був урахувати це, а що стосується мене, то просто я не можу викинути Боба Полгерста з голови. – Він видав одне зі своїх найважчих небораки-старого-біллі зітхань. – Послухай, якщо ти волієш, щоб я не телефонував братові Мей…
– Ні, – поспішно відізвався Ральф, думаючи про те, що він волів би повернутися хвилин на десять назад, і тоді б цих розмов не було. А потім у його голові промайнула фраза, готова до вживання, яку цілком схвалив би Білл Мак-Ґоверн: – Вибач, якщо я піддав сумніву твою розсудливість.
Мак-Ґоверн посміхнувся – спочатку знехотя, а потім від усього серця:
– Тепер я знаю, що не дає тобі заснути – думки про цю нісенітницю. Сиди спокійно, Ральфе, і думай про гіпопотамів, як полюбляла казати моя матінка. Я зараз повернуся. Можливо, я не застану Ларрі, приготування до похорону, сам розумієш. Переглянеш газету?
– Звичайно. Спасибі.
Мак-Ґоверн вручив йому згорнуту в трубочку газету й увійшов у будинок. Ральф глянув на першу сторінку. Заголовок був такий: «ПРИХИЛЬНИКИ ОБОХ УГРУПОВАНЬ ГОТОВІ ДО ВІЗИТУ». Статтю доповнювали дві фотографії. На одній близько півдюжини молодих жінок стояли із плакатами «НАШЕ ТІЛО – НАШ ВИБІР» і «НОВА ЯКІСТЬ ЖИТТЯ В ДЕРРІ». На другій – група пікетників біля будинку Центру допомоги жінкам. У них не було плакатів, але вони їх і не потребували: усі в чорному, у кожного коса в руках – це промовляло само за себе.
Ральф, зітхнувши, жбурнув газету на сидіння крісла-гойдалки і взявся спостерігати за тим, як ранок прямує по Гарріс-авеню. Він подумав, що, швидше за все, Мак-Ґоверн розмовляє із Джоном Лейдекером, а не з Ларрі Перро, що в цей момент вони проводять невеликий вчитель-і-студент симпозіум із приводу змученого безсонням і зсунутого глуздом Ральфа Робертса.
«Просто я подумав, що тобі захочеться довідатися, хто насправді зателефонував у поліцію, Джонні».
«Спасибі, професоре. Ми й так здогадувалися, але підтвердження не зашкодить. Гадаю, він безпечний. Він мені навіть подобається».
Ральф відкинув підозри з приводу того, кому може дзвонити Білл. Простіше було сидіти тут і взагалі ні про що не думати, навіть про гіпопотамів. Простіше було спостерігати за вантажівкою, що під’їхала до «Червоного яблука». Простіше було дивитися на бабусю Гаррієт Бенніген у яскравому осінньому пальті й з паличкою; у порівнянні з нею місіс Перрін була просто жовторотим курчам. Простіше було спостерігати за дівчинкою у вузьких джинсах, вільній білій футболці й капелюсі розмірів на чотири більшому, ніж було потрібно, яка стрибала через скакалку. Простіше було дивитися за руками дівчинки, що рухалися туди-сюди. Простіше було слухати, як вона наспівувала свою безконечну лічилку:
Раз-два-три-чотири-п ’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Якась глибинна частина розуму Ральфа з подивом розуміла, що він ось-ось засне просто на веранді. Одночасно з цим аури знову почали пробиратися в світ, наповнюючи його буйним різноцвіттям і емоціями. Це чудово, але…
…Але щось було негаразд. Щось. Що?
Дівчинка стрибала через скакалку. З нею було негаразд. Її обтягнуті джинсами ноги підстрибували й опускалися, як лапка швейної машини. Її тінь стрибала поруч на тротуарі, крізь тріщини в якому пробивалася трава. Скакалка крутилася – угору й униз… Робила повний оберт… Угору й униз…
Однак дівчинка була не у футболці, тут він помилився. Замість футболки був халат. Білий халат, які носять лікарі в старих телесеріалах.
Раз-два-три-чотири-п’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Хмара закрила сонце, і неясне зелене світло заструменіло крізь день, відкриваючи його таємницю. Ральфові стало холодно, він покрився гусячою шкірою. Стрибуча тінь зникла. Дівчинка глянула на Ральфа, і він побачив, що це зовсім не дівчинка. Створіння, що дивиться на нього, було чоловіком заввишки близько метра з чвертю, Ральф сприйняв затінене крисами капелюха обличчя за дитяче тому, що воно було абсолютно гладким, без жодної зморщечки. І все-таки воно викликало в Ральфа безпомильне відчуття – відчуття присутності диявола, згубу, не підвладну здоровому глузду.
«Саме так, – з тупою впевненістю подумав Ральф, не в змозі відвести очей від стрибучого створіння. – І тільки так. Ким би не була ця істота, вона божевільна. Абсолютно й безповоротно».
Створіння, мабуть, прочитало думки Ральфа, тому що в цей момент його губи спотворила усмішка, хитра й зла одночасно. Начебто їм обом була відома одна й та ж неприємна таємниця. І Ральф був упевнений, що створіння якимось чином співало крізь розтягнуті в усмішці нерухомі губи…
Раз-два-три-чотири-п’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Шість-сім-вісім.
Іди ДО БІСА.
Дев’ять-десять, чорт з тобою.
Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!
Це не один із тих маленьких лисих лікарів, котрі, як був упевнений Ральф, виходили з будинку місіс Лочер. Схоже на них, але не вони. Це…
Створіння відкинуло скакалку. Пролітаючи в повітрі, стало спершу жовтим, затим червоним, розбризкуючи іскри навсібіч, доки не впало на тротуар. Маленька фігурка – лікар № 3, – посміхаючись, дивилася на Ральфа, і він несподівано ще дещо зрозумів – і жахнувся. Він нарешті впізнав капелюх, який мало на голові це створіння.
То була загублена панама Білла Мак-Ґоверна.
4.
І знову створіння немов прочитало його думки.
Продовжуючи посміхатися, воно зірвало панаму з голови, оголивши круглий безволосий череп, і почало вимахувати головним убором Мак-Ґоверна так, неначе нарешті осідлало дикого жеребця.
Раптом воно показало на Ральфа, немов означуючи його. Потім знову одягло панаму й зникло в проході між двома будинками. Сонце звільнилося від хмар, і розмірено колихка яскравість аур знову почала блякнути. Ще мить – і перед ним була Гарріс-авеню – нудна вулиця, така, як завжди.
Ральф глибоко зітхнув, згадуючи вираз божевілля на маленькому усміхненому обличчі. Згадуючи те, як воно показувало
(Іди ДО БІСА!)
на нього, немов
(Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!)
означаючи.
– Скажіть мені, що я заснув, – хрипло прошептав він. – Скажіть мені, що я заснув і це чудовисько мені наснилося.
Позаду відчинилися двері.
– О Боже, ти розмовляєш сам із собою, – мовив Мак-Ґоверн. – Чи не поклав ти гроші в банк, Ральфе?..
– Так, достатньо для того, щоб покрити видатки на свій похорон, – огризнувся Ральф. Йому здавалося, що він говорить як людина, яка щойно пережила нервове потрясіння й усе ще переживає його наслідки. Він сподівався, що Білл підійде до нього з виразом тривоги (або підозри) на обличчі й запитає, що сталося.
Однак Мак-Ґоверн цього не зробив. Усівшись у крісло-гойдалку, він схрестив руки на вузьких грудях і задивився на Гарріс-авеню, немов на сцену, на якій він сам, Ральф, Луїза, Дорренс Марстеллар і багато інших люди похилого віку – представники золотого віку, за визначенням Мак-Ґоверна, – були приречені грати свої часто нудні, а іноді й болісні ролі.
«Припустімо, я розповім Біллові про його панаму, – подумав Ральф. – Припустімо, я почну так: “Білле, я знаю, що сталося із твоєю панамою. Її носить якийсь тип, подібний до тих, яких я бачив минулої ночі. Вона була на ньому, коли він стрибав через скакалку”».
Але якщо в Білла й залишилася хоч якась надія, що його сусід ще не вижив з розуму, ця остання крапля, без сумніву, розвіє її. Так.
Ральф вирішив тримати язика за зубами.
– Вибач, що затримався, – сказав Мак-Ґоверн. – Я застав Ларрі вже в дверях, він збирався в похоронну контору, але перш ніж я встиг його запитати, він переказав мені половину подій із життя Мей і всю історію свого власного. Базікав без угаву хвилин сорок п’ять.
Звичайно, це було перебільшенням – Мак-Ґоверн був відсутній хвилин п’ять щонайбільше, – Ральф глянув на годинника й здивувався, що вже одинадцята п’ятнадцять. Знову подивившись на вулицю, він не побачив місіс Бенніґен. Вона зникла з виду. Як і вантажівка. Невже він заснув? Очевидно… Але ні за що в світі він не міг би знайти обриву у своєму усвідомленому сприйнятті.
«Нумо, не кажи дурниць. Ти спав, коли бачив маленького лисого чоловічка. Ти бачив його уві сні».
Це мало якийсь сенс. Навіть те, що створіння носило панаму Білла Мак-Ґоверна, мало сенс. Та сама панама фігурувала в нічному кошмарі про Керолайн. У тому сні панама була затиснута між лапами Розалі. Ось лише цього разу він не спав. Ральф був упевнений у цьому.
Ну… Майже впевнений.
– Ти не хочеш довідатися, що повідомив мені брат Мей Лочер? – трохи ображено поцікавився Мак-Ґоверн.
– Вибач, – пробурмотів Ральф. – Я витав у хмарах.
– Прощаю тебе, сину мій… Тільки з цієї миті слухай уважно. Детектив, який веде цю справу, Фандерберк…
– Я впевнений, що це Аттербек. Стів Аттербек.
Мак-Ґоверн махнув рукою – частий жест, коли його поправляли.
– Неважливо. Хай там як, а він зателефонував Ларрі й повідомив, що повторний розтин підтвердив природну смерть. Найбільше їх турбувало – в контексті твого дзвінка, – що у Мей через сильний переляк могло не витримати серце. Зачинені зсередини двері й той факт, що нічого не пропало, суперечать припущенню про непрошений візит, однак у поліції серйозно сприйняли твій дзвінок.
Його напівосудливий тон – немов Ральф кинув жменю піску в чудово відлагоджений механізм – вивів Ральфа із себе.
– Звичайно, вони сприйняли його серйозно! Я бачив двох чоловіків, що виходили з будинку, і сповістив про це владі. Коли поліцейські прибули на місце, вони виявили леді вже мертвою. Як же вони можуть не сприймати дзвінок серйозно?
–. Чому ти не назвав себе, коли дзвонив?
– Не знаю. Та й яка різниця? А як вони можуть бути впевнені, що страх не довів її до смерті?
– Не знаю, чи впевнені вони на сто відсотків, – роздратовано вимовив Мак-Ґоверн, – але, думаю, що вони близькі до цього, якщо віддали тіло Мей братові для поховання. Можливо, у поліції для подібних випадків є спеціальні тести. Я знаю лише, що цей Фандерберк…
– Аттербек…
– …повідомив Ларрі, що Мей, швидше за все, померла уві сні. – Мак-Ґоверн, закинувши ногу на ногу, погрався складками своїх блакитних штанів, а потім простромив Ральфа поглядом:
– Я хочу дати тобі одну пораду, так що слухай. Іди до лікаря. Негайно. Сьогодні. Йди до Літчфілда. Справа серйозна.
«Ті, що виходили з дому місіс Лочер, не бачили мене, але цей третій бачив напевно, – подумав Ральф. – Він бачив мене і вказував на мене. Цілком можливо, що він розшукував саме мене».
Чудова думка. Суцільна параноя.
– Ральфе? Ти чув, що я сказав?
– Так. Як я зрозумів, ти не віриш, що я справді бачив незнайомців, які виходили з будинку Мей Лочер.
– Ти правильно зрозумів. Я помітив вираз твого обличчя, коли сказав, що був відсутній сорок п’ять хвилин, і я бачив, як ти подивився на годинника. Ти не повірив, що минуло так багато часу. А причина твого невір’я проста: ти задрімав, навіть не помітивши цього. Такий собі міні-сон. Можливо, подібне відбулося з тобою й у ту ніч, Ральфе. І тієї ночі тобі приснилися два чоловіки, а сон був настільки реальний, що ти, прокинувшись, зателефонував у поліцію.
«Раз-два-три-чотири-п ’ять, – подумав Ральф. – Вийшов зайчик погулять…»
– А як же щодо бінокля? – запитав він. – Бінокль дотепер лежить поруч із кріслом у вітальні. Хіба це не доводить, що я не спав?
– І яким чином це доводить? Може, ти ходив уві сні, як сновида, над цим ти не замислювався? Ось ти стверджуєш, що бачив тих лікарів, але навіть не можеш описати їх.
– Це жовтогаряче світло вуличних ліхтарів…
– Але всі двері були зачинені зсередини…
– І однаково я…
– І ще аури, про які ти повторюєш. Вони спричинені безсонням – у цьому я майже впевнений. І все-таки справа може виявитися набагато серйознішою.
Ральф підвівся, зійшов з ґанку й застиг па доріжці, повернувшись до Мак-Ґоверна спиною. У скронях пульсувало, а серце прискорено билося. Задуже прискорено.
«Він не просто вказував. Я був правий, цей маленький сукин син відзначав мене. І він мені не снився. Як і ті, кого я бачив, що вони виходили з будинку місіс Лочер, У цьому я теж упевнений».
«Звичайно, Ральфе, – відповів інший голос. – Божевільні завжди впевнені в божевільних речах, які вони бачать і чують. Якраз це, а не самі лише галюцинації, й робить їх божевільними. Якщо ти справді бачив те, що бачив, що ж тоді сталося з місіс Бенніґен? Що сталося з вантажівкою? Де ти втратив сорок п’ять хвилин, поки Мак-Ґоверн розмовляв по телефону з Ларрі Перро?»
– У тебе тривожні симптоми, – пролунав позаду голос Мак-Ґоверна, і Ральфові почулося щось жахливе в його тоні. Задоволення? Чи могло це бути задоволенням?
– Один з них тримав ножиці, – не обертаючись, тихо вимовив Ральф. – Я бачив їх.
– Ну, подумай же, Ральфе! Поворуши мізками й подумай! У неділю вдень, менше ніж за двадцять чотири години до твого візиту до акупунктуриста, безумець ледве не проткнув тебе ножем. Не дивно, що тобі приверзлася кошмарна ситуація. Голки Гонга й мисливський ніж Пікерінґа трансформувалися в ножиці, ото й усе. Невже ти не розумієш, що ця гіпотеза пояснює все, тоді як ти стверджуєш зворотнє?
– Виходить, я ходив у сні, коли шукав бінокль? Саме така твоя думка?
– Можливо. Швидше за все, так воно й було.
– І те саме з газовим балончиком у кишені моєї куртки? Старий Дор не має до цього жодного стосунку?
– Мене не хвилює балончик чи старий Дор! – крикнув Мак-Ґоверн. – Мене хвилюєш ти! Ти страждаєш безсонням із квітня або травня, після смерті Керолайн ти пригнічений і засмучений…
– Я не пригнічений! – закричав Ральф. На протилежному боці вулиці зупинився листоноша й подивився на них, тоді пішов далі.
– Добре, скажемо інакше, – мовив Мак-Ґоверн. – Ти не був пригнічений. Але ти не спав, ти бачив аури, людей, що вибираються із зачинених будинків глупої ночі… – А потім оманливо веселим голосом Білл вимовив те, чого так боявся Ральф: – Тобі слід бути дуже обережним, старий. Ти починаєш міркувати в стилі Еда Діпно.
Ральф обернувся. Гаряча, пульсуюча кров бухнула в обличчя.
– Ну чому ти такий? Чому ти так зі мною розмовляєш, чому ти мене переконуєш?
– Я не переконую тебе, Ральфе. Я намагаюся допомогти тобі. Бути тобі другом.
– Але виглядає це інакше.
– Іноді правда ранить, – спокійно зауважив Мак-Ґоверн. – Хоч зрідка варто прислухатися до того, що намагаються сказати твій розум і тіло. Дозволь запитати – це єдиний тривожний сон, що наснився тобі останнім часом?
Думка Ральфа перелетіла до Керол, закопаної по шию в пісок, яка кричить про сліди людини в білому. До жуків, що струменіють відгодованим потоком з її голови.
– Мені взагалі останнім часом не снилися кошмари, – глухо відповів він. – Гадаю, ти цьому не повіриш, тому що тоді руйнується твій настільки прекрасно розроблений сценарій.
– Ральфе…
– Дозволь запитати тебе. Ти справді вважаєш побачених мною людей і смерть Мей Лочер простим збігом?
– Може, й ні. Очевидно, через фізичне й емоційне перенапруження створилися умови для короткочасного функціонального психічного розладу.
Ральф мовчав.
– Я вірю, що такі речі трапляються час від часу, – підводячись, мовив Мак-Говерн. – Можливо, це звучить кумедно з вуст настільки раціонального птаха, як я, але це так. Я не стверджую, що тут відбулося саме це, але припускаю таку можливість. Та в одному я абсолютно впевнений – тих двох чоловіків, яких, як тобі здається, ти бачив, узагалі не існує в реальному світі.
Ральф дивився на Мак-Ґоверна, засунувши руки в кишені й відчуваючи, як вони стискаються в кулаки. Від напруги м’язи в нього тремтіли.
Мак-Ґоверн, зійшовши з ґанку, обережно взяв Ральфа за руку трохи вище ліктя:
– Я думав…
Ральф так різко висмикнув руку, що Мак-Ґоверн зойкнув від подиву й похитнувся.
– Я знаю, що ти думаєш.
– Ти не слухаєш, що я…
– О, я почув достатньо. Більш ніж достатньо. Повір мені. І вибач – мені краще прогулятися. Просто необхідно провітритися. – Ральф відчував, як кров відлинає від скронь і обличчя. Він намагався думати про інше, щоб позбутися безглуздої сліпої люті, але йому це не вдавалося.
Ральф почував себе майже так само, як після кошмару про Керолайн. Думки металися від жаху й сум’яття, а коли він зробив кілька кроків, його охопило відчуття, що він не йде, а падає, як тієї страшної ночі, коли він упав з ліжка.
– Ральфе, тобі необхідно звернутися до лікаря! – крикнув навздогін Мак-Ґоверн, і Ральф уже не зміг переконати себе, що не чує ноток дивного, сварливого задоволення в голосі Мак-Ґоверна. Турбота, що перекриває їх, можливо, й була щирою, але це нагадувало солодку поливу на кислому пирозі.
– Не до фармацевта, не до гіпнотизера, не до голковколювача! Тобі необхідно звернутися до твого власного сімейного лікаря!
«Так, до того, хто вгробив мою дружину, – подумки вигукнув Ральф. – Того, хто закопав її по шию в пісок і хто сказав, що їй не варто ні про що турбуватися, якщо вона прийматиме валіум або тиленол-3».
А вголос вимовив:
– Мені необхідно прогулятися. Ось що мені потрібно, і це єдине, що мені потрібно. – У скронях болісно стукотіло, ніби всередині били відбійним молотком, – ось такі, подумав Ральф, напевно, і бувають серцеві напади. Якщо він якомога швидше не візьме себе в руки, то з ним станеться те, що його батько називав «апоплексичним ударом від люті». Ральф чув, як за ним плівся Мак-Ґоверн. «Не займай, Білле, – подумки попросив Ральф. – Не торкайся мене, бо якщо ти це зробиш, я можу розвернутися і врізати тобі межиочі».
– Невже ти не розумієш, що я намагаюся допомогти тобі?! – вигукнув Мак-Ґоверн. Листоноша на протилежному боці вулиці знову зупинився й глянув на них, а біля «Червоного яблука» Карл, що працює зранку, і Сью, яка змінює його вдень, здивовано дивилися на них. Карл тримав у руках пакет з гамбургерами. Так, у такі моменти помічаєш дивні речі… Однак не настільки дивні, як ті, що він бачив уранці.
«Речі, що, як тобі здавалося, ти бачив, Ральфе», – м’яко прошептав зрадницький голос у його голові.
– Прогулянка, – з розпачем пробурмотів Ральф. – Усього лише прогулянка. – Перед внутрішнім зором прокручувалася стрічка кіно. Це було неприємне кіно. Ральф намагався не ходити на такі фільми, навіть якщо весь репертуар кінотеатру він уже переглянув. Звукова доріжка цього уявного фільму жахів відтворювала «Еники-беники – плесь!»
«Дозволь мені дещо сказати, Ральфе, – у твоєму віці розумові розлади – річ поширена. У твоєму віці подібне частенько відбувається з людьми, так що СХОДИ ДО СВОГО ЛІКАРЯ!»
На веранді свого будинку стояла місіс Бенніґен, і далі одягнена в яскраво-червоне осіннє пальто. Вона дивилася на них, відкривши рота від подиву.
– Ти чуєш мене, Ральфе? Сподіваюся, що чуєш! Сподіваюся!
Ральф пришвидшив крок, піднявши плечі, начебто опирався сильним поривам вітру. «А якщо він буде продовжувати кричати все голосніше й голосніше? А якщо він сунутиме за мною через усю вулицю!»
«Якщо він зробить це, люди подумають, що то він збожеволів», – сказав Ральф сам собі, але й ця думка не могла заспокоїти його. У голові звучала мелодія дитячої пісеньки – здавалося, хтось награвав на піаніно – ні, не по-справжньому грав, а спотикався на кожному такті, немов мелодію підбирала дитина, яка лише недавно відкрила для себе принадності музики:
Тепер Ральф думав про літніх мешканців Гарріс-авеню – тих, хто купує страховку в компаніях, рекламованих кабельним телебаченням; тих, хто має камені в жовчному міхурі й рак шкіри; тих, чия пам’ять скоротилася, а простата збільшилася; тих, хто живе лише на пенсію і дивиться на світ крізь катаракту, що все товщає, а не через рожеві окуляри. Це люди, що прочитують усю періодику й уважно вивчають за каталогом у супермаркеті склад консервованих продуктів і заморожених обідів. Він бачив їх, одягнених у гротескно короткі шорти й короткі спідниці, кепки й футболки із зображенням героїв мультфільмів. Одне слово, він бачив найстарших у світі дошкільнят. Вони марширували навколо подвійного ряду стільців, у той час як маленький лисий чоловічок награвав «Еники-беники – плесь!» на піаніно. Другий лисий чоловічок прибирав один стілець, і коли музика змовкала, всі швидко всідалися, але одному не залишалося місця – на цей раз не пощастило Мей Лочер, а хто наступний – чи не Мак-Ґоверн? Зайвий мусить покинути кімнату. І Ральф чув сміх Мак-Ґоверна. Білл сміявся, тому що йому знову дісталося місце. Мей Лочер померла, Боб Полгерст помирає, Ральф Робертс утрачає розум, але з ним усе гаразд, Вільям Д. Мак-Ґоверн, есквайр, як завжди у формі, не згорблений і не сутулий, чудово харчується і спроможний відшукати собі стільця, коли обривається музика.
Ральф іще пришвидшив крок, ще вище підняв плечі, проігнорувавши ще один залп порад і застережень. Він подумав, що навряд чи Мак-Ґоверн піде за ним по вулиці, хоча хтозна. Якщо Мак-Ґоверн достатньо злий, він і не таке може – буде переконувати, умовлятиме не дуріти й сходити до лікаря, нагадуючи йому, що піаніно може замовкнути в будь-який момент, що якщо він, Ральф, не знайде стільця, поки це ще можливо, то удача відвернеться від нього назавжди.
Однак вигуків більше не було. Ральф хотів обернутися й перевірити, куди подівся Мак-Ґоверн, але потім вирішив, що це зайве. Якщо Білл побачить, що Ральф оглянувся, він може почати все спочатку. Тому краще йти собі далі. Ральф знову неусвідомлено рушив до аеропорту. Він ішов, опустивши голову, намагаючись не слухати піаніно, намагаючись не бачити старих дітей, що марширують навколо стільців, силкуючись не помічати їхніх переляканих поглядів під маскою майже правдоподібних усмішок.
І поки Ральф ішов, він зрозумів, що його надії й молитви відкинуті. Його й далі вело до тунелю, а навколо згущалася темрява.
